Номінація «Родовід моєї сім'ї» «Історія родини Кадигроб»



Скачати 62.96 Kb.
Дата конвертації13.02.2017
Розмір62.96 Kb.
Кадигроб Юрій,

учень 11-А класу

Харківської спеціалізованої

школи І-ІІІ ступенів №16

Харківської міської ради

Харківської області

Номінація «Родовід моєї сім'ї»

«Історія родини Кадигроб»
Історія мого життя становить

частину історії моєї Батьківщини…

Т.Г. Шевченко

Перефразовуючи вислів великого поета, з гордістю можу сказати: «Історія мого роду становить частину історії моєї Батьківщини».

Історія роду Кадигробів - це історія життів та доль людей, цілих родин, які були не просто свідками тих буремних подій, а й їхніми учасниками, кожен на своєму місці, своїм життям створював маленькі цеглинки, з яких, наче яскраве мозаїчне панно, склалась і дійшла до нас у всьому різноманітті оцінок і суджень історія нашого народу.

Перші згадки про пращурів нашого роду губляться у вирі історії, наповнені переказами, припущеннями. Від мого дідуся, Кадигроба Леоніда Романовича, я дізнався родинну легенду про засновників нашого роду. Ця історія належить до однієї з найтрагічніших подій у життєпису нашої країни – захоплення та зруйнування Катериною ІІ Запорізької Січі в 1775 році. Двоє братів-священиків Кадигробів змушені були покинути Січ і шукати порятунку на землях сучасної Слобожанщини. Саме вони і стали засновниками нашого роду. Походження прізвища Кадигроб вказує на приналежність далеких пращурів до церковнослужителів, утворене воно поєднанням дієслова в наказовому способі та іменника в знахідному відмінку, що є прямим додатком до цього дієслова (Кадигроб - «кадити гроб (кадити над гробом)» - означає махаючи кадилом (кадильницею) під час церковного обряду, курити ладаном або іншими пахучими речовинами).

Козацькі брати-священики подалися на Слобожанщину та заснували два хутори – Малу та Велику Кадигробівку. На жаль, село Мала Кадигробівка не збереглось до нашого часу, а село Велика Кадигробівка існує й досі, розташоване у Валківському районі Харківської області. Переважна більшість мешканців села мають прізвища Кадигроб, і вони зберігають пам'ять про славних своїх прародичів.

Наступна згадка про предків нашого роду належить до часів чумацтва, і це цілком зрозуміло, оскільки після зруйнування Січі велика кількість козаків зайнялась чумакуванням. Запорозькі козаки часто супроводили валки чумаків і обороняли їх від татар. У будинку мого дідуся зберігається документальне підтвердження цього факту - картина, на якій ми бачимо ще одного предка нашого роду – чумака на ім’я Юхим Кадигроб. Ця картина – своєрідний оберіг нашої родини, передається від покоління до покоління, володіє нею найстарший син чи донька, а потім також передає старшому сину чи доньці (зараз картина знаходиться в будинку дідуся в Краматорську, куди він забрав її з Великої Кадигробівки). На картині мій предок стоїть біля валки возів, у які запряжені круторогі воли. Юхим Кадигроб у шапці-бирці, в сорочці та широких домотканих штанах, чорних, як кора, бо чумаки навмисно просочували їх дьогтем «від чуми та від гадини». За спиною в нього - мушкет, а на боці — шабля. У всій його поведінці повно самоповаги. Обличчя його горде і веселе, він завжди готовий розважити жартом товаришів.

Легенди, перекази про славних пращурів мого роду є духовним скарбом нашої родини, великим прикладом для наслідування, вони зберігаються в нашій сім'ї, передаються з покоління в покоління, і це накладає певну відповідальність на кожного з Кадигробів буди гідними пам’яті предків, не зрадити їхній духовний заповіт.

Перед моїми очами розгортається важкий, але такий вагомий життєвий шлях мого прадіда Кадигроба Романа Степановича, тісно вплетений в історію нашого народу, пов’язаний з найяскравішими та найтрагічнішими її сторінками. Він пережив голодомор, пройшов дві війни, гідно виховав чотирьох синів: Віктора, Володимира, Тимофія, Леоніда Кадигробів, кожним з яких пишається наш рід.

Та справжнім прикладом для наслідування, духовним орієнтиром та незаперечним авторитетом для мене є мій дід - Кадигроб Леонід Романович.



Народився дідусь 26.03.1934 року в селі Велика Кадигробівка, в якій шанобливо зберігалися перекази та легенди про славетних пращурів, що розпалили в душі хлопця бажання здійснити подвиг, прославити прізвище Кадигробів. З дитинства малий Льоня марив небом, мріяв стати льотчиком і наполегливо прямував до своєї мети. Розпочав навчання в Харківській спецшколі військово-повітряних сил, продовжив - у Кременчуцькій військово-авіаційній школі, в якій здійснювалось навчання льотчиків військово-повітряних сил. Закінчив Качинське вище військове авіаційне училище льотчиків. Служив дід у Житомирі, Коростилі, Овручі, на Чукотці, у Краматорську, де закінчив службу й залишився з родиною. Літав спочатку на Як 18, Як 11, пізніше – на винищувачах Міг 15, Міг 17, Су 15.

Упродовж служби були різні складні ситуації, одна з яких сталась 03 жовтня 1967 року: на висоті 5 000 метрів на літаку Міг 17 стався вибух та пожежа. Літак втратив керування і почав стрімко падати вниз. Дідусь був вимушений катапультуватися, за грамотні дії в складній ситуації нагороджений іменним годинником.



За період сумлінної служби був нагороджений за успіхи в бойовій і політичній підготовці орденом Червоної Зірки та медалями. У журналі «Вестник противовоздушной обороны» від 1967 року № 2 розміщена стаття, в якій описана висока професійна майстерність льотчика 2 класу капітана Леоніда Кадигроба.

Озираючись на життєвий шлях мого діда, я розумію, що бажання маленького Льоні Кадигроба здійснити подвиг утілилося в життя. Власне, усе життя мого діда стало подвигом, подвигом беззастережного служіння своєму народові. І нехай він не воював на полях Великої Вітчизняної війни, але багато років поклав на те, щоб захистити повітряні ворота нашої Батьківщини, оберігав мир и спокій мільйонів дітей, щоб вони теж мали можливість під мирним блакитним небом мріяти про майбутні звитяги.



Дідусь Льоня і бабуся Зіна є прикладом вірного подружнього життя для всіх членів нашої родини. З бабусею Зіною дід познайомився, коли навчався в 10 класі, а вона – у 8. Вони довго листувалися, поки дідусь учився, а після закінчення училища 02.12. 1956 року одружились, і ось уже 58 років разом і в горі, і в радості…

26 березня 2014 року, місто Краматорськ… Сонячний весняний день. Він здається мені ще яскравішим і теплішим від очей і усмішок моїх рідних і близьких. Наша велика дружня родина за святковим столом, а на чолі столу - мій дід, Кадигроб Леонід Романович. Саме на його 80-річний ювілей ми з’їхались із різних куточків нашої держави. Скільки теплих слів було про нього сказано! Якою глибокою повагою і вдячністю були проникнуті ці слова! Я слухав вітання на честь діда і пишався тим, що я є його нащадком, що я є частиною роду, багато поколінь якого вважали головним обов’язком свого життя служіння народу своєї Батьківщини. У той день я особливо чітко усвідомив, що повинен продовжити славні традиції та прожити життя так, щоб колись через багато років і мій онук міг сказати про мене: «Я поважаю свого діда і пишаюсь його життєвим шляхом!»

Стрімко летить час, і вже я, Юрій Кадигроб, закінчую 11 клас… Попереду ціле життя, повне випробувань, злетів, труднощів, перемог. Прийшов мій час продовжити славну історію роду Кадигробів, вписати свою сторінку в родовід, закласти власну цеглинку не тільки в історію роду, але й у розбудову рідної країни… Зараз я, як і мої однолітки, замислююсь над вибором майбутньої професії, своєї позиції в суспільстві, правильного життєвого шляху, який принесе користь людям, залишиться в добрій пам’яті нащадків. Я вірю в те, що кров моїх славетних дідів і прадідів не дозволить мені схибити.

На уроці української літератури під час вивчення творчості поета Євгена Маланюка мені запали в душу слова його поезії:



Внук кремезного чумака

січовика блідий праправнук,

я закохавсь в гучних віках,

я волю полюбив державну.

І крізь папери, крізь перо,

крізь лак культури богоданно

рокоче запорозька кров

міцних поплічників Богдана

Є.Маланюк



Так, дійсно, приємно відчувати свою причетність до роду, помічати зовнішню схожість з іншими членами родини, хвилююче і відповідально знати, що в мені тече кров моїх героїчних предків, доторкатися до минулого. Зберігаючи пам'ять про рідних людей, я віддаю данину минулому і роблю все це заради свого майбутнього й майбутнього мого роду. Я хочу бути гідним їхньої пам'яті. Отже, всі серйозні вчинки та відповідальні кроки доводиться ґрунтовно обдумувати, щоб потім мій правнук не соромився розповідати про мене своїм онукам.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал