Ніхто не забутий, ніщо не забуте!



Сторінка1/2
Дата конвертації09.05.2017
Розмір0.54 Mb.
  1   2
Одним з аспектів громадянського виховання є прищеплення учням гордості за свою Батьківщину, любові до рідного краю, його традицій.

Поняття патріотизму виражає найвищу і найсильнішу духовну силу, що зумовлює активну життєву позицію людини. Завдяки почуттю патріотизму людина стає сильною, здатною творити і розбудовувати свою національну державу, що виступає гарантом стабільності й могутності народу, його безсмертя.

Термін «патріотизм» від грецького «патріс» – батьківщина, вітчизна – означає любов до вітчизни, до свого народу, до національних традицій.

Метою патріотичноговиховання є становлення громадянина-патріота України, готового самовіддано розбудовувати її як незалежну, демократичну, правову, соціальну державу, забезпечувати її національну безпеку, знати свої права і обов’язки, цивілізовано відстоювати їх, сприяти єднанню українського народу, громадянському миру і злагоді в суспільстві.



Ніхто не забутий, ніщо не забуте!



Мета. Поглибити знання учнів про героїчне минуле нашого народу, допомогти усвідомити велич подвигу у Вітчизняній війні, виховувати в учнів шану і повагу до тих, хто ціною свого життя здобув перемогу.

Обладнання. Святково прибраний клас, виставка літератури про Вітчизняну війну, стенд «Куди б не йшов, не їхав ти, а при шляху спинись, могилі тихій, дорогій всім серцем поклонись»; вислови: «Вічна слава солдату-герою і солдатові без нагород, хто загинув хоробро у бою. захищаючи рідний народ», «І хай як далеко від дому бійця не сховала зима, солдатів нема невідомих, батьків невідомих нема», «Немає висот безіменних, нема без імен Батьківщини», «Чиї б серця забуть могли тих, хто у тяжку годину у грізних битвах полягли за рідну Україну», «За цвіт життя завдячує народ полеглим і посивілим солдатам.Запрошені. Учасник Вітчизняної війни Осадців Василь Іванович, зв'язкова У ПА Осадців Анастасія Семенівна, син загиблого учасника війни, сестра вбитого воїна УПА, батьки учнів, вчителі.

Епіграф. Тільки той, хто пам'ятає минуле, вартий майбутнього.

Вступне слово вчителя.

Незабаром завітає на нашу землю весна і своїм цвітом оновить її. Все

оживе, пробудиться, набереться краси і молодості. Здається, що навесні ми по-особливому, ніжно й трепетно, любимо рідну землю. Бо саме з весною приходить до нас велике свято Перемоги у Вітчизняній війні. Ти прийшла. Перемого, слідами війни, З-під заліза і попелу - цвітом весни, Тим навічним вогнем, що горить - не згоря, Обеліском, який увінчала зоря.

Минають роки, відлітають у вічність... Більше півстоліття минуло з тієї тривожної ночі, коли замовкли останні постріли, прийшов мир, за який заплачено ціною життя мільйонів людей. Все далі відходять ті грізні роки, але не згасає пам'ять про тих, хто віддав заради Перемоги своє життя.

Бесіда з учнями.

Учениця. Не спиться ще вдовам, бо туга лишилась,

Для них і сьогодні війна не скінчилась.

Серця в них назавжди тривогою скуті:

Ніхто не забутий і ніщо не забуте!

Вчитель. Ніхто не забутий і ніщо не забуте! Саме на таку тему ми і проведемо сьогоднішнє свято-зустріч. Бо тільки той, хто пам'ятає минуле,

вартий майбутнього.

Не одна мати так і не дочекалася синів з війни, не одна вдова ще й

сьогодні виглядає чоловіка, а діти ждуть батьків, хоч давно вже самі стали батьками. Ось послухайте, який сон приснився одній з матерів.

яка одержала звістку, що її син пропав безвісти. Учениця. Сниться мені, - розповідає Марія Семенівна, - що вийшла я у

широкий степ, стала посеред нього та й питаю:

- Скажи, сивочолий, де мені синочка шукати? Забарився з війни, не

можу дочекатися його, може знаєш, де могила його?

А степ мовив високими полинами: «Що тобі сказати, сива мати, багато

славних лицарів лежить у моїй землі. Вічним сном сплять старі й молоді, що склали тут буйні голови давно колись. Та найбільше полягло в останню страшну війну. Був тут запеклий бій, крові пролилося чимало. Й зараз тяжко мені від неї. Ти йди далі, там стоїть курган, а на ньому орел

гніздиться, може він знає, де твій син».

Прийшла я до кургану, а на ньому й справді орел сидить. Я й питаю

його: «Скажи, сизий орле, чи не бачив ти мого синочка, Михайла?»

Розпростер орел широкі крила, підняв гордо голову, подивився у степ та й каже: «Іди, мати, на край степу, там, в одинокій могилі лежить солдат, твій син». (Пісня «Степом, степом» )

Вчитель. Тихими вечорами переглядають вдови, діти листи-трикутники своїх чоловіків, батьків з війни, стараються воскресити їх у своїй пам'яті. Про що ж писали вони і якими були ті листи? (Показує лист-трикутник, зачитує.) Учень. Його убито. А листи йому все йдуть...

Дружина пише, що тільки ним горить і дише... А він - у царстві темноти... І йдуть, і йдуть, і йдуть листи...

Холодне срібло з висоти з-за хмари лине на могилу... А в ній - солдатське біле тіло, На ній під місяцем цвіти. І йдуть, і йдуть, і йдуть листи...

Шумить, хвилюється трава, мов загляда у смертне ложе... А в небі зорі, як слова листів, що він читать не може... Не б'ється серце молоде... але приходить ось година, І на могилу ту кладе листи печальні Україна...

Вчитель. Кожному з них хотілося вижити, хотілось повернутися додому. Серед тих. хто йшов дорогами війни, були і ваші односельчани. Чи знаєте ви про них, хто вони? Учні називають прізвища односельчан:

Барган Василь Михайлович, Барган Дмитро Іванович, Мотуз Іван Дмитрович, Дем'янів Василь Федорович, Дякун Юрко Федорович, Заруба Іван Васильович, Кульчак Дмитро Михайлович, Савчин Дмитро Дмитрович, Дем'янів Ілля Іванович, Дем'янів Микола Петрович та багато інших.

Більше ЗО ваших односельчан брали участь у Вітчизняній війні. 16 з них загинули, не повернулися.

Учениця. Скільки вас із доріг не вернулось до отчого дому, Хоч затихла весною у світі вогненна гроза, А синів матері виглядають у горі німому -Крає серце пекуча ще й досі сльоза.

Сплять солдати в степах під волошковим небом Європи, А розквітлому щастю, здасться, немає кінця, Біля Волги й Дніпра заросли пшеницями окопи, Тільки в храмах солдатських зосталися наші серця. А тих, хто повернувся, з кожним днем стає все менше і менше. Сьогодні на їхніх скронях сивина. Мине час, і вони відійдуть у вічність. Та чомусь ми все рідше стали згадувати про них. А всіх їх можна назвати одним словом - ветерани!

І нехай в його честь не стоїть обеліск, І нехай він не помер від ран. Низько йому ти завжди поклонись, Він - великої війни ветеран!

На сьогоднішню зустріч ми запросили учасника війни, жителя нашого села Осадціва Василя Івановича, який поділиться своїми спогадами. (Розповідь ветерана.)

Учениця. Тихі мемуари про війну рядові розказують солдати, Як окопи поміж полину залишали навіки, як дати. Тільки жаль, не кожен розповість правнуку, онукові і сину, І про те, як у бою загинув, і про Перемоги ждану вість. Піснею зітхнуть товариші, що з вогню прийшли живими, Про солдатські спогади душі, що навіки стали грозовими. Шо розкаже мармур-мемуар, обеліск воєнної години, Що навіки мовчки біля хмар все тримає небо для людини.

Вчитель. Сьогодні по-різному оцінюють події Вітчизняної війни. Але ми з вами повинні знати, що була така жахлива сторінка в історії нашого народу, і це сторінка не одного, а п'яти років. Для українського народу ця війна була вдвічі важчою, бо прийшлося оборонятися не тільки від німецького фашизму, а й від московського більшовизму. І воїни УПА

свято боронили свою землю.

Учень. Серед них і наші односельчани Дем'янів Іван Дмитрович, Козачи-шин Іван Олексійович, Козачишин Іван Юркович, Дякун Василь Юр-кович і багато інших. Про ці події розкаже нам колишня зв'язкова УПА Осадців Анастасія Семенівна.

(Розповідь.)

Пройшли роки, але й сьогодні згадують про героїв односельчани,

рідні. Тяжкий біль залишився в родинах Дутчина Івана та Козачиши-на Василя, яких по-звірячому було вбито. А люди оспівали їх у пісні, яку ви почуєте з уст сестри вбитого Дутчина Івана.

(Пісня.)

Ще молодими, не жаліючи ні сил, ні здоров'я, ні своєї молодості,

славні патріоти віддавали життя за волю України. Ми повинні гордитися їхніми подвигами і готуватися в будь-який час захистити неньку-Україну від тих, хто зазіхатиме на її землю і красу.

(Пісня «За Україну».)

Пам'ять... Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас із старих фронтових фотографій, з тих речей, які зберігають колишні фронтовики, і не дає померкнути жодній героїчній сторінці історії перемоги над фашизмом. А ми. молоде покоління, про їхні бойові подвиги, їхнє воєнне життя можемо сьогодні дізнатися тільки з їхніх розповідей, кінофільмів, творів художньої літератури. Багато, як українських, так і митців слова всього світу присвятили свої твори темі війни. Це Андрій Малишко, Олександр Довженко, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олесь Гончар, Ліна Костенко та багато інших. У кожному селі та місті споруджено пам'ятники, обеліски в пам'ять про тих, кому не судилося повернутися. На гранітних плитах золотом викарбувані їх імена.

А скільки могил Невідомому солдату. Напевне, немає у всій Європі містечка, де б не було безіменної могили. Ім'я солдата загубилося на шляхах Вітчизняної.

Учень. Далеко чи близько на тихім узбіччі, У селах веселих, в містах безугавних Стоять обеліски, землі вартівничі, Як пісня, як пам'ять про битви вже давні, Стоять обеліски в честь воїнів славних. Схиляємось ми шанобливо в задумі, Тужливо шумлять осокори з боків, І чується голос в зеленому шумі:

Бережіть і шануйте могили батьків. Учениця. Там сплять навічно воїни-солдати, Чиїсь батьки, чиїсь брати й сини. Їм не судилось весен зустрічати, Тих, що стрічаєш ти після війни. Там сплять твої ровесники-орлята, Тепер уже були б із них орли! Схилися над могилами солдатів, Що у боях за тебе полягли.

Учень. Стоїть обеліск, і на нім імена,

Які вкарбувала священна війна. Стоїть обеліск над печаллю могил, Бійців з Подніпров'я і з галицьких сіл. Стоїть обеліск, в нім скорбота німа, Що в селах Вкраїни синів тих нема. Вони тут не сіють, вони тут не жнуть, Лиш вогники-квіти їм люди кладуть, Лиш сльози вмивають синів імена, Що їх із собою забрала війна, Що їхні серця уже довгі літа Земля українська в собі пригорта.

У Хвилюючі хвилини життя приходять люди до обелісків. Печалиться у довічному горі біля могили чоловіка сива від горя дружина. схиляється над меморіальними плитами молоде подружжя з квітами в рук^х, пильно вдивляється у викарбувані імена посивілий солдат, згадуїочи своїх однополчан. Пливе сьогодні над землею сумний передзвін Хатині на білоруській землі. У звуках кожного з 26 дзвонів вчуваїоться голоси, які застерігають: «Дивіться, люди! Дивіться і запам'ятовуйте назавжди. Цього забувати не можна».

Діти, ніколи не проходьте байдуже повз могили, пам'ятники, обеліски. Завжди вклоніться пам'яті тих, хто боровся за нас, за наше життя і пам'ятайте про героїв, які живуть разом з нами. Учень. Куди б не йшов, не їхав ти, А при шляху спинись, Могилі тихій, дорогій Всім серцем поклонись! То ж підемо поклонитися пам'яті славних героїв.(Усі з квітами йдуть до обеліска. Син загиблого бійця разом з дітьми

підходить до обеліска, а в цей час один з учнів читає.)

Я знову прийшов до тебе, тату... Стою в глибокій скорботі біля

найдорожчої для мене святині, на якій викарбуване твоє ім'я. Кожного року в переможний день злітає воно над землею, над цілим світом. Здригається серце й на мить завмирає. Твоє ім'я відлунюється в ньому невимовним болем.

Я вже набагато пережив тебе, тату. А ти не старієш. Сивина у волоссі

твого сина, повиростали і внуки, а ти залишаєшся молодим. Я знаю, як не хотів ти залишати свою щойно народжену дитину: ти мав піти на фронт у той день, коли я з'явився на світ. Немовби відчував, що ніколи не побачиш свого сина. Спасибі тобі, батьку, за те, що ти випросив у військкоматі два тижні. Два тижні для мене. Два тижні для того, щоб бути зі своїм сином, надивитися на нього. Спасибі тобі за любов. Вона освітила мені все життя. Хоч воно, моє життя, наскрізь пройняте болем втрати. Вона особливо відчувалася тоді, коли розповідали, яким був батько. Війна забрала з життя не просто близьку мені людину. Я знаю, як ти любив життя, землю, на якій жив. Ти її орав, засівав, плекав. Скільки хліба виростили твої мозолясті руки. А скільки ще б виростили, якби ти жив.

Якби ти жив... Матері чекають з фронтових доріг синів усе життя. Вони не вірять нікому і нічому. Вони вірять тільки своєму серцю, яке хоче одного, щоб був живим син. А ти думаєш, тату, що діти вірять

у смерть батьків?

Я чекаю тебе вже більше як п'ять десятків літ, чекаю щоднини,

щогодини. Й чекатиму завжди. Похоронка прийшла помилково, хтось помилково написав: «Пропав безвісти...» Ти живий, тату, здрастуй!

Я прийшов до тебе!

Підсумок.

Вчитель. Наш обов'язок не тільки в свята згадувати, а кожен день пам'ятати про усіх, хто кував перемогу й загинув.

За тебе, за мене, за всю Батьківщину,

Хто фронтом звитяги йшов поруч з тобою,

Боровся з фашизмом і гинув у бою.

Хто месником смілим тоді партизанив

І ворога нищив героєм незнаним.

Згадай Їх усіх, замордованих, вбитих,

І гідно живи їх життям недожитим!

Мета. Поглибити знання учнів про героїчне минуле нашого народу, допомогти усвідомити велич подвигу у Вітчизняній війні, виховувати в учнів шану і повагу до тих, хто ціною свого життя здобув перемогу.3498

Епіграф. Тільки той, хто пам'ятає минуле, вартий майбутнього.

Вступне слово вчителя.

Минають роки, відлітають у вічність... Більше півстоліття минуло з тієї тривожної ночі, коли замовкли останні постріли, прийшов мир, за який заплачено ціною життя мільйонів людей. Все далі відходять ті грізні роки, але не згасає пам'ять про тих, хто віддав заради Перемоги своє життя.

Не спиться ще вдовам, бо туга лишилась,

Для них і сьогодні війна не скінчилась.

Серця в них назавжди тривогою скуті:

Ніхто не забутий і ніщо не забуте!

Ніхто не забутий і ніщо не забуте! Саме на таку тему ми і проведемо сьогоднішнє виховну годину. Бо тільки той, хто пам'ятає минуле,вартий майбутнього.

Не одна мати так і не дочекалася синів з війни, не одна вдова ще й

сьогодні виглядає чоловіка, а діти ждуть батьків, хоч давно вже самі стали батьками. Ось послухайте, який сон приснився одній з матерів ,яка одержала звістку, що її син пропав безвісти.

Учениця. Сниться мені, - розповідає Марія Семенівна, - що вийшла я у широкий степ, стала посеред нього та й питаю:

- Скажи, сивочолий, де мені синочка шукати? Забарився з війни, не

можу дочекатися його, може знаєш, де могила його?

А степ мовив високими полинами: «Що тобі сказати, сива мати,багато

славних лицарів лежить у моїй землі. Вічним сном сплять старі й молоді, що склали тут буйні голови давно колись. Та найбільше полягло в останню страшну війну. Був тут запеклий бій, крові пролилося чимало. Й зараз тяжко мені від неї. Ти йди далі, там стоїть курган, а на ньому орел гніздиться, може він знає, де твій син».

Прийшла я до кургану, а на ньому й справді орел сидить. Я й питаю

його: «Скажи, сизий орле, чи не бачив ти мого синочка, Михайла?»

Розпростер орел широкі крила, підняв гордо голову, подивився у степ та й каже: «Іди, мати, на край степу, там, в одинокій могилі лежить солдат, твій син».

Вчитель. Тихими вечорами переглядають вдови, діти листи-трикутники своїх чоловіків, батьків з війни, стараються воскресити їх у своїй пам'яті. Про що ж писали вони і якими були ті листи?

Учень. Його убито. А листи йому все йдуть...

Дружина пише, що тільки ним горить і дише...

А він - у царстві темноти...

І йдуть, і йдуть, і йдуть листи...

Холодне срібло з висоти з-за хмари лине на могилу...

А в ній - солдатське біле тіло,

На ній під місяцем цвіти.

І йдуть, і йдуть, і йдуть листи...

Шумить, хвилюється трава, мов загляда у смертне ложе...

А в небі зорі, як слова листів, що він читать не може...

Не б'ється серце молоде... але приходить ось година,

І на могилу ту кладе листи печальні Україна...

Вчитель. Кожному з них хотілося вижити, хотілось повернутися додому. Серед тих. хто йшов дорогами війни, були і ваші односельчани. Чи знаєте ви про них, хто вони?

Багато ваших односельчан брали участь у Вітчизняній війні. Багато з них загинули, не повернулися.

Учениця. Скільки вас із доріг не вернулось до отчого дому,

Хоч затихла весною у світі вогненна гроза,

А синів матері виглядають у горі німому –

Крає серце пекуча ще й досі сльоза.

Сплять солдати в степах під волошковим небом Європи,

А розквітлому щастю, здасться, немає кінця,

Біля Волги й Дніпра заросли пшеницями окопи,

Тільки в храмах солдатських зосталися наші серця.

А тих, хто повернувся, з кожним днем стає все менше і менше. Сьогодні на їхніх скронях сивина.

Мине час, і вони відійдуть у вічність.

Та чомусь ми все рідше стали згадувати про них.

А всіх їх можна назвати одним словом - ветерани!

І нехай в його честь не стоїть обеліск,

І нехай він не помер від ран.

Низько йому ти завжди поклонись,

Він - великої війни ветеран!

Вчитель. Сьогодні по-різному оцінюють події Вітчизняної війни. Але ми з вами повинні знати, що була така жахлива сторінка в історії нашого народу, і це сторінка не одного, а п'яти років. Для українського народу ця війна була вдвічі важчою, бо прийшлося оборонятися не тільки від німецького фашизму, а й від московського більшовизму. І воїни УПА свято боронили свою землю.

Пройшли роки, але й сьогодні згадують про героїв односельчани,рідні. Ще молодими, не жаліючи ні сил, ні здоров'я, ні своєї молодості,

славні патріоти віддавали життя за волю України. Ми повинні гордитися їхніми подвигами і готуватися в будь-який час захистити неньку-Україну від тих, хто зазіхатиме на її землю і красу.

Пам'ять... Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас із старих фронтових фотографій, з тих речей, які зберігають колишні фронтовики, і не дає померкнути жодній героїчній сторінці історії перемоги над фашизмом. А ми. молоде покоління, про їхні бойові подвиги, їхнє воєнне життя можемо сьогодні дізнатися тільки з їхніх розповідей, кінофільмів, творів художньої літератури. Багато, як українських, так і митців слова всього світу присвятили свої твори темі війни. Це Андрій Малишко, Олександр Довженко, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олесь Гончар, Ліна Костенко та багато інших. У кожному селі та місті споруджено пам'ятники, обеліски в пам'ять про тих, кому не судилося повернутися. На гранітних плитах золотом викарбувані їх імена.

А скільки могил Невідомому солдату. Напевне, немає у всій Європі містечка, де б не було безіменної могили. Ім'я солдата загубилося на шляхах Вітчизняної.

Далеко чи близько на тихім узбіччі,

У селах веселих, в містах безугавних

Стоять обеліски, землі вартівничі,

Як пісня, як пам'ять про битви вже давні,

Стоять обеліски в честь воїнів славних.

Схиляємось ми шанобливо в задумі,

Тужливо шумлять осокори з боків,

І чується голос в зеленому шумі:

Бережіть і шануйте могили батьків.

Там сплять навічно воїни-солдати,

Чиїсь батьки, чиїсь брати й сини.

м не судилось весен зустрічати,

Тих, що стрічаєш ти після війни.

Там сплять твої ровесники-орлята,

Тепер уже були б із них орли!

Схилися над могилами солдатів,

Що у боях за тебе полягли.

Стоїть обеліск, і на нім імена,

Які вкарбувала священна війна.

Стоїть обеліск над печаллю могил,

Бійців з Подніпров'я і з галицьких сіл.

Стоїть обеліск, в нім скорбота німа,

Що в селах Вкраїни синів тих нема.

Вони тут не сіють, вони тут не жнуть,

Лиш вогники-квіти їм люди кладуть,

Лиш сльози вмивають синів імена,

Що їх із собою забрала війна,

Що їхні серця уже довгі літа

Земля українська в собі пригорта.

У Хвилюючі хвилини життя приходять люди до обелісків. Печалиться у довічному горі біля могили чоловіка сива від горя дружина. схиляється над меморіальними плитами молоде подружжя з квітами в руках, пильно вдивляється у викарбувані імена посивілий солдат, згадуїочи своїх однополчан. Пливе сьогодні над землею сумний передзвін Хатині на білоруській землі. У звуках кожного з 26 дзвонів вчуваїоться голоси, які застерігають: «Дивіться, люди! Дивіться і запам'ятовуйте назавжди. Цього забувати не можна».

Діти, ніколи не проходьте байдуже повз могили, пам'ятники, обеліски. Завжди вклоніться пам'яті тих, хто боровся за нас, за наше життя і пам'ятайте про героїв, які живуть разом з нами.

Я знову прийшов до тебе, тату... Стою в глибокій скорботі біля

найдорожчої для мене святині, на якій викарбуване твоє ім'я. Кожного року в переможний день злітає воно над землею, над цілим світом. Здригається серце й на мить завмирає. Твоє ім'я відлунюється в ньому невимовним болем.9ma14

Підсумок.

Вчитель. Наш обов'язок не тільки в свята згадувати, а кожен день пам'ятати про усіх, хто кував перемогу й загинув.

За тебе, за мене, за всю Батьківщину,

Хто фронтом звитяги йшов поруч з тобою,

Боровся з фашизмом і гинув у бою.

Хто месником смілим тоді партизанив

І ворога нищив героєм незнаним.

Згадай Їх усіх, замордованих, вбитих,

І гідно живи їх життям недожитим!

Я – громадянин України

(виховна година)

Відомий український філософ Григорій Скоровода, який жив у ХVІІІ столітті, стверджував: «Пізнай свій край, себе, свій рід, свій народ, свою землю - і ти побачиш шлях у життя».

Підростаючи, дитина вбирає те, чим живе сім’я, родина, народ. Вона поступово формується як член суспільства, як громадянин. Слово «громадянин» наповнене високим змістом.

Громадянином ми називаємо людину, якій притаманне почуття любові до Батьківщини, землі, що дає хліб і зберігає прах предків. Національна свідомість і мораль, гідність, честь, патріотизм і гордість за свою Вітчизну - ось риси справжнього громадянина.

Громадянськість виявляється і в піклуванні про загальне благо, у прагненні бути корисним суспільству. Не випадково, куди б не мандрував герой казок у пошуках щастя, він завжди повертається на рідну землю. «Як будеш рідної землі триматися, то будеш від неї сили набиратися», - твердить прислів'я. У народних казках, легендах уславлюються ті, хто відстоює честь і незалежність батьківщини. У кожного народу сформувався образ свого улюбленого героя, особливої людини, передусім захисника рідної землі. Для нас, українців, це козак-запорожець.

Любов до рідного краю, мужність у боротьбі за щастя його людей, повага до інших народів є основними моральними заповідями громадянина.

Людина без Вітчизни, як соловей без літа Оленка забігла на кухню:у бабусі завжди знайдеться щось смачненьке. І не прогадала! Бабуся мила і, побачивши онучку, вигукнула:

- От і добре! Ти вчасно! Вибирай яблучко, яке на тебе дивиться! А ось ці, прошу, віднести татові. Це його улюблені: семиренки.

Оленка взяла тарілку з яблуками і метнулась до тата:

- Тату! - в очах дівчинки світилось неприховане здивування. - Ось твої улюблені яблука. Бабуся якось дивно їх назвала. ..

- Дякую, доню, - тато взяв яблуко і посміхнувся. - їх називають семиренками.

- А чому?

- Так їх назвав один із представників славного і відомого колись всій Україні роду - роду Семиренків.

- Таточку, розкажи, а що то були за люди?- попросила Оленка, вмощуючись біля тата на дивані.

- Ну добре, слухай, - погодився тато. - Це були козаки, потім чумаки і селяни, пізніше, завдяки розуму і працелюбності, стали промисловцями, власниками цукроварень. Серед них були і вчені-садівники, і меценати української культури. Саме при таких людей говорять:це справжні патріоти, справжні громадяни.

- А це як: «справжні громадяни?»- спитала Оленка.

- Взагалі-то громадянином прийнято називати людину, яка належить до певної держави, перебуває під її владою та опікою.

- Ну, це я знаю, - зраділа Оленка, - що всі ми:і я, І ти, і мама, Мартуся, бабуся - громадяни України, а в перший день занять у школі лунає гімн.

- Звичайно, - погодився тато і додав:- Гімн - це один із символів держави. Між державою і її громадянами існують тісні зв’язки. З одного боку, держава повинна забезпечувати своїм громадянам певні права - скажімо, на працю, чи на свободу. З іншого боку, вимагає від них виконання обов’язків - відстоювати інтереси держави, поважати інтереси (н« тих, піклуватися про загальне благо.

- Так от, - продовжив тато, - поясню, чому саме членів родини Семиренків я вважаю справжніми громадянами. Розбагатівши, вони не намагалися розірвати свої зв'язки із народом, відгородитись від нього. Ні! Семиренки дбали не лише про власне добро. Я читав і знаю, що у голодний 1830 рік Федір Семиренко безкоштовно годував десять тисяч селян. А ще він дав грошу на видання Шевченкового «Кобзаря». Цій родині не чужі були гідність, честь, патріотизм, відчуття Батьківщини. Семиренки залишили по собі добру пам'ять і, сподіваюсь, що таких родин і серед наших сучасників буде чимало.

Тато замовк, а Оленка не могла відвести очей від яблук, які, виявляється, можуть мати власну і таку цікаву історію.

Мої права та обов’язки

(виховна година)
Моральні норми і правила в суспільстві людей існували з давніх-давен. Первісні люди розповсюджували дії моральних норм тільки на представників свого роду чи племені. Чужі вважалися небезпечними. По відношенню до них ніякі моральні норми не діяли.

Йшов час, і звичаї, а з ними й моральні правила змінювалися. Утверджувалася думка про спільність усіх людей, про їх єдність.

Певні норми моралі у всі часи визнавалися загальнолюдськими, тобто притаманними будь-якому суспільству, будь-якій культурі, незалежно від рівня її розвитку. Основу загальнолюдської моральності складає «золоте правило» - «Думай про іншого».

Нарівні з моральними уявленнями, спільними для багатьох народів, існує велика кількість правил пристойності, які стосуються манери одягатися, поводити себе за столом, спілкуватися з людьми, молодшими чи старшими за віком і становищем.

Деякі правила пристойності можна розглядати як необхідну складову моралі, скажімо, шанобливе ставлення до старших.

Про золоте правило моральності

Марта прибирала в кімнаті, мугикаючи пісеньку. її уважно слухав папуга, нахиляючи голову то в один бік, то в інший. Кіт Мартин вмостився на підвіконні:дуже вже не любив він зустрічі із пилососом.

Але голосний дзвінок у двері змусив Марту і навіть кота покинути кімнату і йти відчиняти. За дверима стояла Оленка.

- Вибач, Мартусю, я ключа забула...

- Заходь, заходь, я вже майже закінчила. Чого це ти не в настрої? - запитала Марта.- Знову з Павликом щось не поділила?

- Навіть не знаю... – Оленка, не роздягаючись, пішла на кухню, налила в склянку води і повернулась в кімнату.

- Марто, скажи, хіба ми такі погані?

- Хто „ми”? - здивувалася Марта.

- Ну, ми – наше покоління.

- З чого це ти взяла? Можна детальніше? – Марта сіла в крісло, а це означало запрошення до розмови.

- Знаєш, ми з однокласниками слухали новий диск у Павлика вдома... Ну так, гучно, сама розумієш... А сусідка знизу поскаржилася на нас Павликовій мамі і сказала, що в нашого покоління немає моралі.

- Зрозуміло, адже вона мала право розсердитися на вас за гучну музику, - сказала Марта . – А що стосується моралі, то тут не можу погодитися. Завжди, у які б жорстокі часи не жили, хороше і погане

- Ага, мені прабабуся розповідала, як під час війни у їхньому селі переховували пораненого солдата.

- От бачиш, людяність завжди була основою стосунків. Стосовно інших морально розвинена людина керується вічним правилом. Воно було відоме ще первісним народам, про нього писали в працях давньогрецьких мудреців, в давніх книгах сходу.

- Ого! – здивувалася Оленка. – Що ж це за правило?

- Стався до іншого так, як хочеш, щоб інші ставилися до тебе. Його ще називають „золотим правилом моральності”.

- Це ж треба! Скільки всіляких правил – орфографічні, математичні і ще золоте, - сплеснула в долоні дівчинка. – Золоте – це значить „чарівне”.

- Звичайно, адже моральні якості людини цінуються понад усе, - посміхнулася Марта. – Людина, позбавлена почуття любові до інших і сорому за власні негідні вчинки, милосердя і доброти не приносять користі й радості нікому, навіть самій собі.

- Ох, як важко бути моральною людиною!- зітхнула Оленка.

- Але ж ти маєш власних помічників; внутрішніх охоронців!- обняла сестричку Марта.

- Хто ж ці охоронці?

- Почуття сорому, честі і гідності, докори сумління, - сказала Марта і додала: - Хочеш, щоб люди цікавилися твоїми справами, хочеш користуватися чиєюсь допомогою чи порадою, стався до чужих справ так серйозно, як і до своїх, не перетворюйся на радіостанцію, яка працює лише на «передачу» і ніколи на «прийом». Це слід назавжди запам'ятати.


Із Конвенції ООН про права та обов'язки дитини

- Дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-рІчного віку.

- Кожна дитина має право вільно висловлювати свої погляди.

- Кожна дитина має право вільно висловлювати свої думки, одержувати та передавати інформацію на свій вибір.

- Кожна дитина має право на захист від втручання в особисте та сімейне життя.

- Кожна дитина має право на доступ до інформації.

- Дитина має право на захист від усіх форм фізичного та психологічного насильства.

- Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, має право на особистий захист та допомогу, що надається державою.

- Кожна дитина має право на піклування.

- Кожна дитина має право на освіту.

- Кожна дитина має право на відпочинок і дозвілля.

Пам’ятаймо героїв

(виховна година)
Мета. Осмислити та усвідомити масштаби трагічних подій, розбудити

почуття відповідальності перед наступним поколінням, виховувати

глибоку повагу до людей, які віддали своє життя в ім'я майбутнього

життя людства, розвивати почуття гордості за свій народ, прищеп-

лювати любов до рідного краю.

Учитель.

Ту мирну весняну ніч на берегах Прип'яті люди ніколи не забудуть. Вона була такою тихою, такою теплою і ласкавою. Саме в цю ніч, з 25 на 26 квітня 1986 року, відлік часу став далеко не мирним, а бойовим і аварійним.

О першій годині 24 хвилини, коли всі безтурботно спали, над четвертим реактором Чорнобильської АЕС нічну темряву розірвало полум'я.

Країна ще нічого не знає. Довгі тривожні дні, правда придушена муром мовчання. Ще скільки часу буде потрібно, щоб реально осмислити те, що трапилося. А смерть уже відкрила свій чорний рахунок і забрала найкращих. Людство дізнається їхні імена згодом.

За покликом рідної землі на захід свого народу першими до палаючого реактора за тривогою прибули пожежні з охорони ЧАБС на чолі з начальником варти Володимиром Правиком. Потім прибуло підкріплення з міста Припилі на чолі з лейтенантом Віктором Кибенком.

Вступивши в полум'я смертельної небезпеки, яким дихав реактор, пожежні в ту ніч, не шкодуючи сил і життя, виконали присягу на вірність народові України.

Найпершим, у кого зупинилося на мить вибуху серце, був старший оператор Валерій Іванович Ходемчук. За ним незабаром помер на посту його друг Володимир Миколайович Шашенюк. Його, опаленого та опроміненого, винесли на руках пожежники і поховали на першому сільському кладовищі. Валерія так і не знайшли... Четвертий блок став для нього і могилою, і пам'яттю. Можливо, на тій бетонній стіні колись напишуть, що не реактор там похований, а він, Валерій Ходемчук...

А вогонь все лютував, не затихав. Відкритий реактор, а зверху над його смертельним радіаційним диханням, на величезній висоті маячили маленькі фігури, в полум’ї тріскотів дах машинної зали. Навколо, разом з вогнем, клубочився їдкий дим, киплячий бітум пропалював черевики і в’їдався у шкіру.

До п'ятої години ранку пожежа була ліквідована. Подув легенький вітерець, і величезний стовп диму, пилюки, копоті відірвався від реактора і посунув територією України, Білорусії, сіючи смертоносну радіацію...

Їх було 28 - пожежних Чорнобиля. Вони першими прийняли найжорстокіший удар на четвертому блоці станції. Ніхто із них не здригнувся, не відступив перед обличчям неймовірної небезпеки.

На підмосковному кладовищі на скромних плитах з червоними зірками довічно викарбувані імена:

Володимир Правик

Микола Ващук

Василь Ігнатенко

Віктор Кибенко

Микола Титенко

Володимир Тишура - перших, хто собою закрив вогонь.

Ніяких сигналів про небезпеку, ніяких звісток про евакуацію населення. Лише згодом пролунали сигнали ЦО про негайний вивіз населення. Люди були забрані з вулиць, дехто встиг взяти в руки щось необхідне. А добро, нажите поколіннями, залишилося там. Ніхто тоді не думав, що назавжди покидає рідну домівку.

Прип'ять, українське Полісся... Місця чудові. До того страшного дня вони були місцем відпочинку, тисячі людей. Та не стало в той час ні рибаків, ні човнів. Річку спасали. Головним було - не допустити рознесення по річках страшної і невідомої смерті. А ради садів Чорнобиля так і залишилися незібраними.

Дехто намагався повернутися, та зустрічав на своєму шляху колючий дріт. Це дуже боляче - жити в батьківській хаті за колючим дротом і бачити, як спустошується, поступово вмирає твоя найрідніша батьківщина. Але ще важче знати, що на твоїй з діда-прадіда землі не можна жити.

Біда розчинилася в духмяному повітрі, у біло-рожевому цвітінні яблунь та абрикос, у воді сільських криниць, у всій красі. Та хіба тільки в ній? Вона розчинилася в людях. Ця трагедія увійде в історію, в усі хроніки людства як невигойна рана на тілі України.

Чорнобиль... Мертва зона... Сьогодні ці слова гірким болем відлунюються в наших серцях. Заростають деревами, кущами, травою опромінені села. Вони порожні, мертві. Поступово, тихо руйнуються хати. Разом з ними руйнуються, зникають неповторні цінності поліської давнини.

Повертаючись у безлюдну зону, журавлі дивуються, чому не чути веселих дитячих голосів, чому тут немає життя...

Поля і луки, ліси й озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко уражені невидимою чорною хворобою. Дичавіє земля. Чорний круг невідомо скільки років залишиться незагойною виразкою на лоні природи.

Чорнобиль... Тепер це слово знає увесь світ. Чорнобиль - це мука і трагедія, це подвиг і безсилля, це пам'ять, це наш нестерпний біль.

Аварія на Чорнобильській АЕС набула глобального характеру. Під час вибуху четвертого реактора виділилось безліч радіонуклідів у повітря, водойми, на поверхню грунтів, що призвело до радіаційного забруднення 20% території України.

Біль відгукнувся болем у серцях мільйонів людей. Наша країна вперше відчула на собі таку грізну силу, як ядерна енергія, що вийшла з-під контролю. Проходять роки після аварії на Чорнобильській АЕС, але біль не вщухає, тривога не полишає людей, пов'язаних скорботним часом ядерного апокаліпсису.

Чорнобиль атомний. Він, мабуть, зникне після того, як ми втратимо в собі Чорнобиль духовний. А поки що не заживає чорнобильська рана. І не відшукати нам слова, що вгамує біль.

Наш земний уклін, довічна вдячність усім тим, хто, ризикуючи своїм здоров’ям і життям, брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, відроджував і продовжує відроджувати до нового життя обпалену радіацією землю. Священна пам'ять про всенародний подвиг ніколи не зітреться з історії людської, не згасне у віках.

Моя мала Батьківщина

(виховна година)
Учитель.

Кожна людина завжди з великою любов'ю і душевним трепетом згадує місця, де народилася, де минуло її дитинство. То родинне вогнище маленька батьківщина кожної людини, де живуть мама, тато, бабуся, дідусь, сестри, брати. І якщо скласти маленькі батьківщини кожного з нас — вийде велика держава Україна.

Україна - наша земля, рідний край. Наша країна з багатовіковою історією, мальовничою природою, чарівною піснею і мудрими талановитими людьми.

Це велика держава, і живуть в ній різні народи, Крім українців, нашу землю заселяють люди інших національностей, серед них росіяни, білоруси, поляки, чехи, молдавани та інші. І всі вони знайшли в нашому краї свою батьківщину, називають матір'ю соборну і суверенну Україну.

Отже, сьогодні ми поведемо мову на тему «Моя мала батьківщина», про чарівну золоту сторону всіх людей наших.

Послухайте легенду.

Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність і красу, угорці — любов до господарювання, німці - дисципліну і порядок. Діти Росії - владність, Польщі - здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики...

Обдарувавши всіх, підвівся Господь бог зі святого трону і раптом побачив у куточку дівчину. Фона була боса, одягнута у вишивану сорочку, руса коса переплетена синьою стрічкою, а на голові багрянів вінок з червоної калини.

- Хто ти? Чого плачеш? - запитав Господь.

- Я — Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові і пожеж. Сини мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з вдів та сиріт, у своїй хаті нема правди й волі.

- Чого ж ти не підійшла до ллєш скоріш? Я всі таланти вже пороздавав. Як же зарадити твоєму горю?

Дівчина хотіла вже йти, та Господь бог, піднявши правицю, зупинив її:

- Є у мне найцінніший дар, який уславить тебе на цілий світ. Це - пісня.

Узяла дівчина Україна дарунок і міцно притиснула його до серця. Поклонилася низенько Всевишньому із ясним обличчям і вірою понесла пісню в народ.



Пісня «Моя Україна»

Золотавий вечір

Впав на тихі верби,

Солов'їна пісня в'ється вдалині,

І дрімлива річка

Між гаями в'ється.

Все це - Україна,

Все це я і ти.

Моя Україна - червона калина,

Журба журавлина - це земля моя.

Моя Україна - червона калина,

Надія єдина - це любов моя.

Золотаве плесо,

Найгарніші квіти,

Доле ж моя, доле,

Що то принести,

Щоб моя родина,

Вся моя країна

В мирі та єднанні
Довіку жили,

Приспів:

Це моя Вкраїна,

Тут моє коріння,

Моя мова рідна,

Золоті лани.

В світі все минає

Тільки зостається

Молоде кохання

І любов землі



Учитель.

- А з чого для вас починається Україна?



Учні

1. Це та стежина, що йду я ранком в школу нею. Це вулиці і будинки мого рідного села, це береги річки Гірський Тікич, це голубе плесо ставків, і всі ті кущики і дерева, що разом зі мною співають пісню мого дитинства.

2. Це мама рідна — найближчий порадник, вишитий рушник, а на тім рушникові - святая святих кожної сім’ї – хліб свіжий. Бо, як мовлять народні вуста, коли черствіє хліб, то і душі черствіють.

3. Діалог «Наш рід»

Мама вишиває на білому полотні зелений барвінок, чорнобривці, сині волошки. Навіть маленьку качечку-вутінку вишила.

- Щo це буде, матусю?- питає Івасик.

- Українська святкова сорочечка.

- Чому українська? - допитується Івасик.

— Бо вишиваю такі квіти, які ростуть на нашій землі. А земля наша зветься Україною. І ти - маленький українець.

- А ви, мамо?

- 1 я українка, і татко, й бабуся, й дідусь. Ми - українського роду і любимо нашу землю, нашу мову, наші квіти.

Вишиванку я візьму,

швидко одягнуся

і піду обніму

я свою матусю.

Учитель.

Щасливі ми, що народишся і живемо у такій чудовій, багатій, мальовничій землі у нашій славній Україні. Тут жили наші прадіди, тут живуть наші батьки, тут корінь роду українського, що сягає сивої давнини. Де б ми не були, скрізь відчуваємо поклик рідної землі, хвилюючись аж до сліз, зачувши рідне слово.

Кожен народ в своєму образі уособлює якогось птаха. Таким птахом для України є лелека. Українці, які роз’їхались по всьому світі, створюють українські діаспори, об'єднуються, зберігають прадавні звичаї, обряди, традиції. А скільки українців кожен день покидає нашу нужденну Україну.

І білокрилими птахами хоч подумки летять у свої оселі до своїх рідних.

Про нашу славну Україну народ склав прислів'я, висловлюючи свою любов до рідної землі, своє зачарування, тугу. Давайте послухаємо прислів'я.

1. Кожному мила своя сторона,

2. Всюди добре, а дома найліпше.

3. Який рід, такий і плід.

4. Рідна земля і в жмені мила.

5. Кожному птаху своє гніздо миле.

6. Мій мир, мій рай, мій рід, Україна, то мій рідний край.

Україна! Країна волі і краси, радощів і печалі, розкішний вінок з рути і барвінку, над якою сяють яскраві зорі щасливого майбутнього. Ви - майбутнє України, То ж своїми знаннями, працею, здобутками підносьте її культуру, будьте гідними своїх предків, любіть рідну землю так, як заповідав Великий Тарас, бережіть волю і незалежність України, поважайте свій народ і нашу мелодійну мову. Шануймо себе і свою гідність і шановані будемо іншими

Я все люблю в своїм краю –

Криницю, звідки воду п'ю,

та повні гомоном ліси

та дзвони срібної роси .

Я все люблю в своїм краю.

Найбільше матінку свою,

Ласкаву, радісну, єдину,

Люблю, як сонце, батьківщину.

Я – син своєї землі

(виховна година)


Мета. На основі життєдіяльності відомих українців розвивати прагнення до

самовдосконалення, переконання, що від наших дій залежать доля не

тільки кожного з нас, а й цілої країни, Виховувати любов до рідного

краю, його народу, утверджувати в учнів принципи високої моралі та

необхідності розбудови держави на принципах демократизму.

Ніхто не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо,

і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути,

В. Липинський


Епіграф сьогоднішнього заняття належить перу В’ячеслава Липинського (1882-1931 pp.), західноукраїнського діяча. Головним державотворчим чинником, на його думку, можуть бути та й завжди були елітарні аристократичні кола, які зобов'язані, спираючись на свої знання й організаційні можливості, сприяти розв'язанню суспільних проблем. Оптимальною для України формою державного устрою мислитель вважав монархію, яка успадкувала б аристократичні традиції княжої Київської Русі та шляхетні засади часів козацтва. Одночасно він високо оцінював духовний потенціал селянства, розуміючи його як носія національної ідеї, безкомпромісну суспільну силу, основу майбутнього відродження України.

Всі ми з вами належимо до української нації поряд із такими відомими діячами як Григорій Сковорода, Леся Українка, Михайло Грушевський та багато інших наших співвітчизників, які своєю чесною працею, творчими ідеями та натхненням прагнули утвердити український народ як націю, примножувати його авторитет.



(Учні називають прізвище українців, які піднімали чи піднімають авторитет держави і нації у світі)

Постає питання; «Як повинен прожити своє життя справжній патріот, справжня людина?» Хочу навести вам приклад із життя відомого представника української нації, вченого, літератора, філософа і просто чудової людини — Григорія Савича Сковороди, життя якого припадає на період відсутності в українців власної державності Відвідавши Україну, російська імператриця Катерина II вирішила зустрітися із видатним філософом і запропонувати йому місце при дворі. Коли під час зустрічі всі почали вклонятись імператриці, за виключенням Сковороди, Катерина II спитала його: «Чого ж ти не кланяєшся?» - «Але ж це не я хотів тебе бачити, а ти мене. То ж дивися. А як ти мене зможеш розгледіти, якщо і я буду припадати до землі?»— почула у відповідь. Г.Сковорода відмовився від запропонованих йому посад і вибрав долю мандрівного філософа і вчителя, але близького до свого народу. Про що свідчить даний випадок із життя Г. Сковороди?



(Учні також наводять приклади з життя українців, що підкреслюють їхні найкращі моральні якості та любов до Батьківщини).

А зараз пропоную вашій увазі прослухати пісню одного із славних синів України Т. Петриненка «Україно».



(Звучить пісня, опісля учні діляться почуттями, які в них викликав даний твір)

Наш народ протягом багатьох століть пережив безліч трагічних і радісних моментів: століття відсутності власної державності, дві світові війни, безліч братовбивчих сутичок, червоний терор, голодомор. Однак ці трагедії не зламали нашого народу, а, навпаки, сприяли консолідації нації та прагнення утворення власної державності

24 серпня 1991 року Україна стала незалежною державою; 1 грудня 1991 року українці довели всьому світу, що вони прагнуть жити в своїй державі і розбудовувати її за власними принципами; 28 червня 1996 року прийнято одну з найдемократичніших конституцій; у листопаді-грудні 2005 року український народ підтвердив свій демократичний принцип та довів своє прагнення жити в правовій державі. Але майбутнє цієї держави - це ви: сьогоднішні учні та студенти, які мріють і прагнуть жити в державі, де панує право і соціальні гарантії, де кожна людина зможе себе реалізувати.

Давайте спробуємо скласти кодекс честі українця (мається па увазі представник держави), необхідного для будівничого майбутнього.



(Учні спільно з учителем називають риси, необхідні для людини, що прагне піднести свою державу, доводячи велике їхнє значення).

1. Любов до України, Тільки це може об'єднати всіх нас із найрізноманітнішими інтересами,

2. Працелюбність. Самовіддана праця покращує матеріальне становище держави і громадянина.

3. Честь і гідність. Тільки людина, якій притаманні ці риси, зможе гідно відстоювати свої інтереси, не порушуючи інтересів інших.

4. Мужність. Кожен із нас повинен пережити невдачі, які бувають у нашому житті, й рухатись далі до поставлених цілей.

5. Кваліфікованість. Який би статус ми не мали у суспільстві, виконувати завдання, що стоять перед нами, ми повинні на найвищому рівні.

6. Не зупинятись на досягнутому. Утішним стає той, що ставить перед собою все нові й нові завдання.

7. Доброзичливість. Тільки щира людина може надіятись на взаємини від інших.

8. Освіченість. Будівник май6утнього повинен мати високій інтелект.

(Учні читають віршовані твори та аналізують їх).



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал