Навчального спілкування




Сторінка16/28
Дата конвертації01.01.2017
Розмір3.54 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   28
невідання. Таким чином, — писав про це І. Кант, — знання свого невідання припускає науку і разом з тим робить людину скромною навпаки, уявлюване знання робить її зарозумілою [191]. Рушійні сили розвитку дитини у свою чергу неминуче призведуть до заперечення і руйнування самої основи вікового розвитку, що визначає закінчення даної епохи розвитку і перехідна наступний, вищий його ступінь. Л. С. Виготський вважав, що психічний розвиток — це і є цілісний розвиток всієї особистості. І в цьому цілісному розвитку особливу роль грає мовленнєвий розвиток, тому що словесне значення, за Л. С. Виготським, є одиниця спілкування й узагальнення. Однак навчання мови як навчальної дисципліни — безпредметне. Людина почуває і знає, що для неї мова — тільки засіб, що поза мовою є невидимий світу якому людина прагне освоїтися тільки за його допомогою

227
[66]. Однак, за В. Гумбольдтом, мова сама є світу ньому укладений дух, як коло, описане навколо народу, якому воно належить [66]. Англійський лінгвіст П. Д. Стивенс так само вказував на особливу специфіку мови як предмета Подальшим наслідком того, що мова — уміння, є той факт, що повнота і насиченість змісту, властиві іншим шкільним предметам, нанизування в навчанні мові [203]. Отже, мова є засобом формування і потім формою існування і вираження думки про об’єктивну дійсність, властивості, закономірності якої є предметом інших дисциплін. Крім того, мова як наука безмежна вона містить у собі постійно мінливу лексику, стилістику й орфоепію. Навчаючи мові як засобу спілкування і мислення, необхідно вичленувати, що сприяє розвитку лінгвістичного світогляду умінню не тільки досконало володіти мовою, не тільки як фактом повторення, але, насамперед, як матеріальною нормою вираження свідомості. Мова — це код, це система знаків, трансформація в матерію думки. Ця внутрішня неоднорідність мови як поняття досліджувалася видатними лінгвістами Гумбольдтом [66], Соссюром [200], Щербою [247]. Найбільш яскраве значення має слово мова у французькій мові — parole (калька — пароль) — таємниця, секрет, договір. Саме тому Ф. де Соссюр вважав, що мова, як знакова система, реалізується в мовленні. Прояв особистості в мові завжди глибоко індивідуальний. Розвиток мовлення відбувається в умовах максимального підключення всіх сфер свідомості, усіх компонентів особистості. Створення ситуації при спілкуванні полягає в співвіднесеності мовних одиниць. Переломлюючися через особистість, ця мовна одиниця може змінювати комунікативну задачу і впливати на мотивацію. Цим і пояснюється пластичність діалогів Платона «… жива, повна драматичного інтересу дія розігрується між тонко і чітко охарактеризованими обличчями… Особливий прийом Платона полягає втім, що він часто вставляє той діалогу якому розвивається головна думка, в інший,
чи вкладає у вуста одного з співрозмовників переказ іншої розмови. Таким переплетенням діалогів у «Федоні» чи розповіддю Сократа про свою розмову з
Діотимою у Бенкеті він досягає дивних результатів [177]. У свій час О. О. Леонтьєв висунув твердження проте, що, змінюючи ті чи інші фактори ситуації, можна керувати висловленнями і спрямовувати їх. Цими прийомами користувався Платон. Він у діалогах вкладав вуста Сократа дивну ідеалізацію дійсної розмови твердження, що змінюються запереченнями, не бракує вільних і сміливих оборотів у відхиленнях від головної теми, у несподіваних переходах, почата фраза безтурботно переривається внаслідок жвавості нової думки, що раптом прийшла в голову. Потім виклад знову одержує піднесену, замкнуту форму гармонійно стрункою є зміцніла думка, із могутньою силою ллється священне переконання воно розбиває всі перешкоди і, зрештою, звертає майбутню думку в ясне і спокійне споглядання. Зважаючи нате, що у ситуації спілкування змінюються варіанти численніші за шахові комбінації, учасник діалогу повинен бути готовим до екстремальних умову цьому процесі, тобто до евристичної діяльності. Розвити здатність до навчального спілкування — готовність до екстремальних умов діалогу — можна за наявності евристичних мовленнєвих задач. Таку задачу ставить Сократ перед Симмієм: Отже, друже, розповідають, насамперед, що та Земля, якщо глянути на неї зверху, схожа нам яч, що зшитий з дванадцяти шматків шкіри і строкато розписаний різними фарбами. Фарби, якими користуються наші живописці, можуть служити зразками цих фарб, але там уся Земля грає такими шматками і навіть куди більш яскравими і чистими [175]. Сократ пропонує ввести елемент пізнання непобутовим, досвідним шляхом, але, прийнявши за одиницю відліку
1) або саме твердження Сократа про реальність нереального (для інших) світу,
2) або запропонувати свою одиницю міри,

229 3) або навести докази для спростування сказаного. Він сам показує вихід зданої ситуації Ми живемо водній із земних западина думаємо, начебто знаходимося на поверхні, і повітря кличемо небом з упевненістю, що в цьому небі рушать зірки. А все від того, що, по слабості своїй і повільності, мине можемо досягти крайнього рубежу повітря. Але якби хто-небудь усе-таки добрався до краю чи зробився крилатим і злетів угору, то, немов риби тут, у нас, що висувають голови з моря і бачать цей наш світ, так само і він, піднявши голову, побачив би тамтешній світ. І якби по природі своїй він був би здатний винести це видовище, він довідався б, що вперше бачить дійсне небо, дійсне світло, дійсну Землю [175].
3.3.3

Іронія — стимул усвідомлення невідомого
Іронія, з одного боку пов’язана зі скептицизмом Сократа (знаю те, що нічого не знаю, аз іншого — майєвтикою — впевненістю, що людина приховано володіє правильними знаннями і завдання полягає втому, щоб за допомогою вмілих запитань і відповідей будити ці знання. Психологічний смисл сократівської іронії — не визначати нічого закінченого, разі назавжди даного і незмінного. Найголовнішими для Сократа були внутрішній світ людини, її розум, з допомогою якого пізнається добро і зло і робиться вибір добра, єдність свідомості і вчинків, гармонія знання і поведінки. Іронія Сократа і означає початок «діалогіки» як єдиної реальної логіки мислення. Тут мова йде не про тривіальне — вчений повинен знати, що він не знає в предметі, що йому потрібно дізнатися, зрозуміти, вияснити В цій тривіальній формулі повинен ховатися і майже завжди ховається інший, парадоксальний зміст знання предмета є його незнання, є знання цього предмета як того, що не входить в мою свідомість, є знання про його буття поза моїм знанням, про його нелогічність в світлі наявної, розвиваємої мною актуальної логіки [26].
Іронія, з якою звертався до співрозмовника мислитель, мала виявити, хто перед ним глибока особистість, якій потрібне пізнання і придбання знань. Йому було важливо за допомогою іронії з’ясувати, хто перед ним людина,
«вагітна» прихованим знанням і яка бажає ним опанувати, чи самовпевнений і
«всезнаючий» співрозмовник. Останнього Сократ відсилав до софістів, у яких той мав навчатися красномовству. В випадку з людиною, вагітною
прихованим знанням, мислитель насолоджувався майєвтичним діалогом, орієнтуючи співрозмовника на самопізнання, на виявлення того, що в ньому залишалося прихованим, незрозумілим для самого себе. О. Ф. Лосев називає метод Сократа іронічним [177]. Але запитання Сократа та його іронія, що викликали у співрозмовника нібито сум’яття, були інструментами, що примушували його усвідомити суперечності а) між знанням і незнанням, б) та задуматися над цим. Іронією загострювалися суперечності і створювався напружений психічний стан співрозмовників, бо жне можна втиснути в рамки формальної логіки живу діалектику думок, переживань, мислення. Крім виявлення особливостей спрямованості особистості, іронія служила Сократу ще для однієї мети — піднесення співрозмовника до високого емоційного рівня сприйняття проблеми. Мислитель спонукає, примушує поглянути в корінь проблеми, відчути її в усій повноті. Співрозмовники разом ніби занурюються в особливий світ образів, понять, в психічний стан, коли думка на крилах знань залітає в найпотаємніші куточки мікрокосмосу. Образи допомагають спогадам душі, а також прості творчі мініатюри, як, наприклад, опис характеру чи кольору, ще простіше, запропонувати фарбу чи олівець одного кольору з проханням зобразити предмети, гідні одягтися в цей колір. В розвитку строгої наукової дискусії дуже напружений психічний стан співрозмовників може стати завадою у вирішенні проблеми. Але водночас хід майєвтичного акту потребує емоційного сприйняття проблеми.
Співрозмовники підносяться від побутового до філософського споглядання дійсності. Це формує у них особливий настрій, формуються глибокі внутрішні переживання, створюється живе відчуття єдності з великим Космосом, що оновлює, очищає співрозмовників і вони ніби народжуються заново. Так само взаємодіють наука та мистецтво, вища форма знання та вища форма переживання. Сократ бажає за допомогою іронії активно втрутитися в людське життя, змінити і свідомо вдосконалити його. Іронія мислителя, його, на перший погляд, наївні питання розраховані нате, щоб викликати сум’яття в душі співрозмовника, примусити його усвідомити своє незнання та замислитися над своїм життям.
Мікрокосмос, внутрішній світ людини, її розум пізнає добро і зло, і якщо вона усвідомлює себе як людину розсудливу, то вибере добро. Сократ впевнений впізнаваності внутрішнього світу людини — тому, на наш погляд, саме з цього висновку і треба починати дослідження й застосування його методу в педагогічній психології. Щоб щось побудувати для себе, щось нове, винайти небувале, людині потрібно відчути потребу цього творення, нагальну потребу Ця потреба має полонити особистість, захопити її повністю, не дати їй можливості думати ні про що інше. Сократ відтворює цю потребу іронією, іноді дошкуляючи людині, але разом з тим підносить її до творчого рівня розвитку психіки. Він не знає, яким саме шляхом піде кожна людина, відшукуючи у собі приховані знання, істини, вірячи, що мислення, відображаючи дійсність, сприятиме побудові принципів свого конструювання. Спробуємо відтворити структуру діалогу, у якому народжується знання, приховане у співбесідникові. Починається діалог із суперечки. Щоб суперечності загострити (нарочито) майже до межі, використовується іронія. Мета цього прийому

232 1) визначення інтелектуальних потенцій співрозмовника і властивостей його особистості
2) піднесення психічної напруженості співрозмовника, за якої сприйняття його незнання стає умовою його розвитку. Досягання творчого напруження суб’єкт майєвтичної дії заглиблюється у проблему, тим самим пізнаючи себе. В процесі викладення своїх поглядів на проблему стикаються в межах єдності протилежності «знання-незнання», завдяки яким і можливий розвиток знань. Щоб дістатися розуміння єдності протилежності «знання-незнання», треба було визначити а) суперечності у міркуваннях співрозмовника, б) і шляхом мистецьки поставлених запитань і відповідей, в) привести його до дійсного знання, до істини. Нібито наївні запитання Сократа та його іноді їдка іронія спрямовувались на співрозмовника, щоб викликати у нього сум’яття, примусити його усвідомити своє незнання та задуматися над ним. Він не поспішає з повідомленням об’єктивних тверджень, знань, адже важливіше зрозуміти людину, її відчуття і через іронію сприяти зародженню та росту в душах людей вищих знань про цінності.
Завдяки використанню іронії, індукції та визначення понять придбання знань перебігає від філософського вагання, від сумніву — Я знаю те, чого не знаю — до народження із себе за посередництвом самопізнання — Пізнай самого себе. Сократ учить також сперечатися з самим собою, розвивати свою психіку, творче мислення, виявляти її приховані можливості. В майєвтичних роздумах суб’єкт думки сам виступає предметом власного розуміння. На цьому етапі розвитку діалогу відбувається пошук визначень одиничних понять. Знання, усвідомлення своєї сутності ще в полоні несвідомого і достатньо найменшого поштовху, щоб вивести їх на рівень свідомості. Щоб стався цей якісний стрибок, використовується метод індукції та гіпотеза.
Секрет цього ступеню розвитку діалогу називається наведенням. Завдяки індукції з буденних уявлень вилучаються його сутнісні ознаки, що фіксуються у загальному понятті. Разом з цим індукція покладається в основу операцій дефініції — визначення поняття. Під час цієї операції здійснюється розподілення предметів згідно з їхніми родами. Далі із створеного індукцією загального поняття дедуктивними операціями мислення виводиться поняття, яке застосовується до інших окремих предметів. У майєвтиці Сократ поряд з прийомами визначення поняття, індукцією використовував гіпотезу — висування припущень. Дійсність висунутих положень підтверджувалась послідовністю у судженнях, відсутністю суперечностей в процесі пошуку загальних визначень. Але в обох випадках — це припущення, яке після перевірки випробуванням і підтвердження перебігає у визначення або ж потребує видозмін. Сократ називає розвиток діалогу «наведенням», вважаючи, що думка може рухатися весь часу рамках свідомого, не втрачаючи зв’язку з навколишнім світом. Тому тут логіка використовує досить доступні для нашого розуму способи, знаходячи причини досліджуваних явищ. Наведення і є «індукцією» Сократа, прийомом, що спрямовує індуктивні розмірковування. Індукція з дедукцією у діалогові — єдність від знайденого за допомогою індукції загального положення здійснюється перехід до окремих випадків, які не увійшли в індукцію.
3.3.4

Мистецтво міркувати, діалектика та еристика
У відкритті прихованих у людині знань Сократ бачив головний критерій відмінностей між діалектикою, мистецтвом міркувати та еристикою — мистецтвом суперечки, словесного змагання [175]. На думку Сократа, слово «діалектика» виникло від того, що люди, радячись на зборах, розділяють предмети породах. Тому слід детально підготуватися до цього виду роботи, щоб дати їм змогу стати кращими, високо

234
моральнішими, здібними до влади та вправними в діалектиці [175]. Саме поняття діалектика вперше застосував Сократу процесі майєвтичного діалогу, назвавши «діалектикою» мистецтво вести ефективний діалог, спрямований на розгляд проблеми з метою відкриття в людині прихованих знань шляхом аналізу єдності суперечностей. У сучасному розумінні діалектика — вчення про найзагальніші закони розвитку буття та пізнання і заснований на цьому вченні метод творчого мислення у процесі пізнання. Визначити поняття, вважав Сократ, означає розкрити зміст цього поняття, зрозуміти його значення. Метод Сократа можна назвати діалого-діалектичним і цим підкреслити філософську орієнтацію мислителя. Процес мислення у майєвтичному акті починається від осмислення одиничних визначень до загальних. Для встановлення точних визначень Сократ поділяє поняття народи та види, виходячи із спостережень та прикладів людської поведінки у повсякденному житті.
Індукція, за Сократом, — це метод визначень, метод добору тих суттєвих рис, які є загальними для вчинків, що одержали ідентичну етичну оцінку. Операція добору дає можливість піднятися від одиничних прикладів до загальних визначень. Від індукції Сократ переходить до дедукції — від знайденого за допомогою дедукції загального визначення він переходить до окремих випадків, які незнайдені ретельною індукцією. Таким чином, рішення деяких евристичних задач, розтягуючи в часі і просторі, одночасно звужуючи їх, — це те, що ми називаємо зв’язком поколінь. Евристична діяльність, крім розглянутих евристичних задач, припускає декілька видів евристичності а) предмет спілкування б) зміст спілкування в) евристичність мовних засобів. Усі якості мовлення як засобу спілкування забезпечують умови для створення продукту мовлення, якому повинна бути притаманна, насамперед, логічність викладу, своєрідна послідовність. Це — виклад ряду думок, фактів,

235
зв’язаних як внутрішньо, за рахунок значеннєвого зв’язку між ними, такі зовні, за допомогою спеціальних засобів мови. В. С. Біблер [26] пише Логічно коректне мислення повинне бути ясним і виразним, для чого «зобов’язано» спиратися на закон тотожності. Тільки тоді, коли одне твердження логічно тотожне іншому, з якого воно виведено чи котре воно обумовлює, між ними немає логічної щілини, і зв’язок суджень бездоганний у логічному відношенні. Закон тотожності, — продовжує він далі, — як гарантію логічності виключає закон достатньої підстави, хоча обоє вони — необхідні умови логічного мислення. Так само римський мислитель
Боецій у свій час попереджав, що будь-яке дослідження природи речей неможливе без науки міркування, інакше не уникнути помилок. Наука логіки упорядковує способи міркування й умовиводу, вона учить двом речам перебуванню і судженню. Таким чином, міркування про логіку змушують дійти висновку, що цій настільки чудовій науці потрібно присвятити всі сили розуму, щоб зміцнитися в умінні правильно міркувати тільки після цього зможемо ми перейти до достовірного пізнання самих речей [34]. Цим умінням блискуче володів Сократ. Він однаково вмів як переконати, такі надихнути свого співрозмовника міркуючи з Фаєтетом про науку, він, за словами Платона, залишав співрозмовника божественно одухотвореним
[175]. Діоген, вивчаючи достоїнства мови, виділяв п’ять головних властивостей правильність, ясність, стислість, доречність, забарвленість. Під правильністю мислення він розумів штучну безпомилковість висловлювання, ясністю вважав виразне представлення змісту думки, стислість для нього є склад, що укладає в собі тільки необхідне для з’ясування предмета. Доречність же — лише відповідність предмету, забарвленість є склад, що уникає «заурядності».
Зразком такої забарвленості, тобто незвичайності, вирізнялась мова
Сократа: Главконід говорив, що місту треба б містити Побратима (як
прикрасу), немов фазана павича [175].
Нарешті, мовленню притаманні темп і виразність. Темп при проголошенні забезпечується рівнем роботи багатьох психофізіологічних мовних механізмів механізм виклику слів, механізм аналогії. Мається на увазі не тільки зовнішня, орфоепічна сторона темпу, але і внутрішня синтагматичність, тобто розчленованість висловлення на синтагми мовні відрізки, що мають свій змісті логічний наголос. Темп зберігається в межах синтагми, це і створює передумови для здійснення мовної тактики, тому що дає змогу в паузах між синтагмами продумувати подальший хід висловлення. Інтонаційне оформлення, логічний наголосі емоційне забарвлення додає мові виразність. Мова може супроводжуватися так само жестом і мімікою, що є паралінгвістичними засобами і роблять мовлення більш адекватним засобом спілкування. Інтонація відіграє першорядну роль у керуванні поводженням співрозмовника. Лінгвісти вважають, що для взаєморозуміння інтонація більш важливий фактор, ніж правильна вимова звуків. В інтонації виявляється комунікативна задача людини, що говорить. Цікаво, що деякі дослідники вважають паралінгвістичні засоби спілкування протомовою людства. Досліджували різні сторони розвитку дитини найбільші психологи ХХ століття К. Бюлер, Л. С. Виготський, Ж. Піаже. Вони відкрили рівнобічну і тісно взаємозалежну еволюцію всіх її сторін, але питання промову й інтелект залишається відкритим. Наприклад, як пояснити відомі факти про можливості зародження інтелекту в сліпоглухонімих дітей. Описано результати спостереження, як починається і протікає довербальна комунікація дитини. Вона день за днем протягом раннього онтогенезу фіксувала, а потім ретельно аналізувала всі інтонації і рухи дитини. У результаті виникла цікава картина дословесного періоду розвитку дитини з усіма вхідними в нього протознаками і його функціями. Отже, невербальні засоби спілкування, а серед них музика, живопис, графіка, скульптура, архітектура, — повинні сприяти комунікації в суспільстві.
Але, слухаючи музику, розглядаючи живопис, ми ділимося про враження словами. Мистецтво в цілому — це мова, думки і почуття, особливим чином сформовані у нашій психіці підсвідомості і свідомості. Своєрідним синтезом, містком між вербальними і невербальними засобами спілкування є література. Свідомість, яка не дійшла до ступеня поняття, думки, почуття, — отже, є невербальною свідомістю, бо свідомість по своїй природі взагалі невербальна. Можливо, під цим розуміється сутність уміння читати думки навіть в іноземців. Мистецтво має фізіологічні засади мистецтво слуху, мистецтво зору і загальне мистецтво, мистецтво думки, слова, тобто музика, живописі поезія. Як усе в природі, жодне мистецтво не обходиться без кількісної категорії, вимагає міри, витонченої гармонізації відносин. Відносини звуків складають власне гармонію, відношення ліній — образи, поезія вміщає і те, і те плюс думка — у слові. Отже, література містить у собі усі компоненти, здатні виразити як думку, такі почуття. Вона складається зі звуків, у цьому вона схожа на музику, тому що звук, за Діогеном, є струс повітря — предмет звукового відчуття. Крім того, звук матеріальний, так вважали всі стоїки. Архедем у книзі Про звук писав, що звук — це тіло, тому що усе те, що робить дію, є тіло, а звук робить дію, виходячи від того, хто мовить, до слухаючої людини. Слово є записаний звук, мова є значущий звук, що направляється думкою [74]. За посередництвом звуку створюються образи, ці образи вже існують у нашій підсвідомості. А чи те, що неможливо виразити, підвладно вираженню,
— ставили питання перед собою не лише поети. І намагалися відповісти очевидно, з підсвідомості, із глибин образної пам’яті увесь час ми намагаємося витягти музичні і мальовничі образи, протягти їх крізь свідомість, нанизати на логічні стрижні, обгорнути у словесну форму, щоб потім довести іншим, що ми самі почуваємо. Невід того переживають муки вибору потрібних слів, що все одно не зуміють передати наші почуття. Але чи несолодка це мука, якщо Б. Пастернаку вдається, зрештою, написати Лист смородини грубий і матер’яний». Словесна фраза — образ, створений поетом, які образ музичний, можуть робити психотерапевтичний ефект. Вплив мистецтва на психіку досліджував В. М. Бехтерєв, він писав про можливість музикотерапії у вихованні, атак само в лікуванні і профілактиці нервових і психічних розладів [24]. Третя складова частина тексту — думка у слові. Цим відрізняється думка у слові від інших видів мистецтва їх можна довести і переказати. Так, лекції з елементами бесіди, співбесіди, диспути, безсумнівно, походять з часів Сократа і навіть раніше. Лекція монологічна, вона здатна не тільки повідомляти інформацію, але, вибудовуючи систему знань чи переконуючи, може формувати світогляд. Лекція і її сприйняття — складний психологічний процес. Вона викликає естетичне переживання, будить почуття, допомагає становленню особистості. Важливо враховувати психологічний стан слухачів. Платон вирішував цю задачу просто, він радив роздратованим і зосередженим на собі учням зануритися в холодну воду. Відомі випадки, коли незгода з тим, що говорить лектор, може обернутися для нього трагедією у кращому випадку він набридне учням, у гіршому — незгодні слухачі кричали і тупотіли ногами, потім вони в люті накинулися і розтерзали його. Тут не допомагають ні розумні краса, ні молодість.
3.3.5

Текст — посереднику спілкуванні
Текст, як джерело повідомлень у формі думок, почуттів та зародження образів уяви — ланка процесу спілкування. Кількість критеріїв, що описують властивості тексту під час спілкування, велика і тому доцільніше їхній аналіз вести у межах таких наук, як філософія, лінгвістика, психолінгвістика, теорія зв’язку, психологія, мистецтвознавчі науки.

239
Об’єкт дослідження — психологічні властивості тексту як джерела думок, почуттів та уяви. Предмет дослідження — критерії цілісності тексту як умови його розуміння та інтерпретації під час навчального спілкування. Мета дослідження — здійснити аналітичний огляд літературних джерел, що стосуються властивостей тексту у навчальному спілкуванні та пояснити здобуті авторами факти з точки зору психолінгвістики. Гіпотеза. Передбачалося, що текст як сукупність думок, почуттів та уяви у формі завершеної цілісності і зв’язаності містить у собі текстові проблемні ситуації, має прихований контекст, здатність до перекодування і точного перекладу іншими мовами, схованій неусвідомлювані спонукання до певних дій, відображає дійсність і утворює певну частку картини світу. Завдання — здійснити аналітичний огляд літературних джерел, що стосуються ролі тексту у навчальному спілкуванні і пояснити відомі наукові факти властивостей тексту з психологічної точки зору. Текст як джерело повідомлень — ланка процесу спілкування і комунікації. Кількість критеріїв, які описують його властивості у спілкуванні, настільки велика, що доцільніше весь їхній аналіз вести в рамках таких наук, як філософія, лінгвістика, психолінгвістика, теорія зв’язку, кібернетика, філологія, психологія, мистецтвознавчі науки. Аналіз різних сторін тексту проведений в роботах І. Р. Гальперін [54], Г. В. Колшанский [99], Г. Г. Гранік [63, 64], Д. А. Леонтьєв [123, 124], ІЗ.
Новосьолова [163], И. П. Севбо [194], О. В. Соболєва [195], ТА. ван Дейк [210,
211], Н. В. Чепелєва [232, 234] і ін. Пошук критеріїв випливає з особливостей
- цілісності і зв’язаності тексту, внутрішньої його організації
- структури зв’язного тексту
- комунікативної чіткості
- контексту, приховуваного за текстом
- моделі обробки дискурсу тексту і т. п.
Найбільш цікавим є погляд ТА. ван Дейка [211]. Він пропонує для аналізу дискурсів використовувати різного рівня стратегії й інтегральні моделі, вносячи в поняття дискурсу сучасне трактування, що на відміну відколишнього змісту (дискурс — зв’язана послідовність речень чи мовних актів) трактувалося ним як складне явище в процесі спілкування і комунікації. Дискурс включає, крім тексту, ще і екстралінгвістичні фактори (думки, установки, мети адресата, знання просвіт, він окреслив суто психологічні сторони тексту. Зрозуміти текст — це зрозуміти ситуацію, про яку йдеться. Тому він так багато уваги приділяє моделям ситуацій, що дають нам ключ до розуміння дискурсу, сутність процесу якого будується на тезі проте, що люди діють не стільки в реальному світі і говорять не стільки про нього, скільки про суб’єктивні моделі явищі ситуацій дійсності, тобто здійснюють операції над поняттями. Мимоволі напрошується аналогія між суб’єктивними моделями явищ, ситуацій дійсності і поняттям особистісний смисл, запропонованим Д. А. Леонтьєвим [123]. Наведена аналогія знімає бар’єр термінологічної заплутаності (для психологів) процесу розуміння тексту, описаного лінгвістичною мовою. Як критерій продуктивності тут береться близькість суб’єктивних моделей явищі ситуацій суб’єкта впливу і приймача повідомлення. Підбиваючи підсумок пошуку критеріїв продуктивності впливу спілкування, відзначимо, що, за рідкісним винятком, текст аналізується як закінчений, усунутий, відчужений від суб’єкта впливу і приймача повідомлення продукт, де мотиви, установки, думки, мети і т. п. залишаються поза полем зору дослідників. Пошук філологами критеріїв продуктивності впливу спілкування ведеться з урахуванням складності тексту, що розглядається ними втрьох аспектах
1) складі повідомлення джерел, використовуваних для створення тексту
2) власна організація тексту, обумовлена, з одного боку, правилами його композиції, аз іншого — розумінням і оцінкою тексту одержувачем

241 3) організація аудиторії текстом і його відображення в мисленні, предметній діяльності приймачів повідомлення. Філологічний аналіз, як правило, застосовується для літературно- художніх текстів, прочитання яких непрофесійною (нефілологічною) аудиторією створює у них стан невизначеності. Тут вступають в інтерференцію ведучі змінні, що і визначають продуктивність спілкування, ступінь підготовленості приймачів повідомлень до сприйняття (прочитання, прослуховування) художньо-літературного тексту і ступінь складності тексту, запропонованого суб’єктові впливу учителем. У філологічних роботах автори ведуть пошуки критеріїв продуктивності і йдуть у напрямі підвищення філологічної культури реципієнтів і творчих сторін автора Ю. М. Лотман [136, 137], ММ. Бахтін [16], А. М. Левидов [114], А. В.
Шварц [236], P. Каралашвілі [96] та ін. Передбачається, що, розкривши окремі сторони творчої лабораторії автора, соціально-історичні особливості його життєдіяльності, генеалогію героїв і персонажів, його здобутки, сховані і неусвідомлені спонукання, моменти, що проливають світло на поведінку героїв, можна домогтися значного якісного стрибка читаючої і слухацької аудиторії. Пошук критеріїв продуктивності впливу на зміст свідомості людини, учня, засобів і змісту спілкування визначається тим переліком проблем, що вона вирішує на стику з лінгвістикою, семіотикою, мовознавством, логікою, психологією й ін. Одне з питань, на які вона намагається відповісти як відбувається збагнення дійсності, тобто як зароджується знання — картина світу і яку роль у цьому процесі займає мова (ГА. Брутян [41], П. В. Копнин
[102] і ін.). У вирішенні цих проблем лежить питання взаємин мови і мислення. Рішення ведеться по двох діаметрально-протилежних напрямах, один з яких ототожнює мову і мислення, інший, навпроти, розділяє. Висновки і постулати першого напряму виразилися втім, що задачу філософії звели до
систематичного і критичного аналізу фраз, ідіом, тексту, що звичайно вживаються. Не можна, — на думку одного з провідних представників першого напряму Б. Рассела, — вирішити проблему істинності висловлення без попереднього з’ясування свідомості чи безглуздості їхніх мовних виражень
[186]. Б. Рассел відмічає, що масу загальнодоступного знання складають дані, що виражаються у визначених і логічно незалежних судженнях і поняттях, які зводяться до простих і ясних висловлювань. Їх розташовують у дедуктивні ланцюги, логічно залежні від визначених суджень як передумов. Розкриття цих передумов належить філософії, а дедукція знання — математиці [185]. Уся подальша логіка пізнання будується на аналізі речень, у яких міститься зміст, представлення, значення, знання про дійсність (що виражають собою сукупність зв’язаних між собою висловлювань зазначенням істинності. Визначаючи ці речення як достовірні, базисні, автор досліджує логічні і психологічні зв’язки між ними. Значення слів і зміст базисних речень у процесі міркування виконують дві функції пізнавальну і комунікативну. Вкладаючи в базисні речення неаргументовану віру (вірогідність, Б. Рассел розкриває їх логічну і психологічну сторони. Логічна сторона вірогідності виявляється в характері базисних речень й відношеннях, що існують між ними і реченнями, побудованими на вірі в них і відносинах, що існують між різними базисними реченнями. Психологічна ж сторона базисних речень розглядає наступні фактори відношення речення до досвіду ступінь сумніву чи вірогідності, які ми відчуваємо у відношенні до них методи, що допоможуть зменшити сумніві збільшити вірогідність. На думку Б. Рассела, базисні речення і постулати наукового висновку дають можливість пояснити формування системи емпіричного знання [186]. Критерій продуктивності він пропонує виводити з того, наскільки осмислені речення виражають стан людини, що вимовляється реченням, вказують, крім сьогоденного його стану, ще нащось інше, через що воно може бути дійсним
або помилковим, а саме - визначену віру в той чи інший факт, що є прототипом змісту ідеї. Протилежне рішення проблеми мови і мислення дає теорія лінгвістичної відносності Сепіра-Уорфа. Суть цієї теорії зводиться до того, що прийняті норми вживання слів визначають деякі форми мислення, граматика сама формує думку. Критичному аналізу збоку філософів піддалися два принципових допущення, покладених у підставу цієї теорії. Перше - структура мови і структура довкілля повинні бути ізоморфними. На думку ГА. Брутяна, про ізоморфність структури природних мові довкілля можна було б говорити втому випадку, якби мова була безпосереднім відображенням цієї дійсності [41]. Друге - детермінованості мислення характером мови, тобто висновком проте, що різні мови по-різному відображають у своїй лексиці реальний світ. Робиться принципове уточнення - не мова виступає як детермінант осмислення, відображення реального світу, а різні умови життя народів обумовлюють появу відповідних понять, що за внутрішніми законами розвитку даних мов виникають і закріплюються в тих чи інших словах і словосполученнях. Цей ухилу філософію мови і відхід убік від центральної проблеми нашого аналізу стає зрозумілим, коли усвідомимо те, що останнім часом великі шари населення виявилися залученими в масове спілкування і комунікацію, де проблеми використання мови як знаряддя впливу на людей займають ключові позиції. Проблема розуміння повідомлення і текстів розробляється в логіко- гносеологічному аспекті. Вона містить у собі як складову частину проблему розуміння тексту, що С. А. Васильєв трактує як перетворення, трансформація, перекодування вихідного тексту в інші вираження, в інші мовні засоби. Процес відтворення простого тексту може бути досягнуто шляхом запам’ятовування і тому не свідчить про його розуміння [43, 44].
Розуміння тексту виводиться зі ступеня подібності вихідного тексту і тексту, закодованого іншими засобами тієї ж мови. Як наочний приклад можна навести студентську гру, коли слово, закодоване невербальними засобами, передається іншим, а сприймаючий повинен розкодувати ці невербальні акти, назвати предмет словом переклад віршів з однієї мови на іншу, тобто перекодування непросте дослівне, а значеннєве, змістовне, почуттєве. Так, крилатий вислів Р. Декарта «Gogito ergo sum» (Я мислю, отже, я існую) дотепер бентежить філософів, що вносять своє розуміння в сутність цього вислову. Якщо в рамках однієї мовної системи трансформація тексту зустрічає на своєму шляху визначені труднощі, то при перекодуванні тексту в інших мовних структурах ці труднощі значно зростають (екранізація літературних творів. Виділяють три рівні розуміння тексту.
Перший — уміння перекласти зміст тексту іншою мовою.
Другий — зрозуміти текст, значить, не тільки вміти переказати його зміст іншими мовними засобами, але і прокоментувати його.
Третій рівень

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   28


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал