Навчально-методичний посібник до самостійного вивчення курсу навчальної дисципліни «Історія держави І права зарубіжних країн»



Сторінка8/9
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.89 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 18. Держава та право Німеччини в новітній період

Законодавчу владу здійснює парламент - Бундестаг, до складу якого входять 669 депутатів, відносна більшість яких (341 депутат) обирається за партійними списками, а решта (328) - за одномандатними округами шляхом загальних, прямих, рівних та вільних виборів під час таємного голосування. Депутати Бундестагу не мають права займати інші службові посади та керівні посади у приватних фірмах.

Керівництво засіданнями Бундестагу здійснює голова парламенту або його заступники, які складають президію і обираються на весь термін повноважень парламенту - 4 роки. Організаційними питаннями, пов'язаними із справочинством, опікуються секретарі парламенту, які, згідно з Конституцією, належать до керівництва Бундестагу.

Створення партійних фракцій згідно регламенту дозволяється, якщо до складу фракцій входить не менше 33 депутатів; якщо депутатське об'єднання складається з близько 35% від загальної кількості членів Бундестагу, воно має статус депутатської групи. Керівники фракцій беруть участь у формуванні постійних комітетів і комісій парламенту та визначенні їх голів. Голова парламенту, його заступник та 23 представника від партійних фракцій складають раду старійшин, яка вирішує процедурні питання, визначає персональний склад постійних комісій та визначає порядок денний.

Бундестаг, згідно регламенту, працює у стані постійної сесії і тому скликається його головою на пленарні засідання у разі потреби. Верхня палата парламенту - Бундесрат складається з 69 членів Бундестагу, які не обираються, а безпосередньо призначаються урядами окремих земель, тому термін його повноважень законодавчо не визначений. Кожна земля залежно від кількості населення має у Бундесраті від 3 до 6 представників. Голова Бундесрату, який переобирається щороку, скликає засідання у разі потреби, а також на вимогу федерального уряду, або на вимогу представників принаймні двох земель.

Права законодавчої ініціативи мають: федеральний уряд, який спочатку передає законопроект до верхньої палати - Бундесрат, а потім - до Бундестагу, у разі термінової потреби уряд має право подавати законопроект безпосередньо до Бундестагу, не чекаючи визначення позиції Бундесрату; депутати Бундестагу та Бундесрату, але не від себе особисто, а тільки колективно - від імені партійної фракції, представництва окремої землі, або за законопроект зібрано не менше 33 підписів депутатів Бундестагу.

Законопроекти у Бундестагу розглядаються у трьох читаннях. Схвалені Бундестагом законопроекти подаються до Бундесрату, який має право підтримати законопроект повністю, запропонувати внести доповнення чи зміни або не підтримати зовсім. Для вирішення суперечливих питань створюються узгоджувальні комісії, до складу яких входять представники обох палат парламенту.

Як Бундестаг, так і Бундесрат можуть ухвалювати закони самостійно. Бундестаг має право здолати протест Бундесрату (своєрідне право вето) простою більшістю - 335 голосів депутатів. Бундесрат приймає закони самостійно лише за умови оголошення Президентом країни стану законодавчої ініціативи, що вводиться на певний термін за пропозицією уряду та згодою Бундесрату, якщо закон, який уряд вважає вкрай необхідним, відхилено Бундестагом.

Конституцією також передбачено, що у стані оборони, закони, які не стосуються питань державного суверенітету та конституційного регулювання, може ухвалювати спільний комітет, який бере на себе обов'язки обох палат та складається на 2/3 з представників Бундестагу та 1/3 з представників Бундесрату.

Бундестаг має право делегувати органам центральної виконавчої влади, певному міністрові та навіть урядові федеральної землі свої повноваження стосовно видання правових актів, що входять до законодавчої компетенції парламенту.

Федеральний уряд відповідає лише перед нижньою палатою - Бундестагом. Відповідальність уряду здійснюється у двох формах: колективній (насамперед, це відповідальність канцлера як голови уряду) та індивідуальній відповідальності міністрів.

Згідно з Конституцією, парламент має право ратифікації міжнародних угод, оголошення стану оборони, участі у виборах Президента країни, формування федерального Конституційного суду, обрання керівного складу рахункової палати.

Федеральний Президент обирається шляхом непрямих (опосередкованих) виборів терміном на 5 років. Обирають Президента Федеральні збори, до яких входять члени нижньої палати парламенту - Бундестагу та така ж кількість представників від суб'єктів федерації, обраних ландтагами (парламентами) земель відповідно до їхнього пропорційного представництва в Бундестазі.

Згідно з Конституцією, Президент представляє державу, укладає міжнародні угоди, акредитує дипломатичних представників, призначає федеральних суддів, старший та вищий командний склад збройних сил, нагороджує, здійснює право помилування та виконує інші функції. Проте для набуття чинності таких актів потрібна їхня контрасигнатура федеральним канцлером або керівником відповідного міністерства.

Президент не може бути членом жодного представницького органу, уряду, входити до керівництва державних підприємств або приватних фірм, які займаються здобуттям прибутків. Втратити свою посаду Президент може у разі доведеного звинувачення у навмисному порушенні Конституції або закону. Таке звинувачення має бути висунуте двома третинами членів Бундестагу або Бундесрату, а потім передане до Федерального конституційного суду, який і виносить остаточне рішення. У разі відсторонення від посади або не змоги Президента виконувати свої обов'язки, його повноваження здійснює голова Бундестагу.

Президент є главою держави, хоча реальна виконавча влада здійснюється федеральним урядом, до складу якого входять федеральний канцлер та міністри. Як канцлер, так і члени уряду мають певні обмеження щодо позаурядової діяльності. Це стосується зайняття інших оплачуваних посад, здійснення професійної діяльності, участі у керівництві підприємствами та фірмами.

Кандидатуру федерального канцлера висуває Президент. Обраною вважається особа, яка отримала абсолютну більшість голосів. Якщо кандидатура, запропонована Президентом, не отримує підтримки абсолютної більшості членів Бундестагу, то парламентарі мають право самі висунути кандидата на посаду канцлера. Для обрання за таких обставин у першому турі голосування потрібна абсолютна більшість голосів, у другому - відносна більшість.

Решта членів уряду - федеральні міністри призначаються Президентом, їх кандидатури пропонуються канцлером. Звільнення міністрів з посади є прерогативою канцлера і оформляються актом Президента на вимогу голови уряду.

Федеральний канцлер визначає загальні напрями діяльності уряду та федеральної політики. Члени уряду особисто відповідальні перед федеральним канцлером та перед Бундестагом, який може виразити вотум недовіри будь-якому федеральному міністру. У разі розбіжностей у позиціях міністрів при вирішенні конкретних питань остаточне рішення уряд ухвалює шляхом голосування.

Федеральний канцлер несе особисту відповідальність за діяльність уряду. У випадку вимушеної або добровільної відставки канцлера у відставку йдуть усі члени федерального уряду.

Судова система Німеччини досить складна. Ні федерація взагалі, ні її суб'єкти - федеральні землі не мають єдиного вищого судового органу. Федеральний конституційний суд та конституційні суди окремих земель утворюють Конституційну юстицію. Окрім неї існують ще декілька спеціалізованих окремих гілок правосуддя: загальна, адміністративна, фінансова, трудова та соціальна юстиції. Кожна з них має власний вищий судовий орган: систему загальних судів очолює Федеральна судова палата; соціальних судів - Федеральний суд у соціальних справах; фінансових - Федеральний фінансовий суд; трудових - Федеральний суд у трудових справах; адміністративних - Федеральний адміністративний суд. Злочини військовослужбовців розглядають військово-кримінальні суди.

Усі вищі судові органи цілком незалежні один від одного. У випадках неоднозначного застосування різними вищими судами одного закону, рішення з метою забезпечення єдності судової практики ухвалює особлива нарада, в якій беруть участь представники цих органів.

Кожна гілка судової влади має декілька інстанцій. Загальні суди мають чотири інстанції: дільничні суди, земельні суди, Вищий земельний суд, Федеральна судова палата; адміністративні, соціальні та трудові суди - три інстанції, а фінансові суди - дві інстанції, винятком є Конституційна юстиція, що має лише одну інстанцію.

У системі загальних переважну більшість кримінальних та цивільних справ розглядає дільничні суди; до них судочинство інколи здійснюється суддею одноосібно або ж суддею та двома засідателями.

Земельні суди розглядають більш складні кримінальні та цивільні справи і водночас виступають апеляційною інстанцією відносно дільничних судів. У деяких випадках кримінальні справи розглядаються колегією судів, в інших - за участі кількох присяжних засідателів, які водночас із суддею або колегією суддів вирішують не лише за фактом, але й за правом. Земельний Верховний суд проводе ревізію. Це - особливий процес у німецькому праві, який об'єднує елементи як апеляції, так і касації. Тобто водночас відбувається перевірка рішення суду нижчої інстанції як на відповідність дотримання законності, так і з фактичного боку справи. Федеральна судова палата, яка є вищою інстанцією, здійснює тільки розгляд касаційних скарг. У нижчих ланках інших гілок юстиції в судових засіданнях беруть участь три судді та два засідателя.

У загальному підпорядкуванні міністра юстиції знаходиться також і прокуратура, яка відтак становить окрему незалежну систему і діє безпосередньо при відповідних судах. Прокурори розслідують найбільш складні справи з залученням поліцейських служб та висувають обвинувачення. За участі прокурора здійснюється судовий розгляд у кримінальних справах, зокрема й у справах приватного звинувачення, яке порушується потерпілим. У визначених законодавством випадках прокурори мають право брати участь у розгляді цивільних справ.



Питання для самоконтролю

1. У чому полягають особливості багато партійної системи ФРН?

2. Парламент ФРН: порядок формування, структура і повноваження.

3. Вибори, референдуми і народна ініціатива у ФРН.

4. Структура органів виконавчої влади ФРН.

5. Уряд ФРН: порядок формування і повноваження.

6. Федеральний конституційний суд Німеччини: порядок формування і повноваження.

Питання для самостійного вивчення

1. Основний закон ФРН: основні риси, структура і зміст.

2. Права людини і права громадян у Основному законі ФРН.

3. Охарактеризуйте роль канцлера в системі органів державної влади ФРН.

4.У чому полягає сутність німецького федералізму?

5 .Різновиди управління і місцевого самоврядування ФРН.



Тема 19. Виникнення та розвиток незалежних держав

в Центральній і Східній Європі

На початку 1918 р. чеські депутати австрійського парламенту прийняли декларацію, в якій висували вимогу створення суверенної держави. У Празі утворився Національний комітет, до складу якого увійшли представники усіх політичних партій, що на той час діяли у Чехії (липень 1918 р.). Перебіг подій прискорила поразка блоку центральних європейських держав у першій світовій війні. 28 жовтня того ж року Національний комітет проголосив утворення Чехословацької держави. ЗО жовтня Словацька національна рада оголосила про відокремлення Словаччини від Угорщини і про її приєднання до чеських земель.

14 листопада 1918 р. Національні збори, сформовані шляхом розширення Національного комітету, проголосили Чехословаччину республікою та обрали Т. Масарика її президентом. Уряд було сформовано на основі "всенародної коаліції" чеських та словацьких буржуазних партій, а також соціал-демократів. У квітні 1919 р. Національні збори прийняли закон про аграрну реформу, який установив мак-симальний розмір земельного володіння у 250 га або 150 га орної площі.

16 червня 1919 р. у Словаччині була проголошена Радянська республіка, яка проіснувала до 7 липня того ж року. Уряд чеського комуніста А. Яноушека розпочав націоналізацію промислових підприємств та банків, конфіскацію

поміщицьких та церковних земель, увів 8-годинний робочий день. Після падіння цієї радянської республіки становище в Словаччині відновилося, попередні реформи відмінялися.

У червні 1920 р. на зміну уряду "всенародної коаліції" прийшов уряд "червоно-зеленої коаліції" в складі представників соціал-демократичної, націонал-соціалістичної та аграрної партій. Очолив його правий соціал-демократ В. Тусар. Уряд оголосив про здійснення часткового викупу поміщицьких земель, обіцяв у "зручний момент" провести "соціалізацію промисловості".

20 лютого 1920 р. Національні збори прийняли Конституцію Чехословацької республіки. Цією конституцією гарантувалися основні буржуазно-демократичні свободи. Президент, якого обирали на 7 років, був наділений широкими повноваженнями, виконавчу владу він здійснював спільно з урядом. Законодавча влада належала двопалатному Національному зібранню.

До складу Чехословаччини входила Закарпатська Україна (де, за визнанням одного з президентів ЧСР Едварда Бенеша, у 1935 р. "власне чеське і словацьке населення становить 5 відсотків"). Ще однією складовою частиною держави була Тєшинська Сілезія, на яку претендувала Польща. Найрозвиненішим економічним районом були Су-дети, де компактною групою проживала німецька меншина. Загалом же з 13,5 млн населення країни чехи становили 7 млн, німці - 3 млн, словаки - 2 млн, угорці - 750 тис, українці - 500 тис, поляки - 100 тис. Формально усі вони користувалися однаковими правами, але у конституцію було включено положення про "єдину чехословацьку націю".

У вересні - листопаді 1917 р. західні держави Антанти визнали офіційним представником польського народу Польський Національний комітет, сформований з політичних емігрантів у Парижі. У січні 1918 р. президент США В. Вільсон включив у свою відому програму повоєнного перетворення Європи пункт про створення Польської держави з "доступом до моря". Місяцем раніше уряд Леніна задекларував право поляків на створення власної держави, а 29 серпня 1918 р. він же анулював усі договори про поділи Польщі, укладені царизмом після 1772 р.

Після військової поразки Німеччини та Австро-Угорщини в світовій війні в ніч з 6 на 7 листопада 1918 р. в Любліні було сформовано уряд незалежної Польщі під проводом галицького соціал-демократа Ігнаци Дашинського. Цей уряд проголосив Польщу народною республікою, та проіснував він недовго. Повернення 10 листопада у Варшаву з німецької в'язниці в Магдебурзі Юзефа Пілсудського змінило розстановку політичних сил. Уже 11 листопада Регентська рада у Варшаві передала цьому найавторитетнішому з тогочасних польських політиків усю повноту влади "з метою збереження порядку в країні". На вимогу Пілсуд-ського уряд Дашинського пішов у відставку та був сформований новий уряд, очолений правим соціалістом Є. Мора-чевським. Уряд Морачевського називав себе "робітничо-селянським", що мало дещо заспокоїти широкі народні маси. В січні 1919 р. Пілсудський провів заміну прем'єра. На чолі польського уряду став формально безпартійний І. Падеревський - всесвітньо відомий ... піаніст. Того ж місяця відбулися вибори до установчого сейму, на яких більшість виборола партія народної демократії (ендеки). Пілсудський зберіг пост "начальника держави". Новий уряд Польщі визнав встановлений де-факто 8-годинний робочий день та інші завоювання мас. У липні 1919 р сейм прийняв постанову про принципи земельної реформи, яка передбачала максимум земельного володіння у 180 га на господарство.

Новостворена Польська держава вела бойові дії практично проти всіх сусідів з метою максимального розширення своєї території. Підтримку цій агресивній політиці надавала Франція. Ця держава бажала у післявоєнній Європі мати такого союзника на сході, який би міг замінити їй царську Росію. Жертвами польської агресії стали ЗУНР (окупована 16 липня 1919 p.), Білорусь, Литва (Вільнюс до 1939 р. входив до складу Польщі), німецьке та чеське населення західних та південно-західних рубежів. Кордони міжвоєнної Польської держави остаточно були встановлені аж у 1923 р. За межами Польщі залишалися Вармія і Мазури, де під час проведення плебісциту прихильники приєднання потерпіли поразку. Однак, загалом близько 40% населення міжвоєнної Польської держави становили представники національних меншин. Більшість з них (за винятком євреїв) мали сусідами власні національні держави - УРСР, БРСР, Литву, Чехословаччину, Німеччину.

У березні 1921 р. Сейм прийняв конституцію Польської республіки. Законодавчі права надавалися двопалатному парламенту. Повноваження президента, якого депутати сейму і сенату обирали на 7 років, були конституцією суттєво обмежені - ендеки обґрунтовано побоювалися обрання на цей пост Ю. Пілсудського. Конституція проголошувала основні буржуазно-демократичні свободи, офіційну рівність усіх віросповідань. Право приватної власності оголошувалося "однією з важливіших основ соціального ладу та правового порядку".

Після парламентських виборів у листопаді 1922 р. до влади прийшов блок ендеків та християнських демократів. Президентом країни став проф. Г. Нарутович, підтриманий лівими та партіями національних меншин. Уже 16 грудня він був убитий фанатиком. Новим президентом став С. Bойцеховський, представник партії заможного селянства "П'яст". Проте в країні продовжувало наростати протистояння між .- правими і лівими, загострене протиріччями у відносинах з національними меншинами та очевидною слабкістю виконавчої влади. 12-14 травня 1926 р. Ю. Пілсудський провів в державі антиурядовий переворот. Однак, зайняти посаду президента демонстративно відмовився - незважаючи на те, що був обраний абсолютною більшістю голосів депутатів сейму і сенату. Пілсудський оголосив, що займатиме лише посади військового міністра та головного інспектора армії. Підтримали Пілсудського не тільки військові, але й ліві сили, зокрема соціалістична (ППС) та комуністична (КПП) партії. Проголошений Пілсудським режим "санації" (дослівно - оздоровлення) в загальних своїх рисах був близьким до італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму, хоча й не таким жорстким по своїй суті.

5 жовтня 1918 р. в Загребі (Хорватія) виникло Народне віче словенців, хорватів і сербів. 29 жовтня воно оголосило про перехід в його руки влади в населених південними слов'янами районах колишньої Австро-Угорської імперії та про утворення держави словенців, сербів і хорватів на цих землях. У результаті переговорів Народного віча з урядом суверенної Сербії 1 грудня 1918 р. в Белграді відбулося створення об'єднаного Королівства сербів, хорватів і словенців (КСХС) на чолі з сербською династією Карагеоргієвичів. У маніфесті принца-регента Олександра, виданому при створенні Королівства СХС, проголошувалися демократичні свободи. На практиці їх здійснення всіляко гальмувалося.

У лютому 1919 р. почалося проведення аграрної реформи. Землі Габсбургів, а також крупних австрійських та угорських поміщиків були конфісковані. Для всіх інших поміщиків встановлювався максимум - у Хорватії 150-200 га, у Воєводині навіть 300-500 га. Надлишки відчужувалися та передавалися у фонд реформи з виплатою компенсації поміщикам. При перерозподілі землі перевагу отримували селяни-серби. Здійснення реформи затягнулося на 20 років.

На виборах до Установчих зборів об'єднаної держави в листопаді І 920 р. перемогу отримали сербські буржуазні партії. 28 червня 1921 р. у день святого Віда (річниця втрати незалежності після поразки від турків на Косовому полі у 1389 р.) Установчі збори прийняли конституцію, що дістала назву Відовданської. Ст. 1 проголошувала державу конституційною, парламентською і спадковою монархією. Великі права надавалися королю, особа якого оголошувалася недоторканною. Разом із скупщиною він здійснював законодавчу владу, а- через раду міністрів - і виконавчу. Король був верховним головнокомандуючим та представляв державу у зовнішніх зносинах. Королівство СХС розподілялося на 33 області-жупи. Керівників цих областей - жупанів теж призначав король. Тим самим конституція закріплювала унітарну державу. Депутат скупщини мав обов'язково уміти вільно говорити і писати "державною сербсько-хорватсько-словенською мовою".

Після закінчення світової війни здобули незалежність також Фінляндія, Латвія, Литва, Естонія. Ряд держав, що було утворилися на руїнах Російської імперії (УНР, Грузія, Вірменія та ін.), утримати свою національно-демократичну державність не змогли, їх народам були нав'язані радянські республіки у тісному воєнному, політичному та економічному союзі з Російською Федерацією у рамках CPCP.

Питання для самоконтролю

1. Відмінності "народних демократій" (Польська народна республіка, Чехословаччина, Болгарія, Угорщина) від класичного радянського зразка.

2. У чому полягали основні відмінності правових систем країн "народної демократії" від радянської моделі?

3. Які країни отримали назву "народно-демократичних"?

4. Як Ви спрогнозуєте подальший розвиток держави та права в цих країнах: Польщі, Угорщині, Болгарії, Чехії, Словаччини та др.?

Питання для самостійного вивчення

1. Особливості сучасної буржуазної демократії Швеції. Конституція 1974 р.

2. Причини кризи шведської моделі соціалізму та її національних варіантів (сер. 80-х рр. XX ст.).

3. Що таке шведська модель соціалізму? У чому полягають її позитивні і негативні сторони?



III. ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЕКЗАМЕНУ

1. Предмет історії держави та права зарубіжних країн.

2. Періодизація і структура історії держави та права зарубіжних країн.

3. Генезис людського суспільства.

4. Основні теорії походження держави і права.

5. Державно-правова система Стародавнього Єгипту.

6. Право Стародавньої Месопотамії по законах царя Хаммурапі.

7. Рабовласницька держава і право Стародавньої Індії.

8. Держава і право Стародавніх Афін.

9. Державний устрій Спарти.

10. Виникнення держави в Римі. Царський період.

11. Станова і політична боротьба в Римі.

12. Державний устрій і порядок управління в Римі в період республіки.

13. Державний устрій і порядок управління в Римі в період імперії (принципату).

14. Державний устрій і порядок управління в Римі в період імперії (домінату).

15. Римське право по Законах XII таблиць.

16. Класичне римське право.

17. Феодальна власність і становий розподіл суспільства.

18. Держава і право Франкської держави.

19. Держава і право феодальної Англії.

20. Держава і право феодальної Німеччини.

21. Виникнення і державний устрій Арабського Халіфату. Мусульманське право.

22. Станово-представницька монархія в Англії.

23. Станово-представницька монархія у Франції.

24. Державний устрій і право Франції в період Абсолютизму.

25. Особливості абсолютизму в Англії, Німеччині і Австрії.

26. Державний устрій і правова система Візантійської імперії. Рецепції римського права.

27. Система державного управління у середньовічному Китаї.

28. Регулювання правовідносин у середньовічному Китаї.

29. Державно-правовий розвиток Індії у Середні віки.

30. Новгородська і Псковська феодальні республіки і їх право.

31. Держава і право Московії.

32. Державно-правовий лад Російської імперії.

33. Англійська революція середини XVII століття.

34. Велика Французька буржуазна революція 1789 - 1799 рр.

35. Кодекси Наполеону.

36. Державно-правові зміни у Франції в роки II і III республік і II імперії.

37. Еволюція державно-правових інститутів німецьких держав в ХIХ в. Утворення Германської імперії.

38. Державний устрій і правова система США.

39. Особливості держави та права країн Латинської Америки в ХIХ в.

40. Державно-правовий розвиток провідних країн на початку ХХ ст.

41. Веймарська республіка в Німеччині.

42. Зміна правових відносин всередині Британської імперії після I Світової війни.

43. Складання нацистської диктатури в Німеччині.

44. Особливості фашистської диктатури в Італії.

45. Військово-монархічна диктатура в Японії.

46. Утворення ФРН і її правова система.

47. Франція в роки IV і V республік.

48. Крах колоніальної системи. Державні і правові системи в постколоніальних країнах.

49. Держава і право в країнах комуністичного тоталітаризму.

50. Державний устрій і правова система Російської Федерації.

IV.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал