Навчально-методичний посібник до самостійного вивчення курсу навчальної дисципліни «Історія держави І права зарубіжних країн»



Сторінка6/9
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.89 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 13. Розвиток держави та права Японії в Новий час.

Реформи Міцухіто

У 1867- 1868 р. сьогун був скинутий, головою країни став імператор Міцухіто. Період його царювання називався "Мейдзі", що в приблизному перекладі означає "освічена монархія", і революція теж одержала назву революції Мійдзі.

Після збройного перевороту були проведені буржуазні реформи.

Самурайське військо було замінено регулярною армією, яка комплектувалася на основі загальної військової повинності. Офіцерський корпус цієї армії складався із самураїв, традиційних військових, але офіцерами могла стати, звичайно, тільки частина самураїв. Рисові пайки самураям були замінені пенсіями, а в 1873 р. була проведена капіталізація пенсій: виплата пенсій була припинена, а замість них одноразово видані великі суми грошей. Малося на увазі, що ці гроші, будучи використані як капітал, дадуть власникам прибуток у розмірі колишніх пенсій.

Частина отриманих грошей самураї використовували для покупки землі на пільгових умовах (їм з державного фонду в цей час продавали землю за півціни). Вони вкладали отримані капітали в "національні банки", що стали рости, як гриби, після революції. У 1880 р. 76% капіталу цих банків належало самураям.

Але найбільш численний нижчий шар самураїв при цьому втратив джерело доходів: отримані як компенсацію суми грошей були занадто малі, щоб їх можна було використовувати як капітал.

Аграрна реформа 1872-1873 р. ліквідувала державну власність на землю. Власниками землі були тепер селяни, але в тих випадках, коли земля за борги селян перейшла до нових поміщиків (дзинуси), вони і ставали тепер власниками землі, а селяни залишалися їхніми орендарями. Таким чином, поміщики з "незаконних" стали законними власниками третини орних земель у Японії.

При нових порядках селяни повинні були платити податок державі не рисом, а грішми. Це збільшило їхню залежність від лихварів, тому що товарно-грошові відносини в японському селі були ще слабко розвиті. Щоб одержати гроші для сплати податку, треба було продати рис - тому ж лихвареві, що був і скупником, а щоб заплатити податок вчасно, приходилося брати гроші в борг. Тому процес лихварського поневолювання і збезземелювання селян прискорився. До початку першої світової війни у власність поміщиків перейшло вже 45% землі, а 70% селян стали орендарями і напіворендарями.

Висока орендна плата (біля половини врожаю) перешкоджала утворенню великих капіталістичних господарств: здавати землю в оренду було вигідніше, ніж вкладати капітал і вести своє господарство. Тому дзинуси як і раніше жили за рахунок орендної плати.

Реформа промисловості. Початком промислового перевороту й індустріалізації Японії варто вважати 70-і рр. XIX в., коли силами держави створюється фабрично-заводська промисловість.

Перші десятиліття після революції приватні капітали в промисловість не вкладалися. Це пояснюється тим, що процес первісного нагромадження капіталу в Японії не закінчився, капіталів не вистачало, тому позичковий відсоток був у кілька разів вище, ніж у розвитих капіталістичних країнах. Використовувати капітал у сфері кредиту було достатнє вигідно. Тому державі довелося самій зайнятися будівництвом заводів за державний кошт. Держава запрошує європейських інженерів, виписує європейську техніку і будує "зразкові" підприємства. "Зразкові" - тому, що вони повинні були служити зразком для приватних підприємців.

Поступово складаються умови для приватного підприємництва, і в 80-х рр. державні підприємства передаються в приватні руки. Оскільки вони передаються на дуже пільгових умовах, то їхніми власниками стають люди, що мають гарні зв'язки в урядових колах.

У наступному для соціальної структури Японії було характерним тісне переплетення економічних і політичних інтересів монополістів, великих землевласників і професійної воєнщини. Такий союз переслідував дві мети:


  • досягнення стабільності всередині країни;

  • завоювання зовнішніх ринків для японської промисловості. Саме на реалізацію цих цілей була спрямована організація тоталітарного державного устрою, який мав свої особливості.

Якщо в інших фашистських державах тоталітарний режим посилювався за наростаючою, досягнувши свого апогею в роки Другої світової війни, то в Японії можна виділити два етапи його становлення.

Перший охоплює добу від початку непослідовних ліберальних реформ середини 20-х років і до військового путчу 1932 р. Він складався з ліберальної і реакційної сторони. Ліберальна сторона реформацій включала в себе, насамперед, запровадження в 1925 р. загального виборчого права для чоловіків. Однак водночас виборчих прав позбавлялися військовослужбовці, студенти, особи без однорічного цензу осілості, ті, хто одержував субсидії, глави знатних сімей (щоб не змішувалися з іншими громадянами). У судочинстві запроваджувався суд присяжних засідателів.

Реакційною стороною перебудови соціально-політичної структури було прийняття низки законів ("Про охорону громадського спокою" - 1925р.; "Про загальну мобілізацію нації" - 1938 p.), якими заборонялися всі "ліві" організації. За участь у заборонених політичних організаціях передбачалися каторжні роботи. Страйки оголошувалися злочинами. Трудові конфлікти вирішувала арбітражна секція "особливої поліції". Парламент став відігравати нікчемну роль. Нижня його палата (палата представників) збиралася на сесії не більше як три місяці на рік, інші дев'ять місяців державою правив уряд. За допомоги імператорського указу уряд міг розпустити палату парламенту. Реакційною стороною політичного життя було також створення незаконних бойових організацій на кшталт "молодого офіцерства".

Другий етап розпочинається військовим заколотом "молодого офіцерства" у 1932 р. Подібно до того, як повівся в такій ситуації уряд Італії під час походу чорносорочечників на Рим у 1922 р., так само правлячі кола Японії поспішили віддати ключові посади в уряді військовим. Невдовзі після цього розпочинається агресія Японії проти Китаю, а в 1936 р. Японія та Німеччина укладають антикомінтернівський пакт.

З початком Другої світової війни в Японії формується так звана "нова політична структура", суть якої полягала в тому, що:


  • всі партії саморозпускалися, а їхні лідери об'єднувалися в "Асоціацію допомоги трону" - державну організацію, що фінансувалася урядом і підпорядковувалася йому;

  • представниками "Асоціації" на місцях були сусідські общини, котрі об'єднували 10-12 сімей. Декілька общин складали "асоціацію вулиці", "асоціацію селища" та ін.

  • на виробництві утворювалися "Товариства служінню батьківщині".

Всі ланки "нової політичної структури" були просякнуті тотальним наглядом, суворою цензурою та шовіністичною пропагандою. Крім того, створювалася "нова економічна структура", яка об'єднувала асоціації промисловців і фінансистів, і якій надавалися адміністративні повнова-ження.

Отже, японський фашизм, маючи низку близьких ознак зі спорідненими йому режимами в Європі, характеризувався деякими відмінностями:



  • в Німеччині та Італії існували відповідні фашистські партії з чіткою структурою, тоталітаристськими ознаками і залізною дисципліною. В Японії цього не спостерігалося;

  • в інших тоталітарних державах фашистські партії контролювали армію. В Японії сама армія відігравала роль головної керівної політичної сили;

  • подібно до Італії, в Японії фашизм не ліквідував монархію. Однак якщо в Італії король перетворився на "весільного генерала", то в Японії, навпаки, імператор посилив свій вплив і розширив повноваження.

Японський фашизм проявився у специфічній формі військово-монархічної диктатури.

Післявоєнний розвиток Японії. Поразка Японії у Другій світовій війні була для країни рівнозначною буржуазно-демократичній революції, яка призвела до утвердження режиму парламентської демократії. Згідно з першими післявоєнними перетвореннями, були розпущені японська армія, ультранаціоналістичні та фашистські організації, скасовані репресивні закони, обмежені демократичні свободи.

Важливою демократичною акцією цього періоду стало прийняття нової Конституції 1946 p., яка набрала чинності у 1947 р. Конституція формально була прийнята парламентом і затверджена Таємною радою як змінена стара Конституція 1889 р. Але насправді це була принципово нова Конституція, яка вперше в історії конституційного розвитку країни була побудована на засадах буржуазної демократії.

Конституція встановлювала замість напівабсолютистської фактично парламентську монархію. При цьому парламентові відводилася роль найвищого органу державної влади і єдиного законодавчого органу країни. Відповідно до цього були ліквідовані органи, котрі раніше стояли над парламентом: Таємна рада, міністерство імператорського двору тощо.

Японський парламент являє собою двопалатний орган, де в чому подібний до конгресу СІЛА. Нижня палата - палата представників (491 особа) мала термін повноваження чотири роки; верхня - палата радників (252 особи), не мала терміну повноважень, але кожних три роки відбувалася ротація половини її складу.

Обидві палати створювалися на основі прямих і загальних виборів. Встановлювався відносно високий віковий ценз: 20 років для активного виборчого права і 25 років (для кандидатів до нижньої палати) та 30 років (для кандидатів до верхньої палати). Мав місце ценз осілості та вимога до кандидата в депутати щодо внесення ним грошового закладу, який надходив до казни, якщо за претендента на депутатське крісло проголосує менше 5% виборців. Система виборів була мажоритарною.

У Конституції знайшов відображення вплив англійського державного права, зокрема система "парламентських кабінетів". Главою кабінету міністрів як найвищого органу виконавчої влади стає лідер партії, яка перемогла на парламентських виборах. Прем'єр-міністр призначає кабінет міністрів (18 осіб), який несе відповідальність перед парламентом і у випадку імпічменту повинен піти у відставку. Правда, прем'єр може скористатися альтернативним заходом - у 10-денний термін після оголошення недовіри розпустити палату представників і призначити нові вибори. Це право глави кабінету міністрів є досить ефективним стримуючим чинником для парламенту. Більше того, через порядок формування уряду (нагадаємо: його формує сам прем'єр) його відповідальність перед парламентом є чистою формальністю, оскільки партійна дисципліна зобов'язує депутатів підпорядковуватися прем'єр-міністрові як своєму лідерові".

Відповідна стаття Конституції (ст. 66) закріпила принцип цивільного уряду, відповідно до якого жоден із членів кабінету міністрів не може бути військовим.

Зберігалася спадкова імператорська влада. Щоправда, імператор мав публічно зректися свого "божественного походження". Незважаючи на те, що ст. 4 відмовляла імператору у праві здійснювати державну владу, за ним закріплювалася низка конституційних повноважень:


  • за поданням парламенту призначати прем'єр-міністра;

  • за поданням прем'єра призначати верховного суддю;

  • промульгувати поправки до Конституції;

  • скликати парламентські сесії; розпускати нижню палату;

  • підтверджувати призначення та відставку посадових осіб тощо.

Звичайно, ці повноваження мають здебільшого формальний характер, оскільки головною ланкою державної машини є уряд та його прем'єр.

В японській Конституції спостерігається модифікований варіант американської системи "стримувань і противаг" гілок влади. Це з особливою ясністю проглядається у закріпленні незалежності суддів (ст. 76) та в процедурі імпічменту, яку можна застосувати щодо суддів, а також у повноваженнях суду вирішувати питання про конституційність актів парламенту чи указів виконавчої влади.

Принципово новим явищем у практиці світового конституціоналізму є введення до Конституції декларації (ст. 9) про відмову від війни, а також від погрози застосування або самого факту застосування збройної сили у вирішенні міжнародних питань.

Конституція вперше в японській історії закріпила автономію місцевих органів управління. Губернатори префектур, мери міст, сільські старости обиралися раз на чотири роки на основі загального виборчого права.

У післявоєнні роки на японській території розташовувались американські окупаційні війська. У 1951 р. між Японією та США було підписано Сан-Франциський мирний договір та "договір безпеки". На їх основі були формально скасовані всі обмеження національного суверенітету Японії, зокрема право окупаційних властей санкціонувати прийняті японським парламентом закони і державний бюджет. Разом з тим, США одержали право розташовувати в Японії свої військові бази, а також використовувати свої збройні сили для придушення заворушень і безладу в країні.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягали особливості японського фашизму?

2. Яку форму правління встановила Конституція Японії 1947 р?

3. Як працювала законодавча влада в Японії за Конституцією 1947 року?

4. Що представлялп собою виборча система Японії?

Питання для самостійного вивчення

1. Розкрийте суть реформ 70-80-х рр.

2. Які зміни у політичній системі Японії сталися після них?

3. Відмінності політичної правової системи Японії від країн Західної Європи.



Тема 14. Держава та право Росії ХІХ - поч. ХХ ст.

Деякі буржуазні принципи прийшли в російське право ще до реформ 60-х років. Цьому сприяла кодифікація законодавства, проведена комісією Михайла Сперанського в першій половині XIX ст. Щоправда, на відміну від інших європейських держав, російська правляча верхівка, бюрократія негативно ставилися до видання чітких галузевих кодексів, вбачаючи у цьому наступ на непорушну сферу влади. Все ж на основі дореформених кодифікацій були видані друге і третє Повне зібрання законів. У галузі кримінального права більша частина норм "Уложення про покарання кримінальні і виправні" 1845р. зберегла дію.

Як джерело права зберіг свою дію, звичайно, з певними обмеженнями, правовий звичай. Він застосовувався в національних окраїнах, особливо в регіонах мусульманського права. Звичай застосовувався волосними судами в селянських майнових спорах і при розгляді дрібних проступків. У торговельно-промисловій сфері до звичаю зверталися за відсутності закону.

У сімейних відносинах та у судочинстві щодо осіб духовного звання зберігся вплив канонічного права.

Починаючи з 1863 р. стало видаватися періодичне Зібрання узаконень і розпоряджень уряду! яким до певної міри заповнювали прогалини у праві. Це видання виходило у світ під патронатом Сенату як найвищої судової та апеляційної інстанції держави. У віданні Сенату знаходилося тлумачення права, за допомогою якого застарілі положення пристосовувалися до потреб буржуазного розвитку суспільства. Окремі постанови Сенату отримували "височайше затвердження", тобто підписувалися імператором і набували сили закону.

Цивільне право. Поступово утверджувалися буржуазні принципи цивільно-правових відносин. Усі піддані Російської імперії ставали суб'єктами правовідносин незалежно від статі, віросповідання чи національності. Водночас закон не проголошував загальної рівності, продовжувала зберігатися станова нерівноправність суб'єктів (наприклад, у деяких випадках обмежувалися права жінок, селян, духовенства, "інородців" тощо).

Особа вважалася правоздатною з часу народження. Повна дієздатність наставала з досягненням 21-річного віку. Вона могла бути обмеженою за рішенням суду.

Прогресивною стороною цивільного права є визначення ним поняття цивільної особи. Спочатку воно застосовувалося до держави, навчальних закладів, монастирів. Згодом перше місце посіли купецькі та промислові корпорації і спілки, акціонерні товариства. Юридичні особи вступали в договірні відносини, володіли власністю, їхня правоздатність визначалася законом відповідно до мети діяльності.

Кримінальне право. В основі тлумачення злочину знаходилася формальна ознака. Під злочином розумілася дія або бездіяльність, покарання за які передбачувалися законом. У цьому виявилися важливі кримінально-правові принципи: немає злочину без закону, не існує покарання поза законом. Проголошення цих принципів мало своїм наслідком регламентацію законних підстав притягнення до кримінальної відповідальності.

Буржуазна юриспруденція виробила поняття складу злочину як сукупності необхідних елементів при доказуванні вини: суб'єкт злочину, його об'єкт, протизаконна дія та наявність вини. Але однозначного трактування елементів складу злочину в теорії права не існувало. Об'єкт посягання нерідко не відмежовувався від предмета, поняття вини поглиналося осудністю особи, а причинний зв'язок протиправного діяння і його наслідки трактувалися по-різному.

Суб'єктом злочину була осудна особа, котра досягла певного віку. Пережитком минулих часів було притягнення до кримінальної відповідальності дітей із 7-річного віку. Щоправда, вік злочинця мав вплив на характер призначуваного судом покарання (наприклад, до осіб, що були молодшими 21 року, смертна кара не застосовувалася).

Обов'язковою ознакою злочину була винуватість суб'єкта, під якою розумівся такий стан, за якого особа усвідомлювала чи мала можливість усвідомити характер і наслідки своїх дій. Закон регламентував форми наміру (прямий, непрямий), різні форми необережності. Мав місце і принцип презумпції невинуватості, але за поліцейські порушення і фіскальні (фінансові) проступки до відповідальності притягували і за відсутності вини.

У розумінні об'єкта злочину чіткого тлумачення не існувало. Як правило, ним були суб'єктивні права особи, правові блага (речі, власність, інтереси, що охоронялися законом). Теоретичне визначення об'єкта не давалося, а закріплювалися лише окремі конкретні випадки зазіхань на нього.

У цілому в пореформеному праві були детально представлені всі види зазіхань на особу, власність, регламентувалися посадові злочини, злочини проти порядку управління, сімейно-моральні злочини тощо. Особливо виділялися злочини проти релігії та церкви. Найнебезпечнішими вважалися політичні злочини - бунт, повстання, державна зрада та ін. До них належали зазіхання на імператора та членів його родини. Відповідальність за такі злочини наставала навіть при незакінченому діянні.

Метою покарання було намагання шляхом кримінальної репресії виключити небажані для держави діяння. Саме в цей час у Росії достатнє поширення отримує ідея виправлення і перевиховання злочинців. Через те існувало багато видів і форм позбавлення волі. До кінця століття зберігався поділ покарань на основні (смертна кара, каторга, тюремне ув'язнення та ін.) і додаткові (позбавлення титулів, звань, поліцейський нагляд тощо). На початку XX ст. з'являється умовне і умовно-дострокове звільнення, стали практикуватися полегшені форми покарань, застосовувалися амністії.

Щодо смертної кари, то перед урядом стояло завдання двоякого характеру:



  • з одного боку, зберегти карально-репресивний характер політики держави, її залякувальну спрямованість;

  • з іншого - не відмовлятися від ліберально-буржуазних кримінально-правових доктрин. Вихід було знайдено в тому, що за існуючого обмеження застосування смертної кари згідно з чинними нормами кримінального права вона застосовувалася за особливим законодавством у місцевостях, оголошених на воєнному становищі.

Відповідно до загального законодавства смертна кара призначалася за злочини державні і карантинні (опір карантинним властям, підпал карантинних споруд тощо. Такий суворий захід був зумовлений боротьбою з поширенням епідемій). Відповідно до чинного військового законодавства смертю каралися мародерство, пограбування, дезертирство та ін.

У 1863 р. у зв'язку з польським повстанням генерал-губернаторам було надане право запроваджувати у губерніях воєнний стан. За таких умов найважливіші справи переходили до відання військового суду, що полегшувало винесення смертних вироків. Посилилися репресії і після загострення ситуації в державі у 1879-1881 pp., коли стали запроваджуватися посади тимчасових генерал-губернаторів і тим самим поширювалося застосування надзвичайних законів.

Тюремне ув'язнення як вид покарання одержало у XIX ст. в Європі та Америці домінуюче становище. Воно переслідувало дві мети:


  • забезпечення безпеки держави та її громадян шляхом ізоляції злочинців;

  • здійснення заходів щодо "перевиховання" правопорушників шляхом запровадження у місцях ув'язнення примусових робіт. Режим утримання злочинців у місцях позбавлення волі був різний. До ув'язнених могли застосовуватися спеціальні види покарань: побиття різками (до 50 ударів), триденне переведення на хліб та воду, ізоляція у темному карцері (до 1 місяця). Закон передбачав й інші види позбавлення волі: ув'язнення у фортеці, виправному будинку, арешт тощо.

Покарання каторгою бере свій початок з часів класичного абсолютизму. До каторжних робіт засуджували довічно або на певний термін (до 20 років). Такий вид покарання застосовувався за державні і тяжкі кримінальні злочини. Каторгу відбували на рудниках Сибіру та Далекого сходу. Жінки на каторзі у рудниках не працювали. Закон визначав терміни, відповідно до яких каторжники "доброї поведінки" переводилися на полегшені роботи і вільніший режим. З часом вони могли вступати до шлюбу, споруджувати житло, набувати власність.

Ті, хто відбув каторгу чи був звільнений від неї достроково, переводилися у стан засланців-поселенців. Заслання як вид покарання було примусовим поселенням у віддалених районах, переважно у Сибіру. Такі особи отримували певні пільги щодо придбання майна за місцем заслання.

Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії. Формування буржуазної держави і права. Буржуазно-демократична революція в Росії розпочалася 23 лютого (8 березня за н. ст.) 1917 р. у Петрограді і завершилася 27 лютого цього самого року. Імператор Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михаїла, але і той відмовився прийняти корону. Це поклало край російському самодержавству, феодальній державі і праву.

В організації верховної влади в державі ще в ході революції виявилися дві політичні лінії. Перша - лінія ультра-радикальних сил, насамперед більшовиків, яка полягала у створенні єдиного революційного органу - Тимчасового революційного уряду, який би здійснював економічні та соціальні перетворення у більшовицькому дусі. Це, фактично, була замаскована форма узурпації влади більшовиками та їхніми соціалістичними союзниками легітимним шляхом.

Друга - лінія більшості помірно демократичних сил, яка полягала в утворенні коаліційного Тимчасового уряду, котрий зосередив би в своїх руках законодавчу та виконавчу владу до скликання Всеросійських Установчих зборів. На початку революції на роль урядової влади претендував Тимчасовий комітет Державної Думи, який три дні виконував урядові функції. Однак під тиском Петроградської ради він змушений був піти на створення Тимчасового уряду, який був сформований у ніч з 1 на 2 березня 1917р. на чолі з князем Львовим. Формально Тимчасовий уряд ні перед ким не звітував і не був відповідальним, але фактично йому доводилося працювати під контролем Тимчасового комітету Державної Думи і Петроградської Ради.

Таким чином, на початок березня 1917 р. в Росії на руїнах абсолютистської самодержавної монархії було створене двовладдя. Одну владу представляв Тимчасовий уряд - виразник інтересів буржуазії; другу - Петроградська рада, котра представляла інтереси дрібнобуржуазних революційне-демократичних сил. Тимчасовий уряд продовжував політику самодержавства у Першій світовій війні, заявивши про свою прихильність до всіх укладених до нього міждержавних договорів ("війна до переможного кінця"). Після завершення війни передбачалося скликання Всеросійських Установчих зборів, які повинні сформувати новий (постійний) уряд і визначити долю Росії.

Лютнева буржуазно-демократична революція проголосила права і свободи громадян, зокрема і свободу політичної діяльності. Усі партії вийшли з підпілля.

Залишившись осторонь від влади, більшовики вирішили "від імені революційного народу" створити ще один орган влади, який був би наділений повноваженнями здійснювати контроль над Тимчасовим урядом і перед яким цей уряд був би відповідальним. Таким органом, за планами більшовиків, повинна була стати Всеросійська нарада Рад. У такий спосіб більшовики прагнули усунути Тимчасовий уряд від влади, зосередивши її у Всеросійській нараді Рад, тобто в своїх руках. Але на той час ця "рокировка" влади була утопією.

Тоді більшовики йдуть на наступний крок. У квітні 1917р. вони висунули лозунги "Ніякої підтримки Тимчасовому урядові". "Перетворимо війну імперіалістичну у громадянську". За логікою більшовиків, Тимчасовий уряд не здатний дати "ні миру, ні землі", а тому його треба усунути від влади, яку передати радам. Ради, звичайно, повинні контролюватися більшовиками. У червні 1917 р. з їхньої ініціативи скликається Всеросійський з'їзд Рад, на якому більшовики запропонували надати З'їзду повноваження найвищого органу влади та утворити з числа його депутатів свій уряд. Іншими словами, знову йшлося про відсторонення від влади законного Тимчасового уряду. Більшість депутатського корпусу блокувала вимоги більшовиків.

Перед загрозою спроб усунення від влади буржуазного Тимчасового уряду керівництво партії кадетів (її представники переважали у складі уряду) приймає рішення про надання Тимчасовому уряду повноважень законодавчого і виконавчого органу. Крім того, за відсутності самодержця він став виконувати функції глави держави. Це посилювало роль Тимчасового уряду як державного органу. Але за умов двовладдя до початку липня 1917 р. Тимчасовий уряд продовжував працювати фактично під контролем Тимчасового комітету Державної Думи і Петроградської Ради.

Формування буржуазної держави в Росії в період після Лютневої буржуазно-демократичної революції проходило шляхом:


  • пристосування царського державного апарату до нових умов;

  • створення нових органів влади;

  • ліквідації адміністративно-каральних органів царського режиму.

Найважливіше місце в системі органів державної влади посідав Тимчасовий уряд. Як відомо, буржуазні революції на Заході спричинювали демократизацію найвищих ланок влади - створення парламентів і відповідальних перед ними урядів. Низовий же апарат поступово реорганізовувався і пристосовувався до нових умов.

В Росії все відбувалось по-іншому: старі органи влади були ліквідовані, а ті, що виникали в ході революції, виявилися нездатними управляти державою і тримати під контролем ситуацію в країні. Як наслідок - часті урядові кризи, гарячкові спроби управляти з допомогою "батога і пряника".

Продовжував функціонувати Урядовий сенат - найвищий судовий орган держави; міністерства, а також утворені в ході війни Особливі наради: з питань палива, оборони, перевезень, продовольства та біженців. Новими органами влади та управління стали, насамперед, нові міністерства: праці, продовольства, пошти і телеграфу, віросповідань тощо.

Апаратом державного регулювання економіки стали органи, що діяли разом з буржуазними громадськими організаціями або апаратом монополій. Це - Головний економічний комітет та Економічна рада, призначені вирішувати економічні питання. З метою вирішень аграрних проблем були створені Головний, губернські, повітові та волосні земельні комітети. Була створена Особлива нарада з підготовки положення про вибори до Установчих зборів. Для підготовки законопроектів і складання висновків з юридичних питань при уряді була створена Юридична нарада, до складу якої увійшли найвпливовіші і відомі юристи держави. Не будучи виконавчим чи розпорядчим органом, Нарада відігравала першорядну роль у законотворчості, впроваджувала ідеї і принципи буржуазної законності, ліквідовувала суперечності між нормативними актами, забезпечувала їх політичну та юридичну цілісність.

Перед загрозою втрати влади з ініціативи О. Керенського Тимчасовий уряд у серпні 1917р. прийняв рішення про скликання у Москві, котра була дещо спокійнішою, ніж столиця, Державної наради, у якій взяли участь понад 2 тис. представників від різних громадських і політичних організацій. Вона повинна була стати еквівалентом Установчих зборів чи парламенту. Основним її завданням було створення "сильної влади", яка б користувалася підтримкою усього населення. Це була політична альтернатива намаганню більшовиків передати владу до рук Рад робітничих і солдатських депутатів. З поставленими завданнями Державна нарада не справилася, але підготувала ґрунт для корніловського заколоту, який був придушений.

Тоді за справу зміцнення державного ладу Росії і створення парламенту взялися меншовики та есери. В останні дні серпня 1917р. вони запропонували скликати Демократичну нараду, яка була б демонстрацією єдності народу та уряду і уособлювала сильну владу. З іншого боку, ініціюючи її скликання, вони намагалися перешкодити більшовикам захопити владу через раду. Наприкінці своєї роботи, 22 вересня 1917 p., Демократична нарада затвердила Всеросійську демократичну раду (предпарламент), перед якою ніс відповідальність Тимчасовий уряд. 7 жовтня того самого року предпарламент під назвою Тимчасова рада республіки розпочав роботу. Замість того, щоб контролювати Тимчасовий уряд, предпарламент став дорадчим органом при ньому. Він повинен був виконувати свої функції до скликання Всеросійських Установчих зборів. Це, фактично, була спроба відновити в державі двовладдя.

Таким чином, за весь період перебування при владі буржуазія не зуміла завершити будівництво своєї держави: не було створено парламенту; був відсутній розподіл влади, а Тимчасовий уряд, зосередивши фактично всю повноту влади, виявився нездатним її утримати; не було сильного механізму виконавчої влади як у центрі, так і на місцях.

Буржуазія була зацікавлена у деякій реконструкції державного апарату і тому боялася, що такі кроки послаблять державний механізм, що це можуть використати ультра революційні сили для утвердження своєї диктатури. Тому буржуазія всіляко намагалася зберегти успадковані від царизму систему, структуру та кадри державного апарату. Головну причину своєрідності буржуазного державного будівництва в Росії в 1917 р. необхідно шукати у постійному підштовхуванні буржуазного уряду до більш-менш радикальних змін із боку революційного народу, в середовищі якого зростав авторитет і вплив більшовиків.

Період між Лютневою революцією і жовтневим більшовицьким переворотом в історії Росії прийнято поділяти на два етапи:


  • двовладдя (березень-липень);

  • доба буржуазної диктатури (липень-жовтень).

В умовах двовладдя політичний режим характеризувався переплетенням двох диктатур - буржуазної демократії, яку уособлював Тимчасовий уряд і його органи на місцях; і революційно-демократичну, представлену Радами всіх рівнів і різними дрібнобуржуазними комітетами, комісіями тощо.

За формою правління Росія формально залишалася "монархією без монарха". У державному устрої відбувався процес пристосування старого державного апарату до нових умов, реконструкції абсолютистського політичного режиму, демократизації і децентралізації управління країною. В період буржуазної диктатури в політичному режимі з'явилися елементи бонапартизму і посилення особистої влади глави Тимчасового уряду О. Ф. Корейського. Змінилася і форма правління. Незважаючи на нелегітимність цього кроку, Росія таки була 1 вересня 1917р. офіційно проголошена республікою. У зв'язку з появою на її окраїнах, в національних районах власних урядів, які не визнавали цент-ральне керівництво, намаганням національно-патріотичних сил домогтися створення власної державності (як це яскраво спостерігалося на прикладі України) унітарна імперія стала швидко розпадатися.



Питання для самоконтролю

1. Назвіть джерела права Росії другої половини XIX ст.

2. Охарактеризуйте цивільне та кримінальне право Росії.

3. Яку мету переслідувало покарання за кримінальним правом Росії?

4. Чому скликання Державної наради у серпні 1917 р. вважають альтернативою насильницькому захопленню влади?

5. Дайте характеристику предпарламенту в Росії.



Питання для самостійного вивчення

1. Дайте характеристику суспільного устрою Росії початку XX ст.

2. Мета, зміст та наслідки столипінської аграрної реформи.

3. Державна Дума в Росії: формування, склад, компетенція.

4. Які парламентські інститути з'явилися у державному устрої Росії на початку XX ст.?

5. Що таке "законодавчий тріумвірат" ?

6. Що таке двовладдя в Росі

?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал