Навчально-методичний посібник до самостійного вивчення курсу навчальної дисципліни «Історія держави І права зарубіжних країн»



Сторінка4/9
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.89 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 7. Держава та право феодальної Росії (ХІV ХVІІІ ст.ст.)

Право Московії доби станово-представницької монархії характеризувалося насамперед широтою джерельної бази. Зростає роль царського законодавства, яке мало вигляд "іменних царських указів" або нормативних актів, прийнятих монархом разом із Земським собором чи Боярською думою. Діяльність приказної системи управління регла-ментувалася Уставними книгами приказів. Окремим джерелом стають Судебники 1497 і 1550 pp. Результатом нормотворчої діяльності церковного собору за участі феодальної знаті став "Стоглав" (1551 p.), який регулював відносини всередині православної церкви і деякі питання світського життя.

Окремим, найбагатшим і найповнішим, джерелом права феодальної Московії стало "Соборне уложення" (1649р.). Це був перший друкований звід законів Московської держави, який уніфікував чинне законодавство і був розісланий в усі прикази та на місця. Збірник складається із 25 глав і 967 статей. Джерелами "Соборного уложення" стали Судебники, Уставні книги приказів, царське законодавство, приговори (укази) Боярської думи, чолобитні (звернення) дворян та посадських людей до різних установ, Литовські статути, візантійське право.

Цивільне право. "Соборне уложення" досить детально регламентує форми феодального землеволодіння. Зокрема, гл. XVI узагальнює важливі зміни у правовому статусі по-місного землеволодіння, яке надавалося за службу боярам, дворянам, дрібним феодалам. Регламентувалася кількість земельної площі, що могла бути у володінні феодалів: найбільше - у бояр (200 четвертей); окольничі та думні дяки отримували по 150 четвертей; стольники, стряпчі, стрільці, путні ключники, дворяни московські - по 100 четвертей; дворяни на службі - 70 четвертей; а дворові люди, "діти боярські" - по 10 четвертей землі.

Після смерті феодала частина землі передавалася вдові та дочкам (якщо не було синів). Важливе значення мало те, де загинув феодал: якщо на війні, то дружина отримувала найбільше - 20 відсотків помісної землі, а дочки - одну десяту частку маєтності. Якщо помирав на службі ("в полках помре"), то дружині надавалося 15 відсотків, а дочкам - 7,5 відсотка помісної землі. Якщо ж помирав дома, то, відповідно, 10 і 5 відсотків землі. Характерно, що ці помістя вдова та дочки могли здати в найм будь-кому, повернути собі в будь-який час, якщо наймач не дотримувався умов договору. Тобто феодальна власність на землю діставала покровительство з боку закону з досить широкою регламентацією її правового захисту.

Дозволявся обмін помістя на помістя чи на вотчину. Проте поміщики не мали права вільного продажу землі. Це робилося лише за царським указом. Однак ст. 3 гл. XVI дозволяла обмін великого помістя на менше, що було прихованою формою продажу.

Вотчинники мали більші права щодо розпорядження своїми землями: могли їх продати (зареєструвавши в По-місному приказі), подарувати, передати у спадок тощо. Після смерті вотчинника вся земля залишалася у власності його родини.

Спадкове право стосувалося порядку успадкування за законом і за заповітом. При цьому головна увага приділялася успадкуванню землі. Заповіт мав бути оформлений письмово, підписаний заповідачем, а у випадку його неписьменності - свідками. Правильність складення заповіту підтверджувала церква. Однак воля заповідача обмежувалася становими перепонами: не дозволялося заповідати землю церквам та монастирям; не підлягали заповіту жалувані та родові вотчини, помісні землі; заповідати можна було лише рухоме майно і куплені землі. Родові та жалувані вотчини могли передаватися у спадок лише членам свого роду. Помістя переходило у спадок синам, а вдова та дочки отримували невелику частку ("на прожиток").

Шлюбно-сімейні правовідносини регулювалися здебільшого звичаєвим правом та церковним законодавством. Юридичні наслідки породжував лише шлюб, оформлений шляхом вінчання у церкві. При цьому згода батьків була обов'язковою, а для кріпосних селян потрібна була ще й згода поміщика. "Стоглав" визначав шлюбний вік для хлопців у 15 років, дівчат - 12 років. Узаконювалася влада чоловіка в сім'ї. Закон передбачав спільність майна подружжя, але чоловік міг розпоряджатися посагом дружини без її згоди. Більша частина статей " Соборного уложення" присвячена кримінальному праву та судочинству. Загальне поняття злочину відсутнє, і лише за змістом статей можна зрозуміти, що злочином вважалося порушення царської волі та закону. Внаслідок того, що протиправність як важливий елемент кримінального діяння не була визначена, це створювало необмежені можливості для самовільного встановлення меж кримінальної відповідальності, а відтак - зловживань з боку адміністративно-судових органів.

Новим інститутом кримінального права було відокремлення навмисних злочинів від необережних. За необережне діяння покарання не наставало. Дістав поширення інститут необхідної оборони (ст. 200 гл. X), мало місце положення про крайню необхідність, яке звільняло від кримінальної відповідальності (ст. 283 гл. X). Докладно регламентується співучасть, де виділяється підбурювання, пособництво, приховування злочинних дій. Суворіше карався рецидив. Розрізнявся замах на злочин та завершений злочин.

Серед найтяжчих злочинних дій на першому місці знаходилися злочини релігійного характеру та державні злочини. Щодо останніх, то покарання за них наставало навіть за голий умисел, недонесення. До розряду тяжких належали злочини проти порядку управління (фальшивомонетництво, підробка печаток, порушення митних правил), військові злочини, злочини проти суду. Серед злочинів проти особи най-тяжчим вважалося навмисне вбивство. Суворо каралося вбивство слугою свого пана, жінкою - чоловіка. Регламентувалися покарання за заподіяння тілесних ушкоджень, образу словом чи дією. До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, розбійний напад, підпал, знищення майна, шахрайство. Окрему групу складають злочини проти моралі, які ранішеаіеребували у сфері канонічного права.

Покарання мало своєю метою залякування, відплату та відшкодування збитків. Смертна кара як найтяжчий вид покарання поділялася на просту і кваліфіковану і застосовувалася за всі державні злочини, деякі релігійні, злочини проти порядку управління, вбивство, рецидивну (втретє) крадіжку. Були поширені тілесні та калічницькі покарання. Тюремне ув'язнення хоча й застосовувалося, але не було поширеним, оскільки спеціально пристосованих в'язниць не існувало, а утримання злочинців у підземних казематах, підвалах церков та монастирів призводило до швидкої їхньої смерті. Тому стали ширше практикувати експлуатацію праці злочинців на каторжних роботах та у засланні. Для привілейованих верств застосовувалися майнові покарання, позбавлення чинів та посад. Дітовбивство каралося церковним покаянням.

Найпоширенішою формою судочинства був розшуковий процес, який застосовувався в усіх кримінальних справах (за винятком дрібних). Розшук міг розпочатися і без заяви потерпілої сторони, з ініціативи державної установи. Вона вела активне слідство, допитувала свідків, проводила обшуки. Широко застосовувалися тортури. Суд мав закритий характер, а звинувачений позбавлявся права на захист.

Змагально-звинувачувальний процес застосовувався переважно у майнових спорах і дрібних кримінальних справах. Суд розпочинався з подання заяви зацікавленою особою і міг бути припинений шляхом примирення сторін. Спеціальними документами оформлявся виклик до суду відповідача, поручительство за нього, судові рішення, оскарження тощо. Судоговоріння проводилося усно, але при цьому вівся протокол судового засідання. Система судових доказів суттєво не змінилася, але зросла роль письмових доказів, зокрема спеціально оформлених документів. Поєдинок як засіб доказу не застосовувався, проте збереглася присяга ("хресне цілування"). Як докази використовувалися загальний обшук (коли здійснювалося опитування населення стосовно факту вчинення злочину) і повальний обшук (коли допитувалися місцеві жителі щодо конкретної особи, яка звинувачувалася у вчиненні злочину). Прогресивним явищем судочинства стала можливість відведення судді до судового засідання.



Питання для самоконтролю

1. Назвіть джерела права Московії доби станово-представницької монархії.

2. У чому полягала різниця між вотчиною і помістям?

3. Які нові інститути кримінального права містило "Соборное уложеніє"?

4. Дайте класифікацію злочинів за "Соборним уложениям".

5. Мета та система покарань у Московській державі.

6. Форми та особливості судового процесу в Московії.

Питання для самостійного вивчення

1. Зазначте передумови формування станово-представницької форми правління в Московії.

2. У чому суть приказної системи управління Московської держави?

3. Земські собори: утворення, повноваження, роль у політичній системі держави.



Тема 8. Держава та право в країнах арабського Сходу доби середньовіччя

За формою державного устрою Арабський халіфат був відносно централізованою теократичною монархією. В руках халіфа знаходилася духовна та світська влада, яка вважалася неподільною і необмеженою. Перші халіфи обиралися мусульманською знаттю, але згодом влада стала

передаватися у спадок за складеним заздалегідь заповітом. При цьому повинні бути реалізовані такі умови. Халіфи мали походити з роду Мухаммеда, бути повнолітніми та не мати тілесних вад. Від них вимагалися певні моральні якості та ступінь освіченості. Для дійсності заповіту потрібна була згода того, хто призначався заповідачем, котра висловлювалася публічно, заздалегідь, за життя халіфа. Влада халіфа могла бути припинена його раптовою смертю, відмовою від влади, фізичною чи моральною нездатністю виконувати свої функції.

Найближчим помічником халіфа і другою особою в державі був візир. За мусульманським правом візири могли набувати широкої влади. Тоді вони самостійно управляли країною від імені халіфа, лише періодично звітуючи перед ним. Візири з обмеженою владою були лише простими виконавцями доручень халіфа.

Центральними органами державного управління були спеціальні урядові канцелярії - дивани. Диван військових справ відав комплектуванням та озброєнням армії, внутрішніх справ - контролював надходження податків та інших засобів поповнення казни. Диван поштової служби займався доставкою пошти, державних вантажів, керував будівництвом та ремонтом доріг, караван-сараїв і колодязів. Він також виконував функції таємної поліції.

Територія Халіфату поділялася на провінції, які управлялися військовими намісниками - емірами. Нерідко вони були представниками місцевої знаті. Помічниками емірів були наіби. Дрібніші адміністративні підрозділи (міста, поселення) управлялися посадовими особами різних рангів і назв. Нерідко ці функції покладалися на керівників місцевих мусульманських общин - шейхів.

Судові функції в державі були відокремлені від адміністративних: місцеві правителі не мали права втручатися у питання судочинства, а тим більше - нав'язувати суддям власне рішення.

Джерела та система мусульманського права. Як правова система, мусульманське право (шаріат) виникло і оформилося в межах Арабського халіфату і згодом набуло світового значення. Подібно до римського права, воно розвивалося разом з державою - від невеликої патріархально-релігійної общини на початку VII ст. (за часів пророка Мухаммеда) до величезної імперії. Значення мусульманського права полягає в тому, що після падіння Арабського халіфату воно не тільки не втратило своєї колишньої ролі і впливу, а й набуло "другого життя" - було рецептоване і стало діючим правом у багатьох середньовічних країнах ісламського світу і дійшло до сьогодення.

Можна відзначити такі основні риси мусульманського права.

По-перше, шаріат із самого початку склався і розвивався як суворо конфесійне право. Воно було органічно поєднане з теологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями, а тому його норми мали досить виразний синкретичний характер.

По-друге, мусульманське право відзначалося своєю відносною цілісністю. Разом з уявленнями про єдиного Бога Аллаха утвердилася ідея єдиного правового порядку. При цьому на перше місце висувався не територіальний, а конфесійний (релігійний) принцип. Це означає, що істинний правовірний, перебуваючи в будь-якій країні, повинен був дотримуватися шаріату, зберігати вірність ісламу. Це докорінно відрізняло мусульманське право від західноєвропейського, якому був притаманний партикуляризм, національно-територіальна обмеженість, внутрішня неузгодженість.

По-третє, будучи в своїй основі правом конфесійним, шаріат, водночас, відрізнявся від європейського канонічного права. Він регулював не суворо окреслені сфери суспільного буття і церковного життя, а виступав як універсальна, всеохоплююча правова система, яка утвердилася в цілій низці країн Азії та Африки.

Нарешті, варто відзначити і таку його рису, як те, що межа правоздатності і дієздатності за шаріатом визначалася саме конфесійними моментами. Це означає, що мусульмани мали значну перевагу над не мусульманами, а чоловіки користувалися вагомими перевагами над жінками.

Джерела права. Найважливішим джерелом шаріату був "Коран". У ньому поєднувалися притчі, молитви, проповіді Мухаммеда із настановами з правових пам'яток Стародавнього Сходу та звичаями доісламської Аравії. "Коран" складався десятиліттями і остаточно сформувався у середині VII ст. У своєму складі цей релігійний талмуд містить

114 глав (сур), поділених на 6219 статей (віршів). Переважна їх більшість належить до сфери міфології, близько 500 - містять приписи щодо правил поведінки мусульманина і лише у трохи більше 80 статей містять правові норми.

Положення "Корану" мають казуїстичний характер і являють собою тлумачення пророка Мухаммеда щодо окремих конкретних випадків. Це - свідчення низької юридичної техніки правотворця і впливу на право соціонормативних регуляторів первіснообщинного ладу. Багато установлень мають невизначений характер і можуть набувати різного змісту залежно від того, що в них конкретно вкладається.

Іншим джерелом мусульманського права була "Сунна" (" Священний переказ ") - додаток до " Корану ". Вона складається з багатьох оповідань про поступки та благочестиві діяння пророка Мухаммеда. Тут зберігаються перекази про настанови пророка, які збереглися в пам'яті його учнів і які передавалися усно з покоління в покоління. Вона датується IX ст., коли були складені перші шість ортодоксальних збірників цього джерела. "Сунна" містить багато суперечливих положень, які по-різному тлумачились богословами-правниками. Усі мусульмани, які дотримуються "Сунни", називаються сунітами (всі інші - шиїти).

"Іджма" як джерело шаріату являла собою збірник різних думок та поглядів з релігійних і правових питань, які були висловлені спадкоємцями Мухаммеда (їх нараховується більше 100), а пізніше - найвпливовішими теологами-правниками. Вона наповнена нормами двоякого характеру: з одного боку, це була інтерпретація тексту "Корану" і "Сунни", з іншого - тут містилися формулювання правових норм, які не були пов'язані з Мухаммедом. Вони набували обов'язкового характеру за умови одностайного схвалення їх мусульманськими тлумачниками права. Саме завдяки цьому правовому джерелу в державі створювалися правові норми, пристосовані до зміни умов феодального суспільства, а також такі, що враховували специфіку суспільних відносин у завойованих арабами країнах.

Рішення видатних мусульманських теологів-правників знайшли відображення у "Фетві". Ці законодавці стали засновниками шкіл мусульманського права, а сама "Фетва" більше нагадує збірники судових рішень.

Збірник норм, які передбачали вирішення правових питань за аналогією, мав назву "Кияс". Це одне із найсуперечливіших джерел мусульманського права. "Кияс" твердив так: правило, яке встановлено в "Корані", "Сунні" або "Іджмі", може бути застосоване для розгляду справи, яка прямо не передбачена нормами цих джерел (тобто за ана-логією). Позитивною стороною цього правового джерела є те, що воно не тільки дозволяло швидко урегулювати нові суспільні відносини, але й звільняло норми шаріату від теологічного забарвлення, долаючи тим самим їхній синкретизм. Водночас в руках мусульманських суддів "Кияс" нерідко ставав знаряддям суддівського свавілля.



Адат - звичаєве право, застосовувалося там, де мали місце прогалини в законах або виникала необхідність враховувати специфіку певного регіону імперії.

Чисто світське право, звільнене від релігійної оболонки, знайшло відображення у фірманах та канунах, які являли собою укази та розпорядження правителів держави, халіфів. Звичайно, вони будувалися на основі шаріату і не повинні були суперечити йому. Такі законодавчі акти стосувалися переважно регламентації діяльності державних органів та регулювали адміністративно-правові відносини влади з населенням.



Шаріат - це досить розвинена, хоча і своєрідна, система феодального права. Мусульмани-юристи викладали право зовсім за іншою системою, ніж римські чи західноєвропейські юристи. І все ж при його аналізі ми будемо виходити із загальноприйнятого поділу на окремі правові галузі та інститути.

Питання для самоконтролю

1. Яка форма правління була притаманна Халіфату?

2. Назвіть та охарактеризуйте органи влади та управління Арабської держави.

3. Зазначте риси мусульманського права.

4. Назвіть та дайте характеристику джерел мусульманського права.

Питання для самостійного вивчення

1. Чим відрізнявся суспільний устрій Арабської держави від устрою європейських феодальних держав?

2. Розкрийте процес регулювання майнових відносин за шаріатом.

3. Шлюбно-сімейне та спадкове мусульманське право.

4. На які групи поділяло злочини право Арабського халіфату? Дайте їм характеристику.

РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВА І ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН В НОВИЙ ЧАС І В НОВІТНІЙ ПЕРІОД

Тема 9. Розвиток держави та права англії в новий час (середина XVII - ХІХ ст.ст.). Хабеас корпус акт. Біль про права

Формування конституційної монархії в Англії стало підтвердженням того, що нова влада, а тим більше, нова форма правління може бути встановлена, але для її закріплення і поширення необхідні відповідні умови. Повалена в ході буржуазної революції абсолютна монархія через республіку і диктаторський режим врешті-решт поступилася місцем іншому виду монархії - обмеженій (конституційній). За загальним правилом, залежно від історичних обставин, конституційна монархія теж не є сталою, і у своєму розвиткові набуває різних політико-правових форм - стає або дуалістичною, або парламентською. Історія англійської державності - тому підтвердження.

Реставрація королівської династії Стюартів не забезпечила тривалого компромісу між буржуазією і джентрі - з одного боку, та феодальним дворянством - з іншого. Переслідувалися і піддавалися репресіям учасники революції, відновилися англіканська церква, Таємна рада та інші дореволюційні абсолютистські механізми влади. Парламент став ареною політичного протиборства прихильників короля та опозиції. У ньому сформовуються два політичних угруповання:


  • торі, представлені придворною аристократією, великою буржуазією та духовенством;

  • віги, які відображали інтереси купців, фінансової та промислової буржуазії.

Торі - британська політична партія XVII-XIX ст. Виступали за посилення абсолютизму і зміцнення позицій католицької церкви. У новій політичній системі (з 1720 р.) створили партію, яка представляла інтереси земельної аристократії та англіканського духовенства. У 1867 р. на основі партії торі створено Консервативну партію.

Віги - політична партія в Англії XVI-XIX ст. На початку так позначали шотландських пресвітеріан. Згодом вігами стали називати парламентське опозиційне угруповання, яке відображало інтереси торгово-фінансових кіл і нового дворянства. Виступали за обмеження влади монарха, посиленая впливу парламенту на державні справи і забезпечення громадянських прав людини. Віги стали головними організаторами перевороту 1688-1689 pp., внаслідок якого було остаточно закріплено верховенство парламенту над королівською владою і встановлено режим конституційної монархії. У 1839 р. партія вігів перетворена на Лейбористську партію.

Виникнення парламентських угруповань поклало початок буржуазній двопартійній системі правління як в Англії, так, згодом, і в інших державах.

Тривалий час віги були в опозиції. Однак у 1679 р. на парламентських виборах вони отримали перемогу і провели закон, якому судилося стати складовою частиною неписаної англійської конституції - "Habeas corpus akt" ("Акт про краще забезпечення свободи підданих і про попередження ув'язнень за морями"). Він був покликаний обмежити можливості таємної розправи короля з прихильниками опозиції. Але фактично закон набув значно більшого значення - став одним із конституційних документів, який містив у собі дієві гарантії недоторканності особи. Цей документ втілював у собі такі вимоги:


  • презумпція невинуватості;

  • дотримання законності при затриманні підозрюваного;

  • швидкий і оперативний суд, який здійснювався за належною процедурою і за місцем правопорушення;

  • відповідальність посадових осіб за недотримання закону.

Спираючись на додатково опрацьовані джерела і в першу чергу, на сам закон " Habeas corpus akt", необхідно дати його детальний аналіз.

Скликаний у 1679 р. парламент вігів через два місяці був розпущений. Карл II неодноразово застосовував такий прийом, намагаючись зробити парламент "кишеньковим", тобто слухняним.

Політика Стюартів стала загрожувати зворотним перерозподілом земель, захоплених під час революції буржуазією і новим дворянством. На основі протидії цьому обидва парламентських угруповання на короткий термін об'єдналися і в 1688 p., через три роки після коронації нового короля Якова II, в державі відбувся двірцевий переворот, що ввійшов в історію під назвою "Славна революція". Парламент звинуватив Якова II у спробі відновити монархію, реставрувати католицизм, у результаті чого він був позбавлений влади. На його місце був коронований Вільгельм Оранський (зять Якова II, штатгальтер Голландії). Він і його дружина Марія вперше були проголошені парламентом правителями Англії.

"Славна революція" завершила оформлення компромісу між фактично панівною в найважливіших сферах суспільства буржуазією і офіційно правлячою земельною аристократією.

Політичним результатом державного перевороту 1688 р. став початок утвердження в Англії конституційної монархії, яка одержала закріплення у двох парламентських актах - "Біллі про права" та "Законі про престолоспадкування"

Головне значення "Білля про права" (1689 р.) полягає в затвердженні верховенства парламенту в галузі законодавчої влади і фінансової політики. Це означає що:



  • будь-який закон чи податок виходять лише з парламенту і затверджуються ним;

  • будь-кому, зокрема і королю, заборонялося призупиняти дію законів без згоди парламенту;

  • вибори до парламенту мали бути вільними, а термін його повноважень визначався трьома роками (пізніше - сімома роками).

"Білль" став, по суті, конституцією Англії. Він заклав фундамент конституційної монархії, а Вільгельм Оранський став першим монархом, який одержав корону від парламенту. Англійський парламент став найвищим представницьким органом у державі. Король набув значних повноважень у галузі виконавчої і судової влади, а також разом з парламентом брав участь у законодавчому процесі.

У 1701 р. приймається "Закон про престолоспадкування", який став наступним кроком у становленні конституційної монархії. У ньому важливе місце відводиться порядку спадкування престолу в державі після бездітних Вільгельма Оранського і його дружини. Ключовими в законі стали два положення, які уточнювали прерогативи найвищої державної влади. Одне з них встановлювало контрасигнатуру - процедуру, яка передбачала дійсність актів, виданих королем, за умови його підпису відповідним міністром. Друге положення стосувалося встановлення принципу незмінюваності суддів (до цього часу судді призначалися і звільнялися королем). Відтепер судді призначалися короною, але усунуті з посади могли бути лише ухвалою обох палат парламенту. Тим самим судова влада відокремлювалася від виконавчої.

Отже, на межі XVII-XVIII ст. в Англії встановлюється обмежена (конституційна) монархія. Вона мала вигляд дуалістичної монархії, тобто такої, у якій існували два органи державної влади: законодавчий, представлений парламентом, і виконавчий, уособлений королем. В руках монарха залишалася сильна виконавча влада, відповідальний перед ним уряд і право абсолютного вето щодо актів парламенту.

Становлення парламентської монархії. У XVIII ст. головними напрямами еволюції британської монархії були:



  • подальше обмеження королівської влади;

  • утвердження нових принципів взаємин виконавчої і законодавчої влади. Мається на увазі становлення так званого "відповідального уряду".

Найважливішою особливістю цих змін було те, що вони, зазвичай, не були оформлені будь-якими новими конституційними актами, а склалися в процесі політичної практики як результат суперництва двох партій за право сформувати "уряд Його Величності", Саме конституційні угоди, а не акти конституційного значення стали правовою основою нового різновиду монархії - конституційної.

Монарх залишався главою держави, але поступово ставав лише номінальним главою виконавчої влади. Король Георг І (1714-1727 pp.), який не знав англійської мови, припинив відвідувати засідання свого кабінету (зібрання королівських міністрів), що надалі призвело до важливих політичних наслідків..



По-перше, відчуження (а точніше - самовідчуження) правителя від свого кабінету сприяло зосередженню функцій керівництва кабінетом в руках "першого міністра" короля (прем'єр-міністра). Кабінет міністрів почав діяти від "імені Його Величності", а фактично - самостійно. Маючи право впливу на свій кабінет, король користувався ним не часто.

По-друге, право вето короля щодо рішень парламенту в нього ніхто не відбирав, але з 1707 р. воно перестало застосовуватися.

По-третє, звужувалося питання про відповідальність виконавчої влади перед парламентом. Для міністрів була відкрита можливість обиратися до складу депутатів палати общин і тим самим представляти там кабінет міністрів.

По-четверте, став утверджуватися принцип формування кабінету на однопартійній основі. Партія, котра перемогла на парламентських виборах, формувала діючий кабінет, інша - утворювала парламентську опозицію і формувала так званий "тіньовий кабінет". Нарешті, в кінці XVIII ст. встановлюються ще два політичних правила: в разі втрати кабінетом міністрів довіри парламенту він міг або піти у відставку в повному складі (солідарна відповідальність), або розпустити палату общин і призначити нові вибори. Так виникла система взаємних стримувань палати общин і кабінету міністрів.

Таким чином, упродовж XVIII ст. в Англії сформувалася парламентська монархія, в основі якої знаходилися дві важливі риси британського парламентаризму:



  • партійне правління;

  • регулярна зміна кабінету міністрів, залежно від схвалення його політики в палаті общин.

У XVІII-XIX ст. поряд з еволюцією форм правління і політичного режиму відбулися зміни в державному устрої країни. Після оформлення так званої унії з Шотландією (1707 р.) та Ірландією (1801 р.) англійський парламент поширив свою владу на всю територію Британських островів. Нові регіони одержали свою кількість місць у парламенті. Крім цього, Шотландія зберігала власну правову і судову систему, а також пресвітеріанську церкву. З 1801 р. нове державне утворення одержало назву "Об'єднане королівство Великобританії та Ірландії".

Питання для самоконтролю

1. Назвіть основні положення "Habeas corpus akt".

2. У чому полягає політичне значення "Славної революції"?

3. Чому "Білль про права" називають ще конституцією Англії?

4. У чому суть дуалістичної монархії?

5. Що таке контрасигнатура?

6. Коли і за яких обставин Англія отримала назву "Об'єднане королівство Великобританії та Ірландії " ?

Питання для самостійного вивчення

1. Назвіть причини буржуазної революції в Англії.

2. Яке політичне питання буржуазної революції знайшло відображення у "Петиції про права"?

3. Чому скликання Довгого парламенту в Англії вважається початком буржуазної революції?

4. Яким правовим актом була закріплена республіканська форма правління?

5. Назвіть причини встановлення протекторату Кромвеля.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал