Навчально-методичний посібник до самостійного вивчення курсу навчальної дисципліни «Історія держави І права зарубіжних країн»



Сторінка3/9
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.89 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 4. Феодальна держава та право Франції доби середньовіччя

Станово-представницька монархія є різновидом монархічної форми правління, за якої влада правителя держави (короля, імператора, князя, царя) до певної міри обмежувалася станово-представницькими установами.

За доби феодальної роздробленості правителі не мали особливого бажання і змоги скликати представницькі зібрання духовних та світських феодалів. Колишні "березневі поля" (у Франкському королівстві) пішли в небуття. Намагання феодалів - власників феодальних маєтностей - обкладати міста податками і поборами викликало протидію з боку міського населення. У цьому протиборстві королі ставали своєрідними арбітрами, чим вони не могли не скористатися. Об'єктивно складалося таке становище, коли інтереси правителів і міщан співпадали. За таких умов між ними виникала неписана угода: міста забезпечували короля коштами і солдатами, а правителі надавали містам захист від феодального свавілля та залучали їх представників до участі в роботі станових установ.

Головна відмінність станово-представницьких установ від феодальних з'їздів минулої епохи полягала в участі в них трьох (а не двох) станів. З іншого боку, феодальні з'їзди були нерідко зброєю знаті у боротьбі проти централізованої політики королів, а станово-представницькі заклади стають опорою правителів у боротьбі із самовладдям місцевих феодалів.

Приводом для скликання у 1302 р. перших в історії Франції Генеральних штатів як станово-представницької установи держави став конфлікт французького короля Філіппа IV Красивого з Папою Римським. Папа Боніфацій VII, прихильник всесвітнього панування церкви, видав буллу, яка забороняла світській владі вимагати від священнослужителів (кліриків) податки, а світській владі, навпаки, платити податок на користь церкви, чого Філіпп IV, який вічно потребував грошей, допустити не міг. Коли в 1300 р. король заарештував папського легата, який образливо висловився щодо Філіппа IV Красивого, Папа заявив про непідсудність духовенства королівському суду. Церква, як відомо, на той час була наднаціональною силою, маючи вагомі важелі впливу на політику багатьох держав. Король у боротьбі із церквою вирішив спертися на свою націю, і у квітні 1302 р. скликав перші в історії Франції Генеральні штати, які підтримали свого монарха. Папа Римський у відповідь видав буллу, яка проголошувала підпорядкування папському престолу не тільки у релігійних питаннях, але й у політиці, обов'язковою умовою порятунку душі. Король був відлучений від церкви. У відповідь Філіпп IV направляє в Італію військовий загін, який заарештував Папу Римського. Той не витримав такої сваволі і приниження, збожеволів і незабаром помер. У 1308 р. Філіпп IV домігся підпорядкування папського престолу своїй владі і переносу резиденції Папи з Риму у формально незалежний, але оточений з усіх боків володіннями Франції, Авіньйон ("Авіньйонський полон Папи Римського").

У 1314 р. Генеральні штати здійснили перший в історії держави акт оподаткування населення - запровадили надзвичайний податок на війну. З того часу цей державний орган став традиційно затверджувати державні податки.

Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена, їх скликав король за власним розпорядженням. Кожний стан був представлений окремою палатою. До першої палати входило найвище духовенство, яке особисто запрошувалось на засідання королем. У другу палату входили виборні від світських феодалів. Причому феодальна знать (графи, герцоги) не могла бути у складі своєї палати, оскільки вона як безпосередній васал короля входила до складу королівської курії. У третю палату депутати обиралися формально з числа всього вільного непривілейованого населення. Фактично місця там посідала знать (міський патриціат, бюргерство). Питання розглядалися окремо по палатах, а остаточне рішення приймалося на спільному засіданні трьох палат, де кожна палата Мала один голос.

Поразка Франції у Столітній війні з Англією (1337 - 1453 pp.) створила сприятливу ситуацію для посилення впливу Генеральних штатів на внутрішню та зовнішню політику. У 1357 р. повстання парижан примусило спадкоємця престолу Карла дати згоду на підписання нормативного акта під назвою "Великий березневий ордонанс". Станово-представницькій установі передавалося право контролю за управлінням країною. Генеральні штати як прототип сучасного парламенту стали скликатися із визначеною періодичністю - два рази на рік, працюючи сесійно. За ними визнавалося виключне право виділяти державні субсидії і контролювати видатки. Представники Генеральних штатів увійшли до складу Королівської Ради.

Крім того, передбачалося проведення досить важливих судових, військових, фінансових та адміністративних реформ, перерозподіл податків і повинностей на користь багатих верств суспільства. З цією метою було створено спеціальну комісію. "Ордонанс" вперше проголосив недоторканність депутатів, заборонив практику незаконних реквізицій (в період Столітньої війни вони часто застосовувались). Королівські чиновники не могли обіймати більше однієї посади, скасовувалася практика грошового викупу за тяжкі злочини (так звана композиція), оскільки частина грошей від викупу йшла суддям.

Таким чином, "Великий березневий ордонанс" заклав підвалини організації в державі впливового представницького органу парламентського типу. Однак далі добрих побажань справа не пішла. Королівський уряд, домігшись від Генеральних штатів згоди на запровадження постійних податків, зробив все можливе, щоб "Ордонанс" не був втілений в життя. Виїхавши із столиці, король став збирати сили для розправи з бунтівними депутатами. У цей час розгортається велике селянське повстання - жакерія (1358 p.). Міський патриціат надав королю допомогу у придушенні повстання, після чого на знак "вдячності" король приборкав бунтівну столицю.

За умов тривалої і виснажливої Столітньої війни, у 1439 р., король Карл VII домагається від Генеральних штатів затвердження постійного прямого податку - тальї. Отримавши постійне джерело поповнення казни, правитель проводить військову реформу, яка заклала основу регулярної армії. З точки зору королівського уряду Генеральні штати виконали призначену їм роль, і подальша їхня діяльність могла призвести до втручання у прерогативи королівської влади.

Упродовж XVI - початку XVII ст. правителі намагалися скликати Генеральні штати щонайрідше, виконуючи формальний ритуал. За цей час було скликано всього п'ять засідань. Останній раз станово-представницька установа Франції була скликана у 1614 p., швидко розпущена, після чого зійшла з політичної арени. Замість неї королі скликали збори нотаблів із числа найвищих представників трьох станів. Формально рекомендації цього органу не мали для короля обов'язкового характеру, але королівська влада не могла ігнорувати думку аристократії, олігархії і духовенства.



Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення станово-представницької монархії.

2. Що стало приводом до скликання Генеральних штатів у Франції?

3. У чому суть "Авіньйонського полону" Папи Римського?

4. Розкрийте зміст "Великого березневого ордонансу".

5. Що таке талья? Коли і за яких обставин вона була запроваджена у Франції?



Питання для самостійного вивчення

1. Розквіт феодальних відносин.

2. Формування основних станів феодального суспільства у Франції.

3. Феодальна ієрархія. Королівська влада в IX-XII ст.ст.

4. Адміністративні та судові права феодалів.

Тема 5. Феодальна держава та право Німеччини. Золота була

Адміністративне Франкська держава поділялася на округи (графства) і сотні. Управління графством здійснював призначений королем чиновник - граф, який стягував на користь короля третину всіх судових штрафів у справах, які розглядалися в окрузі. Це доручення виконувалося тимчасовими комісарами, яких називали сацебаронами, їхнє життя захищалося потрійним вергельдом (600 солідів).

З метою кращого забезпечення кордонів графства від зазіхань зовнішніх агресорів та для підтримки внутрішнього порядку об'єднані збройні сили кількох графств очолювала посадова особа з особливими повноваженнями, яка називалася герцогом. У графствах, що входили до складу герцогського округу, влада графа не скасовувалася. Він продовжував залишатися головним суддею, а за герцогом закріплювалося загальне керівництво і контроль за адміністрацією графства. Герцог перебував на становищі найвищої посадової особи округу. За свою службу герцог, як і граф, отримував маєтки і певну частину від судових зборів. З часом вони перетворили маєтки на свою власність, оточили себе широким колом васалів, зробили свої посади спадковими, піднялися до рівня верхівки феодальної знаті. Названі посади перетворилися на титули, а графства та герцогства - на незалежні чи напівзалежні від королівської влади володіння.

Джерела та характеристика права. Найважливішим джерелом права у франкській монархії були так звані "варварські правди" - записи звич°аєвого права варварських племен. Вони з'явилися у багатьох племен, що населяли територію колишньої Римської імперії. До кінця V ст. на-лежить запис норм звичаєвого права вестготів. Мали свої унормовані записи звичаєвого права алемани, сакси, бава-ри та інші етноси, що населяли територію держави.

Іншим джерелом права були капітулярії франкських королів - королівські закони, які у більшості своїй були доповненнями до різноманітних "правд". Зміст капіту-ляріїв дає змогу простежити за змінами, що відбувалися у суспільстві, за посиленням влади короля, церкви, магнатів.

В деяких місцях капітулярії є пізнішими доповненнями до титулів "Салічної правди".

Певне місце серед правових джерел мали дипломи - документи, видані канцелярією меровінгських королів

різним особам та закладам, здебільшого священикам та церковним інституціям, їх тексти дійшли до нас у копіях та уривках і поділяються на дві групи: рішення королівського суду та дарчі грамоти, якими оформлялася передача земельних ділянок.

Формули представляли собою правові джерела у вигляді текстів типових грамот, які складалися як зразок для написання подібних документів. У них відсутні конкретні імена, проте за відсутності інших джерел така трафаретна формула дає певні уявлення про епоху, віддалену від нас на півтори тисячі років.

Домінуюче становище у системі правових стосунків належало "Салічній правді", оригінальний текст якої до наших часів не зберігся. Вона відома у більш пізній редакції, проте її основний зміст належить, безумовно, до початку франкської ранньофеодальної держави. Дослідники вважають, що складення першооснови "Салічної правди" належить до царювання Хлодвіга (V-початок VI ст.), після переходу франків до Галлії. Особливістю "Салічної правди" як джерела права є, насамперед, величезна кількість її варіантів. Упродовж VI-IX ст. "Салічна правда" неодноразово переписувалася, до її тексту вносилися авторські правки, зміни та доповнення. У рукописній традиції збереглося понад 350 різноманітних списків та компіляцій. Але найближчим до оригінального тексту вважається Паризький рукопис, на який, зазвичай, посилаються автори. У рукописі увесь текст поділений на 65 титулів (глав), написаних латинською мовою, однак примітки викладені франкським діалектом.

"Салічна правда" - це збірник юридичних звичаїв салічних франків. Вона віддзеркалює здебільшого той стан первіснообщинних відносин, від яких почало віддалятися франкське суспільство. Передусім це виявляється у збереженні колективної власності общини (марки) на землю. Щоправда, обробіток наділів носить індивідуально-родин-ний характер. Земля не могла бути передана чи продана особі, котра не була членом сільської общини. Але в межах общини простежується диференціація населення за розмірами земельних наділів. Пізніші джерела повідомляють, що на початку VII ст. франки отримали право розпоряджа-тися не тільки присадибною, але й орною землею. Община вже могла приймати чужинця, але якщо хоч один житель був проти його перебування в поселенні, він підлягав виселенню за допомоги королівської адміністрації. Лише у тому разі, коли новоприбулому вдалося якимось чином обманути общину і без її згоди прожити в поселенні один рік, він набирав усіх прав члена колективу і його примусове виселення було неможливим.

Кримінальне право. Здебільшого статті "Салічної правди" присвячені злочину проти особи та майнових інтересів франків. В її нормах зафіксовані суворі штрафні санкції (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження тощо. Штрафи своєю більшістю сплачувалися потерпілому, проте значна частка їх надходила в розпорядження державних органів.

"Салічна правда" зберегла залишки кровної помсти. У разі невиплати штрафу за найбільш тяжкі злочини (вбивство, пограбування) злочинець видавався потерпілому, котрий мав право поквитатися з ним за заподіяне зло. В інших випадках у справу втручався суд, який і призначав покарання.

Розмір штрафів був інколи настільки значним, що його виплата ставала непосильною для однієї особи. Тоді вона здійснювалася спільними зусиллями всього роду, до якого належав злочинець. Втім, допускалася можливість членам роду звільнитися від сукупних обов'язків щодо своїх родичів. Для цього необхідно було з'явитися перед сотенними зборами, і у присутності чунгіна (посадової особи судового округу) здійснити обряд, за яким розривалися усі зв'язки особи з родовим колективом. Така церемонія мала яскраво виражений відбиток первіснообщинних відносин: на зборах вимагалося розламати чотири вільшані гілки і розкидати їх на всі боки.

Нормативно закріплювалася диференціація суспільства за ознаками походження та близькості до короля. Передусім вона виявлялася у розмірі штрафів, що накладалися на злочинців за здійснення ними протиправних дій. Наприклад, за вбивство вільного франка вергельд становив 200 солідів, а за вбивство вільного римлянина - 100 солідів. Водночас за вбивство графа слід було заплатити 600 солідів. Такий самий розмір штрафу встановлювався за вбивство вільної жінки чи дитини, які не могли чинити опору. Словесна образа жінки також передбачала штраф, який у п'ять разів перевищував такий за ідентичну образу чоловіка. Це явище пояснюється збереженням залишків матріархату у франкському суспільстві.

Насильницька смерть літа оцінювалася всього у 100 солідів. За вбивство раба штраф не платився зовсім, хоча 35 солідів сплачувалося господареві за понесені ним збитки. Якщо раб вбивав собі подібного, то власник вбивці повинен був поділити право власності на нього з господарем вбитого і тим самим компенсувати збитки. Становище раба у франкському суспільстві нічим не відрізнялося від становища тварини. В одному із титулів "Салічної правди" про це сказано так: "Хто вкраде раба, коня чи запряжну тварину, той сплачує вергельд у розмірі 30 солідів". Інша норма передбачає відповідальність вільного франка за вчинення злочину разом із рабом. У такому випадку раб не вважався суб'єктом протиправного діяння і вся відповідальність покладалася на вільну особу.

Франкам був відомий інститут співучасті. В одному із титулів "Салічної правди" виділяються підбурювач, посередник і виконавець злочину. Суд не вдавався до подробиць з'ясування ступеня вини кожного, а тому особи, викриті у скоєнні злочину, сплачували однаковий розмір вергельду.

Судебник оригінальне тлумачить відповідальність за вбивство, здійснене групою осіб. Якщо людина була позбавлена життя групою осіб до семи чоловік, то ті або мають видати вбивцю, або ж разом нести відповідальність за заподіяну смерть. При вбивстві групою осіб понад сім чоловік вергельд сплачували лише ті, вина яких була доведена. У разі викрадення дівчини групою із трьох осіб кожен сплачував вергельд у розмірі 30 солідів, а якщо злочинне угруповання перевищувало цю кількість, то кожен із зловмисників сплачував по п'ять солідів. Таке саме викрадення, вчинене розбійним способом ("із застосуванням стріл"), збільшувало штраф утричі.

"Салічна правда" містить і не характерні для раннього Середньовіччя правові норми. Йдеться про титул під назвою "Про образу словом", в якому передбачений захист честі та гідності особи за словесну образу. Титул містить вичерпний перелік образ, серед яких - порівняння, наприклад, із твариною: "Якщо хто назве іншого вовком або зайцем, той засуджується до виплати трьох солідів".

При підпалах винний міг бути засуджений до штрафу в розмірі від 62,5 до 200 солідів. Такий діапазон штрафу обумовлювався наслідками вчиненого діяння: чим більший збиток, тим вищий вергельд. Передбачалися також штрафні санкції за тілесні ушкодження в результаті бійки та при пораненнях. Найбільший штраф, що дорівнював 100 солідам, виплачувався за відрубану руку, ногу, ніс, виколоте око. 50 солідів сплачувалося за каліцтво, що спричинило втрату великого пальця на руці чи нозі, 35 солідів - за палець, яким пускають стрілу.

Значне місце відводиться майновим злочинам. У "Салічній правді" у казуїстичній формі дається перелік відповідальності за крадіжку різноманітних домашніх тварин. Крім того, тут вводяться положення, що в найбільш загальних рисах встановлюють відповідальність за крадіжки. Зокрема, розрізнялися три види крадіжок: а) на суму до двох динарів і вище; б) на суму від 40 динарів і вище; в) крадіжка із проникненням до житла чи господарського приміщення. У всіх трьох випадках передбачалися такі санкції: для вільних - штрафи, відповідно 13, 35 і 45 солідів; для рабів - фізичні тортури. А у третьому випадку, де для вільної особи передбачався штраф у 45 солідів, рабу загрожувала смертна кара.

Як бачимо, судебник франків віддавав перевагу вергельду у вигляді штрафів. І це зрозуміло: складення нового рівня відносин у суспільстві, в основі яких були передусім економічні інтереси короля та наближених до нього людей, диктувалися необхідністю запровадження саме такої системи покарань. Лише раб, котрий не мав з чого виплачувати штрафи, був приречений до тілесних покарань чи страти. Замах на злочин, втім, передбачав дещо інші наслідки: тілесні покарання, каліцтво, а також ого-лошення поза законом. В останньому випадку навіть дружина не мала права виявити прихильність до свого чоловіка.

Судовий процес. Складну, але цілком закономірну еволюцію пережила судова організація франків. До того, як франки завоювали Галлію, суд здійснювався всіма вільними особами на відкритому освяченому пагорбі. Суддями були члени сотенних зборів. За доби правління Хлодвіга

судова система зазнала деяких змін. Присутні на засіданні вільні общинники ставали в основному глядачами. Судова влада зосереджувалася в руках тунгіна і обраних зборами суддів (рахінбургів). Згодом, коли судові рішення став затверджувати граф, потреба в такій кількості суддів відпала. Нарешті Карл Великий ліквідував сам інститут рахінбургів, змінивши їх призначеними державою скабінами. Вони стояли на сторожі інтересів короля і судили під головуванням графа.

За Карла Великого з'являються і церковні суди для духовенства, котрі у змішаному складі суддів проводили розгляд і мирських справ.

Ініціатива порушення судової справи належала позивачеві, який повинен був підтвердити свій позов клятвою певного числа співприсяжників (від 3 до 75, залежно від справи і становища сторін). Звинувачений міг також застосувати подібні заходи (у нинішньому судочинстві - зустрічний позов), щоб довести свою непричетність до вчиненого правопорушення. Збирання доказів, їх подання до суду також покладалися на обидві сторони. Таку форму розгляду називають змагальною. При ній суд займав позицію спостерігача і контролював дотримання процесуального ритуалу.

Потерпілий мав викликати відповідача до суду. У разі його неявки застосовували повторний виклик, а в разі потреби - і втретє. Особу, яка злісно ухилялася від явки в суд, виявляючи тим самим неповагу до нього, доставляли до королівського суду, де король оголошував її поза своїм захистом. Така форма впливу правителя на свого підданого ставила останнього у становище особи поза законом.

Доказами в суді служили сліди вчинених дій, речові докази, документи. Але особливого значення суд надавав свідченням очевидців, а за їх відсутності - виступам співприсяжників, тобто осіб, що могли поручитися за добру славу, чесність звинуваченого. Формалізм судочинства полягав у тому, що свій виступ у суді вони повинні були висловити певними фразами, від яких не допускалося ніякого відхилення. Якщо хоч хтось один з них збивався, свідчення не бралися до уваги і на них накладався штраф. Першим клявся в невинуватості сам звинувачений, потім - його співприсяжники. Ритуал зобов'язував давати клятву на вийнятій із піхов зброї.

Практикувалися також ордалії (випробування водою або розпеченим залізом). В тогочасних уявленнях це був своєрідний "божий суд"1. Але до цього цілком народного методу королівська влада включила положення про "викуп руки від казана", тобто заміну ордалії штрафом. За згодою сторін штраф стягувався диференційовано: залежно від складу злочину він коливався від 3 до 30 солідів. Щоправда у цьому випадку звинувачений мав представити співприсяжників.

Особливою формою ордалії було "випробування хрестом" , під час якого суперники повинні були тривалий час стояти в позі хреста з витягнутими в боки руками. Програвав справу той, хто першим опускав руки.

Вдавалися також і до судового поєдинку як різновиду судового доказу. Він часто був справжнім боєм не на життя, а на смерть. Застосовували нові правила, вигідні заможним: дозволялося замість себе виставити у поєдинку свого представника.

Питання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику " Салічної правди ".

2. Дайте класифікацію злочинів та систему покарань за "Салічною правдою".

Питання для самостійного вивчення

1. Органи влади та управління держави франків.

2. Що собою представляла судова система Франкського ко-ролівства?

3. Види доказів вини у судах держави франків.



Тема 6. Феодальна держава та право Англії. Велика Хартія вільностей

Становлення та розвиток станово-представницької монархії в Англії. Соціально-економічні передумови становлення станово-представницької форми правління в Англії дещо відрізнялися від Франції.

Англія представляла собою одну із чотирьох основних областей Британського архіпелагу, до якого впродовж тривалого часу приєднувалися інші частини1. З кінця VIII ст. Англія стає об'єктом нападу з боку датчан та норвежців. У 1066 р. герцог Нормандії Вільгельм І Завойовник вторгся до Англії і після успішних військових дій став її королем. Норманське завоювання встановило традицію, за якою всі барони та рицарі королівства були землекористувачами і знаходилися у васальній залежності від короля як головного власника землі. Барони та рицарі прийшли на зміну англосаксонській знаті. Надання феодалам, а потім і всім вільним підданим, можливості заміни обов'язкової військової служби сплатою щитових грошей1 підірвало воєнну могутність знатних королівських сімей і дозволило королю утримувати професійне рицарське військо.

За часів правління Іоанна Безземельного (поч. XIII ст.) в державі виникла кризова ситуація, викликана невдалою війною проти Франції, конфліктами короля з Папою Римським, численними поборами з населення на користь казни, зловживаннями владою королівських чиновників. Опозиція в особі баронів, рицарів, духовенства та міщан під тиском своїх озброєних загонів змусила короля підписати 15 червня 1215 р. "Велику хартію вольностей".

Король вельми неохоче пішов на такий крок, але на підписання "Хартії" його змусив ультимативний характер поставлених вимог. У традиційній для того часу договірній манері англійський король урочисто запевняв своїх духовних та світських васалів, "всіх вільних людей королівства" утому, що вони та їхні спадкоємці будуть володіти переліченими вольностями. Текст документа, написаний латиною, містив 63 статті, які можна узагальнити в такі основні групи.

По-перше, йдеться про права церкви. Король підтвердив, що англійська церква є вільною і володіє своїми правами і вольностями недоторканне.

По-друге, закріплювалися права і вольності баронів та інших вільних людей. Статті 12 та 14 передбачали створення Ради королівства, яка б обмежувала владу правителя. Ці положення згодом стали юридичною підставою для утворення в Англії, станово-представницької установи. Особлива увага надавалася охороні права власності феодалів і присіканню зловживань королівських чиновників (статті 7-11, 21, 37, 44, 46). Регулювався порядок несення рицарської служби як умови отримання земельного лена. Однією з найважливіших була ст. 39, у якій перера-ховувалися гарантії особистої та майнової недоторканності для всіх вільних людей королівства. Йдеться про підтримку в королівстві режиму законності.

По-третє, давалися гарантії з боку короля щодо забезпечення їм прав і вольностей. Королівська юстиція була обмежена у своїх повноваженнях. Розгляд майнових спорів передавався у місцеві сеньйоріальні суди. На посади передбачалося призначати лише кваліфікованих чиновників і суддів. Регулювався порядок накладення штрафів.

По-четверте, визначалися гарантії дотримання "Хартії" баронами. З цією метою утворювалася Рада 25 баронів, яка за заявою будь-яких чотирьох осіб з її складу, підтриманою місцевою общиною, мала право після 40-денного терміну очікування "примушувати та тіснити короля усіма способами, які лише є, тобто шляхом захоплення замків, земель, володінь тощо" (ст. 61).

Офіційно "Хартія" вважається першим конституційним актом держави. Основні її положення були спрямовані на обмеження влади короля і задоволення інтересів духовних та світських феодалів. Російський письменник М. Карамзін у "Листах російського мандрівника" (1790 р.) так відгукнувся про "Хартію": "Запитайте у англійця, у чому її головні висновки? Він скаже: "Я живу де хочу, упевнений у тому що маю, не боюся нічого, окрім законів...".

Підписавши "Хартію", Іоанн Безземельний невдовзі відмовився від неї. Конфлікт між баронами і королем наростав.

У середині XIII ст. загострення політичної кризи в країні призвело до відкритого виступу опозиції. Його наслідком стало підписання королем Генріхом III у червні 1258 р. "Оксфордських провізій", що надало магнатам нову можливість встановити в державі баронську олігархію. Згодом розпочалася громадянська війна, в ході якої антикоролівські сили отримали перемогу, і вся повнота влади опинилася в руках зведеного брата Генріха III - Сімона де Монфора. Одним із напрямів політичної реформи стало скликання у 1265 р. першого в історії Англії парламенту1, до складу якого поряд із баронами та духовенством були запрошені рицарі (по 2 від кожного графства) і представники від міст (по дві особи від кожного міста).

Після придушення опозиційного до короля парламенту і загибелі його організатора англійські монархи дійшли висновку про корисність таких зборів. У 1295 р. король Едуард І скликав так званий "зразковий парламент", який став моделлю для наступних станово-представницьких установ.

Починаючи із середини XIV ст. парламент став двопалатним. До палати лордів входили барони і духовенство, до палати громад - рицарі та міщани. Після такого поділу в одній (нижній) палаті опинилися рицарі (дрібні дворяни) і міщани (майбутня буржуазія), які не дозволили королівській владі в майбутньому ліквідувати цю установу.

Спочатку парламент не мав законодавчих повноважень, а міг лише подавати королю петиції про прийняття бажаних законів. На початку XV ст. палата громад почала не лише клопотатися про прийняття законів, а й давала згоду на їх видання. Надалі клопотання парламенту виявлялося у вигляді подання королю готових законопроектів, які правитель міг або затвердити або відхилити. Тобто парламент набув законодавчої ініціативи. Починаючи з XIII ст. парламент встановлював розміри податків.

Зростаюча роль станово-представницьої установи у політичному житті країни викликала намагання правителів обмежити її вплив. У 1539 р. король видав статут, за яким нормативні акти, видані королем за участі його Ради, мали таку саму юридичну силу, як і закони. Але в 1547 р. парламент скасував цей статут. Надалі конфлікти між королівською владою і парламентом періодично загострювалися.



Питання для самоконтролю

1. Розкрийте зміст "Великої хартії вольностей".

2. Яку оцінку "Хартії" дав М. Карамзін?

3. За яких обставин з'явився перший парламент в Англії?

4. Який парламент стали називати "зразковим"?

5. Охарактеризуйте коло повноважень англійського парламенту.



Питання для самостійного вивчення

1. Порівняйте суспільно-економічні умови, за яких формувалися органи ставового представництва в Англії та у Франції.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал