Навчально-методичний посібник до самостійного вивчення курсу навчальної дисципліни «Історія держави І права зарубіжних країн»



Сторінка2/9
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.89 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 2. Історія держави і права стародавнього сходу

Найдавніші держави виникли у тих регіонах землі, де існували найсприятливіші умови для життєдіяльності людини, за яких при порівняно низькому рівні розвитку продуктивних сил можна було отримати вагомий додатковий продукт і вигідно експлуатувати працю рабів. Такими регіонами були Стародавній Схід, під яким розуміють країни Близького Сходу (Єгипет, Ассірія, Вавилон, Хетське царство, Фінікія, Палестина), Стародавня Індія та Стародавній Китай. Саме тут виникли найперші в історії людства держави і склалися найбільш ранні правові системи.

У розкладі первіснообщинного ладу та появі перших зародків державності головну роль відіграв економічний фактор. В його основі знаходиться поява надлишкового продукту, що надало можливість експлуатувати працю своїх одноплемінників. Зрозуміло, економічної самостійності, в першу чергу, набувала родоплемінна верхівка (вождь, рада старійшин, жерці).

Але при родоплемінній структурі суспільства влада не була відокремлена від родового колективу. При закостенілій системі самоуправління статус військового вождя, старійшини чи жерця був надто нестійким і нестабільним. Тому майнова верхівка племені всіма правдами і неправдами намагалася узурпувати і спадкове закріпити свої повноваження. Іншими словами, до майнових прав слід було додати ще соціальні привілеї і переваги. Вступає в дію другий фактор формування державності.

Другий фактор зародження державності - військова організація суспільства. Війна стала ефективним і дешевим засобом одержання багатства. Формуються військові структури (військовий вождь, професійні воїни, ополчення), які започатковують "військову демократію". Відтепер найважливіші питання життя племені чи об'єднання племен вирішуються військовим вождем чи на зборах воїнів. Органи родоплемінного самоуправління відтісняються на задній план. Вперше з'являється нова організація, відокремлена від основної маси суспільства - політична влада.

З часом і сама "військова демократія" приходить до занепаду. Замість загальної рівності, спільного обговорення питань воїнами приходить нове правління - аристократія на чолі з вождем-монархом. Влада вождя все більше набуває самовладних рис і стає політичною, тобто спирається вже не на власний авторитет, а на військову силу і багатство. З іншого боку, на політичний характер влади вказує і те, що вона зосереджується в руках небагатьох і діє в інтересах небагатьох. Основна маса суспільства відсторонюється від влади. Створюється ореол святості і недосяжності самої влади і її персоніфікаторів.

Рабовласницька держава є за своєю суттю політичною організацією рабовласників, створеною з метою здійснення їх необмеженої диктатури і повновладдя щодо рабів і владних функцій стосовно інших категорій населення.

Суттєвий вплив на виникнення державності на Стародавньому Сході виявив природний фактор - необхідність здійснення великомасштабних зрошувально-осушувальних робіт, які були під силу лише могутній централізованій державі. Звідси і виникає одна із найпоширеніших форм правління - стародавньосхідна монархія рабовласницького типу.

Суспільна організація стародавньосхідних рабовласницьких держав мала свої особливості. По-перше, вона характеризувалася тривалим існуванням замкнутих сільськогосподарських общин з натуральним характером виробництва, поєднанням ремесла і землеробства в межах общини, слабким розвитком товарно-грошових відносин.

Сільська община була основою життєдіяльності її членів і виробництва матеріальних благ, а органи самоуправління регулювали правові відносини в колективі. Земля вважалася власністю держави (тобто правителя), але община мала право опосередкованої власності. Саме її органи розподіляли земельні ділянки між общинниками. Користування земельними наділами було можливим за умови виконання суспільних обов'язків, повинностей, сплати податків, несення служби тощо. Община була безпосереднім розпорядником землі, а держава - її власником. І ця власність на землю реалізовувалася в одержанні з селян-общинників відповідної земельної ренти - податку.

Другою особливістю суспільного устрою країн Стародавнього Сходу є законсервованість старих общинних родових відносин. Це знаходило відображення у соціальній неоднорідності суспільства, у його поділі на прошарки за ознаками родовитості, походження, приналежності до племен-завойовників чи до поневоленого народу тощо.

Рабовласницьке суспільство країн Стародавнього Сходу поділялося на дві основні верстви: а)раби та близькі до них інші найнижчі суспільні категорії населення, позбавлені засобів виробництва і значно обмежені в особистій свободі; б) вільне населення, котре поділялося на рабовласницький панівний клас і дрібних товаровиробників.

Рабовласництво у названих державах упродовж усієї їхньої тисячолітньої історії мало патріархальний характер. Це означає, що головною продуктивною силою суспільства були і залишалися дрібні товаровиробники (селяни-общинники, ремісники, дрібні торговці), а рабська праця мала допоміжний характер і застосовувалася для виконання великомасштабних робіт загальнодержавного значення або у домашньому господарстві.

Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, боргове рабство і рабство як форма покарання за вчинений злочин.

Політично раби завжди знаходилися поза межами громадянського суспільства, не користувалися його захистом, позбавлялися право і дієздатності. Рабовласництво виявляло сильний вплив на становище багатьох груп вільного населення. Це знайшло відображення у:

а) домашньому рабстві. У Стародавньому Вавилоні, наприклад, чоловік міг віддати дружину в рахунок відпрацювання боргу, а дітей - продати в рабство;

б) борговому рабстві. Цей інститут був властивий всім народам давнини. Його походження пояснюється колективним характером земельної власності, а також власності на сільськогосподарський реманент, робочу худобу та ін. При таких відносинах основні засоби виробництва не могли послужити засобом забезпечення виконання боргових зобов'язань. Єдиною дієвою цінністю, гарантом виконання боргу була особа боржника;

в) у рабстві як формі покарання. Це була своєрідна форма експлуатації підневільної праці своїх одноплемінників;

г) тимчасовому набутті вільними непривілейованими верствами статусу рабів. Тільки в державах Сходу на період виконання невідкладних громадських робіт селяни-общинники, ремісники, дрібні торговці перетворювалися на рабів і працювали поряд з ними задарма. Після виконання поставлених завдань вони поверталися до своїх домівок і знову ставали тими, ким були раніше.

Третьою особливістю соціальної організації стародавньосхідного суспільства було те, що правовий статус індивідуума не завжди співпадав з його майновим чи соціально-економічним становищем. Це виявилося, зокрема, у поділі вільного населення в деяких країнах на відповідні розряди, варни, касти тощо. Типовим прикладом цього можуть бути Вавилон та Індія.



Питання для самоконтролю

1. Як утворилися стародавньосхідні держави?

2. Охарактеризуйте риси стародавньосхідної деспотії.

3. Дайте характеристику соціально-класової структури стародавньосхідних держав.



Питання для самостійного вивчення

1. Як утворилася, розвинулася та припинила існування Стародавньоєгипетська держава?

2. Який вплив на суспільно-політичний устрій Стародавнього Вавилону та Індії справив фактор завоювання місцевих племен чужоземцями?

Тема 3. Виникнення й розвиток держави та права давньої Греції та давнього Риму

В історико-правовій науці Стародавню Грецію називають античною державою (від лат. antiquus - стародавній). Рабовласницький устрій цієї держави відрізнявся від такого стародавньосхідних країн. Первіснообщинний лад в античному суспільстві розкладався швидкими темпами, активно розвивалася приватна власність. Рабська праця застосовувалася у надвеликих масштабах. Причому тут вона вже втратила свій патріархальний характер, перетворившись на класичне рабство.

Розгляд правової системи Афінської держави слід розпочати з огляду джерел права, до яких належали: звичаєве право, закони, судові промови ораторів, твори Гомера "Іліада" та "Одіссея", праці істориків Геродота, Ксенофонта, філософів Аристотеля і Платона, фрагменти законодавства міст-полісів, знайдені археологами.

Право власності не набуло значного поширення. Поміркуйте, чому Відомий поділ речей на рухомі та нерухомі. Власником нерухомості міг бути лише афінянин, а рухомих речей - будь-хто. Набуття власності здійснювалося первинним та похідним способом. Остання форма передбачала укладання публічної угоди за участі урядовця чи реєстрації факту набуття власності у спеціальних книгах. Мав місце позовний захист права власності. Сторона, яка програвала у суді цивільну справу, сплачувала додатково ще й штраф на користь держави.

Розрізнялися два види зобов'язань - вільні та примусові. Перші випливали із договорів, другі - з правопорушень. Поняття договору вперше в античному праві дав Аристотель, наголосивши, що договір - це спеціальний закон, який пов'язує між собою осіб. Спочатку договори укладалися усно, простою згодою сторін. Згодом почали застосовувати письмову форму, текст угоди підписували сторони у присутності свідків або представника влади, після чого він реєструвався у спеціальних книгах. Невиконання договірних зобов'язань до реформ Солона тягло за собою особисту відповідальність боржника (його могли побити, морити голодом, продати в рабство). Пізніше встановлювалася лише майнова відповідальність, а засобами забезпечення виконання зобов'язань були завдаток, застава, порука.

Далі слід охарактеризувати окремі види договорів, врегульовані афінським правом: купівлі-продажу, позики, найму, підряду, поклажі (зберігання), товариства.

Приступаючи до розгляду шлюбно-сімейних правовідносин, варто зазначити, що вступ до пі любу в Афінах був обов'язковим. Небажання одружитися не тягло за собою правових наслідків, але засуджувалося суспільством. Одинаки не могли обіймати певні державні посади. Законним вважався шлюб між афінськими громадянами. Шлюбний вік для чоловіків був 18 років, жінок - 14 років. Формою укладення шлюбу був шлюбний договір, який укладався в присутності свідків, де визначався розмір посагу. Згода нареченої була необов'язковою. Юридичною підставою дійсності шлюбу була урочиста процедура релігійного ха-рактеру. Мала місце й інша форма укладення шлюбу - через суд чи в органах влади. Не можна було входити в шлюбні стосунки близьким родичам. Але водночас дівчина-спадкоємиця (за відсутності синів) мусила вийти заміж за найближчого кровного родича, щоб успадкована нею нерухомість не потрапила до чужих рук.

Незважаючи на моногамний характер афінської сім'ї, чоловік міг співжити з рабинею, оскільки ці стосунки не мали правових наслідків. Дружина проживала в окремій частині будинку, не залучалася до праці, а її інтереси обмежувалися колом домашніх справ та управлінням рабами.

Припинення шлюбу наставало через смерть когось із подружжя, розлучення та внаслідок позбавлення громадянських прав (накладення атімії). Для чоловіка розлучення було безперешкодним, якщо ж розлучення бажала дружина, то вона повинна була звернутися з письмовою заявою до архонта. За згодою дружини чоловік міг видати її заміж за іншого.

Влада батька в сім'ї була досить широкою. Реформами Солона був скасований продаж дітей у рабство, але зберігалося батьківське право вигнати дитину із сім'ї за неповагу, віддати її на виховання до іншої сім'ї. Навіть дорослі діти, які мали свої сім'ї, були зобов'язані слухатися батьків.

Спадкування майна спочатку відбувалося лише за законами. Реформи Солона запровадили заповіт. До спадкування закликалися лише сини, дочки за наявності синів не спадкували, але їхні брати мали забезпечити їм за рахунок спадкового майна посаг. За відсутності у сім'ї синів спадкували дочки. Якщо у сім'ї не було дітей, то до спадкування почергово закликалися інші родичі.

За стародавньогрецьким кримінальним правом, під поняттям "злочин" розумілася дія, яка викликала будь-які негативні наслідки. При цьому не мало значення, вчинено злочин навмисно, чи за необережності. Галузь кримінального права містила чи не найбільше пережитків первісно-общинного ладу. Так само, як і в стародавньосхідному праві, ініціатива у порушенні кримінальної справи належала потерпілій стороні, а не органам держави. Звичною була матеріальна компенсація родичам вбитого. Допускався самосуд, а сам позов мав приватний, а не публічний характер. Держава виступала ініціатором порушення кримінальної справи тільки за такі злочини, як державна зрада, втеча до ворога, розголошення державної таємниці, ухилення від військової служби.

Афінське кримінальне право розрізняло такі види злочинів:

а) проти держави. Каралися смертною карою з конфіскацією майна і викиданням тіла злочинця за межі держави, а також накладення на його сім'ю атімії;

б) проти порядку управління (казнокрадство, зловживання владою). Каралися відшкодуванням збитку в 10-разовому розмірі;

в) проти релігії (атеїзм, недотримання обрядів, зневага до богів). Каралися смертною карою чи вигнанням з конфіскацією майна;

г) проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, образа словом або дією). Каралися різними видами покарань - від смертної кари до релігійних покаянь;

ґ) майнові злочини (підпал, крадіжка, пошкодження майна).

Метою покарання, крім залякування, було відшкодування заподіяних збитків та відплата за скоєне. Новим явищем в інституті покарання стала ізоляція злочинця від суспільства у вигляді ув'язнення та вигнання за межі держави. До основних видів покарань належали: смертна кара - проста і кваліфікована (скидання зі скелі, отруєння, повішання, забивання камінням, розпинання на хресті); продаж у рабство (щодо громадян держави цей вид покарання не застосовувався); тілесні та калічницькі покарання (побиття батогами, відрубування руки, ноги тощо); ув'язнення; штрафи та конфіскації майна; атімія (позбавлення особи прав, яке нерідко застосовувалося із конфіскацією майна); вигнання (на певний термін або довічно).

Судовий процес розпочинався із порушення судової справи, ініціатором якого могли бути лише чоловіки-афіняни.

За жінок позови подавали чоловіки, за рабів - їхні господарі, за метеків та вільновідпущеників - їхні представники з числа повноправних афінян.

Процеси поділялися на приватні (порушувалися з ініціативи потерпілої сторони) і державні (порушувалися з ініціативи державних органів). Перший вид судового процесу міг бути перерваний у будь-який момент, а державний доводився до завершення (під загрозою штрафу в тисячу драхм). У приватному процесі позивач сплачував судове мито, він же здійснював виклик відповідача до суду. За неявки відповідача суд розглядав справу без його участі.

Доказами вини були власне зізнання, документи, показання свідків (зокрема рабів), присяга сторін.

Після закінчення попереднього слідства всі докази вкладали у спеціальні посудивши, які опечатували. Нові докази до уваги не бралися. Призначався день суду. Судоговоріння проводилося у довільній формі, за участі сторін та їхніх представників, сторонніх осіб. Судове засідання закінчувалося таємним голосуванням суддів чорними та білими камінцями, визначаючи тим самим вину обвинуваченого. Після цього обирався вид покарання. Судові рішення оскаржувалися у вищому суді - геліеї.

Суспільний лад та державний устрій Спарти. Спарта була розташована у південній частині Балканського півострова (так званому Пелопоннесі). У XI ст. до н. е. місцеве ахейське населення було підкорене дорійським племінним об'єднанням. Переможений народ був частково перетворений на невільників (ілотів), інші - обкладені різними по-винностями. Необхідність утримувати в покорі поневолені племена і здійснення грабіжницьких воєн проти сусідів

Всі турботи щодо ведення судочинства покладалися на його учасників. Адвокатів не існувало, але були помічники в написанні промов (логографи) і помічники-оратори. Обидві сторони процесу виголошували кілька вступних фраз, а все судоговоріння до кінця, з дозволу судді, здійснювали оратори. Час виступу ораторів обмежувався і визначався за водяним годинником (клепсидрою). Але в особливо складних справах слухання проводилося без обмеження часу - без води (звідси і вираз - "лити воду", тобто говорити про що-небудь, що не стосується суті розмови).

Свідків-рабів могли допитувати із застосуванням тортур (підвішу-вання, вливання у ніздрі оцту, припалювання тіла розпеченими предметами тощо).

Прискорили процес державотворення, наслідком якого у X- IX ст. до н."е. стало утворення рабовласницької держави Спарти. Вченими підраховано, що на той час у Спарті проживали 9-10 тис. спартіатів (чоловіків-воїнів), 32 тис. періеків (неповноправних жителів околиць) і 200 тис. ілотів.

Суспільна організація Спарти відповідала рабовласницькому типу держави. У найпривілейованішому були спартіати - "айвища суспільна верства, наділена всіма політичними та економічними правами, яка складала "общину рівних". Община поділялася на три філи, а вони, своєю чергою, - на фратрії.

З 20 років чоловік набував статусу громадянина і воїна. Якщо особа не була воїном, то вона не мала і громадянських прав. Спартанська община володіла колективною власністю на землю і рабів. Сам спартіат не міг вести господарство і був зобов'язаний проживати в місті, яке було військовим табором. Військову службу чоловіки відбували з 20 до 60 років. Дієздатність спартіату надавалася з 20-річного віку, а одружитися він міг лише тоді, коли йому виповниться ЗО років. Одруження було обов'язковим.

Спартіатка до заміжжя оволодівала грамотою, мистецтвом вести домашнє господарство, займалася спортом. Після заміжжя вона повністю віддавалася сімейним обов'язкам. Сім'я мала моногамний характер, але як пережиток мав місце груповий шлюб. З урахуванням того, що на-родження здорових дітей вважалося державною справою, бездітні шлюби розривалися або допускалася полігамія. Кілька братів могли мати спільну дружину. Чоловік, якому подобалася дружина іншого, міг за його згодою ділити її з ним. Не вважалося ганебним запропонувати свою дружину гостеві, подорожньому, особливо якщо від цього можна було сподіватися гарного потомства. Але таємне порушення подружньої вірності каралося смертю.

Періеками називалися жителі сусідніх зі Спартою територій, на які вона поширювала свій протекторат. Вони користувалися особистою свободою, могли мати сім'ю, майно, землю. Займалися будь-яким видом діяльності, але були позбавлені громадянства, а відтак - політичних прв. Правила виховання та організації побуту спартіатів на них не поширювалися. Періеки виконували різноманітні повинності на користь держави і служили у важко озброєній піхоті. Користувалися самоуправлінням, яке обмежувалося контролем над ними спеціальних урядовців - гармостів.

Ілоти - поневолене Спартою населення, статус якого мало відрізнявся від рабів. Вони були позбавлені політичних і майнових прав і по 10-15 осіб прикріплювалися до спартіанських земельних ділянок - клерів. І лоти могли мати сім'ю, вести своє господарство, володіти реманентом і житлом. Спартіат міг карати ілота, передавати його іншому володарю, але не міг продати. Ілоти повинні були платити спартіатам оброк у вигляді продуктів харчування, за необхідності відбували військову службу під контролем спартіатів.

Спартіати намагалися тримати ілотів у покорі і постійному страхові, щорічно оголошували беззбройним і л отам "священну війну" - криптії, під час якої вбивали тисячі найміцніших, найрозумніших ілотів.

Рабами у Спарті ставали захоплені в полон чужоземці або перетворені на рабів періеки та ілоти. їхній статус не відрізнявся від статусу класичних рабів інших античних держав.

Римська рабовласницька державність виникла пізніше східних деспотій. Рим використав їх державницький досвід, досягнення науки і техніки, правової думки і практики. Рабовласницька суспільно-економічна формація досягла тут найвищого ступеня свого розвитку, сприяла зародженню у своїх надрах феодалізму, християнства, яке згодом перетворилося на державну релігію багатьох країн. Рим створив найдосконалішу правову систему, яка стала основою сучасного цивільного права, сформував могутній державний механізм, здатний управляти імперією світового масштабу.

Заснування міста Рим історична традиція відносить до 753 р. до н. е. і пов'язує це з іменами легендарних Ромула і Рема. На цей час припадає доба розкладу первіснообщинного ладу у племен, які проживали на узбережжі ріки Тібр. Об'єднання трьох племен (латинів, сабинів та етрусків) подібно до афінського синойкізму призвело до утворення в Римі общини найдавніших римських родів - патриціїв.

Розвиток землеробства і тваринництва, численні війни мали своїм наслідком майнове розшарування і

порушення рівності общинників, появу приватної власності і багатства. Виникає патріархальне рабовласництво, джерелом якого стають військовополонені. Формуються політичні структури суспільства, які стали першоосновою рабовласницької державності.

В історії Римської рабовласницької держави виділяють три періоди:

- царський (VIII ст. до н. е. - 509 р. до н. е.);

- республіканський (509 р. до н. е. - 27 р. до н. е.);

- монархічний (27 р. до н. е. - 476 р. н. е.). Він поділяється на два етапи:

а) принципат (27 р. до н. е. - 284 р. н. е.);

б) домінат - абсолютна монархія (284-476 р. н. е.). Населення додержавного Риму поділялося на такі суспільні верстви:

1. Квірити - повноправні римські громадяни (populus romanus), вважалися дітьми бога Квірина. Об'єднувалися у 300 родів, мали свої свята, спільні землі. Справи роду вирішувалися на народних зборах по куріях, куди входило 10 родів. Вони називалися куріатними коміціями. На чолі роду був старійшина. Згодом членів стародавніх римських родів стали називати патриціями. Вони мали повноправний статус громадян Риму.

2. Плебеї (від лат. plebs - простолюдин) були вільним населенням, яке складалося із переселенців, що приходили під захист могутнього Риму, і жителів підкорених народів Італії (латинських общин). Вони були позбавлені політичних прав, не брали участі у перерозподілі землі. За-боронялися шлюби між ними і патриціями. У той же час вони могли вільно займатися будь-яким видом діяльності, набувати майно, рабів, захищати свої права в суді. Плебеї були зобов'язані служити у війську, сплачувати податки і виконувати деякі державні повинності.

Принизливе становище плебеїв у стародавньоримському суспільстві викликало їхнє обурення, відкрите чи приховане невдоволення, яке нерідко виливалося у заворушення і навіть повстання проти патриціїв.

3. Клієнти (від лат. clientis - слухняний) являли собою особливу суспільну верству, утворену із чужоземців, які постійно чи тимчасово проживали у Римі, відпущених на волю рабів, незаконно народжених дітей. Вони користувалися особистою свободою, але постійно перебували у різних формах залежності від патриціїв (їхніх патронів).

Система патронату набула достатнього поширення у Стародавньому Римі, оскільки, з одного боку, надавала захист неповноправному населенню засобами права і за допомогою органів держави, а з другого - була додатковим джерелом збагачення патриціїв. Патрон міг мати необмежену кількість клієнтів, наділяв своїх підопічних землею, робочою худобою, реманентом, брав їх із собою на війну тощо. Клієнти могли володіти рухомою власністю, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

4. Раби. Існували класичні джерела рабства. Рабовласництво у стародавньоримську епоху мало патріархальний характер, а раби за римською традицією входили до складу патріархальної римської сім'ї.

У дореспубліканський період існували певні органи управління римським суспільством. Найважливіше місце серед них посідали народні збори, що збиралися по куріях (куріатні коміції), у яких брали участь лише чоловіки-квірити. Тут вирішувалися питання війни і миру, релігійних культів, обиралися посадові особи, розглядалися апеляції на смертні вироки, затверджувалися заповіти тощо. Одна курія володіла одним голосом, який подавав її старійшина.

Одноосібним правителем Риму був реке (цар), посада якого була виборною і довічною. Народні збори обирали і усували з посади рекса, могли притягти його до відповідальності. Реке вирішував питання повсякденного управління полісом, був верховним суддею, воєначальником та жерцем. Атрибутом його влади була пурпурова мантія, золота діадема, скіпетр з орлом, крісло із слонової кості. Усього в історії Риму було сім рексів.

З часу заснування Риму тут діяв сенат, що складався з 300 осіб, до якого входили глави родів. Це був орган безпосереднього управління полісом. Реке узгоджував із сенатом найважливіші питання життя держави. Сенат обговорював кандидатури на посади, оберігав традиції Риму, укладав договори з іншими державами.

Вагоме місце у політичному житті держави відігравали жрецькі колегії (авгурів, понтифікі, феціалів), що діяли при рексові.

Закони XII таблиць як джерело права Стародавнього Риму. З огляду на подальше вивчення навчального курсу "Основи римського приватного права" варто більше уваги приділити характеристиці публічного права Стародавнього Риму.

Появу збірника "Закони XII Таблиць" історична традиція відносить до 451-450 pp. до н. е. На той час тлумачниками норм звичаєвого права були жерці - понтифіки - вихідці з патриціїв, які нерідко довільно тлумачили право на догоду власним інтересам. Тому плебеї поставили вимогу здійснити запис таких норм і надати їм публічного характеру. Під тиском плебеїв у 451 р. до н. е. було обрано комісію із 10 децемвірів для запису законів. Закони були схвалені народними зборами, після чого їх висікли на 12 мідних листах, закріпивши на дерев'яних дошках і виста-вивши у центрі Риму. Первісний текст законів до нас не дійшов, бо, очевидно, був знищений під час завоювання Риму галлами, але їх зміст був відновлений за працями пізніших римських авторів, які дають посилання на ці закони. У результаті, хоч і не повно, але вдалося реконструювати зміст Законів XII Таблиць, їх не можна вважати ко-дексом. Це, швидше за все, збірник коротких звичаєвих норм із найголовніших питань суспільного життя Риму.

У цілому Закони XII Таблиць відображали соціальні відносини римського суспільства в епоху його переходу від первіснообщинного до рабовласницького ладу. Історик і мислитель Тіт Лівій назвав їх "джерелом усього публічного і приватного права". Коментуванню і тлумаченню їхніх положень присвячені численні праці римських юристів.

У ранньому римському кримінальному праві зберігалися численні риси родоплемінних відносин. Воно ще не відокремилося в самостійну правову галузь і було тісно пов'язане з релігією, звичаями, традиціями. Тобто норми права мали синкретичний характер. Водночас ще з найдавніших часів у кримінальному праві вже почали розрізняти правопорушення приватного і публічного характеру. До публічних деліктів належали злочини проти держави, вбивство, зґвалтування, підпал, брехливі свідчення в суді, крадіжка або знищення врожаю, порушення межових знаків, складання та поширення пасквілів. Тісний зв'язок права з релігією призводив до того, що багато з правопорушень вважалися образою богів, що, крім світських покарань, спричиняло релігійні прокляття. До приватних деліктів відносили будь-яку крадіжку майна, посягання на гідність, честь, здоров'я особи, знищення чи пошкодження чужих речей.

Покарання поділялися на тяжкі та легкі. До перших належали смертна кара (проста і кваліфікована), вигнання та позбавлення громадянства. Легкими покараннями були тілесні покарання та штрафи.

У пізньореспубліканський період спостерігається значний розвиток інститутів римського кримінального права. Зявляється поняття вини, умислу, необережності та випадковості. Замах на злочин ще не відокремлюється від здійснення самого злочину (покарання було однаковим). Намір вчинити злочин, який не був реалізований, не підлягав покаранню. Зберігаються залишки самосуду. Публічні злочини дістають детальнішої кваліфікації. Умовно їх можна поділити на чотири групи:


  • проти держави - державна зрада, збройний напад на державні установи чи опір представникам влади, казнокрадство, фальшивомонетництво, образа величі римського народу, заподіяння відчутної шкоди державі;

  • релігійні злочини - порушення правил здійснення релігійних обрядів, образа богів;

  • злочини проти моралі - подружня зрада, полігамія, зґвалтування;

  • злочини проти особи - вбивство, підпал, крадіжка рабів, нічна крадіжка чи крадіжки зі зломом, брехливі свідчення в суді тощо.

За доби імперії продовжувало діяти республіканське кримінальне законодавство, доповнене численними імператорськими конституціями та іншими нормативними актами. Новими характеристиками кримінального законодавства цього часу є:

  • встановлення відповідальності за злочини, вчинені з необережності;

  • покарання зловмисника залежно від ступеня його вини;

  • визначення різниці у приготуванні до злочину, посяганні на нього та вчинення самого злочину;

  • поява інституту неосудності. До неосудних (таких, які звільнялися від покарання), належали душевнохворі та малолітні.

Розширилася система складів злочинів, хоча саме поняття "злочин" так і не було визначене.

Розрізнялися такі види злочинів:



  • проти держави (конкретний їх перелік суттєво не відрізнявся від таких самих злочинів республіканської доби);

  • проти імператора (поширення образливої інформації на правителя держави);

  • проти християнської релігії (образа релігії, церкви, свя-щеннослужителів, поширення єресі);

  • проти суду (перешкода у здійсненні правосуддя, змова обвинувача з обвинуваченим, підкуп у суді, хабарництво службових осіб);

  • проти порядку управління (підбурювання рабів на бунт, здобуття виборних посад недозволеними методами, хабарництво чиновників, привласнення чужого імені, зміна встановлених державою мір і ваги та ін.);

  • проти власності (крадіжка державного чи церковного майна, худоби, підпал, порушення межових знаків);

  • проти особи (вбивство, побиття, крадіжка вільних людей, переховування рабів, подружня невірність).

Система покарань значно ускладнилася, а вид покарання визначався соціальним статусом зловмисника та потерпілого. Залякувальна мета продовжувала діяти, але із прийняттям християнства спостерігається деяке пом'якшення покарань, особливо таких, які завдавали додаткових страждань злочинцю перед смертною карою. Було ліквідоване розп'яття на хресті, таврування розпеченим металом, криваві видовища у цирку, гладіаторські бої тощо. Суворо каралися злочини проти моралі. Набули поширення каторжні роботи на державних рудниках, виселення за межі держави, заслання у далекі провінції, ув'язнення, тілесні кари та штрафи. Конфіскація майна застосовувалася переважно як додаткове покарання.

Формування професійної найманої армії в Римі зумовило появу норм, які визначали поведінку воїна, порядок проходження служби, встановлювали дисциплінарну чи кримінальну відповідальність воїнів. У кримінальному праві утворюються групи злочинів, які кваліфікуються як військові. Серед них найтяжчими були зрада, непокора наказу командира, заклик до бунту; невиконання розпоряджень, образа командира чи фізичний опір йому, втрата зброї, дезертирство. Спроба вчинити самогубство, навіть під впливом нестерпного болю, страждань, розчарувань чи хвороби супроводжувалося вигнанням з ганьбою із армії. До менш тяжких правопорушень військового характеру належало самовільне залишення місця перебування воїна з наступним його поверненням, ухилення від військової служби, переховування з метою уникнення служби у мирний чи воєнний час.



Питання для самоконтролю

1. Які передумови реформ Солона?

2. У чому полягала соціальна спрямованість реформ Солона?

3.Які форми забезпечення виконання зобов'язань передбачалися афінським правом?

4. Які умови вступу до шлюбу за афінським правом?

5. Дайте класифікацію злочинів за афінським правом.

6. Мета та види покарань в Афінах.

7. Дайте періодизацію історії Римської держави.

8. У чому полягала обмеженість статусу плебеїв?

9. Закони XII Таблиць.



Питання для самостійного вивчення

1. У чому полягає відмінність античних держав від стародавньосхідних?

2. Органи влади та управління рабовласницької Спарти.

3. Політичні структури Риму до республіканського періоду.

4. Порівняйте реформи Сервія Тулія з реформами Солона в Афінах.

5. Риси римських магістратур.

6. Якому імператорові було надано титул Августа?


РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВА І ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал