Навчально-методичний посібник для студентів педагогічних навчальних закладів, державних університетів



Pdf просмотр
Сторінка8/16
Дата конвертації07.01.2017
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16
98
"сестра", "побратим, "посестра" в народі називають щирих, добросердих людей, різних покрові, але з'єднаних узами дружби, які разом долають труднощі, людей, готових завжди прийти один одному на допомогу.
Розбрат між братами й сестрами в українській етнопедагогіці осуджується, а винні в цьому зазнають покарання від Бога:
Тим на світі хлібне родить,
Що брат з братом, не говорить.
Тим на світі теряється,
Що брат сестри цурається...

Узи побратимства в народній педагогіці — непорушні. Вихованню у молодого покоління саме цих рис трудова сім'я приділяє значну увагу. Говорили колись "Нема рідного брата, так шукай названого" або "От побратаються дай живуть довіку укупі, як риба з водою".
Народна педагогіка підтримує любові гуманне ставлення до дітей. Дитину треба пестити, наділяти теплом і ласкою. Дітям народ присвятив свої найкращі твори. Поза увагою не залишилась і доля позашлюбних дітей, які не зазнали ласки батьків до них народна педагогіка ставиться з глибоким співчуттям, виступаючи категорично проти того, щоб засуджувати позашлюбну дитину за провину батьків. "Не байстрюкові гріха батькові, — кажуть у народі.
Виховання дітей вимагає великої уваги. І тут місія батька і матері як вихователів є дуже відповідальною. На батьків постійно спрямовані довірливі погляди дітей, і справа честі дорослих — гідно виконувати свій виховний обов'язок. Бо, як справедливо кажуть у народі, дітей виховує сім'я, а долю виховання вирішують батьки.
Батько і мати як вихователі.
Участь громадськості у вихованні дітей

Справедливим у народній педагогіці є вислів "Живемо не батьками — помремо не людьми. У ньому сильно і лаконічно виражається природність і потреба людини в батьківстві й материнстві.
99 Історія поклала на батьків головну відповідальність за виховання власних дітей, організацію життя родини, визначивши їх як найперших і незамінних вихователів ужитті кожної людини. "Виховує, звичайно, сім'я в цілому, — зазначав В. Сухомлинський, — її загальний дух, культура людських стосунків. Але хто творить цей дух, цю культуру Звичайно ж, батьки. Без батьківської мудрості нема виховуючої сили сім'ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей сімейні стосунки, побудовані на громадянському обов'язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величезною виховуючою силою. Але ця сила йде від батьків, у них — її коріння і джерело. Про силу виховного впливу батьків красномовно говорять українські народні прислів'я і приказки "Які мама й тато, таке й дитятко, Який кущ, такай хворостина, який батько, такай дитина, "Які самі, такій сини, "Яка мама, — така сама".
За справедливим твердженням народної педагогіки, усім ї однаково важлива роль належить і батькові, і матері (Отець — як бог, "Чоловіку домі голова, а жінка — душа, "Що тато, тоне мама, "Без хазяїна двір, а без хазяйки хата плаче. Слово батька для дитини має авторитетне значення (Не послухаєш тата, послухаєш ката. Результати його виховного впливу значні (Не навчив батько — не навчить і дядько, "Як батько — рибалка, то діти у воду дивляться, "У ледачого пасічника і бджоли ледачі, "Хороші діти — це честь батька й матері, "Яка хата — такий тин, який батько — такий син, "Молодь багата мудрістю мами і тата. 'Тож недивно, що в Україні діти ще називають батька "исньом" ("неньо"), "нянько", тобто таким же пестливим словом, як маму — "неня, "пенька, яке походить від "ніша" (можливо спочатку нена, а потім — неня, няня та, що годує, колише, забавляє немовля, кладе його спати. Слід також звернути увагу нате, що слово "тато, "дядько" ("дєдьо") у нашій мові, які слово "мама, постали з лепету немовляти. Слово "батько" виникло своєрідно. Якщо порівняти болгарське "бате" (старший браті чеське Ьаісг (брат матері) з давньоруським "бат" (рідний батько, то можна припустити, що це слово спочатку вживалося на озна-
1
Сухомлинський В, О. Батьківська педагогіка. — С. 21.
100 чення старшого брата, який часто для молодшого був замість батька або дядька по матері і відігравав велику роль у сімейній общині (родове суспільство, будучи нерідко главою великої сім'ї.
Сучасне поняття "батько" виникло значно пізніше. Очевидно, переусвідомлення цього слова мало біти в такій послідовності старший брат — дядько по матері — рідний батько. Серед усіх синонімів — батько, тато, отець, няньо (неньо), нянько, дядько (дєдьо) найчастіше вживається на Україні перший — батько. Найпоширенішим стилістичним синонімом до назви "батько" є слово "тато, що тепер уживається переважно як емоційно забарвлене (пестливе. Похідні слова від "тато, які виражали би поняття, не пов'язані з родинними взаєминами, не вживаються. Умові дітей при звертанні до батька виражається стільки ж ніжності, які до матері, через уживання різних пестливих слів типу батечко, батенько, батонька, батусьо, батуньо, батіночко, батейко, татко, таточко, татонько, татуньо, татуненько, татунечко, татусь. Зневажливі форми до слова "батько, які до слова "мама, майже не трапляються. Від слова "батько" (отець) походить слово "батьківщина" (вітчизна, а також "батьківщина" — спадщина від батьків.
Батько і мати в українців мають спільну назву — батьки, подекуди — родичі, рідні. В народній педагогіці їм відводиться найвища роль. А в живому мовному спілкуванні слова батько і мати вимовляються шанобливо й поважно. З ними пов'язується утвердження добра, правди і справедливості (Тільки в світі правди, що рідний отець і мати. Діти на знак глибокої поваги за народною традицією звертаються до матерій батька через увічливу форму "Ви. Саме на такій формі звертання дітей до батьків наполягав видатний педагог сучасності, глибокий знавець народної педагогіки В. Сухомлинський.
Батько і мати в українців справжня святиня. В арсеналі багатющого українського фольклору майже зовсім немає творів про розлад між батьком та матір'ю, бо в реальному житті його не
повинно бути. Де батько — там і мати, де мати - там і батько.
Та й за порадою дочка однаковою мірою звертається як дома Див. Бурячок А. Л. Назви спорідненості і свояцтва в українській мові С. 12—13.
101 тері (пісні "Да біда жмені, мати, за бідою, "Ой матінко-вишенько, що без тебе лишенько, такі до батька пісні "Гадав же ти, мій ненечку, "Ой давно-давно в батенька була. Сваритися з батьком чи матір'ю — гріх (З отцем, маткою посварюся — гріха наберуся...").
Тужить дочка за ріднею у чужому краї, виглядаючи до себе в гості батька і матір:
Ой буду я буду неділеньки ждати,

Чи не прийде мій батенько меде одвідати.

Неділя минає — батеньки немає,

Тяжко, важко на серденьку, да ніхто й не знає.

Ой буду я буду ще й другої ждати,

Чи не прийде моя мати мене одвідати?

Вже й друга минає — матінки немає,

Тяжко, важко на серденьку, да ніхто й не знає
1
.

Умираючи в далекому степу, козак посилає вістку до батька й матері. А коли вони приїжджають до нього, то просить поховати його:
Приїжджає отець-мати зблизька-здалека,
Прикладає своє личко до його серденька.

— Годі, отець, годі, мати, годі жалувати.

— Тільки прошу, отець-мати, хороше сховати.

Потрапивши в смертельну небезпеку, козак шле свій останній уклін батькам Бийся ж, комо, бийся-вибивайся,
До батька й доненьки потішайся,
Та батьковій неньці поклоняйся
3
.
Як резюме:
Нема дерева ряснішого
Ой та від дубочка,
Нема роду ріднішого
Та від батечка.
Нема цвіту цвітнішого
Ой та від маківки,

1
Пісні родинного життя. — К, 1988. — С. 28.
2
Чубинский П.П. Труды...— Т, 5. — С. 886
3
Там же. — С. 370.
102
Нема роду ріднішого
Та від матінки
1
.
За українською народною педагогікою, батьки завжди вчать своїх дітей добру. Хибив поведінці й життєві невдачі найчастіше трапляються у тих синів і дочок, які не слухають батьків.
Мати — розумна, добра й щира порадниця дітям. Лаштуючи сина в дорогу, радить завжди пам'ятати про Бога Будеш, синку, в дорозі
— Не забудь о Базі.
Добрий дух матері не полишає опіки над дітьми навіть тоді, коли вже її на світі немає. Саме така ідея пронизує українську народну легенду.
"Жив у одному селі чоловік із дружиною. Злагода й мир були в їхній хаті. Двійко діток пристаралися. Аж якось лихо переступило поріг — захворіла й померла дружина.
Гірко побивався чоловік. І рік не одружувався, і два. Збілувався, бо вже важко йому самому. На третій рік вирішив привести в хату хазяйку. Згодилася піти за нього дуже красива жінка. Але поставила умову або вона буде в хаті, або діти, разом їм не вжитись. Стало чоловікове серце краятись надвоє. І дітей шкода, і молодиця приворожила. У неї й запитав поради. А та, видно, вже раніше все обміркувала. "Візьми, — каже,
— сонних дітей у мішок, занеси вночі на залізницю, а там поїзд своє діло зробить".
Обливається чоловікове серце кров'ю, шкода йому дітей. Але поклав їх у мішку темної ночі на рейки, асам подався додому.
Незабаром і поїзд загримів. Веде машиніст паровоз, дивиться вперед і відчуває, що твориться диво дивне. Перед паровозом з'явилася жінка в білому з розпущеними косами. Наче ластівка побивається перед поїздом, не дає йому їхати. Протер машиніст очі, думав, що ввижається йому, але ж ні. Не зникла жінка, стала ще більше побиватися, зовсім затуляти собою дорогу. Зупинив машиніст поїзді побачив на рейках мішок.
Розв'язав його, а там двоє переляканих діток. Забрав їх з собою. Людям розказав про жінку, яка побивалась перед поїздом, — не повірили

1
Пісні родинного життя. — С. 36.
2
Див Поліщук Б. Поріг рідної хати. — К, 1088. — С 95 - 96.
103 В етнопедагогіці осуджуються ті, хто не виконує своїх батьківських обов'язків. Народна мораль вимагає, щоб дітей спільно виховували батько з матір'ю. Слова отець — мати, батько — мати належать до одного з найхарактерніших атрибутів української народної поезії про родинне життя.
Мати, мама, неня, ненька, матуся. Усе найрідніше, найдорожче, наймиліше увібрало в себе це дивовижне, містке, сонячне слово, перше слово, яке з радісною усмішкою вимовляє дитина. Походить воно від дитячого лепету "Ма-ма-ма". Ідеал матері, яка виносить дитину під своїм серцем і приводить на світ, зігріває теплом, ласкою і палкою любов'ю, виховує в ній доброту і світлий розум, плекає чуйність і доброзичливість, широко втілений в українському фольклорі. Рідна мати — перший педагог, від якого розпочався родовід вихователів та й саме виховання, і її ніким замінити не можна (Нема в світі цвіту цвітнішого, як маківочка, нема ж роду ріднішого, як матіночка, "Матірні купити, ні заслужити, "На світі знайдеш усе, крім рідної матері, "У кого ненька, в того голівка гладенька, "Хто маму має, той горяне знає, У багатьох піснях народ називає жінку-матір такими теплими словами, як "ненька рідненька, "матінка. Справжня мати нічого не пошкодує для свого маляти. Вона ніколи не залишить дитину в біді, а тим більше не кине її напризволяще. Мати завжди зрозуміє дитину, завжди поспішить їй на допомогу, не вагаючись віддасть останній шматок хліба, а щоб врятувати дитину — віддасть і життя. Мати невтомно піклується про своїх дітей, навіть за таких нестерпних умов, "коли дітей тяжче годувати, ніж камінь глодати". Символічний образ матері-подвижниці зворушливо представлено у відомій пісні "Ой горе тій чайці. Наслідки материнського виховання залишають у дитини глибокий слід на все життя (Що мати навчить, той батько не перевчить"). У народній педагогіці не раз зазначається, що любов матері до дитини найсильніша в світі (Дитина плаче, а матері боляче, "Діти плачуть, а в матері серце болить, "У дитини заболить пальчика в мами — серце, Матері кожної дитини жаль, бо котрого пальця не вріж, то все болить, "Матері своїх дітей жаль хоч найменшого, хоч найбільшого. Любов материнська найбільша, найсвітліша, найбезкорисливіша, безмежна. Ця думка висловлюється у всіх народів. "Любов матері безмежна, "Батькова любов — до могили, материна любов — вічна, — кажуть естонці. "Без кришки казан не кипить, без матері дитина не грається, — зазначають туркмени. "І тисяча діток однієї матері не замінять, — наголошують азербайджанці. А чуваші називають матір "богинею роду. Уявити собі матір без глибокого почуття любові до дітей важко, ато й просто неможливо. Такі відхилення народна педагогіка розуміє не інакше, як казус, рідкісну аномалію, прикре непорозуміння, помилку природи (Погана та мати, що не хоче дітей мати. Яка б у матері дитина не була, вродлива чи невродлива, здорова чи хвора, з таланом чи без, материному серцю вона наймиліша (Всякій матері свої діти милі, "Людям — як болото, а матері. — як золото, "Дитина хоч кривенька, та батькові- матері миленька. Мати готова зробити все, щоб її дитина була найкращою, найщасливішою. Про безмежну материнську доброту, всепрощаючу любові самопожертву складено легенди. Ось як про це розповідається водній із давніх українських легенд,
"У матері був єдиний син — дорогий, ненаглядний. Душів ньому мати нечула по краплинці збирала росу для вмивання, найтоншим шовком вишивала сорочку. Виріс син — ставний, гарний. Одружився з дівчиною предивної, небаченої краси. Привів молоду дружину в рідну хату. Не злюбила молода дружина свекруху, зненавиділа її. Боялася мати показатися невістці на очі, сиділа в сінях. А потім у сарай переселилась. Алей це не заспокоїло красуню. Каже вона чоловікові "Коли хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми з грудей серце і спали на повільному вогні".
Не здригнулося серце в грудях у сина, зачарувала його небачена краса дружини. Каже він матері "Наказала мені дружина вбити вас, мамо, вийняти з грудей ваших серце і спалити на повільному вогні. А не послухаю
— піде від мене дружина. Не можу я жити без неї не можу не послухатись" Заплакала мати й відповідає синові "Ну що ж, сину, роби так, як велить серце".
Пішов син з матір'ю в діброву, наламав сухого хмизу, розпалив вогнище. Убив матір, вийняв з грудей серце. Поклав на жар. Спалахнув сучок, тріснув, полетіла жаринка, ударила в обличчя
105 синові, обпекла. Скрикнув син, закрив долонею обпечене місце. Стрепенулося серце материнське, що горіло на повільному вогні, прошепотіло "Синочку мій рідний, тобі боляче Зірви листок подорожника, ось біля вогнища, приклади до обпеченого місця, а до подорожника приклади серце материнське. Потім у вогонь покладеш..."
Заридав син, схопив гаряче материнське серце в долоні, уклав його в розкраяні груди, облив гарячими сльозами. Зрозумів він, що ніхто й ніколи не любив його так гаряче й віддано, як рідна мати. І такою величезною і невичерпною була любов материнська, таким всесильним було бажання материнського серця бачити сина радісним і безтурботним, що воно ожило, закрилися розкраяні груди, подвелася мати і притисла кучеряву голову сина до грудей. Осоружною стала йому дружина-красуня, не міг він повернутися до неї. Не вернулася додому й мати. Пішли вони вдвох степами широкими, стали двома могилами високими
Подвижницька любов матері до дітей стала вершиною гуманності в народній педагогіці, а мадонна з маленькою дитиною на руках — святою,
У народній педагогіці здавна існує думка, що без глибокої, самовідданої любові до дітей не буває і не може бути повноцінного сімейного виховання. Світле благородство й велика любов матері до дітей формує її авторитета водночас і силу виховного впливу. Однак у любові до дітей, як справедливо вчить народна мудрість, треба мати почуття міри, ніколи не впадати в нерозумну, сліпу любов, яка спотворює, калічить дитину. На жаль, такі випадки в сучасній практиці родинного виховання непоодинокі. Згадуючи власне нелегке дитинство, окремі батьки прагнуть будь-якою ціною створити дитині безтурботне, безхмарне життя. Вже з пелюшок купують їй безліч іграшок, потурають усім примхам, відгороджують від турботі праці, віддають усе найкраще. І все це пояснюється любов'ю до дітей. Усім їде над здоровим глуздом узяла верх сліпа любов до дітей, як правило, виростають бельбаси і лобурі, нероби і марнотратники, вередуни й егоїсти, циніки, хапуги, літуни й рвачі, які задля своєї користі й вигоди готові, як кажуть у народі, іншому горло перегризти.
Сухомлинський В. О. Батьківська педагогіка. — с. 131-132.
106 Не мають рації й ті батьки, які на перше місце ставлять суворість, покарання. Така орієнтація батька чи матері відчужує дітей, робить їх відлюдькуватими, потайливими, навіть жорстокими.
Усьому є своя міра. Розумно люблять своїх дітей ті батьки, які ніжність не доводять до всепрощення, піклування — до потакань і потурання примхам, а вимогливість поєднують з повагою до особистості дитини.
Досвід тих сімей, які гарно виховують дітей, свідчить, що атмосферу любові й дружби в родинному колі створюють спільні духовні інтереси, спільна праця і дозвілля, задушевні бесіди.
Народна педагогіка наголошує на великому значенні батьківського авторитету в родинному вихованні. Чим вищий авторитет батьків, тим сильніше вони впливають на формування поведінки дитини. Слова батька і матері стають для неї законом. Авторитет батьків визначається взаєминами між батьком і матір'ю, їхнім ставленням один до одного, вмінням користуватися батьківською владою і додержувати єдиності у вимогах до дітей громадським обличчям батьків, ставленням до дітей, інших членів родини, до людей взагалі. Та й повторюють діти своїх батьків насамперед у меті, прагненнях і ставленні до людей (Що робить батько, те й його дитятко, "Як батьки ставляться до своїх дітей, такі діти ставляться до своїх батьків. Діти поважають батьків вимогливих і справедливих, чуйних і уважних до дитячих потребі запитів, тактовних і витриманих, ініціативних в організації корисних справ.
Повнолітні діти зобов'язані допомагати непрацездатним батькам, піклуватися про них. Народна педагогіка пильно стоїть насторожі здійснення цих справедливих вимогу житті, засуджує дітей, які цураються батьків, забувають про свої обов'язки перед ними. Про це читаємо в українській народній казці "Невдячні сини. Ось її початок і зав'язка: "Був собі старий чоловік. Старий прожив вік, дав йому Бог дітей, вивів він їх у люди, поділив їх. Живуть діти, кожен осібно. Усіх синів у старого чотири, кожного старий зробив господарем яку мав мізерію, кожному з неї досталось. Господарів старого всі чотири сини, а старий роздав на дітей все своє, думає "Доживу віку при дітях.
107 Живе старий біля старшого сина, спершу приймають старого, як повинно бути знати, що він батько. Чи їдять що, чи плаття перуть, чи латають що, чи сорочки обрізують, на самий перід батькові чого чи не треба І як скаже старий, його слухають. Там у праздник у старого єна чарку. Таки так старому, яку доброго сина.
Так геть старший син подержав у себе батька, став якось наче не такий, уже й крикне часом на старого далі старий уже в хаті собі місця не найде. Нема чого чекати, таке діло не хоче син держати, жаліє батькові кавалка хліба нічого робити, треба кидати та йти до менших чи лучче, чи поганше, а вже і висидіти у старшого не можна.
Ото перейшов старий до свого другого сина. І в того старому хутко стало мулько як візьме старий що з'їсти, то син з невісткою, якби могли, той не знати що. А сварка через старого Жінка гризе чоловіка Самі жадні кавалкові хліба, а тут старців понаприймав. Старий не всидів і йде далі...
Так один по одному всі з чотирьох синів брали батька, а батько одних одходив. Всі чотири сини один на другого стикаються, той на того Нехай же він вас, тату, подержить. А той знов на того Той ще, тату, не держав вас, чи там мало держав.
Таке межи дітьми, що не доведи господи Далі змагались уже так, що й жоден не приймає до себе батька. У того те, а в того те, і всі не можуть держати у себе батька. Той з малими дітьми, той жінку має сварливу, а в того хата тісна, той знов бідний. Хоч куди хоч іди старий. А старий — сивий, сивий, як голуб, просить дітей та плаче перед ними, як не знати як...
А що То даремна річ, що ніхто з дітей не приймає батька треба його десь подіти. Ще й до того старий не сперечається, з ним можна що хоч зробити Рада в раду, рада в раду, всі чотири зібрались. І пристали нате, щоб батька жебраком по світу пустити. Черстві серцем сини Не зважили на батькові сльози.

1
Українські народні казки, легенди, анекдоти. — К, 1957. — С. 385.
108 Казка закінчується тим, що невдячні сини зазнали заслуженої кари за свій негідний учинок. Вони все ж таки змушені були як слід доглянути старого, а по смерті поховати з усіма почестями "Поховали, як Біг приказав; обід справили, вже знати, що не жалують для мертвого, гарний похорон справили. Однак це вони робили не із синівського обов'язку, атому, що гострили зуби на шкатулку, принесену батьком, де, як їм уважалося, мусило бути багато грошей. Але невдячні сини і тут помилися "Принесли тую шкатулку — хитають її, брязкає всередині. Прийде кожен до скриньки, візьме за скриньку — тріп, тріп: є Ото розпечатали, одчиняють... Ге! Скло!"
1
У пісні "У неділю рано-пораненько" висміюється син, який, маючи дві хати, не хоче дати рідній матері притулок на старості. З першої хати вигнав її, щоб не заважала гостям, які мають незабаром з'їхатися, бо "будуть гості та все в бархатині", а неня "в подертій свитині. Знайшла мати притулок у дочки. Та коли в невдячного сина сталася біда, він прибіг за допомогою до матері:
Забрехали вражії собаки,
Коли йде син матері прохати.
"Іди, непе, тепера до мене,
Сталася причина у мене.
Сталася у мене причина
Вмерла жінка осталась дитина.
"Бодай, брате, ще й хата згоріла,
Як матінці нашій сидіть не до діла.
А як буде та хата горіти,
Явлю людям, щоб не йшли гасити,
Як матінці нашій не до діла жити".
Проблемі взаємин між батьками й дітьми присвячена українська народна дума "Бідна вдова і три сини. Бідна вдова, напружуючи всі сили, вигодувала трьох синів, вивчила, одружила, хати їм побудувала. Раділа їхньому щастю. Тане довгою була ця втіха. Розбагатіли сини й забундючились, очерствіли. Почали матір зневажати, соромитись її перед численними "гостями-панами" й вигнали з хати, глузуючи. Ні прохання, ні сльози материні не допомогли
1
Українські народні казки. — К, 1057. — С. 386.
109
А в святу неділеньку рано-пораненько
Не вусі дзвони дзвонять,
А то сини свою неньку,
Свою стареньку,
Із подвір'я гонять.
Ой то старший заруку веде,
А середущий у плечі випихає,
А найменший ворота одчиняє
Та, бідну, кляне-проклинає:
"Гей, та іди ж ти, Удове старая,
Куди небудь проживати,
Бо нам невдобна,
Бо ти робить діла не способна,
Оце ж тобі шлях-дорога широка і довга!"

Ой піїила-та бідна удова, плаче,
Стежки не баче,
Спотикається,
А сидить найменший син край віконця,
Насміхається...
1
Вигнаниця знайшла собі притулок у чужих людей "дітей доглядати. Та "материна сльоза не капає дарма. Для тих, хто
кривдить своїх батьків, кара неминуча. Минуло тринадцять років, а на чотирнадцятому:
Стала хуртовина наступати,
Стала удовиченків побивати.
То перша хуртовина дома повалила,
А -вторая у полі хліб побила
І нічого у полі і в домі не оставила..?
До Божої кари приєднався ще й суворий громадський осуд. Невдячних синів засудили й ті, хто постійно в них бенкетував:
Ой то гості-пажуве пили-гуляли
І за двір виїжджали
І удовиченьків висміяли,
ІЦо, мабуть, у їх хліба-солі не стало,
Що вони неньку,
1
Українські народні думи та історичні пісні. — К, 1990. — С. 106—107.

2
Українські народні думи та історичні пісні. — С. 108.
110
Удову стареньку,
Із свого подвір'я ізослали
1
.
Гірко каялижсь сини за свій негідний учинок ("гріх-страм") "перед Богом і перед людьми, вибачались перед скривдженою матір'ю і запрошували її до них проживати. Та тяжка рана образи невигойна. У відповідь мати, обіллявшись "дрібними сльозами, сказала Ой то як я вас, сини, годувала,
Як кампі глодала,
А чого тепер од вас діждала,
Що на чужому подвір'ї проживаю?
То буду я на чужому подвір'ї помирати!
2
Народна педагогіка вчить шанувати батька-матір: "Піти отця-матір, будеш довголітен на землі. Нехтувати своїми батьками,

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал