Навчально-методичний посібник для студентів педагогічних навчальних закладів, державних університетів




Сторінка3/16
Дата конвертації07.01.2017
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
31
гадує афоризм з української родинної етнопедагогіки: "Хороші діти — спокійна старість, лихі діти — старість перетворюється ) пекло. А далі пише "З глибини століть прийшла до нас утверджена з народної моралі істина хороші діти — це честь батька і матері, їхнє щастя і достоїнство; погані діти — це горе, нещастя, страждання. У віковічному прагненні до батьківства материнства виражається духовне, моральне поривання, яке людина збагнула якнайвище щастя. Це поривання до того, щоб залишити себе в своїх дітях, продовжити своє буття, утвердити моральні цінності, пізнані, здобуті попередніми поколіннями, примножені крихтою власного досвіду, власного творення, творчості".
У дусі народної педагогіки трактує Сухомлинський питання про синівську вдячність "Синівська вдячність. Немає вищої радості для людини, яка відчуває наближення присмерку свого життя, ніж вдячність дітей за добро і благо, створене батьками в ім'я їхніх сина й дочки, добра і блага. І немає гіркішого й сумнішого почуття для батьківського й материнського серця, ніж відчувати, що син або дочка байдужі, безсердечні, що вони забули про все добре, зроблене для них матір'ю і батьком. Невдячний син. невдячна дочка. — у скарбниці народної моралі це, мабуть, найгостріше, найглибше осудження людських пороків".
Слідом за народною педагогікою у центр виховання педагог ставить працю, як могутній виховний засіб і мірило людської порядності. Позиція ця досить яскраво простежується, зокрема, в описі такого епізоду з педагогічної практики Сухомлинського Якось на занятті батьківської школи присутні попросили Петра Григоровича, одного з батьків благополучної сім'ї, розповісти, як він виховує своїх дітей. Зніяковів Петро Григоровичі відповів "Працюємо ми разом з ними, з дітьми, — ось, мабуть, і все виховання. Самі вони виховуються, тому що працюють. Ми з дружиною так думаємо праця — найдбайливіша і найпевніша нянька Вона ж найсуворіша й най вимогливіша". У цих словах, за висновком Сухомлинського, виражена мудра система педагогічних поглядів людей праці. Виходячи з них, учений звертається до батьків "Не бійтеся дитячої праці, дорогі батьки. Не оберігайте від неї своїх малюків Дитина, осягаючи незрівнянне щастя
32 праці, пізнає саму себе, стає другом, однодумцем, помічником матері і батька у вихованні".
Через твори Сухомлинського проходить ідея народної педагогіки щодо праці як основи культури людських взаємовідносин, як засобу формування морального обличчя особистості. "Дуже важливим елементом сімейного виховання, — зазначає Сухомлинський, — є трудове загартування дітей. Гадаю, ідеалом тут повинна бути мудра заповідь народної педагогіки дитині треба працювати з того моменту, коли вона навчилася тримати ложку в руці й нести їжу з тарілки до рота".
Видатний педагог справедливо дорікає тим батькам, які "грудьми своїми прикривають дітей від праці, вважаючи неробство щастям. Він радить зробити так, щоб через працю дитина змалку вчилась утверджувати свою гідність і честь. "Винятково важливим я вважаю те, — писав Сухомлинський, — щоб праця з малих літ була, по-перше, максимально олюдненою, тобто одухотвореною прагненням принести добро людям, суспільству, народові, Батьківщині по-друге, щоб вона стала природним станом людської душі, звичкою, щоб до неї не треба було спонукати заохоченням, похвалою і т. п"
Народні афоризми педагогічного змісту не раз ставали об'єктом для плідних творчих роздумів В. Сухомлинського, а в зв'язку в цим і для свіжих, оригінальних, повчальних висновків. Таку статті "Ми продовжуємо себе в наших дітях" є такі рядки "Не хлібом єдиним живе людина. У цьому давньому вислові
— глибока думка у людини багате і багатогранне духовне життя, широке і неповторне коло її думок, інтересів, потреб, захоплень. Повнокровна і гармонійна людська особистість народжується материнською й батьківською мудрістю, багатовіковим досвідом і культурою народу, втіленими в знаннях, у моральних цінностях, неминущих багатствах, які передаються від покоління до покоління".
Форми використання досвіду народної педагогіки в спадщині В. Сухомлинського різноманітні. На сторінках його творів Трапляється чимало народних прислів'їв і приказок типу "Скільки я знаю мов, скільки разів я людина, "Хто не працює, той не їсть, "Хоч кілок на голові теши, "Повторення — мати
33 навчання, "Життя людське, наче залізо. Якщо застосовувати його в ділі, — воно стирається, якщо не застосовувати іржа з'їдає його, "Дитину треба виховувати тоді, коли вона лежить упоперек лавки, Яблуко від яблуні не відкочується далеко, "Мати щаслива тільки тоді, коли діти сплять, "Якщо хочеш занапастити людину, дай їй усе, що вона хоче" та багато інших.
З народного афоризму в працях Сухомлинського іноді починається абзац, наприклад "Життя прожити - не ниву перейти, — говорить народна мудрість. Утому, яка людина в сімейному життя, виявляється її справжнє моральне обличчя. Дрібний егоїсті деспоту сім'ї не може бути справжнім громадянином" Народним афоризмом він може й закінчуватися "Доброта й ще раз доброта — це найтоншій наймогутніші корінці, що живлять дерево дитячої радості - радості ніжного доторкнення до живого й красивого. Доброта робить людину чутливою до слова батьків, учителів, товаришів. Доброта робить дитину
виховуваною — здатною піддаватися виховному впливові колективу. Бездушність, безсердечність, жорстокість утверджують у маленькій дитині те, про що мовиться у народному прислів'ї: "Хоч кілок на голові теши".
Вислови з народної творчості Сухомлинський використовує як початок цікавих оповідань або як заголовки статей (Людина — найвища цінність, "Ми продовжуємо себе в дітях) чи розділів у книзі (Добре почуття
— джерело людяності, "Батько — двічі громадянин, "Немов хто душу вдихнув у хлопчика. Народний вислів виступає як відправний пункт для аналізу певних життєвих фактів. Для прикладу можемо взяти цікавій оригінальні судження ученого про народний вислів "І мухи не скривдить..."
До аналізу народного досвіду родинного виховання Сухомлинський звертається не раз. Усе краще він хвалить і популяризує, як, наприклад, мудрий крок матері, яка зберегла дитині батька, чи розважливий учинок дорослого, що вчить молодь поважати старших. А всілякі шкідливі пережитки минулого всім ї, наприклад, грубість і самодурство батьків уставленні до дітей, він гнівно засуджує. "Огидний деспотизм неосвічених батьків, — пише Сухомлинський, — це одна з причин того, що в дитини змалку перекручується уявлення про добре начало в людині, во-не перестає вірити в людину і людяність. В обстановці деспотичного самодурства, дріб'язкових причіпок, постійних докорів маленька людина оздоблюється це, на мій погляд, найстрашніше, що може статися у духовному світі дитини, підлітка.
Самодурство виганяє найважливіший душевний рух, який у нормальних сім’ях є джерелом добра, розумної стриманості і поступливості дітей, цей рух душі — ласка. Той, хто не знає ласки в дитинстві, стає грубим, безсердечним уроки отроцтва і ранньої юності".
Сухомлинський умів черпати все краще з родинної етнопедагогіки і вдало застосовував у сучасній педагогічній практиці. Золоті розсипи досвіду народної педагогіки служили йому прекрасним матеріалом для створення унікальних методичних посібників хрестоматійного характеру, як, скажімо, "Скарбниця народного слова", "Книга природи, "Тисяча задач із живого задачника", організації у своїй школі Кутка мрії, Острова чудес, Кімнати казки тощо. Видатний педагог не тільки брав з народної педагогіки, ай збагачував її. Він жив, творив для народу, поповнюючи педагогічну скарбницю новими здобутками. Сторінки праць Сухомлинського густо засіяні крилатими висловами, казками, притчами, оповіданнями, складеними в дусі народної мудрості. Велику увагу приділяв Сухомлинський таким надійним виховним засобам народної педагогіки як народна сміхова культура, народна пісня, вишивка, цікаві ігри на лоні природи. З часом кількість публікацій з різних аспектів української народної педагогіки збільшується, щоправда, переважно у формі статей чи окремих брошури. Розгорнене висвітлення ця тема знайшла у книжках В. Верховинця, Н. Гаврилюка, М. Гайдая, Г. Довженок, О. Кравець, С. Бабишина, М. Пазнка, В.
Скуратівського, Є. Сявавко.
35 Свою наукову розвідку "Сімейний побуті звичаї українського народу" (1966) О. Кравець присвятила висвітленню родин но-побутової культури українців, починаючи зсередини ст. й дох років XX ст. Чимало місця відведено характеристиці укладу сім'ї та взаємовідносинам між її членами, вихованню дітей.
Велич благородної моралі трудівника, спрямованої на утвердження гуманізму й піднесення цінності людської особи, з фундаментальною проникливістю постає зі сторінок книжки М. Гайдая "Народна етика у фольклорі східних і західних слов'ян" (У монографії Є. Сявавко "Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку" (1974) на основі фольклорних, етнографічних, архівно-літературних матеріалов досліджується народне виховання в Україні в різні історичні епохи. Етнопедагогіка постає у тісному зв'язку з життям українського народу, його боротьбою за соціальне визволення, у взаємозв'язках з іншими етнопедагогіками.
Н. Гаврилюк у монографії "Картографування явищ духовної культури" (1981) ґрунтовно висвітлює родильну обрядовість українців у різних її етнорегіональних виявленнях.
Праця І. Довженок "Український дитячий фольклор" (1981) вдало репрезентує усну народну творчість для дітей як один з могутніх виховних факторів української етнопедагогіки. Варто відзначити ще одну дуже цікаву книжку цієї авторки "Літала сорока по зеленім гаю" (1990), що представляє систему дитячих та молодіжних українських народних ігор.
Монографія М. Пазяка "Українські прислів'я та приказки" (1984) цінна тим, що орієнтує на правильне збирання, систематизацію і науковий аналіз українських прислів'їв та приказок у їх історичному розвитку й морально-естетичному виявленні. Великим успіхом у читачів користується збірка художніх оповідей і новел В. Скуратівського"Берегиня" (1987). Уній автор змістовно, щиро, з великою художньою майстерністю розповідає проукраїнські народні звичаї, традиції, свята, обряди, символи, родинно-побутові взаємини, що протягом віків плекають у підростаючих поколінь такі найвищі людські чесноти, як пам'ять родоводу, любов дорідної землі й чесної праці, пошану до батьків, родинну злагоду, ощадливість, доброзичливість. Невипадково у відповідь на запитання сина "А що означає "Берегиня" автор вуста матері вкладає такі зворушливі слова "Берегиня, любий мій синочку, — це наша оселя. Усе, що в ній є, що ми нажили, що приберегли од своїх батьків та дідусів, чим збагатилися й освятилися хатнім пожитком, дітьми, піснею, злагодою чи суперечкою, добрим словом, спогадом у цій хаті, — все це, щоб ти знав, і є "Берегиня"...
1
Додамо, що Берегиня (Оберега) — найстаровинніша богиня добра і захисту людини від усякого зла. З часом
в уявленнях українців Берегиня стає хатньою богинею, захищає оселю, усю родину, малих дітей від хвороб, лиха, лютого звіра, смерті тощо.
Змістове багатство, прекрасне художнє і поліграфічне оформлення книги зробило її настільною на уроках народознавства в школі. її органічним продовженням стала друга книга автора "Світоч" (Тому, хто працює з дітьми дошкільного вікуй молодшими школярами, у великій пригоді стане книга В. Верховинця "Весняночка" (те видр, яка складається з семи розділів "Про рухливі ігри зі співами, "Ігри та пісні нарізні теми, "Весна, "Літо "Осінь, "Зима" і хореографічного додатку.
Розкриття української етнопедагогіки було б неповним, якби ми обминули її локально-функціональні виявлення. Заповнити цю прогалину нам допоможуть наукові праці, присвячені дослідженню різних регіонів України, як-то: "Гуцульщина" (1987), "Бойківщина" (Як бачимо, обсяг наукових даних проукраїнську народну педагогіку вже досить значний, але ще далеко неповний Скуратівський В. Берегиня. — К, 1987. — С. 277.
37

КАМІНЬ ШЛІФУЮТЬ, А ЛЮДИНУ ВИХОВУЮТЬ

О вири виховання
О нурти Педагогічнії…
Іван Драч
Народні уявлення про освітні чинники формування особистості

Народна педагогіка пройнята глибокою людяністю. Вона високо підносить гідність людини, її життєву місію. В українському фольклорі оспівуються велич людини, краса її духовних якостей. Народ-педагог послідовно бореться за право кожної людини розкрити свої найкращі риси. Водночас повсякденність не раз спонукала задуматися над тим, чому все те краще, чого досягло людство, не завжди властиве кожній окремій особі, чому одна людина добра, а інша — зла, одна щаслива, а інша — нещасна. Народ своїм допитливим розумом прагнув збагнути причину цього, заглибитись у духовний світ людини, виявити ті чинники, від яких насамперед залежить становлення людської особистості, І погляди спрямовував до сім'ї як першоджерела життя людини. Так поступово, завдяки багаторічним педагогічним пошукам, емпірично визрівали народні уявлення про основні чинники формування особистості.
І серед них, мабуть, першою була помічена спадковість. Невипадково кажуть "Викапаний батько" чи "викапана мати, тобто "такий, як батько, "такий, як мати".
В українській народній педагогіці дається об'єктивне трактування суті спадковості та її місця у формуванні особистості. Багаторічні спостереження переконують, що спадково передаються лише певні фізичні ознаки будова тіла, колір шкіри, очей, волосся, природні зачатки якихось здібностей або властивостей, деякі риси характеру. Проте більшість рис особистості не успадковується, а набувається.
Іншим важливим чинником впливу на особистість народна педагогіка вважає середовище — стан взаємин усім ї, побут, звичаї і традиції, матеріальний стан, житлові умови.
38
Сім'я впливає на дитину з першого дня народження. Спосіб життя родини і характер спілкування з малям є визначальним щодо формування в дитини перших звичок, від яких значною мірою залежатиме її майбутня поведінка.
Ідея залежності характеру дитини від середовища, побутових умов, домашнього оточення, всього укладу життя сім'ї знайшла виразу багатьох українських народних прислів'ях і приказках "З ким поведешся, від того й наберешся, "Ниточка веде до клубочка, "Який стук, такий грюк, "Кожна пташка свою пісню співає і своє гніздечко має".
Вплив на дитину домашнього оточення, укладу життя родини особливо зростає, коли вона починає ходити й говорити. Саме тоді в неї з'являється більше можливостей для фізичного і духовного контакту з навколишнім світом (Перший крок дитини радість для родини, "Як говорить дитя, то вирує в хаті життя").
Сім'я позитивно впливатиме на дітей, якщо в ній пануватиме здоровий дух єдності. Родинні чвари, постійні сварки між батьками, а ще гірше — негідна поведінка когось з них, негативно позначаються на вихованні дітей.
Чітко визначився у народних уявленнях такий могутній чинник формування особистості, як виховання прикладом. Щодо цього маємо народні афоризми "Добрий приклад кращий за сто слів, "Бурчання наскучить, приклад научить", "Приклад кращий заправило. У цих висловлюваннях бачимо схильність дитини наслідувати старшого брата чи сестру, матір чи батька, сильнішого чи розумнішого товариша, а також народну виховну практику наслідування з принципом "роби так, як я".
Усі три чинники розглядаються в народній педагогіці як однаково важливі, проте в різних ситуаціях кожний з них може стати вирішальним спадковість (Яке коріння — таке й насіння, "Яке зіллячко, таке й сім'ячко", Від лося — лосята, від свині — поросята, середовище (Як зайдеш між реп'яхи, той реп'яхів наберешся, Яку сім'ї згідливе життя, той виросте дитя до пуття, виховання (Що виховаєш, той матимеш, спадковість і виховання (Яке дерево, такі його віти, які батьки, такій діти, "Яка гребля, такий млин який батько, такий і син.
39 Оскільки виховання в народній педагогіці розглядається як наріжний камінь формування особистості, розглянемо його детальніше.
Народ про виховання
Виховання українська народна педагогіка розглядає як першу суспільну потребу (Камінь шліфують, а людину виховують. З давніх-давен в Україні передається народна притча "Якщо твої плани розраховані нарік сій жито, якщо на десятиліття — саджай дерево, якщо навіки виховуй дітей. Той, хто вміє виховати порядну, чесну людину, здавна вважається найкращим майстром на землі — таку думку стверджує народна мудрість.
У народній казці "Хто найкращий майстерна землі" розповідається проте, як водному селі жінки вирішили продемонструвати свою майстерність. Домовилися в неділю всі прийдуть на сільський майдані принесуть найкраще з того, що зробили своїми руками.
У призначений день усі жінки прийшли на майдані принесли безліч дивовижних речей. У тих, кому громада доручила назвати найкращих майстринь, очі розбіглися тут були і гаптовані золотом і сріблом шовкові покривала, і тонкі мережані занавіски звив язаними на них дивними птахами, і вишиті рушники...
Але переможницею стала жінка, що не принесла ні вишиванок, ні мережив. Вона прийшла зі своїм п'ятирічним сином Петрусем, що приніс жайворонка, якого сам вирізав з дерева, Приклав Петрусь жайворонка до губ — заспівала, защебетала пташка, як жива. Усі завмерли на майдані, усіх зачарувала пісня, і раптом у блакитному небі заспівав справжній жайворонок, якого привабив співна землі.
"Хто виховав розумну і добру людину, — найкращий майстер, — таке було рішення найстарших.
Слово "виховувати" спільнокореневе зі словом "ховати. В українській народній педагогіці воно спочатку вживалося у значенні "оберігати" (виховувати. До речі, первинне значення слова "виховувати" в українській мові повністю збереглося до наших днів. У розмовній мові маємо слово "виховувати" — довго ховати,
40 переховувати кого або що-небудь, таїти що-небудь; "виховуватися" — довго переховуватись, ховаючись, залишатися непоміченим, невикритим, невпійманим; таїти що-небудь, не признаватися в чомусь. Згодом це слово набуло широкого й різноманітного змісту, зокрема педагогічного, й стало головним атрибутом не тільки народної, ай наукової педагогіки. У народній педагогіці слово "виховувати" означає вирощувати, навчаючи правил поведінки, даючи освіту, систематично впливати на культурний розвиток, світогляд, моральні принципи кого-небудь у певному напрямі систематичним впливом розвивати якесь почуття, рису вдачі, прищеплювати що-небудь. Звідси посталий інші слова "вихователь, вихователька" — людина, яка виховує, навчає дітей і молодь, прищеплює їм навички поведінки, певні погляди педагог, який стежить за поведінкою дітей і відповідно коригує її той, хто спрямовує силу свого впливу на виховання особи в певному напрямі "вихованець" чи "вихованка" — дитина або юнак чи юнка, що виховується чи виховувалася ким-небудь або де-небудь; дитина, узята ким-небудь на виховання людина, яка сприйняла думки, погляди, ідеї певної організації, товариства тощо, людина, яка вчиться або яка здобула освіту в якомусь навчальному закладі "вихований" — у значенні "чемний", увічливий" — той, хто набув навичок пристойного поводження "вихованість" — уміння гарно поводитися у товаристві, володіти своїми почуттями "виховуватися перебувати під чиїм-небудь опікуванням, навчатися правил поведінки, злобувати освіту та ін.; розвиватися духовно, здобувати знання, виробляти світогляд, моральні переконання.
З поняттям "виховувати" в народній педагогіці тісно пов'язане поняття "навчати" — обидва ці слова чисто використовуються як рівнозначні. Наприклад, в українському фольклорі "Ой там в саду, у садочку научила тут і далі виділення наше. — МС) мати дочку" "Наступила чорна хмара, наступає синя Научає
бідна вдова єдиного сина".
У Т. Г. Шевченка "А мати хоче научати, так соловейко не дає В українській етнопедагогіці широко використовуються синонімічні поняття до слова "виховувати няньчити — доглядати
41 дитину колихати — гойдати дитину в колисці, заспокоюючи і присипляючи (Не ти ж мене колихав, не ти ж мене няньчив годувати — утримувати леліяти — оточувати ласкою, піклуванним, пестити, голубити Годувати, леліяла, потіхи ся надіяла"); доглядати — турбуватися, піклуватися про дитину, створювати їй нормальні умови для життя і розвитку (Будеш ти в мене хату помітати, малих діток доглядати бавити — забавляти, няньчити доглядати (Як бавитимеш дитину, так вона й ростиме пестити — голубити дитину, виявляючи до неї любові ласку (Добре там дітей пестити, де піч велика і є кому варити ніжити — прихильно й тепло ставитися до дитини, виявляючи до неї любові ласку викохувати — з любов'ю ростити, дбайливо доглядати (Викохав дитину в добру годину учити — впливати в певному напрямі, формувати, виховувати, прищеплювати що-небудь (Пригоди учать згоди) та ін.
Отже, вплив виховного чинника на формування особистості настільки великий, що визначає навіть долю людини. Усе це говорить проте, що народна педагогіка виробила свою унікальну виховну систему.
Мета, змісті принципи виховання

Основна мета виховання за українською народною педагогікою вбачається втому, щоб навчити кожного бути людиною "Дивись — не забудь людиною будь" — кажуть українці Навіть знання нічого неварті без людяності "Знання без людяності — це мечу руках безумця, — кажуть у народі. Тому й виховання починається там, де вихователь ставиться до вихованця з повагою, не принижуючи його, вбачаючи в ньому особистість, а завершується тоді, коли дитина стає справжньою людиною.
"Дитина — гість у нашому домі, сказано водному з життєвих правил народної педагогіки. З'явившись на світ, вона приходить усім ю років на двадцять, а потім починає жити своїм життям. Тому й виховання зводиться до того, щоб підготувати її до самостійного життя.
Проблема підготовки до життя і праці — головна в народній педагогіці. Розв'язання її зводиться до бажання мати добрих
дітей (Добрі діти — спокійна старість, лихі діти — старість стає пеклом").
Мету і зміст виховання диктують життя, конкретні умови життєдіяльності трудової людини. Щоб жити, треба виробляти й відтворювати матеріальній духовні цінності, для цього потрібно, щоб прийдешні покоління могли перейняти естафету життєдіяльності від старих. Адже людина в дитячому і юнацькому віці немає досвіду, знань, умінь і навичок поведінки, які потрібні їй для трудової і суспільної діяльності. Усе це приходить тільки через виховання, єдність, наступність і спадкоємність поколінь. Засвоюючи і використовуючи попередній досвід, нове покоління збагачує й удосконалює його, вносить свій вкладу розвиток матеріальної і духовної культури. Такою є закономірність суспільного прогресу. Тому без виховання не може обійтися жодне суспільство. Виховання — загальна й вічна категорія, властива всім суспільно-економічним формаціям.
Народна педагогіка прагне розкрити життя, висуваючи потребу в належній і всебічній підготовці до нього Життя прожити — не поле перейти, "Вік ізвікувати — непальцем перепивати, "На довгім віку всього Доведеться, "Вік прожити — не дощову годину перестояти, "Життя як стерниста нива не пройдеш, ноги не вколовши").
Якщо визначати зміст виховання, спираючись на народну педагогіку, то це — весь процес формування особистості й підготовки її до активної участі у виробничому, суспільному й духовному житті. У дещо вужчому, але конкретнішому вираженні зміст виховання в народній педагогіці охоплює формування морального обличчя, інтелектуальний і фізичний розвиток, прищеплення працьовитості й естетичних смаків. Удосконалення виробничого досвіду людей, розширення й поглиблення знань про природу, суспільство та й про саму людину, піднесення культури ставлять перед народною педагогікою нові завдання, вимагаючи розширення змісту виховання.
У народній педагогіці зміст виховання охоплює піклування про здоров'я і фізичний розвиток дитини, передачу знань, трудових умінь і навичок, привчання до організації домашнього побуту, забезпечення професійної обізнаності в певній галузі виробництва, підготовку до сімейного життя, формування духовного світу.
Кожна економічна формація накладає свій відбиток на зміст виховання дітей та молоді, а проте, зміст завжди зберігаєте основне ядро,що відображає головну суть етнопедагогічної системи, провідним носієм і пильним охоронцем якої є національні традиції і звичаї народу, які в етнізації дітей та молоді мають величезне значення.
Традиція (від лат. traditio — передача досвід, звичаї погляди, смаки, норми поведінки і т. ін., що склалися історично й передаються з покоління в покоління. Педагогічне значення народних традицій полягає втому, що вони одночасно виступають і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характері психологію в своїх дітях.
У нерозривній єдності а традиціями є й народні звичаї Звичай — загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті й побуті народу, суспільної групи, колективу та ін. Недарма кажуть Кожен край має свій звичаї. У простому розумінні звичай — те, що стало звичним, засвоєним, визнаним, насущним. Тому і слово "звичай" походить від дієслова "звикати, тобто привчатися до чого-небудь, узяти щось у звичку звичка чинити така не інакше. В етнопедагогіці звичай виступає як форма вияву народної традиції, тому змісті педагогічна роль їх по суті ідентичні — вони є засобом збереження і передачі досвіду народу, дотримання порядку Й форм життя, регламентації і контролю поведінки індивідів, посилення їхнього зв'язку з тією нацією чи соціальною групою, до якої вони належать.
Народна традиція своє виховне завдання розв'язує через регулювання духовних якостей індивіда, потрібних для правильної його поведінки. Звичай спрямовує поведінку кожної дитинина життєву стежку, прокладену старшим поколінням, вимагає обов'язкового виконання певних дій у кожній конкретній ситуації без особливої мотивації чи будь-яких духовних приписів, оскільки саме такі норми поведінки є звичними, загальноприйнятими.
44 У цьому нас переконують численні життєві спостереження. Варто запитати, наприклад, будь-кого з жителів села в Україні, чому він вітається з кожним зустрічним, як негайно одержимо відповідь так прийнято!
У народі побутує Чимало правилі приписів, виражених у крилатих народних висловах, прислів'ях і приказках, які вказують нате, що потрібно чи непотрібно робити, як-от: "Нових друзів наживай, старих не забувай, "Не пнись бути найвищим, а вчись бути корисним, "Зобов'язався словом — закріпи ділом" тощо.
Зовнішнім виявом звичаю є правило поведінки — детальний опис того, що треба робити в конкретній ситуації. Отже, проглядається певна виховна закономірність у звичаї педагогічні механізми діють через детальний опис учинків у конкретних ситуаціях, у традиціях — через формування відповідних духовних костей людини. Тому виховні наслідки бувають неоднакові звичай формує прості звички, тобто стереотипні, напівавтоматичні, а традиції — складні, Що виражають певну спрямованість поведінки
Однак педагогічне значення простих звичаїв ніяк не применшується, бо і прості, і складні звички є для людини життєво необхідними. Мало того, рівень звичок складних визначається якістю звичок простих, оскільки перехід від простого до складного є об'єктивною закономірністю педагогічного процесу, а в деяких
випадках навіть категоричною необхідністю. Скажімо, соціалізація дитини в перші роки життя без вироблення в неї простих звичок була б неможливою, тому що індивідуальний розвиток кожної людини проходить шлях від простих до складніших суспільних відносин.
Із вищесказаного випливає ще один педагогічний висновок кожна новонароджена людина в процесі свого зростання й духовного розвитку набуває досвіду етнічної поведінки спочатку через засвоєння звичаїв, а потім через сприйняття традицій.
Дякуючи звичаям, дитина звикає дотримувати правил поведінки значно раніше, аніж осягне їхню моральну суть. Педагогічна сила звичаю полягає втому, що він (у дитячому віці) підси-


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал