Навчально-методичний посібник для студентів педагогічних навчальних закладів, державних університетів



Pdf просмотр
Сторінка13/16
Дата конвертації07.01.2017
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16
Принципи й методи навчання та форми його організації

У народі здавна побутує справедлива думка, що навчання не така вже й проста справа (Наука не пиво в ротне ввіллєш", "Нема науки без муки. Його не можна звести до простої передачі знань, якими володіє вихователь, тим, хто цих знань немає. Це спонукає до постійних пошуків раціональних шляхів організації навчання, відкриття його об'єктивних закономірностей, які знайшли своє відображення у принципах і методах навчання.
Дидактичні принципи — це основні положення, якими керується вихователь при організації навчання. Принципів навчання у народній дидактиці ніхто не вигадав. Вони послали емпіричним шляхом на основі узагальнення народної практики навчання і відкриття його найтиповіших об'єктивних закономірностей.
Вироблення принципів навчання в народній дидактиці відбувалося поступово. Кожний крок щодо пізнання природи, суспільства, людини, розвитку виробництва, матеріальної і духовної культури не тільки розширював і поглиблював зміст навчання, ай забезпечував поступу застосуванні його принципів. Глибина й точність відображення закономірностей процесу навчання визначається рівнем розвитку народної педагогіки і суміжних з нею галузей знань — народної психології, фізіології. Мотивізація доцільності додержання того чи іншого дидактичного принципу нерідко випливає також а позицій народної філософії. Наприклад, народна філософська течія природовідповідності актуалізувала в народній дидактиці принцип природовідповідності, за яким навчання треба проводити з урахуванням природи дитини, зокрема її особливої піддатливості до навчання (Гни дерево, поки молоде, вчи дітей, поки малі, "тоді вчи, як упоперек на лавці лежить, а як уздовж ляже, тоді вжене навчиш, "Чого Івась не навчиться, того Іван не знатиме, вікових та індивідуальних особливостей (Що голова, то розум, "Всяк розумний по-своєму: один спершу, а другий потім. Народна філософія сенсуалізму, яка вважає, що навколишній світ пізнається в основному через відчуття і почуття людини, та розглядає відчуття як відображення об'єктивної реальності, висунула на передній план принцип наочності (Краще раз побачити, ніж сто разів почути. Характерно, що народна дидактика до кожного відкритого нею принципу ставиться з однаковою увагою, не допускаючи применшення хоч би одного з них. Показовим у цьому відношенні може бути ставлення до наочності, роль якої в навчанні велика, але не всеосяжна (Око бачить далеко, а думка ще дальше. Чуттєве, сприйняття деколи може бути неточним, ато й оманливим (Чув дзвін, тане знає, де він. Уникнути цього можна через забезпечення єдності суттєвого пізнання з логічним (Треба розумом надточити, де руки не візьмуть, через збудження свідомості й активності думки (Хто думає, той і розум має. А коли ще згадаємо поширені серед народу афоризми "Говори мало, слухай багато, а думай ще більше, "Не на користь книжку
171 читать, коли вершки лише хапать", то твердо переконуємося у послідовному відстоюванні народною дидактикою принципу свідомості й активності навчання. Справжній успіх ґрунтується на свідомому навчанні, на бажанні вчитися (Гарно того вчити, хто хоче все знати. І навпаки, нехтування навчанням призводить до сумних наслідків (Ледачий учень плачучи до школи йде. У полі зору української етнодидактики перебуває можливість підвищеної чутливості дитини чи підлітка в певні періоди до навчального матеріалу і виховних дій, яка в педагогічній науці називається сенситивністю, береться до уваги також і запобігання пригніченню розумуй психіки дитини (депривації).
Народна дидактика наскрізь оптимістична, пройнята глибокою вірою в утверджуючу силу навчання. Тому Й закликає Не кажи — не вмію, а кажи —- навчусь. Навчання має бути доступним, відповідати вікові і рівневі розвитку дитини. Принцип доступності навчання у народній дидактиці вимагає, щоб нові знання були посильними для дитини, ґрунтувалися на її життєвому досвіді, вже здобутих знаннях, щоб кожна порція нових знань підносила особистість на вищий рівень розвитку, вела її від простого до складного, від невідомого до відомого.
Доступність не означає спрощеності чи штучного полегшення. Навчання — не забавка і не розвага, а серйозна, Иаполеглива праця. Справжнє навчання те, яке вимагає долання певних труднощів (Докине впріти, доти не вміти, "Хто хоче знати, тому треба менше спати, дає людині знання, що їх вона може зберегти протягом усього життя. Спрямування народної дидактики в майбутнє, орієнтація на додержання принципу міцності навчання зафіксовані, зокрема, у таких народних висловах "Що в молодості навчишся, то на старість як знайдеш, "Учись змолоду — пригодиться на старість, "Учись — на старість буде як знахідка".
Народна дидактика зародилася, виросла і зміцнила у вирі життя народу. Вона виплекана генієм колективного розуму багатьох людей. Інакше кажучи, народна дидактика постала зі школи життя, тому провідним її орієнтиром стало саме життя, життєві потреби людини, реалізація принципу
зв'язку навчання з життям, який передбачає передовсім життєвість і актуальність
172 змісту навчання (Потрібно учиться, завжди пригодиться, органічну єдність знань, умінь і навичок (Науки не носить за плечима, "Нате коня кують, щоб не спотикався, поєднання навчання з виробничою працею (Хто багато робив, той і багато знає, "Хто що вміє, то і діє, "Хто що знає, тим і хліб заробляє, "Губами говори, а руками роби, "Хто добре вчиться, той буде добре й робить. Останнє означає, що здобуті людиною знання — не мертвий вантаж, а міцна опора в повсякденній трудовій діяльності. Про того, в кого голова начинена знаннями, далекими від життя, у народі іронізують "Учений, а кобили не запряже".
Цінними є не будь-які знання, а достовірні, правдиві (Правда світліша сонця, "Той дає раду, хто знає правду").Справжні знання дають змогу пізнати навколишній світ, зрозуміти найістотніші
властивості та взаємозв'язок предметів і явищ. Справжні знання — це знання наукові. Про науку в фольклорі є чимало висловів "Наука в лісне веде, аз лісу виводить, "Чим більше науки, тим довші руки, "Де більше науки, там менше муки. Людина, озброєна науковими знаннями, непереможна. Сила науки втому, що вона дає об'єктивне відображення світу, озброює людину системою знань про закономірності розвитку природи і суспільства та способи впливу на навколишню дійсність. Народна дидактика постійно прагне до наукових знань. Вона поставила науковість навчання уряд своїх найважливіших дидактичних принципів. Народ визнає справжнім тільки те навчання, яке спрямоване на засвоєння наукових знань. Тому й слово наука, крім прямого значення, у народному розумінні асоціюється ще й з іншими поняттями наука — Це освіта, навички, знання, набуті людиною у процесі навчання, життєвого досвіду те, що повчає, дає життєвий досвід. У народі досить часто поняття "посилати, віддавати вчитися куди-небудь, до когось" передають словами "віддавати в науку. Навчання — це наука. Провчити кого-небудь теж означає "дати науку. Коли когось застерігають від прикрих помилок, то кажуть "для науки "у на) науку. Ми вже говорили, що народна дидактика визнає тільки те навчання, яке виховує. У зв'язку з цим вона твердо й послідовно обстоює принцип виховуючого навчання. Навчання і виховання
173 у народній дидактиці так тісно переплелися, що в багатьох моментах їх розділити просто неможливо, бо сприймаються вони як одне ціле. Віра у виховні можливості навчання така велика, що поняття "навчання (науки" нерідко фігурує замість поняття "виховання. Коли в народі кажуть "навчання, то здебільшого мають на увазі виховання "Умів дитину народити, умій і навчити, "За науку цілуй батька й матір у руку, "Та дитина ледача, якої батько не вчив, "Злому синові не в честь наука, "Діти батька не вчать. Емпіричним шляхом народна дидактика дійшла справедливого висновку, що навчання — основний чинник становлення особистості (формування розумуй світогляду дитини, її почуттів, історичної пам'яті, уяви, національної свідомості, мовлення і мислення, уваги й спостережливості, ставлення до життя, знань і праці, пізнавальних і творчих здібностей та інтересів. Навчання за народною дидактикою спонукає розум дитини вбирати характері психологію своєї нації, її переконання, звичаї, традиції, моральну, інтелектуальну й естетичну культуру. Надійним спільником у цій важливій справі є різноманітні методи і прийоми навчання.
Методи навчання — це способи педагогічних дій, за допомогою яких досягається засвоєння знань, умінь і навичок, а також розвиток пізнавальних і творчих здібностей людини. Прийом є частиною методу, його деталлю, що виявляється в окремих операціях мислення, моментах процесу засвоєння знань, формування умінь і навичок. Методи і прийоми навчання у народній дидактиці мають психолого-педагогічний вплив на особистість. До того ж вони дуже прості, легкій загальнодоступні в застосуванні, розраховані на масове користування. Умовно їх можна поділити на чотири групи наочні, словесні, практичній ігрові.
Наочний метод — показ дітям явищ навколишньої дійсності. Використання його відповідає дидактичному принципові наочності, а застосування пов'язано насамперед зі спостереженням. У повсякденному житті дитина вже змалку спостерігає за працею дорослих, змінами вжитті рослину неживій природі, звичками тварин, учинками людей, побутом. Важливе значення у навчанні має також показ предметів, малюнків, зразків певних речей (наприклад, вишивки під час вишивання, аплікації чи якоїсь
174 конструкції, способів дії під час навчання рукоділля, фізкультурної вправи, танцю, ознайомлення з творами народного образотворчого мистецтва.
Наочні методи використовуються у тісному зв'язку зі словом. Народна дидактика розглядає слово як важливий засіб здобування знань. Вона засвою багатовікову історію виробила великий арсенал словесних методів навчання. До них належать бесіда,
розповідь, опис, пояснення, читання, усна народна оповідна творчість (казки, легенди, перекази, спогади, бувальщини, народна пісенна творчість (календарна обрядова поезія, трудові пісні, думи, історичні пісні, балади, пісні ліричні, родинно-побутові, соціально-побутові, козацькі, антикріпосницькі, рекрутські та солдатські, чумацькі, бурлацькі, строкарські, заробітчанські, стрілецькі, коломийки, і частівки, народна драма, робітничі пісні, пісні боротьби) і народна повчальна творчість (прислів'я і приказки, притчі, заповіді, правила, сентенції, заборони).
Народна дидактика бореться зате, щоб молодь не тільки мала знання, ай володіла відповідними вміннями і навичками, тобто вміла застосувати здобуті знання на практиці, у трудовій
діяльності. Особливої актуальності в зв'язку з цим набули практичні методи навчання. Діти виконують практичні завдання за зразком (чи за вказівкою. Зразок орієнтує нате, що слід зробити, а вказівка — як зробити. Найчастіше ці завдання відображають суть трудових обов'язків. Тому й практичні методи навчання у народній дидактиці в основному втілювалися у повсякденній праці. Велику увагу народна дидактика приділяє методам, які стимулюють навчання. До таких методів належать різноманітні ігри — дидактичні, рухливі, драматизовані, а також епізодичні ігрові прийоми. Усіх їх об'єднуємо в ігрову групу методів. Ця група в народній дидактиці представлена дуже щедро, у чому легко можна переконатися навіть із самою тільки переліку народних дитячих рухливих ігор і забав "У ворони, "У вуха, "Гуси-гуси, додому, "У гльога", "У дарунки, "У довгої лози, "У дула, "У джгута, "У зайців, "У ковіньки, "У кавуна, "У козла, У койструбки", "У крамаря, "У неба, "У ножа, "У палоч-
175 ки", "У перепілки, "У піжмурки, "У сліпака, 'У сороки та багато інших. До словесних ігор належать народні загадки й скоромовки, запитання, задачі, головоломки, шаради, небилиці, лічилки, колискові пісні та забавлянки (утішки), ігрові пісній приспівки, заклички та примовки, прозивалки і дражнилки, безкінечні пісеньки та діалоги, звуконаслідування. Народна дидактика надає великого значення ігровим методам, які викликають інтерес до знань, розвивають допитливість і кмітливість дітей, сприяють сенсорному вихованню, вселяють життєвий оптимізм, будять емоційну снагу. Те, що в звичайній ситуації може бути нудним, тяжким і нецікавим, у грі стає легким і захоплюючим. Однак народна дидактика не зводить навчання тільки до ігор і забав. Вона Культивує лише елементи грив навчанні, а не замінює навчання грою. Навчання — це наполеглива, мозоляста, напружена й копітка праця. Тому й ставитися до нього слід серйозно, скрупульозно шукаючи оптимальних варіантів на основі раціонального застосування відповідних принципів, методів і форм навчання.
Форма навчання є важливим компонентом народної дидактики. Вона наділена властивою тільки їй функцією. Якщо при визначенні змісту навчання народна дидактика прагне відповісти на запитання "Що вчити, через принципи навчання зорієнтувати на вимоги до навчального процесу, в методах розкрити шляхи й способи навчання, то в формах вона відображає найраціональнішу організацію навчання. Форми організації навчання визначаються її можливостями та умовами функціонування Й органічно пов'язані зі змістом, принципами й методами навчання, втілюваними на практиці. Зокрема, народна дидактика виділяє такі найпоширеніші форми навчання навчання "ланцюжком, самонавчання, челядництво, наставництво, похід, прогулянка, екскурсія, гурткове заняття, колективне голосне читання. Форми навчання, які його методи, в народній дидактиці склалися історично і зазнають у своєму розвиткові змін.
У навчанні "ланцюжком" діє принцип "Знаєш і вмієш сам — навчи іншого. Це одна з форм індивідуального взаємонавчання. Склалося воно в народній дидактиці дуже давно.
У систему етнопедагогіки входять також самонавчання, челядництво як форми професійної підготовки, участь у гуртках,
176 прогулянках, походах, екскурсіях. В сучасній українській етно-дидактиці поширені такі форми здобуття і поглиблення знань, як читання книжок, газет, журналів, слухання радіо, доповідей, лекцій, повідомлень, перегляд телепередач, відвідування музеїв, виставок, кінотеатрів, зустрічі з відомими людьми, вченими, спеціалістами з різних галузей знань, громадськими діячами.
Говорячи проформи навчання, слід згадати й проформи виявлення власне народної дидактики порівняно з дидактикою науковою. Наукова дидактики знаходить своє вираження у наукових працях учених, а застосування — у діяльності педагогів-професіоналів, у шкільному навчальному процесі. Народна жди- дактика живе в пам'яті народу, масовій навчальній практиці батьків, навчально-виховних народних традиціях. Школою, підручником, уроком для тих, хто вчиться за народною дидактикою, є життя і праця. Народна дидактика відзначається не тільки великою масовістю аудиторії, ай широким педагогічним діапазоном виявлення змісту, принципів, методів і форм навчання з явною тенденцією до їх розвитку й удосконалення.

Народна дидактика в дії
Народна дидактика живе тоді, коли вона діє. Коло інтересів народної дидактики дуже широке формування в дітей правильних уявлень про події та явища навколишнього життя, розвиток у них пізнавальних психічних процесів (відчуття, сприймання, пам'ять, уява, мовлення і мислення, вироблення допитливості й розумових здібностей, прищеплення інтелектуальних умінь і навичок.
Мислення нерозривно пов'язано з мовленням. Мовному розвиткові дітей у народній дидактиці надається найбільшого значення.
Формування культури слова починається з раннього дитинства. Кожна доросла людина, подумки зробивши невеликий екскурсу раннє дитинство, без особливого напруження пам'яті неодмінно згадає такі слова, як "моньо", "жижа, "льоля, "ґава", "папа" (хліб) та багато інших, які колись навчили мама й тато, бабуся й дідусь, та вживали, спілкуючись з малятком, його

177 старші брати й сестри, близькі. Ми, наче естафету, передаємо ці слова дітям, онукам і правнукам.
Що це таке Це лексика з дитячої мови, мудро придумана народом-педагогом для того, щоб кожну дитину як найраніше прилучити до спілкування.
Опанувати мову зовсім непросто, а вдосконалення мовлення в особистості, по суті, триває протягом усього її життя. Виходячи з цього, народна дидактика виробила свій погляд намову як на динамічну систему, що не виникає у новонародженої людини автоматично, а формується поступово. Таке трактування проблеми цілком закономірно привело до практичного її втілення як першого, підготовчого етапу на шляху мовного розвитку дитини.
Дитяча мова є основним словесним засобом народної дидактики, який чи не з першого дня допомагає немовляті пізнавати навколишній світ, входити вколо родинного спілкування.
Оченята немовляти допитливо дивляться на нас. У нього з перших місяців виникають найпростіші реакції на ласку, розмову дво-, тримісячне маля стежить очима за "співбесідниками", всміхається. А чотири, п'ятимісячне навіть намагається "відповідати. Воно прагне щось "сказати, тренує свій мовний апарат, видаючи дивній безсистемні звуки. Вони можуть випадково відповідати будь- яким звукам будь-якої мови, хоч це має суто випадковий, біологічний характер. Через деякий час ми чуємо лепет дитини, яка прагне наслідувати мовлення дорослих. Робити це дуже важко, але маленька людина "працює" надзвичайно енергійно й наполегливо. Незабаром вона вже вимовляє основні звуки материнської мови. При цьому всі можливі звуки, які немовля видавало раніше, в дитячому лепеті обмежуються тим колом фонем, що властиві даній мові або наближаються до них. Однак навіть у цій ситуації дитина ще не може відразу перейти до нормативної мови. Що робити Як їй допомогти Народна дидактика успішно долає і цей бар'єр, давши в розпорядження малят доступну їм дитячу мову як надійний трамплін для опанування мови дорослих, як фермент словесного спілкування. Педагогічне значення такого кроку цілком очевидно. Маля дуже швидко схоплює доступну його вікові мову й за підтримки старших охоче користується нею. У цій мові вдало вибрані саме такі
178 слова, що складаються із найлегших для вимовляння звуків, — голосних та найпростіших приголосних, які породили оті найперші слова кожної дитини мама, тато, баба. А поруч з ними згодом стають і всі інші, що відображають найголовніші атрибути дитячого побуту — односкладові чи складові слова "гам" (їсти, "ня" (бери, "то" (хочу те, дай мені те, "киця,
"миця" (кішка, "ляля" (дитина, лялька, "пипа" (соска, "ляля" (колиска, колисати, "люлі" (спати,
"тюпа" (йти, "діді" (дідусь, "сюпа" (сісти, "жижа" (вогонь, "зюзя" (холод, "цяця" (гарна, іграшка, "беця" (погане, "цюця" (собака, "па" (будь здоровий, прощай, "чіча" (квітка, "фіця" танцювати, "тася" (качка) або звуконаслідувальні "коко" (курка, яйце, "куку" (зозуля, "кар" ворона, "му" (корова, "бам" (дзвінок) тощо. Крім таких загальновживаних слів, маля здатне виявляти схильність до власного, оригінального "словотворення. Досить часто цілком "суб'єктивно" дитина називає навколишні предмети, явища, дії, особливо, "по-своєму" інформуючи про власні бажання, волю, почуття радості, вдоволення чи невдоволення. Звичайно, що "порозумітися" з нею зможуть найближчі їй люди, ті, хто постійно спілкується з нею. Народна педагогіка схвалює таку тенденцію як психологічно доцільну. Дорослими "словесна творчість" маленьких дітей сприймається як приємна забава. А для дитини — Це своєрідна гра, що втілює напружену й серйозну працю, натхненну позитивними емоціями відрадості живого спілкування.
Якщо вдатися до сучасної наукової термінології, то можна впевнено сказати, що народна педагогіка вдало розгадала й лінгводидактичну суть дитячої мови. Той, хто уважно прислухається до неї, неодмінно переконається, що дитяче мовлення найчастіше сконцентровує саме ті звуки, які становлять основний фонд живої материнської мови. Інакше кажучи, дитина тренує свій голосовий апарату вимовлянні тих звуків, які посідають центральне місце у фонетичній системі нормативного мовлення. Дитяча мова створена й представлена в народній педагогіці як стимулюючий засіб, першоелемент мовного розвитку дітей.
У практиці народного виховання етап користування дитячою мовою проходить надзвичайно інтенсивно й охоплює невеликий відтинок часу. Дидактична доцільність цього етапу полягає утому, що він має високу педагогічну ефективність і не сповільнює, як на перший погляд може здаватися, а значно прискорює мовний розвиток дітей. Без застосування створеної народом дитячої мови навряд чи можливо було б побудувати повноцінну систему прилучення маленьких дітей до словесного спілкування.
Опанувавши основні фонеми, дитина дедалі активніше будує різні висловлювання. Спочатку це дуже короткі, але зрозумілі за змістом слова-речення ("най!", "дай, "ляля, "там, "бай) з досить виразними
інтонаційними нюансами — наказу, прохання, звертання, називання. А в лексиконі півторарічної дитини вже з'являються неоднослівні речення, хоч їх не такі багато. І кожне з них складається переважно з двох невідмінюваних слів "На ляля" (Візьми мене, "Ді мама" (Де мама, "Каші се" (Хочу ще каші").
На третьому році життя дитяче мовлення дедалі більше упорядковується збагачується лексика, збільшується кількість слів у реченнях, з'являються відмінки й час, ускладнюється структура висловлювань. Дитина уважніше прислухається до мовного спілкування дорослих, прагнучи наслідувати його. Відбувається цілком логічний перехід від дитячої мови до мови дорослих. Точно визначити момент такого переходу майже неможливо. Та, по суті, це вже й немає принципового значення. Добре те, що досягнуто головної дидактичної мети через дитячу мову дитина швидко, упевнено і міцно ввійшла в русло материнської мови.
Сприйнятливість маляти до мови, навіть схильність до мимовільної словесної творчості особливо сильна. Тому й увага до дитячої мови має бути цілком серйозною, як до надзвичайно важливого компонента дитячої й загальнолюдської культури. Саме цей мав на увазі І. Франко, коли в своїй статті "Дітські слова в українській мові, висловив зауваження, що "дітські слова досі мало звертали на себе увагу язикознавців", хочу нас слів спеціально дітських досить багато, "на котрі будь-що-будь варто звернути ближчу увагу. У згаданій праці він подає "збірничок" дитячих слів, згрупованих за п'ятьма видами назви свійських тварин, назви людей своїх і чужих деякі оточуючі предмети, явища, загальні означення, дієслова. "Примітки до
1
Франко І. Я. Зібр. творів У 50 т. — Т. 26. — С. 123.
180 дітських слів" показують, що більшість з них — це наслідування звуків природи чи дуже прості утворення з окриків людини до тварин. Значна частина з них має корені цілком відмінні від коренів тих слів, які означають той самий предмету "дорослій" мові (наприклад "льоля" — сорочка. У деяких випадках натрапляємо в цих словах на давні корені, які тепер вийшли з ужитку.
Надзвичайну сприйнятливість дитини домовита особливу. її схильність до словесної творчості К.
Чуковський виділив як один із "найдивовижніших феноменів дитинства, а будь-яку дитину з двох років назвав "геніальним лінгвістом. "Звичайно, — пише він у своїй відомій книжці "Від двох до п'яти, — щоб сприйняти нашу мову, дитина в своїй словотворчості копіює дорослих. Сама того не підозрюючи, вона спрямовує всі свої зусилля нате, щоб шляхом аналогій засвоїти створене багатьма поколіннями дорослих мовне багатство. Але застосовує вона ці аналогії з такою майстерністю, з таким чуттям змісту і значення тих елементів, з яких складається слово, що не можна не захоплюватися чудовою силою її кмітливості, уваги і пам'яті, що виявляється у цій важкій повсякденній роботі Прекрасним стимулюючим засобом згаданого процесу є дитячий фольклор, який охоплює словесну творчість дорослих для дітей (колискові пісні, пестушки, потішки, забавлянки, небилиці, казки про тварин, чарівні казки, бувальщини, билиці, творчість дорослих, яка з часом перейшла в дитячий репертуар
(заклички, примовки, приспівки, ігрові пісні, лічилки, і безпосередньо дитячу творчість (скоромовки, дражнилки).
Вхід дитини умову через пісню, які в навколишній світ, має надзвичайно велике педагогічне значення. У народній пісні вповні розкриваються краса і велич усної мови. Народні колискові пісні глибокі за змістом. Вони вчать любити рідну землю, батьків і працю, захищати правду, поважати старших. Мова колискових пісень барвиста, соковита, приваблива, а сюжети простій зрозумілі, насичені яскравими образами рідних і близьких для дитини людей — матері, батька, братиків і сестричок. Колискові пісні належать до поезії пестування. Вони виробляють у дітей
1
Чуковский К. От двух до пяти. — МС слух і будять чуття мови, мелодики, створеної народом. У цих піснях з великою ніжністю, теплотою і ласкою виражається щира й вічна любов до дитини, незгасне піклування про неї:
Щоб зростало маленятко,
Наше любе пташенятко,
наша квітонька маленька,
Наша зіронька ясненька.
Колискові пісні глибоко гуманній зворушливі, бо йдуть від щирого материнського серця. Вони звернені до дітей, атому щедро насичені пестливими словами. А називаються пісні колисковими тому, що їх співають матерій бабусі над колискою чи колишучи дитину на руках. Традиційно в народній практиці родинного виховання дітей колишуть і колисковою піснею присипляють, тому в колискових піснях досить часто фігурує чарівний образ сну, сонки, дрімоти:
Ходить сом коло вікон,
А дрімота коло плота,
Питається сон дрімоти:
А де будем ночувати?
Де хатинонька теплесенька,
Де дитина малесенька,

Там ми будем ночувати,
Дитиноньку колихати.
Заспокоєнню і навіюванню сну ДИТИНИ значно сприяє і спосіб виконання колискових пісень — спокійний, лагідний, монотонний а ритмікою, що нагадує гойдання колиски.
За традиціями народної педагогіки немовлят колишуть, щоб вони заспокоювались і засинали, добре росли і розвивалися. Висновок цей переконливо підтверджується багатовіковою народною практикою родинного виховання. Він обґрунтований також сучасною наукою. Учені довели, що діти розвиваються швидше, якщо регулярно стимулювати певні органи, пов'язані із рухом. Моторні рефлекси в немовлят, яких колишуть, розвиваються значно краще й швидше, ніжу інших дітей.
Колисці присвячено не один високопоетичний рядок. Крім свого прямого призначення — колисати малят, вона є символом майбутньої щасливої долі дитини
182 слух і будять чугтя мови, мелодики, створеної народом. У цих піснях з великою ніжністю, теплотою і ласкою виражається щира й вічна любов до дитини, незгасне піклування про неї:
Щоб зростало маленятко, Наше любе пташенятко, наша квітонька маленька, Наша зіронька ясненька.
Колискові пісні глибоко гуманній зворушливі, бо йдуть від щирого материнського серця. Вони звернені до дітей, атому щедро насичені пестливими словами. А називаються пісні колисковими тому, що їх співають матерій бабусі над колискою чи колишучи дитину на руках. Традиційно в народній практиці родинного виховання дітей колишуть і колисковою піснею присипляють, тому в колискових піснях досить часто фігурує чарівний образ сну, сонки, дрімоти:
Ходить сом коло вікон, А дрімота коло плота, Питається сон дрімоти:
А де будем ночувати?
Де хатинонька теплесенька, Де дитина малесенька,
Там ми будем ночувати, Дитиноньку колихати.
Заспокоєнню і навіюванню сну ДИТИНИ значно сприяє і спосіб виконання колискових пісень — спокійний, лагідний, монотонний а ритмікою, що нагадує гойдання колиски.
За традиціями народної педагогіки немовлят колишуть, щоб вони заспокоювались і засинали, добре росли і розвивалися. Висновок цей переконливо підтверджується багатовіковою народною практикою родинного виховання. Він обгрунтований також сучасною наукою. Учені довели, що діти розвиваються швидше, якщо регулярно стимулювати певні органи, пов'язані із рухом. Моторні рефлекси в немовлят, яких колишуть, розвиваються значно краще й швидше, ніжу інших дітей.
Колисці присвячено не один високопоетичний рядок. Крім свого прямого призначення — колисати малят, вона є символом майбутньої щасливої долі дитини:
182
Повішу, повішу колиску на дуба,
Буде вітер повівати, колисочку колисати,
Колишся, колиско, понад землю низько,
У ній ся колише маленький хлопчисько.
Колисочка нова з жовтого явора,
Я в тобі колишу малого сокола.
Ой люлю та люлю, дай ти, Боже, долю,
Дай щасливеньку, дитина маленька.
Ой колиш, колиш, колиско новенька,
В тобі колишеться рибонька маленька.
Потребу в колисанні дитина відчуває й тоді, коли вийде з колискового віку. Для малят створено чимало різних гойдалок, каталок, каруселей. Тож нехай виколишуються на здоров'я та радість наші малята під мелодії пісень колискових!
Коли малятко починає пізнавати близьких, сидить, простягає ручки, пробує ходити, його забавляють пісеньками й короткими віршиками-пестушками та потішками, які несуть у собі елементи найпростішої дитячої гри.
Пестушками дорослі супроводять перші рухи дитини. Так, привчаючи дитину ходити, ставлять її на ноги, відходять, простягають до неї руки, ворушать пальцями і говорять:
Диби, диби.
Ішла баба по гриби,
А дід по опеньки
В неділю раненько.
Коли хтось з дорослих бере дитину за голівку руками, відхиляє від однієї руки до другої, він промовляє:
Печу, печу хлібчик
Діткам на обгдчик.
Меншому менший,
Старшому більший,
Шусть у піч, шусть у піч...
Вимовляти останні слова, підкидає дитину на руках, немовби насправді засовує тісто в піч.
Багата на мовно-сюжетні нюанси пестушки "Зайчику, зайчику Зайчику, зайчику,
Де ти бував
183
У млині, у млині.
Що ти видав?
Там були кравчики,
Перебили пальчики
Ледве я втік
Через бабин тік,
Та через колоду,
Та хвостиком у воду
Шубовсь і нема!
Проказуючи або співаючи ці слова, перекидають дитину то в один, то в інший бік.
Пестушки тісто переплітаються з потішками — елементарними словесно-руховими іграми з пальчиками, ручками і ніжками дитини. Найпоширенішими серед потішок є "Ладки", "Сорока, "То горошок, то квасолька".
Ладоньки, ладусі,
Де були в бабусі.
Що виїли кашку.
А що пили бражку.
А що на закуску
Хліб та капустку.
Гай, гай на бабину хату,
Калачі їсти.
Ладки, ладки, Ладки, ладки,
Побилися бабки. А за що
За кисіль, Щоб наївся
Василь, Шуги, шуги, шуги...
Вимовляючи останній рядок, беруть дитину за ручки і махають ними або вчать її плескати в долоні, промовляючи:
Тосі, тосі,

Підемо до Досі,
А у Досі кучерики,

Й жовтеньке волосся.
Переказуючи ці слова (потішка "То горошок, то квасолька"), перебирають дитині пальчики на нозі:
То горошок, то квасолька, то кукурудзка,
а та бобище фур за плотище!
184 Крім словесно-рухового навантаження, потішка може нести в собі й певні педагогічні настанови, які є своєрідним "уроком" для дитини. Показовою у цьому відношенні може бути "Сорока. Дитину, яка вже починає говорити, беруть за ручку і розпрямляють пальчики. Покручуючи вказівним пальцем у долоні дитини, промовляють:
Сорока, ворона,
На припічку сиділа,
Діткам кашку варила.
Ополоникам мішала
І хвостиком накривала,
Малих діток годувала
— Цьому дам, цьому дам,
Цьому дам, Цьому дам
А цьому не дам,
Бо цей буцман
Круп не драв,
Дров не рубав,
Води не носив,
Діжі не місив —
Справжній лежень...

Як бачимо, ця потішка дуже тонко і вміло засобами словесно-рухової гри вводить малечу вколо майбутніх хатніх обов'язків, допомагає засвоїти головний життєвий принцип людини "Хто не працює, той не їсть. Цей трудовий мотив знаходить підтримку і розвиток у забавлянках-пісеньках і віршиках складного змісту, вжене пов'язаних з грою. Своїм характером забавлянки нагадують маленькі казочки у віршах з особливим
виділенням через діалоги різних причинно-наслідкових зв'язків між предметами і явищами, що сприяє розвиткові в дітей уваги і логічного мислення.
Увага маленької дитини дуже нестійка. Тому народна педагогіка подбала, щоб сюжет забавлянок був якнайпростішим і передавав якийсь один цікавий епізод. Якщо є сюжет розтягнутий, то для утримання уваги дитини в народній педагогіці застосовується виклад "ланцюжком":
Скажу вам байку
Курив пес файку
На довгім цибушку,
185
Обпалив собі вушко.

— Де то вушко?

— На столі лежало.

— Де той стіл?

— Огонь спалив,

— Де той огонь?

— Вода загасила.

— Де тота вода?

— Горобчики випили.

— Де таті горобчики?

— На дереві сиділи.

— Де тото дерево?

— Баба спалила.

— Де тота баба?

Вилізла на граба.
Граб тріщить,
Баба верещить,
Дід тягне за вухо:

— Ходи сюди, старухо!

Так само побудованій інші забавлянки "Сіла баба на барана, "Ой мав же я два воли, "Дівка красна ткала, Била баба масло, "На тім боці на толоці, "Товчу, товчу мак Особливий гумористичний відтінок мають безкінечні забавлянки:
Жив-був дід та баба,
Була в них вівця,
Почнемо з кінця
Жив-був дід та баба,
Була в них вівця,
Почнемо з кінця. і т, д.
Був собі чоловік Сажка,
На поясі мідяна пряжка,
Свиточка семиряжечка,
А на спині синя латочка.
Гарна моя казочка
Ти кажеш "гарна,
І я кажу "гарна,
Був собі чоловік Сажка.
1
Дитячий фольклор / Упор. Г. В. Доеженок. — К, 1984. — С 381—389.
186 Як правило, забавлянки дуже цікаві за змістом, різноманітні замовними художніми засобами. Здебільшого в них змальовується якась особливо яскрава картина, а події подаються динамічно, з швидкою зміною картин, що повною мірою імпонує активній натурі дитини:
Куєм, куєм ніжку,
Поїдем в доріжку.
Треба коні підкувати,
Будем в баби ночувати.
У забавлянках дохідливо, просто і зрозуміло дається влучна мовна характеристика найближчих і добревідомих дитині предметів і явищ. Навчально-виховна мета забавлянок — розвивати мовну активність дитини, тренувати пам'ять, логіку мислення, вселяти оптимізмі жадобу до активного життя, виробляти такі вольові якості, як твердість характеру, вміння керувати своїм настроєм, здатність переборювати труднощі. Так, деякі забавлянки закликають дітей не плакати:
Маленький Ярчику, не плач,
Спечу калач,

Медом помажу, усім покажу,

А тобі дам.

І
НКОЛИ це звертання мас іронічне забарвлення, що спонукає дитину до іронізування над скиглієм і самокритичного ставлення до власної поведінки:
Цить, не плач,
Спечемо калач,
Медалі помажем,
Тобі покажем,
А самі з'їло!

Дуже багатій різноманітні забавлянки за своїм звуковим оформленням. Вони поліфонічні. Водному випадку забавлянки нагадують танок:
Ой гоп, чук, чук,
Наловив дід щук.
Баба наварила —
Діда пригостила...,

187 в іншому — коливання дитини:
Хиті, хиті,
Коники вжиті,
Та нікому вигнати —
Тільки Микиті...

ще в іншому ритміка передає гуркотіння воза:
А тата, а тата,
Сіла баба на кота,
Поїхала в гості,
Розсипала кості...,
чи відображає ритм злагодженої праці:
Товчу, товчу, мак, мак,
За ступою рак, рак,
спів птахів:
Дир-дир, диркач
Загубив плескач...
Дітям така мелодика дуже подобається. Вона розвиває чуття ритму, бадьорить, мобілізує до активно дії.
З віком дитини зміст забавлянок ускладнюється, діапазон їх навчально-виховного впливу розширюється. Народна дидактика прагне раннього пробудження почуття Гумору шляхом використання забавлянок типу небилиць, жартівливих пісеньок.
Сміх— запорука здоров'я і життєвого оптимізму. Небилиці смішні незвичайністю дій персонажів:
Козуню-любуню,
Пристань до мене,
Добре тобі буде
Жити у мене
У мене водиця
Віконцем тече,
У мене горобчик
Хліба напече,
У мене лисиці
Спечуть паляниці,
У мене ведмідь
Ізварить обіду них навмисне зміщені реальні зв'язки й відносини:
Миша книш проточила,
Муха борщ пролила
Півень задавив коня
Нічим їхать до млина.
А бабині коноплі
На печі попріли,
А дідові постоли
На льоду згоріли.
Ходить дід потоку,
Баба по вгороду,
Несе дід кочергу,
Баба сковороду.
Відступ від правдивого робиться навмисно для того, щоб відтінити реальні зв'язки. Дитина відразу відчуває, що вжитті так не буває, як розповідає небилиця, й обмірковує, як усе мало би бути насправді. Педагогічне значення такого мудрого прийому народної дидактики цілком очевидне. Це мобілізує дитину до активного мислення, загострює розум, відточує кмітливість і логіку, вчить бачити реальні відносини і взаємозв'язки в навколишньому світі.
У народі ціниться дотепний оповідач. Виробленню такої риси сприяють жартівливі віршики й пісні, яких у дитячому фольклорі дуже багато, наприклад "Танцювали миші, "А кулик намиє, "Козуню-любуню", Бігло, бігло козенятно", "Два півники, "Вимолотив чоловік горох, "Ой мав же я два воли, "Ой піду я на базар" та багато інших. Ці пісні вселяють дітям життєвий оптимізм. Тому й виконуються вони у веселому настрої, з усмішкою, із заохоченням дитини до сміху.
Тривале повторювання жартівливих пісеньок змусить дитину розсміятися. З іншого боку, Так пісні легко й непомітно повертають малят у виховне річище, роблять їх максимально сприйнятливими до засвоєння правил гарної поведінки, вчать бути чемними, терплячими, не вередувати. Саме таку мету має жартівлива дитяча пісенька "Мала білочка":
Мала білочка по ліщині скаче,
Білі горішки у торбину мече.
189
Плаксивим дітям дала по лушпинці.
А чічиним, чемним те, що в серединці.
Виконуються жартівливі пісні темпераментно, жваво, з примовлянням до дітей. Створенню атмосфери задушевності й щирості під час спілкування з дитятком через пісню сприяють діалоги, яку піснях "Три кулики чайку любили, "Ходить гарбуз, "Зайчику, зайчику, "Летів чорний жук, "Та продай, бабусю, бичка, "Піду в ліс. А докладній майстерні характеристики персонажів учать спостережливості, виробляють у дитини вміння аналізувати побачене, давати йому вмотивовані оцінки. Ось як описується журавель у жартівливій дитячий пісні "Та внадився журавель":
Та внадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель.
Таки, таки журавель,
Таки, таки цибатий!
Таки, таки носатий,
Таки, таки дибле,
Конопельки щипле...
Такі ж докладні характеристики тварин, їхніх типових рис даються у пісні "Ой піду я на базар".
Жартівливі пісні, які інші жанри народного дитячого фольклору, є важливим засобом розвитку зв'язного мовлення дітей. Вони виробляють естетичний смак, учать любити рідну мову, бачити її веселкові барви, щедре багатство й різноманітні відтінки вираження думки, прищеплюють уміння давати художні описи предметів і явищ, заохочують до мовленнєвої діяльності й словесної творчості.
Подібні завдання виконують і казки, бувальщини, билиці.
Казки захоплюють дітей несподіваністю змісту й високим злетом творчої вигадки. Вони, які пісні для дітей, насичені діалогами (Рукавичка, "Лисичка-сестричка і вовк-панібрат", "Солом'яний бичок, Торобець-молодець"), можуть бути віршованими:
Був собі дід та баба
Та булав них курочка ряба,
Та влізла на поличку,
Та знесла яєчко.
190
Мишка бігла,
Хвостиком зачепила
Яєчко впало й розбилось.
Дід плаче, баба плаче,
А курочка кудкудаче...
І хоча народні казки оповідають переважно прозою, але замовою вони високопоетичні. Цікаво, що герої їх, які діти, теж забавляються чи спілкуються дитячими пісеньками. Ці казки дітям особливо подобаються, швидко й, по суті, на все життя вкарбовуються у пам'ять (Колобок, Котик і півник, "Як вовк забажав козенят, "Коза-дереза", "Івашко", "Дивна сопілка, Кривенька качечка"). Відомою усім є казка "Рійка". Наші діти знають цю народну казку в класичному переказі І. Франка як чудовий віршу прозі. Казка славить спільну працю, переконує дітей, що трудовий внесок навіть найменших є потрібним і відчутним. Казку невипадково складено саме про ріпку. Для наших предків ріпка була одним із основних продуктів харчування.
Помітне місце в розвиткові мовлення дошкільнят займає дитячий фольклор, що об'єднує такі жанри, як заклички, примовки, ігрові пісні та лічилки.
Назва "заклички" походить від слова "закликати" — звати, просити, запрошувати, звертатися, які примовки" — від "примовляти, "приговорювати". Походження їх дуже давнє і пов'язане з язичницькою вірою у магічну силу людського слова, його здатність приборкувати навіть стихію природи. Зародилися заклички та примовки в середовищі землеробів, тому й спрямовані вони до життєдайності землі, сонця і води. їхній зміст тісно пов'язаний з календарним циклом сільськогосподарських робіт. Тому пісенні заклички і словесні примовки можна віднести до календарного фольклору. Діти в селянських родинах рано залучалися до праці, разом з дорослими турбувалися про врожай, переживали радості й невдачі, переймали духовну культуру, втому числі й такі словесні дійства, як заклички й примовки, а також знання про послідовність і види сількогосподарських робіт. У наш час заклички й примовки втратили, звичайно, своє магічне значення, назавжди перейшли від дорослих до дітей і
191 стали дитячою грою, якої діти найчастіше навчаються уколі своїх ровесників. Вони співають хором або поодинці і просять:
Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику.
Тобі каша, мені борщ,
Щоб густішим ішов дощ.
Якщо ж погода сльотава, той зміст заклички інший:
Дощику, дощику, перестань,
Та поїдем на баштан,
Та зірвемо диньку,
Тобі половинку.
Або:
Не гіди, не йди, дощику,
Дам тобі борщику
У глинянім горщику.
Поставлю на дуба.
Дуб повалився,
Горщик розбився,
Дощик полився.

Заклички можуть стосуватися не тільки дощу, ай сонця, веселки, птахів, дерев. Досить оригінальною серед них є закличка-мініатюра "Гайку, гайку, яку діти вигукують, збираючи гриби:
Гайку, гайку,
Дай гриба й бабку
Сироїжку з добру діжку,
Красноголовця з доброго молодця.

Стали дитячою грою й примовки — короткі, переважно віршовані звертання до тварин, птахів і комах, наслідування пташиних голосів. Найчастіше діти вимовляють їх поодинці. Так, скачучи на одній нозі, щоб з вуха вилилась вода, яка потрапила туди під час купання, хлопчик чи дівчинка промовляє:
Равлик, равлик,
Вилий воду на колоду, Бух!

Дитя може звернутися із закличною до мишки з проханням замінити зуб, що випав, новим, здоровим до сороки, щоб вона не крала курчат до зозулі, щоб вона "накувала" побільше років життя.
Заклички й примовки по-народному мудрій по-дитячому наївні. Вони єднають людину з природою, облагороджують серця дітей, виховують у них бережливе ставлення до всього живого, доброту і чуйність.
Милі дитячі роки. Якби довго нежила людина, та завжди кортить, навіть на схилі літ, хоч подумки зазирнути знову в чарівний світ дитинства, сповненого дзвінкого сміху, безтурботного настрою, веселих ігор уколі ровесників. Золотий фонд народної дидактики наповнений чималою кількістю цікавих і різноманітних дитячих ігор з фольклорними компонентами — ігровими приспівами та піснями-примовками Грушка, "Дзьобка", "Горобейко", "Перепілка, "Гуси, "Сірий кіт, "Рак-неборак", "Дрібушка", "Залізний ключ, "Кривий танець, "Зайко", "Козлик, "Кіт і мишка, "Коза, "Як зажену зайця, "Край долини мак,
"Женчичок-бренчичок", "Дрібу, дрібу, дрібушечки, "Звідки ти, баране" та ін.). Місце приспівів угріта їх композиційні функції досить різноманітні. Ними гра розпочинається або закінчується. Вони можуть пов'язувати різні частини ігрових дій, давати інструктаж щодо організації гри, розподілу ролей між її учасниками. Діти грають, приспівують, словесно коментують свої дії.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал