Навчально-методичний посібник для студентів педагогічних навчальних закладів, державних університетів



Pdf просмотр
Сторінка1/16
Дата конвертації07.01.2017
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчально-методичний посібник
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЗМІСТУ І МЕТОДІВ НАВЧАННЯ


М. Г. Стельмахович
УКРАЇНСЬКА
НАРОДНА
ПЕДАГОГІКА

Навчально-методичний посібник
Рекомендовано Міністерством освіти України

як навчально-методичний посібник для студентів

педагогічних навчальних закладів, державних університетів












Київ 1997

Стельмахович М. Г. Українська народна педагогіка. К.
ІЗМН, 1997. — 232 с. У книжці М. Г. Стельмаховича, акад. АІШ України, д-ра пед наук, проф. Прикарпатського унту ім. В. Стефаника, висвітлюється суть української народної педагогіки, її основний змісті провідні завдання, здобутки, принципи, ідеали, самобутні риси, історичні традиції, а також роль, місце та шляхи раціонального використання у сучасному родинно-громадсько-шкільному вихованні історичних традицій та тенденцій розвитку етнопедагогіки.
Видання становить інтерес для всіх, хто цікавиться українською народною педагогічною культурою, особливо для батьків, учителів, вихователів, студентів педагогічних навчальних закладів та університетів Рецензенти Р. П. Скульський — член-кореспондент АІШ України, проф.,директор наук.-метод. центру "Українська етнопедагогіка і народознавство" Б. М. Ступарик — д-р пед. наук, проф., завкафедрою історії педагогіки Прикарпатського унту ім. В. Стефаника.
Відповідальні за випуск ЯГ. Косарєва, Н. О. Климова

ISВN 5-7763-9265-9
© М. Г. Стельмахович, 1997

Світлій пам'яті моєї дорогої
матері присвячую цю книгу
ВСТУП
Може найважливішим з наших
завдань як національної спільноти
було, є і буде пізнавати себе
Євген Маланюк Відродження автентичної педагогіки на Україні стало насущною потребою нашого часу. В контексті розбудови незалежної України, створення системи національної освіти й виховання особливого значення набрало науково обгрунтоване розв'язання виховних завдань засобами української народної педагогіки. Особливо нагальною стала проблема створення й застосування виховної системи, адекватної потребам українського державотворення й формування високоосвічених, духовно багатих й морально стійких особистостей, достойних громадян демократичної європейської держави. Існує також потреба усунення штучно продукованих у період суспільних деформацій і національного нігілізму суперечностей між досягненнями багатовікового морально-педагогічного досвіду народу й недостатнім його використанням у науковій теорії та практиці сімейно- шкільного виховання. Найдужче ці суперечності виявилися утому, що фактично були приречені на забуття прогресивні народно-побутові традиції і національні звичаї духовно-морального, гуманного, трудового, культурно-естетичного характеру. Внаслідок цього педагогічна Наука, зміст освіти багато в чому стали абстрактними, вихолощеними й заформалізованими. Відірваність школи, виховання від культурно-історичних традицій породжувала відчуженість підростаючих поколінь від народної культури, моралі, духовності. Такі "білі плями, прогалини в свідомості людей — одна з головних причин поширення так званої "масової культури, обивательщини, пияцтва, неробства, духовної ницості, конформізму. Подолання названих, які багатьох інших негативних явищ, значною мірою пов'язано з народною педагогікою. Використання її — неодмінна умова дальшого розвитку наукової педагогічної
З
теорії й практики. Засвоєння дітьми й молоддю національний традицій, фундаментальної системи знань з рідної мови, фольклору та етнографії запобігає історичній непам'яті, бездуховності, моральному збоченню, прилучає через рідну культуру до світової загальнолюдської культури. Народна педагогіка наймудріша, бо вона озброєна багатющими знаннями, виробленими колективним генієм народу. Народна педагогіка найавторитетніша, бо її істинність підтверджена багатовіковою масовою практикою родинно-шкільно-громадського виховання, творцем і носієм якого є сама нація. Народна педагогіка найідейніша, бо вона базується на заповідях народної моралі, націлена на формування справжньої Людини. Благотворний вплив на її розвиток мають рідна мова й фольклор, чудові здобутки народного мистецтва, ремесла і промисли, родинно-побутова культура, національні звичаї і традиції, свята, обряди, символи. Народна педагогіка найпрогресивніша, бо вона завжди знаходиться на передньому краї боротьби за розум, за світло знань, за перемогу Добра над Злом, Правди над Кривдою, за торжество здорового глузду й справедливості, за суспільний прогрес, за продовження роду людського й тісного взаємозв'язку поколінь, збереження й примноження національної культури, утвердження доброзичливих стосунків між людьми й добросусідських відносин між народами, захисту традиційної родини, теплоти домашнього вогнища, дитинства, батьківства і материнства. Народна педагогіка духовно найбагатша, бона її терені протягом багатьох віків сумлінно працюють мільйони батьків і матерів, дідусів і бабусь, численних нянь з народу, вихователів-кумів й опікунів. Народна педагогіка найгуманніша, бо леліє найдорожчий скарб суспільства, цвіт, гордість і майбутнє нації, надію людства - дітей. Народна педагогіка найдемократичніша, бо твориться, шліфується й побутує у гущі народу, обслуговує його найперші потреби, виражає й реалізує його виховні ідеали, волю й інтереси, віру, надію й любов. Це прародителька батьківської мудрості, демократичної педагогічної науки, професійної педагогіки й шкільної практики.
4


НАРОД ВЧИТЬ, ЯК НА СВІТІ ЖИТЬ
Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина. Максим Рильський

Суть понять
"народна педагогіка, "етнопедагогіка"

Людина з'являється на світ маленькою, безпомічною істотою. Хіба можна бути байдужим до її долі Як навчити її робити перші життєві кроки, як виховати здоровою і розумною, чесною і правдивою, відважною і кмітливою, витривалою і спритною, наполегливою і працьовитою, доброю і щирою Ці та інші педагогічні проблеми здавна постають перед батьками.
У результаті виховних дій мільйонів людей протягом віків сформувався певний педагогічний досвід, який згодом викристалізувався у велику педагогічну мудрість — народну педагогіку.
Що таке народна педагогіка?
Педагогіка у загальному розумінні слова — це наука про виховання, освіту й навчання підростаючого покоління. Народною називаємо ту педагогіку, яку створив народ. Це система прийнятих уданій місцевості методів і засобів виховання, що передаються від покоління до покоління і засвоюються передовсім як певні знання, вміння і навички. Народна педагогіка належить до тих могутніх феноменів, що забезпечують збереження національного характеру, звичок і психології людини. Виховний ідеал, цілі, завдання, зміст, принципи і засоби народної педагогіки знайшли своє відображення і втілення у рідній мові, фольклорі, національних звичаях, традиціях, святах, обрядах, символах і різних видах народного мистецтва, у дитячих народних іграх та іграшках, у живій практиці трудового і сімейного виховання, у народних ремеслах і промислах, у родинно-побутовій культурі нашого народу.
5
Термін "народна педагогія (педагогіка" в науковий обіг впровадили К. Ушинський та О. Духнович.
У вступному слові до "Народної педагогії" О. Духнович писав "Людину представляють натура, наука і звичай природну схильність одержує людина від самої природи, що складає її характер, але науки і звичаї дають вправи і настанови або виховання Усередині х рр. XX ст. у науковому обігу з'явився ще один термін — "етнопедагогіка", запропонований відомим чуваським педагогом Г. Волковим. За його визначенням, "народна педагогіка" — це виробленій застосовувані в середовищі людей праці знання, засоби і досвід виховання та навчання дітей і підлітків, а "етнопедагогіка" — це наука про народну педагогіку.
"Етнопедагогіка, — відзначає Г. Волков, — досліджує досвід трудящих, з'ясовує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, досліджує способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя із ясовує їх відповідність сучасним завданням виховання Усі видатні педагоги досягли високого наукового злету завдяки тому, що свою педагогічну творчість будували на засадах народної педагогіки. Той ніякого перебільшення не буде, коли скажемо, що педагогіку творить народ, а професійні педагоги її тільки аранжують.
Гуманна, демократична, національна педагогіка, школа й родина виростають на ґрунті народної педагогіки. Ідеальний варіант сучасної педагогіки той, що базується на інтеграції народної педагогіки, етнонедагогіки та педагогічної науки в цілому, передової практики навчання й виховання дітей всім ї. Названа інтеграція не означає позбавлення їх самостійності чи індивідуальних рис, бо кожній з них, поряд зі спільними, належать також притаманні тільки їй властивості.
1
Духнович А. В Народная Педаюгия в пользу училищ и учителей сельских. Ч. Педагогика общаяя, — Львів, 1857. — С. 3.

2 Волков Г.Н. Этнопедагогика чувашского народа. — Чебоксари, 1966. — С. 22
6
Батьки, вчителі, вихователі зобов'язані ґрунтовно знати й уміло використовувати в родинно-громадсько- шкільному вихованні українську народну педагогіку, яка є надзвичайно багатою. Вона об'єднує в собі такі компоненти народне родинознавство; народне дитинознавство; батьківську педагогіку народну дидактику народну деонтологію.
Українське родинознавство (фамілістика) об'єднує знання й досвід народу щодо створення й збереження міцної, здорової й щасливої сім'ї.
Народне дитинознавство концентрує в собі усталені погляди на дітей, емпіричні знання про умови й рушійні гили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства, про закономірності перебігу фізіологічних, сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів у дитячому віці від народження й до фізіологічного дозрівання та включення в доросле життя.
Батьківська педагогіка репрезентує народну мудрість соціалізації дитини всім ї завдяки передачі їй дорослими (матір'ю, батьком та іншими членами сім'ї) духовного й виробничого досвіду, прищеплення культури поведінки.
Народна дидактика відображає здобутки у галузі розумового й світоглядного розвитку підростаючого покоління, що концентрується у поглядах на принципи, змісті методи навчання, зміцнення пізнавальних силі здібностей дитини. Реалізується вона переважно через дитячу мову й мову дорослих, загадки, прислів'я й приказки, скоромовки, казки, оповідання, постійне залучення дітей і підлітків до посильної праці, спілкування з природою, дотримання мовленнєвого етикету, дитячі ігри, забави тощо.
Народна педагогічна деонтологія. Це те архіобов'язкове, без чого істинне виховання справжньої людини немислиме. Як, приміром, прищеплення дітям змалку працьовитості, любові дорідної мови й культури свого народу, почуття приязні до інших народів знання свого родоводу шанобливе ставлення до батька й матері, землі, хліба охорона честі родини піклування про молодших, хворих, калік, людей похилого віку шанування народ Термін виводиться від грецьких слів "сіеопіоз" та "Іодоз" і перекладається як наука про конче потрібне обстоює етичну сферу обов'язкового в думках і вчинках кожної людини.

7
них звичаїв, традицій, національної атрибутики. Вироблення цих та інших якостей у дітей та підлітків вихователь, за народною деонтологією, зобов'язаний постійно тримати в центрі своєї уваги. Те, що треба навчити наших дітей завжди свято берегти у душі й серці, думках і поведінці, українці називають "берегинею Педагогічний вплив народної педагогіки на формування особистості важко переоцінити. Діти й підлітки сприймають її легко, природно і просто, навіть не відчуваючи, що їх виховують. Очевидно, це дало підставу К. Ушинському сказати, що "виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу. Тому народна педагогіка здавна привертає увагу багатьох діячів культури.

З історії української народної педагогіки

Народна педагогіка українців своїм корінням сягає у сиву давнину, вжиття і побут, вдачу, звичаї і віру українських племен ще до заснування Київської держави, які, за словами літописця, "мали кожде свої обичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожде"
3
. Вона знайшла своє поетичне відбиття в усній народній творчості — в прислів'ях та приказках, піснях, казках, притчах, виросла з насущних потреб життя. Вже в дородовому суспільстві дітям прищеплювалися життєві навички і трудові вміння. Змістом виховання і навчання був реальний процес побутового і трудового життя людей, а основними засобами — спостереження, показі багаторазові повторення різних дій. Досвідчені мисливці вчили дітей звіроловству, хлібороби — рільництву, пасічники — бджільництву, здібні майстри —- різним способам виготовлення знарядь праці Все це надавало вихованню загальнонародного характеру, однакового для всіх дітей. Чужоземці, які побували в Україні, відзначали, що анти й словени, тобто українці, — щирій привітні, товариські, ласкавій гостинні,
1
Скуратівський В "V. Берегиня — К, 1989.
1
Ушинський К, Про народність у громадському вихованні // Вибр. пед. твори У 2 т. — К. 1983. — ТІ С 100.
3
Грушевський М. Ілюстрована історія України-Руси — К, 1990. — С. 36.
8
волелюбні, хоробрі, правдивій чесні, людяні, життєрадісні. Дітей своїх теж навчали дивитися на світ Божий веселими очима, виявляти особливу повагу до старшого вроді, до пам'яті своїх предків. Хлопчики-підлітки вчились володіти зброєю, що потрібно було як для полювання, так, передовсім, і для захисту від ворогів.
З появою приватної власності й економічним відокремленням сімей, перетворенням їх на основні господарські осередки, суспільне виховання замінюється індивідуально-сімейним. Міняються не тільки форма, ай змісті цілі виховання.
Зникає колишня соціальна однорідність суспільства. Народна педагогіка перестає бути виразником інтересів і прагнень усіх без винятку членів суспільства. Тому принцип — роби так, бо так робили твої предки, — втрачає свою універсальність. Постає проблема спеціальної підготовки до життя, що було зумовлено потребою раціонального усвідомлення суперечностей моральної практики, вироблення морально- понятійних норм.
Перехід від зовнішнього регулювання поведінки людини (через формально-показові дії) до внутрішнього на основі відповідних моральних принципів) сприяв піднесенню народної педагогіки на вищий рівень розвитку. Перед нею постало завдання формувати духовні якості особистості.
Арсенал народної педагогіки завдяки соціально-пошуковій і навчально-виховній творчості мас поступово поповнювався різноманітними засобами впливу на особистість. Система виховних дій народної педагогіки на кожному з етапів її розвитку ставала дедалі цілеспрямованішою.
З економічним прогресом суспільства, розвитком товарообміну й появою міст, східнослов'янські племена зливаються в єдину давньоруську народність. Це, в свою чергу, сприяло розвиткові народної педагогіки. Скажімо, якщо до заснування Київської держави творцями й носіями народної педагогічної мудрості були
селяни, то в умовах Київської Русі до цього активно підключається міське населення — майстри, ремісники, підмайстри, челядники, чорнороби — завдяки чому збагачуються її змісті виховні можливості Звичайно, утворенні української народної педагогіки брали участь люди різного соціального і майнового стану. Однак майнова розмаїтість не тільки не заперечує загальнолюдського, ай неухильно підпорядковується йому. Загальнолюдські аспекти й елементи етнопедагогіки, її норми ґрунтуються на властивих будь-якому суспільству зв'язках між людьми, на обов'язкових для суспільного виробництва й самого життя відносинах. У всі часи першими і найціннішими благами були здоров'я і життя людини. Спільними для всіх умовами буття лишаються продовження роду і ті соціальні явища, які покликані служити цьому, — шлюб, сім'я, народження і виховання дітей, моральний захист людини на ґрунті гуманності. Наприклад, у "Повчанні" Володимира Мономаха знаходимо такі ж напучування, поради, які в народній педагогіці, як-от: "не лінитися, а трудитися "милостиню творіть, неоскудну"; "завбогих не забувайте, "подавайте милостиню сироті "не дозволяйте сильним погубити людину "ніякої душі християнської не погубляйте"; "старих шануй, як батька, з молодих, як братів "остерігайся брехні й пияцтва "хворого провідай. Подібні вимоги бачимо і в збірнику норм давньоруського права XI—XII ст. Руська правда. Помітний вплив на масову практику виховання дітей та підлітків мало прийняття у нас християнства, яке принесло не тільки релігійні норми, ай багатющий досвід морального виховання народів Близького Сходу та Середземномор'я. Історично склалося так, що протягом багатьох віків український народ свої соціальній педагогічні ідеали нерідко виражав мовою релігії.
Аналіз церковних канонічних збірників, родинно-побутових звичаїв переконує, що в рамках обсервації релігії перебували сім'я і всі основні етапи життя людини. Обряди хрещення, шлюбу, похорону, вшанування покійників взяла під опіку Церква.
Загальнодоступна ідея соціальної справедливості (рівність усіх перед Богом, спільність людської історії, осудження жорстокості, насильства, скнарості й здирства, спонукання до совісті,
1
Див Золотослов. Поетичний космос Древньої Русі / Упор, передмова тапера давньоруської М Москаленка. — К, 1988.
10
честі, милосердя, заклик до внутрішньої чистоти й людської гідності, порядності імпонують людям скривдженим і приниженим.
Певний вплив на свідомість і регулювання поведінки як дорослих, такі дітей мають релігійні доктрини про "всевидюче Боже око, "гармонію душі й тіла, "Страшний суд, обіцяна нагорода за доброчесне життя на землі й покарання за допущені гріхи,
скоєне зло.
Яскраве зовнішнє і внутрішнє оформлення соборів і церков, урочистість служб Божих, молитов, величність церковного співу, покути за порушення норм християнської моралі або заповідей Божих, амвонні проповіді про праведне життя святих, неординарність релігійних святі обрядів — усе це сильно впливає на психіку й емоції людини, особливо в дитячому віці.
На визначній ролі релігії у вихованні людини неодноразово наголошували літописці і письменники. Зокрема, вони зазначали, що з хрещенням князя Володимира "зовсім його вдача змінилася, не той чоловік став, "мало воював, живу згоді з сусідами, більше дбав про внутрішній порядок. Під час князівських бенкетів "убогим роздавали гроші, а для хворих і калік по домах розвозили всяку страву — хліб, м'ясо;, рибу, овочі, меду бочках, квас Винайдення письма на Русі (VI—VIII ст.) та його дальший розвиток дали змогу зберігати етнопедагогіку не тільки в пам'яті та практиці народу, в усній народній творчості, ай фіксувати її
на письмі.
Активізація національно-визвольної боротьби народу України в козацьку добу (XV—XVII ст.) внесла новий імпульсу розвиток української етнопедагогіки. Головним виховним ідеалом її став козак як втілення всіх чеснот справжнього українця, мужній лицарь-визволитель, безкорисливий захисник скривджених і
знедолених.
Знекровлення України нав'язаними їй безперервними війнами, зруйнування Січі (1775 р) царською Росією й ліквідація Гетьманщини (1783 р) призвели до занепаду козаччини й національного життя українців, до розшматування українських земель штучними кордонами й закріпачення українського народу, до гальмування розвитку української мови і народної педагогіч-
Грушевский М. Ілюстрована історія України Руси. — С. 81, 82.
11
ної культури. Досить згадати в зв'язку з цим указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою
(1720 р, указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії
(1754 р, розпорядження російського синоду (1769 р) про вилучення українських текстів з церковних книг і конфіскацію українських букварів, закриття недільних шкіл в Україні (1862 р. З 1863 р. на основі горезвісного "Валуєвського циркуляру" видання книг українською мовою у межах Російської імперії було припинено. А Емський царський указ 1876 р. заборонив увозити книги українською мовою з інших країн.
Згодом російський уряд закрив українські театри, заборонив видавати українські дитячі книжечки, скасував українську пресу. Йшло, за висловом В. Винниченка, "планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імені її не лишилось. І те, що українська мова вижила, що українці зуміли зберегти національну культуру від асиміляції, а себе й дітей своїх від обрусіння, онімечення, полонізації, румунізації, чехізації чи мадяризації, сталося значною мірою завдяки могутній виховній дії української етнопедагогіки.
Помітний поступ української народної педагогіки відбувається в першій половині XIX ст. У кінці
XIX і на початку XX ст. культурний розвій нашого народу є складовою його загальної боротьби за своє національне відродження. Це привело до відновлення в Україні національної державності і проголошення Української Народної Республіки, а згодом і Західноукраїнської Народної Республіки. Складний процес формування своєї державності спричинився, як відомо, до утворення Української Республіки Рада в 1922 р.
— союзної республіки. Тяжіння українців до відродження своєї мови, культури, освіти невдовзі були припинені сталінським терором.
"Батько всіх часів і народів" ненавидів народне, а тим більш національне, віддаючи перевагу безликій і аморфній "масі. Усе, що не вкладалося у догматичні постулати "вождя, гнівно засуджувалося, люто висміювалося, оголошувалося ворожим, націоналістичним, віддавалося на поталу, зазнавало гоніння
1
Вияниченко В. Відродження нації. — Ч. І. — Київ-Відень, 1920. — С. 34.
12
(наприклад, в адміністративному порядку на початку х рр. було припинено діяльність народних кобзарів.)
Чим далі, тим дужче вихолощувалися в українській етнопедагогіці народні основи. Коло її дії поступово звужувалося, виховний вплив послаблювався.
Розгорнута у х роках з ініціативи Сталіна та його поплічників "педолофобія" перекреслила не лише педологію, ай народне дитинознавство, повела манівцями професійну педагогіку, вробивши її на довгі роки "бездітною. Право на існування мала тільки та "народна творчість, яка стверджувала культ "вождя".
Педагогічну спадщину, створену розумом і талантом народу, сталіністи намагалися зруйнувати вщент. Насаджувана сталінська педагогіка була глибоко чужою педагогіці народній. Якщо в етнопедагогіці підносився гуманізм, то мета сталінської педагогіки полягала в духовному і матеріальному закріпаченні людини, її приниженні і навіть знищенні.
Сталінський терор влучав у саме серце будь-якої моральної системи. Відомо, що в основі моральності лежить заповідь "Не вбий. Сталін перекреслив саму цінність людського життя "Ліс рубають
— тріски летять. Знецінилося людське життя — затріщала й уся система людських цінностей Переглядалося буквально все, навіть такі непорушні для етнопедагогіки поняття, як батьківство і материнство, любов до дітей. Система, яка вимагала від кожного офіційних доносів на своїх рідних та близьких, культивувала сімейну зраду, глушила чуття роду, витравлювала зі свідомості молоді пам'ять про своїх предтеч, стимулювала такі аморальні явища, як зневажливе ставлення дорідного народу, мови, нехтування народною творчістю, етнопедагогікою. Внаслідок цього, як з болем у серці писав на сторінках свого щоденника О. Довженко 6 листопада 1945 р, "Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю. Себто, коли ми додамо мільйонів два—три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйони з Західної України, та й зараз висилають немало. Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків дітей своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне , блукання. Адо війни, з початку Великої Соціалістичної революції, вона втратила, крім мільйонів загиблих у боях і засланнях , політичних, ще шість мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік,
( За двадцять з чимось довоєнних років уній не прибавилося населення, хоч і стояла вона майже на першому місці в Європі по народженню. Зараз вона важко, коли не смертельно, поранена. Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народу світі. Мій час — край загибелі мого народу. Що робиться в його культурі Скільки знищено, розігнано. Скільки провінціалізму і тупої самозакоханості, асиміляторів і русифікаторів Не кращими були умови для функціонування української етнопедагогіки і в наступні роки, коли вона офіційно відсувалася назадній план, всіляко принижувалась. Натомість підносилась брежнєвсько- сусловська горе-педагогіка
2
. Брехня і лицемірство, Ігнорування демократії, соціальної справедливості, кастові привілеї, безперервне зростання кількості розлучень, корупція і злодійство відчутно підірвали педагогічні позиції як школи, такі сім'ї.
Виникла парадоксальна ситуація людина, вихована в дусі вимог народних педагогічних ідеалів, високоморальних поглядів і норм поведінки, не знаходила собі місця у суспільстві, в якому, здавалося б, для неї мали би бути якнайсприятливіші умови. Виховувати сина чи дочку щирою, чесною і принциповою було ризиковано, бо це в умовах тоталітарного ладу означало приректи їх на тяжке життя, безперспективну боротьбу.
Подвійна мораль призводила до того, що учні часто в школі чули одне, а вдома — протилежне. Батьки послабили увагу до прищеплення дітям найкращих людських якостей. Це негайно далося взнаки зростанням бездуховності, жорстокості, національного нігілізму, появою манкуртів і перевертнів, брехунів і
1 Довженка О. Україна вогні К, 1990. — С. 292—-293.
2
Див.: Радзиховський Л. Брежневская педагогика // Учит. газета, — 1988 — 30 авт.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал