Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення навчальної дисципліни підготовки бакалавра напряму підготовки




Сторінка8/9
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.8 Kb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Добровільне усунення заподіяної шкоди передбачає, що вона усувається винним з власної ініціативи до винесення обвинувального вироку, зокрема, шляхом відновлення тієї цінності, якій шкода була завдана, або надання потерпілому такої ж цінності.
Добровільною відмовою від доведення злочину до кінця є ос- таточне припинення особою за своєю волею готування до злочину, або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можли- вість доведення злочину до кінця.
Ексцес виконавця має місце там, де виконавцем зроблені такі злочинні дії, що не охоплювалися ні прямим, ні непрямим наміром
інших співучасників. їм зроблені дії, що виходять за межі угоди, що відбулася між ними. Таким чином, ексцес виконавця має місце там, де
інші співучасники не передбачали, не бажали і не допускали здійснен- ня тих злочинних дій, що учинив виконавець. Співучасники при екс- цесі виконавця за ексцес відповідальності не несуть (оскільки цей зло- чин не охоплювався їхнім наміром). Вони відповідають лише в межах угоди, що відбулася між ними, тобто за той злочин, що ними спільно був задуманий.
Елементи складу злочину – це компоненти, певні складові сис- теми "склад злочину". Вони входять в чотири підсистеми складу зло- чину: об'єкт, об'єктивна сторона , суб'єкт, суб'єктивна сторона.
Ефективність покарання – це ступінь досягнення мети пока- рання. Розрізняють: ефективність системи покарання в цілому; ефективність окремих видів покарання; ефективність конкретних санкцій кримінального закону; ефективність покарання на стадії його призначення; ефективність покарання на стадії його виконання;

92 ефективність покарання по закінченні певного проміжку часу після відбуття покарання.
Загальні засади призначення покарання – це ті встановлені за- коном критерії, якими повинен керуватися суд при призначенні пока- рання по кожній конкретній справі.
Закінченим злочином визначається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої ча- стини ККУ.
Замах є закінченим в тому разі, коли суб'єкт зробив усе, що вва- жав за необхідне, для доведення злочину до кінця, але злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі винного.
Замах є незакінченим в тому разі, коли винний не зробив всього, що вважав за необхідне для доведення злочину до кінця з причин, що не залежали від його волі.
Замах з непридатними засобами є тоді, коли винний помилково чи через незнання застосовує такі засоби, за допомогою яких через їх об'єктивні властивості неможливо закінчити злочин.
Замах на непридатний об'єкт має місце тоді, коли об'єкт не во- лодіє необхідними властивостями (ознаками) або зовсім відсутній, внаслідок чого винний і не може довести злочин до кінця. Особа до- пускає фактичну помилку, що і позбавляє її можливості довести зло- чин до кінця.
Замахом на злочин є вчинене особою з прямим умислом і безпо- середньо спрямоване на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі винного.
Засобами кримінально-виконавчої діяльності є правові (норми кримінально-виконавчого права) і матеріально-предметні засоби (будівлі місць позбавлення волі, захисні спорудження, система охорони, сигналізації і т. ін.).
Засоби та знаряддя вчинення злочину – це ті знаряддя і присто- сування, за допомогою яких був зроблений злочин.
Застереження полягає в оголошенні судом осуду соціально не- безпечної поведінки, у вимозі припинити таку поведінку під загрозою застосувати більш суворі заходи відповідальності.
Затримання злочинця – це вимушене короткострокове позбав- лення його волі з метою доставлення в органи влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання.
Звільнення від кримінальної відповідальності – це нездійснення від імені держави судом чи іншим повноважним органом згідно з кри- мінальним та кримінально-процесуальним законом відмови від засто-

93 сування до особи, яка вчинила злочин, заходів кримінально-правового впливу і осуду.
Злочин визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови.
Змова на вчинення злочину (на доведення його до кінця) має місце не до початку, а вже в ході злочину, коли хоча б один з виконавців почав його вчиняти.
Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою
осіб, коли його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення. Для цієї форми співучасті необхідна попередня змова співучасників на спільне вчинення злочину до початку злочину. Закон не вимагає для цієї форми співучасті якої-небудь стійкості, досить ли- ше змови.
Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він вчинений стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і бі- льше), члени чи структурні частини якої за попередньою змовою зор- ганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчи- нення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї органі- зації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і
інших злочинних груп.
Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.
Злочинна організація – це організована група особливого роду, наділена законом більшим ступенем стійкості, згуртованості і рядом
інших ознак: 1) ієрархічне об'єднання учасників, що припускає
ієрархію його членів або структурних частин. Ієрархія також може полягати у підпорядкованості членів організації своїм керівникам, підпорядкуванні окремих структурних частин злочинної організації
єдиному центру, в обов'язковості рішень, прийнятих організаторами, для всіх інших учасників злочинної організації; 2) організованість дій для вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів. Злочинна організація може бути створена для керівництва або координації злочинної діяльності інших осіб (це, наприклад, координація дій двох або більше організованих груп) або для функціонування як самої

94 організації, так і інших злочинних груп; 3) саме створення злочинної організації й участь в ній утворюють закінчений злочин, що тягне за собою відповідальність у випадках, прямо передбачених в Особливій частині ККУ (наприклад, в ст. 255 ККУ, яка передбачає відповідальність за створення злочинної організації, керівництво нею або участь у ній).
Злочинність – це відносно масове, історично мінливе, соціальне, самодетерміноване явище суспільства, має кримінальний характер і складається із всієї системи сукупності злочинів, скоєних в державі за певний період часу. Той факт, що злочинність являє собою органічне ціле, а не просту механічну суму її складників - окремих злочинів, - дозволяє розкрити певний структурний, якісний зміст її, виявити певні закономірності в її змінах.
Злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечним винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Зміст вини – сукупність свідомості (інтелектуальний момент), волі
(вольовий момент) та їх співвідношення.
Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак одного і того ж злочину.
Знаряддя вчинення злочину – це предмети, призначені для без- посереднього виконання дій, що утворюють об'єктивну сторону скла- ду закінченого злочину.
Зняття судимості – це припинення стану судимості за ухвалою суду.
Кваліфікація злочину – це встановлення точної відповідальності між ознаками фактично скоєного суспільно-небеспечного діяння і ознаками злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою.
Конфіскація майна – це примусове безоплатне вилучення у влас- ність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого.
Крайня необхідність – це правомірне заподіяння шкоди правоо- хоронюваним інтересам для усунення небезпеки що безпосередньо за- грожує особі чи охоронюваним законом правам людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю не- безпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необ- хідності.
Кримінальна відповідальність – форма реалізації охоронних кри- мінально-правових відносин, пов'язаних із вчиненням злочину, яка

95 завжди полягає у державному осуді злочинця, що здійснюється судом в обвинувальному вироку, і, як правило, втілюється в застосуванні до нього конкретних заходів кримінально-правового впливу.
Кримінальна політика – це заснована на об'єктивних законах ро- звитку суспільства діяльність державних та громадських органів та організацій по охороні правопорядку від злочинних посягань шляхом застосування покарання або інших мір, а також шляхом попередження злочинів за допомогою загрози застосування покарань. Кримінальна політика визначає напрямки діяльності у трьох сферах застосування покарання.
Кримінальне право України – це система правових норм (правил поведінки), що встановлюють, характеризують, регулюють та охороняють суспільні відносини, які виникають з приводу скоєння злочину. Тобто, ці норми визначають, насамперед, які суспільно небе- зпечні діяння є злочинними і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили.
Кримінальний закон України – це сукупність систематизованих та окремих законодавчих актів Верховної Ради України, що визнача- ють загальні положення, підстави і межі кримінальної відповідальнос- ті, види злочинних діянь і передбачених за них покарань, підстави призначення покарання, звільнення від покарання чи відповідальності; а також це — сукупність положень міжнародних договорів, імплемен- тованих у кримінальне законодавство України як його невід'ємна час- тина.
Кримінально-виконавча політика – це а) позначення державної доктрини саме в царині виконання покарань і її реалізації на практиці у вигляді застосування державного примусу до засуджених, що виявляється в обмеженні їхніх прав і свобод; б) найменування галузі наукових знань, що становлять теоретико-пізнавальну категорію.
Кримінально-виконавче законодавство – це система нормативно- правових актів, що містять норми кримінально-виконавчого права. Це нормативно-правові акти органів влади і управління (джерела), які регулюють весь комплекс суспільних відносин, що виникають з приводу та у процесі виконання й відбування кримінальних покарань та застосування до засуджених засобів виправлення і ресоціалізації.
Кримінально-виконавче право є сукупністю забезпечених силою державного примусу загальнообов'язкових норм, що регламентують діяльність органів та установ виконання покарань, визначають порядок виконання й умови відбування покарань, регулюють правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань.

96
Кримінально-виконавче право являє собою самостійну галузь права, що характеризується власним предметом і методом правового регулювання, а також системою норм. Разом із тим, як вважає відомий вчений
Степанюк А.Х., норми кримінально-виконавчого права є похідними від норм кримінального права; визначаючи процедуру виконання- відбування покарань, вони виконують допоміжну роль у реалізації
інституту покарання, визначену матеріальними кримінально-правовими нормами.
Кримінально-виконавчі правовідносини – це врегульовані нормами кримінально-виконавчого законодавства взаємовідносини, які виникають, змінюються і припиняються між суб'єктами та іншими учасниками з приводу виконання та відбування покарання.
Кримінально-правова бездіяльність – це суспільно небезпечне, вольове і пасивне поводження.
Кримінально-правова дія являє собою суспільно небезпечну, во- льову й активну поведінку людини.
Кримінально-правова наука – це певна система поглядів, ідей, концепцій і теорій щодо самого кримінального закону, практики його застосування та перспектив розвитку, історії національного криміна- льного права та права зарубіжних країн.
Мета кримінально-виконавчої діяльності – покарання винної особи.
Мета покарання: 1) кара, як відплату за вчинене; 2) виправлення та ресоціалізація засудженого; 3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальна превенція); 4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальна превенція).
Метод правового регулювання кримінально-виконавчого права
імперативний метод, що припускає нерівність суб'єктів виконання й відбування покарання.
Місце вчинення злочину - це визначена територія, на якій вчинено злочин.
Наука кримінально-виконавчого права є тією галуззю знань, що ґрунтується на фундаментальних теоретичних розробках теорії виконання покарань із дослідженням сутності кримінально- виконавчої діяльності та заглибленням в об'єкт дослідження, характеристикою основного й другорядних напрямків діяльності органів та установ виконання покарань.
Неодноразовість скоєння злочинів – це вид повторності, в якому передбачається скоєння декількох тотожних злочинних діянь (два і більше разів), ані за одне з яких винний не був засуджений. Неоднора-

97 зовість прямо передбачена в ряді норм Особливої частини ККУ в якості кваліфікуючих ознак.
Неосудна особа – це особа, яка під час вчинення суспільне небе- зпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тим- часового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворо- бливого стану психіки.
Об'єкт злочину безпосередній – це конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певного кримінального закону і яким завдасться шкода злочином, що підпадає під ознаки да- ного складу.
Об'єкт злочину загальний – це сукупність суспільних відносин, які поставлені під охорону чинного кримінального законодавства.
Об'єктивна сторона злочину – це зовнішня сторона злочину
(зовнішнє вираження) злочину.
Обмежена осудність – це психопатологічний стан людини, який значно ослаблює здатність особи до розуміння характеру вчинюваного нею діяння і контролю за своєю поведінкою, характеризується медич- ним та юридичним критеріями: особа під час вчинення злочину через наявні у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідом- лювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
Обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально- виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засу- дженого до праці.
Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до по-
ведінки неповнолітнього полягає в оголошенні судом правил поведі- нки неповнолітньому, у вимозі додержуватись таких правил поведін- ки.
Обставини, що виключають злочинність діяння – це умови, за наявності яких діяння, котрі своїми зовнішніми ознаками збігаються формально з ознаками діянь, передбачених кримінальним законом як злочини, є правомірними через припис закону про можливість, необ- хідність чи обов'язковість їх вчинення.
Обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання – це різного роду чинники, що стосуються особи винного і вчиненого ним злочину, які відповідно зменшують або підвищують суспільну небез- пеку злочину і злочинця, а отже, і ступінь відповідальності засуджено- го.

98
Ознаки покарання: 1) покарання є захід державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання (соціальний зміст покарання); 2) особа не може бути піддана кримінальному пока- ранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і вста- новлено обвинувальним вироком суду; 3) публічний характер пока- рання - воно може бути застосовано від імені держави і лише за виро- ком суду; 4) покарання полягає в обмеженні прав і свобод засуджено- го (кара); 5) в покаранні знаходить відображення негативна оцінка як вчиненого злочину так і самого злочинця, що закріплюється обвину- вальним вироком; 6) покарання має особистий характер (призначення покарання та його виконання можливе лише стосовно самого винного
і не поширюється на інших осіб); 7) покарання тягне за собою суди- мість.
Особливості застосування щодо неповнолітніх кримінального
покарання стосуються: 1) законодавчої заборони на застосування окремих видів покарання; 2) обмеження в застосуванні щодо непов- нолітніх деяких видів покарання; 3) особливостей призначення кримі- нального покарання.
Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
Повторність в кримінально-правовому розумінні (ст. 32 ККУ) – це вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини Кримінального Кодексу
України. Вчинення двох або більше злочинів, передбачених різними статтями ККУ, визнається повторним лише у випадках, прямо передбачених в Особливій частиніККУ. Повторність відсутня, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або якщо судимість за цей злочин було погашено або знято.
Повторність злочинів в широкому розумінні (кримінологічно-
му) – це скоєння тотожних, однорідних або різнорідних злочинів в другий, третій раз і більше незалежно від того була особа засуджена за попередні злочини або ні.
Повторність злочинів загальна – це скоєння в різний час двох і більш будь-яких злочинів. При цьому необхідно враховувати, щоб по першому з скоєних злочинів не минули терміни давності притягнення до кримінальної відповідальності або не була знята і не погашена су- димість. При кваліфікації злочинів загальна повторність не врахову-
ється.

99
Повторність злочинів спеціальна – це скоєння в різний час двох подібних злочинів або однорідних злочинів. При цьому скоєння двох подібних злочинів утворить чисту повторність, що кваліфікується по одній статті Особливої частини ККУ.
Погашення судимості – це автоматичне її припинення, що має місце за наявності низки умов: звільнення від покарання, відбуття по- карання, спливу певних строків після відбуття покарання та ін., виче- рпний перелік яких міститься в ст.89 ККУ.
Позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи.
Покарання додаткові – це такі покарання, які призначаються лише спільно з основними. Додатковими покараннями є: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна. Штраф та позбавлення права обіймати пе- вні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені дер- жави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засуджено- го.
Покарання основні – це такі покарання, які призначаються тільки самостійно. Основними покараннями є: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, об- меження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослу- жбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.
Політика в сфері виконання покарань визначає цілі, принципи, стратегію, напрямки діяльності органів і установ виконання покарань,
її основні форми й методи.
Правовий статус – це юридично закріплене положення особи в державі й суспільстві. В правовій доктрині виділяється декілька видів правового статусу: загальний, або конституційний, статус людини і громадянина; спеціальний, або родовий, статус окремих категорій громадян;
індивідуальний статус громадянина; статус іноземців, осіб без громадянства, осіб із подвійним громадянством; галузеві правові статуси особи
(кримінально-процесуальний та ін.).
Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального статусу, який, у свою чергу, поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види кримінальних покарань (громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі та ін.). У найбільш загальному вигляді правовий статус засуджених можна визначити як засновану на

100 загальному статусі громадян України і закріплену в нормативно- правових актах різних галузей права сукупність їх прав, законних
інтересів і обов'язків, що залежать від призначеного виду кримінального покарання та поведінки в період його відбування.
Предмет злочину – це будь-які речі матеріального світу, з певними властивостями яких кримінальний закон пов'язує наявність в діях особи ознак конкретного складу злочину.
Призначення покарання – один з етапів застосування криміна- льного законодавства. Воно здійснюється судом (суддею) після того, як він згідно з п.4 ст. 324 КПК України дійде висновку, що особа, яка вчинила злочин, підлягає покаранню за це. Призначення покарання полягає в обранні щодо особи, визнаною винною у вчиненні злочину
(злочинів), конкретної міри покарання.
Призначення покарання нижче від найнижчої межі полягає в тому, що суд визначає засудженому покарання того виду, який за- значений в санкції (в альтернативній санкції — один з видів покарань,
із числа кількох, в ній передбачених), але це покарання призначається в розмірі нижче найнижчої межі, тобто нижче мінімуму санкції статті, що передбачає відповідальність за злочин, у вчиненні якого визнаний винним підсудний.
Примусове лікування – це поміщення особи, яка вчинила суспі- льно-небезпечне діяння, що підпадає під ознаку діяння, передбаченого
Особливою частиною ККУ, в спеціальний лікувальний заклад з метою
її обов'язкового лікування, а також запобігання вчинення нею суспільно-небезпечних діянь.
Примусові заходи медичного характеру – це заходи державного примусу, застосовувані судом до осіб, які вчинили суспільно небезпе- чні діяння в стані неосудності або в стані осудності, але захворіли до винесення вироку чи під час відбування покарання на душевну хворо- бу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Суд може застосувати такі примусові заходи медичного харак- теру: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; 2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним на- глядом; 3) госпіталізація до психіатричного закладу із посиленим на- глядом; 4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим нагля- дом.
Принципи кримінально-виконавчого права є виразом головного, основного в даній галузі права, вони відображають стратегічну тенденцію його розвитку, показуючи, на що воно зорієнтовано. Сформульовані спочатку наукою кримінально-виконавчого права правові принципи,

101 об'єктивуючись у кримінально-виконавчому законодавстві, виходять за межі сучасних наукових уявлень і, набуваючи нормативно-правових характеристик, одержують широке соціально-правове значення. Принципи кримінально-виконавчого права покликані відігрівати значну роль у формоутворенні кримінально-виконавчого законодавства й відповідної галузі права як соціальної реальності.
Ресоціалізація – це свідоме відновлення засудженого в соціаль- ному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал