Навчально-методичний посібник для підготовки магістрів




Сторінка24/28
Дата конвертації12.12.2016
Розмір3.52 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28
образу. Її розробка має виняткове значення для розвитку як загальної теорії психології, так і теоретичної бази спеціальних психологічних дисциплін. Не менш важливою вона є й для вирішення практичних завдань, що стоять перед психологією.
Поняття ―образ‖ є одним із центральних у психології, оскільки саме образи, відбиваючи реальність, є основним змістом психіки суб'єкта.
Є.О. Климовим розроблена ідея багатомірності й багатофункціональності образів, що формуються в людини протягом її професійної діяльності; переконливо показаний їхній вплив на становлення професійної свідомості
особистості, зроблений глибокий аналіз літератури із проблем ролі психічних образів у професійній діяльності (1971, 1984, 1995).
Формування уявлення про людину, як основної функції соціальної перцепції, розглядається в роботах Б.Г. Ананьєва (1977), Г.М. Андрєєвої (2000),
О. О. Бодальова (1982, 1995), С.В. Кондратьєвої (1984), В.І. Куніциної (1968,
2000), В.Н. Панфьорова (1982), Л.А. Петровської (1981), А.А. Реана (1990,
1999) та ін.
Багатомірність і багатофункціональність образів, які формуються в людини протягом її життя, викликає все більший інтерес як серед учених, так і серед практиків, оскільки очікується, що розуміння структури образів, шляхів їхнього утворення й способів перетворення дозволить виявити нові механізми підвищення ефективності діяльності й взаємодії людей.
―Найважливішими, – відзначає В.Л. Ситників,

є смислотвірна, мотивуюча, прогностична, регулююча й коригувальна функції образу. Ці функції неоднозначно представлені у свідомості людини‖.
У силу функціональної різнорівневості образу усвідомлюється звичайно лише його смислотвірна функція, інші ж, зазвичай, залишаються поза ―фокусом свідомості‖ дослідників.
Визнаючи величезну інформаційну ємність психічних образів, психологи, здебільшого, обмежують їхнє вивчення лише дослідженням пізнавальних процесів. У той же час, у сучасній психології всі частіше поняття образу застосовується не тільки у вузько когнітивному значенні. Так, у роботах
О.М. Леонтьева (1982,1983) 6ула висунута гіпотеза про ―образ світу‖ як багатовимірне психологічне утворення. Поняттю ‖образ світу‖ присвячений цілий ряд робіт (А.А. Гостєв, 1982; В.П. Зінченко, 1983; В.В. Пєтухов, 1984;
С. Д. Смирнов, 1981,1983,1985; І.Б. Ханіна, 1990 та ін.).
Для нашого дослідження найбільшу значущість мають дослідження
О.М.Леонтьєва й С. Д. Смирнова, які відзначають, що окремий образ не здатний регулювати дії. Орієнтує не образ, а модифікована ним картина світу.
Автори вважають, що побудова образу зовнішньої реальності є, по-перше,
актуалізацією тієї чи іншої частини вже наявного образу світу й лише по- друге, це є процес уточнення, виправлення або навіть радикальної перебудови його. С. Д. Смирнов уважає, що необхідно подолати уявлення про образи як деякі самостійні сутності: будь-який образ є не що інше, як елемент образу світу.
Концепція ―Образа світу суб'єкта‖, розроблена у вітчизняній психології, вільна від обмежень, які накладає стимульний підхід. С. Д. Смирнов образ світу визначає як цілісну багаторівневу систему уявлень людини про світ, інших людей, про себе і свою діяльність, як систему, що опосередкує, переломлює через себе будь-який зовнішній вплив. В.В. Пєтухов відзначає, що ―сприйняття будь- якого об'єкта або ситуації, конкретної особи або несприйнятої ідеї визначається цілісним образом світу, а він – усім досвідом життя людини у світі, її суспільною практикою. Тим самим образ (або уявлення) світу відбиває те конкретно-історичне – екологічне, соціальне, культурне тло, на якому (або в межах якого) розгортається вся психічна діяльність людини».
На думку С.Д. Смирнова, образ світу людини являє собою цілісну систему пізнавальних гіпотез, ієрархічно організованих на різних рівнях. Ця система є діяльнісною й соціальною, за своєю природою. Необхідно відзначити, що образ світу має не субстанціональний, а системний характер, тобто не існує поза зв'язком із зовнішнім світом. І, подібно до зовнішнього світу,
із самого початку розвивається й функціонує як деяке ціле, а не складається з образів окремих явищ і предметів. У генетичному плані (тобто, в плані породження й розвитку) діяльність виступає як первинний і провідний початок, а образ світу – як спосіб подолання протиріччя між внутрішньою й зовнішньою детермінацією цієї діяльності. У функціональному ж плані співвідношення зворотне – образ світу передує діяльності, ініціює й направляє її. Важливою властивістю образу світу є прогностична орієнтація, спрямованість на відображення не того, що є, а того, що буде найближчим або більш віддаленим майбутнім. Реалізується така спрямованість у постійному генеруванні пізнавальних гіпотез, які формулюються мовою почуттєвих вражень. Наявність
зустрічного впливу образу світу на стимуляцію є необхідною умовою асиміляції образом світу почуттєвих вражень, іншими словами, сприйнятим може бути те, до сприйняття чого вже є готовність, а зрозумітим – те, що вже передбачається. Активне ―вичерпування‖ зі світу необхідної інформації для уточнень образу світу, ―рух від образу світу назустріч стимуляції ззовні є модусом його існування‖ (С.Д. Смирнов, 1983).
Але образ світу може бути не включеним до сприйняття, а повністю рефлексивним, відділеним від безпосередньої дії у світі, зокрема, самого сприйняття. Такий образ світу може бути ситуативним, тобто фрагментарним,
(наприклад, так може виглядати справа при роботі пам'яті або уяви. Але він може бути й позаситуативним, глобальним: тоді це образ цілісного світу, свого роду схема світобудови. Такий образ світу у власному змісті завжди є усвідомленим, рефлексивним, але глибина його осмислення, рівень рефлексії можуть бути різними. Граничний рівень такої рефлексії відповідає науковому й філософському осмисленню світу.
―Будь-який психічний образ,

зазначає В.Л. Ситников,

являє собою поліформну, інтегральну, багатовимірну й динамічну структуру‖. Автор відзначає, що структура залежить як від реальної структури відображуваного об'єкта або явища, так і від суб'єктивно приписуваних людиною, але реально не
існуючих рис, сторін, якостей цих об'єктів або явищ.
Як реальні, так і приписувані компоненти образів, наявних у різних суб'єктів, можуть бути типовими й індивідуальними, тобто наявними у свідомості багатьох або одиничних суб'єктів. Аналізуючи як реальні, так і приписувані реальності риси, можна виявити ті з них, які присутні у свідомості постійно, незалежно від умов і причин їхньої актуалізації, і ті, які актуалізуються ситуативно: одні в одних ситуаціях, інші – в інших.
Постійні компоненти становлять основу, базову структуру образу, а ситуативні визначають їхню часову динаміку й залежать від умов і причин актуалізації образів.

Структура суб'єктивного образу представлена у свідомості людини в
―згорнутому‖ вигляді і тому в реальній діяльності не усвідомлюється нею
(В.Л. Ситніков, В.М. Аллахвердов). Більш того, у повному обсязі не усвідомлюються не лише структура, але й самі образи. Регулятивна функція психіки може здійснюватися не тільки без участі образів, але навіть і без участі свідомості. Як відзначає В.М. Аллахвердов: ―Очевидно, що, хоча свідомість відбиває навколишній світ і регулює діяльність, але і відбиття, і регуляція досить ефективно здійснюються без усілякої свідомості‖.
―Настав час зрозуміти, що в основі світобачення й світорозуміння кожного народу лежить своя система предметних значень, соціальних стереотипів, когнітивних схем‖,

відзначав О.М. Леонтьев. У цьому контексті перспективними є дослідження образів конфліктної ситуації, які можуть забезпечувати особистість системою орієнтації в ситуації конфлікту.
Більшість дослідників (Н.В. Гришина, Л.А. Петровська, В.С. Мерлін,
А.І. Донцов, Т.А. Полозова, Е.А. Орлова, Л.Б. Філонов та ін.) враховує суб'єктивний фактор як обов'язковий у виникненні конфлікту. Саме сприйняття ситуації як конфліктної ―робить‖ конфлікт

―запускає‖ його для суб'єкта реагування у вигляді вибору відповідної стратегії конфліктної взаємодії та його наступного розвитку. Відомі дослідження В. Томаca,
К. Знанецького, які вилилися в знамениту теорему В. Томаса: ―Ми не можемо зневажати змістом, значеннями, які ці об'єкти мають для індивіда, що усвідомлює, оскільки саме ці значення детермінують поводження індивіда‖.
Додаток цієї теореми до конфліктів означає, що, якщо людина визначає ситyaцію як конфліктну, вона стає конфліктом, тому що у своїх подальших діях у даній ситуації вона ґрунтується на тому визначенні, якого вона надала ситуації, відповідно розвиваючи конфліктну взаємодію, оцінюючи дії партнера, обираючи стратегії поведінки.
Л.А. Петровська, С.В. Ковальов, Н В. Гришина, М. І. Леонов та ін. одним з важливих компонентів структури конфлікту вважають образи конфліктної ситуації. Вони є опосередковуючою ланкою між характеристиками учасників
конфлікту й умовами його протікання, з одного боку, і конфліктною поведінкою сторін з

іншого. Н.В. Гришина зазначає, що в результаті сприйняття відбувається побудова образу конфліктної ситуації, у ході його інтерпретації, на основі категоризації, відбувається визначення ситуації.
Оскільки поведінка людини в конфлікті залежить від сприйняття нею даної ситуації, прогрес в галузі передбачення й пояснення поведінки не може бути досягнутим доти, допоки вченим-конфліктологам не вдасться відчутно просунутися в дослідженні феномена суб'єктивної інтерпретації ситуацій.
―Навіть у ті роки, коли психологи були зайняті розв’язанням завдання класифікації людей, лунали самотні голоси, що закликали приділяти більше уваги класифікації ситуацій‖,

відзначають Л. Росс та Р. Нісбетт.
Вважається, що родоначальником ситуаційного підходу й цілісного розгляду ситуації в психології був К. Левін. Однак, не він перший узвичаїв в науці уявлення про ситуації. Пріоритет у цьому напрямі надається соціологові
В. Томасу, який не тільки вказував на важливість ролі ситуаційної детермінації поведінки, але й підкреслював думку щодо неможливості пояснення поведінки людини без розуміння суб'єктивного значення ситуації для неї. В. Томас писав, що зрозуміти поведінку можна тільки тоді, коли дослідник знає, яке суб'єктивне значення має сама ситуація для суб'єкта. Таким чином, щоб пророкувати поводження людини, необхідно знати, як вона визначила для себе ситуацію, якого значення вона їй надала. Саме В. Томас сформулював теорему про те, що, якщо людина визначає ситуацію як реальну, то вона стає реальною за своїми наслідками, незалежно від того, наскільки вона дійсно реальна.
За допомогою процесів категоризації та інтерпретації людина тим чи
іншим способом ―визначає‖ ситуацію. Наслідком цього ―визначення‖ ситуацій стає її поведінка, яку вона будує, відповідно до свого ―визначення‖.
Класичним прикладом практичної реалізації теореми В. Томаса став випадок, описаний Р. Мертоном під характерною назвою ―Пророцтво, що самовиконується‖. Як пише Я. Монсон, ―люди визначили існуючу ситуацію як
істинну, у результаті ж на практиці вона й виявилася істинною». Можливо,

інтерпретація багатьох психологічних експериментів також повинна бути розглянута з погляду концепту ―визначення ситуації‖. Інший приклад

це тюремний експеримент Ф. Зімбардо. Його учасники, знаючи, що ситуація, у яку вони були включені, є не реальною, штучною, поступово почали поводитися так, ніби вона була для них реальною, і у своїх діях та переживаннях вони перетворилися в наглядачів й ув'язнених. Таким чином, людина не просто реагує на ту або іншу ситуацію, але визначає її, одночасно
―визначаючи‖ себе в цій ситуації. Тим самим особистість фактично сама створює, конструює той соціальний світ, у якому живе. Можливість побачити й досліджувати процес конструювання становить найбільш притягальну сторону вивчення в галузі психології сприйняття соціальні ситуації.
Швидкий розвиток когнітивної психології й психосемантики дозволяє сьогодні відповідати на запитання: чому люди по-різному сприймають одні й ті ж самі ситуації, чому вони, маючи приблизно рівний набір стратегій, обирають неоднакові способи розв’язання конфліктів. Психологи стали розглядати ситуації з погляду самого суб'єкта, його ―внутрішньої реальності‖
(Л.І. Анциферова, 1994). Вони виходять із положення про те, що людина протягом всього життя будує, добудовує й перебудовує глибоко особистісну
―теорію світу‖, включаючи і його самоконцепцію, як пише Л.І. Анциферова,
―увесь досвід життя, а майбутнє, що передбачає також, закріплюється в міні- теоріях, у вигляді систем значень і залежностей, переконань і цінностей

вони й регулюють сприйняття й подання людини, визначають інтерпретацію навколишнього світу і дії у ньому суб'єкта. Свою теорію суб'єкт прагне зробити впорядкованою, взаємопогоджуваною

теорією передбачуваного й зрозумілого світу‖.
Завдяки роботам К. Левіна, а також інших представників когнітивного феноменологічного підходу, сьогодні в соціальній психології загальноприйнятим є уявлення про те, що ―поведінку визначає ситуація, дана суб'єктові в його переживаннях такою, як вона існує для нього‖
(X. Хекхаузен, 1986). Відомо, що в галузі соціальної перцепції соціальні ситуації
тільки останнім часом стали об'єктом дослідження. Однак, як підкреслюють дослідники, якщо ми звикли у своїх наукових побудовах поділяти соціальний світ на людей і ситуації, це не означає, що ―наївний‖ здоровий смисл також організовано навколо таких одиниць соціальної категоризації, як ―люди‖ й
―ситуації‖. З'ясувалося, що образи ―людини-у-ситуації‖ не лише виявляються більш повними, але й формуються набагато швидше, ніж ізольовані образи людини. На підставі цього автори роблять висновок, що складні прототипи
―людини-у-ситуації‖ можуть бути центральними в повсякденному категоріальному значенні ―наївного‖ спостерігача людей і ситуації.
А.В. Філіппов і С.В. Ковальов (1986), акцентуючи увагу на даному аспекті, відзначають, що ―використання ситуації як елементу, що адекватно репрезентує суб'єкт-об'єктні взаємини в психологічному тезаурусі, є можливим тільки у випадку її розуміння... як продукту й результату активної взаємодії особистості й середовища...‖.
Поряд із прототипами, стереотипами та еталонами конфліктна ситуація займає певне місце в репрезентації соціального світу (Н.І. Леонов, 2002). Вона вносить деяку впорядкованість у загальну картину світу, виконуючи тим самим, як нам уявляється, системотвірну функцію взаємодії особистості та соціуму (інтеріндивідуальний аспект) і становить собою системне уявлення,
ієрархічно організоване за внутрішньою своєю сутністю (інтраіндивідуальний аспект). Крім того, ситуація задає контекст сприйняття людини. Саме вона вказує на істотні ознаки в людині, на яких варто звертати увагу в цей момент при формуванні уявлення про неї. Таким чином, констатується прогностична функція соціальної ситуації, що дозволяє особистості формувати певне ставлення до партнера по спілкуванню. Отже, логічно й те, що образ ситуації може визначати особливості поведінки людини. Тим самим вона може забезпечувати особистість системою орієнтації в життєвих ситуаціях.
Таким чином, ситуація

це складний конструкт, за допомогою якого людина описує суб'єктивну особистісно й діяльнісно опосередковану концептуалізацію об'єктивних взаємодій себе із середовищем її життєдіяльності.

Підводячи підсумки дослідницьким підходам у вивченні образу конфліктної ситуації, відзначається, що образи соціальних ситуацій за своїм походженням є частиною образу світу, який визначає можливість пізнання й керування поведінкою (Н.І. Леонов, 2002). За змістовною своєю сутністю образ конфліктної ситуації

це організована репрезентація конфліктної ситуації в системі знань суб'єкта, що представлена у двох аспектах: структурному й динамічному. Структура образу конфліктної ситуації, зумовлена самим суб'єктом, містить наступні його презентуючі складові: самого себе, іншої людини і концептуальність ситуації. Динамічний аспект характеризується такими феноменами як
―цілісність-незавершеність‖,
―взаємозв'язок- автономність‖, ―статичність-динамічність‖, ―типовість-індивідуальність‖.
Виходячи з вище викладеного, конфліктна поведінка розуміється як просторово- часова організація активності суб'єкта, регуляція якого опосередкована образом конфліктної ситуації. На підставі даного підходу досліджуються типи конфліктної поведінки керівників.
Отже, образ соціальної ситуації відповідає основним показникам і характеристикам онтологічної реальності:
1)
він завжди співвіднесений із суб'єктом;
2) представлений у свідомості людини у ―згорнутому‖ вигляді;
3)
опосередковує і переломлює через себе зовнішні впливи;
4)має системний характер; у функціональному плані передує поведінці, а в генетичному

є наслідком діяльності людини.
Специфічні особливості цієї онтологічної реальності, представленої в образі ситуації, що визначає специфіку поведінки суб'єкта, може виступати як диференціювальна ознака активності суб'єкта. Інваріантний характер образу конфліктної ситуації став підставою для створення типології конфліктних особистостей керівників: компенсувального, психозахисного і одержимого переможця (М.І. Леонов, 2002).
Поняття образу конфліктної ситуації, запропоноване автором, вже засвідчило свою еврістичність у наступних дослідженнях.
Так,

М.М. Главатських, досліджуючи взаємозв'язок образу конфліктної ситуації й поведінки юнаків у конфлікті, виділяє такі її типи, як домінантну, агресивну, недружню, напружену, психозахисну (М.М. Главатських, 2003).
Таким чином, онтологічний підхід розглядає співвіднесення зовнішнього й внутрішнього через їхню взаємодію, визначаючи людину як активну, конструюючу соціальну реальність.
В онтологічному підході детермінантою соціальної поведінки виступає суб'єктивна реальність, образ ситуації, що перетворює об'єктивні умови ситуацій, в які може бути включений суб'єкт (в якості суб'єкта може виступати особистість, мала або велика група), у реальність.
Онтологічний підхід, виступаючи як теоретична основа конфліктології, дозволяє адекватно досліджувати й передбачати соціальну поведінку у світі, що змінюється: політичну, організаційну, релігійну, асоціальну, етнічну та інші види, що виникають в умовах сучасних різких соціально-економічних перетворень.



Методи дослідження у конфліктології

Науковий метод

це історично сформований спосіб одержання безсумнівних фактів, які, на думку І.П. Павлова, є ―повітрям будь-якої науки‖.
Історія наукового пізнання виробила багато методів, кожний з яких має свої можливості, переваги й недоліки, порівняно з іншими методами. У цьому контексті некоректно говорити про гарні й погані методи, як, втім, і про пошук одного універсального інструменту

кожен з наукових методів може бути ефективним лише за умови досконалого володіння ним. Використання методу, серед іншого, передбачає чітке уявлення про те, де й коли його треба застосовувати, наскільки достовірні дані можна одержати за його допомогою.
Психологія у своїй практиці використовує дві групи методів

загальнонаукові й власне психологічні. Перші використовуються більшістю
наук як природничих, так і гуманітарних: експеримент, спостереження, бесіда, аналіз продуктів діяльності, опитування, самоспостереження та ін.
Саме тому, говорячи про методи соціальної психології, обмежимося спочатку колом загальнонаукових.
Добре відомо, що своєрідність їхнього застосування у психології визначається, насамперед, особливими властивостями психічних явищ
(ідеальність, суб'єктивність і неможливість безпосереднього спостереження), на відміну, наприклад, від хімічних, фізичних, біологічних явищ. Ця своєрідність повинна бути добре відома студентам магістратури, майбутнім викладачам ВНЗ з курсів загальної, вікової й педагогічної психології.
Доцільно в теоретико-методологічному плані розрізняти поняття
„методи‖, „методики‖ й „техніки‖ діагностування, у тому числі й соціально- психологічного. Під методом слід розуміти один з універсальних способів осягнення, пізнання, опису явищ дійсності, в основі яких лежить якийсь один принцип. Під методикою розуміємо сукупність методичних і технічних прийомів, що модифікують даний метод своєрідністю, послідовністю й взаємозв'язком цих прийомів. Методики на відміну від методу, що носить більш універсальний характер, завжди ―прив'язані‖ до вивчення певного конкретного предмету (наприклад, методика ДМО

діагностика міжособистісних відносин
Т. Лірі). Під технікою діагностування прийнято розуміти сукупність спеціальних прийомів для ефективного використання того чи іншого методу
(наприклад, прийоми статистичного аналізу, прийоми контролю надійності
інформації, прийоми вимірювання кількісних характеристик тощо).
Становить інтерес класифікація методів соціальної психології, розроблена В.Е. Кузьміним і В.Е. Семеновим у монографії ―Методи соціальної психології‖. У цій класифікації вся сукупність методів упорядковується в такий спосіб:
1.
Методи емпіричного дослідження:

спостереження;

вивчення документації;


опитування (інтерв'ювання, анкетування);

спеціалізовані соціально-психологічні методи (соціометрія; експертна або групова оцінка тощо);

тести;

експеримент.
2.
Методи моделювання.
Особливістю цієї класифікації є те, що в першому блоці методи соціально- психологічної діагностики розташовані в певній логічній послідовності.
До другого блоку автори монографії відносять методи моделювання, які, на їхню думку, можуть виступати як у якості джерела емпіричної інформації, так і як засіб для теоретичних побудов.
Для соціально-психологічної діагностики мають цінність методи емпіричного дослідження або збору первинної інформації про діагностований об'єкт (1) і методи аналізу первинної інформації (2). Втім, другий блок варто значно розширити, як це робиться в багатьох роботах, присвячених методології й методикам конкретних соціологічних та соціально-психологічних досліджень. Зокрема, В.А. Отрут до цього блоку вносить, крім соціального моделювання, й методи опису і класифікації, типологізації, статистичний
аналіз, системний аналіз, генетичний та історичний аналіз.
Говорячи про проблеми використання в межах даної галузі конкретних експериментальних методик, багато авторів справедливо відзначають відносну бідність їхнього арсеналу. ―Практично всі методи сучасної психології знаходять своє застосування у вивченні конфліктів, хоча вони далеко не завжди здатні забезпечити психологів надійною інформацією‖,

відзначає Н.В. Гришина.
Саме тому в даному навчально-методичному посібнику йдеться не про особливості методів як принципових способів одержання необхідного матеріалу, а про специфіку методик і технік їхнього використання у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів.
Для діагностики особливостей поведінки особистості у конфлікті успішно використовуються наступні популярні збірки психологічних тестів:

1.
"Методика визначення акцентуацій характеру" К. Леонгарда
2. "Методика вивчення фрустраційних реакцій" С. Розенцвейга
3. "Методика діагностики міжособистісних та міжгрупових
стосунків («соціометрія»)" Дж. Морено
4.
"Практична
психодіагностика": Методики та тесты:
Навчальний посібник. - Самара, 1998. (російською мовою) та ін.
ВИСНОВКИ
1. Одним з актуальних завдань конфліктології є пошук підходів для наукового аналізу конфліктів. Труднощі цього етапу зумовлені двома причинами. З одного боку, у вітчизняній психології спостерігається методологічна криза, коли стає традиційною необов'язковість матеріалістичних уявлень про походження, функціонування й розвиток психіки. З іншого боку, це пояснюється рядом особливостей такого соціального явища, як конфлікт.
2. На сучасному рівні розвитку теоретичних уявлень про природу, зміст і шляхи розв’язання конфліктів необхідно провести теоретичний аналіз вітчизняних і закордонних досліджень у цій галузі. Систематизація в цьому напрямку представляється актуальною, тому що різночитання щодо природи конфліктів є фактором гальмування досліджень, а також тому, що міжсуб’єктне спілкування в умовах ВНЗ супроводжується виникненням і розвитком найрізноманітніших конфліктів. Проблема розуміння конфлікту як соціального явища й визначення його ролі в соціогенезі, визначення детермінант конфліктної поведінки – є пріоритетною в сучасній конфліктології.

3. Розглядаючи конфлікт як складне динамічне явище, необхідно зазначити, що він має свої певні межі. На сьогоднішній день можна виділити три аспекти визначення меж конфлікту: просторовий, часовий і
внутрішньосистемний.
Просторові межі конфлікту визначаються територією, на якій відбувається конфлікт і представлений у свідомості людини в його семантичному просторі.
Часові межі – це тривалість конфлікту, його початок і кінець, які також можуть бути представлені суб'єктивним переживанням ситуації конфлікту.
Визначення внутрішньосистемних меж конфлікту тісно пов'язане із чітким виділенням суб'єктів конфлікту із усього кола його учасників.
4.
За логікою системного підходу, доцільно використати модель конфлікту: ―змінні – простір – час‖. Дана модель дозволяє враховувати такі дихотомічні показники соціальних явищ, як ―стійке – мінливе‖, ―статичне – динамічне‖, ―одновимірне – багатовимірне‖.
5. Одним із центральних питань конфліктології є питання про причини й фактори, що зумовлюють виникнення конфліктних ситуацій та їх переростання в конфлікт. Серед дослідників цієї проблеми існують суперечності, пов'язані з тим, наскільки стійкими, стабільними або ж, навпаки, залежними від конкретних ситуацій взаємодії розглядаються детермінанти конфлікту. Тих, хто пов'язує конфліктність із утвореннями, стабільними в часі
(диспозиціями, конфліктними рисами особистості, установками), умовно відносять до дослідників диспозиційного підходу. Тих, хто схильний розглядати конфліктну поведінку особистості як результат виняткового впливу ситуаційних факторів, що не залежать від ―внутрішнього‖ ментально-мотиваційного, значеннєвого плану, відносять до представників ситуаційного підходу.
6. З метою прогнозу поведінки людини в широкому діапазоні ситуацій дослідники намагалися виявити коло найбільш універсальних рис особистості й створити на цій основі теоретичну модель, найкращу із погляду компактності й відтворюваності в різних ситуаціях. Із безлічі підходів до цього
питання більшість авторів виділяє три найбільш популярні теорії: кеттеллівська теорія "16 PF", "П'ятірка Нормана" і система "PEN" Г. Айзенка.
7. Визнання взаємовпливу людини й середовища вимагає сьогодні нової теорії й способу оцінки як самого середовища, так і взаємин людини з ним.
Найбільш актуальні ідеї стосовно дослідження цих феноменів висловлені засновником топологічної психології, К. Левіним. Він актуалізував проблему онтологічного підходу до дослідження соціальної поведінки особистості.
Онтологічний підхід, визначаючи людину як активну, що конструює соціальну реальність, дозволяє зрозуміти взаємозв'язок образів соціальної ситуації й реальної поведінки.
8. Психологічний зміст відносин ―людина – світ‖ у психології вирішується через розуміння проблеми образу. Її розробка має виняткове значення для розвитку як загальної теорії психології, так і теоретичної бази спеціальних психологічних дисциплін. Не менш важлива вона й для вирішення практичних завдань, що стоять перед психологією.
9. Поняття ―образ‖ є одним із центральних у психології, оскільки саме образи, відбиваючи реальність, є основним змістом психіки суб'єкта.
Є.О. Климовим розроблена ідея багатомірності й багатофункціональності образів, що формуються в людини протягом її професійної діяльності, переконливо показаний їхній вплив на становлення професійної свідомості особистості, зроблено глибокий аналіз літератури із проблем ролі психічних образів у професійній діяльності (1971, 1984, 1995).
Концепція ―Образа світу суб'єкта‖, розроблена у вітчизняній психології, образ світу розкриває його як цілісну багаторівневу систему уявлень людини про світ, інших людей, про себе і свою діяльність, як систему, що опосередкує, переломлює через себе будь-який зовнішній вплив. Тим самим образ (або уявлення) світу відбиває те конкретно-історичне – екологічне, соціальне, культурне тло, на якому (або в межах якого) розгортається вся психічна діяльність людини. Важливою властивістю образу світу є його прогностична орієнтація, спрямованість на відображення не того, що є, а того, що буде в
найближчому або більше віддаленому майбутньому. Реалізується така спрямованість у постійному генеруванні пізнавальних гіпотез, які формулюються мовою почуттєвих вражень.
10. Л.А. Петровська, С.В. Ковальов, Н В. Гришина, М. І. Леонов та ін. одним з компонентів структури конфлікту вважають образи конфліктної ситуації. Вони є опосередковуючою ланкою між характеристиками учасників конфлікту й умовами його протікання, з одного боку, і їхньою конфліктною поведінкою з іншої.
11. Психологія у своїй практиці використовує дві групи методів

загальнонаукові й власне психологічні. У теоретико-методологічному плані слід розрізняти поняття „методи‖, „методики‖ й „техніки‖ діагностування, у тому числі й соціально-психологічного. Під методом слід розуміти один з універсальних способів осягнення, пізнання, опису явищ дійсності, в основі яких лежить якийсь один принцип. Під методикою доцільно розуміти сукупність методичних, технічних прийомів, що модифікують даний метод своєрідністю, послідовністю й взаємозв'язком цих прийомів. Методики на відміну від методу, що носить більш універсальний характер, завжди
―прив'язані‖ до вивчення конкретного предмета (наприклад, методика ДМО — діагностика міжособистісних відносин Т. Лірі). Під технікою діагностування прийнято розуміти сукупність спеціальних прийомів для ефективного використання того чи іншого методу (наприклад, прийоми статистичного аналізу, прийоми контролю надійності інформації, прийоми виміру кількісних характеристик тощо).

Творчі завдання й питання для обговорення на практичних заняттях:
1.
Чим зумовлені труднощі вивчення конфліктів на сучасному етапі?
2.
У чому полягає сутність конфлікту як соціально-психологічного явища?
3.
Які пояснювальні моделі конфліктного поводження розробляються в сучасній конфліктології?
4.
Опрацюйте запропоновані психологічні методики та техніки і з’ясуйте на основі обчислення їх результатів свій конфліктологічний потенціал.
5.
Користуючись означеними психологічними методами, методиками та техніками діагностуйте конфліктологічний потенціал Ваших рідних, близьких та друзів.
Питання для самоконтролю:
1.
У чому полягає сутність онтологічного підходу в дослідженні соціальної поведінки?
2.
Розкрийте зміст принципу суб’єктивної інтерпретації.
3.
Яким чином образ конфліктної ситуації впливає на виникнення конфлікту?
4.
Розкрийте онтологічну сутність образу конфліктної ситуації.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Основна:

з/п
Автор, назва, видавництво, рік видання
Кількість
екземпл. у
бібліотеці
Примітки
1.
Анцупов А.Я., Малышев А.Н. Введение в конфликтологию: Учеб. пособие. – К.:МАУП, 1996.
– 103 с.
2.
Большаков А.Г., Несмелова М.Ю. Конфликтология организаций: Учеб. пособие. – М.: МЗ Пресс, 2001.
– 182с.
3.
Васильев Н.Н. Тренинг преодоления конфликтов. –
СПб.: Речь, 2002. – 174 с.
4.
Громова О.Н. Конфликтология. Курс лекций. – М.:
Ассоциация ―Тандем‖; ЭКМОС, 2001. – 320 с.
5.
Дэна Д. Преодоление разногласий. Как улучшить взаимоотношения на работе и дома. – СПб.: АОЗТ
«Институт личности», АОЗТ «Ленато», ИЧП
«Палантир», 1994. – 138 с.
6.
Ємельяненко Л.М., Петюх В.М., Торгова Л.В.,
Гриненко А.М. Конфліктологія: Навч. посібник /За заг. ред. В.М. Петюха, Л.В. Торгової. – К.: КНЕУ,
2003. – 315 с.
7.
Козырев Г.И. Введение в конфликтологию: Учеб. пособие. – М.: ВЛАДОС, 2001. – 176 с.
8.
Ложкин Г.В., Повякиль Н.И. Практическая психология конфликта: Учеб. пособие. – К.: МАУП,
2000. – 256 с.
9.
Осипова А.А. Общая психокоррекция: Учеб. пособие. – М.: ТЦ Сфера, 2002. – 512 с.
10.
Прикладная конфликтология: Хрестоматия /Сост.
К.В. Сельченок. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2003. –
624 с.
11.
Хасан Б.И. Психотехника конфликта: Учеб. пособие. – Красноярск: Краснояр. гос. ун-т, 1995. –
99 с.

Додаткова:
Підручники
1.
Анцупов А.Я., Шипилов А.И. Конфликтология: Учеб. – М. ЮНИТИ, 1999.
– 551 с.
2.
Бабосов Е.М. Конфликтология: Учеб. пособие. – 2-е изд., стереотип. –
Мн.: ТетраСистемс, 2001. – 464 с.
3.
Бандурка А.М., Друзь В.А. Конфликтология: Учеб. пособие. – Х.: Ун-т внутр. дел, 1997. – 350 с.
4.
Ворожейкин И.Е., Кибанов А.Я, Захаров Д.К. Конфликтология: Учеб. –
М.: ИНФРА-М, 2001. – 224 с.
5.
Конфликтология: Учеб. /В.П. Ратников, В.Ф. Голубь, Г.С. Лукашова и др.;
Под ред. В.П. Ратникова. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001. – 512 с.
6.
Практикум по арт-терапии /Под ред. А.И. Копытина. – СПб: Питер, 2001.
– 448 с.
7.
Скотт Дж. Конфликты. Пути их преодоления. – К.: Внешторгиздат, 1991. –
202 с.
Довідкові видання
1.
Платонов К.К. Краткий словарь системы психологических понятий. – М.:
Высш. школа, 1981. – 175 с.
2.
Шапар В. Психологічний тлумачний словник. – Х.: Прапор, 2004. – 640 с.
Узагальнюючі праці
1.
Герасіна Л.М., Панов М.І., Осіпова Н.П. та ін. Конфліктологія /За ред Л.Н.
Герасіної, М.І. Панова . – Х.: Право, 2002. – 256 с.
2.
Зайцев А.К. Социальный конфликт. – М.: Academia, 2000. – 464 с.
3.
Корнелиус Х, Фэйр Ш. Выиграть может каждый. – М.: Стрингер, 1992. –
256 с.

4.
Мастенбрук У. Управление конфликтными ситуациями и развитие организации. – М.: ИНФРА-М, 1996. – 256 с.

СЛОВНИК КЛЮЧОВИХ КОНФЛІКТОЛОГІЧНИХ
ТЕРМІНІВ

Арт-терапія – заняття мистецтвом, що сприяє нормалізації емоційного стану людини і зняттю нервового напруження.
Застосовується у конфліктних ситуаціях з метою допомоги суб’єкту в усвідомленні та інтерпретації власних емоційних переживань за допомогою образів- символів. Основні види: музико-терапія (слухання музики), бібліотерапія (читання книг), казко-терапія
(читання чи складання казок), складання історій з бажаним завершенням, танцювальна терапія (створення та виконання танців), проективний малюнок, лялькотерапія тощо.
Виграти – виграти – стратегія управління конфліктом, за якої сторона- конфліктер прагне до такого виходу з конфлікту, який задовольняє обох його учасників.
Виграти - програти – стратегія управління конфліктом, за якої одна сторона прагне досягти своєї мети за рахунок поразки іншої.
Викривленість сприйняття конфлікту – неточне або хибне розуміння мотивів поведінки, висловлювань, вчинків і дій опонентів, їхніх особистісних якостей.
Випадковий клнфлікт – конфлікт, що виник через непорозуміння чи випадковий збіг обставин.



Групи підтримки - приватні, офіційні чи юридичні особи, які не беруть безпосередньої участі у конфлікті, але своїми діями, мовчазною підтримкою або лише присутністю можуть впливати на розвиток конфлікту та його результати.
Ескалація конфлікту – розвиток конфлікту, що прогресує у часі; загострення протиборства, за якого наступні руйнівні впливи опонентів один на одного стають більш
інтенсивними, ніж попередні.
Зміщений конфлікт – конфлікт, у якому істинна причина приховується за надуманою.
Інтенсивність конфлікту – гострота протидії сторін, що беруть у ньому участь. Розрізняють конфлікти низької, середньої та високої інтенсивності.
Інцидент – збіг обставин, дія або сукупність дій учасників конфліктної ситуації, що стають приводом до конфлікту.
Інші учасники конфлікту – особи, які не беручи безпосередньої участі у конфлікті, підштовхують інших до нього (підбурювачі), планують та забезпечують його розвиток (організатори) або сприяють припиненню конфлікту (медіатори).
Компроміс – стратегія поведінки у конфлікті, яка передбачає взаємні поступки опонентів
і досягнення ними взаємоприйнятного рішення за рахунок відмови від повного задоволення своїх цілей заради збереження чи
налагодження добрих стосунків з іншою стороною:
―Краще половина, ніж нічого‖.
Конкуренція – стратегія поведінки у конфлікті, яка полягає у прагненні підкорити собі іншу сторону та нав’язати їй вигідне для себе рішення.
Конфлікт – процес крайнього загострення суперечностей та боротьби двох чи більше сторін за розв’язання значущої для них проблеми. Завжди супроводжується негативними емоціями. Передбачає наявність предмета конфлікту та його учасників (опонентів).
Конфліктологія – це наука, що вивчає закономірності та механізми виникнення і розвитку конфліктів, а також мистецтво управління ними.
Конфліктна поведінка – чергування взаємних дій і реакцій учасників конфлікту, спрямованих на реалізацію власних інтересів
і обмеження інтересів опонента. Принципи конфліктної поведінки: концентрація і координація сил, економія сил і часу, завдавання удару у найбільш вразливе місце супротивника.
Конфліктна ситуація – ситуація накопичення суперечностей, що містять
істинну причину клнфлікту. Виявляється у прихованому або відкритому протиборстві учасників, які мають власні мотиви, мету, засоби і способи розв’язання значущої для них проблеми.

Конфліктогени – слова, жести, погляд, дії (бездіяльність), що можуть призвести до конфлікту.
Моделі конфлікту – можливі варіанти його розгортання:
1)
конфліктоген 1 + конфліктоген 2 + … конфліктоген n
= КОНФЛІКТ;
2)
конфліктна ситуація 1 + конфліктна ситуація 2 + … конфліктна ситуація n = КОНФЛІКТ;
3)
конфліктна ситуація + інцидент = КОНФЛІКТ.
Мотиви сторін конфлікту – спонукання учасників до вступу у конфлікт, пов’язані із задоволенням їхніх потреб; сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, що викликали конфліктну активність суб’єкта.
Невірно приписаний конфлікт – той, у якому справжній суб’єкт конфлікту знаходиться ―за лаштунками‖ протиборства, а у конфлікті задіяні учасники, які не мають до нього безпосереднього відношення.
Нереалістичний конфлікт – той , у якому гостра взаємодія спрямована не на досягнення конкретної мети, а на ―виплескування‖ накопичених негативних емоцій і ворожого ставлення до опонента. Завжди деструктивний. Найчастіше розпочинається як реалістичний, але з наростанням емоційної напруги перетворюється не нереалістичний.
Об’єкт конфлікту – матеріальна (ресурс), соціальна (влада) або духовна
(ідея, норма, принцип тощо) цінність, до володіння або користування якою прагнуть сторони конфлікту.

Образ конфлікту – суб’єктивна інтерпретація причин та сутності конфлікту його сторонами. Включає у себе уявлення опонентів про самих себе (свої цілі, мотиви, цінності, можливості тощо); про супротивну сторону (її цілі, мотиви, цінності, можливості тощо); про умови та ситуацію конфліктної взаємодії.
Основні учасники конфлікту – суб’єкти конфлікту, які беруть у ньому безпосередню участь і активно протидіють один одному.
Потенційний конфлікт – ситуація, коли існують реальні передумови для виникнення конфлікту, але сторони (або одна з них) поки що не усвідомлюють ситуацію як конфліктну.
Предмет конфлікту – це об’єктивно існуюча або уявна проблема, що є основою конфлікту.
Пристосування – стратегія поведінки у конфлікті, яка полягає у підкоренні чи поступках суб’єкта опонентові і зниженні рівня своїх домагань або відмові від них.
Програти-програти - стратегія управління конфліктом, за якої сторона- конфліктер свідомо йде на програш, але разом із тим змушує до поразки й свого опонента.
Просторова межа конфлікту – зумовлена розміром територій, на яких він відбувається. Залежно від цього розрізняють місцевий, локальний, регіональний, глобальний конфлікти.

Психодрама – метод групової психокорекції, що становить собою рольову гру, у ході якої використовується драматична
імпровізація як спосіб вивчення внутрішнього світу учасників групи і створюються умови для спонтанного вираження ними почуттів, пов’язаних із хвилюючими їх подіями чи конфліктами.
Реалістичний конфлікт – конфлікт, викликаний незадоволенням певних потреб чи вимог учасників або несправедливим, на їх думку, розподілом між ними матеріальних чи духовних цінностей. Спрямований на досягнення конкретної мети.
Реверсія конфлікту – повернення його на попередню стадію розвитку.
Розв’язання конфлікту – процес знаходження взаємоприйнятного рішення проблеми, яке здатне задовольнити кожну із сторін конфлікту і гармонізувати їхні стосунки. Передбачає припинення конфліктогенів, вичерпання інцидента, нейтралізацію конфліктної ситуації.
Сигнали конфлікту –психологічний дискомфорт→сутичка→ непорозуміння
→ емоційне напруження→ криза→ конфліктна ситуація→ інцидент.
Співробітництво – стратегія поведінки у конфлікті, яка полягає у прагненні знайти взаємовигідне рішення, враховуючи інтереси кожної із сторін.

Стратегія поведінки у конфлікті – спосіб орієнтації особистості чи групи у конфлікті, установка на певні норми поведінки у ситуації конфлікуту. Основними видами є: конкуренція, співробітництво, компроміс, пристосування, уникання.
Стратегія управління конфліктом – орієнтація сторін конфлікту на певний результат його розв’язання:
―виграти-програти‖,
―виграти-виграти‖, ―програти-програтти‖.
Структура конфлікту – це сукупність його стіких зв’язків, що забезпечують його цілісність, тотожність самому собі, відмінність від
інших явищ соціального життя. Охоплює учасників конфлікту, предмет, об’єкт, макро- і мікросередовище конфлікту.
Суб’єктна межа конфлікту – зумовлена кількістю учасників на момент його початку. Розширення цієї межі, залучення до конфлікту нових осіб призводить до ускладнення його структури і перебігу, пошуку інших способів його розв’язання.
Стиль поведінки у конфлікті – характерна для суб’єкта система способів і прийомів поведінки у конфлікті. Основними стилями поведінки у конфлікті є: авторитарний, демократичний, маніпулятивний, ліберальний, анархічний, ситуативний, непослідовний.

Тактика поведінки у конфлікті – лінія поведінки суб’єкта у конфлікті.
Основними видами тактик є: жорстка (захват і утримання об’єкту, тиск, фізичне насильство, психологічне насильство); нейтральна (коаліційна,
санкціонування, демонстративних дій) і м’яка (угода або змова, дружелюбства, фіксації позиції).
Уникання – стратегія поведінки у конфлікті, яка характеризується ухилянням суб’єкта від відкритого протистояння опонентові, пасивною відмовою від розв’язання конфлікту, пущення його на самоплин: ―Ані мені, ані тобі‖.
Учасники конфлікту – приватні, офіційні, юридичні особи, які беруть участь у конфлікті. Оскільки міра їх участі неоднакова, то розрізняють: основних учасників, групи підтримки,
інших учасників.
Хибний конфлікт – сприйняття суб’єктом ситуації як конфліктної без реальних на те причин.
Часова межа конфлікту – зумовлена його тривалістю у часі, наприклад,
Сторічна війна, тридцятирічна війна тощо.

ДОДАТКИ
Додаток А.
НАВЧАЛЬНИЙ ПЛАН і ПРОГРАМА КУРСУ
"КОНФЛІКТОЛОГІЯ"
для студентів вищих технічних навчальних закладів
І. Передмова
Програма курсу складена на підставі анотації освітньо-професійних програм
інженерно-технічного профілю, вимог освітньо-кваліфікаційних характеристик відповідних спеціальностей, а також з урахуванням попереднього досвіду кафедри суспільних та гуманітарних наук КУЕТТ, кафедр Харківської державної академії залізничного транспорту і споріднених вузів: Української інженерно- педагогічної академії, Національного університету імені Т.Г. Шевченка,
Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова та ін.
II. Мета і завдання курсу

Метою курсу ―Конфліктологія‖ є ознайомлення студентів із сутністю, структурою та типологією конфлікту як соціального феномену; формування в них умінь діагностувати, прогнозувати, розв’язувати і попереджувати різноманітні конфліктні ситуації (виробничі, побутові, соціально-трудові, соціально-економічні, подружні тощо); оволодіння майбутніми спеціалістами методиками психологічного захисту та управління емоціями у конфлікті.
Основні завдання курсу полягають у:
- навченні студентів виявляти причини виникнення конфліктів, визначати ознаки їх прояву, види, типи, спрямованість і межі поширення;
- засвоєнні ними моделей поведінки у конфлікті, правил організації безконфліктної взаємодії, урегулювання та вирішення конфліктів;

- ознайомленні їх з основними стратегіями, тактиками і технологіями розв’язання конфліктів;
- залученні до самостійного прийняття рішень у ході створеної у діловій грі конфліктної ситуації;
- опануванні техніками арт-терапії, психологічними прийомами виходу з конфліктних ситуацій тощо.
За підсумками вивчення курсу ―Конфліктологія‖ студенти повинні отримати уявлення про сучасні наукові підходи до визначення сутності конфліктології як науки і мистецтва подолання конфліктів, оволодіти категоріальним апаратом конфліктології, засвоїти основні правила безконфліктного спілкування, осмислити способи вирішення конфліктних ситуацій, зрозуміти закономірності та опанувати найефективнішими методами діагностики і попередження конфліктів.
IІІ. Міждисциплінарні зв'язки


Матеріал навчальної дисципліни ―Конфліктологія‖ базується на знаннях, отриманих студентами під час вивчення історії, філософії, логіки, психології та інших наук. Навчальна дисципліна "Конфліктологія" дає можливість протягом одного семестру ознайомити студентів із основними теоретичними положеннями цієї науки і таким чином підготувати їх до оволодіння знаннями з психології та етики ділового спілкування, психології управління тощо.
IV. Обсяг годин на вивчення дисципліни за навчальним
планом і види поточного та підсумкового контролю


На вивчення навчальної дисципліни ―Конфліктологія‖ навчальним планом спеціальності передбачено:

Кількість годин лекцій .........................................18
Кількість годин практичних занять.....................18
Всього аудиторних занять....................................36
Кількість годин самостійних занять....................45
Упродовж вивчення курсу заплановано 3 проміжні контролі (6 годин).
Контрольним заходом щодо визначення якості засвоєння студентами навчального матеріалу з дисципліни є залік (2 години).
Обсяг годин на вивчення дисципліни і контрольні заходи:
Сем-тр За навчальним планом
За робочим навчальним планом
Примітки
Загальний обсяг годин на дисципліну
І
36 18 + 18
Обсяг годин на самостійне вивчення
I
45 45
Контрольні заходи
I
ПК, практичні заняття, залік
ПК, практичні заняття, залік
V. Тематичний план

п/п

Навчальні теми
Аудиторні
заняття
Сам.
роб.


Література

Лекц Практ
1.
Теоретичні засади конфліктології
2 2
5
Ємельяненко Л.М., Петюх В.М.,
Торгова
Л.В.,
Гриненко
А.М.
Конфліктологія: Навч. посібник /За заг. ред. В.М. Петюха, Л.В. Торгової.
– К.: КНЕУ, 2003.
2.
Конфлікт як соціальний феномен
2 2
5
Козырев
Г.И.
Введение в конфликтологию: Учеб. пособие. –
М.: ВЛАДОС, 2001.

3.
Типологія конфліктів
2 2
5
Дмитриев А.В., Кудрявцев В.Н.,
Кудрявцев С.В. Введение в общую теорию конфликта. – М., 1993.
4.
Динаміка розгортання конфлікту
2 2
5
Громова О.Н. Конфликтология: Учеб. пособие. – М., 1993.
5.
Діагностика конфлікту
2 2
5
Петровская Л.А. О понятийной схеме социально-психологического анализа конфликта
//Теорет.-методолог. проблемы соц. психологии. – М.:
МГУ, 1977.
6.
Взаємодія учасників конфлікту
2 2
5
Крогиус Н.В. Личность в конфликте.
– Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1976.
7.
Управління емоціями у конфлікті
2 2
5
Хасан Б.И. Психотехника конфликта:
Учеб. пособие.

Красноярск:
Краснояр. гос. ун-т, 1995.
8.
Урегулювання та вирішення конфліктів
2 2
5
Дэна Д. Преодоление разногласий.
Как улучшить взаимоотношения на работе и дома. – СПб.: АОЗТ
«Ленато», ИЧП «Палантир», 1994.
9.
Запобігання виникненню конфліктів
2 2
5
Ворожейкин И.Е., Кибанов А.Я.,
Захаров
Д.К.
Конфликтология:
Учебник. – М. ИНФРА-М, 2001.

VІ. Календарний план

№ з/п
Навчальні теми

Всього
годин
В тому
числі
На сам.
опрац.
Лекц. Практ.
1.
Теоретичні засади конфліктології
9
1/1
Конфліктологія: наука і мистецтво
2 1/2
Предмет і завдання конфліктології
2 1/3
Внутрішньоособистісний конфлікт
5
2.
Конфлікт як соціальний феномен
9
2/1
Сутність і структура конфлікту

2 2/2
Функції та рівні прояву конфліктів
2

2/3
Міжособистісні конфлікти
5
3.
Типологія конфліктів
9
3/1
Основні типи і види конфліктів
2 3/2
Класифікація виробничих конфліктів
2 3/3
Соціально-трудові конфлікти
5
4.
Динаміка розгортання конфлікту
9
4/1
Передумови виникнення та стадії розвитку конфлікту
2 4/2
Дії керівника в процесі розвитку конфлікту в організації
2 4/3
Конфлікти в організації
5
5.
Діагностика конфлікту
9
5/1
Змістовий та структурний аналіз конфлікту
2 5/2
Технологія діагностики конфлікту
2 5/3
Групові конфлікти
5
6.
Взаємодія учасників конфлікту
9
6/1
Стратегії, тактики та стилі поведінки учасників конфлікту
2 6/2
Типологія конфліктних працівників в організації
2 6/3
Насилля у конфліктах
5
7.
Управління емоціями у конфлікті
9
7/1
Психологічні методики подолання негативних емоцій у конфлікті
2
7/2
Саморегуляція емоційного стану за допомогою методів арт-терапії
2 7/3
Способи подолання несприятливих емоційних станів, зумовлених конфліктами
5
8.
Урегулювання та вирішення конфліктів 9
8/1
Сутність, правила та способи розв’язання і врегулювання конфліктів
2
8/2
Технологія конструктивного вирішення конфлікту
2

8/3
Сімейні конфлікти
5
9.
Запобігання виникненню конфліктів
9
9/1
Сутність профілактики та передумови успішності запобігання конфліктам
2
9/2
Технологія попередження конфліктів
2 9/3
Подружні конфлікти
5

РАЗОМ:
81

18

18

45

Додаток Б.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал