Навчально-методичний посібник для підготовки магістрів



Pdf просмотр
Сторінка23/28
Дата конвертації12.12.2016
Розмір3.52 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28
6.10. Лялькотерапія як метод психокорекції особистості в конфлікті
З метою розв’язання інтра- та інтерперсональних конфліктів, полегшення соціальної адаптації та вибору особистістю соціально прийнятної поведінки у конфлікті, зживання її емоційних травм викоритовується лялькотерапія.
Цей метод грунтується на процесах ідентифікації особистості з улюбленим героєм казки, мультфільму, улюбленою іграшкою.
У якості основного прийому корекційного впливу обираються різноманітні дії з лялькою як проміжним об’єктом міжособистісної взаємодії. Лялька бере участь у постановці вистави, сюжет якогї є травмуючим для особистості, попадає у страшну історію й успішно з нею впорується. По мірі того, як розгортається сюжет, зростає емоційна напруга в людини й, досягнувши свого апогею, максимальної вираженості, змінюється бурхливими поведінковими емоційними реакціями завдяки яким знімається нервово-психічна напруга.
У психокорекційній роботі з дитиною лялькотерапія використовується з метою профілактики її конфліктної та дезадаптивної поведінки. Корекція її протестувальної, опозиційної чи демонстративної поведінки досягається шляхом розігрування нею за допомогою ляльок у парі з батьками або однолітками типових конфліктних ситуацій з її життя.
Процес лялькотерапії відбувається в два етапи: виготовлення іграшок та використання їх для відреагування значущих емоційних станів.
Психокорекційний вплив першого етапу виявляється в тому, що в його ході людина, яка знаходиться під владою сильних негативних емоцій та нервового збудження, заспокоюється, залучаючись до зосередженої, копіткої роботи і переключає свою увагу на її здійснення.
Психологічний вплив другого етапу полягає у наданні людині можливості вилити свої емоції вустами й діями своєї лялльки і в такий спосіб звільнитися від них.

У лялькотерапії використовуються різні види іграшок: маріонетки, пальчикові, тіньові, мотузяні, площинні, рукавичні, об’ємні ляльки, ляльки- костюми тощо.
Психокорекційне значення лялькотерапії полягає в тому, що, оживлюючи
іграшку, людина встановлює зв’язок між своїми діями та її поведінкою. Таким чином, вона отримує оперативний недирективний зворотний відгук на ці дії. Це допомагає їй самостійно коригувати свою поведінку у конфліктній ситуації й передбачати реакцію на неї у свого опонента.



ВИСНОВКИ
1.
Мистецтво є важливим засобом психологічного захисту особистості у конфлікті, адже воно створює зони захисного збудження, занурюючись у які, особистість переключається з негативних емоцій і складних психологічних проблем на позитивні емоції, релаксується і, заспокоюючись, легше опановує себе в конфлікті. Крім того, мистецтво містить неперевершені зразки майстерного розв’язання конфліктів і тому воно є цінним джерелом вивчення кофлікту та моделлю доцільної поведінки у конфліктній ситуації, яку запозичують морально орієнтовані „споживачі‖ мистецької продукції (14-15%).
2.
Конфлікт є основою розвитку й драматургії усіх мистецьких творів. На конфліктності й протиставленні музичних тем і лейтмотивів грунтується більшість великих музичних форм, цілий ряд народних, бальних
і сценічних танців, балет і опера. Конфлікт є основою сюжету творів образотворчого мистецтва, він зумовлює зав’язку літературних творів і задає
імпульс їх розвитку.
3.
Розроблені психологами арт-терапевтичні методики дозволяють особистості краще зрозуміти себе та свого опонента у конфлікті, обрати з
множини тратегій і тактик конфліктної поведінки найбільш доцільну, заспокоїтися та взяти під контроль негативні емоції у конфлікті, опанувати способами конструктивного розв’язання конфлікту.



Творчі завдання й питання для обговорення на практичних заняттях:

1.
Поясніть, у чому полягає конфліктологічний потенціал мистецтва?
2.
Чому конфлікт є основою розвитку сюжету й тематизму в мистецьких творах?
3.
Що таке арт-терапія і значення вона має для психологічної допомоги особистості в конфлікті?
4.
Охарактеризуйте конфліктологічні можливості музико-терапії.
5.
Охарактеризуйте конфліктологічні можливості бібліотерапії.
6.
Охарактеризуйте конфліктологічні можливості танцювальної терапії.
7.
Охарактеризуйте конфліктологічні можливості проективного малюнку.
8.
Охарактеризуйте конфліктологічні можливості лялькотерапії.
9.
Охарактеризуйте конфліктологічні можливості складання історій.
10.
Охарактеризуйте конфліктологічні можливості казкотерапії.
11.
Охарактеризуйте конфліктологічні можливості психодрами.
12.
Визначте формулу конфлікту та охарактеризуйте його складові на основі уривку з твору І. Нечуя-Левицького „Баба Параска та баба
Палажка‖:
„Раз мій рябий підсвинок уліз у Соловейків город, а мене тоді, на біду, не
було дома. Приходжу я додому – дивлюсь, а мій підсвинок висить на тину,
прив’язаний за задні ноги та ракотицями дереться об хворост. Я – до його, а
Солов’їха вже й вибігла з хати на поріг. Як роззявить рота, як покаже
залізні зуби!

„І сяка-така, бодай твоє порося вовки з’їли, і бодай ти вечора не
діждала, як твій підсвинок поїв мою цибулю.‖
А бий тебе сила божа! Ще не чула, одколи живу на світі, щоб свині
цибулю їли! Глянула я на свій город, а мої цибулі – коли б тобі стебло: чисто
всю вирвала Солов’їха, вже й жидам продала. Я кинулась до неї, а вона
стоїть на порозі та сичить, як гадюка:
„ Ой, люта ж я, люта! Не підступай, бо голову провалю кочергою, та й
на Сибір піду: і я пропаду, але й ти пропадеш!‖
І цур тобі, і пек тобі, осина тобі на тебе й на твого батька, з твоєю
цибулею! Не втерпіла-таки я, пішла до попа та дійсно все чисто розказувала
про Солов’їху. Од того часу, коли не вийду на город до криниці по воду, вона
вже й вибігає на поріг, вже й верещить:
„Попова сучко! на, цю-цю! гуджа! ксс, ксс! гуджа! попова сучко!‖
Сама вона попова сучка, бо як поб’є Соловейко, то вона зараз і біжить
до попа жалітись. І сестра її була така відьма, як і вона. Хіба не знаємо, як
Василь Лобань піймав її вночі під коровою та живцем виколов око залізякою?
І тітка її була відьма, і завод їх такий поганий; та й сам чоловік її злодій!
…‖
(Конфліктологічний аналіз твору представлено у Додатку К)
Питання для самоконтролю:

1.
Дайте визначення основних видів арт-терапії.
2.
Охарактеризцйте основні техніки психодрами.
3.
У чому полягають відмінності психодраматичного театру від звичайного?
4.
Які підходи щодо вивчення конфлікту ви можете назвати у мистецтвознавстві?

5.
Який механізм психокорекційного впливу в арт-терапії
є найважливішим?
6.
Назвіть головні завдання арт-терапії. У чому полягає її роль у конфлікті?
7.
Чому мистецтво називають засобом психологічного захисту особистості в конфлікті?
8.
Назвіть основні способи використання арт-терапії в конфлікті.
9.
Назвіть психологічні механізми корекційного впливу музико-терапії на особистість у конфлікті.
10.
У чому полягає психокорекційне значення проективного малюнку?
11.
У чому полягає психокорекційне значення бібліотерапії?

РОЗДІЛ 7.
МЕТОДИ ВИВЧЕННЯ КОНФЛІКТІВ ТА КОНФЛІКТНОЇ
ПОВЕДІНКИ ЇХ УЧАСНИКІВ

7.1. Способи дослідження поведінки особистості у конфлікті

Одним з актуальних завдань конфліктології є пошук підходів щодо наукового аналізу конфліктів. Труднощі цього етапу зумовлені, на наш погляд, двома причинами. З одного боку, у вітчизняній психології спостерігається етап методологічної кризи, коли традиційною стає необов'язковість матеріалістичних уявлень про походження, функціонування й розвиток психіки. Це у свою чергу веде до підміни об'єктивного суб'єктивним як у виборі методів дослідження, так і в тлумаченні його результатів.
З іншого боку, це пояснюється рядом особливостей такого соціального явища, як конфлікт.
По-перше, конфлікти належать до числа соціальних явищ, межі яких є розпливчастими й чітко не проглядаються. По-друге, будь-який конфлікт має безліч сторін, аспектів, що вимагає комплексного підходу до його вивчення. По-третє, на результати аналізу конфліктних ситуацій накладають суттєвий відбиток практично непереборні ідеологічні й ціннісні орієнтації або навіть упередженість дослідника, зумовлена його науковими
інтересами.
На сучасному рівні розвитку теоретичних уявлень про природу, зміст і шляхи розв’язання конфліктів необхідно провести теоретичний аналіз вітчизняних і закордонних досліджень. Систематизація наукових ідей в цьому напрямку уявляється вельми актуальною, адже відсутність єдиного розуміння природи конфліктів є фактором гальмування конфліктологічних досліджень, а системно-структурний підхід у конфліктології буде сприяти цілеспрямованому пошуку ефективних шляхів вирішення складних конфліктних ситуацій, зокрема, у навчально-виховній діяльності ВНЗ. Це необхідно також тому, що
міжсуб’єктне спілкування в умовах вищих навчальних закладів супроводжується виникненням і розвитком найрізноманітніших конфліктів та
їх комбінацій. Стало очевидним, що конфлікти, будучи складовою частиною життя кожного індивіда, породжують проблеми як індивідуального, так і соціального характеру, які, будучи різними за масштабами, причинами, структурою, тривалістю й ―цінністю‖, вимагають єдиної методології як у дослідженнях, так і в практичному їх регулюванні.
Проблема розуміння конфлікту як соціального явища й обгрунтування його ролі в соціогенезі, визначення детермінант конфліктної поведінки – є пріоритетною в сучасній конфліктології.
Конфлікту належить особливе місце в ряді соціальних явищ, що мають свій зміст, структуру. Отже, виникає необхідність створення понятійного апарату для опису цього явища.
Універсальна понятійна схема опису конфліктів, запропонована
А.Я. Анцуповим, містить одинадцять поняттєво-категоріальних груп:
1)
сутність конфліктів;
2)
їхню класифікацію;
3)
структуру;
4)
функції;
5)
генезу;
6)
еволюцію;
7)
динаміку;
8)
системно-інформаційний опис конфліктів;
9)
попередження;
10)
завершення;
11)
дослідження й діагностику конфліктів.
Розглядаючи сутність конфліктів, автор аналізує їх через поняття
„суперечність‖. Зважаючи на це, під соціальним конфліктом він розуміє найбільш гострий спосіб розвитку й завершення значущих суперечностей, що виникають у процесі соціальної взаємодії й полягають в протидії суб'єктів
взаємодії, яка супроводжується їхніми негативними емоціями стосовно один одного.
Розглядаючи конфлікт як складне динамічне явище, необхідно зазначити, що він має певні межі. На сьогоднішній день можна виділити три аспекти визначення меж конфлікту:
просторовий,
часовий
та
внутрішньосистемний.
Просторові межі конфлікту визначаються територією, на якій він відбувається і представлений у свідомості людини в її семантичному просторі.
Часові межі – це тривалість конфлікту, його початок і кінець, які також можуть бути представлені суб'єктивним переживанням людиною ситуації конфлікту.
Визначення внутрішньосистемних меж конфлікту тісно пов'язане із чітким виділенням суб'єктів конфлікту з усього кола його учасників.
Внутрішньосистемні межі є складними й різноманітними, оскільки залежать в системілюдських стосунків від того, наскільки широким є коло залучених до нього учасників.
За логікою системного підходу, доцільно використати модель конфлікту: ―змінні - простір – час‖. Ця модель дозволяє враховувати такі дихотомічні показники соціальних явищ, як ―стійке – мінливе‖, ―статичне – динамічне‖, ―одновимірне – багатовимірне‖. Спираючись на даний підхід, ми визначаємо конфлікт як форму прояву суперечності, нерозв’язаної в минулому
або розв’язаної в сьогоденні, що виникає в ситуації безпосередньої взаємодії
суб'єкта й зумовленого протилежно обраними цілями, образами конфліктної
ситуації, уявленнями, усвідомлюваними або неусвідомлюваними учасниками
ситуації діями, спрямованими на розв’язання або зняття даної суперечності. Це визначення дозволяє перевести проблему конфлікту на операціональний рівень
її вивчення.
Одним із центральних питань, що вимагають свого вирішення в дослідженні конфліктів, є питання щодо причин і факторів, які зумовлюють виникнення конфліктних ситуацій та їхнє переростання в конфлікт.

Складність вивчення даного явища полягає в тому, що дослідник не може простежити весь процес виникнення й розвитку конфліктної ситуації. Серед дослідників існують протиріччя, пов'язані з тим, наскільки стійкими, стабільними або ж, навпаки, залежними від конкретних ситуацій взаємодії розглядаються детермінанти конфлікту. Тих, хто пов'язує конфліктність із утвореннями, стабільними в часі (диспозиціями, конфліктними рисами особистості, установками), умовно відносять до дослідників диспозиційного
підходу. Тих, хто схильний розглядати конфліктну поведінку особистості як результат виняткового впливу ситуаційних факторів, що не залежать від
―внутрішнього‖ ментально-мотиваційного, значеннєвого плану, відносять до
представників ситуаційного підходу.
В основу диспозиційного підходу покладено два твердження, джерелом яких є повсякденний соціальний досвід. Відповідно до першого, у більшості соціальних ситуацій поведінка різних людей є різною. Друге доводить, що поведінку конкретної людини в різних ситуаціях можна передбачити досить точно. Ці твердження сприяли появі різних пояснювальних моделей конфліктної поведінки.
Для зручності аналізу предмета вивчення дослідники розділяють –
―зовнішній‖ і ―внутрішній‖ плани конфліктності. У першому випадку йдеться про конфліктну поведінку особистості в конкретній ситуації міжособистісної взаємодії. Джерела досліджень такого плану можна знайти у теорії біхевіоризму
(Дж. Тібо, X. Хеллі). У другому випадку відзначається суперечливість внутрішньоособистісних інтенцій (мотивів, особистісних змістів, цінностей), вивчення яких велося в руслі психоаналітичного напрямку
(3. Фрейд, К. Хорні, КГ. Юнг, А. Адлер, Е. Фромм).
Експерименти щодо вивчення конфліктної поведінки вперше були розпочаті Н. Міллером у 1944 р. Він же й розробив модель ―прагнення

уникнення‖, головні ідеї якої були закладені ще в працях К. Левіна (1935).
У зарубіжній психології пошуки
індивідуально-психологічних детермінант конфліктної поведінки зумовлені теоретичним напрямом в
психології і розроблений в теоріях трансактного аналізу (Е. Берн), структурного балансу (Ф. Хайдер), рольові теорії (L. Janis, В. Т. King) та ін.
Основними детермінантами міжособистісних конфліктів є соціальна сфера, в якій взаємодіють учасники конфлікту та виявляються їхні
індивідуально-психологічні особливості
(А.Я. Анцупов,
Н.В. Гришина,
С.І. Еріна та ін.).
У якості суб'єктивної детермінанти різні автори називають різні аспекти особистості: аттитюд (S. Maslah, M.В. Smith, R.W. White), мотиви
(М.Г. Гомелаурі, В.А. Сисенко), психічні стани (І.Ф. Левітов, А.А. Єршов,
Е.І. Кіршбаум).
Означений підхід цікавий тим, що розроблено оригінальні плани досліджень, різноманітні ігри ―з переговорами‖, поєднані з попереднім відбором випробуваних з певними мотиваційними констеляціями.
З метою прогнозу поведінки людини в широкому діапазоні ситуацій дослідники намагалися виявити коло найбільш універсальних рис особистості й створити на цій основі найкращу модель із погляду компактності та відтворюваності в різних ситуаціях.
Із безлічі підходів до розв’язання цього питання більшість авторів виділяє три найбільш популярні теорії: кеттеллівська теорія "16 PF", "П'ятірка
Нормана" і система "PEN" Г. Айзенка.
Оригінальна модель, названа авторами "Рекапітуляція", була запропонована Е. Ван де Вліертом і М. Ейвема. Вона є спробою виділити ключові особистісні риси, що ―керують‖ конфліктною поведінкою людини. Позначаючи проблему й узагальнюючи різні підходи, вони аналізують дослідження, у яких дається опис принаймні 44 моделей реакцій на конфлікт і опис 169 поведінкових тактик, що без введення належної систематизації ускладнює проведення самих досліджень і взаєморозуміння між дослідниками.
Ситуаційний підхід акцентує увагу на аналізі окремих стратегій, прямо не пов'язаних з особистістю. Це дозволяє враховувати легкість зміни її поведінки, залежно від ситуації й більшою мірою акцентувати увагу на
адекватності та ефективності тієї чи іншої тактики й стратегії. Даний підхід у дослідженні конфліктів був реалізований, насамперед, у біхевіористській традиції, що зробила акценти на зовнішніх детермінантах їхнього виникнення.
Предметом вивчення ситуаційних підходів у дослідженні конфліктів стали зовні спостережувані конфлікти та їхні поведінкові параметри. З точки зору уявлень представників ситуаційного підходу, конфлікт є формою реакції на зовнішню ситуацію. Найбільший внесок у вивчення ситуаційної детермінації конфлікту зробив М. Дойч, який визначив конфлікт як наслідок об'єктивного зіткнення
інтересів протилежних сторін.
Менш стабільні особистісні утворення ідентифікують із такими поняттями, як стратегії поводження в конфлікті або стилі поводження, які реалізуються через тактики та ін. (B.Buuk, D. Schaap, M.Prevoo, 1990; P. Esser,
S. Walker, F. Kurtzweil, 1991).
Загальноприйнятими вважаються стратегії, позначувані як конфронтація,
переговори, компроміс, відхід (М. Deutsch, 1973 та ін.) або суперництво,
співробітництво, компроміс, уникання, пристосування (W. Thomas, 1976 та ін.).
Також додаються проблемно-орієнтована стратегія або переговори (М. Kolb,
Т. Putnam, 1992; J. Pruitt, S. Rabin, 1968), стратегія залучення третьої сторони
(third-party strategies), або стратегія посередництва. Різні її моделі останнім часом набули великої популярності (J. Rubin, L. Kressel, Е. Frontera, Z. Butler,
S. Fish, 1994),
Дослідження, віднесені до другого підходу, мають більшу цінність тому, що, завдяки конкретному опису надзвичайно багатого арсеналу поведінкових компонентів і конкретних ситуацій, дають найбагатший матеріал для створення емпіричних індикаторів дослідження й корекції соціальної поведінки
(Н.В. Гришина, М. М. Кашапов, Б. І. Хасан).
Таким чином, необхідно відзначити, що дискусія щодо ролі ситуативних і суб'єктивних (диспозиційних) факторів у детермінації поведінки суб'єкта в конфлікті зберігає свою актуальність. У зв’язку з цим А.А. Реан
пропонує виходити з принципу додатковості дії ситуативних (які забезпечують
варіативність) і трансситуативних (що забезпечують сталість поведінки) факторів, стверджуючи, що в більшості випадків детермінуючими факторами є особистісні, тоді як ситуативні відіграють роль модулятора (визначаючи варіативність прояву особистісних факторів). У деяких випадках ієрархія факторів може змінюватися (А.А. Реан, 1999).
―Синтетична позиція, що з'єднала в загальній формулі ситуаційні й особистісні детермінанти поведінки, не має належної конкретизації, здатної надати вичерпні відповіді на практичні питання щодо реальної зумовленості поведінки людини в тих або інших ситуаціях‖, – зазначає Н.В. Гришина.
У поясненні соціальної поведінки домінує підхід, прихильники якого прагнуть зрозуміти закономірності такої поведінки в термінах взаємодії,
реципрокного впливу, внеску й ситуаційних, і диспозиційних детермінант
(E. Duval, P. Wickland, 1972,1973; D. Bern, R. Lenney, 1976; M. Mischel, 1977;
W. Ickes, 1982; M. Deutsch, 1982; M. Snyder, 1985). Ця комплексна модель реципрокного впливу, взаємодіючих внесків ситуаційних і диспозиційних детермінант соціальної поведінки передбачає постійний взаємовплив між внутрішніми станами й характеристиками учасників конфлікту та їхнім зовнішнім конфліктом. Таким чином, причинний зв'язок діє в обох напрямках між внутрішніми характеристиками й зовнішнім конфліктом швидше, ніж просто від внутрішніх характеристик до природи конфліктного процесу. Саме тому учасники тривалого конфліктного процесу, кооперативного або конкурентного, часто мають тенденцію в деяких відносинах ставати дзеркальними образами один одного (R. Вгоп-fenbrenner, 1961). Внутрішні потреби учасників конфлікту можуть породжувати конфліктні відносини, які, у свою чергу, можуть генерувати потреби сторін і надалі зберігати конфлікт.

7.2. Онтологічний підхід у дослідженні конфліктної поведінки
Визнання взаємовпливу людини й середовища вимагає оновлення теорії й способу оцінки як середовища, так і взаємин людини з ним. У зв’язку з цим
сьогодні все набувають більшої актуальності ідеї топологічної психології, висловлені К. Левіним, який зняв опозицію ―зовнішнього‖ й ―внутрішнього‖ та акцентував свою увагу на вивченні ситуаційних детермінант поведінки. Надалі схема К. Левина була розвинена Д. Магнуссоном та Н. Едлером і перетворилася у наступну форму: поведінка є результат безперервної взаємодії між індивідом і ситуаціями, в які він є включеним; з особистісної сторони істотними при цьому
є когнітивні й мотиваційні фактори, з боку ситуації

те психологічне значення, яке ситуація має для індивіда.
Таким чином, актуалізується проблема онтологічного підходу до дослідження соціальної поведінки особистості. Онтологічний підхід, визначаючи людину як активну, таку, що конструює соціальну реальність, дозволяє зрозуміти взаємозв'язок образів соціальної ситуації й реальної поведінки.
Пріоритет у розробці онтологічного підходу до вивчення проблем людини у вітчизняній психологічній науці належить С. Л. Рубінштейну. Він уперше ввів категорію ―світ‖ і поклав початок філософско-антропологічному його осмисленню в психології: ―Світ – це сукупність речей та людей, в яку включається те, що стосується людини й до чого вона має відношення в силу своєї сутності, що може бути для неї значущим, на що вона спрямована‖.
Людина і світ, вступаючи у взаємодію, утворюють особливу онтологічну реальність, тому що людина ―продовжена у світ‖, тому що вона наділяє об'єкти цього світу різними змістами, робить їх ціннісними. Ця інша, онтологічна реальність і утворює суб'єктивний світ людини. Б. Г. Ананьєв підкреслював, що закони утворення й функціонування цього ―світу‖ треба обов'язково досліджувати, оскільки без їх знання не буде повного розуміння прояву суб'єктивного початку в людині при відбитті нею дійсності, її ставлення до неї та її поведінки в цій діяльності. Але його ідея не одержала подальшого розвитку й конкретизації. До того ж, само поняття ―поведінка‖ у вітчизняній психології не отримало свого розвитку.

Ці ідеї співзвучні з думкою Д.Я. Дорфмана про подвійність якісної визначеності людини стосовно світу, адже людина стосовно світу виступає одночасно у двох іпостасях: як підсистема світу і як відносно автономна від нього система. Подвійність якісної визначеності людини стосовно світу зумовлює двоїстий характер її взаємодії з ним. Відповідно до цього, і сам світ здобуває подвійність якісної визначеності (Л.Я. Дорфман, 1999).
Зі сказаного стає зрозуміла актуальність проблеми всебічного й багаторівневого наукового висвітлення феноменології, закономірностей і механізмів роботи внутрішнього світу та його впливу на актуальну поведінку людини.
У дослідженні внутрішнього світу тривалий час визначальним був логіко- гносеологічний підхід. Представниками цього підходу було введене поняття
―картина світу‖ як категорія, швидше за все, суспільної, а не індивідуальної свідомості. Світ, у якому живе людина й про який ця людина формує
―картину‖, є опосередкованим ставленням до нього. Тому картина світу, з погляду представників гносеологічного підходу, є картиною значущого для
суб'єкта ціннісно заповненого світу. Картина світу в їхньому розумінні – це людська конструкція світу, конструкція свідомо антропоморфна, завдяки чому вона є цілісною й відносно несуперечливою.
Картина світу не відповідає вимозі наукового, суворо об'єктивного, логічно несуперечливого й експериментально перевіреного знання, але відповідає принципу розумного егоїзму, принципу архетипового егоїзму людини, оскільки функціонує за законами ―здорового глузду‖, в межах якого здійснюється становлення й розвиток свідомої активності суб'єкта. Тому картина світу є одночасно й надприродною (над-світовою) і надіндивідуальною, об'єктивною
(незалежною від волі й свідомості носія картини світу) і загальною (властивою людині як родовій істоті) (А.М. Суворова, 1999).
Істотний внесок у розробку онтологічного підходу був зроблений представниками вітчизняної онтологічно орієнтованої філософії:
М.О. Бердяєвим,
В.С. Соловйовим,
Л.М. Лопатіним,
М.М. Бахтіним,

Н.М. Б ахтіним, С.Л. Франком та ін. Головним предметом дослідження, що конституює цей філософський напрямок, виступає ―буття‖ й ―живе буття‖, а
―пізнання‖ або ―живознання‖ розглядається як його невід'ємна складова.
Відповідно до усвідомлюваного таким чином предмета визначається й автентичний йому спосіб філософствування: «онтологічна гносеологія»,
«конкретна онтологія», «конкретний органічний ідеал – реалізм», «інтуїтивізм» та ін.
В.С. Соловйов у своїх антропологічних дослідженнях приходить, на думку дослідників його творчості, до подолання метафізичного індивідуалізму й до
―імперсоналізму‖

руйнування вчення про особистість як замкнене буття, утвердження надособистісної сфери, якою наповнюється окрема людина. „Те, що зазвичай називається душею, що ми називаємо нашим ―Я‖ або нашою особистістю‖, – писав він, – „є не замкнене у собі й повне коло життя, яке має власний зміст, сутність або сенс свого буття, а тільки носій або підставка
(іпостась — hypostasis) чогось іншого, вищого. Самостійність і самоутримуваність нашої особистості є тільки формальною; дійсно ж самостійною й змістовною вона робиться, лише стверджуючи себе, як підставку
іншого, вищого‖.
Особливий інтерес для розробки онтологічного підходу становить також онтологія духовного й соціального буття людини С. Л. Франка. За його уявленнями, не ―Я‖, а саме ―Ми‖ утворює останню основу духовного життя й духовного буття. ―Ми‖ мислиться ―...не як зовнішній, що лише пізніше утворився синтез, об'єднання декількох "Я" або "Я" й ―Ти‖, а як їхня первинна нероздільна єдність, з лона якого споконвічно виростає "я" і завдяки якому воно тільки й можливе‖. Людина як суб'єкт життєвої активності з'являється в нього у своєму споконвічному вкоріненні в бутті й відкритості назустріч світу, найбільш повне й цілісне усвідомлення якого можливе лише у безпосередньому переживанні, в ―почуттєвій, інтелектуальній і містичній інтуїції‖. Звідси виростає психологічний онтологізм, що передбачає зовсім іншу психологію, яка, відповідно до твердження С. Л. Франка, розглядає щиросердечне не зовні, з
боку явища в чуттєво-предметному світі, а зсередини назовні

саме так, як щиросердне переживання виявляє себе не холодному й сторонньому спостерігачеві, а самому собі, яке переживає ―Я‖.
Онтологічно орієнтований суб'єктний підхід намагався обґрунтувати й увести в психологію С.Л. Рубінштейн, який аналізував онтологічний аспект буття й характеризував людину як суб'єкт життя.
Продовжуючи цілеспрямовано розвивати суб'єктну парадигму в психології,
К.А. Абульханова-Славська розробила ряд категоріальних характеристик суб'єкта й виявила спосіб включення індивіда до розв’зання проблем:
―Суб’єктність кожного індивіда проявляється й у способі "інтерпретації" дійсності‖. При цьому наслідки інтерпретації потрібно шукати в тому, чи змінює вона об'єктивно позицію індивіда в життєдіяльності, чи допомагає йому в реальній боротьбі за гідне життя, змінюючи об'єктивний хід подій, чи дає вихід з наявних відносин і т. д.
Досить докладно проблема суб'єкта розглядається в роботах
А.В. Брушлинського, на думку якого суб'єктом є не психіка людини, а людина, що володіє психікою, діяльна, така що спілкується. А.В. Брушлинський не схильний субстантивувати суб’єктність у вигляді якоїсь щиросердної або духовно-психічної інстанції. Він відзначає, що ―не психічне й не буття само по собі, а суб'єкт, який перебуває усередині буття й володіє психікою, творить
історію‖. Дійсно, людина може виступити й у ролі об'єкта зовнішнього впливу або, наприклад, самопізнання. Однак, при цьому вона не перестає бути суб'єктом в онтологічному відношенні, а саме як реальна жива цілісність, що створює людині, як її носію, не тільки можливість буття, але й буття певної якості, сутнісно представлене інтенцією вільно-творчого життєздійснення.
С.Л. Рубінштейн аналізував онтологічний аспект буття й характеризував людину як суб'єкта життя. Найістотніше в роботі С.Л. Рубінштейна є те, що світ людини автор розглядав у співвідношенні одного з одним, уперше висловивши думку про взаємопроникнення людини у світ і світу в людину. Справедливості заради відзначимо, що сучасні уявлення дають можливість істотно розширити
онтологічну картину категорії ―світ‖. У вітчизняній психології склалася традиція, за якою, виділяючи життєзначущі особисті відносини, структуруючи
їх, звичайно вказують на три класи цих відносин

ставлення до світу, ставлення до інших людей і ставлення до себе (В.Н. Мясіщєв,
Б.Г. Ананьєв та ін.). Ці ж класи стосунків виділяв С. Л. Рубінштейн. Відповідно до його ідей, людина і світ є єдиною системою, в якій людина, будучи лише компонентом системи, виконує в той же час особливу роль – вона є системотвірним компонентом.
Проблему онтології людини з точки зору теорії діяльності розвивав
Ф.Е. Василюк. Він використав поняття життєвого світу, введене у філософський обіг ще Е. Гуссерлем. Під життєвим світом Е. Гуссерль розумів
―...якесь "нетематизоване" ціле, що слугує тлом, обрієм для розуміння змісту людських дій, цілей, інтересів, у тому числі й будь-яких "часток" (професійних) світів, охоплюючи й науково-теоретичні побудови‖. У цьому зв'язку
Е. Гуссерль писав: ―Життєвий світ незмінно є відданим, незмінно значущим як заздалегідь уже існуючий, але він значущий не в силу будь-якого наміру, якої б то не було універсальної мети. Усіляка мета, у тому числі й універсальна, вже передбачає його, і в процесі роботи він усе знову передбачає як сущий...».
Головна особливість життєвого світу полягає в тому, що він завжди належить суб'єктові, це його ―власний‖ світ, всі елементи якого співвідносяться із цілепокладальною діяльністю суб'єкта. Таким чином, життєвий світ людини

це її суб'єктивний світ, це та суб’єктивована реальність, що ―задана‖ людині ззовні, і частиною, якої є вона сама. ―Отже,

відзначає Л.Я. Дорфман,
життєвий світ

це не тільки світ, у якому живе людина, але й людина, що створює свій життєвий світ‖. За таких вихідних установок життєвий світ варто розуміти як взаємини й взаємодію людини і світу, причому детерміновані й людиною, і світом.
Ф.Є. Василюк одним з перших уводить поняття ―онтології життєвого світу‖ у психологію, протиставляючи його класичній для психології онтології
ізольованого індивіда. Він указує, що в рамках онтології ―ізольованого

індивіда‖, діяльність визначається ―постулатом відповідності‖. Але, як відомо, у цьому випадку всіляка активність суб'єкта носить індивідуально-адаптивний характер і в результаті поведінки отримує своє пояснення або з когнітивістської позиції, або з позиції біхевіоризму. Лише онтологія ―життєвого світу‖ виявляється, на думку Ф.Е. Василюка, спроможною протистояти гносеологічній схемі ―суб'єкт

об'єкт‖, усередині якої вони жорстко протиставляються один одному.
Далі у своїх міркуваннях, посилаючись на О.М. Леонтьева, Ф.Є. Василюк
пише про фундаментальне розрізнення предмета й речі: ―Предмет... це не просто річ, що лежить поза життєвим колом об'єкта, а річ, уже включена в буття, що вже стала необхідним моментом цього буття, уже суб'єктивована самим життєвим процесом до всякого спеціального ідеального (пізнавального, орієнтовного, інформаційного й т.д.) освоєння її‖. Якщо далі розвивати поняття суб’єктивованої речі, то під цим саме й треба розуміти, що, відображаючи будь-яку річ, людина, надаючи їй статус тієї чи іншої значущості, відбиває не просто предмет сам по собі, а предмет разом з його суб'єктивною значущістю. Це образ речі. Таким чином, психологічний зміст відносин ―людина – світ‖ у психології вирішується через розуміння проблеми образу.
А.В. Петровський і М.Г. Ярошевський однією з головних проблем у психології виділяють проблему

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал