Навчально-методичний посібник для підготовки магістрів



Pdf просмотр
Сторінка21/28
Дата конвертації12.12.2016
Розмір3.52 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   28


6.3. Музико-терапія як метод психокорекції емоційних станів
особистості у конфлікті

Використання музики з метою психокорекції негативних емоційних станів особистості називається музикотерапією.
Ця методика передбачає як цілісне й ізольоване використання музики в якості провідного фактору впливу у ході прослуховування музичнихз творів та музикування, так і доповнення музичним супроводом інших психокорекційних прийомів з метою посилення їх впливу та підвищення його ефективності.
Грунтується музико-терапія на стимулюючому та седативному впливі музики на людину. Шведські психологи, які грунтуються на методологічних позиціях глибинної психології, переконані, що музико-терапії ає відводитися центральна роль у психокорекції, оскільки музика завдяки своїм специфічним можливостям проникає до глибинних шарів особистості.
Ключовою позицією музико-терапії є правильний вибір музичної програми, оскільки для того, щоби музика контактувала з людиною, вона має відповідати її емоційному стану. Розуміючи це В. Бехтерев зазначав:
„Музичний твір, який співпадає за своїм станом із настроєм слухача, справляє сильне враження. Твір, що дисгармоніює з настроєм, може не лише не подобатися, але навіть дратувати‖.
Фізіологічний вплив музики на людину грунтується на тому, що нервовій системі, а з нею й мускулатурі притамання здатність до засвоєння й
відтворення ритму. Торкаючись емоцій і почуттів людини, музика сильно збуджує нервову систему слухача і впливає на функціонування різних систем його організму: зростання серцевої активності, діяльність залоз внутрішньої секреції, посилення згортання крові, гальмування роботи органів травлення, порушення регулярності у темпі й амплітуді дихання тощо. Спеціальні фізіологічні дослідження виявили вплив музики на різні системи людини: здатність підвищувати чи знижувати тиск, збільшувати темп респірації. Було виявлено посилюючий вплив музичних подразників на пульс, дихання, залежно від висоти, гучності звуку, тембру й тональності музичного твору.
Крім того, у процесі сприймання пісенних творів відбуваються довільні й неусвідомлені зміни голосового апарату людини: стискання, розтулення, вібрація голосових зв’язок відповідно до частоти звуків пісні. Таким чином виникає процес ―внутрішнього інтонування‖, тобто рефлексивного, мимовільного, неусвідомленого співінтонування слухача з твором, що звучить. У музичній психології він отримав назву перцептивної вокалізації.
Даний процес науковці розглядають як різновид нервово-м’язової активності людини, породженої музикою. З погляду психологічного механізму здійснення перцептивна вокалізація є посиленою (і водночас спрощеною) формою моторного компонента сприймання: звучання музики стимулює м’язову ―вокальну‖ реакцію слухача і певною мірою відбивається в ній. При цьому вібрація музичних звуків співпадає з м’язовою реакцією слухача не лише за структурою сигналів, але й за їх динамічною характеристикою. Таким чином, формується ―візерунок м’язових знаків‖, які специфічно пов’язані зі слуховими враженнями і виконують роль своєрідного каталізатора слухових реакцій.
Перцептивна вокалізація є невід’ємною складовою процесу музичної перцепції як такого. Водночас, слід зазначити, що співтворча активність найбільшою мірою виявляється у процесі сприймання слухачем саме пісенних (вокально-хорових) творів, оскільки рефлекторному м’язовому
відтворенню найлегше піддається вокальна мелодія, або ж побудова з пісенним викладом музичної думки.
Зазначена властивість зумовлює визначальну характеристику співу як наймасовішого і найдемократичнішого виду музичного мистецтва, у якому найбільшою мірою порівняно з іншими його різновидами потребується і досягається співтворчість. Тому, переживаючи конфліктну ситуацію, людина нерідко дає вихід негативним емоціям не у плачі, а в пісні. Саме так народилися тужливі ліричні та побутові пісні про сирітську долю, нелюба, втрачене кохання тощо.
Процеси виконання і сприймання музичних творів, їх заспокійливого чи збуджуючого впливу на особистість, на думку психологів, перебувають між собою у тісному генетичному й функціональному взаємозв’язку, зумовленому перцептивною вокалізацією. З одного боку остання є генетичною похідною від співу і наспівування як внутрішнє вокально- м’язове озвучення мелодії у ході музичної перцепції, з іншого – спів і наспівування функціонально, на рівні фізіологічних процесів і рефлексів, пов’язані із внутрішньою перцептивною вокалізацією.
Здійснюючи експериментальне дослідження механізму мимовільної співтворчої активності, О.Г.Костюк встановив існування глибинних зв’язків між руховим компонентом музичної перцепції, художніми характеристиками музичних творів та індивідуально-психологічними особливостями й рівнем музично-естетичного розвитку людини.
На основі виявлення великої кількості аналогій між вокальною моторикою, перцептивною та аналітичною музичною діяльністю слухача він дійшов висновку, що моторна реакція завжди існує у єдності з емоційно- естетичним відгуком і створенням суб’єктивного образу в уяві сприймаючого
[8, 87-88]. Під час музичної перцепції подразнення слухового аналізатора викликає в людини одночасно й мимовільні м’язові реакції, у яких специфічно втілюється усвідомлення та оцінювання нею емоційно-образного змісту пісні. Причому, чим більше подобається слухачеві мелодія, тим
яскравіше виявляється в нього моторна реакція. Цьому значною мірою сприяє також ритм музичного твору.
На перших етапах сприймання слухач знаходиться під неусвідомленим емоційним впливом народнопісенного твору. Це – так звана
―дія-афект‖ (Л.С. Виготський). Наступні етапи сприймання характеризуються актуалізацією не лише емоційної, але й інтелектуальної сфери особистості, виробленням в неї оцінно-ціннісного ставлення до народної пісні. Зовнішньо це виявляється у свідомій дії, спрямованій на розкриття емоційно-образного змісту пісенної мініатюри: сюжету, художніх образів, настрою і т. ін.
Особливістю музичної перцепції є те, що у її ході слухач мимовільно
ідентифікує себе з героями народнопісенних творів, переймаючи їх настрій (у психології цей процес називається ―емоційна децентрація‖). Означений фактор зумовлює можливість використання народної пісні як ефективного сугестивного й психокорекційного засобу, який природно й непомітно для людини торкається найпотаємніших струн її душі й справляє психологічний вплив, збуджуючи яскраві емоційні переживання та естетичні почуття, які створюють основу для гармонізації її внутрішнього стану, особливо у конфліктній ситуації.
В якості психологічних механізмів корекційного впливу музико- терапії психологи називають:
- катарсис – емоційну розрядку, регулювання емоційного стану;
- полегшення усвідомлення власних переживань (недаремно ж люди нерідко плачуть під музику, що резонує з їхнім внутрішнім станом);
- конфронтацію з життєвими проблемами;
- підвищення соціальної активності, подолання зневіри в собі у конфліктній ситуації;
- набуття нових засобів емоційної експресії;
- полегшення формування нових стосунків та установок.
Залежно від стану людини музико-терапія може використовуватися в активній чи пасивній формах.

Активна форма становить собою корекційно-спрямовану музичну діяльність, що передбачає активне вираження людиною себе у музиці: виконання, імпровізація за допомогою голосу чи музичних інструментів, створення власних музичгних творів, активне слухання музики з наступним її обговоренням, що дозволяє їй відволіктися від тяжких переживань завдяки відчуттю естетичного задоволення. У стані відчаю чи фрустрації, яким нерідко супроводжуються конфлікти активна форма музико-терапії сприяє відновленню сил людини, повертає її до активності, надає їй відчуття власної значущості.
Пасивна (рецептивна) форма музикотерапії передбачає лише слухання музики з корекційною метою. Психологи вирізняють три форми рецептивної музико-терапії:
- комунікативну – спільне прослуховування музики, спрямоване на підтримання взаємних контактів, взаєморозуміння й довіри, що має дуже важливе значення у подоланні конфлікту;
- реактивну – спрямовану на досягнення катарсису – очищення через страждання;
- регулятивну – яка дозволяє знизити людині нервово-психічне напруження, заспокоїтися у стані нервового збудження у конфліктній ситуації й не вчинити у стані афекту таких дій, про які вона згодом шкодуватиме.
Значення музико-терапії полягає в її спроможності врівноважувати внутрішній стан людини, приводити його у відповідність із вимогами соціальної ситуації (стимулювання активності чи зняття психологічного напруження, заспокоєння). Вираження у пісні чи в музикуванні власних емоцій допомагає особистості опанувати їх, раціонально осмислити сутність конфлікту і спокійно та виважено підійти до пошуку шляхів його розв’язання.

6.4. Бібліо-терапія як психотерапевтичний метод подолання
конфліктів
Бібліотерапія становить собою спеціальний психокорекційний вплив на людину за допомогою читання спеціально підібраної літератури з метою нормалізації чи оптимізації її психічного стану.
Методика бібліотерапії становить собою, за висловом В.М. Мясищева, складне поєднання книгознавства, психології, психотерапії й психокорекції.
Корекційний вплив читання виявляється в тому, що певні образи й пов’язані з ними почуття, потяги, бажання, думки, засвоєні за допомогою книги, поповнюють недостатність власних образів та уявлень, замінюють тривожні думки й почуття або спрямовують їх за новим руслом, до нових цілей. Таким чином послаблюється чи посилюється вплив на почуття людини, що є необхідним для відновлення її душевної рівногваги у конфлікті.
У стані нервово-емоційного збудження рекомендується читати літературу, яка заспокоює людину, викликає в неї почуття задоволення, впевненості в собі.
Цьому допомагають твори, пронизані почуттями доброти, гуманізму, м’якості,
інтелігентності, а також література біографічного чи автобіографічного змісту, мемуари, спогади людей з важкою долею, які, незважаючи на усі перешкоди, гідно виходять із складних життєвих ситуацій.
У стані апатії чи пригнічення доцільно читати літературні твори, які викликають психічну активність, що стимулює нормальні та захисні психічні реакції, придушуючи негативні реакції, що сприяє зникненню травмуючих переживань.
У ході бібліотерапії психологи рекомендують вести читацький щоденник, аналіз записів у якому нерідко розкриває процес суб’єктивної інтерпретації художніх творів та дозволяє читачеві проявити різноманітні емоції й почуття, викликані ними та діями героїв у конфліктних ситуаціях. Це дозволяє читачеві навчитися більш оптимальним реакціям і діям у конфлікті, уникнути занадто бурхливих, слабких чи змінених емоційних реакцій. Читання книг, сюжет яких
співпадає з сюжетами життя людини, дозволяє їй побачити можливі шляхи виходу з ситуації та емоційно на них відреагувати, що нерідко веде до розв’язання внутрішньоособистісного емоційного конфлікту. Бібліотерапія дозволяє читачеві здійснити своєрідний синтез контролю, емоційного опрацювання та вмінь, отриманих у результаті програвання читачем в уяві діалогів персонажів літературних творів, визначення альтернативних стратегій їхньої поведінки та вибору найкращої з них. У цьому процесі він, проводячи свідомо чи підсвідомо аналогію зі своєю ситуацією, знаходить прийнятне й оптимальне для себе вирішення конфліктної ситуації, в якій він опинився.
Таким чином, головне значення бібліотерапії полягає в її здатності до переключення людини з психотравмуючої конфліктної ситуації на приємні емоційні стани, відновлення її впевненості у власних силах, відкриття перед нею множини можливостей вибору власної стратегії й тактики поведінки у конфлікті і завдяки цьому стимулювання її до пошуку найкращого варіанту своєї діяльності, раціонального його осмислення.
6.5. Вигадування історій як метод переструктурування конфліктної
ситуації

Глибоку емоційні переживання, з якими людина не може впоратись у конфлікті, призводять до виникнення в неї стану дистресу, фрустрації, апатії, коли вона втрачає контроль над ситуацією і „опускає руки‖. Для того, щоби повернути
її до активного стану, оживити її почуття використовується такий вид арт-терапії, як вигадування історій. Цей метод дозволяє вербалізувати людині свої образи, асоціації, символи для того, щоби перетворити внутрішній неспокій на конкретний образ і відновити психічні сили за допомогою творчості. Крім того, як зазначають психологи, вербалізація внутрішніх переживань, перенесення їх на папір дозволяє звільнитися від них. Тому процес написання оповідань, творів,
щоденників сприяє звільненню від багатьох переживань та усвідомленню внутрішнього конфлікту особистістю.
Літературне творення координує, дисциплінує розум і руку; уява використовується людиною у формі творення, а не у вигляді мрій і фантазій. Його психологічний сенс полягає в тому, що:
- виклад навіть простих переживань автора є справжнім твором, який відрізняє його автора від інших;
- спільна робота над твором збагачує, посилює позитивне почуття задоволення й тим самим гармонізує особистість;
- опис у творі сім’ї, друзів, подій минулого й сучасногно допомагає людині стати більш вільною й природноюстосовно зовнішнього світу, протистояти умовностям;
- творчо-літературна справ виявляє реакції людини на реальні й фантастичні конфліктні події на фоні реакції інших;
- своєю творчою працею особистість висловлює рішучість більш активно й самостійно рухатися до самозмін у конфліктній ситуації і в такий спосіб сприяти її розв’язанню.
Одним із методів подолання міжособистісного конфлікту є залучення конфліктуючих людей до спільного вигадування історій, завдяки якому вони можуть висловити свої претензії один до одного у прийнятній формі, пояснити свої вчинки, думки, бачення ситуації і запропонувати свій вихід із конфлікту.
Коригуючи і підправляючи один одного, сторони конфлікту, таким чином, знаходять спільну мову і порозуміння.
Головне значення вигадування історій для особистості, яка перебуває в конфлікті, полягає в тому, що вона, проговорюючи його, звільняється від негативних емоцій і відкриває для себе нові можливості гідного й взаємоприйнятного виходу з нього.

6.6. Казкотерапія як метод психологічного захисту та пошуку шляхів
подолання конфлікту

Казкотерапія – це метод, який грунтується на використанні казкової форми для інтеграції особистості, розвитку її творчих здібностей, розширення свідомості, вдосконалення стосунків із оточуючим людьми і світом, подолання конфліктної ситуації шляхом її переструктурування і завершення щасливою кінцівкою. Механізм арт-терапевтичної дії казок грунтується на тому, що їх тексти викликають інтенсивний емоційний резонанс яук у дітей, так і в дорослих.
Образи казок звертаються одночасно до двох психічних рівнів: свідомості й підсвідомості, що створює особливі можливости при комунікації й допомагає подолати складні емоційні ситуації у конфлікті. Так, кожна з чарівних казок містить у собі опис конфлікту й надає інформацію про певний тип дезадаптації особистості у конфлікті та спосіб проживання нею емоційної кризи. Слухаючи страшні казки, людина розряджає свої страхи, її емоційний світ стає гнучким і насиченим. Перемога дорбра над злом забезпечує їй психологічну захищеність і впевненість в тому, що усе завершиться добре.
Психологи виокремлюють наступні корекційні функції казки:
- психологічну підготовку до напружених емоційно або конфліктних ситуацій;
- символічне відреагування фізіологічних та емоційних стресів;
- прийняття в символічній формі своєї фізичної активності.
До казок зверталися у своїй творчості відомі вітчизняні та зарубіжні психологи: Е. Фромм, Е. Берн, Е. Гарднер, А. Менегетті, М. Осорина, О. Лисіна,
Є. Петрова, Р. Азовцева, Т.
Зінкевич-Євстигнеєва, А. Осипова та ін.
Працюючи з казкою, вони обирали такі види роботи, як:
1.
Використання казки в якості метафори, коли текст і образи її викликають вільні асоціації, котрі стосуються особистого життя чи конфліктної ситуації в житті людини і які після викладення їх у казці можуть обговорюватися з іншими.

2.
Малювання за мотивами казки, коли вільні асоціації виявляються в малюнку з наступним його аналізом.
3.
Обговорення поведінки й мотивів дій персонажа, що слугує приводом для обговорення цінностей поведінки людини, виявляє її систему оцінок у категоріях: „добре- погано‖.
4.
Програвання епізодів казки, що надає можливість людині відчути деякі емоційно значущі ситуації й програти емоції, допомагає пояснити моральні аспекти конфліктної ситуації, моральні норми тощо.
5.
Використання казки як притчі-моралізування, що можна розглядати як підказку за допомогою метафори варіанту розв’язання ситуації.
6.
Творча робота за мотивами казки, яка передбачає дописування нового закінчення, переписування її наново, введення нових героїв до її змісту, інші види роботи з казкою, які дозволяють людині звільнитися від внутрішньої напруги.
Основними прийомами роботи з казками психологи називають:
1.
Аналіз казок, метою якого є усвідомлення та інтерпретація того, що постає за кожною казковою ситуацією, конструкцією сюжету, поведінкою героїв.
2.
Розповідання казок від першої чи третьої особи, особи
героя, що допомагає через стимулювання фантазії, творчої уяви розвинути в людини здатність до емоційної децентрації.
3.
Постановка казок за допомогою ляльок, яка дозволяє людині проявити через них ті емоції, які через певні причини вона не може дозволити виявити собі самій.
4.
Створення казки, за допомогою чого людина описує свій глибинний досвід проходження емоційних криз і подолання страхів. Така форма роботи надає людині опори в умовах
невизначеного емоційного досвіду й готує її до кризових переживань.
Головне артт-терапевтичне значення казки полягає в тому, що викликані нею емоції і стосунки героїв проецируються на життєву ситуацію, яка внаслідок цього здається схожою й впізнаваною. Казка надає можливість відреагувати значущі емоції, виявити внутрішні конфлікти й утруднення у взаємодії між людьми.
6.7. Танцювальна терапія як метод психологічного захисту особистості
в конфлікті

Психотерапевтичний потенціал танцю генетично закладений вже у самій його природі. Так, танцювальні рухи з прадавніх часів слугували
індивідуальним художнім вираженням сприйняття виконавцем оточуючого світу. За допомогою різноманітних поз і міміки танцюристи висловлювали свої почуття, емоції та думки. Не випадково, З. Фрейд вважав, що, вивчаючи тілесне самовираження людини („Я‖), можна зрозуміти її психічний стан та підсвідомі процеси („Воно‖), а зрозумівши, впливати на них, оскільки танцювальні рухи не лише є експресивними, але й володіють здатністю знімати фізичне напруження, особливо якщо вони містять розкачування й розтяжку.
Метою танцювальної терапії є розвиток в людини усвідомлення власного тіла й почуттів, створення позитивного образу тіла, розвиток відчуття іншого (в образі партнера по танцю). Основними завданнями – поглиблення усвідомлення людиною власного тіла завдяки здійсненню спонтанного руху, досягнення його свободи й виразності; розвиток рухливості та навичок спілкування, відчуття партнера по спілкуванню навіть у конфліктній ситуації; зміцнення фізичних і психічних сил людини, яка стала учасником конфлікту; посилення в неї почуття власної гідності;
допомога їй вступити в контакт з власними почуттями шляхом встановлення
їх зв’яхку із рухами, вивільнення придушених почуттів й зрозуміти приховані конфлікти, що стали джерелом психічного напруження.
Танцювальна терапія з’явилася як вид спеціально організованої психологічної допомоги після Другої світової війни у зв’язку із необхідністю фізичної та психічної реабілітації інвалідів, які повернулися з фронту.
Другим чинником, що сприяв зростанню популярності танцювальної терапії, став рух тренінгу людських стосунків, що виник у 60-ті роки й став грунтом для розробки нових експериментальних підходів у роботі щодо розвитку особистості учасників тренінгу. Інтерес до нових програм з танцювальної терапії посилився у зв’язку з дослідженнями щодо невербальної комунікації та мови людського тіла.
Виражальні можливості танцю були високо оцінені видатними хореографами та педагогами, які створили власні хореографічно-педагогічні системи: В. Верховинцем, М. Вігман, М. Грехем, Е. Жак-Далькрозом,
А. Дункан, Р. Лабаном, У. Лембом та ін. Яскравими представниками танцювальної терапії стали Г. Аммон, М. Вайтхауз, Е. Грьонлюнд,
Л. Еспенак, Л. Мова, Н. Оганесян, М. Чейз, Т. Шкурко, Т. Шуп та ін.
К. Закс, досліджуючи генезу танцювального мистецтва з позиції психоаналізу, визначає видові ознаки танцю як рухи, підпорядковані нервовій системі індивіда, і виявляє сутність танцю через психічні особливості виконавця.
У зв’язку із цим виникла головна установка танцювальної терапії: рухи відображають риси особистості. За будь-яких емоційних зрушень змінюється душевне й фізичне самопочуття людини, що тягне за собою зміну характеру її рухів. Отже, щоби відновити гармонійність і цілісність особистості, необхідно: зробити тіло слухняним інструментом передачі внутрішнього стану та емоцій особистості і водночас, дати людині відчуття
„м’язової радості‖ у процесі виконання танцю; гармонізувати її тіло і душу у танцювальному русі; навчити її вільно володіти мовою тіла у процесі
хореографічної імпровізації, самостверджуватися у танці, виявляючи свою творчу волю і неповторну індивідуальність.
Розв’язання цих завдань уможливлюється завдяки потужному креативному потенціалу хореографічного мистецтва.
Останній виявляється у здатності танцю засобом впливу на естетичні почуття розвивати в особистості художні й творчі здібності; збуджувати її фантазію та стимулювати пошук власних хореографічних засобів її втілення; заохочувати творчу активність людини, викликати в неї бажання експериментувати зі своїм тілом, імпровізувати на задані хореографічні теми; знімати м’язове, емоційне та психічне напруження і завдяки цьому вчити людину отримувати сенсорне задоволення від відчуття свого власного тіла, його гнучкості та краси.
У зв’язку із цим важливо пам’ятати, що танцювальний рух, який несе у собі естетичне начало, неможливо нав’язати ззовні або засвоїти лише механічно (технічно). Він повинен виходити „від танцюриста‖, від його власної людської індивідуальності, від форми його тіла, фігури, статури тощо. Тому танок двох осіб, на переконання А. Дункан, у жодному випадку не повинен бути тотожним, а ритм і рухи танцю мають природно гармонувати з „індивідуальним тілом‖ та „індивідуальною душею‖ танцівника. Психокорекційний потенціал танцю може реалізуватися, на думку А. Дункан, лише на засадах природовідповідності хореографії. Це вимагає узгодження танцювального руху із „природними законами тяжіння, природною волею індивідуума, з рухами і формами, створеними природою‖.
Значний внесок в обгрунтування психокорекційного потенціалу хореографічного мистецтва зробила Мері Вігман. Вона стверджувала, що танець є головним з усіх мистецтв, оскільки засобом усього тіла він відображає внутрішню символічну форму розвитку. Розроблені нею креативні танцювальні вправи полягають у тому, що дозволяють почуттям вільно вийти назовні. Тому метою М. Вігман було не створення нових танців, а пошук таких рухів, що відкривають та гармонізують людей. Ці
хореографічні рухи нині широко використовуються у танцювальній психотерапії.
Багато нового вніс у танець Рудольф Лабан. Він був переконаний, що рухи впливають не лише на фізичний, але й на психічний стан людини. Тому танцю слід звільнитися від „змирительної сорочки‖ примусу, він повинен стати доступним для усіх, хто хоче танцювати. Р. Лабан вважав танець природною формою чуттєвого вираження для усіх людей. Він вбачав призначення науки про тілесні рухи у тому, щоби вивчати людські звичаї та виразність. Розроблена ним рухова система підходить і тим, хто професійно не займається танцями.
Р. Лабан та М. Вігман розробили вчення про ритм та динаміку. Згідно
із ним, об’єднання в одну систему почуттів та розуму, хаосу і порядку у русі дозволяє оцінити характер і динаміку його розвитку, що знайшло своє застосування у танцювальній терапії. З одного боку, рухи – це вільні
імпровізації, що виражають почуття людини на невербальному рівні, з
іншого – чітка структура, що окреслює її внутрішньоособистісні проблеми.
Таким чином, психокорекційна функція хореографічного мистецтва полягає у його спроможності:
- забезпечувати гармонію фізичного і духовного розвитку особистості;
- сприяти вдосконаленню усіх її сутнісних сил, творчих якостей і здібностей, зростанню внутрішніх потенціалів, вдосконаленню мислительних процесів та творчої діяльності;
- розвивати пізнавальну активність людини, її емоційну чутливість, естетичні потреби і смаки;
- стимулювати прагнення до самовдосконалення як основи будь-якого розвитку.
З метою накопичення людиною позитивної енергії та приємних емоцій психологи радять застосовувати таку форму танцювальної терапії, як
танцювальний марафон, кількість учасників якого має становити 5-12 чоловік.
Головне значення танцювальної терапії полягає в її здатності покращувати психічний і фізичний стан людини, надавати безпечний вихід її негативним емоціям і накопичувати позитивні, вдосконалювати навички міжособистісної взаємодії в конфлікті, розширювати її самосвідомість. Вона спроможна забезпечувати гармонію фізичного, духовного, естетичного, художнього та творчого розвитку особистості; сприяти вдосконаленню її сутнісних сил, творчих якостей і здібностей, зростанню внутрішніх потенціалів, необхідних для успішного розв’язання конфліктних ситуацій.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   28


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал