Навчально-методичний комплекс дисципліни Кам'янець-Подільський 2011 2



Pdf просмотр
Сторінка5/9
Дата конвертації07.01.2017
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
ТЕМА 3.2. Психологія малих соціальних груп. Динамічні
процеси у малих соціальних групах

1.Теоретичні підходи до дослідження груп у зарубіжній та вітчизняній психології.
2. Поняття та ознаки малої групи.
3.Класифікація малих соціальних груп.
4.Групова динаміка. Характеристика процесів групової динаміки.
5. Психологія міжгрупових відносин.
Література: основна: 2; 3; 7; 8; 12; 19; додаткова: 7; 9; 15; 21.
1.

Теоретичні підходи до дослідження груп у зарубіжній та
вітчизняній психології

Різноманітні уявлення про малу соціальну групу, розвиток групової психології стали передумовою кристалізації різноманітних напрямів у
її вивченні. Найпомітніші серед них:


49
Діяльнісний підхід заснований на принципі діяльності. В рамках даного підходу розроблено ряд теорій групової активності: стратометрична концепція групової активності А.Петровського, програмно-рольовий підхід до дослідження наукового колективу
М. Ярошевського, модель соціально-перцептивних процесів у
Г.Андрєєвої.
Організаційно-управлінський підхід заснований на уявленнях про соціальну організацію та управлінську діяльність, має виражений прикладний характер та орієнтований переважно на психологічне забезпечення виробництва.
Параметрична концепція (авт. Л.Уманський) відстоює ідею про те, що поетапний розвиток малої групи здійснюється завдяки розвитку її важливих соціально-психологічних параметрів
(організаційних, емоційних, динамічних характеристик групи).
Соціометричний підхід заснований Дж. Морено на виокремленні двох структур суспільних відносин: макроструктури як просторового розміщення
індивідів у різних формах життєдіяльності
і мікроструктури — психологічних взаємин особистості з оточенням.
Мікроструктура є пріоритетною щодо макроструктури, оскільки визначає стан не лише малої групи, а й суспільства, оптимальним варіантом побудови якого є узгодження обох структур.
Соціологічний напрям пов'язаний з експериментальною діяльністю
Е.Мейо, який виокремлював дві системи взаємин у групі — формальну
і неформальну, а також розкрив роль неформальної групи в задоволенні важливих соціальних потреб
індивіда
(прийняття, підтвердження,належність до групи).
В основу школи ―групової динаміки‖ покладено ―теорію поля‖
К. Левіна, згідно з якою поведінка людини зумовлюється взаємодією соціальних
і психологічних детермінантів.
Дослідження функціонування груп із заданими характеристиками отримало назву
―групової динаміки‖, оскільки проблематика аналізу зводилася до вивчення сукупності групових процесів: утворення і розвитку групи, умов її формування та ефективності діяльності, особливостей взаємозв'язку групи з індивідом та іншими групами.
Психоаналітичний підхід базується на засадах психоаналізу
3.Фрейда. Спільним для теорій, які виникли у межах цього підходу, є уявлення про групу як інваріант індивіда з його потребами, мотивами, цілями, які ним не усвідомлюються. Психоаналітичне дослідження групових процесів базується на теоретичному узагальненні даних психотерапевтичних або тренінгових груп, що не завжди правомірно і коректно.
Інтеракціоністський підхід виходить з того, що групова поведінка зумовлюється взаємодією, активністю учасників групи та взаєминами


50 між ними. Вихідною позицією аналізу є не окремий індивід, яку психоаналізі, а соціальний процес, який розглядається як інтеракція
(взаємодія) індивідів у групі чи в суспільстві.
2.

Поняття та ознаки малої групи

У соціальній психології найпоширенішими є два підходи до визначення малої соціальної групи.
За першого виділяють такі її ознаки, серед яких більшість пов’язана з міжособистісним спілкуванням її членів, що не виходять за межі цієї групи: безпосередність відносин, контакт «очі в очі»; невелика кількість людей, які можуть спілкуватися один з одним без посередників; частота та тривалість взаємодії членів групи між собою; спільність мети; наявність певної організації чи структури; певна тривалість існування групи.
Другий підхід головним групоутворюючим чинником визначає спільну діяльність, а сама мала група розглядається як осередок ширшої соціальної системи – суспільства.
Синтезуючи обидва підходи, можна визначити малу соціальну групу
як кількісно невелику групу, де люди об’єднані спільною діяльністю, безпосередньо контактують один з одним, мають спільну мету та
інтереси, які визначають певну організацію, тривалість існування та деяку однорідність поведінки її членів.
3.

Класифікація малих соціальних груп
Враховуючи, що кожна група характеризується багатьма ознаками, малі групи пропонують поділяти таким чином:
За типом головної діяльності та головної функції: виробничо- трудові, соціально-політичні, навчально-виховні, виконавчо-примусові, сімейні, військові, спортивні, ігрові, аматорські.
За соціальною спрямованістю: соціально корисні, соціально небезпечні.
За мірою організації: неорганізовані (випадкові), організовані
(цільові).
За типом домінуючої структури: формальні, неформальні.
За мірою безпосереднього впливу на особистість: первинні – вторинні, основні – неосновні, референтні.
За мірою відкритості зв’язку з іншими групами: відкриті, закриті.
За мірою міцності і стійкості внутрішніх зв’язків: згуртовані, мало згуртовані, роз’єднані.
За тривалістю існування: короткочасні, довготривалі.


51
4.

Групова динаміка. Характеристика процесів групової
динаміки
Групова динаміка (грец. dunamicos — сильний) — сукупність процесів, що відбуваються в малій групі і характеризують її з точки зору руху, розвитку та функціонування (Л.Е. Орбан-Лембрик).
Механізми групової динаміки забезпечують збалансованість між силами розвитку і стабілізації. Групова динаміка охоплює усі види колективної взаємодії у групі. Йдеться про такі процеси, як групова згуртованість, влада, прийняття рішень, зміна влади, конфлікти, спосіб реагування на інші групи.
До процесів групової динаміки відносять: утворення та розвиток малої групи; нормативна поведінка у групі; групова згуртованість; лідерство і керівництво в малих групах; прийняття групового рішення; груповий вплив; групова сумісність; конфлікти та їх розв’язання тощо.
Групові
норми
– становлять сукупність вироблених
і санкціонованих групою правил і вимог, які регулюють поведінку
індивідів.
Групова згуртованістьутворення і розвиток у групі таких зв’язків, які дають змогу зовнішньо задану структуру перетворити на психологічну спільність людей.
Соціально-психологічний клімат – якісний аспект міжособистісних відносин, що виявляється у сукупності внутрішніх (психологічних) умов, які сприяють або перешкоджають продуктивній спільній діяльності і всебічному розвитку особистості у групі.
Групове рішення – це найбільш оптимальне для всієї групи і кожного її члена рішення важливої задачі.
Групова сумісністьце соціально-психологічний показник згуртованості групи, що виражає можливість безконфліктного спілкування і погодження дій людей в умовах спільно діяльності.
У психології виділяють такі види міжособистісної сумісності:
функціональна сумісність, фізична сумісність, психофізіологічна сумісність, соціально-психологічна сумісність, психологічна сумісність.
Внутрігрупові
конфлікти
– порушення
(дисгармонія) міжособистісних відносин у групі, руйнація рівноваги між структурами групи (комунікативною, статусною, рольовою, владною).
Груповий вплив. Як свідчать дослідження (Дж. Тернер, Н. Тріплет та ін.), група певним чином впливає на кожного її члена (його поведінку, психоемоційний стан, тощо). У соціальній психології виділяють такі види групового впливу: соціальна фасилітація, соціальна лінь, де індивідуалізація, конформізм, огруповане мислення, групова поляризація, групова нормалізація.



52
5.

Психологія міжгрупових відносин

Тривалий час проблема міжгрупових відносин не була провідною у соціальній психології. Ситуація різко змінилася з оприлюдненням критичних оцінок традиційної соціальної психології. Переломними у вивченні проблематики міжгрупових відносин стали 50-ті роки XX ст.
Міжгрупові відносини — сукупність соціально-психологічних явищ, які характеризують суб'єктивне відображення зв'язків між соціальними групами, а також зумовлений ними спосіб взаємодії спільностей.
Остаточне утвердження психології міжгрупових відносин як самостійної галузі соціальної психології відбулося пізніше, здебільшого завдяки дослідженням англійського психолога Генрі
Теджфела.
У процесі міжгрупової взаємодії відбувається безпосередній чи опосередкований вплив однієї групи на іншу, результатом якого є зв'язок, заснований на принципах симпатії чи антипатії.
Безпосередній контакт між групами має своїм наслідком взаємні зміни їх поведінки, діяльності, установок тощо.
Міжгрупова поведінка — дії, що здійснюють індивіди однієї групи стосовно індивідів іншої.
Особливістю міжгрупової взаємодії є її причинна зумовленість.
Це означає, що кожна із взаємодіючих сторін (груп) виступає як причина і як наслідок одночасного зворотного впливу протилежної сторони. Повсякденне життя багате як співпрацею і солідарністю груп, так і міжгруповими конфліктами.
Міжгрупові конфлікти — конфлікти всередині великих соціальних груп, організацій, сторонами яких є соціальні групи, що переслідують несумісні цілі і перешкоджають одна одній у їх здійсненні.
Характер міжгрупоивх відносин залежить від особливостей міжгрупової перцепції (сприймання). Міжгрупові соціально- перцептивні процеси, на відміну від міжособистісних, стійкіші, консервативніші, ригідніші, оскільки їх суб'єктом є не одна особа, а група людей. Загалом формування образу іншої групи залежить від особливостей міжгрупової діяльності.







53
ТЕМА 3.4. Лідерство та керівництво як форми управління
соціальних груп

1.Поняття про лідерство та керівництво як персоніфіковані форми управління соціальних груп.
2.Теорії походження лідерства та керівництва.
3.Стиль керівництва і проблеми ефективності групової діяльності.
4.Характеристика стилів керівництва. Типи лідерства.
5.Індивідуально-психологічні характеристики керівника як чинник ефективного управління.
Література: основна: 2; 3; 8; 12;19; додаткова: 7; 9; 13; 15; 21.

1.

Поняття про лідерство та керівництво як персоніфіковані форми
управління соціальних груп

Визначальний вплив на способи організації групової діяльності справляють форми керівництва, які складаються стихійно чи організовано. У першому випадку йдеться про лідерство, в другому – про офіційне керівництво.
Керівництво і лідерство – це персоніфіковані форми соціального контролю та інтеграції усіх механізмів і способів соціально- психологічного впливу з метою досягнення максимального ефекту в груповій діяльності, спілкуванні.
Керівництво – здійснюваний індивідом чи колективним суб’єктом соціально-психологічний вплив на інших людей з метою структурування дій та відносин у групі.
Керівництво є суто управлінським феноменом, офіційно регламентованим соціально організованим процесом. Реалізують функції керівництва спеціалізовані структури (у великих організаціях), а також безпосередньо керівник.
Керівник індивід, на якого офіційно покладені функції управління
і організації діяльності в групі.
З феноменом керівництва пов’язаний феномен лідерства. Вони
іноді бувають тотожними, а часом породжують у своїй взаємодії протистояння і конфлікти.
Лідерство – один з процесів організації й управління малою групою, який сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни та з оптимальним ефектом.
Ефективність лідерства залежить від наявності у групі визнаного всіма, авторитетного лідера.





54
2.

Теорії походження лідерства та керівництва
Деякий час поняття
«лідерство» та
«керівництво» не диференціювалися, їх розглядали як тотожні явища. Лідерство і керівництво стало об’єктом дослідження на початку ХХ століття, у зв’язку з інтересом до проблем управління. Сформувалися різні концептуальні системи, теорії, кожна з яких розглядала його під особливим кутом зору, відповідно пояснюючи його походження, сутнісні особливості, вплив на функціонування малої соціальної групи.
Теорія рис (особистісна теорія лідерства). Концентруючи свою увагу на вроджених якостях лідера, доводить, що ним може бути особа з певними особистісними якостями (сукупністю певних психологічних рис).
У надрах теорії рис зародилася харизматична концепція, згідно з якою людина народжується із задатками лідера, лідерство послане окремим видатним особистостям як благодать, ―харизма‖ (грец. charisma — дар, милість, Божа благодать).
Теорія людських ролей (Р.Бейлс) розглядає ролі "професіонала" лідера, орієнтованого на вирішення ділових проблем, і "соціально- емоційного фахівця", який вирішує проблеми людських стосунків.
Прибічники інтерактивної теорії вважають, що лідером може стати будь-яка людина, яка займає відповідне місце в системі міжособистісних стосунків. Вибір лідера потрібно здійснювати з урахуванням індивідуальних особливостей кандидата, особистісних характеристик інших членів групи, наявної ситуації і виконуваного завдання.
Поведінковий підхід до проблем лідерства. На думку його представників, лідером стає людина, яка дотримується певного стилю поведінки.
Синтетична (або комплексна) теорія розглядає лідерство як процес організації міжособистісних стосунків у групі, а лідер як суб’єкт управління цим процесом. Феномен лідерства розглядається в контексті спільної групової діяльності.
Ситуативний підхід є загальновизнаним. Він визначає лідерство як продукт ситуації. Вимоги ситуації диктують вибір адекватних засобів і прийомів поведінки, відповідної комбінації особистісних рис, здатних максимально враховувати можливі зміни у її розвитку.
3.

Стиль керівництва і проблеми ефективності групової
діяльності
Вагомий вплив на життя і діяльність групи, та на соціально- психологічний клімат у групі впливає стиль керівництва. Традиційно соціальна психологія зорієнтована на дослідження стилю лідерства, а не керівництва.


55
Стиль лідерства — спосіб, метод роботи, манера поведінки
індивіда, типова для лідера система принципів, норм, індивідуальних особливостей впливу на підлеглих.
Тип (грец. typos — відбиток, форма) лідера (керівника) — людина, наділена лідерськими властивостями; яскравий представник певної групи людей.
Попри суттєві відмінності у сутності феноменів лідерства і керівництва, в науці й на рівні буденного мислення вони не завжди розмежовуються. Тому нерідко лідерство трактують як стиль керівництва, поширюючи такий погляд і на типологію лідерів.
Стиль керівництва є одним з найбільш суттєвих чинників ефективності діяльності групи. Слід пам’ятати, що ефективний вплив керівника на групу та індивідів не допускає бездумного наслідування будь-якого стилю, а потребує вироблення власного неповторного стилю діяльності та впливу. Ефективний лідер допомагає групі набувати відповідальності і компетентності. Для цього йому важливо знати, на якій стадії розвитку перебуває група, як відбуватиметься її розвиток і чим він особисто може цьому посприяти.
4.

Характеристика стилів керівництва. Типи лідерства
Перші спроби дослідження стилів лідерства були здійснені в «школі групової динаміки» під керівництвом К.Левіна. Вченими були виділені
три стилі, які й досі широко використовуються у соціальній психології: авторитарний, демократичний, ліберальний. Деякі дослідники використовують інші назви: директивний (жорсткий),
колегіальний (партнерський), анархічний (безвладний).
Серед описаних стилів керівництва найчастіше згадують:
Демократичний стиль – вигідно виділяється тим, що розв’язання проблем колективу відбувається за участю кожного, що стимулює активність і самостійність його членів; керівник проявляє певну терпимість до критичних суджень своїх підлеглих, прагне зрозуміти їх; спілкування керівника та підлеглого ґрунтується на відвертості, довірі, повазі.
Автократичний стильхарактеризується тим, що керівник одноосібно керує діяльністю підлеглих, не спираючись на актив групи.
Погляди підлеглих здебільшого не враховуються, їх критичні зауваження викликають заперечення, прояви ініціативи підлеглих частіше відкидаються. Зверхнє спілкування з підлеглими обмежується тільки рамками суто ділових взаємин.
Авторитарний стильмістить у собі риси автократичного, хоч підлеглому все-таки надається певна свобода під час обговорення проблем колективу. Домінуючими за такого стилю є відносини, при яких підлеглі діють за стратегією маскування і прилаштовування, вони виконують роль бажану керівникові; так виникає пристосовництво та


56 лицемірство; мікроклімат у колективі емоційно напружений, нездоровий.
Ліберальний стиль – характеризується мінімальною участю керівника в груповій діяльності, він не прагне до співробітництва з підлеглими. Справи в групі йдуть самі по собі, спрямованість і стиль діяльності групи залежить від інтересів окремих її членів, або неформального лідера.
Непослідовний стиль – являє собою суміш усіх попередніх стилів.
Він дезорієнтує діяльність і спілкування з підлеглими. Керівник часто діє залежно від свого емоційного стану. Безпосередньо спілкуючись з керівником, підлеглі не виявляють довіри до нього, а грають певні
«ролі», що ускладнює їх спільну діяльність.
Жоден стиль не є універсальним. Пошук ефективних моделей впливу на організовану спільність (групу) вивів на трансформаційний
стиль керівництва. Керівники, які сповідують його, апелюють до
ідеалів і моральних цінностей співробітників, спонукаючи розвиток їх цілей, потреб і намагань. З урахуванням цього вибудовують і свою поведінку, намагаючись бути прикладом для підлеглих, надихнути їх на досягнення цілей.
Типологію лідерства визначають, беручи за основу зміст, стиль, характер діяльності лідера.
У соціальній психології згадуються такі типи лідерства:
За змістом діяльності – лідер-натхненник, програміст (пропонує програму поведінки), лідер-виконавець(організатор виконання заданої програми), універсальний лідер (поєднує в собі здібності натхненника і організатора);
За стилем керівництва авторитарний, демократичний, лідер який поєднує в собі риси авторитарного і демократичного;
За характером діяльності – діяльнісний (постійно виявляє якості лідера); ситуативний (виявляє якості лідера лише в певних ситуаціях).
Багато характеристик лідера можуть стосуватися і керівника. Тим більше, що в експериментальних дослідженнях стиль лідерства і стиль керівництва виявляють себе однаково. Ототожнення лідерства і керівництва часто є передумовою використання однакових методик під час дослідження стилю лідерства і стилю керівництва. Однак таке ототожнення не є виправданим, оскільки функції лідера і керівника суттєво відрізняються.
5.

Індивідуально-психологічні характеристики керівника як
чинник ефективного управління
Керівник, як посадова, відповідальна особа мусить виконувати ряд офіційних функцій. Серед провідних функцій керівника виділяють такі: виховна функція, гностична функція, регулююча функція, контролююча функція.


57
Функціональна ефективність керівника залежить від рівня розвитку здібностей до керівництва.
Здібності керівника – це певні психологічні особливості особистості, що є умовою для досягнення керівником високих результатів у співпраці з підлеглими. До обов’язкових здібностей керівника відносять:
Комунікативні здібностіявляють собою складну структуру, яка включає в себе перцептивні здібності, навички спілкування встановлення контактів, ведення ділових переговорів, розв’язання конфліктів тощо.
Проектувальні здібності – дають можливість керівникові правильно розробляти плани роботи, вести розрахунки, будувати графіки наявних і майбутніх виробничих процесів, створювати нові оригінальні проекти, прогнозувати результати виробництва.
Конструкторські здібності – дозволяють підходити до процесу виробництва з позиції раціональної доцільності кожного руху, думки, дії, що є частиною його змісту і економічності усього процесу.
Організаторські здібності – полягають у вмінні забезпечити впорядкованість, злагодженість, єдність виробничого процесу.

ТЕМА 4.1.Особистість як соціально-психологічний феномен
1.Поняття особистості.
Специфіка постановки проблеми особистості в соціальній психології.
2.Взаємозв’язок соціального та індивідуального в особистості.
3.Соціально-психологічна структура особистості.
4.Соціально-психологічний тип особистості.
5.Соціальна зрілість особистості.
Література: основна: 2; 3; 4; 9; 10;12; 19; додаткова: 1; 3; 4; 10; 15.
1.

Поняття особистості. Специфіка постановки проблеми
особистості в соціальній психології
В сучасному суспільстві інтерес до проблеми особистості є настільки великим, що практично всі суспільні науки звертаються до цього предмету дослідження.
Проблема особистості є предметом вивчення багатьох наукових галузей, у працях дослідників існує багато визначень особистості у зв’язку з багатозначністю цього поняття. Даючи визначення особистості, дослідники наголошують на різних її характеристиках, визначаючи їх провідними. Узагальнюючи відомі підходи, можна визначити, що
Особистість – це сукупність психічних властивостей людини; стійка система соціально значущих рис людини, зумовлених її включеністю до системи суспільних відносин і сформованих у процесі спільної діяльності та спілкування з іншими людьми.


58
Соціально-психологічний підхід до вивчення особистості полягає у визначенні соціально-психологічних орієнтирів дослідження
її комунікативного потенціалу, поясненні механізмів соціалізації, діагностуванні найважливіших компонентів структури, виявленні регуляторів поведінки, а також у дослідженні конкретних груп, у яких особистість засвоює соціальні впливи і реалізує свою соціальну сутність.
Аналізу піддають такі важливі соціально-психологічні вияви особистості, як соціальна установка, соціальна адаптація, індивідуалізація,
інтеграція особистості, соціальна діяльність, активність, статусно-рольова реалізація особистості у групі, її статево-рольова диференціація, нормативна поведінка, соціально-психологічні якості тощо. При цьому враховують, що вся система суспільних відносин (економічних, політичних, моральних та ін.), до якої залучена людина, є об'єктивною основою формування
її особистісних соціально-психологічних властивостей, якостей і рис характеру.
2.

Взаємозв’язок соціального та індивідуального в особистості
Людська психіка не є результатом або прямим продовженням природного розвитку елементарних форм поведінки, психічного життя тварин. Психічні функції людини формуються в процесі її розвитку і становлення в суспільстві шляхом засвоєння нею соціального досвіду. А сам процес засвоєння розглядають як специфічну, властиву лише людині форму психічного розвитку.
Людина є істотою біологічною, що володіє мовою, здатністю працювати, і водночас істотою суспільною, якій необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми. Особистість людини — специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального, система, в якій фізичне і психічне, природне і соціальне утворюють нерозривний ланцюг.
Біологічна основа особистості охоплює нервову систему, систему залоз, процеси обміну речовин, статеві відмінності, анатомічні особливості, процеси дозрівання і розвитку організму; соціальний ―контекст‖
Особистості зумовлюється впливом культури і структури спільностей, у яких людина була вихована і до яких вона належить.
Особистість — суб'єкт власної життєдіяльності, суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які
є стійкими, соціально зумовленими, виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми, визначають поведінку людини.
Людина розвивається у взаємодії з навколишнім середовищем, проте життя її є індивідуальним надбанням, а процес розвитку особистості завжди — глибоко неповторним явищем. Її соціально-психологічні
індивідуальні властивості виявляються в якостях темпераменту, рисах характеру, у специфіці інтересів, комунікативних якостей, інтелекту, потреб і здібностей.


59
3.

Соціально-психологічна структура особистості
Науковці наголошують на необхідності вивчення соціально- психологічної структури особистості. Оскільки, за словами
М.Н. Корнєва, А.Б. Коваленко, особистість – це найскладніший рівень організації соціального та психічного життя людини.
Соціально-психологічна структура, будучи проміжною між соціальною і психологічною, дає можливість синтезувати в собі ці рівні детермінації людської діяльності. Ідею виокремлення саме соціально-психологічної структури особистості відстоюють
Б.Д. Паригін, Л.В. Сохань, Є.С. Кузьмін та ін.
Російський психолог Костянтин Платонов (1906 — 1984), вивчаючи проблему взаємозв'язку особистості і суспільства, виокремив у структурі особистості чотири підструктури (рівні): біологічно зумовлена підструктура (темперамент, статеві, вікові, патологічні властивості психіки), психологічна підструктура
(індивідуальні властивості окремих психічних процесів, які стали властивостями особистості, — пам'яті, емоцій, відчуттів, мислення, сприймання, почуттів і волі), соціальний досвід (набуті людиною знання, навички, вміння і звички), спрямованість (нахили, бажання,
інтереси, потяги, ідеали, індивідуальна картина світу, переконання).
Поширеним є і описове визначення соціально-психологічних орієнтирів аналізу особистості, яке полягає у перерахуванні її структурних складових. Найчастіше до соціально-психологічної структури зараховують ―Я-характеристики‖, ментальність, ціннісно- смислову, когнітивну сфери, емоційно-психічні стани, мотиваційну сферу, локус контролю, соціально-психологічний досвід, статусно- рольові параметри та ін.
4.

Соціально-психологічний тип особистості

Розуміння конкретної особистості як об’єкта і суб’єкта суспільного життя вимагає аналізу її в єдності соціально-типових і
індивідуальних якостей та рис. Це означає, що особистість завжди постає не тільки як індивідуальність, а й як певний соціально- психологічний тип.
Соціальність людини, розглянута з точки зору тих властивостей і якостей, які є вираженням обов’язкових вимог до неї з боку конкретної соціально-економічної системи, виявляється у функціонуванні соціально-сторичних типів особистості. Жодне суспільство не могло б існувати, якби люди не засвоїли у процесі соціалізації певної одноманітності дій. Вчинків, якби воно не


60 упорядковувало поведінку багатьох людей у потрібному йому напрямку, формуючи у них певні загальні їм усім характерні риси.
Соціально-психологічний тип особистості – це узагальнене відображення сукупності соціально-психологічних якостей і властивостей особистості, які проявляються в конкретному соціальному середовищі.
Соціально-психологічний тип характеризує власну соціальну активність людини, зміну ціннісних орієнтацій, позицій, певна лінія поведінки за конкретних умов, у групі, колективі. Отже, у структурі соціально-психологічного типу весь ансамбль суспільних відносин завжди пов’язаний з поведінкою особистості й виступає як її поведінка в конкретних життєвих ситуаціях.
5.

Соціальна зрілість особистості

Говорячи про соціальну зрілість особистості, мають на увазі не вік людини (нерідко буває, що і у солідному віці людини вона не є соціально зрілою особистістю), не набір різних соціальних рис, властивостей
і здібностей, необхідних у певній сфері життєдіяльності. Це поняття відображає соціальність індивіда як особливу систему, яка виражає не тільки конкретно-історичний зміст, але й характеризується певною спрямованістю. Соціальна зрілість – це поняття, яке дозволяє виявити типове в особистості.
Соціально зріла особистість – це особистість, що втілила соціально типові риси у такій мірі, яка є достатньою як для
існування її у певній соціальній системі в якості історичного суб’єкту (творця історії), так і для існування даної системи загалом.
Показником соціальної зрілості індивіда є формування його як соціального типу особистості.
Особистість досягає соціальної зрілості у процесі соціалізації. У цьому плані тривалість життя індивіда можна уявити як етапи, своєрідні вузли розвитку, особливості яких деякою мірою повторюють риси, що характеризують історичні типи людей минулого. Набуваючи властивостей, адекватних соціально-
історичному типу особистості, який є логічним і загальним вираженням соціальності людини на даному відрізку історії, індивід стає зрілою особистістю. У процесі соціалізації дитина, засвоюючи соціально-історичний досвід попередніх поколінь, стає людиною дорослою, тобто соціалізованою, сформованою як певний соціальний тип особистості.





61


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал