Навчально-методичний комлекс



Сторінка6/11
Дата конвертації01.12.2016
Розмір2.83 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема 7. Українська культура радянської доби (1920–1991)

ПЛАН


1. Культурне будівництво у радянській Україні в 20–30 рр. ХХ ст.

2. Українська культура у період сталінізму. Репресії проти митців. Роки війни.

3. Українська культура повоєнного періоду. Шістдесятництво як культурний феномен.

4. Форсований наступ на українську культуру за часів стагнації.


1. Культурне будівництво у радянській Україні в 20–30 рр. ХХ ст.

Історія української культури XX ст. — це доба складного та суперечливого розвитку, який, з одного боку, все тісніше та глибше включав Україну до загальносвітового куль-турного процесу, а з іншого — у воєнних та суспільно-політичних колізіях ламав фун-даментальні засади національно-народного буття, нищив витвори культури й самих її носіїв — як творців матеріального добробуту, так і представників духовної сфери: митців, учених, педагогів, релігійних діячів тощо. XX ст. являє нам «коливання маятника» від всебічного розвитку культури доби національного відродження 10-20-х pp. до занепаду, виродження, асиміляційних процесів.

Історія української культури XX ст. — це свідчення незламного духу народу, який, незважаючи на скрутні обставини існування, постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам'яті, мистецьких надбань минулих часів та до витворення нових культурних цінностей, які б несли в собі неповторний національний образ світу.

Перемога радянської влади в Україні призвела до того, що всі досягнення в галузі українізації були визнані контрреволюційними, націоналістичними та ворожими народу. В 1919 та на початку 1920 р. бували випадки, коли вживання української мови та вишиваної сорочки могли стати вагомими аргументами для звинувачення в петлюрівщині, і людину могли просто розстріляти. Але масове поширення повстанського руху в Україні примусили більшовиків переглянути свою національну політику в Україні, й не тільки в Україні. В 1923 р. було ухвалено рішення про коренізацію в національних республіках, в Україні вона легально отримала назву українізації. Радянська українізація повторювала курс національних урядів, хоча під новими, марксистськими прапорами, і повинна була створити ілюзію національного характеру радянської влади в Україні. Насправді, імперська Москва не збиралася впроваджувати цей курс "всерйоз та надовго". В той же час націонал-комуністи в Україні наївно повірили в довгочасність цієї політики і ретельно взялися запроваджувати її в життя. Радянська українізація пройшла три етапи: 1)1923-1925 - початок; 2)1925-1928 - піднесення, 3)1928-1933 -гортання ("постишевщина"). Її послідовно здійснювали наркоми освіти УСРР Г.Гринько (1920-1925), О.Шумський (1925-1927), М.Скрипник (1927-1933).

Українізація, запроваджена українськими національними урядами, а згодом радянська українізація, спричинила національний ренесанс, який охопив усі галузі української культури. Але вже 1933 року Сталін розпочав тотальний наступ на українську культуру, який супроводжувався винищенням української інтелігенції. Досягнення українізації були зведені майже нанівець. З подачі українського літератора Ю.Лавріненка період цей увійшов в історію, як період "Розстріляного Відродження".

Разом з тим, треба відзначити, що за радянської влади були зроблені певні досягнення в галузі освіти та науки. Була ліквідована неписьменність, запроваджена обов'язкова загальна, а згодом середня освіта, безкоштовне навчання, до навчання залучені діти незаможного населення. Але масовість навчання супроводжувалася зниженням його якості, негативною була тотальна ідеологізація усього культурного життя, в тому числі освіти.

Радянська влада продовжила роботу гетьманату по створенню ВУАН, і радянська історична література починала її історію лише з лютого 1919 р. Значний внесок у розвиток науки зробили українські академіки.

Головним науковим осередком республіки залишалася Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Зберігаючи структуру, закладену під час свого заснування, Академія об'єднувала близько 40 науково-дослідних закладів, в яких працювали 37 дійсних членів ВУАН, 111 штатних та 275 позаштатних наукових співробітників. Академія наук працювала в Києві, на деякій відстані від політичної боротьби в столиці — Харкові, і це на якийсь недовгий час дозволяло зберегти традиційний академічний дух, продовжувати українознавчі студії, уникати політизації. До 1921 р. ВУАН очолював В.Вернадський, у 1922-1928 pp. — визначний природознавець В.Липський, а в 1928-1930 pp. — академік Д.Заболотний.

Ще до початку радянської з’явилися нові, оригінальні явища в літературі (неокласики, М.Хвильовий), театрі (Л.Курбас), мистецтві (М.Бойчук, Г.Нарбут та ін.). Українізація як офіційна політика багато в чому створила сприятливі умови для більш-менш вільного розвитку цих явищ. Вона ж сприяла деяким зрушенням у складі творчої інтелігенції на користь корінної національності. В еволюції мистецтва змагалися й суперечливо поєднувалися традиції дожовтневої пори та досвід свіжих культурних сил, покликаних до життя революційними зрушеннями. Про бурхливі процеси мистецької еволюції свідчило утворення різноманітних творчих угруповань — гуртків, студій, об'єднань.

Історичні обставини пожовтневої України склалися так, що молодим письменникам, здебільшого учасникам революції та громадянської війни, довелося закладати підвалини нової української літератури. Багатьох майстрів пера не стало ще до 1917 р., деякі емігрували (В.Винниченко, О.Олесь, В.Самійленко та ін.). Ще писали С.Васильченко, Г.Хоткевич, Дніпрова Чайка, але їх творчість вже не визначала духовного клімату епохи. Тож молоді літератори – запальні першопроходці та максималісти – намагалися створити мистецтво, співзвучне пролетарській революції. Часто вони переоцінювали власне значення, протиставляючи свій доробок світовій класиці. Один з ідеологів «нового» мистецтва С.Пилипенко писав: «Венера Мілоська в сучасний момент значить у культурному розвиткові… менше ніж казна-які з художнього боку бюсти тов. Леніна».

У строкатому калейдоскопі літературних угруповань («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Авангард», «Аспанфут», «Нова генерація» та ін.) з галасливими, часом «надреволюційними» деклараціями, в атмосфері «дитячої хвороби лівизни» важко було зорієнтуватися навіть досвідченим митцям, а творчому молоднякові «від плуга та верстата» — й поготів. Але в цій полярності вловлювалися точки дотику художніх прагнень: заперечення провінційності, хуторянства, пошук шляхів піднесення мистецтва, розуміння конечності його виходу на світовий рівень.

У літературі 20-х pp. сформувалася яскрава революційно-романтична течія, представниками якої були П.Тичина, В.Блакитний (Еллан), В.Чумак, В.Сосюра. В 1921 р. у Києві утворилося об'єднання неокласиків (М.Зеров, М.Драй-Хмара, М.Рильський, П.Филипович), які прагнули засвоїти досвід світового письменства, тяжіли до гармонійності й прозорості поетичної форми, Інші творчі засади обстоювали представники авангардових течій — українські імажиністи, футуристи та ін. Значний внесок у розвиток письменства доби національно-культурного відродження зробили памфлети М.Хвильового, новели Г.Косинки, сатира й гумор О.Вишні, драматургія й проза М. Куліша, M.Ірчана, А. Головка, І.Микитенка, Ю. Яновського.

Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. В новому українському театрі продовжували працювати корифеї сцени – П.Саксаганський і М.Старицький. На зміну їм ішла плеяда майстрів середнього та молодшого поколінь – О.Сердюк, Н.Ужвій, А.Бучма та ін., оперні співаки М.Литвиненко-Вольгемут, Г.Паторжинський, О.Петрусенко. Найвизначнішим діячем, справжнім реформатором театру був Олександр (Лесь) Курбас. У 1922 р. він заснував у Києві унікальний колектив «Березіль» (з 1926 р. у Харкові) — експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Л. Курбас полемізував як з прихильниками дореволюційних «малоросійських» смаків, так і з ультрареволюційними експери-ментаторами, що руйнували театр як такий. Через свою непокірливість Л.Курбас, як і М.Хвильовий, як і його друг і співавтор, драматург М.Куліш, був приречений на загибель — спочатку політичну, а згодом і фізичну. Представником принципово іншого підходу до театрального жанру був один із засновників і незмінний керівник Київського драматичного театру ім. І.Франка Гнат Юра.

Добу бурхливого розвитку переживала в 20-ті pp. також українська музика. В 1922 р. виникло перше на Україні музично-творче об'єднання — Товариство ім. М.Леонтовича, ядро якого складали композитори М.Вериківський, Г.Верьовка, Л.Ревуцький, фольклористи П.Демуцький, К.Квітка, музикознавець М.Грінченко. В 1923 р. у Харкові відкрито перший

Державний симфонічний оркестр, а в 1925 р. – Державний оперний театр. У цей час з'являються яскраві симфонічні твори: поема-кантата «Хустина» Л.Ревуцького на слова Шевченка, ораторія «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку» М.Вериківського, 1 симфонія Б.Лятошинського. Масовою стає концертна діяльність, у ній беруть участь як професійні, так і самодіяльні колективи.

Серед художніх угруповань в образотворчому мистецтві виділялися Товариство ху-дожників ім. К.Костанді в Одесі, Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Асоціація художників Червоної України (АХЧУ). До складу останньої входили І.Їжакевич, К.Трохименко, Ф.Кричевський та ін. ПЛІДНО працювали в цей час М.Бойчук та його школа, М.Самокиш, О.Петрицький. Традиції книжкової графіки, закладені творцем оригінального художнього стилю 20-х pp. Г.Нарбутом, яскраво продовжували його послідовники: Л. Лозівський, М. Кирнарський, А.Середа та ін.

Так, у 20-ті pp. завдяки політиці українізації, поштовх якій дала ще національно-визвольна боротьба попереднього часу, культура в УРСР зробила важливий крок на шляху подолання провінційності та комплексу «малоросійства», органічно включалася у світовий художній процес, витворювала значні художні цінності. Але нова культура, яка опиралася на комуністичні ідеали, утверджувала себе як єдино можлива, заперечувала інші духовні цінності, і це призводило до трагічних явищ у культурному житті.

2. Українська культура у період сталінізму. Репресії проти митців. Роки війни.

Аналізуючи загальну суспільно-культурну ситуацію 30-х років в Україні, можна умовно виділити такі етапи її розвитку:

1.1930-32 pp. Маховик штучно загостреної «класової боротьби» вже розкручується, але в національно-культурному житті зберігається позитивна інерція 20-х pp. Поки ще триває робота на ниві українізації преси, школи, культурно-пропагандистської діяльності, діловодства. Зберігаються залишки лібералізму в культурній політиці. Все це існує переважно завдяки принциповій позиції Миколи Скрипника – теоретика національного питання, відомого державного діяча нової України.

2.1933-35 pp. Постанови ЦК ВКП(б) піддають нещадній критиці «помилки КП(б)У у запровадженні колективізації та національному питанні». Для «зміцнення» керівництва в Україну направлені П.Постишев та його помічники. Розпочинається масовий терор і спровокований голодомор. Усунений зі своєї посади М.Скрипник кінчає життя самогубством. З арештом у травні 1933 р. письменника М.Ялового почалися репресії проти діячів культури м. Харкова. Глибоко вражений арештом товариша, зацькований політичними звинуваченнями, застрілився М.Хвильовий. Заарештовані та відправлені у табори О.Вишня, Л.Курбас, якого звинувачують у націоналізмі, виганяють з театру, ув'язнюють, згодом він гине в таборі. Жертвами репресій стали художник М.Бойчук та його послідовники, драматург М.Куліш, письменники-члени Всеукраїнської асоціації пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), майстерні революційного слова «МАРС», нео-класики, футуристи та ін. Відразу після вбивства С.Кірова в грудні 1934 р. заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.Фальківський та ін. Тільки письменників за цей час репресовано близько 500! Саме про цих людей можна сказати, що вони уособлюють «розстріляне відродження» української культури. Підпали під розгром ВУАН і Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів, ліквідовано значну кількість НДІ, насамперед, гуманітарного профілю, «проріджено» кадри національного учительства й кооперативного руху.

3.1936-38 pp. У1936 р. хвиля репресій спадає, стабілізується економічне становище. Та вже в 1937-38 pp. репресовані майже всі керівні партійні, державні, військові та ін. кадри на всіх рівнях – зокрема ті, руками яких здійснювався терор 1933-35 pp. Новий шквал репресій уносить багатьох ще уцілілих діячів культури. Тільки наприкінці 1938 р. масовий терор припиняється, зусилля концентруються на вирішенні практичних завдань, бо виникли великі складнощі, викликані кадровими спустошеннями і погіршенням міжнародної ситуації.

Таким чином, 30-ті pp. дають суперечливу і по-своєму строкату картину. Нечуваною ціною оплачені господарські подвиги доби індустріалізації. Затверджена тоталітарна політична «модель. Поруч із деякими досягненнями (адже творча діяльність не припинилася зовсім) спостерігалася втрата творчого потенціалу, накопиченого в 20-ті pp. Звузилася тематика і проблематика мистецтва, збідніла його поетика; із засудженням «формалізму» припинилися стильові пошуки. На перший план виходить декретоване державою оспівування героїки соціалістичного будівництва, мистецтво намагаються перетворити (і не без успіху) на величезну пропагандистську установу, на виробництво естетизованих ідеологічних стереотипів. Одночасно держава продовжувала централізовану політику навчання грамоті.

В УРСР працювали видатні наукові колективи, такі, як математична школа Д. Граве, колектив фізиків Українського фізико-технічного інституту (Харків), де працювали І.Курчатов та Д.Ландау. Продовжували творити історики Д.Багалій, Д.Яворницький, М.Яворський. Кількісні покажчики наукового потенціалу зростали: якщо в 1928 р. у науково-дослідних закладах республіки працювало 3,7 тис. науковців, то наприкінці 30-х pp. – 19,3 тис. Але якісні... Наприкінці 20-х pp. розпочався погром у науці, який тривав протягом усього наступного десятиріччя.

У галузі мистецтва сталінізм поклав край навіть тим формам творчого змагання, які існували в 20-ті pp. Спеціальними постановами ЦК ВКП(б) були ліквідовані всі літературні, художні об'єднання, замість них створено централізовані структури – Спілку письменників Радянського Союзу, Спілку композиторів, Спілку художників; вони мали свої відділення – республіканські організації. Концертна діяльність була монополізована Українською державною філармонією,

Українська музика 30-х pp. зберігала значний творчий потенціал: яскраві музичні образи створили Л.Ревуцький, Б.Лятошинський; М. Вериківський, В.Косенко, К.Данькевич та ін. Довершуватися у творчій майстерності виконавські колективи – капела «Думка», Державна зразкова капела бандуристів, жіночий театралізований хоровий ансамбль В.Верховинця. Функціонували консерваторії у Києві, Харкові, Одесі.

Долаючи перешкоди, намагався зберегти свої творчі здобутки український театр. Наприкінці 30-х pp. в Україні існувало більше 80-ти театрів. Помітних успіхів досягла молода радянська драматургія. Теми соціалістичного будівництва, героїки революції були основними у творчості театральних колективів. У репертуар українських театрів знову увійшли твори зарубіжної та вітчизняної класики. На основі традицій українського реалістичного театру і принципів системи Станіславського у провідних театрах України високого рівня досягла акторська майстерність А.Бучми, Г.Юри, Н.Ужвій, Ю.Шумського, Д. Милютенка, І. Мар'яненка, О. Сердюка та ін. Наприкінці 30-х років у сім'ю українських майстрів сцени влились діячі західноукраїнських земель і Північної Буковини.

Творчість радянських архітекторів була спрямована на вирішення завдань, пов'язаних з масовим комплексним будівництвом, яке мало задовольнити нові вимоги життя.

Масштабне будівництво промислових підприємств зумовило швидке зростання чисельності населення у старих містах, виникнення нових міст і селищ. Розроблялися типові проекти жилих будинків для забудови робітничих селищ, виникали нові за соціальним призначенням типи громадських будов. В архітектурі цього періоду розрізняють три основних стилістичних напрями. Першому притаманні пошуки, спрямовані на використання форм і прийомів народної дерев'яної архітектури і українського бароко, для другого напряму характерне використання форм класицизму, а третім архітектурним стилістичним напрямом був конструктивізм, ідеї якого пропагувала творча молодь, що об'єдналася в ТСАУ (Товариство сучасних архітекторів України). Останньому напряму притаманні пошуки раціональних конструктивних і планувальних рішень з використанням найновіших для того часу будівельних матеріалів. Зразками таких споруд можуть слугувати студентський гуртожиток «Гігант» (1928-1929 pp., арх. О.Г.Молокін) та Палац культури залізничників (1929-1932 рр., арх. А.І.Дмитрієв) – обидві у Харкові. Значним архітектурним ансамблем того часу є площа Свободи (того часу площа Дзержинського) у Харкові зі спорудами, які були об'єднані єдиним композиційним задумом: будівлі Держпрому (1925-1929 pp., арх. С.С.Серафимов, М.Д.Фельгер, С.М.Кравець), проектних організацій (1930-1933 pp., арх. С.С. Серафимов, М.А.Зандберг-Серафимова), кооперації (1933-1935 pp., арх. А.І.Дмитрієв, О.Р.Мунц), готель «Інтернаціональ» (1931-1932 pp., арх. Г.А.Яновицький). Розроблялися генеральні плани забудови нових і реконструкції старих міст.

Загальні процеси суспільного життя визначали шляхи розвитку образотворчого мистецтва. У 30-х роках почався процес об'єднання художників на основі принципів партійності і народності. Тематика творів образотворчого мистецтва була пов'язана з новою соціальною реальністю: відображення сцен з колгоспного життя, виробнича тематика. У жанрі портрета українські художники все частіше зверталися до образу робітника. Реконструкція міст і сіл у країні зумовила подальший розвиток монументальної і монументально-декоративної скульптури. Важливою подією культурного життя України стало відкриття пам'ятника Т.Шевченку в Харкові (скульптор М.Манізер, 1935 р.) – одного з найдовершеніших монументів Кобзареві. Розрахований на круговий огляд, він становить композицію з шістнадцяти фігур, що спіраллю охоплюють постамент, на якому височить шестиметрова статуя Т.Шевченка. З-поміж них – сумна жінка з дитиною на руках – образ, навіяний «Катериною», втілення України часів поета. Вище – герої селянських повстань, рекрут у миколаївській безкозирці, дівчина-кріпачка з граблями й ціпком, борці першої російської революції з прапором на надламаному древку. Ще вище – герої революційних битв 1917 р. і, нарешті, сучасники авторів пам'ятника, –шахтар, червоноармієць, колгоспник і комсомолка! Так розкривається задум пам’ятника: Тарас Шевченко постає у ньому натхненником революційних мас, співцем повсталого народу, уособленням його бунтівного духу.

У складних умовах розвивався кінематограф. З появою на початку 30-х pp. звукового кіно почався принципово новий період його еволюції, який супроводжувався розвитком кінодраматургії, внесенням значних змін у режисуру, акторську майстерність, композицію кадру, монтаж. У 1930 році на Київській кінофабриці режисер Дзиґа Вертов здійснив постановку першого радянського звукового документального фільму «Симфонія Донбасу» про героїчну працю робітничого класу України. Радянське кіномистецтво збагачувалося творами О.Довженка, Л.Лукова, О Роома, І.Кавалерідзе, І.Савченка. Увага кінематографістів зосереджується на історичній, історико-революційній тематиці, створюються фільми-екранізації творів української і російської класики. У 1939-1940 рр. на Київській кіностудії були поставлені перші в Україні кольорові фільми: «Сорочинський ярмарок» (реж. М.Екк) і «Майська ніч» (реж. М.Садкович) за творами М.Гоголя. В українському кінематографі працювали композитори Б.Лятошинський, К.Данькевич, П.Козицький, М.Вериковський, Ю.Мейтус, Д. Кабалевський. Розвивалося документальне, науково-популярне і мультиплікаційне кіно. У 1934 р. при «Украінфільмі» був організований відділ художньої мультиплікації, де були поставлені перші українські мультиплікаційні фільми «Мурзилка в Африці», «Тук-Тук і його товариш Жук», «Жук в зоопарку» та ін. Але й на розвитку радянського кінематографу не могла не позначитися задушлива атмосфера сталінщини.

Сталінська концепція соціалістичної культури – «пролетарської за змістом, націо-нальної за формою» – набула фатального значення для розвитку національної культури. Оригінальний зміст витворів мистецтва, який спирався на національні традиції, ого-лошувався «націоналістичним», переслідувався і формальний пошук. Натомість книжкові сторінки, театральний кін, концертні сцени тощо заповнювали псевдофольклорні підробки, відроджувався малоросійський гопаковий імідж, з яким передові діячі українства боролися ще в ХІХ – на поч. XX ст., або заохочувалося безглузде наслідування, копіювання канонізованих античних, ренесансних, передвижницьких та ін. традицій. Ця «імітат-культура» пропагувалася і під час декад та тижнів українського мистецтва, що з величезною помпою проходили в Москві і які так полюбляв «батько народів».

З початком Великої Вітчизняної війни всі українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної, творчої інтелігенції в обов'язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. В столицю Башкирії Уфу була евакуйована АН УРСР, творчі союзи (письменників, композиторів, художників), Київська опера. Інститут електрозварювання академіка Є.Патона евакуйований на Урал, Інститут чорної металургії - в Свердловськ, Інститут офтальмології В.Філатова - в Ташкент тощо. Академіка А.Кримського, 70-річчя якого урочисто святкували на початку 1941 р., незважаючи на його похилий вік та хворобу, вивезли силоміць, а потім кинули у в'язницю, де він і помер.

Евакуйовані були вищі учбові заклади з викладачами та студентами: Київський та Харківський університети - в Казахстан, Одеський - спочатку на Північний Кавказ, згодом в Туркменію (Байрам-Алі), Київський та Харківський медінститути - в Самарканд. На базі кадрів Київського медінституту створено Челябінський медін.

В евакуації опинилися письменники М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко, Л.Первомайський, Ю.Яновський, О.Копиленко, І.Ле та ін. На замовлення їх творчість обмежувалася головним чином воєнно-патріотичною тематикою (Корнійчук - "Партизани в степах України", "Фронт", Кочерга - "Ярослав Мудрий", Бажан - "Данило Галицький"). Частина письменників подалася на фронт воєнкорами (О.Довженко, М.Бажан, О.Корнійчук, його дружина В.Василевська та ін.).

В Сибір та Середню Азію були евакуйовані 35 театрів з України. Київська кіностудія потрапила в Ашхабад, Одеська - в Ташкент. В евакуації були зняті кінострічки "Олександр Пархоменко" (реж.Л.Луков, 1943 р.), "Як гартувалася сталь" за М.Островським, "Райдуга" (реж. М.Донськой, за романом В.Василевської, 1944 р.), "Нескорені" за Б.Горбатовим (1945) та ін. О.Довженко здійснив зйомки документальних стрічок "Битва за нашу радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні" (1943).

Ознаки впливу культу особи Сталіна на кіно, які спочатку з'являлися боязко і подекуди, з часом отримали риси імперативності, неодмінності, категоричності, обов'язковості та постійності. Спочатку Сталін не з'являвся особисто на екрані, а тільки згадувався ("Розгром Юденіча", 1941 р.). У 1942 р. він фігурує не тільки в "Обороні Царицина" та "Олександрі Пархоменко", але й у фільмі про легендарного вождя монгольського народу "Його звуть Сухе Батор". Актор Чіаурелі, який спеціалізувався на зображенні сталінської величі та мудрості, вражав афоризмами і оточення обожнювало його.

Сценарій О.Довженка "Україна в огні", який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора - шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Виступаючи на політбюро у січні 1944 р. Сталін говорив, що у повісті "ревізується ленінізм, ревізується політика нашої партії з основних керівних питань. Кіноповість Довженка містить грубі помилки антиленінського характеру - це відвертий випад проти політики партії".

У фільмах воєнних років за вказівкою Сталіна пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом. Ворога показували карикатурно, лякливим, слабким, взагалі позбавленим людських рис. Такою була картина І.Пир'єва "Секретар райкому", прем'єра якої відбулася на жовтневі свята 1942 р. та мала великий суспільний резонанс, а також фільм М.Калатозова "Непереможні".

Під час німецької окупації українська культура в усіх її формах (наука, освіта, література, мистецтво) опинилася, власне як і весь український народ, перед загрозою повного знищення. Вищі навчальні заклади зачинено, музеї пограбовані, на базі театрів утворено заклади для розваги окупантів з відповідним репертуаром. Інтелігенція, яка потрапила під окупацію, мусила перебиватися випадковими заробітками, щоб вижити. Лише в Одесі, яка стала центром румунської провінції Трансністрія, працював румунізований університет, театр опери та балету, з Румунії приїздив на гастролі російський шансоньє Петро Лещенко, однак про українську культуру не могло бути й мови. Румунські ідеологи, зокрема професор Яського університету Олександр Болдур, доводили, що вся територія Трансністрії заселена русифікованими румунами і завдання нової влади - повернути його в лоно рідної румунської мови і культури.

Деякі діячі творчої інтелігенції не встигли чи не хотіли евакуюватися і при відступі німецької армії, резонно боючись репресій сталінського режиму (деякі з них вже встигли відсидіти в концтаборах до війни), подалися на захід. Вони склали другу хвилю української еміграції. Серед них були відомі художники брати Василь та Федір Кричевські, актор Йосип Гірняк, літератори Іван Багряний, Іван Кошелівець, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов (Ю.Шерех), Юрій Лавріненко, Оксана Лятуринська та ін.



3. Українська культура повоєнного періоду. Шістдесятництво як культурний феномен.

Перемога над фашистською Німеччиною посіяла у народу ілюзії про послаблення режиму в СРСР, демократизацію суспільства, викликало певне піднесення національної активності мас та інтелігенції, але всі ці сподівання були марними. Сталін навпаки вважав, що перебування мільйонів людей на окупованій території, вплив німецької та націоналістичної пропаганди в Україні та Прибалтиці вимагають додаткових заходів по зміцненню комуністичної ідеології. Пам'ятаючи історичний досвід декабризму, який розвинувся на тлі перемоги Росії у Вітчизняній війні 1812 р., Сталін хотів запобігти такому розвитку подій і вирішив за старим своїм сценарієм застосувати превентивні заходи проти ймовірної загрози серед партійного апарату (Мінгрельська та Ленінградська справи), військових (опала маршала Г.Жукова, закордонне відрядження маршала К.Рокосовського, справа маршала авіації О.Новикова), а особливо інтелігенції. Це спричинило до нового витка репресій, боротьби з націоналізмом, космополітизмом, ідеологічних кампаній 1946-1948 рр., що отримали назву "ждановщини" по імені секретаря ЦК ВКП(б) по ідеології А.Жданова, який за дорученням Сталіна очолив цю кампанію.

Ця політика знайшла відображення у постановах ЦК про журнали "Звезда" та "Ленинград", про репертуар драматичних театрів, про кінофільм "Велике життя", про оперу В.Мураделі "Велика дружба". Мова йшла про аполітичність, безідейність, пошлість, формалізм в художній творчості. Нищівній критиці було піддано увесь доробок популярної поетеси Анни Ахматової та відомого фейлетоніста Михайла Зощенка. Справжнє прізвище Ахматової - Горенко, вона народилася в Одесі. Її чоловіком був розстріляний ЧК в Петрограді у 1921 р. російський поет Микола Гумільов.

У доповіді Жданова говорилося: "А.Ахматова является одним из представителей безидейного реакционного литературного болота. Она принадлежит к так называемой группе акмеистов, вышедшей в свое время из рядов символистов, и является одним из знаменосцев пустой, безидейной аристократической поэзии, абсолютно чуждой советской литературе. Акмеисты представляли из себя крайне индивидуалистическое направление в искусстве. Они проповедовали теорию "искусства для искусства", "красоты ради самой красоты", знать ничего не хотели о народе, о его нуждах и интересах, об общественной жизни. Что поучительного могут дать произведения Ахматовой нашей молодежи? Ничего, кроме вреда".

На відміну від аристократичної Ахматової, Зощенко належав до фаворитів партійного керівництва та пересічного радянського громадянина. Його перше оповідання було опубліковано у 1921 р. До цього часу він встиг пройти дві війни - світову та громадянську, переніс важке поранення, працював шевцем, актором, телефоністом, співробітником карного розшуку Без його оповідань та фейлетонів неможливо уявити радянську країну 20-30 рр. На його адресу Жданов сказав: "Зощенко как мещанин и пошляк, избрал своей постоянной темой копание в самых низменных и мелочных сторонах быта. Можно ли дойти до более низкой степени морального и политического падения и как могут ленинградцы терпеть на страницах своих журналов подобное пакостничество и непотребство? Только подонки литературы могут создавать подобные "произведения". Зощенко с его омерзительной моралью выворачивает наизнанку свою пошлую и низкую душонку. Насквозь гнилая и растленная общественно-политическая и литературная физиономия Зощенко...Какой вывод следует из этого? Пусть убирается из советской литературы".

Згодом остракізму було піддано роман О.Фадєєва "Молода гвардія" та одноіменний кінофільм С.Герасимова, другу серію фільму С.Ейзенштейна "Іван Грозний", музичні твори композиторів Д.Шостаковича та С.Прокоф'єва, репресовані актори Л.Русланова, Окуневська, В.Федорова та ін.

Невдовзі ця політика була розповсюджена і на наукову інтелігенцію: в 1947-1951 рр. відбулися так звані "дискусії" з історії філософії, біології (сесія "ВАСХНИЛ", яка призвела до монополізації в біологічній науці поглядів псевдо-вченого Т.Лисенко та його оточення), фізіології, політекономії, мовознавству. В останніх двох дискусіях особисто взяв участь Сталін. Вченим інкримінувалося послаблення партійності в науці, розрив з практикою, були об'явлені буржуазними, ворожими і розгромлені генетика та кібернетика. Репресій зазнало багато визначних вчених.

В літературі всебічно розглядалася проблема типового, під яким малося на увазі не те, що переважає в житті, а те, чому, згідно бажанню партійного керівництва, має належати майбутнє. В кіно, внаслідок суворої ідеологічної цензури, наступив так званий період "малокартиння": в 1952 р. всі кіностудії країни випустили тільки 24 повнометражні кінофільми, при чому переважали фільми-біографії, фільми-вистави та патріотичні картини ("Костянтин Заслонов", "Рядовий Олександр Матросов", "Подвиг розвідника", "Повість про справжню людину" Олександра Столпера (1948), "Молода гвардія" С.Герасимова (1948) тощо). Антиамериканську спрямованість в дусі "холодної війни" мала більшість театральних вистав.

А на Заході в цей час володарем кіноглядача були режисери італійського неореалізму Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Вітторіо де Сіка, Де Сантіс, сценарист та теоретик кіно Чезаре Дзаваттіні, які знімали чудові фільми про війну, післявоєнне влаштування Італії, були сповнені гумору, оптимізму, гуманності.

Політика політичного пресингу та репресій була розповсюджена і на Україну. З 1946 р., в рамках загальносоюзного ідеологічного наступу проти інтелігенції, в Україні комуністична партія розпочала широкомасштабну акцію цькування українських діячів культури під гаслом чергової боротьби з "українським буржуазним націоналізмом". Серед них були відомі українські письменники та поети Максим Рильський, Юрій Яновський, Володимир Сосюра (в 1951 р. в газеті "Правда" було піддано жорстокому розгрому його вірш "Любіть Україну", написаний ще під час війни у 1944 р., а автора примусили написати принизливе каяття; три роки перед тим, в 1948 р., за збірку віршів "Щоб сади шуміли", де було цей вірш передруковано, Сосюра отримав Сталінську премію), Андрій Малишко, літературознавці Олександр Білецький, Олександр Дорошкевич, визначний кінорежисер та драматург Олександр Довженко (за сценарій кінофільму "Україна в огні"), композитор Кость Данькевич (за оперу "Богдан Хмельницький").

У серпні 1947 р. була ухвалена постанова ЦК КП(б)У про загрозу українського буржуазного націоналізму, засуджені "Історія України" під ред. М.Петровського 1943 р. видання, "Нариси історії української літератури" за ред. Маслова та Кирилюка 1945 р. видання, журнали "Вітчизна" та "Перець", М.Рильський за твори "Мандрівка в молодість", "Київські октави", передмову до першого тому "Поезій", Ю.Яновський за роман "Жива вода", І.Сенченко за повість "Його покоління", В.Сосюра за вірш "Любіть Україну", О.Довженко за кіносценарій "Україна в огні", композитори Кость Данькевич за оперу "Богдан Хмельницький", Герман Жуковський за оперу "Від усього серця".

Заходи сталінського режиму були спрямовані на денаціоналізацію культурно-ідеологічних процесів, викорінення національної свідомості і заміну її "інтернаціональним комуністичним світоглядом", недвозначно забарвленим великодержавним російським шовінізмом. Звужувалася сфера вживання української мови, вона повністю витіснялася з наукового обігу. Зменшувалася кількість українських шкіл, викладання у вузах переводилося на російську мову. О.Субтельний писав, що "це був похоронний дзвін по скромному повоєнному ренесансу української культури".

Поряд з українською інтелігенцією, з 1948 року чергова хвиля репресій була поширена на єврейську інтелігенцію, яку звинувачували у сіонізмі, космополітизмі, плазуванні перед капіталістичним Заходом, буржуазним способом життя тощо. Сфабриковано процес Єврейського антифашистського комітету (ЄАК), за яким було заарештовано і розстріляно 24 діяча єврейської культури, 18 з них - з України. Серед репресованих - засновник єврейської радянської поезії Давид Гофштейн, автор багатьох перекладів з Шевченка, Франка, Л.Українки, Рильського, Тичини, Сосюри, а також Ірма Друкер, Ноте Лур'є, Мойсей Альтман. Голова АЄК відомий актор і режисер Соломон Міхоелс (Вовсі) загинув в 1948 р. у Мінську при загадкових обставинах. У квітні 1953 р. Л.Берія у листі Г.Маленкову поклав відповідальність за це на колишнього міністра держбезпеки В.Абакумова, який після свого арешту визнав, що виконував пряму сталінську директиву. Цькувалися україномовні письменники та літературознавці єврейського походження Леонід Первомайський, Ілля Стебун (Абрам Кацнельсон), Євген Адельгейм, Леонід Санов (Смульсон), Олександр Борщагівський та ін. Все це дає підстави говорити про державний антисемітизм, який існував в цей час в Радянському Союзі.

Неоднозначний стан української культури під час "хрущовської відлиги".

Смерть Сталіна та розвінчання культу його особи поклали початок новому етапу в культурному розвитку всіх народів СРСР, який отримав назву "відлиги" (за повістю Іллі Еренбурга "Оттепель",1954). Відкривалися десятки нових літературних журналів, театрів, перекладалися і друкувалися до цього заборонені іноземні автори, з'явилися художні твори радянських письменників великого громадського звучання ("Не хлібом єдиним" В.Дудінцева, "Один день Івана Денисовича" О.Солженіцина, "Доктор Живаго" Б.Пастернака, "Нащадки Сталіна" Є.Євтушенко, "Доля людини" М.Шолохова, "Тьоркін на тому світі" О.Твардовського, художні мемуари І.Еренбурга "Люди, роки, життя" тощо). В 1958 р. були скасовані одіозні постанови ЦК з питань ідеології 1946-1948 рр.

Великих успіхів досяг кінематограф. За 3 роки після ХХ з'їзду в прокат надійшло 360 повнометражних картин. Серед них музично-сатиричний фільм Е.Рязанова "Карнавальна ніч", картини на морально-побутову тематику "Справа була в Пенькові" С.Ростоцького, "Дім в якому я живу" Л.Куліджанова, "Дев'ять днів одного року" М.Ромма (1962), революційна та військова тематика - "Ходіння по муках" Г.Рошаля, "Тихий Дон" С.Герасимова (1957-58), "41" та "Балада про солдата" Г.Чухрая (1959), "Комуніст" Ю.Райзмана (1959, сценарій Є.Габриловича), "Летять журавлі" М.Калатозова (1957), "Іваново дитинство" А.Тарковського (1962), "Доля людини" С.Бондарчука (1959) тощо.

Розквіт радянського кінематографа проходив на фоні творчого вибуху світового кіномистецтва: "нова хвиля" французького кіно (режисери Годар, Андре Рене, Ф.Трюффо, Клод Шаброль), група "вільного кіно" в Англії, творчість якої була спрямована проти соціальної нерівності (Андерсон, Рейс, Ричардсон), пошуки італійців Федеріко Фелліні, Антоніоні, шведа Інгмара Бергмана, американців Стенлі Кубрика, С.Поллака, А.Пенна та Краймера (фільм "Цей безумний, безумний, безумний мир"), японця Акіра Куросави, поляків Анджея Вайди (фільми "Канал", 1957, "Попіл та алмаз", 1958 зі Збігневом Цибульським у заглавній ролі), Єжі Кавалеровича ("Цього не можна забути", 1957, "Фараон" за Б.Прустом, 1966), Кшиштофа Зануссі ("Як бути любимою", 1963, "Кукла" за Г.Сенкевичем), Гофмана ("Пан Володієвський", 1969 та "Потоп", 1974 за Г.Сенкевичем з Ольбрихським у заглавній ролі. У 90-х рр. він зняв ще один фільм за Сенкевичем - "Огнем і мечем").

Деяка лібералізація культурного процесу на початку "хрущовської відлиги" відбувалася і в Україні, хоча і не такими темпами як в Росії. Було започатковано нові журнали, про які до цього не доводилося і мріяти: "Український історичний журнал", "Українське літературознавство", відновлено журнал "Всесвіт", заснований ще 1925 р., який друкував перекладні твори, в тому числі сучасних західних письменників, яких ще не було перекладено на російську мову. Розпочалася підготовка до видання "Української Радянської Енциклопедії", яка була відповіддю на вихід за кордоном у 50-ті роки 3-х томної "Енциклопедії українознавства". Було перевидано "Словник української мови" Б.Грінченка. З'являються багатотомні видання "Історія української літератури", "Історія українського мистецтва", "Історія міст і сіл України".

В зв'язку з реабілітацією кібернетики у 1957 р. у Києві було засновано комп'ютерний центр, згодом перетворений в Інститут кібернетики АН України, який очолив академік А.Глушков.

Великі зрушення відбулися в галузі літератури. Сформувалося покоління "шістдесятників", людей з антитоталітарним мисленням - поети Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Сингаївський, Віталій Коротич, Василь Стус, літературознавці і критики Іван Дзюба та Іван Світличний, письменники Євген Гуцало, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Микола Руденко, публіцисти Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл, художники Панас Заливаха та Алла Горська, твори яких виходили далеко за рамки соціалістичного реалізму, підносячи українську літературу та мистецтво на шаблі світової культури.

В зв'язку з реабілітацією жертв сталінських репресій, повернулися з таборів та заслання 25 письменників: Зінаїда Тулуб, авторка засудженого історичного роману "Людолови", відомий літературознавець Євген Шабліовський, автор нарисів з історії української літератури, письменники Борис Антоненко-Давидович, Наталя Забіла, Олександр Ковінька, Василь Мисик, Іван Багмут та ін. Посмертно були реабілітовані і повернуті в літературу та мистецтво письменники, художники, актори "розстріляного відродження", розпочалося друкування їхніх творів, з'являються наукові дослідження їх творчості.

В умовах загального піднесення відбувається творче відродження патріархів української літератури, які десятки років вимушені були працювати на замовлення партії і приховувати справжні думки та погляди: П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра (повість "Третя рота", поеми "Розстріляне безсмертя" і "Мазепа", хоча навіть в умовах "відлиги" не все вдалося надрукувати), М.Стельмах ("Кров людська не водиця", "Хліб і сіль", "Правда і кривда"), О.Гончар ("Тронка"), А.Малишко, Л.Первомайський, П.Загребельний, Г.Тютюнник (роман "Вир").

Молодь створює свої творчі клуби: "Спутник" в Києві (1959), на чолі якого стояв Лесь Танюк, членами - студенти театрального інституту, консерваторії, літератори , художники. У Львові створено аналогічний клуб "Пролісок", який очолював М.Косів. Невдовзі вони були розігнані представниками влади.

Кінематограф. Деякі зрушення відбулися і в галузі українського кінематографа, хоча і не такі вражаючі, як в Росії. На той час в Україні працювало 3 кіностудії (Київ, Одеса, Ялта). Новим явищем в українському радянському кіно були одеські фільми Марлена Хуцієва та Ф.Миронера "Весна на Зарічній вулиці" (1956), "Жага" Є.Ташкова (1959), а також "Іванна" В.Івченко (1960), "Сон" В.Денисенко (1964).

Однак період "відлиги" не був однозначним. М.Хрущов не збирався відступати від основних комуністичних засад, догм та методів. Розпочавши з критики культу Сталіна, він швидко перейшов до власного культу, заборон та репресій проти творчої інтелігенції, які почалися вже з другої половини 1958 р. Знову почалося вульгарне втручання в художню майстерню митця, нав'язування особистих некомпетентних смаків та оцінок, насадження комуністичного пуританства, полювання за буржуазними відьмами, роздування опудала буржуазної ідеології.

У грудні 1962 р. Хрущов відвідав художню виставку в московському Манежі і піддав нищівній критиці творчість сучасних художників, засуджуючи абстракціонізм та формалізм, вимагаючи від митців суворо дотримуватися принципів соцреалізму. Після цього відбулася серія зустрічей Хрущова і голови ідеологічної комісії ЦК Л.Ільїчова з творчою інтелігенцією з розносними доповідями, хамським осмикуванням, недвозначними погрозами. Якщо Сталін застосовував до письменників визначення "інженери людських душ", Хрущов пішов ще далі, називаючи їх "автоматниками партії".

В 1958 р. була знищена книга молодого поета Д.Павличка "Правда кличе". На республіканській нараді активу творчої інтелігенції у квітні 1963 р. у формалізмі звинувачено М.Вінграновського, Л.Костенко, І.Драча. Нових нападів зазнали Л.Первомайський та С.Голованівський. У липні 1963 р. було зроблено спробу зірвати вечір пам'яті Л.Українки в Центральному парку культури та відпочинку Києва. У травні 1964 р. трапилася безпрецедентна подія - при загадкових обставинах сталася пожежа в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР у Києві, внаслідок якої згоріли фонди відділу україніки - майже 600 тис. одиниць зберігання. Того ж року був закритий Київський клуб творчої молоді. Із спілки художників були виключені Алла Горська та Людмила Семикіна за створення вітражів у Київському університеті з зображенням протестуючого Шевченка. Сам шестиметровий вітраж було по-варварські знищено, як свого часу знищувалися монументальні полотна та вітражі М.Бойчука. Дещо пізніше такої самої долі зазнала 200-метрова композиція скульптурних рельєфів "Стіна пам'яті" художників А.Рибачука на В.Мельниченко на Байковому кладовищі.

Непослідовними, обмеженими та демагогічними виявилися реформи в галузі суспільних наук, зокрема у подоланні історичної схеми Короткого курсу історії ВКП(б), яка лежала в основі усієї радянської історіографії. Незважаючи на критику культу Сталіна та реабілітацію безпідставно репресованих, повної правди так і не було сказано. Фальсифікованою залишалася і вся історія України.

Замість часткової дерусифікації університетів, проведеної восени 1955 р., з 1958 р. почалася повальна русифікація усіх вищих навчальних закладів. Цей процес охопив і середні школи. В 1960 р. в обласних містах російські школи складали 72%, в інших містах - 84%. З 1964 р. всі міські школи стали російськими. Однак реформування освіти мало і позитивні наслідки: скасування роздільного навчання, створення шкіл робітничої та селянської молоді, інтернатів, відміна платні за навчання у старших класах, політехнізація школи, створення системи ПТУ замість шкіл ФЗН. На 50-ті роки припадає розквіт педагогічної діяльності директора Павлиської середньої школи Кіровоградщини В.Сухомлинського, який став відомим завдяки своїм педагогічним творам-роздумам.

Антицерковна кампанія. Ще у 1957 р. розпочалася нова (після 30-х років) хвиля масованого наступу на церкву, внаслідок якої в Україні було ліквідовано майже половина всіх існуючих парафій, монастирів, семінарій.

Безпосередньою відповіддю на репресивні заходи хрущовського керівництва проти інтелігенції була поява дисидентського руху, який охопив творчу молодь, студентство України і був органічною частиною загальносоюзної тенденції.

4. Форсований наступ на українську культуру за часів стагнації.

Подальша ідеологізація життя. Жовтневий пленум ЦК КПРС 1964 р., який зняв Хрущова і замінив його Брежнєвим, мав реставраторський характер. Головною ідеологією стає неосталінізм. Провадиться обережна реабілітація сталінізму, висуваються вимоги зважених оцінок минулого, боротьби проти огуджування нашої історії, ревізіонізму. Поширюються концепції розвинутого соціалізму (1967), загострення ідеологічної боротьби, необхідності організації контрпропаганди, насаджується новий культ Брежнєва (твори "Відродження", "Мала Земля", "Цілина"), провадяться урочисті святкування ювілеїв, запроваджуються цензурні перепони, ідеологічний контроль тощо.

Перші 8 років після зняття Хрущова проходили під знаком ліквідації його перекручень, в тому числі й у національній політиці. В 1968 р. було усунуто секретаря ЦК КПУ Андрія Скабу, який сприяв русіфікації і призначено більш ліберального Федора Овчаренка. Перший секретар Компартії України Петро Шелест у 1970 р. видав книгу "Україна наша радянська", де писав про історичну автономність України, прогресивну роль козацтва, закликав берегти, як найдорожчий скарб прекрасну українську мову. Він відстоював інтереси України в рамках СРСР, рівноправність народів, виступав проти комплексу "старшого і молодшого брата", був прибічником економічного паритету республік, проти зменшення інвестицій в Україну. Разом з тим, Шелест був фанатичним прибічником комуністичної ідеї і жорсткого ідеологічного контролю за суспільством і в першу чергу за діяльністю творчої інтелігенції. Коли вийшов роман Олеся Гончара "Собор" (1968), де автор виступив протии руйнування історичних пам'яток церковної архітектури, він був підданий нищівній партійній критиці, а з ним і всі ті, хто став на його оборону.

Кінематограф. Перший час продовжував в руслі відлиги працювати і кінематограф. На екрани країни вийшли фільми, зняті на центральних студіях: "Батько солдата" Резо Чхеїдзе (1965), "Ніхто не хотів помирати" Жалакявічуса (1966), "Гамлет" (1964) та "Король Лір"(1971) Козінцева, "А зірки тут тихі" Ростоцького (1973), "Звільнення" Юрія Озерова (1971), "Калина червона" Василя Шукшина (1973), "Міміно" Данелія (1977), "Сходження" Лариси Шепитько, "Сибіриада" Михалкова-Кончаловського (1979), "Велика Вітчизняна" Романа Кармена (1979).

В Україні розпочинається друга хвиля українського поетичного кіно - продовження традицій Довженка, Кавалерідзе, Савченка. На студію ім.Довженка прийшли молоді сценаристи - поети І.Драч, М.Вінграновський, Д.Павличко, Л.Костенко, актори Іван Миколайчук, Кость Степанков, Лариса Кадочникова, Богдан Ступка, Микола Гринько, Микола Олялін. Вони сприйняли хрущовську відлигу, як сподівання на можливість українського ренесансу і створили високу духовну ауру, що сприяла виникненню високохудожніх творів.

Саме в цей час були створені фільми "Тіні забутих предків"(1965) Сергія Параджанова, який отримав 2 премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині, "Вірність" Петра Тодоровського (1965), "Кам'яний хрест" (1968) та "Захар Беркут" Леоніда Осики, "Комісари" (1969) Миколи Мащенка, "Біла птаха з чорною ознакою" (1971, отримала Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю), "Криниця для спраглих" та "Вечір на Івана Купала" Юрія Ільєнка (у 1989 р. ці фільми мали успіх на міжнародному кінофестивалі у Сан-Франциско), "В бій йдуть самі старики" (1974) та "Ати-бати йшли солдати" (1976) Леоніда Бикова, "Пропаща грамота" та "Вавилон ХХ" (1979) І.Миколайчука.

Нова хвиля русифікації розпочинається зі святкування 50-річчя утворення СРСР (1972). Нав'язується химерна концепція цілковитого злиття націй та утворення нової історичної міжнаціональної єдності - радянського народу. В 1978 та 1983 рр. ухвалюються постанови ЦК про посилення вивчення російської мови в школах, які де-факто призвели до погіршання вивчення національних мов у країні.

Розгортається новий виток боротьби проти буржуазного націоналізму. Було знято з посади П.Шелеста і піддано розгромній критиці його книгу. Шалену боротьбу проти націоналістичних відьом в Україні очолює секретар по ідеології Валентин Маланчук та голова КДБ В.Федоренко.

Були заборонені твори Миколи Руденка, Сергія Плачинди, В.Харчука. На російську мову переходить більшість журналів республіки, фактично російськомовним стає видавництво "Наукова думка", провадиться русифікація Академії наук, закрито Інститут суспільних наук у Львові, знищується українознавство як наука, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування українознавців, звільнення їх з роботи (Олена Апанович, Ярослав Дзира, Іван Бутич, Микола Родько, Петро Воробей та багато інших), у 1975 р. поновлено цензурування "Кобзаря" Шевченка. Послідовному замовчуванню та цькуванню піддано скульптора, живописця, графіка, етнографа та збирача творів народного мистецтва Івана Гончара. Українське поетичне кіно було визнано архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко згадували з оглядкою. На багато років внаслідок ідеологічної цензури потрапили на полку деякі зняті кінофільми (серед них "Криниця для спраглих", "Комісари"). В 1978 р. Міносвіти УРСР ухвалило директиву про удосконалення вивчення російської мови в школах, в той час, як українська мова перетворюється у гнану падчерку. Чимала частина інтелігенції перестала розмовляти і писати українською мовою.

Репресії. Розпочинаються хвилі арештів та серії політичних процесів (1965-66, 1972-73, 1977-78). В 1970 р. у Василькові при загадкових обставинах загинула Алла Горська, у 1979 у Брюховицькому лісі під Львовом був по-звірячому вбитий молодий талановитий композитор Володимир Івасюк, автор широко відомої пісні "Червона рута".

Поширення дисидентства інтелігенції. На заваді повного повернення до старих порядків стала інтелігенція Радянського Союзу, з думкою якої нове керівництво партії та уряду не могло не рахуватися. У вересні 1965 р. на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві відбулася справжня демонстрація протесу проти арештів інтелігенції. Творча інтелігенція надсилає низку листів до ЦК партії з політичними вимогами ("Лист 78", 1966, "Лист 139", 1968). Самвидавом поширюються праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І.Дзюби, "Лихо з розуму" В.Чорновола, "Приєднання чи возз'єднання?" історика М.Брайчевського.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал