Навчально-методичний комлекс



Сторінка3/11
Дата конвертації01.12.2016
Розмір2.83 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема 3. Ренесанс як явище в українській культурі (ХІV–ХVІ ст.)

ПЛАН


1. Національний варіант Ренесансу і Реформації в українській культурі.

2. Братства як осередки національно-релігійного та культурно-освітнього життя.

Науково-освітні центри.

3. Виникнення українського друкарства. Пересопницьке Євангеліє.

4. Полемічна література.

5. Архітектура та образотворче мистецтво.


1. Національний варіант Ренесансу і Реформації в українській культурі.

В європейській культурі розрізняють ранній і пізній гуманізм епохи Ренесансу. Ранній виник в Італії (ХІV-серединаXVст.) й ознаменований інтересом до класичних мов, риторики, поезії, історії та моральної філософії. В його середовищі формувалися ідеї громадянського гуманізму – патріотизм, свобода особистості, гідність людини, громадянське служіння, спільне благо та ін. в останній третині XVст. в Італії та південній Франції помітно зміщення гуманістичних інтересів до природничих наук, натурфілософії, теології. Цей період прийнято називати гуманізмом.

В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають період XV-XVІст., ознаменований діяльністю провідних учених – вихідців із українських земель – Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Григорія Чуя, Станіслава Оріховського-Роксолана та ін. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі.

В економічному, політичному та культурному відношенні Україна в дану епоху була складовою частиною Європи. Нею цікавилися культурно-освітні діячі, сюди охоче навідувались, тут вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури – Філіп Буонакорсі Каллімах, Кирило Лукаріс, Никифор Параскез. Осідали вони переважно у Львові й Острозі. Поряд із цими містами головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, зокрема як завдяки безпосереднім контактом із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів. У згаданих українських містах уже XVІст. з “явилися наукові осередки, справжні культурно-освітні центри зі школою, друкарнею, гуртком учених людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту – богословські, світські, підручники, а й навчали молоде покоління.

Принагідно зауважимо, що поступово почали зявлятися переклади Святого Письма словяно-руською мовою: Пересопницьке Євангеліє (1556-1561рр.), Літківське Євангеліє, Псалми Давида (1582р.), а такоє знаменита на весь світ Острозька Біблія (1581р.). Переклади та масові розповсюдження Святого Письма мовою, доступною широким колам освідчених людей, прокладали шлях до розуміння Священних текстів, знайомили читачів із засадами первісного християнства, сприяли поширенню раціоналістичних ідей протестантизму.

2. Братства як осередки національно-релігійного та культурно-освітнього життя.

Науково-освітні центри

Братства - релігійно-національні товариства, що їх створювали при церковних парафіях члени ремісничих та цехових організацій по містах України в 15-17 ст., продовжуючи традицію середньовічних релігійних братств Західної та Східної Європи.

Братства ставили перед собою перш за все релігійно-благодійні завдання: дбали про храми та їх обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам тощо.

З кінця 16 ст. братства розгорнули культурно-освітню працю, відкриваючи школи, бібліотеки і друкарні.

Львівське братство при церкві Успіння Богородиці, відоме з 1439 р., наприкінці 16 ст. відкрило першу в Україні друкарню, запросивши до праці І.Федорова. В 1586 р. воно організувало Львівську братську школу. Її ректором був Іван Борецький (майбутній київський православний митрополит Іов - з 1620 і до смерті у 1631 р.). Тут викладали або вчилися майбутній київський митрополит П.Могила, письменник, церковно-освітній діяч та друкар-видавець Кирил Транквіліон Ставровецький (пом. 1646), релігійний письменник Стефан Зизаній (1570-1605) та його брат педагог, церковний діяч та перекладач Лаврентій Зизаній Тустановський (пом. 1633), майбутній митрополит київський часів Визвольної війни Сильвестр Косів та ін.

Київське братство. У 1615 р. в Києві на Подолі, на землі, яку подарувала дружина мозирського маршалка Лозки Гальшка Гулевичівна засновано Київське братство.

Київська братська школа. Цього ж року була створена і Київська братська школа. Першим ректором школи був: колишній ректор Львівської братської школи І.Борецький (1615-1618), згодом Мелетій Смотрицький (1618-1620), Касьян Сакович (1620-1624) та ін.

Програми братських шкіл мали релігійний характер і передбачали вивчення мов (грецької, латинської, польської, старослов'янської), філософії, риторики, грамматики. Викладачі школи стояли на обороні православ'я і вели боротьбу з католицизмом.

Бібліотеки. При братських школах створювалися бібліотеки. У бібліотеці Львівської братської школи було 9 різних видань творів Аристотеля, повна збірка творів Платона, інші філософські трактати.

Пересопницьке євангеліє - визначна пам'ятка староукраїнської мови. Переклад євангелія "простою мовою". Розпочате 1556 в монастирі на Львівщині, закінчене 1561 у давньоруському місті Пересопниця (тепер село Ровенської обл.). В цьому євангелії виразно відбито фонетичні, граматичні та лексичні риси живої української народної мови 16 ст. зберігається в Національній науковій бібліотеці ім.Вернадського. Після утворення незалежної України застосовується при прийнятті присяги нового президента України після його обрання. Зараз розглядається питання про його масове репринтне видання.

Острозька колегія Вища освіта мала в Україні давні традиції. В 1578 р. в Острозі було створено Острозький греко-слов'янський колегіум. В літературі існують різні точки зору щодо категорії освіти, яку давала Острозька колегія. Деякі дослідники вважають, що це був середній навчальний заклад, інші називають його першим вищим навчальним закладом в Україні. Але серед вчених немає суперечок відносно високого рівня викладання.

Заснована Острозька колегія була відомим меценатом української культури і захисником православ'я князем Костянтином Острозьким. Першим ректором був письменник і педагог Герасим Смотрицький (пом.1594). Він брав активну участь у виданні І. Федоровим Острозької біблії. Професорами колегії були греки Діонісій Палеолог та Кирил Лукаріс, математик і астроном, професор Краківського університету Ян Лятос, письменник Іов Княгинецький (друг Івана Вишенського), брат Северина Наливайка Дем'ян Наливайко. Острозьку колегію закінчило чимало видатних людей тодішньої України: П.Конашевич-Сагайдачний, Іван Борецький, С.Наливайко та ін. Програма колегії передбачала заняття з граматики, діалектики, риторики, арифметики, геометрії, астрономії, музики, грецької, латинської та старослов'янської мов. В історії української освіти Острозька колегія мала непересічне значення: вона готувала викладацькі кадри для братських шкіл, підготувала значний прошарок української еліти, яка потім посідала значні керівні пости в церковній ієрархії, Запорозькій Січі, у культурному житті України. Занепад Острозької колегії почався після смерті князя К.Остозького у 1698 р. Онука князя віддала приміщення колегії єзуїтам, які створили в її приміщеннях єзуїтську колегію.

Києво-Могилянська колегія. У 17-18 ст. величезний вплив на розвиток освіти в Україні та Росії мав Києво-Могилянський колегіум, створений Київським митрополитом П.Могилою у 1632 р. на базі київської братської школи та Лаврської школи, створеної ним же напередодні, у 1631 р. У 1701 р. Києво-Могилянський колегіум було перетворено в Академію. Вона забезпечувала європейську академічну освіту. Дослідник вважають саме її першим вищим навчальним закладом в Україні та Росії. Адже Слов'яно-греко-латинська академія в Москві була відкрита лише у 1687 році, Московський університет в 1755 р., а Петербургський університет у 1819 р.

Петро Могила (1596-1647) - політичний та культурний діяч України, Молдови та Румунії. Походив з давнього та знатного молдавського роду. Освіту здобував у Львівській братській школі та в Західній Європі. У 1625 прийняв чернецький постриг. З 1627 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври, з 1631 - митрополит Київський і Галицький. Добивався у польського короля легалізації православної церкви в Україні, яка переслідувалася поляками після Берестейської унії, а також передання їй деяких маєтків і церковних споруд (Софійського собору, Києво-Видубицького монастиря), захоплених уніатами. Поряд зі створенням Київського колегіуму, був організатором створення його філій в Вінниці, Крем'янці, Гощі, першої румунської вищої школи в Яссах у 1640 р. Понад 20 років очолював книговидавничу справу в Україні, Румунії та Молдавії. Автор книг, написаних слов'янською, польською, латинською мовами. Діяльність П.Могили сприяла формуванню національної самосвідомості українського суспільства, визріванню ідей боротьби за національне визволення, проти іноземного та релігійного гноблення. Роки його найбільш активної діяльності (30-40 рр. 17 ст.) увійшли в історію під назвою "могилянської епохи".

В основу структури Києво-Могилянської Академії була покладена організація єзуїтських колегій. Строк навчання тривав 12 років. Програма передбачала вивчення 7 вільних наук: граматики, риторики, поетики (піїтики), філософії, математики, астрономії, музики. Навчання велося польською та латинською мовами. На початку 18 ст. латина витісняється українською мовою, але вона ще довго вивчалася у школах України, що відповідало рівню європейської освіти. Запроваджуються також французька, німецька та давньоєврейська мови. На початку 18 ст. були створені філії Академії в Чернігові, Білгороді (згодом переведена в Харків) та Переяславі.

Обгрунтовуючи необхідність вивчення латини, П.Могила говорив: "Латинська мова нам на те потрібна, щоб бідної Русі не називали глупою Руссю. Обманець говорить: "Учіться по-грецьки, не по латині". Це добра рада, але корисна в Греції, не в Польщі, де латинська мова має найбільший успіх. Поїде бідака на трибунал, на сойм, на сеймик, на громадський або земський суд, без латини платить вини (судові кари). Без неї (латинської мови) нема ні судді,ні возного, ні ума, ні посла. Не треба нас підганяти під грека, стараймося за неї при латині так, що бог дасть, грека буде для свята, а латина для щоденного вжитку".

На початку існування Києво-Могилянської Академії викладання носило передовий, прогресивний характер. Студенти вивчали не тільки томізм Фоми Аквінського, але й твори гуманістів - Еразма Ротердамського, Амоса Коменського, Гоббса, Декарта, Аристотеля, Спінози та ін. У різні часи в Академії викладали визначні вчені того часу: Інокентій Гізель, Степан Яворський, Георгій Кониський, Феофан Прокопович.

Випускники Київської Академії займали важливі державні і церковні посади в Російській імперії і внесли значний вклад в розвиток російської культури. Єпіфаній Славинецький (?-1675) був організатором та ректором першої греко-латинської школи в Москві (1653); Симеон Полоцький (1629-1680) був вчителем дітей царя Олексія Михайловича, організатором Слов'яно-греко-латинської академії в Москві (1687) та типографії в Кремлі; Феофан Прокопович (1681-1736) -пропагандистом петровських реформ та главою російської православної церкви; драматург, поет, історик та композитор Данило Туптало (1651-1709) став митрополитом ростовським і увійшов в історію як Дмитро Ростовський; Стефан Яворський (1658-1722) був президентом Синоду; Олександр Безбородько (1747-1799) був канцлером Російської імперії; Ілля Безбородько (1756-1815) - сенатором.

Наприкінці 18 ст. в умовах ліквідації української автономії, наступу російського царату на українську культуру, Академія поступово втрачає своє значення. У 1780 р. згоріла бібліотека Академії, що була найбільшою в Україні, у 1788 р. Академія була позбавлена матеріальної підтримки, а в 1817 р. взагалі закрита, як світський навчальний заклад, і перетворена в духовну академію для підготовки вищих церковнослужителів російської православної церкви. Внаслідок цього центр культурного розвитку, який протягом 17-18 ст. знаходився в Україні, переміщується в Росію, з Києва - в столицю імперії Петербург.

Львівський університет був створений на базі єзуїтської колегії у 1661 р. у феодальній Польщі і ставив перед собою мету полонізації українського населення. Навчання тут велося польською, німецькою і латинською мовами.

3. Виникнення українського друкарства. Пересопницьке Євангеліє.

Важливою подією в культурному та політичному житті Європи в середині 15-го століття була поява книгодрукування. Перший друкарський станок було винайдено німцем І.Гутенбергом у 1450 році. Перші книги він надрукував в Празі та Кракові.

Перша слов'янська книга була надрукована глаголицею і з'явилася у Венеції в 1483 році. Кількома роками пізніше у 1491 р. у Кракові з'явилися книги надруковані кирилицею.

Видав їх також німець - Швайпольд Фіоль. Обидві книги були церковного змісту. У середньовічній Європі доля першодрукарів була нелегкою. Фіоля заарештувала краківська інквізиція, з якої йому пощастило з великим трудом звільнитися. Але друкарську працю йому заборонили, а надруковані книги спалили.

В 1517-1519 рр. у Празі білорусом Франциском Скориною був надрукований "Псалтир" та декілька інших книжок в перекладі білоруською мовою. Скорина навчався у краківському та падуанському університетах, де отримав ступінь доктора медицини, що була найбільш шанованою і престижною у середньовічній Європі.

Іван Федоров. Першими російськими друкарями були Іван Федоров та Петро Мстиславець. У 1564 році вони надрукували в Москві першу в Росії друковану книгу "Апостол", яка складалася з частин Нового завіту - діяння та послання апостолів церкви і "Апокаліпсис" (від грец. слова "одкровення") - теж одна з книг Нового завіту, найдавніший з християнських літературних творів, який містить пророцтва про кінець світу, страшний суд, боротьбу між Христом та Антихристом, тисячолітнє царство боже тощо. Наступного року вони встигли видати ще одну богослужебну книгу - "Часовник". Але й в Московщині друкарська праця була об'явлена чернецтвом як диявольський витвір - позначилася конкуренція з літописцями, яких видання друкованої продукції позбавляло сталого заробітку. Дикий натовп черні, підбурюваний ченцями, спалив друкарню, а Федоров та Мстиславець ледве уникнули наглої смерті і вимушені були рятуватися втечею з Москви.

Заблудівська друкарня. Після цього Федоров і Мстиславець прийняли запрошення литовського гетьмана Г.Хоткевича і створили нову друкарню в м.Заблудів, в Білорусії, біля Білостока. Там вони надрукували в 1568-1569 рр. "Євангеліє Учительноє" та "Псалтир".

Львівська друкарня. Із Заблудова Мстиславець поїхав до Вільно, а Федоров - до Львова, де за допомогою львівського братства заснував першу друкарню в Україні. Тут у 1574 р. (тобто рівно через 10 років після видання першої книги у Москві) він випустив нове видання "Апостола", а потім першу слов'янську "Азбуку".

Острозька друкарня. На запрошення відомого українського православного мецената князя Костянтина Острозького у 1581 році він переїжджає в Острог, де засновує нову друкарню. Тут він друкує свою славетну книгу - повну слов'янську "Біблію" ("Острозька біблія"). Помер Федоров у 1583 р. у Львові, де й похований.

Поряд з найстарішою друкарнею Львівського братства, виникають друкарні у Стрятині біля Львова, в Дерманському монастирі на Волині (1604), Крилосі під Галичем (1606), Рахманові на Волині (1619), у Луцьку (1628), Крем'янці (1638) тощо.

Найбільша друкарня була відкрита у Києво-Печерський Лаврі у 1616 р. Перша книга, яка була там випущена, -"Часословець" - підручник для братських шкіл, згодом - "Псалтир". Лаврська друкарня довгий час, аж до петровських репресій проти України після Північної війни, поряд з релігійною літературою, випускала і світські видання: "Візерунок" на честь українського церковного та освітнього діяча Єлисея Плетенецького (1622), "Вірш на жалосний погреб зацного лицаря Петра Сагайдачного" (1622), "Лексикон" визначного українського лексикографа Памви Беринди тощо. Книжковий друк зіграв важливу роль в поширенні освіти в Україні.

Цінною пам’яткою української мови, перекладу і мистецтва ХVІ ст. є так зване Пересопницьке Євангеліє, що у 1556 р. було частково перекладене М. Василевичем у с. Двірці, а завершене у 1561 р. ігуменом Пересопницького монастиря Григорієм. Пересопницьке Євангеліє відзначається пишністю свого оформлення. В ньому дуже багато оригінальних заставок, ініціалів, використано багато рослинних мотивів. На жаль, Пересопницьке Євангеліє збереглося не в оригіналі, а у копії 1701 р., виконаній на замов-лення гетьмана І. Мазепи для кафедрального собору у Переяславі.



4. Полемічна література.

Внаслідок занепаду культурного процесу в Україні в 13-16 ст. безслідно зникло багато творів літератури княжої України і збереглися у списках лише на півночі. Це дало підстави деяким дослідникам стверджувати, що вся література цього часу тільки великоросійська.

В умовах, які склалися в Україні після татарського нашестя, спричинилися до того, що літературне життя могло існувати тільки на західних окраїнах, у сусідстві з Білорусією. Оригінальних пам'яток лишилося мало. Літературні пам'ятки ідейно і стилістично продовжують школу Київської Русі.

В 14-16 ст. гальмом для розвитку української літератури стала візантійська спадщина, яка на цей час догматизувала ідеї і форми літературних творів. Після падіння Константинополя (1453) візантійський вплив зникає. Але за 2 століття в Україні не було створено жодного літературного твору, який би заслуговував на увагу. Натомість інтенсивно розвивається фольклор, зокрема історичні думи та пісні, яких до цього часу український народний епос не знав. Тематика цих дум та пісень (турецько-татарський полон, втеча з неволі, смерть козака в степу, жорстокість турок) підтверджує, що створювалися вони саме в ІІ половині 14 - І половині 15 ст.

Полемічна література. З останньої чверті 16 ст. (1580-1590) з'являється нова тематика літературних та наукових творів, так звана полемічна література, присвячена релігійній дискусії. За 100 років цього періоду було створено в 10 разів більше оригінальних творів, ніж за 500 попередніх років. В полемічній літературі можна виділити:

1. Науково-теологічні трактати та історико-політичні памфлети, відкриті листи, послання-диспути.

2. Художня література практично вся також носить полемічний характер і спрямована проти католицизму.

3. Твори ораторського мистецтва, легенди, байки, поезія також має полемічний характер.

Петро Скарга. Полеміку розпочав польський єзуїт, письменник, лідер войовничого католицизму Петро Скарга. В трактаті "Про єдність церкви божої" (1577) він обгрунтовує законність королівської влади в Польщі та її панування в українських та білоруських землях. Слов'яноруська мова непридатна для жодної науки, це мова мужиків, пише він. Теологія та філософія можуть розвиватися лише на основі латинської та грецької мов. Все населення України повинно об'єднатися навкруги папи та польського короля, порвати з руською вірою, національними традиціями та служити польській короні та католицькій Речі Посполитій. Його позицію підтримали прибічники унії, зокрема Київський митрополит Іпатій Потій. Згодом на позиції уніатства переходили і деякі колишні прибічники православ'я, зокрема, ректор Київської братської школи, вихованець Замойської та Краківської академій Касьян Сакович.

Противники унії. Проти Скарги та уніатів виступали ректор Острозької Академії Герасим Смотрицький професор школи Ставропігійського братства у Львові Зизаній Тустановський, вихованець Острозької Академії і західно-європейських університетів Мелетій Смотрицький (син Г.Смотрицького, який потім став єпископом полоцьким, але після вбивства православними уніатського єпископа Кунцевича виїхав в Рим і став уніатом).

Антиуніатським твором є літературна пам'ятка "Пересторога", авторство якої приписують Іову Борецькому або діячу Львівського братства Юрію Рогатинцю.

Іван Вишенський. Визначним письменником-полемістом цього періоду був Іван Вишенський (1550-1620). Народився в Галичині, деякий час жив у Луцьку, підтримував зв'язки з Львівським братством. В 1580-90 рр. переселився на гору Афон, прийняв чернецтво. В 90-х роках написав найвизначніші твори, скеровані проти унії. Його перу належать полемічні послання до князя К.Острозького, П.Скарги. Не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, гостро критикував весь тодішній церковний та світський лад і вимагав простоти старо-християнського братства, як здійснення царства Божого на Землі. В своїх творах малював барвисті, часто гіперболічні образи морального занепаду еліти, зокрема духовної, протиставляючи їй простих людей. Емоційне піднесення твору чергується з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення порівнянь, епітетів, запитань і закликів, іронічне подання побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавали творам Вишенського яскравості та ефектності. Стиль В. наближався до найкращих взірців барокового стилю. Праці Вишенського вперше були знайдені дослідниками у 1858 р., вперше надруковані Костомаровим 1865 р.

Григорій Сковорода. Найвизначнішим українським просвітителем-гуманістом, поетом та вченим-філософом 18 ст. був Григорій Сковорода (1722-1794). Освіту здобув у Києво-Могилянській Академії. Переслідуваний світською та церковною владою, він з 1779 р. мандрує по Україні, пропагуючи свої погляди серед народу. Одним з перших в історії української думки виступав проти офіційної релігії та церковної схоластики, засуджував дармоїдство церковників та багатіїв.

Значного прогресу досягла українська iсторіографія. У козацьких літописах Самійла Величка, Григорія Грабянки та Самовидця, вперше було систематизовано виклад історичних подій в Україні.



5. Архітектура та образотворче мистецтво.

Будівництво й архітектура ХІV – першої половини ХVІ ст. визначалися потребами оборони і були пов’язані з характером укріплення міст та стратегічно важливих осередків, де сходилися економічні та торговельні шляхи. В цей період активно розвиваються міста, що стимулювало інженерно-архітектурну думку. Другою причиною, що прискорила міс-тобудування, було введення Магдебурського права, яке зміцнювало самоврядування і відкривало простір для цехової організації ремісництва.

У церковній архітектурі ще зберігав вплив візантійсько-руський тип трьохапсидної церкви поряд з унікальним зразком церкви-ротонди. У ХV ст. набули поширення готичні або ренесансні типи будівництва церков.

Оборонні зразки мали класичне завершення в замковій архітектурі з силуетами високих башт і мурів з бійницями (Луцьк, Кам’янець, Збараж). Давні замки органічно вписувалися в наколишній пейзаж і розташовувалися на вершинах гір, берегах річок і озер. У замках, пристосованих до оборони, концентрувалося тогочасне життя з княжим двором і службами. Відповідно з ними були пов’язані муровані укріплення міста й передмістя. Десь з середини ХVІ ст. форми оборонної архітектури поступаються місцем елементам ренесансного палацового будівництва. Такими, зокрема, є замки в Брежанах і Межибожі. На відмінну від ранніх замків у них периметром замкового двору тягнуться не оборонні мури, а житлові будинки, зовнішні стіни яких грають оборонну роль і мають бійниці, в той час, як у стінах, обернених в бік двору, знаходяться великі вікна й двоярусні відкриті аркади – галереї на зразок італійських палаццо.

Архітектура монастирів також обумовлена оборонними функціями, вона включала укріплення з вежами і храмові споруди (Унів, Дерман, Межиріччя). До унікальних пам’яток церковного будівництва початку ХІV ст. відносяться церкви-ротoнди (Володимир-Волинський, Горяни). Впливи західної архітектури виявились у храмових спорудах Львова, Рогатина, Дрогобича. Багато храмів наслідували давньокиївські зразки хрестовокупольних храмів і були пристосовані до оборони (Успенська церква в Зимно, Богоявленська в Острозі, Покровська в Сутківцях).

Замки в Україні виникають поступово, в міру поширення тут панування литовських та польських феодалів, а також у зв’язку з будівництвом міст як центрів ремесла і торгівлі. Міста потребували захисту від нападу татарів, турків та інших іноземних загарбників. Вони разом із замками феодалів були оборонними центрами цілих областей. Такими укріпленими містами на Волині були міста Луцьк, Володимир-Волинський, Кременець.

Луцьк – це давнє князівське укріплення, переважно дерев’яне, з комплексом земельних валів і ровів. Наприкінці ХІV – початку ХV ст. на невеликому пагорбі було збудовано укріплення з цегли. Цегляні мури, що досягали 10-12 м висоти, мали по декілька рядів бійниць у вигляді вузьких отворів. На кутах укріплення були три декоровані квадратні башти висотою 27 м. У замку були палаци власника замку та єпископа, кафедральний собор, будинки замкового управління, сторожі та невеликі житла для втікачів з околиць на випадок нападу ворога.

Значне місце в системі укріплень займає Кременець, мури якого були укріплені ще під час навали Батия. Кременецький замок ХV-ХVІ ст., що стояв на високій горі, був подібним до Луцького замку на Волині і Бучацького в Галицькому Поділлі.

На Волині великий укріплений замок був побудований у ХV ст. в Острозі, резиденції князів Острозьких. І до наших днів відносно добре збереглась так звана Нова башта Ост-розького замку ХVІ ст.

У ХV-ХVІ ст. деякі православні монастирі Західної України були оточені мурами з баштами і мали значення укріплень. На Волині такими фортецями були монастирі в Ме-жиріччі недалеко від Острога та в Дермані біля Дубно. Дерманський монастир стояв на високому горбі, обнесений кріпосним муром висотою 7 м. Біля стін проходив наповнений водою рів. Вхід до фортеці зроблений був через триярусну вежу, яка правила також за дзвіницю. Тут був споруджений перекидний міст через рів.

Велике місце в стратегічному плані оборони України, Польщі і Литви займало Поділля. Тут споруджується укріплення більшого і меншого значення. Головне місце серед них займають замки в Межибожі і Кам’янець-Подільському. У систему оборони в Межибожі входили також житлові кам’яні будівлі, церква Успінія та спостережний пункт. Кам’янець-Подільські укріплення ХV-ХVІ ст. становлять одну із складних форм архітектурних стилів і градобудівних споруд України з різноманітними нашаруваннями. Замок стояв на невеличкому гребені, захищав вхід у місто, яке мало вигляд мережі кривих вулиць з ринковою площею, навколо якої були розташовані торговельні і житлові приміщення. До наших днів при вході в Кам’янець-Подільський стоїть замок, праворуч найбільше помітна п’ятикутна башта, на якій відсутні будь-які архітектурні прикраси. Вона має суворі форми, властиві військовим оборонним укріпленням.

Найбільш довершеним зразком феодального замку є Хотин. У хотинському замку вражає широта і задум будівничого. Викликає подив 35-40-метрова висота башт і мурів, які досягають товщини до 5-6 м. Грандіозні мури і башти замку декоровані мурованим з червоної цегли орнаментом, який нагадує узор української народної вишивки. Охоплюючи ніби суцільним килимом стіни і башти, орнамент згладжував розчленованість об’ємів замка, перетворюючи його у моноліт, який є ніби природним завершенням кам’яних скель, на яких височить замок. На початку вересня 1621 р. на берегах Дністра відбулась знаменита Хо-тинська битва, в які українські козаки на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним у співдії з польським військом зупинили наступ 150-тисячної турецької армії.

Малярство

Пригноблення й приниження, які випали на долю України в ХІV-ХV ст., значною мірою загальмували розвиток художньої культури. Тут ми не знайдемо таких грандіозних декоратичних робіт, як це було в минулому, але іскра любові до прекрасного, що завжди тліла у народі, надихала до творчості й у найтяжчу епоху.

Митці того часу шукали опори в художніх традиціях Київської Русі. Але догми православної церкви, що утверджували безплотні лики (обличчя), заперечувалися світськи-ми ідеалами, що почали проникати у малярство із Західної Європи. У цій постійній боротьбі догм православної церкви і світських ідеалів, народжених новим часом, вироблялась неповторна своєрідність форм, властивих мистецтву українського народу.

Західноєвропейські впливи насамперед позначились на малярстві західних українських земель, зокрема на фресках у церкві-ротонді св. Миколая в селі Горяни біля Ужгорода. Горянські фрески виконані у новій стилістичній манері, основу якої становить світлотіньове моделювання. Фрески за своїм стилем пов’язані з італійським Передвідродженням та тірольською й чеською малярськими школами. Відомо, що село Горяни та інші маєтності на Закарпатті угорські королі віддали у володіння італійській родині Другетів, яка для малярських робіт запросила майстрів з Італії. Характерними рисами горянських фресок є їх життєвість, експресивність, спроба більш ілюзорно передати об’єм, добірність кольористичної гами, чіткість малюнку, увага до внутрішнього світу людини. Головне місце у розписах посідають зображення Богоматері. Художник створив образ мадонни, сповнений ліризму. Таке трактування образу Богоматері властиве західноєвропейському мистецтву ХІV-ХVІ ст. Головні сюжети розписів – «Благовіщення», «Різдво», «Дари волхвів», «Втеча до Єгипту», «Страсті» і «Воскресіння» – подані як послідовний розвиток теми материнства (у центрі сцен жінка – молода наречена, щаслива дружина, мати-страдниця). Богоматір з «Благовіщення» зовсім не канонічна. Марія, з ледве розкосими і навіть непомітно пустотливими очима, сидить з непокритою головою, молитовно склавши руки. Її довгі пишні коси, перевиті стрічкою, спадають на плечі. Їх не покриває традиційний для православної релігії мафорій. В її образі передана властива для теми материнська глибина і щирість почуттів, що свідчить про відхід від візантійських зразків малярства. Художники створили новий ансамбль: замість традиційної схеми розміщення композицій у хрестовоку-польних давньоруських храмах тут сюжети розміщені один за одним. Вони не порушують цілісності інтер’єру і створюють відчуття безперервної розповіді. Головна їх тема – страждання («страсті») Христа.

Привнесені з Західної Європи більш людяні, гуманістичні образи в подальшому зробили помітний вплив на розвиток українського малярства і стали одним з ранніх джерел розуміння малярських завдань.

На жаль, загибель пам’яток малярства ХІV ст. не дає можливості скласти повного уявлення про українське образотворче мистецтво. Проте факти запрошення українських майстрів до Польщі, де ними в ХV ст. були виконані великі малярські роботи в Сандомирській, Серадській, Краківській і Люблінській землях, свідчать про те, що украї-нське малярство стояло на високому рівні і могло успішно конкурувати з середньо-європейським.

Для розписів Замкової каплиці в Любліні характена наявність в них життєвих рис, народність типів, значна доза конкретності. Тут і портрети короля Ягайла, й єпископів, різноликі й дуже характерні, інколи навіть гротескні, вояки, і буденні жіночі образи з простонародними рисами обличчя, і музиканти зі своїми інструментами. Майстри ХV ст. не тільки не загубили традицій мистетцва Київської Русі, але здобули нове розуміння завдань і цілей мистецтва, що знайшло вияв у їх новаторських пошуках. У люблінських розписах більше життєвих рис, побутових подробиць, вони глибше, з більшим драматизмом відобра-жають життя, незважаючи на те, що їх сюжетами є священна історія.

Але найбільшого розвитку в той час досягає іконописне малярство. Фрескові розписи в мурованих храмах, що вимагали великих витрат і майстрів особливо високої кваліфікації, в ХV ст. є досить рідкісним явищем. Замість них виконуються ікони на дошках. Вони покликані замінити фрески, в яких послідовно розкривалося християнське вчення й життя Христа. Ось чому виникає необхідність у групуванні або підборі ікон, розміщених у певному порядку. Так, з нечисленних ікон передолтарної огорожі виникає монументально-декоративна композиція іконостаса, в якому в органічній єдності виступають малярство, скульптура і декоративна орнаментальна різьба.

Тематика окремих ікон відповідає сюжетам настінних розписів. Український іконостас виник як одне ціле в ХV ст. Він близький до російського іконостасу, хоч і має свої особли-вості: ікони в українському іконостасі розміщували в строгому раз і назавжди усталеному порядку. Тоді як в російському іконостасі цього правила не дотримувались. У першому ярусі розміщувалися з обох боків від царських врат головні ікони Богородиці й Христа, а далі головні храмові ікони. У другому ярусі, над царськими вратами, – Спас Нерукотворний, над ним – «Тайна вечеря», а з лівого і правого боків – по шість празникових ікон. У третьому ярусі в центрі – Деісус («Моління») з дванадцятьма апостолами. У четвертому ярусі розміщувалися зображення дванадцяти пророків. Завершувався іконостас розп’яттям. На жаль, від ук-раїнських іконостасів ХV ст. уціліли тільки окремі частини.

Оскільки іконостас був архітектурною частиною інтер’єра, малярство ікон набуває рис декоративності. Розраховані на сприйняття з великої відстані (іконостаси досягали інколи 15 метрів висоти), ікони «деісусового ряду» писались з дотриманням певних норм монументального малярства. Основне місце при цьому відводилося виразності ликів і красі драпіровок. Розміщені нижче ікони празникового циклу зображалися в певній послідовності життя Христа. У них часто можна побачити побутові деталі з оточуючого життя.

До нас дійшли імена лише небагатьох художників ікон ХІV ст. Одним з них був ігумен з Волині Петро. З його іменем зв’язана ікона Волинської Богоматері з Луцька, яка свідчить про велику і самобутню художню культуру Волині. У ній найбільш яскраво й повно втілено художні ідеали складної епохи, коли формувалася українська народність. Тут мимаємо зразок того розуміння художнього образу, в якому не було місця особистим почуттям і переживанням.

Величаві у своїй суворій гордості постаті Богоматері й дитини, що сидить у неї на колінах. Їх силуети – відтінений темно-вишневим мафорієм у Марії і, в контрасті до неї, створений шляхом поєднання блакитних і білих барв у дитини, дуже прямі. Голова матері злегка схилена. Риси обличчя в неї аскетичні: видовжений овал лику, довгий рівний ніс, маленькі вуста, великі очі, звернені до глядача. Вони поставлені трохи асиметрично й тому здаються такими замисленими. Безплотність лику Богоматері, в якому порушена анатомічна правдивість окремих рис, суперечить об’ємності обличчя. Різко висвітлена права щока, на-пружений пучок світла на лівій. І в обличчі Марії, і в мудрому розумному погляді дитини є відчуття прихованої тривоги, переданої лаконічними засобами.

Панівною тенденцією в іконописі цього періоду стає пом’якшення образів, прагнення проникнути у внутрішнє життя людини, передати красу навколишнього світу. Тому зміню-ються й засоби художньої виразності та іншою стає художня мова, з’являється відмінна від попередніх віків форма творів.


Змістовий модуль 2. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НОВОГО ТА НОВІТНЬОГО ЧАСІВ



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал