Навчально-методичний комлекс



Сторінка2/11
Дата конвертації01.12.2016
Розмір2.83 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
Тема 2. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (Х–ХІІІ ст.)

ПЛАН


1. Загальна характеристика періоду Київської Русі. Вплив християнства на розвиток давньоруської культури.

2. Культура Київської Русі як синтез язичництва та візантійського впливу.

2.1. Мова, писемність, освіта, наукові знання та література.

2.2. Містобудування й архітектура.

2.3. Скульптура, живопис, декоративно-прикладне мистецтво.Музика.

3. Соціокультурні процеси та мистецькі здобутки Галицько-Волинського князівства.



1. Загальна характеристика періоду Київської Русі. Вплив християнства на розвиток давньоруської культури.

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами – з Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв'язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях «з варяг у греки», чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.

Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів, пояснюється браком писемних джерел. Античні автори, які добре знали Середземномор'я, щонайбільше лише згадували про наших далеких предків, про місцевості і народи, які жили на північ від Дунаю і Чорного моря. Тільки у I-II ст. н.е. римські історики Пліній Старший і знаменитий Тацит згадали слов'ян, назвавши їх венедами. Услід за ними те ж зробив великий грецький філософ Птолемей у своїй «Географії». У VI-VII ст., коли слов'яни, розселяючись по південному сходу Європи, стали освоювати степи Північного Причорномор'я, відомості про них з'являються у готського хроніста Йордана, візантійського дипломата Пріска Панійського і візантійських письменників Прокопія Кесарійського, Іоанна Ефеського (VI ст.).

На початку X ст. Русь була вже добре відома візантійцям. Визначний історик того часу, шанувальник наук і літератури імператор Константин VII Багрянородний (Порфірородний) у своїй книзі «Про управління державою» розказав про сусідні з Візантією народи, у тому числі і про русів. В цій книзі він, зокрема, зазначає: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть руссами». Йому належить перший опис полюддя – збору данини київськими правителями з підвладних їм земель і племен. У нього ж є і докладна розповідь про шлях з варяг у греки, по якому руські князі, витязі і багаті гості водили військові і торгові дружини від Варязького моря та Ільменя до самого Царгорода і назад.

Основне писемне джерело – літопис Нестора «Повість временних літ». Спираючись на праці невідомих попередників, на свідчення своїх сучасників, легендарні оповіді і героїчний епос древніх русичів, знаменитий літописець розповів нам, «звідки почалась Руська земля». Українські і зарубіжні вчені визнають вражаючу ерудицію і наукову сумлінність Нестора, його майстерність літератора і пристрасність публіциста.



2. Культура Київської Русі як синтез язичництва та візантійського впливу.

Успіхи східних слов'ян у розвитку господарства та їхнє об'єднання в єдиній державі сприяли розвитку культури Київської Русі, що досягла високого рівня у співставленні з іншими народами світу. Велике значення для розвитку культури Київської Русі мало запровадження християнства.

Християнство – одна з основних світових релігій, поряд з ісламом, буддизмом та іудаїзмом. Виникло у 1 ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії як релігія рабів і поневолених мас. З часом вона зазнала значних змін, стала релігією правлячих класів, в деяких країнах – державною релігією.

Католицизм та православ'я. В 4-11 ст. у зв'язку з різними умовами існування і конкурентною боротьбою між римськими єпископами і константинопольськими патріархами стався розкол християнства на два напрямки – католицизм та православ'я. Цей розкол остаточно оформився в 1054 р. після поділу християнської церкви на західну (католицьку) і східну (православну).

Християнізація слов'янських країн відбулася у 9-10 ст.: Болгарія – 864 рік, Чехія - 928 р., Польща – 966 р. Завершенням християнізації Русі було масове хрещення населення у 988 р. за наказом Київського князя Володимира Великого (Святого).

На території Русі християнство існувало ще в римські часи в Херсонесі (Корсунь). Тут була розташована грецька церква. На Вселенських соборах в Нікії (325) та Константинополі (381) згідно письмових джерел були присутні єпископи Херсонеської єпархії.

Перша згадка про християнство на Русі є у договорі князя Ігоря з греками 944 р.: про руських послів-християн, які присягали на хресті, а також про церкву св. Іллі у Києві, можливо першу християнську церкву на Русі.

Першою руською княгинею, що прийняла християнство православного обряду, вважається княгиня Ольга (945-964), дружина князя Ігоря. Згодом, незадоволена дипломатичними відносинами з православною Візантією, вона посилає посольство до німецького короля Оттона І (912-973), засновника Священної Римської імперії, з проханням надіслати на Русь свого єпископа та священиків. Це співпадало з прагненнями Риму до

поширення свого впливу на Схід, але цьому бажанню не судилося бути виконаним. Україна-Русь через декілька років стала православною, а після розпаду Візантійської імперії її наступницею, що остаточно закріпило поділ християнства на дві основні самостійні гілки.

Незважаючи на доведену причетність княгині Ольги до християнства, її син князь Святослав залишився язичником і у православ'я так і не вступив. Язичником був спочатку і внук Ольги, син Святослава, князь Володимир Святославич (980-1015). Згідно язичеських правил він мав декілька жінок – гречанку, 2 чешки, 2 болгарки, багато наложниць. Дотримувався і інших язичеських обрядів.

Але, після того як Володимир розпочав програму внутрішнього розвитку своєї країни для забезпечення захисту її від зовнішніх ворогів та завоювання союзників, він зрозумів, що одним з вагомих важелів для досягнення цієї мети є прийняття формальної релігії.

Після знайомства з різними релігіями і подолання певних сумнівів, князь Володимир вирішив зупинитися на християнстві візантійського обряду. Було очевидно, що релігія такого кшталту абсолютно необхідна для укріплення влади князя і могутності Kиївської держави.

Задля досягнення своєї загальнодержавної мети Володимир погодився на одруження з племінницею Візантійського імператора Анною, процедура якого відбулася в Херсонесі-Корсуні. Після цього він приймає особисте хрещення, а в 988 р. провадить насильницьке хрещення населення всієї Русі. Літописець дає зрозуміти, що кияни не були у захваті від цього рішення свого князя, але вимушені були підкоритися доводам криці князівської дружини. Щоправда у істориків існує думка, що на околицях Київської держави язичество довгий час нелегально сповідувалося руським населенням.

Щоб рішуче покінчити з усяким опором Володимир одразу ж наказав знищити культових язичеських ідолів, а в тих місцях, де вони стояли, наказав побудувати християнські храми. У Kиєві він збудував кам'яну церкву на честь св. Богородиці, яка отримала назву Десятинної (989-996) через те, що на будівництво та утримання її відраховувалася десята частина прибутків князя.

З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялася на новий, більш високий щабель, зміцнилися зв'язки з Візантією, а також християнськими країнами Заходу, які, хоча й конкурували з православною Візантією, але чітко відрізняли християнство від поганства.

На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь прийняла християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких священиків, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт та минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були написані перші книги, відкриті школи, запроваджено грошову систему. З'явилася і українська емблема – тризубець, яка була княжою і державною емблемою.

Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювалися бібліотеки, школи, малювалися ікони тощо. В Київській Русі існувало до 30 монастирів: в Києві 17, в Галичі 5, у Чернігові 3, Переяславі 2, Володимирі Волинському та Тмутаракані по 1. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра, заснована у 1051 р. Назву «Печерський» монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-літописець, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт та ін.

Запровадження християнства як державної релігії (988-989) відіграло величезну роль в консолідації феодальної держави. Християнство відображало ідеологію феодального ладу. Разом з позитивними якостями, релігія виправдовувала соціальну нерівність і гноблення людей. Церква, яка згодом стала великим землевласником, надавала велику ідеологічну підтримку державі, щоб стабілізувати становище правлячого класу.

Перехід до християнства був важливим і для підняття міжнародного престижу Kиївської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, літератури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням християнства візантійська література почала потрапляти на Русь. Таким чином, запровадження християнства допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.

Негативні риси православ'я. Разом з тим, прийняття християнства візантійського обряду мало і негативні риси: 1) відірваність від Заходу, 2) містицизм, 3) аскетизм.



2.1. Мова, писемність, освіта, наукові знання та література.

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішою серед них стала писемність, поширення якої в схід-нослов’янському світі значно передувало офіційному введенню християнства. Стародавні історики повідомляють, що й до прийняття християнства Русь мала свою писемність. Так, болгарський письменник початку Х ст. чорноризець (чернець) Храбр у своєму творі «Про письмена» (Казання про те, як св. Кирило склав письмена для слов’ян) твердить, що слов’яни «не мали книжок, але чертами і різами читали й писали». Паннонська легенда про слов’янських просвітителів братів Кирила та Мефодія оповідає, що Кирило під час подорожі до хозар близько 860 р. знайшов у Херсоні (околиця Севастополя) «євангеліє і псалтир, писані

руськими письменами, і чоловіка, що говорив тою бесідою». Від нього Кирило навчився слов’янського письма і мови. Підтвердженням цього є договори Русі з греками, серед яких один екземпляр складений слов’янською мовою. Договір 911 р. натякає на руський звичай писати духовні заповіти, а одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб посли або купці, які прибували з Русі до Цареграда, мали при собі не золоті і срібні печатки, як практикувалось раніше, а спеціальні грамоти, підписані князем. Одним з доказів раннього існування писемності на Русі є також знахідка корчаги другої чверті Х ст. з Гньоздовського кургану, на якій виявлено напис «гороухща» або «гороушна». Дослідники вважають, що це назва посудини для гірчиці або гірчичної олії.

Особливий інтерес становить т. зв. «софійська» абетка, виявлена С. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. Вона складається із 27 букв: 23 – грецьких і 4 – слов’янських: Б, Ж, Ш, Щ. Деякі вчені вважають її невдалою спробою відтворення кириличного алфавіту, але таке пояснення, на думку авторів підручника «Культура українського народу» (Київ, 1994), не можна вважати коректним. Хоча графічно букви аналогічні кириличним, та це не кириличний алфавіт, який складався із 43 літер. Не може він вважатися і азбукою із 38 букв, про яку згадує чорноризець Храбр. На думку С. Ви-соцького, «софійська» азбука відображає один із перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови. Не виключено, що перед нами алфавіт, яким користувалися на Русі в часи Аскольда і Діра.

Оригінальною літературною пам’яткою дохристиянської доби вважається т.зв. «Велесова книга», глибоко опрацьована і прокоментована ужгородським вченим Б. Яцен-ком. «Велесова книга» засвідчила, що наші пращури мали розвинене почуття людської гідності, національної свідомости і патріотизму, високі духовність і мораль.

Після офіційного введення християнства на Русі утверджується кирилична система письма. Нею написані всі відомі твори ХІ і наступних століть: «Остромирове євангеліє», «Ізборники Святослава» 1073 і 1076 рр., «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона, «Мстиславове євангеліє», «Повість временних літ» та інші.

Згадані твори – не єдині пам’ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі. Великий додатковий матеріал для цього дають археологічні розкопки, які виявляють численні вироби з написами. Це – шиферні прясла, керамічний та металевий посуд, ливарні формочки, плінфа. Зміст написів різний, але найчастіше вони засвідчують ім’я господаря речі: «княжа», «Спасова», «княжо есть», «Мсти-славова корчага», «Давыдова чара», «Гаврило», «Молодило» та ін. Іноді написи вказують на вміст посудини – «Ярополче вино», «Гороухща»; містять побажання – «благодатнеша плона корчага сия»; засвідчують ім’я майстрів – «Макосим», «Людота», «Костантин».

Розкопки в Новгороді та інших містах Північної та Північно-Східної Русі (Пскові, Старій Ладозі, Твері, Смоленську) виявлять «берестяні» грамоти, які датовані переважно ХІІ-ХІІІ і наступними століттями. Це листування жителів міст їх сільськогосподарської округи з приводу різних господарських справ: купівля землі, лихварські угоди, боргові зобов’язання, духовні на випадок смерті, повідомлення про урожай та ін.

Аналіз церковних графіті виявив, що їх авторами були представники усіх соціальних верств: ченці, попи, купці, княжі люди, професійні писарі. Разом з «берестяними» грамотами і написами на ужиткових речах графіті засвідчують досить широке розповсюдження грамотності на Русі.

Літературні джерела Київської Русі слід розділити на: 1) Свідчення фольклору; 2) Перекладну літературу; 3) Оригінальну літературу.

Фольклор. До фольклору того часу відносяться: обрядові пісні, календарні пісні, заговори та заклинання, казки, розповіді побутового та історичного характеру, легенди, прислів'я та приказки, загадки, билини. Останні збереглися лише на півночі Русі, хоча розповідають про події, які наче б то відбувалися у Києві. В Україні за роки татаро-монгольської неволі ця фольклорна традиція була загублена.

Перекладна література носить, головним чином, церковно-релігійний, християнський характер. Це:

1. Остромирово Євангеліє - найдавніший датований східно-слов'янський рукопис, найдавніша давньоцерковно-слов'янська пам'ятка східно-слов'янської редакції. Перекладено для новгородського посадника Остромира за часів Ярослава Мудрого (1056-1057). Зберігається в публічній бібліотеці СПБ ім. Салтикова-Щедріна.

2. Повчання - писання отців православної церкви -Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Єфрема Сірина (в 19 ст. вони перекладалися на народну українську мову Т.Шевченко, П.Кулішем, М.Шашкевичем).

3. Збірники релігійного та релігійно-світського характеру (Св. Письмо + Писання отців церкви + Історичні відомості). Такими були, зокрема, Збірники кн. Святослава 1073 та 1076 рр.

4. Збірники науково-історичного характеру:

А. Хронографи.

Б. Бджоли - збірники думок з св. Письма, писання отців церкви та античних письменників.

5. Апокрифи - перекази на біблійні теми, про загробне життя, про біблійних героїв.

6. Антицерковні інтерпретації (напр., Мандрівка Богородиці по мукам з Михайлом Архангелом та 400 ангелами до Аду).

7. Повісті з Візантії, арабські та індійські казки (Троянська війна, Олександрія, 4 індійських царства, "Варлаам та Іоасааф", останню використав І.Франко для свого твору "Притча про життя").

8. Твори природного та географічного змісту ("Фізіолог", "Шестиднів" - космографія, "Християнська топографія Козьми Індикоплова", олександрійського купця 6 ст.).

Оригінальна творчість.

Берестяні грамоти. У Київській Русі після прийняття християнства було чимало грамотних людей, й не тільки серед знаті та духівництва, але й серед простого люду. Про це свідчать берестяні грамоти, які у великій кількості розкопують археологи в Новгороді. Найстаріша з яких датується 11 ст.

Слов'янська азбука. У східних слов'ян писемність існувала ще до прийняття християнства. Збереглися давні рукописи, написані "руськими письменами". Пізніше була запроваджена слов'янська абетка, складена болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Існувало два варіанта азбуки - глаголиця і кирилиця.

Літописи. У монастирях створювалися перші письмові історичні праці, що називалися літописами (запис по роках). Літописання Київської Русі почалося за зразком візантійських хронік. Перший літописний запис з'явився в 1039 р. Історичні записи вели ченці Києво-Печерського, Видубицького та інших монастирів.

"Повість временних літ". Чернець-літописець Нестор до 1113 р. склав "Повість временних (минулих) літ", де розповів про те, "відкіля пішла земля Руська, хто у Києві перший почав княжити і відкіля Руська земля взялася". Ця пам'ятка є головним і в багатьох випадках єдиним джерелом з історії східного слов'янства та Київської Русі. Нею було покладено початок історіографії Київської держави.

Літописні зведення. Літописи переписувалися, розмножувалися ченцями-переписувачами, які вносили свою коректуру, додатки, окремі літописи об'єднувалися у зведення літопису. Вони потрапляли в інші монастирі, розповсюджувалися по всій країні, у більшості, через нашестя татар, війни, пожежі, грабунки, безповоротно гинули, а в деяких монастирях (переважно на Півночі та Заході) чудом збереглися і, таким чином, стали надбанням вчених уже в 18 та 19 ст. і дійшли до нашого часу.

Так, "Повість временних літ" була виявлена в Іпатьєвському зведенні, яке збереглося в Іпатьєвському монастирі в Костромі, що був заснований 1330 року і де в 1613 році Михаїлу Федоровичу Романову було об'явлено про обрання на царство. Іпатьєвський літопис зберігся в 5 списках початку 15 ст. і сходить до українського літописного зведення кінця 13 ст. Вона відтворює події 11-13 ст. і містить хроніку подій, договори Русі з греками, взірці перекладної літератури, легенди.

Іпатьєвське зведення складається з 3 частин: 1) "Повість временних літ" (від варягів до Володимира Мономаха). 2) Київський літопис (боротьба з половцями та міжусобиця після смерті Володимира Мономаха). 3) Галицько-Волинський літопис (утворення, розквіт та занепад Галицько-Волинської держави).

М.Грушевський говорив, що Іпатьєвське зведення є справжнім архівом нашої літератури. Його використовували історики Карамзін, Соловйов, Погодін, Ключевський, письменники Франко ("Захар Беркут"), Скляренко ("Святослав", "Володимир"), Збанацький ("Диво", "Євпраксія"), Кочерга ("Ярослав Мудрий"), Хижняк ("Данило Галицький") та ін.

"Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, першого місцевого, руського Київського митрополита, обраного за Ярослава Мудрого (1051) - прославляння .кн.Володимира та хрещення Русі, написана між 1037 та 1043 і виголошена на честь відкриття київського Софійського собору.

"Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096), яке складається з 3 частин: 1)релігійні правила; 2)поради для князя, 3)життєпис самого автора, як приклад для дітей. Автор був високоосвіченою людиною, знав 5 мов, його гуманізм на 3-4 століття обігнав аналогічні твори західних авторів. Це був не тільки літературний твір, але й політичний маніфест, де автор проголошував ідеї громадянського миру в державі, необхідність укріплення її зовнішнього становища.

"Житіє та ходіння Данила, руські землі ігумена" - науково-географічний опис подорожі в Єрусалим через Царгород (1106-1108).

Києво-Печерський патерик - збірник оповідань про життя святих отців церкви Лаврського монастиря (І чверть 18 ст.), прославляв зодчих, живописців, святих отців, пропагував єдність руської землі. Вперше був надрукований в друкарні Києво-Печерської Лаври в 1661 р. О.Пушкін писав про це джерело: "прелесть простоты и вымысла".

"Слово Данила Заточника" - сповідь дружинника, вигнаного з княжого двору, який просить простити йому його провинності і повернути назад з заслання. Роздуми про багатих і бідних, добрих і злих, розумних і дурних. Ідея сильної княжої влади, ідеалізація князя.

Твори єпископа-проповідника Кирила Туровського (1130/1134, м.Туров, Гомельської обл. - 1182), який був автором багатьох сказань, повчань, молитов. Його твори були популярні на Русі.

8. Найвидатнішим взірцем поетичної творчості на Русі другої половини 12 ст. є "Слово о полку Ігореве". Невідомий автор з надзвичайною художньою силою описав трагічний стан Русі в епоху феодальної роздробленості. Сюжетом твору стала історія походу Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців у 1185 р. за часів галицького князя Ярослава Осмомисла (1152-1187). Сіверські князі були розгромлені і, разом з багатьма воїнами, захоплені в полон. Вся поема перейнята закликом до об'єднання русичів проти зовнішніх ворогів.

Поема написана в мажорному настрої, ознаки якого зникають з руської християнської літератури вже з середини 11 ст. Замість нього з'являється релігійний екстремізм, проповідь загального відходу від світу, чернецьке убивання плоті, самоприниження людини, безвихідність, безсилля, загибель усіх надій. Дослідники припускають, що "Слово" було не єдиним твором такого стилю, але воно випадково уціліло завдяки своїй об'єднавчій ідеї. Весь інший спадок був знищений правлячою церквою і замінено життями святих.

"Слово о полку Ігореве" - відомий пам'ятник давньоруської середньовічної літератури. Він стоїть поруч з такими всесвітньо-відомими епосами як "Давид Сасунський" (Вірменія, 7-10 ст.), "Пісня про Роланда" (Франція, 12-13 ст.), "Витязь в тигровій шкурі" Шота Руставелі (Грузія, 12 ст.).

Наукові знання.

Право.


"Руська Правда" збірник законів князя Ярослава Мудрого (11-12 ст.): захист життя та майна княжої дружини та слуг, становище феодально-залежних людей, кримінальне, спадкове, зобов'язальне право тощо. Виділяють 3 головні редакції: коротку, докладну та скорочену, включає окремі норми закону "Руської Правди" Ярослава Мудрого, "Правду Ярославичів", "Устав Володимира Мономаха" тощо.

Математика і медицина. Знання математики і медицини були обмежені практичними потребами. Першими лікарями були знахарі. Пізніше, коли Київська Русь увійшла в більш тісні стосунки з іншими країнами, лікарські знання значно поглибилися. Відомим лікарем у Києві був Агапіт, який навіть робив хірургічні операції.



2.2. Містобудування й архітектура. Архітектура.

Ще у 7-му - 5-му століттях до н.е. стародавні греки будували на берегах Північного Причорномор'я міста типу Tіри, Oльвії, Херсонесу та Пантикапеї, руїни яких існують і тепер в Україні. Ці міста мали геометрично точне планування. В архітектурі будинків були використані елементи класичної грецької архітектури.

З 6-го по 3 століття до н.е. численні міста на території сучасної України створювали скіфи, серед них столиця Скіфської держави Неаполь-Скіфський у Криму, неподалік від сучасного Сімферополя.

В Криму збереглися також давньоримські інженерні споруди (типу фортеці Чара). Візантійські пам'ятники архітектури збереглися в Херсонесі, Keрчі та інших містах Півдня України (залишки замків та фортифікаційних споруд 11-го - 14-го століть). В 5-му - 7-му століттях місцеві жителі Криму збудували так звані печерні міста (Eski-Kermen, Chufut-Каle та інші. Останній належить до 5-6 ст., неподалік від Бахчисарая: оборонні стіни, брами, житло, господарські будівлі - наземні та печерні, мечеть, караїмські храми. З ростом Бахчисарая, який було засновано на початку 16 ст., прийшов в занепад і до середини 14 ст. запустів).

Протягом першого тисячоліття н.е. східні слов'яни збудували багато міст, укріплень з стінами земної роботи (руїни давнього міста на Пилипенковій горі поблизу Канева, монастир біля міста Ромни тощо).

Міста Київської Русі з'явилися в 9-му та 10-му століттях, і наприкінці 10-го, 11-го століть. Багато фортець і культурних будівель було створено в Kиєві, Чернігові та Переяславі.

Місто в Kиївській Русі складалося з трьох частин: 1)Укріплений центр (detinets); 2)Так зване оточуюче місто, оточене дерев'яною та земляною стіною; 3)Ремісничі та торгові передмістя, розташовані поза міськими стінами.

Зовнішні вихідні ворота іноді вбудовувалися у стіну (Золоті Ворота в Kиєві (1037); Ворота єпископа в Переяславі (1089).

Головним будівельним матеріалом при будівництві міст було дерево, і тільки декілька палаців та замків були побудовані з каменю та цегли. Розчин, який використовувався у будівництві, складався з вапна та води, змішаної з потовченим каменем.

Давньоруські зодчі зводили складні дерев'яні і кам'яні спорудження, що вражали своїми розмірами, пропорційністю і красою внутрішньої оздоби. Символом розквіту Київської Русі стали Десятинна церква (989-996), Софійський собор (1017-1037), Золоті ворота (1037, реконструйовані в 80-х рр. 20 ст.), Успенський собор Києво-Печерської Лаври(1073-1078, зірваний у 1941 р., зараз відбудовується), Михайлівський Золотоверхий собор Михайлівського монастиря у Києві (1108-1113, зірваний у 1934-35 рр., зараз відбудовується).

Собори святої Софії, подібні Собору святої Софії в Константинополі, були збудовані, крім Kиєва, в Новгороді та Полоцьку. Пам'ятниками уміння давніх руських архітекторів є Успенський Собор Єлецького монастиря (12 ст.), Спаський Собор (1036), Борисоглебський Собор (1123), П'ятницька церква (кінець 12-початок 13 ст.) в Чернігові, княжий палац та Пантелеймонівська церква (1200) в Галичі, Успенський Собор (1160) та церква св.Василя (кінець 13-початок 14 ст.) у Володимирі-Волинському руїни Успенської церкви у с.Крилосі біля Галича (12 ст.) та ін.

Значна будівельна робота продовжувалася у Переяславі наприкінці 11-го століття (церква святого Михайла та палац єпископа) .В 12-му ст., внаслідок розпаду Київської Русі на феодальні князівства, в Києві, Чернігові та Переяславі сформувалися місцеві архітектурні школи, кожна з власним стилем.



2.3. Скульптура, живопис, декоративно-прикладне мистецтво. Музика.

Будинки прикрашалися різьбленням по дереву і кості, настінною мозаїкою, фресками, різьбленими кам'яними деталями, іконами. Такі прикраси сьогодні можна побачити в Софійському соборі в Києві. Всередині храму стіни прикрашали фрески. Центральний купол і арки покривала мозаїка. У мозаїці Софійського собору використано біля 130 відтінків. Таким чином, розвиток архітектури дав поштовх поширенню живопису.

В області стародавнього мистецтва відомо чимало пам'яток іконописного живопису, мініатюр (кольорових малюнків у літописах), багато виробів золотників, прикрашених малюнками й емаллю. Відомо мистецтво київських ювелірів, майстрів тонкої обробки дорогоцінних металів.

На церковні розписи, фрески, мозаїки, мініатюри, ікони, архітектурні будівлі того часу великий вплив мала візантійська культура. Поступово складається і самобутня архітектура та живопис Київської Русі.

Відомо мистецтво київських ювелірів, майстрів тонкої обробки дорогоцінних металів. Майстерні вироби, особливо ювелірів, і взагалі високий технічний рівень виробів кустарного промислу показують напрямок, в якому розвивалася матеріальна культура України в той час.

Київська Русь славилася досвідченими ремісниками. Було відомо біля 60 ремісничих професій. Ремісники виготовляли знаряддя праці, вироби домашнього побуту. У домницях виплавляли метал. З нього кували лемеші, серпи, ножі, цвяхи, підкови, замки. Зброярі виготовляли шоломи, щити, списи, луки та стріли, мечі та шаблі, броню і кольчуги, які з'явилися на Русі на 200 років раніш, ніж у Західній Європі. Будували кораблі - невеликі судна з веслами і вітрилами, що вміщали по 50 - 100 чоловік. Гончарі випускали різноманітний посуд, прикрашений кольоровою поливою і різноманітним орнаментом; кравці - полотняний одяг для простих людей, а також княжий одяг.

У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Знамениті фрески вежі Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцюристів. За цими зображеннями, а також з билин, літописів ми знаємо про музичні інструменти Русі - ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний канон не допускав інструментальної музики. Співвівся за спеціальними рукописами-книгами. Склалося дві системи нотних записів - самобутня і візантійська.

Отже, у розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа - самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.



3. Соціокультурні процеси та мистецькі здобутки Галицько-Волинського князівства.

Культура Галичини і Волині періоду феодальної роздробленості цікава і своєрідна. Вона характеризується, зокрема, діяльністю «славетного» співака Мітуси, чудового скульптора Авдія, ряду талановитих художників і літописців. На жаль, письмові джерела і пам'ятки мистецтва цієї землі збереглися погано, найчастіше фрагментарно. Загалом місце Галицько-Волинської Русі в історії вітчизняної культури переважно визначається особливостями соціально-економічного і політичного розвитку цього краю протягом усієї ранньофеодальної епохи. Вже в VI-VIІ ст. на широких просторах від р. Горині до р. Вепра склалося об'єднання слов'янських племен на чолі з дулібами. У ньому вбачають одне з проявів

початкового етапу формування державності у східних слов'ян. Однак про наступний розвиток племінних утворень на Волині й у Прикарпатті відомо мало. Не пізніше середини X ст. політичний вплив Київської Русі поширився на велику частину цієї території, а з 981 р. і на західні її околиці — Червенські гради і Перемишльська земля – остаточно ввійшли до складу Київської держави.

Волинське князівство до початку періоду феодальної роздробленості залишалося як і раніше пов'язаним із Київським. Князі на Волині часто змінювалися, і жодний із них фактично не зміг тут міцно закріпитися. Початок місцевої княжої династії у Володимарі-Волинському було покладено всередині ХІІ ст. Ізяславом Мстиславичем, онуком Володимира Мономаха. Місцева династія в Прикарпатті, яке відділилося від Волині в останній чверті XI ст., виникла раніше. Тут утворилися три князівства братів Ростиславичів, онуків Ярослава Мудрого: у Перемишлі княжив Рюрик, у Звенигороді (нині село Львівської області) — Володар, у Теребовлі на Подолії — Василько. Після смерті Рюрика в Перемишль перейшов Володар. Його син Володимирко (1141 – 1153 p.), об'єднавши Звенигородське Перемишльське і Теребовльське князівства, обрав стольним містом Галич — недалеко від впадання р. Лукви в Дністер. Галицькому князівству довелося відстоювати своє право на існування в кровопролитних війнах із половцями, Польщею, Угорщиною. Найбільшого розквіту воно досягло при сині Володимирка Ярославові Осмомислі, батька оспіваної в «Слові о полку Игоревім» Ярославни.

У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич, об'єднавши Волинь і Галичину в Галицько-Волинське князівство, підкорив своєму впливу і Київ. Зміцнивши свій авторитет на Русі сміливими й успішними походами на половців, Роман втрутився у боротьбу між імператорами і папством. Смерть Романа стала початком довгострокової смути, розпаду Галицько-Волинського князівства на ряд дрібних володінь, хазяйнування в Галичі боярських угруповань. Залучення боярами іноземних заступників — угорських і польських — у внутрішні чвари боярства з князями сприяло зміцненню позицій бояр і призвело до майже небаченої в інших руських князівствах жорстокої боротьби з княжою владою. Лише після того як був зломлений завзятий опір бояр, Данило Романович у 1237 р. остаточно закріпився у Галичі, а в 1239-1240 pp., напередодні Батиєвого руйнування, — і в Києві. Він відбудував свою нову столицю Холм й інші міста, спробував посадити свого сина Романа на герцогський престол в Австрії, а в 1253 або на початку 1254 р. увінчався королівською короною. Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його сини значно розширили свої володіння, приєднавши до них на якийсь час Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачеве. На початку XIV ст. всі галицькі і волинські землі знову об'єдналися. Юрій І зумів навіть домогтися заснування митрополії в Галичі. З західними сусідами він і його сини підтримували дружні стосунки. Постійно захищаючи від Золотої Орди західні території, Галицько-Волинська Русь поступово слабшає. Цією обставиною, а також суперечностями між князями і боярськими угрупованнями скористалися більш сильні сусіди. У другій половині XIV ст. Галицьке князівство захопила Польща, що остаточно зміцнилася тут із 1387 p., а волинські бояри визнали владу литовського князя Любарта Гедиминовича. За таких історичних умов розвивалася культура Галицько-Волинської землі.

У XІІ-ХІІІ ст. основним платіжним засобом у Галицько-Волинському князівстві, як і на всій території Давньої Русі, стають срібні, рідше золоті гривні-злитки. Застосування злитків при великих торгових операціях було в той час характерним для всіх країн Центральної Європи. У XIV ст. у Галичині і на Волині, які в сусідніх землях, одержують поширення празькі гроші.

Оживлені товарно-грошові відносини сприяли росту міст. Як видно з дипломатичних актів, князі заохочували міжнародні купецькі зв'язки. Данило Романович закликав у Холм «приходаїв» — майстрів, що бігли від татар. У Львові відразу ж після будівництва замку почали поселятися селяни, що шукали укриття від татарських орд. У Львові другої половини XIIІ ст., крім корінного населення, були колонії вірменів і німців. У Галицько-Волинській Русі общинам іноземних колоністів князі давали самоврядування. Іноземні колоністи в той час були прихильниками не боярського свавілля, а міцної княжої влади. Міста були опорою князям у їх прагненні приборкати великих бояр. Але загалом князі представляли інтереси класу феодалів і сприяли зміцненню феодальних відносин у більш прогресивному варіанті. Саме на цій підставі стало можливим значне посилення княжої влади.

Величезну роль у політичному і культурному житті Галицько-Волинської Русі відігравали церковні утворення. У першій половині XIІІ ст. єпископи, будучи найбільшими духовними феодалами, нерідко очолювали боярську «крамолу». Зміцнивши свою владу, князі стали призначати єпископів із числа своїх прихильників. Верхівка духовенства і пізніше зберегла великий вплив на державні справи, але писемність аж ніяк не була монополією духівництва. Буквені клейма на глиняному посуді і свинцевих пломбах, написи на повсякденних речах (прясельцях, кістяних рукоятях ножів) свідчать про те, що грамотні люди були й у середовищі ремісників, рядових дружинників.

Освічені люди, знавці іноземних мов, працювали в княжих і єпископських кан-целяріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. У літописі, крім ряду нагадувань про грамоти, наведений текст двох грамот Володимира Васильковича й однієї – Мстислава Даниловича. Відомі в оригіналах грамоти Андрія Юрійовича, Левка II, Юрія II, боярина-правителя Дмитра Детько, що призначалися закордонним адресатам, написані латинською мовою, з урахуванням загальноприйнятих у той час правил дипломатики. Що стосується рукописних книг, створених у Галицько-Волинській Русі XII-XIV ст., то збереглася лише незначна їх частина. Здавна знаходилося в Подністров'ї Галицьке Євангеліє 1144 року. Ця пам'ятка цікава тим, що являє собою найдавніше в східних слов'ян євангеліє — «тетр», але не «апракос», тобто суцільний текст для домаш-нього читання, а не розділений на уривки згідно з послідовністю церковних служб.

Можливо, що саме в Галицькій землі створена найдавніша східнослов'янська (так звана друга) редакція тексту новозавітних книг, що помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої у південних слов'ян. Ряд давніх пам'яток (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке Євангеліє XIІ-ХІII ст. й ін.) зберіг монастир південно-волинського села Городище, що був у ХІІІ-XIV ст. великим культурним центром. У Холмі при Левкові Даниловичеві переписане Холмське Євангеліє XIII ст., так зване Галицьке Євангеліє Григорія пресвітера і Євангеліє 1283 p., писане поповичем Євсевієм. Холмські рукописи виявляють деякі типово народні мовні риси, які пробивалися крізь церковнослов'янську основу тексту літургійних книг.

Про поширення книг на Волині свідчить літописна розповідь про князя Володимира Васильковича. Як оповідає літопис, князь зробив пожертвування церквам у своїх містах (Володимир, Берестьє, Бєльський, Кам'янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств – Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. У числі його дарунків літописець перераховує і частково описує 36 книг. Безумовно, це не повний перелік книг, пожертвуваних Володимиром. Очевидно, із книг князя, що потрапили в інші міста, літопис називає тільки найцінніші. У багатьох випадках зазначено, яким чином ці книги потрапили до князя: два соборника перейшли до нього в спадщину, молитовник він купив у Любомлі, ряд книг замовив, а дві — сам переписав. Звертає на себе увагу багате зібрання книг при дворі Володимира.

З великою майстерністю здійснювалися у Володимиро-Волинському князівстві переплетення книг. Серед розданих Володимиром Васильковичем книг багато окутих сріблом, а золотом писане «Євангеліе-апракос», послане в Чернігівську єпископію, було окуте сріблом із перлинами. Особливо докладно описане плетіння двох Євангелій, за-мовлених для любомльської церкви. Перше було окуто золотом і камінням дорогим із перлами, і Деісус на ньому виготовлений із золота. Отже, плетіння найбільш дорогих книг поверх шкіри прикрашалося золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням фініфтю. Всі ці багаті плетіння виготовлялися місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашалися прекрасними мініатюрами. Таким чином, у Володимиро-Волинському працювала група переписувачів і майстрів художнього оформлення книги.

Літописання в Галицькій землі з'явилося рано, і з самого початку в ньому була світська спрямованість. Мабуть, дружинником, а не священнослужителем був Василь, що описав осліплення теребовльського князя Волошка Ростиславича в 1097 р. Місцеві літописці були освіченими людьми, вміло користувалися літературними джерелами. Так, Василь, автор «Повісті про осліплення Волошка», знав Початковий літопис у його першій редакції. Окремі місця «Повісті» підтверджують також знайомство її укладача з чеськими пам'ятками старослов'янською мовою, що розповідають про життя і смерть князя В'ячеслава. Втім на Русі знали не тільки «Житіє В’ячеслава», але і кілька інших старослов'янських пам'яток великоморавського, або давньочеського, походження. Один із основних шляхів їх поширення йшов через галицько-волинські землі.

Літопис ХШ ст., який прийнято називати Галицько-Волинським, дійшов до нас у складі Волинського літописного зведення кінця ХПІ-початку XІV СТ. ОДНАК перша його частина (звід Данила Галицького) була створена приблизно в другій половині 40-х - 50-х років XIІІ ст. Цей звід був складений у Холмі для обгрунтування політики Данила, що вважав своє князівство законним спадкоємцем давнього Києва. З цією метою холмський літописець докорінно переробив Київський літописний звід, що включав «Повість временних літ» і Київський літопис, доведений до 40-х років XIII століття. Перед початком «Повісті временних літ» літописець, що працював у Холмі, додав перелік київських правителів від Діра й Аскольда до Дмитра, намісника Данила Галицького. Київський літопис перших десятиліть ХІІІ ст. він замінив власним.

На відміну від багатьох інших літописних пам'яток, літопис Данила Галицького — логічна розповідь, без хронологічної сітки. Пізній переписувач за власним розумінням вніс дати в Іпатїївський список літопису, допустивши при цьому грубі помилки. Тому більш близькі до початкового варіанту списки, що не мають хронології, знайдені на Україні, – Хлебниківський, Погодинський, київський список Марка Бундури.

Виразний приклад розвитку в Галицько-Волинській Русі своєрідної культури — зодчество цього краю. Як і всюди на Русі, більшість споруд тут будували з дерева, кам'яними були спочатку тільки одні храми, рідше князівські палати. Будівництво найдавнішого культурного центру на заході Русі — Володимира-Волинського говорить про тісні його зв'язки

з Києвом. Збережений (у реконструкції) Володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершене в 1160 p., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. Це типовнй шестистовпний однокупольний храм із трьома апсидами по східному фасаду. Він дуже схожий на такі сучасні йому спорудження, як церкви Кирилівська і Богородиці Пирогощі у Києві, Переяславський храм, Борисоглібські собори Чернігова і Смоленська, Успенський собор чернігівського Єлецького монастиря. Той самий тип будівництва представляла у Володимирі «Стара катедра» — заміський храм. Можливо, у володимиро-волинському Успенському соборі чіткіше були виражені елементи романської архітектури, не збережені реставраторами. З волинським зодчеством було тісно пов'язане і гродненське. Початок йому, судячи з подібних рис, поклали майстри з Володимира-Волинського. Однак незабаром у Гродно склалася місцева архітектурна школа. У ній багато своєрідного, передусім, ошатне оздоблення фасадів із вмонтованими в цегельну стіну керамічними плитками і каменями різних відтінків.

Оригінальне і зодчество Галичини. Основи його своєрідності могли бути закладені ще в той час, коли Прикарпаття підтримувало тісні політичні й культурні зв'язки з Великоморавською державою (кінець ІХ-початок X ст.). Саме до цього періоду деякі дослідники відносять будівництво в Перемишлі білокам'яної церкви — ротонди з круглою вівтарною апсидою. План її точно такий, як у ротонд кінця IX ст. у Лівому Градці (Чехія) і Старому Місті в м.Угорське Градіште (Моравія). Білокам'яним був і розкопаний у 1956-1964 pp. поблизу ротонди тринефний, мабуть, чотиристовпний, храм. Дослідники не без підстав вважають цей храм кафедральним собором перемишльського князя Володаря Ростиславовича (1092-1124 pp.). Це підтверджує і знайдена тут свинцева печатка Давида Ігоровича, що відвідав Перемишль, за літописними даними, у 1099 р. Розкриті фрагменти візерункової, вимощеної каменем підлоги, трикутні і прямокутні майолікові керамічні плитки, окремі різьблені архітектурні деталі.

До середини XII ст. романська будівельна пластика була вже загальноприйнятим у галицькому зодчестві прийомом. Фрагменти колон і напівколон, капітелей були виявлені не тільки серед залишків ряду храмів давнього Галича, але й в інших містах – Василів і на Буковині, Звенигороді. Різьблене вбрання збереглося тільки в храмі Пантелеймона біля Галича. Тут портали обрамлені колонами з капітелями коринфського ордера. Західний, головний портал — перспективний, що іде в глиб стіни. Його верхня частина прикрашена стилізованим орнаментом, перевитим джгутами. До романських деталей цієї церкви є близькі аналоги в деяких храмах в Угорщині. У Галицькій землі ще в дохристиянську епоху було розвинене не тільки різьблення, але і кругла скульптура. Зв'язки Галичини із західним романським мистецтвом проявилися в тому, що тут поряд із триапсидними хрестово-купольними храмами продовжували будувати круглі церкви — ротонди. Це було пов'язане з традиціями, що вкоренилися раніше.

Оздоблення галицьких і частково володимиро-волинських храмів декоративним різьбленням відоме тільки з археологічних знахідок. Про чудові храми Данила Галицького в Холмі ми знаємо головним чином з літописної розповіді. Літописець повідомляє, що в побудованих при Данилі Козьмо-Дем'янській і Іванівській церквах зводи були чотиристовпні. Особливою красою відрізнялася церква Івана. У ній капітелі опорних стовпів прикрашали різьблені скульптурні маски. Біля входу у вівтар піднімалися колони з кам'яних монолітів. Внутрішня поверхня купола була розписана золотими зірками на лазурному тлі. У вікнах красувалися вітражі. Портали давні майстри оформили каменем білим і зеленим; різьблення на них настільки уразили літописця, що він повідомив ім'я скульптора Авдія. Достовірність зведень літописця підтверджується тим, що при розкопках Холмського городища виявлені сотні кілограмів сплаву міді і свинцю. Очевидно, це залишки підлоги церкви, що згоріла під час пожежі в 1256 році. Відразу після пожежі Данило почав відбудовувати місто.

Паралельно з архітектурою в Галицько-Волинській Русі розвивався монументальний живопис, але останній відрізнявся великим консерватизмом. Як правило, розпис храмів фресками робився за княжим замовленням. Сучасники високо цінували майстерність галицьких художників-монументалістів. Наприкінці XIV-XV ст. їх часто запрошували розписувати костьоли в міста Польщі. Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Волинській Русі під впливом київського, який тут високо цінувався.

Найдавніші збережені ікони Галичини відносять до ХІІІ ст. Безцінною пам'яткою є «Покрова», що зберігається у Київському національному музеї українського мистецтва. Унікальна композиція цієї ікони, що не має прямих паралелей у давньоруському і візантійському мистецтві. На відміну від всіх інших ікон на цю тему, в давньогалицькій богородиця зображена з дитиною в лоні, а дугоподібний покрив над нею нагадує завісу, зображену на іконі в константинопольському Влахернському храмі. Ймовірно, що безпосереднє знайомство галицьких художників із візантійською пам'яткою дало поштовх розвитку самостійної іконографії Покрови, культ якої асоціювався з ідеєю захисту від зовнішніх ворогів. Характерно, що цей культ приблизно у ті ж часи розвивався в різних князівствах, але іконографія його різна: кожне князівство прагнуло мотивувати ідею обраності своєї держави. Цікава іконографічною схемою і кольоровою гамою галицька ікона досить недосконала за технікою живопису. Очевидно, це примітивна копія з оригіналу, що є переробкою влахернської ікони. Наявність такого роду копій свідчить про те, що вже в першій половині ХІІІ ст. станковий живопис став масовим жанром; що поряд із майстрами, які обслуговували собори й інші головні міські храми, було багато живописців, що працювали для широкого кола замовників із сільських і міських церков.

Культура Галицько-Волинської Русі розвивалася в нерозривному зв'язку з життям, із соціально-економічною і політичною історією краю. І цілком заслуговують доброго слова нащадків ті діячі культури, що у важку хвилину були з народом, виступали ідеологами визвольного руху. Досить згадати книгаря Тимофія, що у Галичі піднімав людей на боротьбу проти іноземних окупантів. У повний голос звучить патріотична тема в літописах і фольклорних творах, у пам'ятках образотворчого мистецтва і зодчества. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська Русь протягом сторіччя після монголо-татарської навали не відставала від сусідів, а в ряді випадків навіть стала батьківщиною творчих імпульсів, що збагатили скарбницю східноєвропейської культури того часу. Галицько-Волинська культура довела свою життєздатність, збагачуючись як у результаті внутрішнього розвитку, так і в ході міжнародних зв'язків і не втрачаючи при цьому східнослов'янської специфіки. Загалом Галицько-Волинській землі належить почесне місце у формуванні давньоруської, а пізніше й української культури, у закріпленні її зв'язків із культурою російського і білоруського народів, а також із культурою південних і західних слов'ян. Тому протягом сторіч у важкий час панування іноземних феодалів багато слов'янських діячів літератури, мистецтва, просвітництва зверталися до спадщини Давньої Русі, взагалі, Галицько-Волинського князівства, зокрема. Спогади про його колишній блиск і велич підтримували дух визвольної боротьби українського народу в XV-XVIII століттях. Не випадково низка писемних пам'яток, зокрема Волинський літописний звід, переписували і переробляли в пізніші століття. В усьому цьому не можна не побачити прояви загальної закономірності: усе краще з культури минулих епох не втрачається, а використовується для створення нових культурних цінностей, що відбивають нову соціально-економічну і політичну реальність.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал