Навчальний посібник з курсу „професійна етика вищої освіти для осіб, що навчаються за спеціальністю «Педагогіка вищої школи»




Сторінка5/5
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.82 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5
Тема 6. ЕТИКА І КУЛЬТУРА МІЖОСОБИСТІСНОГО СПІЛКУВАННЯ
ПЕДАГОГА

Ключові слова: професійна етика, сутність мовного спілкування, види спілкування, професійна культура викладача, моральні принципи спілкування, культура спілкування, антикультура в спілкуванні, невербальне спілкування, педагогічний професіоналізм.

Актуальність теми: визначається вимогами до підготовки нової генерації кадрів, які повинні мати багатокомпонентний склад інтеграційних професійних знань і вмінь, що забезпечить виконання творчих дій для організації процесу навчання й моделювання комунікативних зв’язків.

Загальна мета: допомогти майбутньому педагогові через пізнання особливостей обраної професії визначити роль спілкування у професійній діяльності; визначити вимоги до спілкування і рівень особистої готовності відповідати цим вимогам; забезпечити оволодіння теоретичними знаннями з основ етики спілкування майбутніх педагогів та сформувати педагогічні уміння й навички, які знадобляться у подальшій професійній діяльності.

Конкретні цілі:
ознайомити слухачів з основними теоретичними поняттями теми;
систематизувати зміст базових понять;
ознайомити із системою оволодіння прийомами комунікативності у навчанні і вихованні;
сформувати практичні навички аналізу мовлення, навчити використовувати різноманітні прийоми і моделі його підготовки з урахуванням норм сучасної літературної мови.

I. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті:
1. Культура спілкування: поняття, ознаки, структура, функції.
2. Моральні принципи і норми спілкування.
3. Діалог як основна форма спілкування.
4. Антикультура в спілкуванні: «дефектні рівні» та «бар’єри» спілкування.
1. Культура спілкування: поняття, ознаки, структура, функції
Культура спілкування – це система норм, принципів і правил спілкування, а також технологія їх виконання, яка вироблена людським співтовариством з метою оптимізації й ефективності комунікативної взаємодії.
Культура спілкування припускає знання, розуміння й дотримання таких норм
міжособистісного спілкування, які:
 відповідають гуманістичному підходу до інтересів, прав і свобод особи;
 прийняті в даному співтоваристві як «керівництво до дії»;

 не суперечать поглядам і переконанням самої особистості;
 припускають її готовність і вміння дотримуватись цих норм.
Формування культури спілкування – одна з основних завдань виховання.
Освіта і виховання орієнтовані на формування й розвиток людини як суб'єкта власної життєдіяльності.
Спілкування – це процес, який слід розглядати як сукупність
об'єктивних потреб, певних інтересів, цілей, структури, засобів, техніки
спілкування, кінцевих результатів. Воно проходить ряд етапів і фаз, що характеризуються певної тривалістю.
Сутність культури спілкування – оволодіння такою технікою комунікації, що забезпечить взаємодію, при якій люди не тільки не будуть «заважати один одному» (Д.С. Лихачов), але й кожний з них зможе зберегти свою особисту гідність і індивідуальність.
Для встановлення нормальних взаємин між людьми культура спілкування припускає:
1. Вміння розбиратися в інших людях і вірно оцінювати їхній характер, вчинки, відносини.
2. Правильно й у той же час досить емоційно відповідати на поведінку оточуючих людей і їхній стан.
3. Мати необхідні «навички» спілкування, вміти користуватися ними залежно від «індивідуальних особливостей» тих, з ким спілкуєшся.
Культура спілкування включає наявність певних рис характеру, таких, як повага до людей, доброзичливість, щирість, терпимість і т.д. Добре сказав про терпимість датський поет Піт Хейн:
Терпіти. І вірити – всі на світі прекрасні –
дорослі й діти, коти, собаки й ведмеді,
і товариші по службі, і сусіди.
Терпимість – наш взаємний шанс,
адже хтось також терпить нас.
Культура спілкування
є складним, багатоплановим процесом встановлення й розвитку контактів між людьми, що породжуються потребами в спільній діяльності, включають у себе обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття й розуміння іншої людину. Діяльнісний підхід до культури спілкування дозволяє виділити наступні її структурні елементи:
 мотиви спілкування;
 цілі спілкування, що визначають техніки спілкування;
 результати спілкування.
Культура спілкування забезпечується сукупною дією багатьох факторів:
моральних, психологічних, соціокультурних, «технологічних». Найбільш тісно рівень культури спілкування пов'язаний з моральними установками,
цінностями, комунікативними ідеалами й стереотипами – з тим, що становить поняття моральної культури. Моральна культура того або іншого суспільства в цілому або окремих особистостей проявляється в певному рівні їх

моральної свідомості; специфіці моральних відносин з навколишніми; особливостях поведінки й спілкування.
Існують загальновизнані принципи культури спілкування:
1. Точність – уміння чітко й ясно викладати свої думки.
2. Зрозумілість – дохідливість, доступність.
3. Чистота мови – відсутність зайвих слів-бур'янів або слів-паразитів
(наприклад, « ніби», «типу»).
4. Виразність – підтримка уваги й інтересу слухачів.
5. Доречність мови – відповідність цілям висловлення й ситуації.
Під етичним аспектом культури спілкування, загальноприйнятими нормами спілкування розуміється мовний етикет. До нього відносяться мовні формули обігу, вітання, прохання, питання, подяки, поздоровлення, звернення на «ти» і «ви», вибір повного або скороченого імені.
У культури спілкування існує декілька функцій:
 культура спілкування – це єдність процесу створення етичних цінностей і процесу освоєння цих цінностей, тобто вона виконує
аксіологічну функцію;
 культура спілкування виконує нормативну функцію. Поведінкова культура висуває певні вимоги, що пропонують людині, як потрібно поводитися, і які зафіксовані в традиційних нормах поведінки й неписаних законах-правах;
 культура спілкування виконує виховну функцію, сприяючи формуванню певних якостей особистості, які досягаються в процесі взаємодії учасників спілкування;
 культура спілкування виконує регулятивну функцію, ототожнюючи собою систему певних якостей особистості, що є певним регулятором соціальних відносин.
2. Моральні принципи й норми спілкування
Загальний моральний принцип людського спілкування втілено в категоричному імперативі І. Канта: «Вчиняй так, щоб максима твоєї волі завжди могла мати також і силу принципу загального законодавства». Стосовно спілкування основний етичний принцип можна сформулювати в такий спосіб: у діловому спілкуванні при ухваленні рішення про те, яким цінностям слід надати перевагу в даній ситуації, вчиняй так, щоб максима твоєї волі була
сумісна з моральними цінностями інших сторін, які брали участь у
спілкуванні, і допускали координацію інтересів усіх сторін.
Таким чином, в основі етики спілкування повинна бути координація, а по можливості, й гармонізація інтересів. Природно, якщо воно здійснюється етичними засобами й в ім'я морально виправданих цілей. Тому спілкування повинне постійно перевірятися етичною рефлексією, що виправдовує мотиви вступу в нього. При цьому зробити етично правильний вибір і прийняти
індивідуальне рішення часто справа зовсім непроста.
Принципи моралі мають загальне соціальне значення й поширюються на всіх людей, персоніфікуючи те загальне, основне й первинне, що уможливлює
ці вимоги й становить ціннісний базис суспільства, взаємовідносин людей.
Моральні принципи підтримують і санкціонують в узагальненій формі суспільні підвалини життя, соціальний уклад, спілкування. Вони претендують на абсолютність, не допускають виключень. Будучи узагальненими, моральні принципи відбивають соціально-історичні умови буття людини, її сутнісні потреби.
Поряд з іншими сферами життєдіяльності людини моральні принципи й норми регулюють процес спілкування людей, тому що саме під час спілкування люди погоджують власні й суспільні інтереси. Більш того, спілкування людей повинне відбуватися за цими моральними принципами і нормами. Однак для
індивідуального життя й поведінки людини вони є лише передумовою формування гуманістичних установок спілкування.
Гуманізація спілкування – це насамперед розвиток і зростання потреби людини в такому спілкуванні. Вона припускає здатність людини почувати й співпереживати, переживати й співпереживати, уміння розрізняти добро й зло, справедливість і несправедливість, прояв таких її якостей, як милосердя, порядність, добродійність і совість, а також морально-естетичні потреби, оцінки, смаки, ідеали, мотиви, вчинки. Тому не менше значення в процесі спілкування людей відіграють також моральні знання, здатність до раціонального осмислення моральних ситуацій і дій.
Відомо, що зовні благодійні вчинки можуть спиратися на мотиви, які явно суперечать принципам і нормам моралі: корисливість, нажива, властолюбство й ін. И, навпаки, вчинок, який зашкодив іншим, може мати в основі благі наміри. Наприклад, людина, яка тільки прагне до влади, у спілкуванні з іншими демонструє свою «демократичність», гуманність.
Досягши жаданої влади, вона швидко забуває про свої обіцянки й часто не виявляє доброти, чесності, відповідальності і т.д. Таку поведінку в етиці називають легальною, а тип поведінки – легалізмом.
Відомий китайський філософ Конфуцій показав, що різні люди у своїй поведінці й спілкуванні дотримуються різних моральних норм і правил. На його думку, розумна людина: «коли дивиться, то думає, чи добре вона розглянула, а чує – думає, чи правильно вона почула; думає, ласкаве в нього вираження обличчя, поважні його манери, щирі промови, пристойне відношення до справи; при сумнівах думає про те, щоб порадитися; коли ж у гніві, то думає про наслідки; і перед тим як щось купити, думає про справедливість». Нерозумна людина робить три помилки: говорить, коли не час говорити (це нерозсудливість), не говорить, коли наступає час говорити (це потаємність), і говорить, не помічаючи міміки (це сліпота).
У наш час у складних умовах ринкових відносин людям доводиться робити вибір щодо орієнтації справедливого відношення до інших і врахування
їхніх інтересів, або егоїзму; на активність або пасивність; на агресію або альтруїзм; на любов до людей або байдужність до них і ін. Цей вибір виявляється в поведінці людини й у її спілкуванні з іншими. Під час такого вибору людина звертається або до прийнятих суспільством, або до особистих моральних норм і принципів.

В умовах твердої конкуренції й зниження життєвого рівня людей зростає значення таких рис характеру людину, як стійкість, лояльність, вірність, милосердя й ін. Мова йде про мораль співвіднесення, дилема якої ґрунтується на тому, що не варто слухати ні друзів, ні ворогів, коли совість підказує «роби так». Час спілкування – це вміння говорити так, щоб не принижувати гідності людей, вступати з ними в переговори, іти на компроміси, втрачаючи власну миттєву вигоду, але зберігаючи доброзичливі відносини.
3. Діалог як основна форма спілкування
Діалог – тип мовної комунікації, що здійснюється у вигляді словесного обміну репліками між двома й більш взаємодіючими співрозмовниками. У діалозі співрозмовники демонструють осмислений зв'язок висловлювань у спільному міркуванні: зв'язок питання й судження, судження й імперативу, питання і його оцінки, що дозволяє говорити про діалог як логічну форму.
Діалог можливий лише у випадку дотримання ряду правил взаємовідносин:
психологічне налаштовування на емоційний стан співрозмовника й особистий психологічний стан (спілкування за принципом «тут і зараз», тобто з урахуванням почуттів, бажань, фізичного стану, які партнери випробовують у даний конкретний момент);
 довіра до намірів партнера без оцінки його особистості (принцип
довірчості);
 сприйняття партнера як рівного, що має право на власну думку й власне рішення (принцип паритетності);
 спілкування повинне бути спрямоване на загальні проблеми й невирішені питання (принцип проблематизації);
 розмову необхідно вести від свого імені, без посилання на чужу думку й авторитети; слід виражати свої дійсні почуття й бажання (принцип
персоніфікування спілкування).
Можна виділити наступні характеристики діалогу:
1) Реактивність – реакція партнера по спілкуванню.

2) Ситуативність – ситуація визначає мотив розмови.
3) Емоційність – емоційний стан впливає на тривалість і результат діалогу.

4) Умотивованість – кількість мотивів також визначає тривалість і результат діалогу.
Проблема організації, проблема культури діалогу є вічною. У наші ж дні стало ще більш ясно, що виступи в різних сферах суспільного життя далеко не завжди супроводжується виваженістю, витриманістю й дотриманням етичних норм.
Перше – це правильно вибрати стратегію діалогу, тобто основну мету обговорення, до якої кожний з учасників повинен прагнути як до результату.
Друге – це правильний вибір тактики поведінки під час обговорення проблеми.

Третє – це розробка комплексу психологічних методів формування позитивних оцінок у переконанні учасників діалогу – супротивника, слухачів або арбітрів.
Діалог – не є чимось застиглим, але розвивається, як і інші суспільні явища, і має всілякі форми. Виділяється сократичний діалог (Карл Ясперс високо цінував цю форму), де партнери займають рівноправне положення. Як говорив І. Кант, у такому діалозі «і учень є вчителем». Ця форма діалогу зародилася в Афінах, називається на честь Сократа (великого майстра вести співбесіду у формі питань і відповідей, не показуючи часто власну точку зору).
У давньому Римі оформився риторичний діалог, його розбудовував
Цицерон. Це, головним чином, прояв активності однієї зі сторін.
Лекція у вузі поєднує в собі риси найрізноманітніших видів діалогу, якби ми стали ділити діалог по багатьом іншим підставам. Зовні вона носить риторичний характер. Однак в умовах НТР з`являється необхідність у насиченні лекції елементами проблемності, які властиві сократичному діалогу.
Лекція-діалог є новою продуктивною формою спілкування лектора з учнями; разом з тим вона повинна бути регламентована.
Діалог буває письмовий і усний. Письмовий діалог припускає широке розгорнення словесного вираження думки із приведенням логічно послідовної й чіткої системи аргументів. Усний не вимагає цієї широти й глибини, ведеться за допомогою як словесних, так і несловесних засобів.
Сама діалогічність має своїми джерелами мислення й живу людську мову. За допомогою мови людина а) інформує іншого, б) володіє, в) підкоряє, г) заперечує.
Діалогічність чітко проявляється в 1) бесіді, 2) суперечці й 3) дискусії.
1) Бесіда сприяє обміну думками, розвитку розуміння певного предмета, внесенню доповнень в уявлення про цей предмет.
2) Суперечка – це протистояння різноманітних думок, точок зору, де кожний прагне до перемоги тільки своєї позиції.
3) Дискусія – це певний і ясний розгляд, зіставлення й оцінювання поглядів учасників по серйозних питаннях для знаходження шляхів їх розв'язання або встановлення консенсусу на якийсь період часу.
Крім того, діалог може бути «віч-на-віч» і публічний діалог. У публічному діалозі ми часто не можемо сказати опонентові, те, що, мабуть, могли б виразити наодинці. У публічному діалозі має значення не тільки
«залізна логіка» доказу, але й уміння переконати слухачів у правильності позиції, що захищається.
У практиці спілкування досить часто виявляється невміння учасників діалогу проблематичного обговорення вести послідовний логічний контроль над власними твердженнями, доводами, виступами й за тим, як вибудовує свою позицію опонент. Безглуздості можливі у зв'язку з логічно некоректним введенням і використанням у суперечці потрібного термінологічного апарату, помилковим визначенням залучених в обговорення наукових або інших понять
і категорій. Труднощі можуть виникнути й при оцінці отриманого результату, виявлення його істинності або хибності, значимості й т.п.

4. Антикультура в спілкуванні: «дефектні рівні» і «бар'єри» спілкування
Чим вище рівень моральної культури особистості, тим вища культура спілкування, і навпаки: низький рівень моральної культури – моральна
«протокультура» породжує дефекти спілкування, що болісно позначаються на самопочутті особистості й атмосфері в колективі. Для їхнього попередження або подолання необхідне знання основних «дефектних» рівнів спілкування.
1. Моральний вакуум – людина або не знає необхідних норм спілкування й принципів поведінки (етична й психологічна «докультура»), або попадає в ситуацію, коли її знання втрачають зміст і не «працюють» у нових умовах.
2. Відсутність моральної ініціативи – людина займає вичікувальну позицію, чекає від іншого турботи й уваги й тільки потім відповідає на них.
Цей стан настороженого вижидання й морального торгу за принципом «ти – мені, я – тобі».
3. Моральний камуфляж – прагнення зробити гарне враження, замаскувати відсутність справжньої моральної культури. Форми прояву морального камуфляжу можуть бути різними, але, як правило, вони завжди супроводжуються моральною демагогією, розмовами із приводу падіння моральних норм, закликами до дотримання норм культури.
4. Моральний анахронізм – людина керується застарілими нормами спілкування, не відповідними до очікувань навколишніх і вимог сучасної моралі.
5. Моральна регресія – спрощення норм, втрата досягнутого рівня в спілкуванні, що супроводжуються неповагою до традицій, зневагою до досвіду й заслуженим авторитетам.
6. Моральна глухота – відсутність орієнтації на іншого, невміння й небажання чути його. Це своєрідна форма прояву «глухоти до окликання» (К.
Ясперс), але не споконвічної, егоїстичної, а виниклої як результат втрати (у силу життєвих обставин) раніше властивих особистості моральних якостей.
7. Моральний примітивізм – безсоромно-неприкрита угода із власною совістю в ім'я особистого інтересу, прояв егоїзму в спілкуванні.
8. Моральна нетерпимість характерна для авторитарного одномірного мислення, що визнає єдину («свою») істину й правоту.
Морально-психологічні «бар'єри» спілкування
«Бар`єри» спілкування – особливі життєві обставини, що також виступають перешкодою до повноцінного спілкування. Педагог повинен, з одного боку, уміти зважати на ці бар'єри, приймати їх до увагу, вибудовуючи відповідно до нього свою стратегію й тактику спілкування з учнями. З іншого боку, допомагати студентам долати й руйнувати ці бар'єри. Із третьої – контролювати себе й не допускати їх у власній практиці спілкування з студентами й колегами.
Морально-психологічні комунікативні бар'єри, пов'язані з тим або
іншим психічним станом особистості, її установками, очікуваннями й реакціями, іноді – з тим або іншим «дефектним рівнем» спілкування, можуть бути класифіковані в такий спосіб.

Бар'єр страждання, горя – виникає при сильних переживаннях особистості (навіть якщо вони, на наш погляд, і необґрунтовані) і виявляється в різних формах.
Бар'єр гніву – виникає від образи, незадоволеності, несправедливості, брутальності.
Бар'єр страху – викликається різними причинами.
Бар'єр сорому й провини – утворюється при негативній самооцінці своїх дій або при «неправильній» критиці з боку іншого.
Бар'єр установки – негативне сприйняття кого-небудь або чого-небудь на основі попереднього знання або упередження.
Бар'єр презирства – як правило, це результат виховання або
ідеологічних установок, пов'язаний з пануючими в суспільстві цінностями й
ідеалами.
Бар'єр відрази, бридливості – пов'язаний із психофізіологічними особливостями поведінки людей: неприємними манерами, що відштовхують, звичками, порушенням правил особистої гігієни, недотриманням «дистанції в спілкуванні».
Бар'єр настрою – може містити в собі всі попередні, бути різного ступеня важкості ( від просто «встав не з тієї ноги» до глибокої депресії), мати різні причини.
Бар'єр мови – подвійний бар'єр: це одночасно бар'єр «говоріння» і бар'єр
«слухання». Перший проявляється в язиковому безкультур'ї: недостатній запас слів; невиразна, монотонна мова; дефекти дикції; відразливий (зарозумілий, амбіційний) тон; відсутність почуття гумору; незнання мовного етикету.
Другий бар'єр вірніше було б назвати «бар'єром нечуєння», тому що перешкодою до спілкування тут виступає саме невміння слухати й чути іншого.
Феномен насильства в спілкуванні
Насильство – інший прояв антикультури спілкування. Насильство в спілкуванні виявляється в неприйнятті права партнера на автономність, незалежність, «самість»; у звертанні до силових прийомів і методів тиску; у використанні страху й примусу. Насильство як принцип спілкування завжди супроводжувало людські відносини – і в соціальному, і в міжособистісному аспектах. Але особливо масовим, розповсюдженим і витонченим (якщо не вважати період первісної дикості) воно стало в наш час. Тому є ряд причин: соціальних, психологічних, моральних.
Моральними причинами насильства в спілкуванні виступають насамперед «протокультура» і «бар'єри» спілкування, про яких говорилося вище. Крім того, потурає насильству й анонімність морального життя, пов'язане з урбанізацією, яке приховує від людського суду свавілля, що діється іншими громадянами.
Для ефективної реалізації цінності людського спілкування необхідні як мінімум дві речі. По-перше, добра воля, бажання й прагнення до взаєморозуміння. Але щоб ці добрі наміри могли розпізнаватися, сприйматися
іншою стороною, щоб партнер міг відгукнутися на них, необхідно, по-друге, загальний «простір розуміння», основа якого – висока культура спілкування,
що вимагає від кожної людини самоаналізу, самокритичності й роботи над собою.
Цільові навчаючі завдання:
1. Платон оцінював спілкування як благо: воно допомагає пізнати себе та
інших, пізнати істину. Проаналізуйте дану позицію.
2. Спілкування створює дружбу, але не у всіх, а лише у добрих: «дружба
добрих зростає від спілкування». Як Ви розумієте точку зору
Аристотеля?
3. Фейєрбах стверджував, що «людська сутність виявляється тільки у
спілкуванні, в єдності людини з людиною, що спирається лише на
реальність різниці між Я і Ти». Розкрийте сутність цього вислову.
4. Людське спілкування «на три чверті складається із спілкування
мовного». Як Ви розумієте цей вислів?
5. «Правду потрібно говорити за допомогою шуткування» – в цій пораді
давніх мудреців приховане важливе правило «техніки спілкування».
Проаналізуйте цей вислів з позиції особливостей спілкування у Вашій
професійній діяльності.
6. Інтеграційним фактором, що поєднує всі сфери спілкування, є:
a. мораль
b. релігія
c. філософія
d. наука
7. Фундаментальним принципом етики спілкування слід визнати:
a. принцип презумпції збереження гідності партнера по спілкуванню
b. соціальний статус партнера по спілкуванню
c. віковий статус партнера по спілкуванню
d. матеріальне становище партнера по спілкуванню
8. Не входять до техніки спілкування:
a. матеріальні норми
b. моральні норми
c. етикетні норми
d. психологічні норми
e. утилітарні норми
9. Спілкування передбачає не тільки інформаційний, але і особистісно-
екзистенційний, суб’єктивний зв’язок між людьми при збереженні
індивідуальності сторін, що спілкуються. Проаналізуйте це положення.
Наведіть конкретні приклади зі своєї професійної діяльності для
підтвердження цієї точки зору.

II. Навчальні завдання для самостійної роботи:
Питання для контролю та самоконтролю:
1. Розкрийте сутність мовного спілкування.
2. Місце спілкування у професійній діяльності викладача.
3. Охарактеризуйте види спілкування.

4. В чому полягають моральні принципи спілкування?
5. Поясніть зміст культури спілкування.
6. Діалог як основна форма спілкування. Розкрийте особливості діалогу.
7. Яким чином виявляється антикультура в спілкуванні.
8. В чому полягає сутність мовного спілкування?
9. Охарактеризуйте невербальні засоби спілкування.
10. Як ви розумієте поняття «стиль педагогічного спілкування»? Що входить до його структури?
11. Проаналізуйте класифікацію
і особливості стилів педагогічного спілкування.

Теми рефератів, доповідей:
1. Педагогічне спілкування як діалог.
2. Конфліктні ситуації у педагогічному спілкуванні.
3. Культура мови і культура мовлення викладача.
4. Вербальні засоби професійно-педагогічного спілкування та їх види.
5. Комунікативність викладача.
6. Сутність і засоби невербальної комунікації.
7. Зовнішній та внутрішній діалог у педагогічному спілкуванні.
8. Класифікація і особливості стилів педагогічного спілкування.
9. Віртуальне спілкування: перспективи та небезпека.
10. Проблема спілкування у сучасному технологізованому світі.

Література:
1. Арват Ф.С., Коваленко Є.І., Кириленко С.В., Щербань П.М. Культура спілкування: Навчально-метод. посібник. – К., ІЗМН, 1997. – 328 с.
2. Волкова Н.П. Професійно-педагогічна комунікація: Навчальний посібник. –
К.: ВЦ „Академія”, 2006. – 256 с.
3. Десяева Н.Д. и др. Культура речи педагога: Учеб. пособие для студ. высш. педучеб. заведений / Н .Десяева, Т.А. Лебедева, Л.В. Ассуирова. – М., 2003. –
192 с.
4. Иванова Т.В. Культура педагогического общения: Программа курса. – К.,
2003. – 27 с.
5. Кан-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении: Кн. для учителя. – М.:
Просвещение, 1987. – 190 с.
6. Культура педагогічного спілкування: Метод. рекомендації до вивчення курсу педагогіки / Укл. О.М. Єремук, Л.І. Кобилянська, Л.В. Мафтин, І.М. Петрюк.
– Чернівці: Рута, 2001. – 16 с.
7. Педагогічна майстерність: Підручник / І.А. Зязюн, Л.В. Крамущенко, І.Ф.
Кривоніс та ін. / За ред. І.А. Зязюна. – К.: Вища школа, 1997. – 349 с.
8. Филипчук В.С. Спілкування як соціально-педагогічна взаємодія. Навч.- довідниковий посібник. – Чернівці: Рута, 2001. – 96 с.
9. Цимбалюк І.М. Психологія спілкування: Навчальний посібник. – К.: ВД
„Професіонал”, 2004. – 304 с.

10. Чмут Т.К. Культура спілкування: Навчальний посібник – Хмельницький,
1996.

Тема 7. ЕТИКЕТ В ПРОФЕСІЙНІЙ КУЛЬТУРІ ПЕДАГОГА. ІМІДЖ
ВИКЛАДАЧА У КОРПОРАТИВНІЙ КУЛЬТУРІ НАВЧАЛЬНОГО
ЗАКЛАДУ

Ключові слова: етикет, професійна культура, професійний етикет, педагогічний етикет, поведінка, культура поведінки, моральна основа етикету, структура етикету, педагогічний такт, культура зовнішнього виду викладача,
імідж викладача, складові іміджу викладача.

Актуальність теми
Етикет набуває великого значення в житті сучасного суспільства, окремої особистості, суб’єкта педагогічної діяльності. Це суспільне явище має чітку структуру, залежить від соціально-економічних, політичних та культурних умов суспільного розвитку. Існує тісний взаємозв’язок етикету, високо розвиненого компоненту культури поведінки з культурою поведінки людини, особистості, суб’єкту діяльності, її професійною діяльністю. Імідж викладача є важливим аспектом його професіоналізму і засобом педагогічного впливу на студентів.

Загальна мета: сформувати загальні уявлення про сутність і призначення етикету та його місце в професійній культурі педагога. Показати значення
іміджу викладача в корпоративній культурі навчального закладу.

Конкретні цілі:
 проаналізувати сутність понять: етикет, культура поведінки, професійний етикет, професійна культура педагога;
 розкрити структуру педагогічного етикету та показати шляхи його формування;
 показати виявлення педагогічного етикету в різноманітному житті та діяльності викладача;
 з’ясувати сутність іміджу викладача та його місце в корпоративній культурі навчального закладу.

I. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті:
1. Поняття етикету та його призначення.
2. Загальні принципи та норми етикетної культури викладача освітнього закладу.
3. Імідж викладача та шляхи його формування. Позитивний імідж викладача.

1. Поняття етикету та його призначення
Складовою частиною культури людину й суспільства є етикетне спілкування. Етикет ( від фр. «ярлик, етикетка») – встановлений порядок,
сукупність правил поведінки, що стосуються зовнішнього прояву
відношення до людей (обходження з навколишніми, форми обходження й вітання, поведінка в громадських місцях, манери й одяг).

Термін «етикет» у сучасному розумінні цього слова вперше був використаний на одному із прийомів короля Людовика XIV, коли придворним і запрошеним були піднесені картки (етикетки) з переліком правил поведінки при дворі.
Практичне значення етикету полягає в тому, що він дає можливість людям без особливих зусиль використовувати вже готові форми загальноприйнятої ввічливості для спілкування з різними групами людей і на різних рівнях. Культура поведінки виступає як якість, соціально необхідне й ціннісне в силу його моральної основи. У широкому змісті слова це поняття містить у собі сукупність вироблених і перевірених досвідом засобів організації повсякденного життя й спілкування людей, і є складовою частиною загальнолюдської культури.
В основі етикету лежать правила поведінки, які є загальними, оскільки їх дотримуються не тільки представники якогось даного суспільства, але й представники всіляких соціально-політичних систем, що існують у сучасному світі. У кожній країні в етикет вносяться свої виправлення й доповнення, обумовлені суспільним ладом країни, специфікою її історичної будови, національними традиціями й звичаями.
Розрізняють кілька видів етикету, основними з яких є:
придворний етикет – строго регламентований порядок і форми обходження, встановлені при дворах монархів;
дипломатичний етикет – правила поведінки дипломатів і інших офіційних осіб при контактах один з одним на різних дипломатичних прийомах, візитах, переговорах;
військовий етикет – сукупність загальноприйнятих в армії правил, норм
і манер поведінки військовослужбовців в усіх сферах їх діяльності;
загальногромадянський етикет – сукупність правил, традицій і умовностей, дотримуваних громадянами при спілкуванні один з одним;
педагогічний етикет – це сукупність правил і моделей моральної поведінки педагога в типових ситуаціях і обставинах педагогічної діяльності.
У міру змін умов життя людства, росту освіти й культури одні правила поведінки застарівають, інші коректуються або переміняються новими, Те, що раніше вважалося непристойним, стає загальноприйнятим, і навпаки. Але вимоги етикету не є абсолютними: дотримання їх залежить від місця, часу й обставин. Поведінка, неприпустима в одному місці й за одних обставин, може бути доречною в іншому місці й за інших обставин.
Норми етикету, на відміну від норм моралі, є умовними й носять характер неписаної угоди про те, що в поведінці людей є загальноприйнятим, а що ні.
Кожна культурна людина повинна не тільки знати й дотримуватися основних норм етикету, але й розуміти необхідність певних правил і взаємин. Уміння правильно поводитися в суспільстві полегшує встановлення контактів, сприяє досягненню взаєморозуміння, створює стійкі взаємини.

2. Загальні принципи й норми етикетної культури викладача освітнього
закладу
Сучасний педагогічний навчальний заклад, будь-то дитячий садок, школа, коледж або університет, являє собою відкриту освітньо-виховну систему, доступну різним за багатьма показниками людям (за національністю, соціальним станом, психологічними і віковими особливостями, поглядами, освітнім рівнем і так далі). Правила етикету враховують усі ці відмінності, тому
їх дотримання успішно позначається на виховному й навчальному процесі.
Етикет базується на моральній і формально-організаційній основах.
Насамперед, він несе в собі моральне навантаження, зміцнюючи моральний стан суспільства, будучи практичним відбиттям у поведінці особистості норм моралі. Можна сказати, що етикет дає педагогові техніку поведінки, яка дозволяє йому демонструвати моральне відношення до оточуючих людей.
Формально-організаційна основа етикету виявляється в наочному прояві особистістю поваги й доброзичливості до людей, у виконанні для цього ряду загальноприйнятих поведінкових операцій, у доданні моральній вимозі поваги конкретної поведінкової форми.
Етикетна поведінка завжди пов'язана з гармонією й порядком, у ній виявляється не тільки моральна, але й естетична основа. Суспільство ставить перед своїми членами завдання поводитися не тільки правильно й відповідно до загальноприйнятих норм моралі, але й відповідно поняттю краси, ідеалу прекрасного, викликаючи своєю поведінкою позитивне естетичне переживання й сприяючи тим самим естетичному розвитку суспільства, формуванню естетики почуттів.
Для вдосконалення культури поведінки майбутніх медиків на основі сучасних вимог суспільства викладачеві вузу самому слід чітко представляти структуру й зміст етикету. Його структура складається з форм, видів і різновидів, які поєднують ті або інші поведінкові правила, але в практичній дії ці правила виступають у тісному зв'язку.
За формою, тобто по сукупності засобів вираження поважного відношення до людей, етикет підрозділяється на два види: мовний і немовний.
Перший виявляється в мові викладача, у його манері звернення, умінні вести бесіду, брати участь у суперечці, висловлювати критичне або комплементарне зауваження. Викладача завжди супроводжує слово. Від того, як і що говорить викладач студентам, залежить його професійний успіх. Один з компонентів професіоналізму викладача – володіння правилами мовного етикету, у якому закладені найважливіші мовні формули, що використовуються постійно в тих або інших ситуаціях.
Немовна форма етикету містить у собі вчинки й дії, за допомогою яких викладач демонструє студентам поважне до них ставлення: як він поводиться за робочим столом, як стоїть біля трибуни під час лекції, як іде по коридору або навчальній аудиторії, словом усі поведінкові дії викладача характеризують його як особистість, добре виховану, що й володіє етикетом, або, навпаки, як недостатньо підготовлену до життя в сучасному суспільстві.
Оскільки етикет проявляється в різних соціальних і професійних групах,
підрозділяють його на види, у яких поєднуються правила, характерні для людини, що займається тем або іншим видом діяльності. На наш погляд, можна говорити про етикет кожної професії: юриста, лікаря, вчителя, депутата, міністра й таке інше. Одні поведінкові правила характерні для всіх професій,
інші відбивають певний вид професійної діяльності.
Педагогічний етикет містить у собі сукупність правил поведінки, що регулюють зовнішній прояв взаємних відносин, що виникають між педагогом і вихованцем, педагогом і педагогом, характеризуються повагою до вихованця, колеги, а також прагненням до встановлення доброзичливих, творчих відносин.
Педагогічний етикет так само, як і будь-який професійний етикет, проявляється в різних сторонах життя й діяльності викладача – у професійному
іміджі, мовній манері, у реальній поведінці. Дотримання педагогічного етикету допомагає здійсненню індивідуально-орієнтованого підходу у вихованні, створює умови для педагогічного спілкування викладача й студентів, спрямованого на створення сприятливого психологічного клімату в середовищі студентів, що сприяє встановленню правильних взаємин, як зі студентським співтовариством, так і з окремим студентом.
Дотримання етикету допомагає зміцненню авторитету викладача серед молодого покоління, що активно мислить, нерідко бунтує проти існуючих порядків.
Недотримання етикету негативно впливає на педагогічну діяльність. Так, строкатий і занадто яскравий одяг викладача може негативно впливати на стан студентської аудиторії, несмачний або легковажний стиль в одязі викликає нерідко в студентів подразнення й недовіру.
Усі різновиди етикету, що зосередили в собі правила, необхідні в тій або
іншій ситуації. До них відноситься діловий, сімейний, гостьовий, подарунковий, танцювальний, етикет дистантного спілкування й інші його різновиди, що виявляються в педагогічній діяльності. Діловий етикет сприяє встановленню найбільш сприятливих відносин між педагогами, між педагогами й вихованцями (учнями, студентами), між керівником навчального закладу і його співробітниками. Знання сімейного етикету необхідне не тільки тому, що в педагога є родина, і вона впливає на його професійну діяльність, але й тому, що діти, що навчаються в нього, підлітки, юнаки й дівчата теж живуть у родинах і нерідко потребують розумної й тактовної поради. Таким чином, можна побачити місце будь-якого різновиду етикету в професійному житті педагога.
Етикет має величезне значення в житті суспільства, окремої особистості, суб'єкта педагогічної діяльності. Це суспільне явище, що має чітку структуру, залежне від соціально-економічних, політичних і культурних умов суспільного розвитку, пов'язане з політичними, моральними й естетичними поглядами суспільства. Для прояву культури поведінки необхідне дотримання правил етикету. Знання його правил сприяє тому, що особистість здобуває внутрішню волю у виборі тих або інших учинків, дій і слів, і, поряд з іншими особистостями, стає творцем суспільної поведінки.
Одне з основних завдань педагога – виховання розумної комбінації почуття волі й необхідності. На жаль, акцентування на зовнішній волі в
ущербність відповідальності й цивільним обов'язкам приводить до стримування в людях духовності, зневазі дисципліною, розгулу анархії, демагогії, вседозволеності, небажанню трудитися, безкарності, погоні за наживою, росту злочинності в середовищі підростаючого покоління. Опановуючи етикетом, свідомо сприймаючи його доцільність і необхідність, педагог іде по шляху вдосконалювання не тільки своєї поведінки, але й світосприймання, розбудовує моральне ставлення до дійсності й людям.
Таке значення етикету доводить необхідність його знання й дотримання усередині соціуму, особливо людьми, що обрали своєю справою педагогічну професію.
3. Імідж викладача й шляхи його формування. Позитивний імідж
викладача
Імідж – це стиль, який обумовлений внутрішнім змістом. У перекладі із французького й англійського мов «image» позначає «образ». Причому під
«образом» потрібно розуміти не тільки візуальний, зоровий образ (вид, вигляд), але й спосіб мислення, дій, вчинків. Це й уміння спілкуватися, і мистецтво говорити, і слухати. Правильно обраний тон розмови, тембр голосу, добірність рухів багато в чому визначає той образ, у якому ми з'являємося перед тими, яких навчаємо, і колегами. Разом з тактом, освітою, діловими якостями наша зовнішність є або продовженням наших гідностей, або ще однієї негативною рисою життя, що заважає і кар'єрі.
Імідж викладача слід розглядати як важливий аспект його професіоналізму й засіб педагогічного впливу на студентів. Він розкривається у двох планах:
по-перше, з погляду вимог до викладача з боку суспільства (яким воно собі уявляє викладача як просвітителя й носія морального досвіду);
по-друге, з позицій викладача, – яким він прагне представити себе студентам, що він прагне про себе заявити суспільству.
Можливо, імідж для педагога важливий навіть більше, ніж для будь-якого
іншого фахівця, тому що саме він впливає на формування уявлень, установок, цінностей вихованців і у свою чергу сприяє формуванню іміджу тих, кого навчають.
Основою іміджу педагога є його особистісні й професійні якості – комунікабельність, рефлексивність, емпатичність, самоволодіння й багато
інших. Також імідж педагога – це його інструментарій, це функціональні засоби організму, які дозволяють використовувати голос, пластику, міміку як вплив на вихованців. Компетентний педагог буде використовувати їх цілеспрямовано й усвідомлено.
Важливою частиною іміджу педагога є й те, в якій мірі йому властиве красномовство. Спілкуючись із тими, кого навчають, викладач не повинен забувати й про тон, яким він розмовляє з іншими людьми. Від цього залежить не тільки емоційний стан його учнів, але і їхня працездатність.
Так званий «невербальний» імідж пов'язаний з тим, наскільки ми маємо приємні манери, під якими маються на увазі жести, міміка, погляд. Гарні
манери допомагають швидко адаптуватися в будь-якій обстановці, спрощують установленню комунікаційних зв'язків з людьми.
Не менш важливе значення має й спосіб життя. Імідж способу життя – це те, як люди сприймають ваше особисте життя, відносини з навколишніми й домочадцями, ваші моральні принципи, гідність, поведінку й характер.
Формування іміджу викладача є активною цілеспрямованою діяльністю, орієнтованою на інформування викладача про сильні сторони тих своїх особистісних якостей і відносин, які мають об'єктивне значення для успішної роботи зі студентами. Практичне оволодіння викладачем основними принципами педагогічної етики, розвиток його професійної культури й наукової організації праці є важливим аспектом становлення іміджу. Успішно спроектований педагогічний імідж впливає на самоствердження викладача і його подальше професійне самовдосконалення.
Імідж викладача вищої школи багато в чому визначається наявними в нього якостями, які надають своєрідність його спілкуванню зі студентами, визначають швидкість і ступінь оволодіння їм різними вміннями. Переважними рисами досвідченого викладача є: цілеспрямованість; наполегливість;
терплячість; толерантність; ініціативність; авторитетність; творчий підхід
до розв'язання кожного завдання з метою виховання слухачів.
Імідж викладача вузу – це якийсь збірний образ, що розкриває найбільш характерні для нього риси, до яких ставляться: компетентність, культура, особливості способу життя й поведінки.
Позитивний індивідуальний імідж педагога – це гармонічна сукупність зовнішніх і внутрішніх особистісних, індивідуальних і професійних якостей педагога, покликаних продемонструвати його бажання, готовність і здатність до суб'єкт-суб'єктного спілкування з учасниками навчального процесу.
Дотримуватися певного іміджу викладачеві вузу завжди складніше, ніж учителеві в школі. Студенти завжди більш вимогливі, у них уже сформовані певні життєві позиції, свої погляди на смак і красу. Вони оцінюють педагога з позиції дорослої людини. І викладач повинен цьому відповідати.
Визначаючи, яким повинен бути імідж педагога, здатний реалізувати завдання розвитку гармонічної особистості, слід зазначити, що це повинна бути людина гідна, що й виявляється в її фізичному вигляді, учинках, мові і її професійній діяльності; її внутрішній зміст повинен відповідати зовнішньому, і навпаки; крім того, вона повинна перебувати в гармонійних відносинах із середовищем. Філософи минулого окреслили деякий простір, у якому формується гармонічна людина, як зовнішній (природа й соціум), так і внутрішній – душу (псіхея).
Усе в нашому житті взаємозалежне. Якщо ми значимі у власних очах, то значимі й для тих, чия думка нам дорога й важлива. Але найголовніше полягає в тому, що розкриваються якісь зовсім нові, несподівані «резерви» любові й поваги до своїх вихованців. І вдячна відповідна реакція студентів на цю метаморфозу відчувається майже відразу ж.



Цільові навчаючі завдання:
1. Свого часу Вольтер писав, що етикет – це розум для тих, хто його не має.
Проаналізуйте цей вислів?
2. «Манера тримати себе завжди повинна бути у згоді з виглядом людини
та його природними нахилами. Ми багато втрачаємо, привласнюючи
собі манеру, що є нам чужою» (Франсуа де Ларошфуко). Як Ви розумієте
цей вислів. Обґрунтуйте свою відповідь.
3. «Викладача необхідно поважати, тому що це викладач». Чи згодні Ви з
такою точкою зору. Прокоментуйте цей вислів.
4. Прокоментуйте вислів Ж. Лабрюйєра: «Сутність чемності полягає у
прагненні говорити і поводити себе так, щоб наші ближні були
задоволені і нами, і самими собою».
5. Філософ Фалес стверджував: «Потрібно не з виду бути пригожим, а з
норову хорошим». Як Ви розумієте цей вислів.
6. Норми етикету мають характер:
a. безумовного приписання
b. рекомендацій
c. вимог з боку суспільства
d. анахронізму
7. Як Ви розумієте вислів Ф. Бекона: «Правила поведінки – це переклад
чесноти на загальнодоступну мову».
8. Етикет – це:
a. встановлений в суспільстві порядок поведінки
b. зовнішній вигляд людини
c. невербальні правила спілкування
d. поведінка в суспільних місцях
9. Головною функцією етикету є:
a. регулятивна
b. світоглядна
c. пізнавальна
d. методологічна
10. Педагогічний етикет є частиною:
a. ділового етикету
b. світського етикету
c. телефонного етикету
d. придворного етикету

II. Навчальні завдання для самостійної роботи:
Питання для контролю та самоконтролю:
1. Розкрийте сутність поняття «етикет».
2. В чому полягає соціальне призначення етикету?
3. Проаналізуйте основні вимоги етикету.
4. Професійний етикет як різновид ділового етикету.
5. Яке місце займає етикет у професійній діяльності педагога?

6. Розкрийте загальні принципи та норми етикетної культури викладача освітнього закладу.
7. Охарактеризуйте особливості мовного та немовного етикету.
8. В чому полягає етичний аспект педагогічного етикету?
9. Якими рисами характеризується імідж викладача освітнього закладу?
10. Чому педагогу необхідно створювати свій професійний імідж?
11. Які фактори впливають на формування позитивного і негативного іміджу викладача?

Теми рефератів, доповідей:
1. Етикет як цінність культури.
2. Етикетні норми у взаємовідношенні педагога і студента.
3. «Золоті правила» бездоганної поведінки у суспільстві.
4. Професійний етикет у педагогіці.
5. Роль етикету у формуванні іміджу викладача освітнього закладу.
6. Філософсько-гуманітарні проблеми педагогічного етикету.
7. Зовнішній вигляд викладача в університеті: табу в одязі.
8. Особистісні та професійні якості як основа іміджу педагога.

Література:
1. Баранова В.А. Имидж личности как социально–психологическое явление //
Магистр. – 1994. – № 2. – С. 2-9.
2. Баури Филипп А. Паблик рилейшнз или стратегия доверия: пер. с франц. /
Филипп А. Баури. – М., 2001. – 178 с.
3. Калюжний А.А. Особливості побудови професійного іміджу / / Вісник
Державного університету управління. Серія Соціологія і керування персоналом. - № 3 (19). – М., ГУУ, 2006. – С. 59-63.
4. Калюжний А.А. Педагогічна іміджологія: Навчальний посібник для студентів вузів. - Алмати: Науково-издат. центр «Гилим», 2004. – 200 с
5. Квиллиам С. Тайный язык жеста и взгляда. – М.: Ниола-Пресс, 1998.
6. Максимовский М.В. Этикет делового человека / М.В. Максимовский. – М.:
19947. – 110 с.
7. Морева Н.А. Основы педагогического мастерства. – М.: Просвещение,
2006. – 320 с.
8. Мороз О.Г., Падалка О.С., Юрченко В.І. Педагогіка і психологія вищої школи: Навчальний посібник. – К.: Просвіта, 2000.
9. Пост Э. Этикет. Классическое руководство / Э. Пост. – М.: РИПОЛ
КЛАССИК, 2002.
10. Солоницына А.А. Профессиональная этика и этикет / А.А. Солоницына. –
Владивосток: Изд-во Дальневосточн. ун-та, 2005. – 200 с.
11. Черепанова В.Н. Курс лекций по имиджелогии. – Тюмень, 2002.
12. Честара Дж. Деловой этикет / Дж. Честара; пер. с англ. Л. Бесковой. – М.:
Агентство «ФАИР», 1997. – 336 с.
13. Шепель В.М. Имиджелогия. Как нравиться людям. – М.: Народное образование, 2002. – 576 с.

14. Щербань П. Сутність педагогічної культури // Вища школа України. – 2004.
– №3. – С. 67-71.




Document Outline

  • J:\Работа\Кафедра ХНМУ\Методички\1\Професійна етика вищої освіти - посібник.doc
    • Конкретні цілі:
    • І. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті:
    • Цільові навчаючі завдання:
    • ІІ. Навчальні завдання для самостійної роботи:
    • Теми рефератів, доповідей:
    • 11. Професійна солідарність і корпоративність у світлі професійної етики.
    • Література:
    • Конкретні цілі:
    • І. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті:
    • ІІ. Навчальні завдання для самостійної роботи:
    • Питання для контролю та самоконтролю:
    • 3. Які характерні риси в професійній етиці педагога вищого медичного навчального закладу Ви можете виділити?
    • Теми рефератів, доповідей:
    • Література:


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал