Навчальний посібник з курсу «філософія освіти»



Pdf просмотр
Сторінка2/3
Дата конвертації25.12.2016
Розмір0.67 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3
Тема 3. СОЦІОКУЛЬТУРНІ ТА ДУХОВНІ ПЕРЕДУМОВИ
ВИНИКНЕННЯ ОСВІТИ. ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ОСВІТИ

Ключові слова: духовність, освіта, культура, соціальне, інституціоналізація, творчість, можливості, самореалізація, відповідальність, наука, соціалізація, особистість, аксіологія, освітнє середовище.
Актуальність теми
Освітні практики відіграють особливу роль у житті суспільства і окремої особистості, оскільки вони спрямовані на відтворення усіх видів духовної та соціальної діяльності. Освіта – це спосіб входження людини у світ науки і культури. Усвідомлення взаємозв'язку освіти і культури, необхідності культурного імперативу у визначенні змісту освіти дає підставу говорити про соціокультурний зміст освіти, головним завданням якої є розвиток здібностей особистості в усіх сферах її діяльності.

Загальна мета: філософський аналіз процесів, що впливають на виникнення,
інституціоналізацію і реформування системи освіти.

Конкретні цілі:
 розглянути характер соціокультурних та духовних передумов формування освітнього середовища;
 визначити освіту як невід'ємну частину існування всіх спільнот і всіх без винятку індивідів;
 проаналізувати специфіку сучасних тенденцій інтеграції науки та освіти;
 схарактеризувати умови для саморозвитку творчої індивідуальності та розкриття духовного потенціалу особистості в системі освіти.
І. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті:
1. Передумови виникнення освіти. Освіта як соціальний феномен.
2. Фактори, що впливають на розвиток системи освіти.
3. Інституціоналізація освіти.

1. Передумови виникнення освіти. Освіта як соціальний феномен
Первинною метою освіти була передача накопиченого досвіду від попередніх поколінь до нащадків. Діти, з ранніх років долучаючись до трудової діяльності, засвоювали знання про навколишній світ і опановували різноманітні вміння та навички. Надалі, у міру ускладнення процесів свідомого виготовлення знарядь праці, що спричинило за собою необхідність спеціальної передачі трудових умінь і навичок, утворилася особлива соціальна група, прямим і єдиним обов'язком членів якої стала передача досвіду, турбота про духовне зростання підростаючого покоління, його моральність, підготовка до життя. Так виховання стало сферою діяльності і свідомості людини.

22
Виникнення педагогічної професії має об'єктивні підстави. Суспільство не могло б існувати і розвиватися, якби молоде покоління, що приходить на зміну старшому, змушене було б починати все спочатку, без творчого засвоєння і використання того досвіду, який воно отримало у спадок.
Освіта стала особливою сферою соціального життя з того часу, коли процес передачі знань і соціального досвіду виділився з інших видів життєдіяльності суспільства і став справою осіб, що спеціально займаються навчанням і вихованням. Однак освіта як соціальний спосіб забезпечення успадкування культури, соціалізації і розвитку особистості виникає разом з появою суспільства і розвивається разом з розвитком трудової діяльності, мислення, мови.
Поняття «освіта» походить від слова «образ». Під освітою розуміється
єдиний процес фізичного і духовного становлення особистості, процес соціалізації, свідомо орієнтований на деякі ідеальні образи, на історично зафіксовані в суспільній свідомості соціальні еталони (наприклад, спартанський воїн, доброчесний християнин, енергійний підприємець, гармонійно розвинена особистість). У такому розумінні освіта виступає як невід'ємна сторона життя усіх товариств і всіх без винятку індивідів. Тому вона є, перш за все, соціальним явищем, що являє собою цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах людини, суспільства і держави.

2. Фактори, що впливають на розвиток системи освіти
На розвиток системи освіти впливає ціла низка факторів:
Глобалізація світу. Глобалізація освіти: Розвиток міжнародних проектів
і зв'язків у галузі освіти. Інтеграція в міжнародний освітній простір.
Рівень розвитку суспільного виробництва і вдосконалення його
науково-технічної бази. У країнах з більш розвиненим технічним виробництвом інтенсивніше розширюється мережа загальноосвітніх та професійних середніх навчальних закладів, а також відкриваються університети та спеціалізовані вищі навчальні заклади.
Політика в суспільстві та інтереси різних його станів. У суспільстві, де
існують різні за своїм майновим і політичним становищем класи або стани, система освіти так чи інакше носить двоїстий характер, тобто одні освітньо-виховні заклади призначені для представників більш заможного прошарку суспільства, інші ж обслуговують нижчі класи.
Історичний досвід та національні особливості в галузі народної
освіти. Освітня система кожної держави формується під впливом
історичного досвіду і національних традицій у галузі освіти.
Розвиток інноваційних педагогічних практик, популяризація
інновацій в освітньому середовищі.
Соціальна активність бізнесу. Інвестування приватних коштів у розвиток науки та системи освіти.

23
Активність засобів масової інформації в галузі освіти. Створення спеціалізованих ЗМІ, орієнтованих на педагогів і батьків. ЗМІ як засіб поширення інформації про позитивні освітні практики.
Демографічна та міграційна політика.
3. Інституціоналізація освіти
Історично, аж до епохи Нового часу, система освіти, будучи одним з найважливіших соціальних інститутів, охоплювала порівняно незначну частину суспільства і забезпечувала формування єдиної політичної, релігійної, військової та економічної еліти. В даний час система освіти за своїм значенням, обсягом та змістом грає, як ніколи раніше, вирішальну роль в житті суспільства.
Якщо
історично придбання освіти було економічно непродуктивною, але престижною приналежністю представників вузького, привілейованого шару еліти, то в даний час продуктивний потенціал суспільства безпосередньо визначається широким розповсюдженням спеціалізованого знання. Умовою успішного функціонування сучасної демократичної політичної системи також є поширення масової освіти.
Освіта служить розвитку особистості, сприяє її самореалізації. У той же час, освіта має вирішальне значення для самого суспільства, забезпечуючи виконання найважливіших завдань практичного та символічного характеру.
Функція передачі культури найбільш представлена в товариствах з яскраво вираженою історично орієнтованою самосвідомістю, де існує стурбованість збереженням традиційних цінностей, побоювання їх втрати поза спеціальною системою відповідної освіти. Реалізація такої функції освіти знаходить вираз у заохоченні дисциплін гуманітарного циклу – історії суспільства, мови, літератури, географії, релігії і філософії.
Система освіти вносить істотний внесок в інтеграцію суспільства.
Більшість сучасних країн характеризується наявністю різних етнічних, расових, релігійних груп. Освіта може робити внесок у формування (особливо серед підростаючого покоління) почуття спільності історичної долі, приналежності до даного єдиного суспільства і, зберігаючи національні особливості культурної своєрідності таких груп, сприяти виробленню спільних цінностей, вподобань, ідеалів та прагнень в рамках культурної інтеграції.

Цільові навчаючі завдання:
1. «Система освіти» як трансляція культури в системі соціуму
розглядається з метою:
a. соціалізації особистості
b. трансгресії особистості
c. деградації особистості
d. модифікації особистості
2. Твердження «Людина – міра усіх речей» характерно для:
a. соціоцентризму
b. натуралізму

24
c. антропоцентризму
d. конформізму
3. Головна риса інформаційного суспільства – це:
a. інтеграція
b. комп’ютеризація
c. доступність інформації для кожного члена спільноти
d. роботизація і автоматизація усіх сфер виробництва
4. Самовизначення людської особистості завжди відбувається на тлі
активізації
пізнавально-пошукових
і
орієнтаційно-рефлексивних
здібностей людини. Прокоментуйте дане твердження.
5. Вагомою складовою оволодіння загальнолюдською культурою, за
Песталоцці, є засвоєння знань про працю і вміння поєднувати ці знання з
продуктивною діяльністю. Чи згодні Ви з думкою Песталоцці?
6. Чому проактивність є саме значущою умовою для саморозвитку
творчої індивідуальності та розкриття духовного потенціалу особистості в
системі освіти?

II. Навчальні завдання для самостійної роботи:
Питання для контролю та самоконтролю:
1. Духовність в людському житті. Загальнолюдські цінності.
2. Формування ціннісно-нормативної моделі.
3. Освіта як особлива сфера соціального життя.
4. Процес формування людини як суб'єкта діяльності і пізнання.
5. Інституційний парадокс сучасної освіти.
6. Еволюція суспільства та освіти.

Теми рефератів, доповідей:
1. Духовність як один з основних інтегративних елементів суспільства.
2. Аксіологія освіти.
3. Штайнер Р. Вальдорфська педагогіка.
4. Світоглядні установки особистості – основа педагогічної діяльності.
5. Роль цінностей у структурі буття людини.
6. Система освіти як транслятор норм і цінностей буття.

Література:
1. Аносов І. П. Антропологізм як чинник гуманізації освіти ( теоретико- концептуальні основи ). [Електронный ресурс]. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/inode/27070.html.
2. Вентцель К.Н. Этика и педагогика творческой личности: в 2 т. Текст. / К.Н.
Вентцель. М. : Книгоиздательство К. И. Тихомирова, 1912. – Т. 2. – 666 с.
3. Горбунова Л.С. Предметне поле філософії освіти: крок до визначення /
«Вища освіта України», 2001 р. – №1. – С. 108-112.
4. Закович М. Про духовність і освіту // Людина і світ. – 2001. – Вересень. – С.
42-44.

25 5. Зеньковский, В.В. Проблемы воспитания в свете христианской антропологии Текст. / В.В. Зеньковский ; отв. ред. и сост.П.В. Алексеев. –
М.: Школа-Пресс, 1996. – 272 с.
6. История педагогики и образования. От зарождения воспитания в первобытном обществе до конца XX в.: учеб. пособие для педагогических учебных заведений / под ред. А.И. Пискунова. – 2–е изд., испр. и доп. – М.:
ТЦ Сфера, 2001. – 512 с.
7. Капранова В.А. История педагогики: учеб. пособие. – М.: Новое знание,
2003. – 160 с.
8. Коменский Я.А. Панпедия (Искусство обучения мудрости) / Отв.ред. Э.Д.
Днепров, Г.Б. Корнетов. М.: Изд–во УРАО, 2003. – 317 с.
9. Пазенок В. Гуманістичний принцип сучасної філософії освіти // Філософія освіти. – 2005. – № 1. – С. 53-73.

26
Тема 4. ОСВІТНЯ ПАРАДИГМА ТА ЇЇ ІСТОРИЧНА ТРАНСФОРМАЦІЯ.
ГУМАНІСТИЧНІ ОРІЄНТИРИ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ ОСВІТИ.

Ключові слова: філософія освіти, освітній простір, освітня парадигма, антропологічна модель, світоглядні інваріанти, гуманізація, прагматизм, прогресивізм, гуманна педагогіка, особистісно-орієнтована освіта.
Актуальність теми
Історія філософії освіти орієнтує на пошук світоглядних інваріантів у розмаїтті ставлення до людини, в множині антропологічних моделей, кожна з котрих по-своєму уявляє людину як центр освітніх зусиль та спрямувань ззовні та зсередини (освіта та самоосвіта). Історія філософії освіти дозволяє окреслити трансформацію освітньої парадигми впродовж тисячоріч існування педагогіки, а також виявити, чи були основні концепції представників філософської думки вираженням прогресу в освітньому аспекті, чи є вони актуальними сьогодні.
Загальна мета: виявити та ознайомити студентів з основними шляхами розвитку філософської думки в освітньому аспекті впродовж різних історичних періодів.

Конкретні цілі:
розширити філософський кругозір;
сформувати систему знання про світовий історико-педагогічний процес і про місце філософської думки в ньому;
ознайомити студентів з основними тенденціями сучасної філософії освіти;
проаналізувати співвідношення прогресивних та консервативних тенденцій в освітньому просторі;
розкрити зв’язок між гуманістичним підходом в суспільних і гуманітарних науках та сучасною філософією освіти.

I. Теоретичні питання для розгляду на семінарському занятті:
1. Античні концепції людини у педагогічному аспекті та філософія освіти
Давнього Сходу.
2. Вчені Середніх віків та доби Відродження про мету освіти та виховання людини.
3. Новий час: людина як суб’єкт та об’єкт освітньої діяльності.
4. Концепція теорії та практики освіти в філософії ХІХ ст.
5. Ставлення до освіти за доби Київської Русі та українська інтелектуальна думка про сенс освіти та процесу виховання.
6. Орієнтири освітніх процесів в сучасній вітчизняній та західній філософії.





27
1. Античні концепції людини у педагогічному аспекті та філософія освіти
Давнього Сходу
З необхідності збереження і передачі знань, їх практичного використання з'явився спеціальний соціальний інститут – школа. Школа виникає за кілька тисячоліть до нашої ери в країнах Стародавнього Сходу завдяки винаходу різних видів писемності – шумерського, китайського, єгипетського письма. V тис. до н.е. вважається початком історії освіти. У Стародавній Індії виникають лісові школи – «ашрами», де навколо вчителя – «гуру» збиралася група учнів. У
Стародавньому Китаї школи спочатку виникали в оселях для престарілих людей, що бралися за навчання молоді. Як правило, в школах Стародавнього світу навчалися діти з вільних і заможних сімей. Але поступово виникає потреба і в навчанні грамоті юнацтва незнатного походження, наприклад, для ведення канцелярської роботи; для цих цілей створювалися спеціальні школи
(наприклад, школи писарів в Давньому Єгипті).
У книзі «Бесіди і судження» (Лунь Юй) учнями Конфуція записані його висловлювання. У них містяться і філософське осмислення життя, і поради педагога. Під навчанням Конфуцій розумів духовне зростання особистості, метою ж навчання має стати розвиток духовної чуйності учня. За словами
Конфуція, справді освічена людина може зробити світ вільним і більш досконалим. Самовладання, скромність, старанність, здоровий глузд здатні привести будь-кого до вершин мудрості, а великі звершення починаються з малих справ.
Стародавня Греція в VII-IV ст. до н.е. складалася з невеликих міст-держав
– полісів, з культурою яких пов'язаний розвиток освіти та педагогічної думки.
Найбільш впливовими державами Стародавньої Греції були Лаконія з головним містом Спартою і Аттика на чолі з Афінами. У них сформувалися дві різні педагогічні системи: спартанська і афінська.
Спартанське виховання склалося як під впливом природно-кліматичних умов, так і у взаємозв'язку з історичною долею держави, що знаходиться в стані постійних воєн, що володів величезною кількістю рабів.
Афінське виховання переслідувало інші цілі: «Найбільше ми прагнемо, щоб громадяни були прекрасні душею і сильні, тілом, бо саме такі люди добре живуть разом у мирний час і під час війни рятують державу...» (Лукіан). У сформованих соціальних умовах афінського життя можна було домогтися успіху, тільки опанувавши мистецтвом слова, що дозволяє утримати увагу натовпу. Навчанням цьому мистецтву займалися софісти – мандрівні вчителі, серед яких були письменники, державні діячі. Софісти вимовляли перед учнями зразкові мови і потім змушували учнів, наслідуючи їм, вимовляти свої; непоодинокими були диспути. Так само як і в школах, софісти брали за свої заняття плату, аудиторією могла стати будь-яка вулиця або площа. Такі заняття були свого роду першою формою так званої вищої освіти.
Вершиною афінської педагогіки стала «маєвтика» Сократа. Сократ вів майже злиденний спосіб життя, але не брав плати зі своїх учнів. Від нього увійшли в педагогічну теорію і практику знамениті диспути та сократичний метод навчання: знаходження істини в діалозі на суворій логічній підставі. Для

28
Сократа вчительська діяльність була дорожче життя, тому, засуджений до смерті за безпідставним звинуваченням, він не відмовився від своїх переконань
і випив отруту – цикуту.
У давньогрецькій науці знаходяться витоки багатьох педагогічних ідей. У вченнях філософів Сократа, Демокріта, Платона, Аристотеля визначені мети виховання, виявлено його закономірності, принципи, на яких будуються виховання і освіта. Багато з цих ідей отримали свій подальший розвиток в науці в наступні століття. Педагогічний досвід Стародавньої Греції безцінний для людства. У ньому широко використовувалися засоби фізичного виховання і загартування; доведена можливість гармонійного розвитку; виявлений зв'язок змісту виховання і його методів з віком дитини. Гармонійний розвиток дітей через виховання залишається досі однією з найгуманніших і благородних ідей в педагогіці. У науку про виховання і освіту молоді з античності увійшли, наприклад, такі поняття: «педагог», «гімназія», «ліцей», «школа».
2. Вчені Середніх віків та доби Відродження про мету освіти та виховання
людини
Характерними рисами середньовічного суспільства в Західній Європі були станова структура суспільства (духівництво, світські феодали, селяни, городяни) і монополія церкви на його духовне життя. Найбагатша антична культура, наука і школи поступово руйнувалися, знищувалися і віддавалися забуттю, дух античності викорінювався. За часів раннього Середньовіччя оплотом ідеології суспільства стала католицька церква. Виховання, мистецтво і вся культура взагалі опинилися на службі релігії. У середньовічній Європі склалися три основних типи церковних шкіл: монастирські школи,
єпископальні (кафедральні) і парафіяльні школи. Основна мета всіх типів шкіл полягала в підготовці духовенства. Вони були доступні, насамперед, вищим станам середньовічного суспільства. Монастирські школи організовувалися при монастирях, в них навчалися хлопчики 7-10 років, яких батьки прирікали на майбутнє чернецтво. Потім монастирські школи розділилися на внутрішні (для майбутніх ченців) і зовнішні (для мирян). В якості вчителів виступали освічені ченці. Монастирські школи були добре забезпечені рукописними книгами. У них викладалися граматика, риторика, діалектика, пізніше арифметика, геометрія, астрономія і теорія музики.
На зміну ранньому середньовіччю в Західну Європу прийшла нова епоха пізнього європейського Середньовіччя, що пройшла під знаком гуманістичних
ідей Відродження (кінець XIV – початок XVII ст.). Нова епоха висувала нові педагогічні ідеали. Увага гуманістів стала зміщатися убік індивіда з його здібностями і потребами, прагненнями і мотивами поведінки. Маятник хитнувся в бік особистих інтересів дітей, самостійності їх мислення.
Відродження, залишаючись в строгих рамках християнської ідеології, що давала духовному життю міцний релігійно-моральний стрижень, універсальний для всіх носіїв західної культури, повернулася обличчям до людини, побачило в античній спадщині гідний наслідування і культивування ідеал високої громадянськості. В епоху Відродження стався унікальний синтез античної

29 традиції, і традиції середніх віків з характерною для неї релігійною спрямованістю до інтимних глибин людської душі, всі власники якої, будучи
«вінцем творіння», були рівні перед Богом. Гуманістичний ідеал освіченої людини включав в себе уявлення про людину культурну, котра вміє добре говорити, переконувати співрозмовника. Гуманісти Відродження, серед яких були Томазо Кампанелла, Франсуа Рабле, Мішель де Монтень, Еразм
Роттердамський і Томас Мор, ставили завдання і шукали шляхи виховання особистості активної, розумної, освіченої, сповненої громадянського обов'язку, наступної християнським цінностям, здатної до служінню суспільству і досягненню життєвого успіху. На їхню думку, освіта забезпечувала
«шліфування» природи людини, формувала її розум, почуття і волю, робила вчинки людини відповідними культурі та суспільно значущими, забезпечувала щасливе особисте життя в спілкуванні з іншими людьми.
3. Новий час: людина як суб’єкт та об’єкт освітньої діяльності
Початок Нового Часу (XVII ст.) ознаменувався поширенням уявлень про активний суб'єкт, що вирвався з середньовічних пут і здатен, розвинувши себе, прожити йому одному властиве життя. Інтелектуальне життя Заходу стало визначатися висунутим Френсісом Беконом (1561-1626) гаслом «Знання – сила». Поступово пробиваються паростки наукового знання, а в педагогіці розвиваються нові ідеї про сутність, призначення людини, про вплив на людину шляхом виховання. У цей період нова педагогічна думка прагнула базувати свої висновки на даних експериментальних досліджень. Дедалі очевиднішою ставала роль природничо-наукового методу, світської освіти.
Новий час в історико-педагогічному розвитку відкривається дивним феноменом: народженням педагогічної системи, надзвичайно сміливою за задумом, постановці педагогічних питань і запропонованим рішенням, що відрізняється складною архітектонікою. Ця система – плід титанічної праці геніального чеського педагога, мудрого філософа-гуманіста Я.А. Коменського.
Великий чеський педагог-гуманіст, філософ Ян Амос Коменський народився 28 березня 1592 р. Коменський прославив своє ім'я, створивши свій головний педагогічний твір, який назвав «Велика дидактика», що містив універсальну теорію навчання всіх усьому, написаний спочатку чеською мовою і тільки пізніше опублікований в перекладі на латинську мову. Мудра і гуманна педагогіка Коменського не відразу знайшла своє втілення. Деякі його твори отримали визнання і широко розповсюдилися ще за життя педагога, що зробило його ім'я відомим. Але світ незабаром забув його, як забув і його могилу, а його твори, розрізнені і розсіяні по світу, переслідувані і приховувані, піддавалися образливим нападкам. Так було двісті років. XIX ст. знову відкрило Я. А.
Коменського, і його думки не тільки розлетілися по світу, але і знайшли широке використання в педагогіці.
Джон Локк (1632-1704) – відомий англійський філософ і педагог епохи
Просвітництва, котрий мав серйозний вплив на подальший розвиток філософії та педагогіки. Основна педагогічна праця філософа – «Думки про виховання».
Локк ніколи не вважав виховання здатним змінити світ, як, наприклад,

30 французькі просвітителі XVIII ст. Існуючий лад він вважав цілком раціональним і потрібно лише зміцнити його, давши розумне виховання доброчесного буржуа. Виховання здатне сформувати особливу породу людей – джентльменів. Основна мета виховання – щастя людини, що грунтується на чесноті. Якщо щастя є мета життя людини, то воно повинно бути і метою виховання.
Роман-трактат «Еміль, або Про виховання» є основним педагогічним твором Жан-Жака Руссо, воно цілком присвячено викладу його поглядів на виховання; в ньому розумне виховання розуміється Руссо як спосіб суспільної перебудови. У сучасному Руссо суспільстві побутувало розуміння виховання як перероблення дитини дорослими за встановленим зразком за допомогою літератури, релігії і т.п. і перетворення дитини шляхом навчання в таку людину, яка потрібна для відповідного «місця» в суспільстві. Руссо протиставив такому вихованню особистість, виховану засобами природи, з власними природними
інтересами, яка керується в житті власними природними здібностями. За твердженням Руссо, існують три джерела виховання: природа, речі, люди.
Виховання дається нам або природою, або людьми, або речами, але, вважає
Руссо, результат досягається у вихованні тоді, коли вони не суперечать один одному. Ідеалом Руссо представляється людина в її природному, що не зіпсованому суспільством і вихованням стані.
4. Концепція теорії та практики освіти в філософії ХІХ ст.
Наприкінці XIX ст. загострюється увага суспільства і держави на проблемах освіти. Образ школи склався історично і, незважаючи на специфіку його в різних країнах, він зберігався століттями. Індійську школу брамінів, храмові школи єгиптян, філософські школи Афін, риторичні школи римлян,
європейські церковні школи Середньовіччя і латинські школи XVIII ст., створені на основі церковних, ріднить одне – все це школи книжного, словесного навчання. Такою школа залишалася повсюдно і на початку XIX ст.
Тим часом економічна і суспільно-політична ситуація стала іншою, стара школа не відповідала новим умовам життя. Освітня система потребувала кардинального перетворення – таким все частіше ставав заклик до суспільства з боку педагогічних діячів. З'явилося безліч реформаторських педагогічних течій.
Серед педагогів-реформаторів були розробники і прихильники трудової школи, педагогіки дії, індивідуального навчання, соціальної, лікарської, моральної, сексуальної, експериментальної педагогіки та ін. Багато ідей висловлювалося в області спеціальних методик. До кінця XIX ст. здобули популярність прихильники експериментальної педагогіки.. Експериментальна педагогіка стимулювала вивчення дитини, встановила деякі закономірності розвитку дитини.
У кінці XIX – початку XX століть педагогіка розвивається за двома напрямками, один з яких зберігає усталені традиції (педагогічний традиціоналізм). У рамках цього напрямку розвивається соціальна педагогіка.
Інший (рух нового виховання) шукає шляхи оновлення цілей, змісту, форм і методів виховання самостійних, активних, ініціативних, творчих людей.

31
Реформаторська педагогіка (рух нового виховання) виступала проти
інтелектуалізму в навчанні. Зробити школу місцем підготовки людей нового типу, вирішити протиріччя між вузькою спеціалізацією і завданнями загального розвитку стало основною спільною ідеєю всіх нових педагогічних концепцій і напрямів: теорії вільного виховання, експериментальної педагогіки, прагматичної педагогіки (або прогресивізму) та ін. В основі реформаторської педагогіки лежав принцип педоцентризму – педагогічний процес повинен будуватися, виходячи з безпосередніх інтересів дітей, закладених в них потенцій, а не за заздалегідь розробленими програмами і планами, що суперечить природі розвитку дитини.
5. Ставлення до освіти за доби Київської Русі та українська інтелектуальна
думка про сенс освіти та процесу виховання
Зародження української освіти прийнято відносити до періоду Київської
Русі – першої держави східних слов'ян (IX – XI ст.), коли і почала складатися національна система виховання. Протягом багатьох століть вона збагачувалася досвідом, у ній з'явилися теоретичні обґрунтування, століттями відбувалося становлення народної педагогіки. Хрещення Київської Русі в Х ст. сприяло розвитку культури в усіх напрямках: поширенню грамотності, літератури, вдосконаленню архітектури, збагаченню образотворчого мистецтва.
Християнство визначило і заповіді нової моралі, заснованої на любові, шанування батьків, осудженні пороків – вбивства, крадіжки, лжесвідчення, перелюбу і т.зв. Віра визначала і одну з основних рис українського народного характеру – «видатну доброту», вона виявлялася в поведінці і виражалася в гостинності, хлібосольстві, взаємодопомоги, відсутності злопам'ятності. Перше офіційне свідоцтво про появу шкіл на Русі відноситься до 988 р. У «Повісті временних літ» зазначається, що князь Володимир відкрив у Києві при
Десятинній церкві школу «книжкового навчання». Хрещення Русі і поширення грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя
Володимира, який бажав зміцнення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, насамперед, для державного апарату, які б могли вміло вести внутрішню і зовнішню політику. На XI ст., коли припадає період розквіту
Київської Русі, склалася така система шкіл і виховання: школи «книжкового навчання», монастирські школи, школи грамоти, кормільство, жіночі школи
(прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною
(сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві в Києві (1086)).
Важливою подією, яка сприяла розвитку педагогічної думки і поширення навчальної літератури в Україні, став початок вітчизняного книгодрукування, основоположником якого є відомий просвітитель XVI ст. Іван Федоров (1510-
1583 рр.). Він заснував у Львові першу в Україні друкарню. Букварі, видані
Федоровим, виконували крім навчальної та виховну функцію, оскільки їх зміст був спрямований проти католицизму, уніатства, соціального і національного гноблення. Видана ним навчальна література є неоціненним скарбом у розвитку педагогічної справи в Україні. Цими книгами Федоров прагнув захистити дітей від вседозволеності батьків, закликав виховувати «в милості», в терпінні,

32 прийнятті, «приемлюще один одного і прощення дарующе». У 1609 р.
Львівським Ставропігійськім братством надрукована книга невідомого автора
«Про виховання дітей». Це була перша друкована педагогічна праця в Україні.
У книзі обґрунтовується думка, що позитивні і негативні якості людини не вроджені, а є результатом виховання. Автор також вказує на відповідальність батьків за виховання і навчання дітей, про їх обов'язки віддати дитину в
«науку», висуває ідею, що виховання слід починати з раннього віку.
Феофан Прокопович – український церковний, громадський і державний діяч, письменник, учений, педагог, викладач і деякий час ректор Києво-
Могилянської академії. Прокопович – один з найосвіченіших людей свого часу.
Цінними для педагогіки є думки, висловлені Ф.Прокоповичем у книзі «Про риторичне мистецтво» щодо ораторського таланту вчителя, який розповідаючи про будь-який предмет повинен, насамперед, впливати на почуття своїх слухачів, зачіпати найтонші струни душі людини так, щоб образ постав перед очима аудиторії. Прокопович був прихильником прогресивних методів навчання. Подібно Я.А. Коменського він вимагав свідомого, наочного, доступного, систематичного вивчення матеріалу. Вважав, що підручники і книги для широкого кола читачів повинні бути написані простою, доступною мовою.
В історії вітчизняної педагогіки особливе місце займає К.Д. Ушинський – засновник наукової педагогіки і реформатор школи. «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології « – так назвав свою капітальну працю у двох томах К.Д. Ушинський. Він був першим професійним педагогом на теренах Російської імперії, який займався теоретичними дослідженнями, педагогічною практикою і одночасно реформою школи. Ушинський виступив проти спроб російського уряду провести шкільні реформи шляхом запозичення
іноземної системи виховання. Він вважав, що суспільне виховання є продуктом тривалого історичного розвитку нації, його неможливо придумати в кабінеті або запозичувати у інших народів. Ушинський доводить, що не тільки на практиці, але і в теорії не існує загальної виховної системи для всіх народів. У кожного народу своя особлива система виховання, і як не можна жити за зразком іншого народу, так само не можна виховуватись за чужою запозиченою педагогічною системою. У педагогічній системі Ушинського важливе місце займають питання виховання, в яких він спирався на ідею гармонійного розвитку особистості. Основними засобами естетичного виховання Ушинський вважав природу, працю, зміст шкільної освіти, мистецтво. Видатний педагог вказував, що народним учителем може бути тільки людина, яка близька до народу, тісно пов'язана з ним, знає народну мову, живе народними інтересами.
Учитель повинен бути високоосвіченою людиною з енциклопедичними знаннями, любити свою професію, бути завжди зацікавленим у вдосконаленні своєї майстерності, володіти педагогічним тактом.
Радянська освіта і педагогіка, породжені тоталітарним суспільним ладом і комуністичною ідеологією, мають деякі особливості в різні часові періоди.
Перші післяреволюційні роки поєднали в собі орієнтацію на «трудову школу» з
ідеями «вільного виховання», приправленими революційної романтичної

33 фразою. 20-ті роки – «школа праці»: єдина трудова політехнічна школа, прагнення до гуманізації освіти, творча переробка західного досвіду. 30-ті роки
– «школа навчання», в основному її авторитарний варіант: чи не опора на особистий досвід, не відкриття знань, а споживання готових зразків. У школах жорстка регламентація, ідеологічні схеми. Незважаючи на те, що метою виховання декларувалося всебічний розвиток особистості, насправді готувалися слухняні виконавці, «гвинтики» системи, «кадри соціалізму». Всі ці тенденції зберігалися протягом усього існування радянської школи, хоча в 50-60 рр., після викриття культу особи Сталіна, з'явилися цікаві і продуктивні педагогічні теорії (розвиваючого навчання, проблемного навчання, колективних творчих справ).
Найяскравішою особистістю в радянській педагогіці став Антон
Семенович Макаренко – вихователь, вчений, письменник. Метою освіти є виховання бойового, активного, життєвого характеру. Вихованець повинен мати почуття обов'язку і поняття честі, відчувати свої зобов'язання перед суспільством, повинен уміти підкорятися товаришеві і наказати йому, бути суворим, добрим залежно від умов життя. Він повинен бути активним організатором; бути наполегливим і загартованим, вміти володіти собою і впливати на інших. Він повинен бути веселим, бадьорим, підтягнутим, здатним боротися і будувати, здатним жити і любити життя, він повинен бути щасливим. І таким він повинен бути не тільки в майбутньому, але і в кожний свій нинішній день. Успішне досягнення виховних цілей вимагає від педагога вибору відповідних методів, визначення всього змісту життя і діяльності дітей.
Серцевиною, ядром педагогічної теорії Макаренко є його вчення про колектив.
Макаренко ввів термін «колектив» в професійно-педагогічну лексику, розуміючи під ним певну організацію дітей. Принципові для особистісного виховання якості колективу Макаренко визначив гак: колектив об'єднує людей в ім'я спільної мети, в загальній праці і в організації цієї праці. Кожна дія окремого учня, кожна його удача чи невдача повинні розцінюватися як невдачі на тлі загального справи, як удача у спільній справі. Через колектив кожен його член входить у суспільство, звідси випливає ідея дисципліни, поняття обов'язку
і честі, гармонії особистих і спільних інтересів. Колектив – це не натовп, а соціальний організм, «цілеспрямований комплекс особистостей», він володіє органами самоврядування, уповноваженими представляти інтереси колективу і суспільства.
6. Орієнтири освітніх процесів в сучасній вітчизняній та західній філософії
У сучасній вітчизняній і західній філософії освіти ключовими орієнтирами стали: «зміна системи цінностей; пробудження і вивільнення самостійності, проактивності та духовності в людині; зміна самої ментальності суспільства. Тенденції сучасної філософії освіти включають в себе наступні принципи:
1. Демократизація освіти. Вона припускає роздержавлення школи та перехід до громадсько-державної системи; децентралізацію управління освітою; участь місцевої влади у розвитку освіти; самостійність освітніх

34 установ у виборі стратегії свого розвитку; право педагогів на творчість, право учнів на вибір школи.
2. Плюралізм, багатоукладність, варіативність і альтернативність освіти, що означає право на розвиток як державного, так і недержавної освіти.
3. Народність і національний характер освіти; пориваючи з національними традиціями, школа ставала механізмом руйнування національної культури, деформації міжнаціональних відносин.
4. Відкритість освіти – це зверненість освіти до єдиного і неподільного світу, усвідомлення пріоритету загальнолюдських цінностей.
5. Гуманізація освіти – це поворот школи до дитини, повага до її особистості, довіру до неї, створення умов для розкриття, розвитку її здібностей та обдарувань, з'єднання в дитині особистісного та колективного.
Основним сенсом педагогічного процесу стає розвиток учня, заснований на педагогічному співробітництві.
6. Гуманізація освіти, спрямована до цілісній картині світу, світу культури і людини, відмова від технократизму.
7. Диференціація освіти, яка спирається на різноманіття навчальних програм, підручників, створення ринку освітніх товарів і послуг. Забезпечення різноманітності освіти і збереження її якості.
8. Розвиваючий, діяльнісний характер освіти – пробудження здібності особистості до самостійної праці в різних сферах, що може бути досягнуто при відмові від встановлення школи на репродуктивне відтворення знань і переході до діяльнісної і перетворюючої спрямованості освіти. Орієнтир не тільки на засвоєння знань, а й на способи цього засвоєння, на розвиток пізнавальних сил і творчого потенціалу дитини.
9. Безперервність освіти, яка забезпечує як спадкоємність різних ступенів освіти, так і можливість освітнього маневру особистості. Освіта не на все життя, а через все життя – таке розуміння цього принципу, і викликаний він постійним оновленням знання, необхідністю перемикання з однієї сфери діяльності в іншу. Навчити учня вчитися, допомогти йому усвідомити життєву необхідність оновлення освіти – одне із завдань школи.
Реформа освіти продовжується і на початку XXI ст. Незважаючи на її успіхи, залишаються невирішеними найважливіші проблеми освітнього процесу, а саме характер шкільної освіти. Школа кінця ХХ ст. виявилася не в змозі вирішити в повному обсязі задачі, що виникли у зв'язку з мінливими соціально-економічними та культурними умовами. В даний час вітчизняна педагогіка розвивається в основному в трьох напрямках. Перший напрямок прагне до модернізації педагогічних технологій, орієнтованих на формування знань, умінь і навичок. Другий напрямок характеризується введенням особистісно-орієнтованих освітніх технологій. Третій напрям передбачає звернення до духовно-моральних традицій вітчизняної освіти і виховання, це напрямок пов'язаний з відновленням традицій, укладу життя і форм національного досвіду.



35
Цільові навчаючі завдання:
1. Назвіть філософа, що прославився як перший професійний педагог
Стародавнього світу:
a. Соломон
b. Крішна
c. Конфуцій
d. Езоп
2. Які дисципліни входили у елементарний курс середньовічних наук, що
називався «тривіум»:
a. граматика, риторика, діалектика
b. граматика, арифметика, музика
c. граматика, риторика, астрономія
d. граматика, риторика, арифметика
3. Ян Амос Коменський:
a. першим ввів термін «дидактика»
b. першим призвав до відмови від тілесних покарань
c. першим намагався виділити та систематизувати об’єктивні закономірності освіти та виховання
d. першим висловив тезу щодо необхідності невтручання держави в освітній процес
4. До філософів Нового часу, що займалися проблемами освіти, не
відноситься:
a. Дж. Локк
b. Ж.-Ж. Руссо
c. М. Монтень
d. Я. А. Коменський
5. Києво-Могилянська академія була заснована в:
a. 1632 р.
b. 1701 р.
c. 1884 р.
d. 1643 р.
6. Експериментальна педагогіка зосереджувалась:
a. на вільному вихованні
b. на дослідженнях психології дитини
c. на вихованні через мистецтва
d. на релігійній освіті
7. Що характерно для поглядів на освіту представників українського
Просвітництва?
8. Порівняйте між собою традиційний конфуціанський та традиційний
християнський підходи до людини в аспекті освіти?
9. Порівняйте основні засади концепцій природного та соціального
детермінізму у педагогічному аспекті.
10. В чому полягає особливість утопічно-гуманістичного підходу до освіти
та виховання людини?
11. В чому, на Вашу думку, полягає складність імплементації

36
гуманістичної складової в освіті практики?
ІІ. Навчальні завдання для самостійної роботи:
Питання для контролю та самоконтролю:
1. З чим пов’язана проблема періодизації історії філософії освіти?
2. Покажіть взаємозв´язок педагогічної думки та потреб суспільного життя в
історії філософії освіти.
3. Розкрийте сутність методу сократівського діалогу (маєвтики) та його вплив на формування вимог до освітнього процесу.
4. У чому полягають філософсько-антропологічні засади середньовічної системи освіти?
5. Розкрийте основні ідеї освітньої системи доби Відродження?
6. Які особливості становлення класичних ідей та теорій філософії освіти
Нового часу?
7. Якими соціально-політичними тенденціями була інспірована концепція теорії та практики освіти у філософії марксизму?
8. Розкрийте сутність трансформацій поглядів на освіту в Україні у класичну добу української філософії, радянський та пострадянський періоди.
9. Що можна вважати національним вкладом в історію філософії освіти вітчизняними мислителями за багатовікову традицію українського просвітницького руху?
10. У чому полягає специфіка натуралістичного, соціологічного та духовного підходів до людини в системі освіти?
11. Назвіть основні психологічні (персонологічні) концепції людини і поясніть у чому полягає їх внесок в освітню теорію та практику.
12. У чому полягає проблема співвідношення класичного (традиційного) та
інноваційного в освіті?

Теми рефератів, доповідей:
1. Нові цілі освіти в інформаційному, постіндустріальному суспільстві.
2. Освітні процеси в Україні у правовому та реально-практичному вимірах.
3. Світська та релігійна освіта (співвідношення та проблеми взаємозв’язку).
4. Національні традиції в освітньому просторі.
5. Історія стародавніх філософсько-антропологічних підходів до освіти, їх зміст та актуальність.
6. Світогляд гуманістів доби Відродження та його вплив на педагогічну теорію та практику.
7. Проблема мети та сенсу освіти в просвітницькій філософії Нового часу.
8. Гуманістичні концепції психології ХХ ст. та їх вплив на формування сучасної освітньої парадигми.
9. Людина у пошуках «сенсу освіти» (за працями В. Франкла).
10. Концепція особистісно-орієнтованої освіти К. Роджерса




37
Література:
1. Алексюк, А. Українська вища школа XVI - XVII століть, Острозька академія
[Текст] / А. Алексюк // Вища освіта України. – 2001. – № 1. – С. 54-58.
2. Амонашвили Ш.А. Размышления о гуманной педагогике. – М.:
Издательский Дом Шалвы Амонашвили, 1995. – 496 с.
3. Бим-Бад Б.М. Антропологические основания теории и практики образования // Педагогика. – 1994. – № 5. – С. 3-10.
4. Бондаревская Е. Ценностные основания личностно-ориентированного воспитания // Педагогика. – 1995. – № 4. – С. 29-36.
5. Блонский П.П. О национальном воспитании // Вестник воспитания. – 1915.
– № 4. – С. 16-38.
6. Буева Л.П. Человек культура и образование в кризисном социуме // Alma mater. – 1997. – № 4. – С. 11-17.
7. Гессен С.И. Мировоззрение и образование // Хрестоматия. Педагогика
Российского Зарубежья. Пособие для пед. ун-ов, институтов и колледжей.-
М.: Ин-т практ. Психологии, 1996. – С. 101-120.
8. Гессен С.И. Основы педагогики. Введение в прикладную философию / Отв. ред. и сост. П.В. Алексеев. – М.: «Школа-пресс», 1995. – 448 с.
9. Гершунский Б.С. Образование в третьем тысячелетии: гармония знания и веры // Педагогика. – 1998. – № 2. – С. 49-57.
10. Гершунский Б.С. Философия образования. – М.: Московский психолого- социальный институт, изд-во «Флинта», 1998. – 432 с.
11. Глузман О.В. Університетське педагогічна освіта: досвід системного дослідження. К., Видавничий центр «Просвіта», 1997.
12. Кирьякова А.В. Теория ориентации личности в мире ценностей.
Монография. – Оренбург: Изд-во ОГПИ, 1996. – 188 с.
13. Крисаченко, В. Світоглядна парадигма ХХ століття: український внесок
[Текст] / В. Крисаченко // Освіта і управління. - 2010. - Том 13, N 4. – С. 98-
114 14. Сірополко, С.О. Історія освіти в Україні [Текст] / С. О. Сірополко ; підгот. вид. Ю. М. Вільчинський. - 2-ге вид. - Львів : Афiша, 2001. – 664 с.

38


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал