Навчальний посібник Вінниця внту 2015 1




Сторінка9/17
Дата конвертації08.01.2017
Розмір5.34 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17
4
Вітгенштейн Л.
Філософські дослідження

89. Ці міркування ведуть нас до проблеми якою мірою логіка є чимось чистим Адже здавалось, що їй повинна бути властива особлива глибина – загальна значущість. Здавалось, що вона лежить в основі всіх наук. Адже логічний аналіз досліджує сутність всіх речей. Він повинен побачити основи речей і не повинен піклуватися про такі-то і такі-то події, які відбуваються в дійсності. Логіка виникає не з інтересу до фактів дійсності, не з потреби зрозуміти причинні зв'язки, аз прагнення зрозуміти фундамент, сутність всього емпіричного. Проте не тому, що ми повинні відшукати нові факти понад ті, що вже існують скоріше для нашого дослідження істотне те, що мине хочемо з його допомогою дізнатися нічого нового. Ми хочемо зрозуміти щось, що вже відкрите для нашого погляду. Бо цього ми, очевидно, в певному значенні не розуміємо.
90. Нам здається, нібито мив своїх дослідженнях повинні проникати крізь явища але наш аналіз спрямований не на явища, а, якщо можна було б так сказати, на можливості явищ. Значить, ми пригадуємо тип наших висловлювань про явища. Тому і Августин пригадує різні висловлювання, які стосуються тривалості подій, їх минулого, теперішнього і майбутнього. Це, звичайно, нефілософські висловлювання про час, минуле, теперішнє і майбутнє. Тому наш розгляд є розглядом граматичним. І він проливає світло на нашу проблему, усуваючи непорозуміння. Непорозуміння, пов'язані з вживанням слів, викликані, між іншим, певними аналогіями між формами виразів в різних сферах мови. Деякі з них налагоджуються шляхом заміщення однієї форми виразу іншою формою. Це можна назвати аналізом наших форм виразу, оскільки такий процес іноді схожий з розпадом.
91. Проте тепер може виникнути видимість, нібито є щось типу останнього аналізу наших мовних форм, тобто деяка одна повністю розкладена форма виразу. Тобто ніби наші звичні форми виразу, по суті, не проаналізовані, ніби в них приховано щось, що треба оприлюднити. Якщо б це сталося, то в результаті цього вираз було б повністю пояснено і наше завдання вирішено. Це можна висловити ще так ми усуваємо непорозуміння, уточнюючи наші вислови але тут може здатися, ніби ми прагнемо досягти певного стану – повної точності і неначе це і є істинною метою нашого дослідження.
99

92. Це відбивається в питанні про сутність мови, речення, мислення. Бо якщо в своїх дослідженнях ми прагнемо зрозуміти сутність мови – її функцію, її будову, то це жнете саме, чого стосується наше питання. Бо це питання припускає, що сутність не є чимось відкритим і явним, чимось таким, що при упорядкуванні стає наочним. Що сутність – це щось, що лежить під поверхнею. Щось, що лежить всередині, що ми бачимо, лише проникаючи крізь річ, і що повинен розкрити аналіз. Сутність прихована від нас – ось форма, яку тепер приймає наша проблема. Ми запитуємо Що таке мова, Що таке речення. І відповідь наці запитання потрібно дати разі назавжди, і незалежно від будь-якого майбутнього дослідження.
94. Речення – незвичайна річ в цьому вже міститься очищення цілого уявлення. Тенденція припускати, що між сентенціальним знаком і фактами лежить чистий проміжок. Або бажати очистити сам сентенціальний знак. Адже бачити, що мова йде про звичайні речі, нам різними способами заважають наші форми вираження, які штовхають нас в погоню за химерами.
96. До конкретної помилки, яка тут мається на увазі, з різних боків приєднуються інші. Мислення і мова тепер здаються нам своєрідним корелятом, образом світу. Поняття речення, мова, мислення, світ стають в один ряд, один за одним, всі стають еквівалентними одне одному. (Але для чого тоді використовувати ці слова. Немає такої мовної гри, де їх можна застосувати.
97. Мислення оточене німбом. Його суть, логіка відображає порядок, а саме апріорний порядок світу, тобто порядок можливостей, який повинен бути спільним для світу і мислення. Але цей порядок повинен бути, очевидно, надзвичайно простим. Він передує будь-якому досвіду він повинен протягуватись крізь цей досвід йому неповинна бути властива ніяка емпірична мутність і ненадійність. Навпаки, він повинен бути кришталево чистим. Але цей кристал з'являється не як абстракція, а як щось конкретне, навіть у вищому ступені конкретне, ніби найжорстокіше. Ми помиляємося, вважаючи, що те, що є в нашому дослідженні особливого, глибокого і важливого, полягає втому, що воно прагне осягнути незрівнянну сутність мови. Тобто порядок, який існує між поняттями речення, слова, висновку, істини, досвіду і т. д. Цей порядок є надпорядком, який існує між, так би мовити, надпоняттями. Тоді як насправді слова мова, досвід, світ, якщо вони якось вживаються, повинні мати таке ж буденне вживання, які слова стіл, лампа, двері.
100. Адже це негра, якщо в правилах існує невизначеність. Але чи правильно, що в такому випадку це негра Так, можливо, ти можеш назвати її грою, але все-таки це недосконала гра. Тобто все-таки в цьому випадку вона є затьмареною, а мене цікавить якраз те, що тут
100
затьмарено. Алея хочу сказати ми неправильно розуміємо роль, яку ідеал відіграє в нашому способі висловлюватися. Тобто ми повинні були б назвати це також грою, тільки ми засліплені ідеалом і тому не бачимо чітко дійсного вживання слова гра.
101. Ми хочемо сказати, що невизначеності в логіці неповинно бути. Тепер ми поглинуті думкою проте, що ідеал повинен знаходитися в самій дійсності. Проте, ще не видно, як вінтам знаходиться, і незрозуміла суть цього повинен. Ми віримо він повинен в ній знаходитися бо ми віримо, що вже бачили його в ній.
102. Строгі і ясні правила логічної структури речення здаються нам чимось прихованим назадньому планів середовищі розуміння. Тепер я вже бачу їх (хоча, можливо, і через певне середовище, адже я розумію знак, припускаю під ним щось.
103. Ідеал нерухомо сидить в наших думках. Ти не можеш вийти з нього. Ти повинен завжди повертатися назад. Ніякого зовнішнього простору взагалі немає зовні немає життєдайного повітря. Звідки ця ідея Вона, як окуляри, сидить у нас наносі, і те, нащо ми дивимось, ми бачимо через неї. Нам зовсім не приходить в голову зняти її (як знімають окуляри.
104. Предмету приписують те, що є способом його уявлення. Перебуваючи під враженням можливості порівняннями приймаємо її за сприйняття якогось надзвичайно загального стану речей.
105. Колими припускаємо, що повинні віднайти цей порядок, ідеал в реальній мові, ми незадоволені лише тим, що в буденному житті називають реченням, словом, знаком. Речення і слово, якими займається логіка, повинні бути чимось чистим і різко окресленим. І ми тепер ламаємо голову над сутністю справжнього знака. Можливо, а де уявлення про знак Або уявлення в теперішній момент
106. Тут важко, так би мовити, не вішати носа – бачити, що ми повинні залишатися в середовищі речей буденного мислення. І не помилятися, припускаючи, що ми повинні описати граничні тонкощі, які ми, знову-таки, абсолютно не в змозі описати нашими засобами. Ми почуваємо себе так, ніби повинні своїми пальцями привести в порядок розірване павутиння.
107. Чим детальніше ми розглядаємо фактичну мову, тим сильніше вона стикається з нашими вимогами. (Бо кришталева чистота логіки у мене не вийшла вона є лише деякою вимогою. Це зіткнення нестерпне тепер наші вимоги загрожують стати чимось порожнім. Ми спиняємося на слизькій поверхні льоду, де не існує ніякого тертя, і умовив певному розумінні ідеальні, але саме тому мине можемо рухатися. Ми хочемо ходити тоді нам необхідне тертя. Назад на цілину
101

108. Ми визнаємо, що те, що ми називаємо реченням і мовою, не складає тієї формальної єдності, яку я уявив, а є сімейством більш-менш споріднених одна з одною структур. Але чим же тепер стає логіка Тут її строгість, очевидно, руйнується. Але чи не зникає вона в такому випадку цілком Бо як може логіка втратити свою строгість Звичайно, не шляхом поступки комусь певної кількості строгості. Упередження про кришталеву чистоту може бути розсіяне лише втому випадку, якщо мив корені змінимо напрямок наших досліджень. (Можна було б сказати дослідження треба повернути в іншому напрямку, але точкою опори нам повинна слугувати наша дійсна потреба. Вода – це одна конкретна річ вона ніколи не змінюється (Фарадей М. Хімічна історія свічки. Філософія логіки говорить про речення і слова саме втому розумінні, в якому ми говоримо про них в нашому буденному житті – наприклад, коли ми говоримо Тут написане китайське речення або Ні, це лише зовні нагадує письмовий знак – насправді це орнаменті т. д. Ми говоримо про просторовий і темпоральний феномен мови, а не про якусь надпросторову і надчасову нісенітницю. Але ми говоримо про нього так, як про шахові фігури – наводячи правила гриз ними, а не описуючи їхніх фізичних властивостей. Питання Що ж таке, по суті, слово подібне до питання Що ж таке шахова фігура
109. Було б правильно сказати, що наші спостереження не можуть бути науковими спостереженнями. Висновок проте, що, не дивлячись на наше упередження, можна думати те-то і те-то»,– щоб він не означав,
– не міг би бути для нас цікавим. (Пневматичне трактування мислення. І мине можемо висувати ніяких теорій. В наших міркуваннях неповинно бути нічого гіпотетичного. З усіма поясненнями треба покінчити, вони повинні дати місце описам. А ці описи отримують своє джерело світла, тобто свою мету, від філософських проблем. Ці проблеми, звичайно, неемпіричні щоб розв'язати їх, потрібно вдивитись в роботу нашої мови, причому так, щоб усвідомити її – незважаючи на спокусу невірно тлумачити її. Ці проблеми вирішуються не шляхом отримання нової інформації, а в результаті упорядкування того, що нам вже давно відомо. Філософія є боротьбою проти зачарування нашого розуму засобами нашої мови.
110. Мова (або мислення) – щось своєрідне, єдине в своєму роді – це виявляється передсудом (а не помилкою, викликаним, в свою чергу, граматичними помилками. І ось наш пафос постійно повертається до цих помилок, до цих проблем.
111. Проблеми, які виникають внаслідок хибного розуміння наших мовних форм, характеризуються глибиною. Це глибокі тривоги вони вкорінені в нас настільки ж глибоко, які форми нашої мови, і їх значення таке ж велике, які важливість нашої мови. Запитаємо себе чому ми
102
відчуваємо, що граматичний жарт є глибоким (Адже це і філософська глибина.
112. Подібність, яка сприймається в формах нашої мови, створює хибну видимість, яка турбує нас. Адже це не так – говоримо ми. Адже це повинно бути так
113. Адже це повинно бути так кажу я собі знову і знову. Мені здається, варто мені лише глянути на цей факт цілком чітко, навести фокусна нього, і я повинен зрозуміти суть справи.
114. Загальна форма речення така Справа обстоїть так-то і так-то». Це речення з тих, які ми твердимо без кінця. Ми думаємо, що знову і знову йдемо слідом за природою, а йдемо лише слідом за тією формою, через яку ми її спостерігаємо.
115. Мив полоні образу. А назовні мине можемо вийти, тому що він знаходився в нашій мові, і здавалось, що мова лише невмолимо повторює його нам.
116. Коли філософи вживають слова знання, буття, предмет, речення,
ім’я і намагаються осягнути сутність речі, завжди потрібно поставити питання чи дійсно ці слова хоч коли-небудь вживались таким чином в тій мові, з якої вони походять Ми ж зводимо слова від їх метафізичного вживання знов до їх первісного буденного вживання.
117. Мені говорять То ти розумієш цей вислів Та от, я вживаю його втому самому значенні, яке тобі знайоме. Ніби значення – це якась атмосфера, яку це слово має при собі і зберігає у всіх вживаннях. Наприклад, якщо хто-небудь говорить, що речення. Це тут (яке супроводжується вказівкою на деякий предмет перед собою) для нього осмислене, він повинен поставити собі питання, за яких особливих обставин вживається це речення фактично. Саме в цих обставинах речення є осмисленим.
118. В чому ж важливість нашого дослідження, якщо воно, очевидно, лише руйнує все цікаве, тобто все велике і важливе (Так би мовити, всі будівлі, залишаючи лише кам'яні уламки і сміття. Але ми руйнуємо тільки повітряні замки і розчищаємо ґрунт мови, на якому вони стояли.
119. Результат філософії – це виявлення тих або інших проявів простої нісенітниці і помилок, які ми отримуємо в процесі розуміння, наштовхуючись на межі мови. Саме слова переконують нас уважливості зроблених відкриттів.
120. Коли я говорю промову (слово, речення і т. д, то я повинен говорити про повсякденну мову. Може, ця мова надто вульгарна, надто матеріальна для того, що ми хочемо сказати Але як же збудувати іншу мову – і як дивно, що ми могли б взагалі для чогось використати нашу
103
власну мову Те, що для пояснень, які стосуються мови, я вже повинен використовувати певну мову (а не яку-небудь попередню або підготовчу мову, свідчить проте, що я можу висловити промову лише зовнішні, поверхові міркування. Так, але як можуть ці міркування нас задовольнити Але ж і твої питання також були сформульовані вже цією мовою якщо було про що питати, то вони повинні були висловлюватися цією мовою. І твої сумніви
– помилки. Твої питання відносяться до слів так що я повинен говорити про слова. Говорять справа не в слові, а в його значенні і думають при цьому про значення як про предмет того ж роду, що слово, хоча і відмінний від слова. Ось слово, а ось – значення.
121
. Можна було б подумати якщо філософія говорить про вживання слова філософія, то повинна існувати також філософія другого порядку. Але це якраз не так.
122. Основна причина наших непорозумінь полягає втому, що мине намагаємося подивитися на вживання наших слів. Нашій граматиці бракує наочності. Наочність сприяє розумінню, яке полягає саме втому, що ми бачимо зв'язки». Звідси важливість пошуку і виявлення проміжних ланок. Поняття наочності має для нас вирішальне значення. Воно позначає нашу форму уяви, той спосіб, яким ми бачимо речі.
123. Будь-яка філософська проблема має форму Яне знаю виходу звідси.
124. Філософія не може втручатися в фактичне вживання мови, вона може лише описувати її. Бо вона все одно не може дати їй ніякого обґрунтування. Вона залишає все як є. Вона залишає також і математику якою вона є, і ніяке математичне відкриття не може просунути нас далі.
125. Предметом філософії не є розв'язання суперечностей шляхом математичних або логіко-математичних відкриттів, філософія повинна оглянути той стан математики, який нас турбує. Фундаментальний факт полягає тут втому, що ми встановлюємо для певної гри певні правила, певну техніку, і тоді, коли ми дотримуємось цих правил, все відбувається не так, як ми припускали. І що ми таким чином ніби заплутуємось у своїх власних правилах. Ця плутанина у власних правилах і є те, що ми розуміємо, тобто те, що ми хочемо оглянути. Воно проливає світло на наше поняття того, що береться до уваги. Бо в таких випадках все відбувається інакше, ніж ми припускали, передбачали.
(Цит. : Философские исследования // Новое в зарубежной
лингвистике. – М.Прогресс, 1985. С. 119 – 128.– Пер. Волинки Г.И.).
104


5 Камю А.

Міф про Сізіфа. Есе про абсурд

Абсурдне міркування На сторінках, що подані нижче, йтиметься про почуття абсурду, яке виявляється в наш час скрізь, – про почуття, а не про філософію абсурду, власне кажучи, нашому часу невідому. Елементарна чесність вимагає з самого початку визнати, чим ці сторінки зобов’язані деяким сучасним мислителям. Немає сенсу приховувати, що я їх цитуватиму та обмірковуватиму протягом усієї цієї роботи. Слід в той же час зазначити, що абсурд, який досі вважали за висновок, береться тут як вихідний пункт. У цьому розумінні мої міркування є попередніми не можна сказати, до якої позиції вони призведуть. Тут ви знайдете тільки чистий опис хвороби духу, до якого не домішані ані метафізика, ані віра. Такими є межі книги, такою є єдина її упередженість. Абсурді самогубство Є одна лише дійсно серйозна філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити, варте чи неварте життя того, щоб його прожити, – означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Решта – чи має світ три виміри, чи керується розум дев’ятьма або дванадцятьма категоріями
– є другорядним. Такими є умови грив першу чергу треба дати відповідь. І якщо є правильним, як цього хотів Ніцше, те, що філософ, який заслуговує поваги, повинен бути взірцем, то зрозуміле і значення відповіді – за нею будуть слідувати певні дії. Цю очевидність відчуває серце, але в неї необхідно вникнути, щоб зробити ясною для розуму. Як визначити більшу невідкладність одного питання порівняно з іншими Міркувати треба про дії, які слідують за рішенням. Я ніколи не бачив, щоб хто-небудь віддавав життя за онтологічний аргумент. Галілей віддавав належне науковій істині, але з надзвичайною легкістю зрікся її, як тільки вона стала небезпечного для його життя. В якомусь розумінні він був правий. Така істина не була варта вогнища. Чи Земля обертається навколо Сонця, чи Сонце навколо Землі – не все одно Врешті, питання це пусте. І в той же час я бачу, як накладають руки на себе багато людей, бо, за їх думкою, життя неварте того, щоб його прожити. Мені відомій ті, хто, як недивно, готові покінчити з собою заради ідей чи ілюзій, які є основою їхнього життя (те, що називається причиною життя, виявляється водночас чудовою причиною смерті. Тому питання сенсу життя я вважаю найневідкладнішим з усіх питань. Як на нього відповісти Мабуть, є тільки два методи осягнення всіх істотних проблема такими я вважаю лише ті, що загрожують смертю або роблять вдесятеро
105
більшим палке бажання жити, – це методи Лапласа і Дон Кіхота. Тільки у цьому випадку, коли очевидність та захоплення урівноважують одне одного, ми одержуємо доступі д емоцій, ідо ясності. При розгляді такого скромного і в той же час такого зарядженого патетикою предмета класична діалектична вченість повинна поступатися місцем більш невибагливій настанові розуму, яка опирається як на здоровий глузд, такі на симпатію. Самогубство завжди розглядалося виключно як соціальний феномен. Ми ж, навпаки, од самого початку ставимо питання про зв’язок самогубства з мисленням індивіда. Самогубство підготовляється у безмовності серця, подібно до Великого Діяння алхіміків. Сама людина нічого про нього не знає, але одного чудового дня застрелюється або топиться. Про одного самогубця-домоправителя мені казали, що він дуже змінився, втративши п’ять років тому дочку, що ця історія його підточила. Важко знайти більш точне слово. Спочатку роль суспільства тут невелика. Черв’як сидить у серці людини, там його і слід шукати. Необхідно зрозуміти ту смертельну гру, яка веде від ясності відносно власного існування до втечі з цього світу. Причин для самогубства багато, і найочевидніші з них, як правило, не найдіяльніші. Самогубство рідко буває наслідком рефлексії (така гіпотеза, втім, не виключається) . Розв’язка настає майже завжди неусвідомленою. Газети повідомляють про інтимні прикрості або про невиліковну хворобу. Такі пояснення є цілком прийнятними. Але було б варто виявити, чи не був байдужим в той день друг того, хто був у розпачі, – тоді винен саме він. Бо цієї крихти могло бути достатньо, щоб гіркота і нудьга, що скупчилися у серці самогубця, вирвалися назовні. Але якщо важко точно зафіксувати мить, невловимий руху якому вибирається смертний жереб, то набагато легше зробити висновки із самого діяння. В певному розумінні, зовсім яку мелодрамі, самогубство є рівносильним визнанню. Покінчити з собою – значить визнати, що життя закінчено, що воно зробилося незрозумілим. Не будемо, однак, проводити абстрактних аналогій, повернемося до буденної мови. Визнати просто, що жити не варто. Зрозуміло, жити завжди нелегко. Ми продовжуємо здійснювати потрібні дії з найрізноманітніших причин, в першу чергу, через звичку. Добровільна смерть припускає, хай інстинктивне, визнання жалюгідності цієї звички, усвідомлення відсутності якої-небудь причини для продовження життя, розуміння безглуздя повсякденної метушні, даремності страждання. Яке ж воно це невиразне почуття, що позбавляє розум необхідних для життя мрій Світ, який піддається поясненню, хай найзухвалішому, – цей світ нам знайомий. Але якщо Всесвіт раптово позбувається як ілюзій, такі пізнання, людина стає у ньому чужою. Людина вигнана навіки, бо позбувається і пам’яті про втрачену вітчизну, і надії на землю обітовану. Власне кажучи, почуття абсурдності є цим розладом між людиною та її життям, актором і
106
декораціями. Всі люди, які будь-коли думали про самогубство, відразу визнають наявність прямого зв’язку між цим почуттям і тяжінням до небуття. Предметом мого есе і є цей зв’язок між абсурдом і самогубством, з’ясування того, якою мірою самогубство є виходом абсурду. В принципі для людини, яка не займається шахрайством з самим собою, дії регулюються тим, що вона вважає істинним. У цьому випадку віра в абсурдність існування повинна бути приводом до дії. Правомірне питання, що поставлено ясно і без надмірного пафосу чи не слідує за подібним висновком найшвидший вихід із цього неясного стану Зрозуміло, мова йде про людей, які в змозі жити в злагоді з собою. У такій чіткій постановці проблема здається простою і разом з тим невирішеною. Було б помилковим припускати, начебто прості запитання викликають такі ж прості відповіді, а одна очевидність з легкістю потягне за собою іншу. Якщо підійти до проблеми з іншого боку, незалежно від того, здійснюють люди самогубство чині, здається апріорно ясним, що можливі всього лише два філософські рішення так чині. Але це надто просто. Є ще й ті, хто безперервно запитує, не підходячи до однозначного рішення. Я далекий від іронії йдеться про більшість. Зрозуміло також, що багато з тих, що відповіли ні, діють так, наче сказали так. Якщо прийняти ніцшеанський критерій, вони так чи інакше кажуть так. І навпаки, самогубці часто впевнені утому, що життя має сенс. Ми постійно стикаємося з подібними протиріччями. Можна також сказати, що протиріччя особливо загострені якраз у той момент, коли логіка є такою бажаною. Часто порівнюють філософські теорії з поведінкою тих, хто їх сповідує. Але серед мислителів, що заперечували сенс життя, ніхто, крім народженого літературою Кирилова, який виник з легенди Перегріна і перевіряв гіпотезу Жюля Лек’є, не знаходився у такій злагоді з власною логікою, щоб відмовитися і від самого життя. Жартуючи, часто посилаються на Шопенгауера, який прославляв самогубство за пишною трапезою. Але тут не до жартів. Не так важливо, що трагедія приймається несерйозно подібна несерйозність врешті-решт виносить вирок самій людині. Отже, чи слід припускати, зіткнувшись з цими протиріччями і цією темрявою, що начебто немає ніякого зв’язку між можливою думкою про Життя та дією, яка здійснюється, щоб його втратити Не будемо перебільшувати. В прихильності людини досвіту є щось сильніше, ніж всі біди світу. Тіло бере участь у вирішенні анітрохи не менше за розумі воно відступає перед небуттям. Ми звикаємо жити задовго до того, як звикаємо мислити. Тіло зберігає це випередження в перебігу днів, що потроху наближає нашу смертну годину. Нарешті суть протиріччя полягає втому, що я б назвав ухиленням, яке водночас і більше, і менше розваги. Ухиляння від смерті – третя тема життя, яке треба заслужити, або вивезти тих, хто живе не для самого життя, а заради якої-небудь великої ідеї, яка перевищує і
107
звеличує життя, наділяє його сенсом та зраджує його. Все тут плутає нам карти. Поволі стверджувалося, наче погляд на життя як на нісенітницю рівний твердженню, що воно неварте того, щоб його прожити. Насправді між цими міркуваннями немає ніякого обов’язкового зв’язку. Просто слід не піддаватися збентеженню, розладу і непослідовності, а прямувати до справжніх проблем. Самогубство здійснюють тому, що жити не варто, – зрозуміло, це істина, але істина безплідна, трюїзм. Хіба це прокляття існування, це викриття хибності життя є наслідком того, що життя немає сенсу Хіба абсурдність життя потребує того, щоб від цього тікали до надії чи до самогубства Ось що нам необхідно з’ясувати, простежити, зрозуміти, відкинувши решту. Чи призводить абсурд до смерті Ця проблема є першою серед усіх інших чи то методи мислення чи найнепомітніші ігрища духу. Нюанси, суперечності, найнепомітніша психологія, уміло привнесена духом об’єктивності», – все це немає нічого спільного з цим палким пошуком. Він потребує неправильного, тобто логічного мислення. Це дається нелегко. Завжди просто бути логічним, але майже неможливо бути логічним до самого кінця. Настільки логічним, як самогубці, що йдуть до кінця шляхом свого почуття. Роздуми з приводу самогубства дають мені змогу поставити єдину проблему, що мене цікавить чи існує логіка, прийнятна аж до самої смерті Дізнатися про це я зможу тільки за допомогою міркування, вільного від хаосу пристрастей та виповненої світлом очевидності. Так намічається початок міркування, яке я називаю абсурдним. Багато хто починав його, алея поки що не знаючи йшли вони до кінця. Коли Карл, показавши неможливість уявно конструювати єдність світу, вигукує Ця межа веде мене до самого себе, туди, де я вжене ховаюся за об’єктивну точку зору, що зводиться до сукупності моїх уявлень туди, де ані я самані екзистенція іншого не можуть стати для мене об’єктами», – він услід за багатьма іншими нагадує про ті безводні пустелі, де мислення наближається до своїх меж. Зрозуміло, він говорить услід за іншими, але наскільки квапливо прагне залишити ці межі До цього останнього звороту, який розхитує основи мислення, приходить багато людей, утому числі й найнепомітніші. Вони зрікаються усього, що їм дороге, що було їхнім життям. Інші аристократи духу теж зрікаються, але йдуть до самогубства мислення, відверто бунтуючи проти думки. Зусиль потребує якраз протилежне зберігати, наскільки є можливим, ясність думки, намагатися розглянути зблизька утворені на околицях мислення чудернацькі форми. Наполегливість та проникливість – такі привілейовані глядачі цієї абсурдної та нелюдяної драми, де репліками обмінюються надія і смерть. Розум може тепер розпочинати аналіз фігур цього елементарного і разом з тим витонченого танцю, перед тим як оживити їх власним життям.
108

(Цит.: Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика.
Искусство. – М Политиздат, 1990. С. 24 – 28. Пер. Волинки Г.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал