Навчальний посібник Вінниця внту 2015 1




Сторінка3/17
Дата конвертації08.01.2017
Розмір5.34 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
2.6 Завдяки діяльності яких філософів філософська рефлексія
античності переноситься на проблему людини

Антропологічний, або гуманістичний, період в розвитку античної філософії пов’язаний з діяльністю софістів, Сократа та сократичних шкіл у другій половині V століття дон. е. В історії грецької філософії немає більш суперечливого явища, аніж софісти. Спершу словом софіст називали мудреця, який присвятив життя вищій, розумовій діяльності. Зокрема, Геродот нарікає софістами
Піфагора та Солона. Але поступово, в контексті полеміки Платона та Аристотеля, термін софістика набуває негативного змісту, позначає роздум, що свідомо веде до заблуду, а софістом почали називати мислителя, який користується умінням міркувати для доведення всього, що заманеться йому, незалежно від істинності того, що доводиться оплачуваного вчителя красномовства, брехливого мудреця, саме тому важливо зрозуміти як спільне в діяльності софістів і Сократа, такі принципову різницю їх теоретичних та моральнісних настанов. Софісти і Сократ жили в бурхливий час грецької історії, що почалася після успішної війни Еллади з персами. Історія Греції цього періоду характеризується гострою політичною боротьбою всередині полісів, державними переворотами. Аристократичні форми правління змінюються демократичними, демократія деінде перероджується в олігархію та тиранію, суспільне життя ускладнюється та перетворюється у зміст повсякденності, воно виходить на міський майдан, в народне зібрання, суд. Час потребує нових ідей, нових знань навичок розбиратися у психології, аргументувати, доводити, вміння правильно мислити та правильно говорити. Саме софісти і Сократ перенесли філософську рефлексію античності з проблематики фізики та космосу на проблему людини та її життя як члена товариства, протиставили існуюче за природою та існуюче за передумовою, правилом. Як філософська течія софістика неоднорідна. Для нас найбільш цікавою є діяльність старшої групи софістів – Протагора,
Горгія, Гіппія. Вчення Протагора – це висновок із засновків філософії
Геракліта. Відомий вираз Протагора промовляє Людина є мірою всіх речей, існуючих, що вони існують, неіснуючих, що вони не існують. Йдеться про відносність усього існуючого, втому числі істини та знання. Відчуття, вважав Протагор, не може помилятися, демонструючи нам, який
21
стан кращий, а який гірший. Проте, краще або гірше зовсім не означає, що одне істина, а інше – ні. Того, хто змерз, необхідно зігріти, хворого – вилікувати. Такий рецепт Протагора. Отже, кажучи про істинність відчуттів, Протагор переводить проблему у практичну площину в цьому полягає перевага його філософських настанов. Але чи можна погодитися з тим, що всі судження однаково істинні Адже міркування
Протагора підводять саме до таких висновків, доводячи до крайнощів засновки філософії Геракліта. При взаємодії речі постійно змінюються. Жодна з них не може мати будь-яку властивість безвідносно. Отже, і в першу чергу, речі залежать від організації суб’єкта, що сприймає, від його стану Все є і не є, все підкорене суперечливим твердженням, все промовляється про все і нічого ні про що. Таким чином, Протагор декларує релятивізм – учення про відносність та умовність людського пізнання. Подібно до Протагора, Горгій також робить крайні висновки, але виводить він їх з учень олеатів. Взявши їх докази проти множинності, руху та виникнення сущого, Горгій не погодився з висновком про єдність, незмінність та вічність буття. Тим самим він доводить нігілістичне положення проте, що всі судження рівною мірою хибні. Ми хочемо пізнати суще думкою і відобразити його словом, проте суще не збігається ані з думкою, ані зі словом, саме тому його неможливо ані пізнати, ані відобразити, ані пояснити будь-кому. Отже, об’єктивної істини не існує, а є лише різні думки. А людина – міра не лише речей, ай думок. Можна переконувати всіх у всьому, і немає для людини вищого за мистецтво переконувати, а слово – головний засіб переконання. Саме тут виростає цікавість софістики до мови, риторики. філософське знання цікавить софістів лише як засіб для досягнення своїх цілей, вони більше опікуються логікою суперечки та обґрунтування, ніж змістом вчень. Цим визначається специфіка філософування софістів. Заперечення об’єктивної істини, абсолютних моральних цінностей привело софістів до межі, де філософія перестає існувати. Власне філософською залишається лише форма – зміст зникає. Давня досократівська доктрина впала. Чиє можливості відродити її, зможе філософія пізнавати істину, корисна вона сама собі, здатна бути самоціллю Питання, загострені софістами, розв’язує Сократ (469-399 рр. дон. е. В епоху коливань моральних, релігійних та політичних принципів він вказав на людське самопізнання як джерело буд-якого істинного знання та філософії. Саме в сфері людського духу, в моральнісній царині Сократ почав пошук знання – всезагального, об’єктивного, безумовного, незалежного від свідчень почуттів, зовнішнього авторитету або довільного міркування. Що становить сутність людини – ось проблема, що мучить Сократа. Мудрець відкриває душу, тобто розум та морально-орієнтовану поведінку людини як її сутність, що відрізняє людину від усіх інших
22
живих істот. При цьому Сократ вважає знання добране лише необхідною, алей достатньою умовою моральної дії. Якщо людина знає, що таке добро, то і дія її буде істинною та доброю. Чеснота, за Сократом, полягає в знанні добра та дії відповідно до цього знання. Це положення робить етику Сократа раціоналістичною. Аби досягти добра, стверджував філософ, необхідно перш за все відмовитися від примарного знання, усвідомити своє власне незнання, іншими словами, піддати традиційні цінності суду розуму. Завданням Сократа став пошук особливого методу, метою – визначення «всезагального». Основні складові методу Сократа іронія і майевтика, за формою, індукція і визначення – за змістом. Цей метод – перш за все метод послідовно і систематично поставлених питань, які мають наметі привести співбесідника до суперечності з самим собою, до визнання власного невігластва. В цьому полягає сократівська іронія. Доповненням до іронії була майевтика – мистецтво допомоги народженню думки. Сократ хоче допомогти своїм слухачам народитися до нового життя, до пізнання всезагального як основи істинної моралі. Основна задача сократівського методу – знайти всезагальне у моралі, встановити всезагальну моральну основу окремішніх чеснот. Це завдання мало бути розв’язане за допомогою індукції та визначення. Бесіда Сократа виходить з фактів життя, з конкретних явищ. Він порівнює окремі етичні факти, виокремлює з них загальні елементи, аналізує їх, аби знайти суперечливі моменти, що заважають їх об’єднанню. В такий спосіб він знаходить вищу єдність на основі суттєвих ознак. Так він досягає загального поняття. Викриття хибної мудрості, звільнення від ілюзорного знання – завдання життя Сократа. Саме тому він застосовує діалектику як, перш за все, етичний метод, спрямований на пізнання душі, на усвідомлення людиною істинного смислу свого існування, і лише потім
– метод логічний та гносеологічний. Діалектика Сократа побудована як діалог, що охоплює майевтику та іронію, а за змістом – індукцію та визначення. Іронія полягає втому, що будь-яке твердження співбесідника, подане як безумовно істинне, Сократ сприймає як таке, а потім, запитуючи, робить всі висновки з цього твердження, і в такий спосіб розкриває суперечності між формальністю, всезагальністю твердження прекрасне – це дівчина) та відносністю його змісту (прекрасні і шабля, і списі кінь. Завершується іронія висновком Я знаю, що нічого не знаю, але інші не знають і цього. З іронією пов’язана індукція, тобто аналіз різних думок як спроба знайти шлях, що веде до розуміння самою людиною загального, істинного смислу поняття визначення прекрасного як такого – істини, заради якої відбулася суперечка. За Сократом, істинне знання не може бути передане однією людиною іншій, його може народити лише сама людина, а місія Сократа – лише допомогти духовному народженню думки.
23

Сократичні школи – це групи філософів, більш-менш цілісні в своїх настановах та такі, що спиралися на Сократа як свого вчителя. Вони існують протягом всього IV століття дон. е. та частково переходять уже в елліністичну епоху, здійснивши вплив на формування стоїцизму та скептицизму. Це кініки, Кіренаїки, мегарики. Проте, хоча вони і використовували деякі ідеї Сократа, розв’язуючи їх софістичними засобами, стосунки їх з власне сократівським вченням можна назвати дуже й дуже умовним. [13, 126–134]. Засновником кінійської школи був Антисфен (біля 444–368 рр. дон. е, учень софіста Горгія, а потім Сократа. Школа Антисфена була заснована в гімнасті Кіносарг (kynos – собака. Прізвиськом кініків стало принизливе – собачники. Найбільш яскравим провідником кінізму виступив Діоген з Сінопу. Уст. дон. е. кінізм поглинається стоїцизмом, але уст. не. переживає відродження. Філософію кініки вважали життєвою мудрістю. Лише та філософія, що лікує душу людини, має право на існування. Істинне благо людини – його внутрішня свобода, утримання від насолод та байдужість до страждання. Лише природа визначає мінімум благ, необхідних людині для життя. Все
існуюче за звичаєм (держава також) веде людину вбік від істинного щастя. Антитеза природи і культури, відмова від значущості загальноприйнятого – центральні ідеї кінічного вчення, неодноразово відтвореного в різних формах в історії філософії. Засновником школи кіренаїків був Арістіп (народ. біля 435 р. дон. е. Школу було названо на честь м. Кірена в Північній Африці – батьківщині
Арістіда та деяких його послідовників – Антипатра, Арети, Гегесія. Принцип задоволення був засадничим в практичній філософії кіренаїків, звідти пішла назва їх етичної концепції – гедонізм (hedone – насолода. В той же самий час мудрець, прагнучи задоволення, буде панувати над життєвими благами, і не буде ними полоненим. Він має бути цілком вільним від зовнішніх благ та хвилювань світу. У Гегесія розвиток цієї тези веде до самозаперечення гедонізму. Якщо неможливо досягти досконалого щастя, то життя втрачає смисл. Гегесій отримав прізвисько той, хто змушує помирати. Засновник мегарської школи Евклід мешкав умісті Мегара, яке дало назву школи. З його учнів стали відомими Евбулід (йому належить формулювання відомого парадоксу Брехуні Стилпон. Школа проіснувала до сер. III дон. е. і поступово була поглинена скептицизмом. Захищаючи цінність загального, мегарики досліджували множинність імен єдиного сущого. Це привело їх до відкриття логічних протиріч в мисленні – відомих логічних або семантичних парадоксів (софізмів). Софізм Брехуну формулюванні Евбуліда промовляє Коли ти кажеш Я брешу та кажеш правду, то ти брешеш. Тому що кажеш, що ти брешеш, і все ж кажеш правду отже, ти брешеш. Дослідження та
24
розв’язання цих парадоксів сприяло вдосконаленню засобів аргументації, стимулювало розвиток логіки.
2.7 Які філософські школи репрезентують етичний період в
розвитку античної філософії

Етичний період в розвитку античної філософії припадає на епоху еллінізму. Ця епоха проіснувала біля трьох віків, починаючи з імперських завоювань Олександра Македонського і закінчуючи підкоренням Римом останньої вільної елліністичної держави (Єгипту) у 30 р. дон. е. Найбільш важлива політична ознака епохи – загибель грецького полісу та утворення великих військово-політичних об’єднань – імперій. У 147 р. дон. е. Греція втратила незалежність, перетворившись на римську провінцію. Роль культурних центрів починають відігравати центри потужних елліністичних монархій – Олександрія, Антіохія, Пергам та, пізніше, Рим. Еллінська культура, яка захищала свою чистоту від варварів, переросла в елліністичну, асимілювала в себе традиції та вірування величезного району
Середземномор’я, Близького Сходу, Північної Африки. Тотожність людини та громадянина, характерна для античного полісу та античної філософії, було зруйновано. Виник суб’єкт нового типу, який усвідомлював себе як дещо окреме від суспільства, держави. До того ж соціально-історична дійсність, з одного боку, вимагала універсального розвитку цього суб’єкта, з іншого – людина опинилася в постійному антагонізмі з військово-монархічною організацією і потребувала створення власного індивідуального, внутрішнього світу. Протиріччя між універсалізмом та індивідуалізмом пронизує собою всю елліністичну епоху. Філософія, як зазвичай, розглядає чуттєво-матеріальний космос, але вжене як об’єкт, який треба пояснити, а, за виразом А. Ф. Лосєва, як колосальний світовий суб’єкт», який і дає потрібне пояснення. Метафізика як філософія переважно поступається місцем етиці, головним питанням філософії цього періоду виступає не те, що є речі самі по собі, а те, як вони з нами співвідносяться. Філософія все більше прагне перетворитися навчення, яке розробляє правила та норми людського життя. В цьому полягає подібність усіх трьох основних філософських напрямків епохи раннього еллінізму – стоїцизму, епікуреїзму та скептицизму. Епікуреїзм як філософська школа проіснував з IV ст. дон. е. пост. не. Його основні представники – Епікур та Тіт Лукрецій Кар – як метафізичну основу свого етичного вчення використовували ідеї давньогрецького атомізму, доповнюючи його радикальними змінами у розумінні природи атомів атоми можуть довільно відхилятися від траєкторії свого руху в будь-якому місці простору і часу. Теорія
«самовідхилення» атомів, вивільнюючи місце випадковості в космосі, зробила можливою свободу людини в етиці.
25
Епікуреїзму не поталанило в адекватному розумінні його. Зазвичай його розглядали як теорію, що обґрунтовує устремління до чуттєвого задоволення якнайвищої мети (гедонізм. Насправді ж задоволення, про яке мовили епікурейці, було помірною та стриманою насолодою душі, повною шляхетного спокою та розумової рівноваги (евдемонізм. Для
Епікура філософія є діяльністю, яка за допомогою міркувань веде до щасливого життя. Воно тлумачиться як свобода від тілесних страждань та душевних тривог. Духовні насолоди при цьому цінуються вище за тілесні. Головні завади на шляху досягнення щастя – віра людини в безсмертя (як причина страху смерті) та віра у вплив богів на людське життя. Епікуреїзм доводив, що смерть взагалі не наздоганяє людину, а непричетність богів до людських справ оригінально доводив наявністю зла у світі. Характерна для епікурейців й відмова від участі в політичному житті суспільства. Лише звертаючись до самого себе та друзів, можна знайти спокій та щастя душі. Епікурейський ідеал мудреця – це людина, що має непорушний душевний спокій та щастя, є господарем самого себе, її щастя настільки повне, що, споживаючи лише хліб та воду, вона не стане заздрити самому Зевсу. Стоїцизм виступив доволі серйозним супротивником епікуреїзма, критикуючи, перш за все, два основних положення виведення світу та людини з набору атомів й ототожнення блага та задоволення. Заснований Зеноном Китійським уст. дон. е. стоїцизм має таку періодизацію Давня Стоя (III–II ст. дон. е Зенон, Клеанф, Хрисип), Середня Стоя (II–I ст. дон. е Панецій, Посидоній) та Пізня Стоя (I–II ст. не Сенека,
Епіктет, Марк Аврелій. Які у епікурейців, провідне місце в системі стоїчної філософії посідає етика (вчення проте, як належить жити відповідно до природи, але спирається вона не лишена фізику (вчення про природу, алей на логіку (вчення про висловлення. Множині атомів
Епікура стоїки протиставили космос (світ) як єдиний, цілісний тілесний організм, що має душу та підкоряється невблаганним законам Логосу. Вчення про Логос, що керує світом, та про періодичне спалахування світу стоїки запозичили у Геракліта. Душу космосу як живої істоти складає
«пневма» (вогняний ефір, рушійна сила речовини, розлита по всіх органах та така, що поєднує світ в єдине ціле. Різниця властивостей окремих речей залежить від ступеня напруги пневми. Людина – невід’ємна частина космічного цілого, і її життя передумовлене необхідними законами цілого, або долею. Таким чином, логічне прямування ототожнюється у стоїків з фізичною причинністю. Це веде до заперечення випадковості та фаталізму. Чеснота для стоїків полягає в підпорядкуванні вселенському закону, що керує світом жити потрібно заради і в ім’я цілого. Відмітну рису людини як суб’єкта стоїки бачили в безтілесному
«лектон», «неречовинному смислі кожної речі, умінні осмислювати
існуюче за допомогою слова. Вчення про визначене, відбите словом
(лектон) стало першим в історії філософії підступом до створення
26
семантики. Створена стоїками система категорій – це суттєвий внесок в розвиток логіки. Ідеал стоїків – це людина, яка мужньо із гідністю підкоряється долі. Як людина розумна вона має здатність приборкувати пристрасті та бажання. Істинне щастя – в свободі від пристрастей, спокої духу, і це зовсім не дарунок природи, а результат самовиховання. Благо стоїки зводили до чотирьох чеснот поміркованості, мужності, справедливості, розсудливості. Протилежності цих понять складають зло. Решта – життя і смерть, здоров’я та хвороба, багатство та бідність – не залежить від людини і, отже, зараховується до сфери нейтрального. Об’єкт вибору людини – душевний стана він не залежить від того, що коїться з тілом. Навіть самогубство виправдане при неможливості жити та діяти розумно й морально. Пізній, або римський, стоїцизм характеризується обмеженням філософії етикою, підвищенням інтересу до інтимних, релігійних переживань, посиленням песимізму у трактовці людини, світу (особливо у
Епіктета). В стоїцизмі дуже сильний мотив духовного зв’язку людини з людиною та світовим цілим. Саме тут на основі причетності всіх людей до Логосу формулюється ідея їхнього братерства, на місце ідеалу національної держави стає космополітизм. Стоїчний ідеал мудреця як людини, що досягла морального очищення, зрікання від усього зовнішнього, що має внутрішню духовну свободу, все ж таки близький епікурейському. Скептицизм – третій головний філософський напрямок епохи еллінізму
– проіснував з кінця IV ст. дон. е. пост. не. Найвпливовіші представники цього напрямку – Піррон (365–275 рр. дон. е .), Карнеал біля 214–129 рр дон. е, Секст Емпірик (га пол. II ст. дон. е. ). Виходячи з ідеї Геракліта про мінливість, плинність світу, відсутність в ньому чіткої визначеності, скептики доходять висновку про неможливість досягнення об’єктивного знання просвіт, отже, і неможливість раціонального обґрунтування норм людської поведінки. Єдина правильна лінія поведінки за таких умов – утримання від суджень як засіб досягнення атараксії (байдужості до всього зовнішнього. Але у стані абсолютного мовчання та бездіяльності жити практично неможливо, отже, мудра людина має жити відповідно до законів, звичаїв або ж розважливості, усвідомлюючи, що така поведінка не ґрунтується на будь-якому твердому судженні. Всім трьом школам елліністичної епохи притаманне висування ідеалу незворушної атараксії. Але жодна з настанов, що були надбанням цих шкіл, не розв’язувала суперечностей міждержавним універсалізмом Римської імперії та індивідуалістичними тенденціями, що виникали.

2.8 У якому філософському напрямку синтезувалася антична
філософія?
27


Оскільки в межах етичного періоду в розвитку античної філософії ані епікуреїзму, ані скептицизму, ані стоїкам не вдалося розв’язати головного протиріччя, притаманного своїй культурній епосі, був необхідним новий філософський синтез, спрямований на створення моністичної системи, що об’єднує за допомогою самоусвідомлюючого буття, що є саме для себе і об’єкт, і суб’єкт», всю космічну дійсність. Такий філософський смисл, що подолав суб’єкт-об’єктну протилежність, був здійснений в неоплатонізмі в останній період античної філософії. Неоплатонізм – остання самобутня течія античності – систематизував платонівські ідеї, додавши до них ідеї стоїцизму, аристотелізму, неопіфагореїзму. Засновником течії був Плотін (205–270 рр. неголовними представниками – Порфірій (III ст.), Ямвліх (IV ст.), Прокл (V ст.). Найбільший резонанс отримала праця Плотіна «Енеади» відредагована та поділена на шість «дев’яток» учнем Плотіна Порфірієм), логічні твори Порфірія (Вступ до Категорій Аристотеля, Першооснови теології Прокла. Абсолютним першоначалом буття, з точки зору неоплатонізму, виступає Єдине, яке невиразне в силу свого безкінечного багатства та повноти до нього не можна віднести нічого зі сфери кінечного. Переконатися в бутті Єдиного можна лишена шляху апофатичної (заперечної) теології. Єдине не є ані буттям, ані думкою, ані життям. Це – Над-буття, Над-думка, Над-життя. Єдине є благом, що саме себе створює, «самопродукувальна активність. Пояснюючи походження всього сущого з єдиного, Плотін вдається до образу світла, що осяює все навколо, вічного джерела еманації, за допомогою якої виникають менш досконалі і більш множинні сфери буття, що продукують все суще, Єдине нічого не втрачає. Процес відбувається поза часом. Єдине вільно створює самого себе в безкінечній потенції, продукуючи також відмінне від себе. Друга іпостась єдиного – Розум або Дух, само себе мисляче мислення
(аристотелевський бог, яке містить у собі, як власне надбання, множинний світ платонівських ідей. Звернений до єдиного Розум єдиний, відвернений від Єдиного Розум множинний. Мислячи свій зміст – ідеї, Розум одночасно і створює їх. Третя іпостась єдиного – Душа. Її відмінність від Єдиного та Розуму втому, що вона існує в часі. Безпосередньо світова Душа походить від Розуму, опосередковано – від єдиного. Душа має дві сторони верхня обернена до Розуму, нижня – до чуттєвого, феноменального світу, виступаючи джерелом руху та народження конкретних одиничних речей. Матерія – це темрява, результат згасання світіння Єдиного. Матерія в неоплатонізмі – джерело зла, але вона не є самостійним началом, також і зло – це лише недолік добра. Все суще, в свою чергу, прагне до Єдиного, але найбільш усвідомлено це прагнення проявляється у людини, душа якої в стані екстазу здатна відокремитись від тіла і злитися з Єдиним як Богом.
28

Неоплатонівське вчення про триєдність Єдиного, Розуму і душі, про містичне осягнення Єдиного, а також розуміння зла як недоліку добра здійснили суттєвий вплив на формування деяких догматів християнства в ученнях отців церкви (як західних, такі східних. За всіх розбіжностей неоплатонізму та християнства і навіть їх ворожнечі в певні історичні періоди головне у них було спільним – учення про існування вищого світу, який має абсолютний пріоритет перед нижчим. В неоплатонізмі антична філософія долає суб’єкт-об’єктну антиномію за рахунок повернення до міфу – міфу про трансцендентне, надрозумне Єдине, яке збагнене лише містично. Саме цей аспект неоплатонізму здійснив найбільше вплинув на розвиток західноєвропейської філософії в різні епохи.
2.9 В чому полягає антична специфіка матеріалізму та
ідеалізму давніх греків

Поділ усіх філософів за ознакою їх належності до матеріалістичної або ідеалістичної шкіл є достатньо умовним. Мине вважаємо, що будь-якого філософа можна чітко віднести до певного філософського напрямку. Якщо філософ формується самобутнім та самодостатнім, він формує окрему школу, уособлюючи в такий спосіб, репрезентуючи себе як філософа за визначенням. Але в навчальних цілях цілком коректно вживати термінологію «матеріалізм–ідеалізм», аби розрізняти, і якщо поталанить, зрозуміти особливості філософії як такої і погляди окремішніх філософів як таких. Отже, опозиція матеріалізму та ідеалізму в давньогрецькій філософії представлена іменами Демокріта та Платона. Давньогрецький матеріалізм виступає в його натурфілософській формі. Предметним аналогом матерії в античній філософії постає речовина. Матерія як субстанція ототожнювалась філософами натурфілософського періоду з тією або іншою стихією, з тією або іншою першоречовиною: вода у Фалеса, вогонь у Геракліта, повітря у Анаксимена і т. д. Така трактовка матерії породжувала низку труднощів. Матерія мала бути пов’язана зі світом речей, але одночасно мати існування, незалежне від речей, інакше вона не буде субстанцією. Окрім того, матерія-першоречовина мала пояснити мінливість світу. Для відповіді на це питання давні надала душу та життя матерії матерія – це ще і живе космічне ціле. Погляд на життя як невід’ємну частину матерії отримав назву гілозоїзму. Усі античні філософи-матеріалісти вважали, що першоречовину можна осягнути лише розумом, а не почуттями. Зокрема, творець найрозвиненішої матеріалістичної системи Давньої Греції Демокріт вважає, що світі всі речі, існуючі в ньому, охоплюючи душу людини, є поєднанням різних за формою, величиною та місцезнаходженням атомів. Атоми – неподільні, непорушні та осягаються розумом, а не почуттями. Інша особливість філософії атомістів – спроба
29
пояснити світне використовуючи поняття мета. За Демокрітом, все виникає завдяки будь-якій основі та в силу необхідності, тобто все має свою необхідну причину. За багаточисельними свідченнями давніх,
Демокріт заперечував існування випадковості, яка трактувалася ним як результат незнання. Античний ідеалізм також має свою специфіку, пов’язану з тим, що прасимволом античної культури постає окремішнє матеріальне тіло. Ідея грецькою означає щось видиме, те, що має досяжні погляду риси. Як пише у своєму дослідженні А. Ф. Лосєв, «платонівські ідеї, в яких узагальнене все космічне життя, мисляться не відірвано та абстрактно, а матеріально та тілесно. Але ж побачити їх можна не фізичним зором, а розумовим, мисленнєво (греки завжди вважали, що очами можна мислити, і високо цінували так звану теорію, що українською передається як споглядання. Як античний ідеаліст Платон вище за все цінує красу живого матеріального космосу, що є відбитком вічної краси світу ідей.
Платонівські ідей – це зразки, еталони, за якими створена вся природа, а не лише загальне поняття про смисл предмета. Інтелектуальне споглядання як основний метод античної філософії та художнє розуміння космосу визначили античну специфіку і матеріалізму, і ідеалізму давніх греків.
2.10 Які принципи визначають лінію Платона у філософії

Реальність ідеального, надчуттєвого – велике відкриття Платона
(428/427–
347 рр. дон. е, що визначило шляхи розвитку західноєвропейської філософії аж до наших днів. Центральним у філософській системі Платона стало вчення просвіт ідей, або ейдосів. Воно розроблялось Платоном протягом всього життя в діалогах «Федон»,
«Федр», «Пир», «Парменід», «Тимей», Держава та ін. Платонівський світ ідей – розумоосяжний, позапросторовий та позачасовий, існуючий вічно, незмінно. Він являє собою складну ієрархічно впорядковану цілісність, яку увінчує, поєднує та закінчує ідея Блага. Всі ідеї дотичні Благу, саме тому вони добрі. Аби краще пояснити це, Платон порівнює Благо з Сонцем, яке освітлює та зігріває тілесні речі. Платонівські ідеї – це
1) зразки, еталони, за якими створена вся природа 2) причини або джерело буття речей, їх властивостей і відносин 3) ідеали, цілі, до яких пране все
існуюче; 4) загальні поняття про смисл, сутність предмета.
Переосмисливши попередню філософську традицію, Платон побачив в основі космосу три різнорідних начала – це Бог (активне начало), ідеї якісне начало) і матерія (тілесне начало). Схема його задуму Бог – деміург (творець букв. ремісник, майстер, маючи у розпорядженні хору (тілесне, позбавлене форми, мінливе, але таке, що може сприймати, начало, букв. просторовість) та «ейдоси» (ідеї, створює чуттєво- конкретний космос, надаючи йому довершеної, сферичної форми.
30
Посередником між світом вічно тотожних ідей та видимим світом становлення у вченні Платона виступає світова душа. Вона об’єднує світ ідей та світ речей, також і людину. Душа світу примушує речі імітувати ідеї, а ідеї бутив речах. Вона – джерело розуму в душі людини, що уможливлює пізнання інтелігібельного світу, світу ідей. В цілому вона забезпечує цілевідповідність космічного устрою. Душа світу створюється Деміургом з тотожного, іншого та сутності (або суміші тотожного та іншого. За принципом симпатії (поодинокий випадок якого – подібне пізнається подібним) тотожне відповідає ідеям, інше – матерії, а речам відповідає суміш тотожного та іншого. Принагідно статусом істинного буття Платон обдаровує світ ідей, матерія, в силу її без якісності та пасивності, декларується як небуття, а світ чуттєво-конкретних речей – світом вічного становлення. Він істинно існує втому ступенів якому в ньому втілюються ідеї. Він недосконалий, оскільки недосконалий матеріал, що слугує його створенню, та оскільки він існує в часі. Час, за Платоном, твориться разом з космосом, він є подібність вічності, що рухається. Теорія пізнання Платона тісно пов’язана з його онтологією. Предметом істинного пізнання може бути лише дещо загальне, універсальне, тобто світ ідей. Чуттєво-конкретний світ, хоч й сприймається людиною, але може бути лише об’єктом думки чи уявлення, тому що одиничні речі існують лише відносно. Знання не є результатом чуттєвого сприйняття радше воно – умова, що передує йому. Між речами виникають загальні відносини, які не сприймаються, а розуміються нами. Такими є поняття тотожності, відмінності, подібності, величини, єдності, множинності. Людська душа має здатність безпосередньо споглядати такі загальні начала. Отже, знання є результатом духовного споглядання або пригадування. Теорія пізнання як пригадування (анамнесис) пов’язана у вченні Платона з поняттям метемпсихозу, вченням про переселення душ. Душа, перебуваючи у світі ідей, безпосередньо відбиває їх. Згодом, потрапляючи в тіло, вона забуває про побачене. Але, перебуваючи вже серед чуттєво-конкретних речей, вона починає пригадувати те, що бачила колись. Успадковуючи Сократа, Платон вважав, що істинне знання має основу у самому собі і тому не може бути засвоєним зовнішнім догматичним чином. Способом спонукання до пригадування стає діалектична бесіда міркування. Як вже було сказано, Платон поділяє пізнання на істинне знання та думку. Відповідно, думка, або «докса», тобто знання проминущих, мінливих речах, поділяється ним на уяву та вірування. Істинне ж знання, «епістема», охоплює «діанойю» – знання розсудливе, опосередковане, дискурсивне та «ноезис» – інтуїтивне, таке, що немає засновків знання, чисте споглядання, розсуд розумом світу ідей безпосередньо. За Платоном, ноезис – вищий ступінь пізнання істини, він досяжний лише мудрецям, що пройшли посвяту. Міфи, якими насичені діалоги Платона, слугують засобом підведення присвячених на народження в собі такого знання.
31
Філософія Платона – вічний пошук істини, вона принципово асистематична та антидогматична, а сила його поетичного дару надає цьому пошуку естетичної значущості. Філософування – це абсолютно вільна діяльність, що вибухає остаточністю результатів наукового пізнання, самокритична. (Принагідно, хочемо зауважити, що перша критика теорії ідей належить Платонові. Лише людина, що прагне чесноти, така, що просувається любов’ю до прекрасного, може стати філософом. Якщо розглядати погляди Платона на людину, суспільство, державу, необхідно враховувати своєрідність античної філософії, що тлумачить людину як частину космосу, невід’ємну від нього та таку, що має його основні характеристики. У вченні Платона структура людської душі ізоморфна структурі держави та космосу в цілому. Зокрема, в діалозі Держава Платон промовляє, що справедливість, що має належати душі кожної людини, – та ж сама, що й справедливість у межах цілої держави. Світу ідей, душі світу та тілу світу як основним елементам структури космосу відповідають в державі три стани вільних громадян правителі філософи, вояки (захисники, ділки (ремісники та землероби. В душі кожної людини відповідно виокремлюються три частини розумна, люта афективна) та вожделенна. Кожній частині душі, які кожному стану в ідеальній державі, відповідає певна чеснота розумній (правителям) – мудрість, лютій (воякам) – мужність, вожделенній (ремісникам та землеробам) – помірність. Загальна чеснота, що гармонійно поєднує всі загалом, – справедливість. Платонівське розуміння справедливості суттєво різниться з думками попередніх філософів. Справедливість, за Платоном,
– це мудра рівновага усіх боків душі, усіх чеснот душі і, в такий спосіб, усіх станів держави. Справедливість у державі досяжна за умови, що кожен суспільний стан виконує своє завдання і не втручається у справи інших. Оскільки ж прихильність до матеріального світу позбавляє можливості споглядати вічно тотожні ідеї та втілювати їх в соціальному бутті, то керівні стани ідеальної держави – філософи та вояки – неповинні мати ані сім’ї, ані власності. Окрім того, наявність суспільного виховання дітей та загальної власності у керівного класу дозволить, за Платоном, вирішити головну проблему політичного керівництва – проблему поєднання особистих і суспільних інтересів і тим самим перетворить державу на стійку та стабільну. Філософський спадок Платона оцінюється по-різному, але всі дослідники погоджуються з думкою Б. Рассела проте, що Платон та Аристотель – це найвпливовіші з усіх древніх, середньовічних та сучасних філософів [11].

2.11 Що характеризує лінію Аристотеля в філософії

32
Погляд на філософію як на науку, що прагне до строгого, доказового, понятійного, систематичного знання, характеризує Аристотеля зі Стаги
(384–
322 рр. дон. е. Ідею логічної єдності людських знань, що була запозичена з платонівської Академії (Аристотель був учнем Платона, він успішно застосовує до емпіричного дослідження, закладаючи основи філософії, логіки, риторики, психології, фізики, політики, етики, естетики. Відмінності філософії Аристотеля стають прозорими та зрозумілими, якщо її порівняти з філософією платонізму. Для Аристотеля, які для Платона, вище начало – це, безумовно, благо. Алена відміну від Платона, воно перестає бути за межами розуму та буття, а природа цілком збагненна. Аристотеля радше цікавить порядок світу та його раціональне, наукове пізнання, аніж питання про походження цього порядку речей. Якщо Платон ставив перед собою завдання обґрунтування світогляду, що виходить за межі людського життя, і завжди розглядав тимчасове з точки зору вічного, чуттєве з точки зору надчуттєвого, то Аристотель шукає реалізації ідеального в чуттєвому світі, намагаючись поєднати досвід та споглядання. Якщо у творчості Платона потужні міфологічний та есхатологічний елементи, то Аристотель прагне вилучити, по можливості, міфологічно-релігійні схеми з філософського тлумачення. Риси філософського стилю Аристотеля – понятійність, систематичність, диференційованість методів розв’язання філософських проблем. Філософія Аристотеля породжена прагненням до наукової визначеності та точності предмета та методів філософського дослідження, логічної стрункості філософського знання та вироблення механізму його передачі. В цілому можна погодитися з В. С. Соловйовим, який протиставив філософію Платона і філософію Аристотеля як опозицію філософії життя і філософії школи. Водночас філософське вчення Аристотеля, безумовно, демонструє перетворення платонівської теорії ідей і тісно пов’язано з платонізмом. Для Аристотеля, які для Платона, загальне передує частковому, визначає його, а джерело пізнання знаходиться в самому розумі. Філософське вчення Аристотеля можна поділити натри частини теоретичну, практичну та пойетичну. Теоретична філософія вивчає загальні начала буття і знання шляхом інтелектуального споглядання. Їй відповідають такі науки, як метафізика, фізика та математика. Практична філософія досліджує начала, яким людина керується у своїй моральній та політичній діяльності. Відповідні науки – етика, економіка, політика. Творчі науки охоплюють поетику і риторику. З творів Аристотеля до теоретичної філософії можна віднести Фізику, Метафізику, Про душу, до практичної – «Нікомахову етику, Політику. Особливе місце у творчості Аристотеля посідають твори з логіки або
«Органон». Хоча сам термін логіка Аристотелю не належить, але саме він створив цю науку як галузь гуманітарного знання. Логічні трактати Аристотеля були об’єднані його першим видавцем Андроніком Родоським
33

(I ст. дон. е) під загальною назвою інструментальних книжок або
«Органону». Мета «Органону» – пропедевтична ознайомити з тими знаряддями, методами, процедурами, за допомогою яких будується наука. Критерієм науковості знання, за Аристотелем, виступає доказовість, а безпосередньо наочними істинами, що не потребують доведення, – логічні закони мислення закон суперечності (ніщо не може одразу бути і не бути, закон вилученого третього (між тим, щоб мати і не мати, третього не може бути. Логічні дослідження привели Аристотеля до виявлення двох найважливіших для трансформації платонізму обставин. По-перше, ідея блага – верховна цариця у платонівському світі ідейне може підкоряти собі ідеї речей, тому що річ належить до категорії сутності, а благо – до категорії якості. По-друге, благо стосовно категорії якості не існує саме по собі, але лише як таке, що належить будь-якій сутності. Вчення Аристотеля про категорії має подвійний логіко-онтологічний характер. Категорії – основні роди або розряди буття і, відповідно, основні роди понять про буття, тих загальних понять, без яких ніщо не можна мислити. Аристотель виокремлює 10 таких категорій сутність, якість, кількість, відношення, дія, страждання, місце, час, володіння, місцезнаходження. Категорія сутність має ключову позицію для онтології Аристотеля. Одне з аристотелевських визначень сутності промовляє Сутність є тим, що ніколи не буває присудком, а завжди лише підметом. Тобто будь-яка сутність існує сама собою, а не в чомусь іншому. Перекладаючи на латину грецьке слово сутність переклали як субстанція, а належне сутності як акциденція. У Аристотеля ми зустрічаємо лише слово сутність, але воно має двоїстий смисл 1) як синонім субстанції, 2) як сутність будь- якого предмета. Платонівські ідеї Аристотель почав називати формами саме для того, аби підкреслити, що ідеї невідокремлені в розумовому місці за межами чуттєво-сприйнятого світу, а діють в цьому світі як начала, які зсередини формують речі. Сутність речей не може бути відокремлена від того, чому вона є сутністю, – каже Аристотель. Такій, відмінній від платонівської трактовки ідей, сприяли не лише логічні дослідження Аристотеля, але і його природничо-наукові інтереси, пов’язані з переконанням у безсумнівному існуванні знання про природу. Природа для Аристотеля – це поєднання буття і становлення, а нечисте становлення, як для Платона. Предметом метафізики Аристотеля стає не лише дослідження вищих родів буття, алей пошук його першопричин. Аристотель називає чотири першопричини буття, які нарізно досліджувались грецькою філософією від
Фалеса до Платона. Це матеріальна, формальна, рушійна та цільова першопричини. За суттю вони можуть бути зведені до матеріальної та формальної.
34
Матерію Аристотель розуміє як чисту потенцію бути чим-завгодно, позбавлену будь-яких якостей, властивостей, величини та побудови. Саме Аристотель застосував у філософії сам термін матерія (букв будівельний матеріал, ліс) як позначення субстрату, що лежить в основі усього сущого (латинський еквівалент «mater rerum» означає мати речей. Форма – це дієве начало, що переводить потенційне буття в дійсне, таке, що визначає сутність речей. Будь-яка річ в природі стає результатом поєднання форми та матерії. Поєднання матерії та форми здійснюється в рухові. Джерело такого руху – форма всіх форм, чиста форма – нерухоме, єдине, дієве. Сутність діяльності божественного першодвигуна полягає в мисленні як безмежній діяльності, такій, що не поєднана з будь-чим матеріальним, тобто ентелехії. Бог або першодвигун – кінцева мета усіх типів руху та усіх форм життя, притаманних природі. Характеристика божественного першодвигуна як вічного, незмінного та розумного змушує Аристотеля до розгляду матерії як такої, що містить в собі передумови всіх форм, як прагнення до визначених форма нечистої безформності. Світ вічний, тому що його існування зумовлене двома вічними началами – першодвигуном та праматерією. Подібно до того, як речі поєднують в собі форму та матерію, істоти, що мають душу, за Аристотелем, поєднують в собі душу та тіло. Душа – це суттєвість (ентелехія) живого органічного тіла, реальність притаманної тілу можливості бути живим. Тобто душа не може бути деякою самостійною сутністю, відокремленою від тіла, як за Платоном, вона нерозривно пов’язана з тілом і є його істинною сутністю. Душа – це принцип, який дарує життя. Мета живої природи – втілити розум, але вона досягається шляхом розвитку, тобто одночасно існують різні ступені досягнення цієї мети. Відповідно до цього Аристотель розрізняє три різновиди душі рослинну (виконує функції народження, живлення, росту, чуттєву (відчуття та рух) та розумну (пізнання, самовизначення. До того ж найвищий ступінь розвитку душі не може існувати без нижчих. Аристотель заперечує безсмертя душів платонівському сенсі, але в той же час визнає, що активний розум (інтелект) як вища спроможність душі має надчуттєву та надтілесну природу, позбавлений індивідуальності і вічний. В основі етики Аристотеля лежить принцип об’єктивної цілевідповідності – системоутворювальний принцип його філософського вчення в цілому. В людині закладено внутрішнє прагнення до благої мети, тобто мети, що досягається заради неї самої. Це прагнення до щастя. Але щастя, за Аристотелем, – це успішна діяльність, що приносить задоволення, оскільки людина – істота активна, а саме щастя – не річ, а дія. Вищий принцип щастя – міра. Кожна людина прагне до успішного здійснення своєї діяльності і, таким чином, до свого власного блага. Загальне призначення людини, за Аристотелем, – це діяльність душі, погоджена з судженням або доброчесність. Слід враховувати, що за часів
35
Аристотеля доброчесність – це не вправа в добрі іншому, а відповідність власному призначенню, добротність. Щасливий, доброчесний той, хто вчиняє найкраще заданих обставин, тому що помилятися можна по- різному, а от вчиняти правильно – можна лише в одному-єдиному варіанті. Відповідно до розподілу людської діяльності на практичну та теоретичну чесноти Аристотель поділяє на дві групи етичні та діаноетичні. До етичних чеснот Аристотель зараховує мужність, розважливість, щирість, величність, правдивість, дружність, люб’язність, рівність, честолюбство. Вони залежать від здібностей розуму підкоряти своїм потребам пристрасті та бажання. Свідомо спрямований характер дій
– важлива риса доброчесних вчинків. Етичні чесноти – це результат вільного вибору, досвіду та звичаїв і являють собою золоту середину, якщо розглядати їх з точки зору сутності, і вищу досконалість за своїм призначенням. Принцип золотої середини Аристотеля – це моральне правило, що визначає умовою свого застосування у кожному конкретному випадку самостійний розмисел. Соромна думку Аристотеля, хоч і існує на фізіологічному рівні, спричиняється моральнісними причинами. До діаноетичних чеснот Аристотель відносить мудрість, розумність, розсудливість (фронезис). Вищою з них виступає мудрість, оскільки вона пов’язана зі спогляданням вищих принципів буття і Бога. Таким чином, моральним ідеалом Аристотеля є споглядальна діяльність розуму, відвернена від тривоги та марноти практичного життя. Цей ідеал відповідає інтелектуальній традиції античної етики. Етика для Аристотеля, які для Платона, підпорядкована політиці.
Місто-держава – це горизонт усіх моральних цінностей та єдино можлива форма гуртожитку. Мета держави, за Аристотелем, – виховання громадян в дусі доброчесності. Вона, які для більшості античних філософів, стоїть вище за сім’ю, приватних осіб та співвідноситься зі своїми членами як ціле з частинами. Хоча у часі сім’я та громада передують державі, держава є першою за своєю природою. Людина – це політична (суспільна) тварина. Аристотель зазначає а той, хто за своєї природи, але не внаслідок випадковостей, живе поза державою – або недорозвинена щодо моральності істота, або надлюдина. Хоча спільність місцезнаходження, зручності обміну, гарантія особистісних прав – необхідні для виникнення держави умови, сама ж держава з’являється лише тоді, коли утворюється спілкування між родами та сім’ями заради благого життя. Вищим державним благом виступає справедливість, тобто те, що зараджує загальній користі, право, що слугує мірилом справедливості, стає регулювальною нормою політичного спілкування. Відносини влади та підпорядкування бувають, за Аристотелем, трьох видів 1) панівні відносини господаря і раба 2) шлюбні (відносини чоловіка та жінки 3) батьківські (відносини батьків та синів.
36
Якнайвищий вид відносин держава розуміє спілкування між вільними та рівними людьми, громадянином є тільки той, хто бере участь у законотворчій, військовій або судовій діяльності. Раб, за Аристотелем, – це лише одухотворена власність, знаряддя, що вміє говорити, за природою призначене до підпорядкування, саме тому раби не належать до складу держави. У дитини здатність вирішувати знаходиться у нерозвиненому стані, у жінки вона позбавлена дієвості, тому вони, за Аристотелем, лише потенційно належать державі (тобто є громадянами. Як було зазначено, для Аристотеля суттєвою ознакою вищого благає її досяжність. Благо не є досконалістю взагалі, деякою самостійною ідеєю. Критикуючи Платона, Аристотель демонструє, що все існуюче прагне не до одного блага, а кожне до свого власного. Навіть якби існувало благо, людина не змогла бані оволодіти ним, ані здійснити його. Виходячи з цього, Аристотель критикує ідеальну державу Платона. На противагу Платону, який заперечував право на приватну власність для воїнів-стражів і навіть пропонував для них проект спільних дружин та дітей, Аристотель вважає індивідуальну власність та сім’ю основою сталої держави. Джерело розбрату лише посилюється з уведенням спільності власності та сім’ї, тому що людині за природою властиве більше опікуватися своїм, ніж спільним. Любов до своєї сім’ї – це моральне начало, на якому ґрунтується держава – джерело радості та дружби. Знищивши індивідуальну власність та сім’ю, ми позбавили б людську діяльність її найсильніших мотивів. При аналізі державного устрою Аристотель, на відміну від Платона, розмірковує не про ідеальну конституцію, а про найкращу заданих суспільних обставин та умов. Проаналізувавши разом із своїми учнями державну практику 158 грецьких держав, Аристотель створює свою класифікацію форм державного устрою. Підставою його класифікації слугують два критерії 1) належність влади в державі – одному, декільком або більшості 2) мета влади – загальне благо або власна користь. До правильних форм держави Аристотель відносить монархію, аристократію та політейю. До неправильних – тиранію, олігархію та демократію. З відмінних від норми видів найгірший для Аристотеля – тиранія, найбільш помірний – демократія. Подібно до того, як все у всьому є міра, такі у державі щастя найбільш забезпечене там, де немає ані надмірного багатства, ані надмірного зубожіння, де в управлінні панують люди середніх статків та керують заради загальної користі. Але чиє така форма держави найліпшою з усіх можливих На це питання Аристотель не дає прямої та остаточної відповіді. Аристотель не лише підбив підсумки розвитку античної думки до Платона включно, алей створив диференційовану систему знань і сам стиль наукового мислення. Фактично Аристотель розробив понятійний апарат, яким філософія користувалася протягом своєї історії аж до наших
37
часів. Найширше охоплення усіх галузей знань, що притаманні творчості Аристотеля, не могло не привести до суперечності його філософського вчення. Це породило розмаїття інтерпретацій його філософії, засноване на виокремленні тієї чи іншої сторони його вчення.
Література:

1.
Богомолов АС. Античная философия / Богомолов АС М. :
Высшая школа, 1985. – 390 с. Волинка Г. І. Вступ до філософії. Історико-філософська пропедевтика / Волинка Г. І, Гусєв В. І, Огородник І. Б, Федів Ю. О. – К. : Вища школа, 1999. – 624 с.
3.
Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / редактори автор вступительной статьи А. Ф. Лосев; перевод МЛ. Гаспарова / Диоген Лаэртский – М. : Мысль, 1986. –
571 с.
4.
Зайцев А. И. Культурный переворот в Древней Греции VIII–V вв. дон. э. / Зайцев А. И. – СПб. : Издательство филологического факультета СПбГУ, 2000. – 320 с.
5.

Каспаров МЛ. Занимательная Греция / Каспаров МЛ М. :
Новое литературное обозрение, 2004. – 428 с.
6.
Лосев А. Ф. История античной философии / Лосев А. Ф. – М. :
Изд-во ЧеРо, 1998. – 298 с.
7.
Лукиан. Геродот или Аэций / Пер. Р. Шмидт / Лукиан – СПб. :
Алетейя, 2001. – 480 с.
8.
Майоров Г. Г. Роль Софии-Мудрости в истории происхождения философии / Г. Г. Майоров // Философия как искания Абсолюта: опыты теоретические и исторические / Майоров Г. Г. – М. :
Издательство URSS, 2009. – 416 с.
9.
Материалисты Древней Греции. Собрание текстов Гераклита,
Демокрита и Эпикура / Материалисты Древней Греции – М. : Гос.
Издательство полит. литературы, 1955. – 240 с.
10.
Ницше Ф. Философия в трагическую епоху Греции. / Избранные произведения. Том 1 / Ницше Ф. – М. : Мысль, 1994. – 253 c. Рассел Б. История западной философии / Рассел Б – Новосибирск :
Сибирское унив. изд-во, 2001. – 992 с.
12.
Шпенглер О. Закат Европы / пер. Свасьяна К. А. / Шпенглер ОМ Мысль, 1993. – 462 с.






38



3 ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал