Навчальний посібник Вінниця внту 2015 1




Сторінка17/17
Дата конвертації08.01.2017
Розмір5.34 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17
23 Зіммель Г.
Сутність філософії

І перше – у низці ідей, до якої для наших спеціальних цілей можна звести навчання Экхарта, – це абсолютна відповідність всіх речей Богу. Оскільки всі речі становлять одну сутність, одинична річ сама по собі позбавлена індивідуальності. І тільки завдяки процесу, що в Экхарта позначається містичним символом Бог від століття породжує Сина уперше виникають речі у властивому їм різноманітті. Але при цьому вони й генетично, і в субстанціальному відношенні зберігають зв'язок з божественною сутністю. Бог наповнює собою все тварне, так що все тварне є Бог. І якщо Бог відверне від нього свої погляди, воно перестане існувати. Це божество є чиста єдність у собі – Бог, що, будучи всім, не є, однак, ні те, ні це, а представляє одне й у собі тотожне. Таким чином, цілісність миру зібрана водній точці. Але, завдяки цьому, Экхарт може, далі, простежити цю цілісність й в індивідуальній душі. Остання має різноманіття здібностей, але в ній є одна центральна точка, уже далека всякому створенню різноманіття. Экхарт називає її іскоркою, це – щось абсолютно єдине й просте, справжній дух душі. Уній безпосередньо говорить і вона навіть взагалі не може бути від Бога розпізнана вона – єдине з Богом а (непросто) йому причетне тут основа Бога – моя основа, моя основа є основа Бога. У цій центральній точці душі ми пізнаємо безпосереднім образом всі речі в їхній справжній сутності, тому що маємо єдність у Богові, або, вірніше, при цьому миє в Богові моє й око Боже – одне око йодна особа».
Може, тут варто з'ясувати дійсний характер зв'язку, що з'єднує релігію з філософією. В особі Бога вірування знаходить мир, як ціле, хоча в цьому цілому й зникають всі незліченні одиничні явища. Містика намагається володіти ним за допомогою певної інтуїції, оскільки сутність душі вона зводить до найпростішої життєвої основи, що збігається з єдністю божественної сутності. Через релігійну містику й філософські умогляди всіх століть у різних варіантах проходить мотив, що поглиблене самоспоглядання, що переборює всяке різноманіття, приводить нас до абсолютної єдності речей. Це самоспоглядання відкриває нам позицію, з якої єдність речей, що наповнена Богом, виявляється перед нами, як сутність й єдність нас самих. Та філософська точка зору, що, встановлюючи відношення духу до цілісного світу, здатна оголосити світ нісенітницею або навіть божевіллям з погляду індивідуума, знаходити в цьому мотиві своє метафізичне виправдання вона є інтелектуальною формою почуття, що спливає вусі епохи поглибленого життя людства, – почуття, що ми занурюємося в глибину світу, поринаючи в глибини власної душі.
188
Основний мотив кантівської філософії відкриває знанню, що бере початок у світовідчутті філософа, можливість осягнути цілісність світу з погляду, зворотного викладеному зараз. Основний твір Канта має своїм предметом небуття, мислиме або безпосередньо пережите як цілісність, а лише те буття, що може – оскільки воно може – стати наукою. Для Канта, це – форма, під якою підводить взагалі цілісність речей, і завдяки цій формі, ту її умовою, тільки й може йти мова про цілісність. Для нього світ лише є реальним настільки, наскільки виявляється дійсним або можливим змістом науки. Щоб пояснити позицію Канта в цьому питанні, доведеться почати трохи здалеку. Може бути, не існує іншого прикладу необхідності в мисленні, від якого було б так само важко звільнитися, як від розкладання речей на формуй зміст, хоча таке розкладання не виправдується логічними міркуваннями й непотрібно чуттєво даному досвіду. У тих або інших незліченних видозмінах це розрізнення проникає собою всі наші уявлення просвіт, відіграючи роль однієї з тих організуючих формі прийомів, за допомогою яких дух пристосовує до себе різноманіття сущого, що безпосередньо не володіє його єдністю. Над змістом й формою опиняється загальна протилежність світ як зміст, як буття у своїй безпосередності не здатен бути збагненим, він стає збагненним завдяки тому, що демонструє різноманіття форм, з яких кожна запозичити зміст цілісності світу. Наука й мистецтво, релігія й все, що гармоніює із почуттями, – почуттєве сприйняття й організація речей з погляду їхнього змісту або цінності, – все цей, може бути, багато чого іншого суть важливі форми, через які, так би мовити, проходить або повинна пройти кожна частинка світового змісту. Оскільки світ даний, він представляє собою елемент світового розвитку, зрозумілого лише у формі категорії. Рефлексія дає саме зміст однієї та іншої категорії. Одній ті самі люди можуть виступати предметом знання й предметом художнього сприйняття. Одній ті самі втручання можна розглядати як визначальні моменти нашої долі або – як прояв божественного втручання. Той самий предмет ми можемо зрозуміти як почуттєвий вплив або ж – як деталь метафізичної картини світу. Смислу тому, що кожна з цих значних форм, кожен взагалі наявний зміст використовується як дещо замкнене. Мистецтво може підкорити весь світ своєму принципу. Розумове знання також не може нічого залишити поза увагою. Кожній людині можна надати відповідне місце в низці примарна кожну річ може відгукнутися життя, і т. д. Однак, хоча, відповідно до розуміння цих форм, кожна людина здатна перевести на свою мову увесь світ, але про діяльність у її межах говорити ще не можна. І саме тому не можна, що окрема форма дійсна не у своїй абстрактній чистоті й абсолютної завершеності, а тільки у певних межах і стосовно окремого, до яких повертає її дух. Немає мистецтва взагалі, існують лише історично дані форми мистецтва, художні засоби й стилі. І тому сьогодні вони вжене ті, що вчора, іще не ті, якими будуть завтра. Їх вистачає тільки нате, щоб
189
додати художньої форми певному змісту. З принципової точки зору й вони також могли б стати змістом мистецтва. Недовго існує абсолютна релігія, що надавала б релігійного значення будь-якій речі, обумовленої єдністю основного релігійного мотиву. Ми знаємо тільки історичні релігії, з яких кожна охоплює лише частину світу, душі, долі, хоча при цьому інша частина і залишається по той бік і позбавлена релігійного оформлення. І взагалі, тут завжди повторюється одне й те саме ідеальне право кожної із цих основних форм – побудувати один цілісний світ зданих змістів – здійснюється лише у вигляді історичних надбань, приречених на незакінченість лише в них живуть ці форми, поділяючи з ними всі події, зміни, регресивність, відхилення в прогресивному русі, індивідуальну однобічність, – коротше, всі особливості і ексцентричності, що виявляються історичною дійсністю, що, на противагу ідеям і принципам, пов'язана з умовами часу. Не може бути інакше й відносно наукового знання. Утворення понять і методів, що слугують нагромадженню й упорядкуванню досвіду, переробка чуттєво-даної дійсності у форму природничих або історичних побудов, критерії істини й омани, – всі форми й методи, за допомогою яких зміст піднімається до ступеня змісту науки, розвивалися впродовж культурної історії людства й, безсумнівно, будуть розвиватися й надалі. Для накопичення ідеального знання намне вистачає не тільки сил, щоб охопити фактично всі змісти, поширивши реальним образом форму науки на всю невичерпність речей для цього намне дістає також й абсолютної, вирішальної закінченості самої цієї форми. Вона дана намне у вигляді, завершеному для всіх епох знання, а як щось безупинно змінне. Усяким ймовірностям, аналогіям і незліченним свідченням досвіду суперечить пропозиція, відповідно до якої форми живої природи, що вивчаються наукою, обумовлені неозорим різноманіттям історичних обставин. Засоби того, як охопити буття в його цілісності Фіхте описує, кажучи, – яка людина, така і її філософія. Це справедливо не тільки стосовно однієї філософії. Що таке людське знання із звичної точки зору залежить від того, як розуміти людство під таким же кутом зору. І очевидно, що форми й категорії, які концентрують для людства рівень знання в кожен даний момент, стосуються тих формі категорій, які перетворювали б у знання весь зміст світу, таким же чином, як нескінченність буття людства суперечить ідеї його історичного кінця.
(Цит.: Вопросы теории и психологии творчества. Т. VII. Харьков.
1916. С. 234–261. Пер. Тарасенко В.
24 Гайдеґґер М.
Питання про техніку

190
Техніка не теж, що сутність техніки. Шукаючи сутність деревами неминуче побачимо те, чим пронизане всяке дерево як таке, саме не є дерево, яке можна було б зустріти серед інших дерев. Точно так само й сутність техніки – зовсім не є щось технічне. Митому ніколи не осмислимо свого відношення до сутності техніки, поки будемо просто думати про неї, користуватися нею, управлятися з нею або уникати її. У всіх цих випадках ми ще рабськи прикуті до техніки, байдуже, чи ми її затверджуємо або відкидаємо. У самому злому полоні у техніки, однак, ми визначаємося тоді, коли вбачаємо в ній щось нейтральне, таке подання, у наші дні особливо розповсюджене, робить нас зовсім сліпими до її сутності. Ми порушуємо питання про техніку, коли запитуємо, що вона таке. Кожному відомі обидва судження, що є відповіддю на таке питання. Одне говорить техніка – є засіб для досягнення цілей. Інше говорить техніка – це особлива людська діяльність. Обидва визначення техніки говорять про одне й теж саме. Справді, ставити цілі, створювати й використовувати засоби для їхнього досягнення – це людська діяльність. До того, що є техніка, має відношення виготовлення й застосування знарядь, інструментів і машин, відноситься саме виготовлене й застосовуване, відносяться потреби й цілі, яким все це служить. Сукупність подібних знарядь є техніка. Вона сама є якесь знаряддя, (латиною – instrumentum). Звична думка щодо техніки, відповідно до якої вона є засіб і людська діяльність, можна тому назвати інструментальним й антропологічним означенням техніки. Хто захоче заперечувати її правильність Вона показуєте, що відразу впадає в око, коли говорять про техніку. Більше того, істинна правильність інструментального визначення техніки така, що воно підходить навіть для сучасної техніки, щодо якої, між іншим, не без підстави стверджують, що в порівнянні зі старою ремісничою технікою вона являє собою щось зовсім інше й тому нове. Електростанції зі своїми турбінами й генераторами теж виготовлені людиною, це – засіб, що слугує поставленій людиною меті. І реактивний літак, і високочастотна установка теж засіб для досягнення цілей. Зрозуміло, радіолокаційна станція не така проста, як флюгер. Зрозуміло, виготовлення високочастотного агрегату вимагає поєднання різноманітних операцій промислово-технічного виробництва. Зрозуміло, лісопильня в глухій швейцарській долині примітивний засіб у порівнянні з гідроелектростанцією на Рейні. І все-таки правильно сучасна техніка теж засіб для досягнення цілей. Недарма інструментальні визначення про техніку обумовлені зусиллями поставити людину в належне відношення до техніки. Усе націлено нате, щоб належним чином керувати технікою як засобом. Прагнуть затвердити владу духу над технікою. Прагнуть опанувати технікою. Це бажання панувати стає усе більш наполегливим, у міру того, як техніка усе більше загрожує вирватися з-під влади людини. ... Правильне інструментальне
191
визначення техніки, таким чином, ще не розкриває нам її сутності. Щоб дістатися до неї або хоча б наблизитися, ми повинні, пробиваючись крізь правильне, шукати щирого. Інструментальність вважається основною рисою техніки. Крок за кроком, запитуючи, що таке власне техніка як засіб, ми дійдемо до розкриття потаємного. Тут закладена можливість усякого виготовлення, що поставляє. Отже, техніка – непростий засіб. Техніка – спосіб розкриття таємничості. Якщо ми будемо мати це на увазі, то в суті техніки нам відкриється зовсім інша область. Це – царина виведення з втаємниченого стану, здійснення істини. Перспектива, що відкривається тут, здається нам відчуженою. Такі мабуть, повинно бути як можна довше й тривожити нас, щоб ми зрештою серйозно поставилися до простого питання про що ж мовить слово техніка. Це слово прийшло із грецької. Щодо змісту цього словами повинні звернути увагу на дві речі. По-перше, техніка грецькою – це назване лише ремісничої майстерності, але також високого мистецтва й витончених мистецтв. Так, зауваження проте, що свідчить нам слово техніка і як греки визначали сказане в ньому, веде нас до того ж кола обставинна яке ми натрапили, розбираючи питання про щиру сутність інструментальності як такої. Техніка – вид розкриття таємничості. Сутність техніки розташована в області, де мають місце відкритість іде здобувається істина.
... в сучасній техніці панує втаємничене – це таке виробництво, що ставить перед природою нечувана вимога бути постачальником енергії, яку можна було б добувати й запасати як таку. А що, хіба не можна того ж сказати про старий вітряний млин Ні. Правда, її крила обертаються від вітру, вони безпосередньо віддані його подуву. Але вітряний млин не витягає з повітряного потоку ніякої енергії, щоб зробити з неї запаси. Виведення з таємничості, якою захоплена сучасна техніка, носить характер видобувного виробництва. Воно відбувається таким чином, що прихована в природі енергія витягається, витягнуте переробляється, перероблене накопичується, накопичене знову розподіляється, а розподілене знову перетвориться. Витяг, перероблення, нагромадження, розподіл, перетворення – види виведення з потаємності. Це виведення, однак, непросто йде своїм ходом. Воно й не розтікається в невизначеності. Технічне розкриття потаєного розкриває перед самим собою свої власні складно переплетені процеси тим, що керує ними. Керування зі своєї сторони прагне всебічно забезпечити само себе. Керування й забезпечення стають навіть головними рисами виробляючого розкриття. Природничий спосіб дослідження природи, який підлягає розрахунку, – це система сил. Сучасна фізика не тому експериментальна наука, що застосовує прилади для встановлення фактів про природу, а
192
навпаки оскільки фізика, причому вже як чиста теорія, змушує природу подавати себе як розрахунково передбачувану систему сил, остільки ставиться експеримент, а саме для встановлення того, чи дає і як дає про себе знати відтворена таким способом природа. Адже математичне природознавство виникло майже за два століття до сучасної техніки. Як же воно могло вже тоді бути поставлено сучасною технікою на службу собі Факти говорять начебто протилежне. Сучасна техніка розгорнулася все-таки тільки після того, як змогла опертися на точне природознавство. За історичним розрахунком це правильно. За змістом історичних подій тут далеко до істини. Фізична теорія природи Нового часу приготувала шлях насамперед не техніці, а сутності сучасної техніки. Тому що захоплююча зосередженість на розкритті потаємного уже панує у фізиці. Вона тільки не виступає ще в ній на передній плану своєму власному вигляді. Фізика Нового часу це ще непізнаний у своїх джерелах ранній вісник техніки та технології. Сутність сучасної техніки ще довго залишиться потаємною. Навіть тоді, коли вже винайдуть різноманітні двигуни, удосконалять електротехніку й пустять ухід атомну бомбу. Все важливе, а не тільки сутність сучасної техніки, довго залишається потаємним. І однаково за розмахом своєї влади воно залишиться тим, що передує всьому самим раннім. Про це вже знали грецькі мислителі, коли говорили те, що править першими початками речей, нам, людям, відкривається лише пізніше. Споконвічно раннє показує себе людині лише в останню чергу. Тому в сфері думки зусилля ще глибше продумати ранні теми думки – це не нісенітне бажання обновити минуле, а твереза готовність дивуватися майбутньому характеру раннього. За історичним підрахунком часу початок сучасного природознавства припадає на XVII століття. Машинна техніка, навпроти, розвивається тільки із другої половини XVIII століття. Пізніше для історичної фактографії – сучасна техніка – за правлячою уній сутністю є більш ранньою подією. Сутність сучасної техніки таїться в її ролі в суспільстві. Вона підкоряється місії розкриття потаємності. Ці фрази говорять щось інше, ніж часто чутні мови про техніку як долю нашої епохи, а доля означає неминучість невідворотного ходу речей. Думаючи про суть техніки, ми осмислюємо її як рух на шляху розкриття потаємного. Тим самим ми вже вступили у вільний простір історичної дійсності, що ніяк не нав'язує нам тупого фаталізму сліпих служителів абощо зводиться до того ж, неспроможних бунтарів проти техніки, що проклинають її як справу диявола. Навпаки, по-справжньому відкривши собі суть техніки, ми зненацька виявляємо, що захоплені визвольною відповідальністю. Влада техніки відповідає долі історичного буття. Остання завжди посилає людину на той або інший шлях розкриття потаємності, тому
193
людина постійно ходить покраю тієї можливості, а виходить, наближається до того, що буде досліджувати й розробляти тільки ті речі, що розкриті потребами суспільства. Тим самим закривається інша можливість – людина усе глибше буде занурюватись в сутність не потаємного, приймаючи цю приналежність, що вимагається для її розкриття. Сутність сучасної техніки ставить людину на шлях такого розкриття потаємності, завдяки якому дійсність усюди, більш-менш явно, робиться наявною. Загроза людині йде навіть невід можливої згубної дії машині технічних апаратів. Справжня загроза вже підступила до людини в самій його істоті. Панування її загрожує тією небезпекою, що людина виявиться вжене в змозі повернутися до вихідного розкриття потаємного й почути голос первинної істини. Як сутність техніки розвивається Чи перебуває вона у змісті
існуючого у своїй сутності Уже саме питання здається прорахунком. Адже відповідно до всього сказаного вище техніка має місію, що зосереджується на розкритті прихованого. Видобуваючи все що завгодно, тільки неповну реалізацію технічних проектів Так здається, поки мине звертаємо уваги нате, що сутність дійсного, яка складається в наявності, – це в кінцевому підсумку теж місія, що посилає людину на один зі шляхів розкриття потаємності. Як ця місія сутності техніки відкриває людині перспективу відкриття чогось такого, що вона не може винайти самостійно, без технічних приладів. Людина, завдяки техніці реалізує свою внутрішню сутність.
(Цит.: М.Гайдегер. Часі буття. Мс Ясперс К.


1. Духовна ситуація часу Протягом більш як половини сторіччя все наполегливіше ставиться питання про ситуацію часу кожне покоління відповідало на це питання по- своєму. Проте якщо раніше загроза нашому духовному світу відчувалась лише небагатьма, то з початку війни це питання постає чи не перед кожною людиною. Ця тема не може бути не тільки вичерпана, ай фіксована, оскільки в процесі її осмислювання вона вже видозмінюється. Ситуації, які канули в історію, можна розглядати як завершені, бо вони вже відомі нам в своєму значенні і більше не існують, наша ж власна ситуація хвилює нас тим, що
194
мислення, яке в ній відбувається, продовжує визначати, чим вона стане. Кожному відомо, що стан світу, в якому ми живемо, неостаточний. Був час, коли людина відчувала світ як неперехідний, таким, як він існував між золотим віком, який зник, і кінцем, призначеним Божеством. В цьому світі людина будувала своє життя, не намагаючись змінити його. Її діяльність була спрямована на покращення свого стану в рамках самих по собі незмінних умов. В них вона відчувала себе захищеною, єдиною з землею і небом. Це був її світ, хоча в цілому він і здавався їй нікчемним, бо буття вона вбачала в трансцендентності. В порівнянні з таким часом людина виявляється відірваною від свого коріння, коли вона усвідомлює себе в історично визначеній ситуації людського існування. Вона нібито не може більше стримувати буття. Як людина жила раніше в очевидній єдності свого дійсного існування і знання про нього, стає зрозумілим лише нам, кому життя людини минулого уявляється як таке, що проходить в деякій завуальованій для неї дійсності. Ми ж хочемо проникнути в основи дійсності, в якій ми живемо тому нам здається, нібито ми втрачаємо землю під ногами бо після того, як єдність, яка не викликала сумнівів, виявилась розбитою вщент, ми бачимо тільки існування, з одного боку, і усвідомлення намий іншими людьми цього існування – з іншого боку. Ми розмірковуємо не тільки просвіт, але і проте, як він розуміється, і маємо сумнів відносно істинності того чи іншого розуміння за видимістю кожної єдності існування і його усвідомленнями знову бачимо різницю між дійсним світом і світом пізнаним. Тому ми знаходимося всередині певного руху, який для змінювання знання примушує змінюватися існування і для змінювання існування, в свою чергу, примушує змінюватись свідомість, яка пізнає. Цей рух втягує нас у вир безупинного переборення і творення, втраті здобутків, який тягне нас за собою лише для того, щоб ми на мить могли залишитися діяльними на своєму місці у все більш обмеженій сфері влади. Бо ми живемо не тільки в ситуації людського буття взагалі, а пізнаємо його кожен раз лише в історично визначеній ситуації, яка іде від іншого і жене нас до іншого. Тому в усвідомленні даного руху, в якому ми самі беремо участь і фактором якого миє, криється якась дивна двоїстість оскільки світне остаточно такий, який він є, людина сподівається знайти спокій ужене в трансцендентності, а в світі, який вона може змінити, вірячи в можливість досягнення довершеності на землі. Але оскільки окрема людина навіть в сприятливих ситуаціях завжди володіє лише обмеженими можливостями і неминуче бачить, що фактично успіхи її діяльності значно більшою мірою залежать від загальних умов, ніж від її уявлень про мету, оскільки вона при цьому усвідомлює, наскільки сфера її влади обмежена порівняно з можливостями, які абстрактно мисляться, і оскільки, нарешті, процес розвитку світу, який не відповідає в своєму реальному походженні нічиєму бажанню, стає за своїм змістом сумнівним, на сьогоднішній день виникло специфічне почуття безпорадності людина розуміє, що вона прикута доходу речей, які вона вважала можливим спрямувати в той чи інший бік. Релігійні погляди як уявлення про нікчемність світу перед трансцендентністю не були підвладні зміні речей в створеному Богом світі вона була сама собою зрозуміла і не відчувалась як протилежність іншій можливості. Навпаки, гордість універсального розуміння і пихата впевненість втому, що людина як господар світу може зі своєї волі зробити його устрій воістину найкращим, перетворюються на всіх горизонтах, що відкриваються, в усвідомлення гнітючої безпорадності. Як людині вдається пристосуватися до цього і вийти з такого стану, є основним питанням сучасної ситуації. Людина – істота, яка не тільки є, але і знає, що вона є. Впевнена в своїх силах, вона досліджує оточуючий її світі змінює його за визначеним планом. Вона вирвалась з природного процесу, який завжди залишається лише неусвідомленим повторенням незмінного вона – істота, яка не може бути повністю пізнана як буття, а ще вільно вирішує, що вона є людина – це дух, ситуація справжньої людини – її духовна ситуація. Той, хто хоче з'ясувати цю ситуацію як ситуацію сучасну, порушує питання як до цього часу сприймалась ситуація людини Як виникла сучасна ситуація Що означає взагалі ситуація В яких аспектах вона проявляється Яка відповідь дається сьогодні на запитання про людське буття Яке майбутнє чекає на людину Чим ясніше пощастить відповісти наці питання, тим рішучіше знання приведе нас до стану незнання і ми опинимося біля тієї межі, при зіткненні з якою людина пробуджується до розуміння себе як самотньої істоти. (...)
2. Джерела сучасного стану Питання про сучасну ситуацію людини як результату її становлення і її шансів в майбутньому поставлене тепер гостріше, ніж коли-небудь. У відповідях передбачається можливість загибелі і можливість справжнього починання, але рішучої відповіді не дається. Те, що зробило людину людиною, знаходиться за межами переданої нам історії. Знаряддя в постійному володінні, створення і вживання вогню, мова, переборення статевих ревнощів і чоловіче товариство при створенні постійного суспільства піднесли людину над світом тварин. Порівняно з сотнями тисячоліть, в яких, певно, здійснювались ці недоступні для нас кроки до того, щоб стати людиною, видима нами історія приблизно в 6000 років займає дуже незначний час. В ньому людина поширюється на поверхні Землі в багатстві різних типів, які дуже мало зв'язані або взагалі не зв'язані один з одним і не знають один одного.
З-поміж них людина західного світу, яка завоювала земну кулю, сприяла тому, щоб люди пізнали одне одного і зрозуміли значення свого вза-
ємозв'язку всередині людства, висунулась шляхом послідовного проведення таких принципів а) заснована на грецькій науці раціональність, яка ні перед чим не зупиняється, ввела в практику числення і панування техніки.
196
Загальноприйняте наукове дослідження, здатність до передбачення правових рішень в рамках формального, створеного Римом права, калькуляція в економічних заходах аж до раціоналізації всієї діяльності, втому числі й тієї, яка в процесі раціоналізації знищується, все це – наслідок позиції, безмежно відкритої для засилля логічної думки і емпіричної об'єктивності, які постійно повинні бути зрозумілі кожному б) суб'єктивність самобуття яскраво виявляється у єврейських пророків, грецьких філософів і римських державних діячів. Те, що ми називаємо особистістю, склалось в такому виглядів процесі розвитку людини на Заході із самого початку було пов'язане з раціональністю як її корелятом в) на відміну від східного неприйняття світу і зв'язаною з цим можливістю ніщо як справжнього буття, західна людина сприймає світ як фактичну дійсність в часі. Лише в світі, а не поза світом, вона знаходить впевненість в собі. Самобуття і раціональність стають для неї джерелом, з якого вона безпомилково пізнає світі намагається панувати над ним. Ці три принципи усталилися лише в останніх століттях, XIX століття принесло їх повне виявлення назовні. Земна куля стала повсюдно доступною простір розподіленим. Вперше планета стала єдиним всеосяжним місцем поселення людини. Все взаємозв'язане. Технічне панування над простором, часом і матерією зростає безмежно вжене завдяки окремим випадковим відкриттям, а шляхом планомірної праці, в рамках якої саме відкриття стає методичним і досяжним. Після тисячоліть відокремленого розвитку людських культур в останні чотири з половиною століття йшов процес завоювання світу європейцями, а останнє століття ознаменувало завершення цього процесу. Це століття, в якому рух здійснювався прискореним темпом, знало багато особистостей, які повністю залежали від самих себе, знало гордість вождів і правителів, захоплення першовідкривачів, відвагу, яка ґрунтувалась на розрахунку, знанні граничних меж воно знало також глибину духу, яка зберігалась в подібному світі. Сьогодні ми сприймаємо цей вік як наше минуле. Відбувся переворот, значення якого ми сприймаємо, правда, не як щось позитивне, а як нагромадження безмірних труднощів завоювання зовнішніх територій наштовхнулось на край рух, який поширювався зовні, ніби наштовхнувся на самого себе. Принципи західної людини усувають стабільність простого повторення по колу. Осягнуте відразу раціонально веде до нових можливостей. Дійсність не існує як суща певним чином, вона повинна бути охоплена пізнанням, яке є одночасно втручанням і дією. Швидкість руху зростала від століття до століття. Немає більше нічого міцного, все викликає питання і втягнуте в можливе перетворення через внутрішнє тертя, невідоме XIX ст. Відчуття розриву з усією попередньою історією притаманне всім. Але нове не є таким перетворенням суспільства, яке тягне за собою
197
руйнування, переміщення майна, знищення аристократії. Більш як чотири тисячі років тому в Стародавньому Єгипті відбулося те, що папірус описує таким чином Списки відібрано, писарі знищені, кожен може брати зерна, скільки захоче. Підданих більше немає. країна крутиться, як гончарний круг високі сановники голодують, а городяни змушені сидіти біля млина, знатні дами ходять в лахміттях, вони голодують і не сміють говорити. Рабиням дозволено просторікувати, в країні грабунки і вбивства. Ніхто більше не наважується обробляти поля льону, з яких зібрано урожайне- має більше зерна, голодні люди крадуть корми у свиней. Ніхто не прагне більше до чистоти, ніхто більше не сміється, дітям набридло жити. Людей стає все менше, народжуваність скорочується і врешті-решт залишається тільки бажання, щоб все це швидше скінчилося. Немає жодної службової особина місці, і країну грабують кілька безрозсудних людей царства. Починається ера панування черні, вона височить над усім і радіє цьому по- своєму. Ці люди носять найтонший лляний одяг і умащують свою лисину міррою... Своєму богу, яким вони раніше не цікавились, вони тепер палять фіміам, правда, фіміам іншого бога. В той час як ті, хто не мав нічого, стали багатими, колишні багаті люди лежать беззахисними під вітром, не маючи ліжка. Навіть сановники старої держави повинні на своє лихо лестити вискочкам, які піднялися (цитуємо з роботи Дельбрюка в щорічнику «Preußishe Jahrbücher»). Не може бути це нове і тим усвідомленням хиткості і поганих умов, в яких немає більше нічого надійного, про яке розповідає Фукідід, описуючи поведінку людей в період Пелопоннеської війни. Для характеристики цього нового думка повинна проникнути глибше, ніж під час розгляду загальних для людства можливостей перевороту, безладдя морального занепаду. Специфікою нового часує з часів Шіллера розбожнення світу. На Заході цей процес здійснився з такою радикальністю, як ніде. Існували невіруючі скептики в Стародавній Індії і в добу античності, для них мало значення тільки дане в почуттях, до захоплення якого вони, хоч і вважаючи його, правда, нікчемним, прямували без будь-яких мук сумління. Проте вони ще здійснювали це в такому світі, який фактично і для них залишався одухотвореним як ціле. На Заході як наслідок християнства став можливим інший скепсис концепція надсвітового Бога-творця перетворила весь створений ним світ в його творіння. З природи були вигнані язичні демони, зі світу – боги. Створення стало предметом людського пізнання, яке спочатку ніби відтворювало в своєму мисленні думки бога. Протестантське християнство поставилось до цього з усією серйозністю природничі науки з їх раціоналізацією, математизацією і механізацією світу були близькими до цього різновиду християнства. Великі дослідники природи XVII і XVIII століть залишались віруючими християнами. Лише коли врешті-решт сумніви усунули Бога-творця, замість буття залишився лише механізований образ,
198
який пізнається природничими науками, що без попереднього зведення світу до творіння ніколи б так різко не відбулося. Це розбожнення – не невір'я окремих людей, а можливий наслідок духовного розвитку, який вданому випадку і справді веде в ніщо. Виникає відчуття ніколи раніше не зазнаної порожнечі буття, в порівнянні з яким найбільше радикальне невір'я античності було ще захищене повнотою образів ще збереженої міфічної дійсності вона прозирає і в дидактичній поемі епікурейця Лукреція. Такий розвиток не є, правда, невмолимо обов'язковим для свідомості, бо він припускає перекручення змісту точних наук впізнанні природи і абсолютизацію, перенесення їх абсолютизованих категорійна буття в цілому. Проте він можливий і став дійсним, чому сприяли величезні технічні і практичні успіхи названого пізнання. Те, що жоден бог за тисячоліття не зробив для людини, людина робить сама. Ймовірно, вона сподівалась побачити в цій діяльності буття, але, злякана, опинилася перед нею самою створеною порожнечею. Сучасність порівнювали здобою занепаду античності, здобою елліністичних держав, коли зник грецький світі з третім віком після народження Христа, коли загинула антична культура. Проте є ряд суттєвих відмінностей. Раніше мова йшла просвіт, який займав невеликий простір земної поверхні, і майбутнє людини ще було за його межами. Тепер, коли освоєна вся земна куля, все, що залишається від людства, повинно увійти в цивілізацію, створену Заходом. Раніше населення зменшувалося, тепер воно збільшилось до нечуваних раніше розмірів. Раніше загроза могла прийти тільки ззовні, тепер зовнішня загроза для цілого може бути лише частковою, загибель, якщо мова йде про загибель цілого, може прийти тільки зсередини. Найочевидніша відмінність від ситуації третього віку полягає втому, що тоді техніка булав стані стагнації, починався її занепад, тоді як тепер вона нечуваними темпами здійснює свій невпинний рух вперед. Помітно зримим новим, яке з того часу повинно слугувати основою людського існування і ставити перед ним нові умови, є цей розвиток технічного світу. Вперше почався процес справжнього панування над природою. Якщо уявити собі, що наш світ загине підкупами піску, то наступні розкопки не піднімуть до світла чудові витвори мистецтва, подібні до античних, – нас до цього часу захоплюють античні бруківки, – від останніх віків нового часу залишиться порівняно з минулими така кількість заліза і бетону, що стане очевидно людина укрила планету мережею своєї апаратури. Цей крок має порівняно з минулим часом таке ж значення, як перший крокв напрямку створення знарядь взагалі з'являється перспектива перетворення планети в єдину фабрику з використання її матеріалів і енергії. Людина вдруге розірвала замкнуте коло природи, покинула її, щоб створити в ній те, що природа як така ніколи не створила б тепер це творіння людини змагається з нею за силу свого впливу. Воно постає перед нами не стільки у вигляді своїх матеріалів
199
і апаратів, скільки в дійсності своїх функцій за залишками радіощоглів археолог не міг би скласти уяву про створену ними загальну для людей всієї Землі доступність подій і відомостей. Проте характер розбожнення світу і принцип технізації ще недостатні для осягнення того нового, що відрізняє наші віки, а в своєму завершенні – нашу сучасність від минулого. Навіть без чіткого знання людей нас не покидає відчуття, що вони живуть в момент, коли в розвитку світу досягнуто рубіж, який несумірний з подібними рубежами окремих історичних епох минулих тисячоліть. Ми живемо в духовно незрівнянно більш багатій можливостями і небезпеками ситуації, проте, якщо ми нею не оволодіємо, вона неминуче перетвориться в найбільш нікчемний час для людини, яка виявилась неспроможною. Дивлячись на минулі тисячоліття, може здатися, що людина досягла в своєму розвитку кінця. Але ж вона як носій сучасної свідомості знаходиться лишена початку свого шляху, на початку свого становлення, на новому, цілком новому рівні.
3. Ситуація взагалі До цього часу про ситуацію мова йшла в абстрактній невизначеності.
Кінець-кінцем, в певній ситуації знаходиться лише окрема людина. Але коли переносимо її, то мислимо ситуацію груп, держав, людства, інститутів, таких, як церква, університет, театр об'єктивних формувань – науки, філософії, поезії. Коли воля окремих людей охоплює їх як свою річ, ця воля опиняється разом зі своєю річчю в певній ситуації. Ситуації можуть бути або несвідомими – тоді вони впливають без того, щоб той, кого це стосується, знав, як це відбувається. Або вони розглядаються як наявні для особи, яка усвідомлює сама себе, яка може їх прийняти, використати і змінити. Ситуація, яка стала усвідомленою, вимагає певної поведінки. Завдяки їй не відбувається автоматично неминучого вона вказує можливості і межі можливого те, що в ній відбувається, залежить також від того, хто в ній знаходиться, і від того, як він її пізнає. Саме пізнання ситуації вже змінює ситуацію, оскільки воно апелює до можливих дій і поведінки. Побачити ситуацію означає почати панувати над нею, а привернути до неї пильний погляд – вже боротьбу волі забуття. Якщо я шукаю духовну ситуацію часу, це означає, що я хочу бути людиною до того часу, поки я ще протистою людському буттю я розмірковую про його майбутнє і про його здійснення але як тільки я сам стаю ним, я намагаюсь подумки реалізувати його шляхом з'ясування фактично схопленої ситуації в моєму бутті. Кожного разу виникає питання, яку ж ситуацію я маю на увазі.
По-перше, буття людини знаходиться як існування в економічних, соціальних, політичних ситуаціях, від реальності яких залежить все останнє, хоча не лише вони роблять її дійсною.
По-друге, існування людини як свідомість знаходиться в сфері пізнаваного. Наявне тепер знання, історично здобуте, в своєму змісті і в
200
характері того, як відбувається пізнання і як знання методично розчленовується і розширюється, є ситуацією, по можливості ясною для людини.
По-третє, те, чим вона сама стане, ситуаційно обумовлено людьми, з якими вона зустрінеться, і можливостями віри, які до неї звернені. Тому, якщо я шукаю духовну ситуацію, я повинен взяти до уваги фактичне існування, можливу ясність знання, самобуття в своїй вірі, яке апелює, всі ті обставини, в яких знаходить себе окрема людина. В своєму соціальному існуванні індивід неминуче займає своє місце і тому не може бути присутнім повсюдно однаковою мірою. Навіть чисто зовнішнє знання того, як людина себе почуває у всіх соціологічних ситуаціях, нікому на сьогодні недоступно. Те, що людині одного типу здається звичайним, повсякденним існуванням, може бути чужим більшості з решти людей. Правда, в наш час для окремої людини можлива більша мобільність, ніж коли б тоне було пролетар міг в минулому столітті стати господарем, тепер – міністром. Але ця мобільність фактично існує лише для небагатьох, і в ній проявляється тенденція до скорочення і примусового соціального статусу. На сьогоднішній день ми дійсно володіємо знаннями основних типів нашого суспільства – знаннями про робітника, службовця, селянина, ремісника, підприємця, чиновника. Проте саме це робить сумнівним спільність людської ситуації для всіх. При всьому розпаді колишніх зв'язків тепер замість спільної долі людей починає відчуватись новий зв'язок кожного індивіда з його місцем всередині соціального механізму. Обумовленість походженням тепер, які колись, не може бути, не дивлячись на мобільність, усунена. Спільним сьогодні є нелюдське буття як всепроникний духа заяложені думки і гасла, засоби спілкування і розваги. Вони утворюють воду, в якій плавають, а не субстанцію, бути частиною якої означає буття. Спільна соціальна ситуація не є вирішальною, вона – швидше те, що веде до нікчемності. Вирішальним є можливість самобуття, яке ще не стало сьогодні об'єктивним в своєму особливому світі, який включає в себе світ, спільний для всіх, замість того, щоб підпадати під його вторгнення. Це самобуття не є сьогоднішньою людиною взагалі воно полягає в неприступному для визначення завданні пізнати шляхом оволодіння долею свою історичну зв'язаність. В сфері знання сьогоднішня ситуація характеризується зростаючою доступністю його форми, методу і часто змісту все більшій кількості людей. Проте межі знання дуже відрізняються не лише за об'єктивними можливостями, алей тому, перш за все, що суб'єктивна воля людини недостатньо велика і неспроможна до споконвічної жаги знань. В знанні спільна ситуація була б в принципі можлива для всіх як найбільш універсальна комунікація, яка з найбільшою ймовірністю могла б
201
одностайно визначити духовну ситуацію людей одного часу. Проте через відмінність людей за їх прагненнями до знань така комунікація виключена. Для того, як самобуттю приймати в себе інше самобуття, узагальненої ситуації не існує, необхідна абсолютна історичність тих, хто зустрічається, глибина їх зіткнення, вірність і незамінність їх особистих зв'язків. З ослабленням смислової об'єктивної міцності суспільного існування людина відкидається до цього споконвічного способу буття її з іншими, за допомогою якого тільки і може бути побудована заново повна смислу об'єктивність. Безперечно, що єдиної ситуації для людей одного часу не існує. Якщо б я мислив буття людини як єдину субстанцію, яка існувала протягом віків у всіх специфічних ситуаціях, то моя думка загубилась бив сфері уявного. Якщо для божества існує подібний процес в розвитку людства, то я із найширшими знаннями все-таки знаходжусь всередині такого процесу, а не зовні його. Не дивлячись на все це, тобто не дивлячись натри типи, ми звикли говорити про духовну ситуацію часу, так нібито вона одна. В цьому пункті, проте, шляхи мислення розходяться.
Переміщуючись на позицію божества, яке спостерігає, можна накреслити картину цілого. В тотальному історичному процесі людствами знаходимося наданому певному місці, в сучасності як цілісності окрема людина займає дане певне місце. Об'єктивне ціле, чиє воно чітко сконструйованим, чи неясним в своїй невизначеності, таким, що перебуває в процесі становлення, складає тло, на якому я стверджуюсь в моїй ситуації, в її необхідності, особливості і мінливості. Моє місце ніби визначене координатами те, що я існую, – функція цього місця буття – ціле, я – його наслідок, модифікація або член. Моя сутність – історична епоха, які соціологічний стан в цілому. Історична картина універсального розвитку людства як необхідного процесу, в якому б вигляді його не мислити, здійснює магічний вплив, Я – те, що є час. А те, що є час, виступає як певне місце в розвитку. Якщо я його знаю, то знаю вимоги часу. Для того, щоб досягнути розуміння справжнього буття, я повинен знати ціле, згідно з яким я визначаю, де ми знаходимося сьогодні. Завдання сучасності потрібно висловлювати як цілком специфічні, висловлювати з пафосом абсолютної значущості для теперішнього. Ними я обмежений, правда, в теперішньому, але оскільки я бачу їх в ньому, я належу одночасно цілому на всьому його протязі. Нікому ще не судилось вийти за межі свого часу прагнучи до цього, він провалився бив порожнечу. Знаючи свій час завдяки знанню цілого або розглядаючи це знання як осмислену мету, володіючи цим знанням, я виступаю в своїй самодостатності проти тих, хто не визнає відомі мені вимоги часу вони проявляють свою неспроможність перед часом, боягузтво – це дезертир дійсності. Під впливом таких думок виникає страх виявитися несучасним. Вся увага спрямована нате, щоб не відстати ніби дійсність сама по собі йде
202
своїм кроком і треба намагатися йти в ногу з нею. Найвища вимога робити те, що вимагає час. Вважати що-небудь минулим докантівським, доберезневим, довоєнним – означає покінчити з ним. Вважають, що достатньо з докором сказати це не відповідає часу, ти чужий вимогам часу, не розумієш нового покоління. Тільки нове стає істинним, тільки молодь – дійсність часу. Виходити потрібно будь-якою ціною з сьогоднішнього дня. Це прагнення до ствердження, до себе, такого, як людина є, призводить до розголосу сучасності, до фанфар, які її уславляють, ніби вже доведено, що є сьогоднішній день. Це розглядання цілого, думка, ніби можна знати, що саме в історії і сучасності ціле, – основна помилка саме буття цього цілого проблемне. Визначаючи ціле як духовний принцип, як своєрідне відчуття життя, як соціологічну структуру, як особливий господарчий устрій чи як державність, я у всіх цих випадках пізнаю не глибину походження цілого, а лише можливу перспективу орієнтації. Бо тез чого я ні в якому разі не можу вийти, я не можу побачити ззовні. Там, де власне буття ще бере участь втому, що тепер відбувається, знання, яке передбачає, є лише волевиявленням вплив того шляху, на який я хочу стати образа, якої я, ненавидячи це знання, позбуваюсь пасивність, яка таким чином виправдовується естетичне задоволення від величності цієї картини жест, від якого я чекаю визнання своєї значущості. Однак для того, щоб прийти до розуміння справжньої основи власної ситуації, перспективи знання у всій своїй відносності не лише осмислені, ай необхідні, якщо робиться спроба піти іншим, істинним шляхом, невідомим цілому. Я можу постійно намагатись зрозуміти свій час виходячи з його ситуацій, якщо я знаю, як, з допомогою чого і в яких межах я знаю. Знання свого світу – єдиний шлях, на якому можна досягти усвідомлення всієї величі можливого, потім перейти до правильного планування і дійових рішень і, нарешті, знайти ті погляди і думки, які дозволять шляхом філософствування зрозуміти сутність людського буття в його шифрах як мову трансцендентності. Отже, на істинному шляху виникає антиномія вона полягає втому, що імпульс до осягнення цілого повинен зазнати невдачі через неминучий розпад цілого на окремі перспективи і констеляції, з яких потім знову спробують побудувати ціле. Тому абсолютизація полюсів ведена хибні шляхи я приймаю ціле за щось таке, що я знаю, проте переді мною лише образ або керуюсь окремою перспективою, не маючи навіть інтенцій до пошуків цілого, і перекручую ситуацію в результаті того, що приймаю випадковість, визначену як конечну, абсолютно. Помилки відносно цілого мають в своїй протилежності щось спільне. Абстрактний образ цілого слугує заспокоєнням для того, хто стоїть нібито збоку і фактично ні в чому не бере участі, хіба що шкодуючи, вихваляючи або натхненно сподіваючись, так, ніби він говорить про щось таке, що його
203
не стосується. Фіксація кінцевої ситуації в своєму знанні буття сама по собі замикає свідомість у вузькості його випадковості. Образи ж цілого і повна впевненість особливого також ведуть до інертності, до бажання задовольнитись своєю діяльністю те й інше заважає проникненню у власну основу. Обом цим помилкам протистоїть відношення до буття як до самобуття, яке орієнтується метою прояснення ситуації є можливість свідомо і найрішучіше осягнути власне становлення в особливій ситуації. Для індивіда, який дійсно в ній існує, буття не може набути в знанні свою повноту ніяк історія, ніяк сучасність. Відносно дійсної ситуації окремої людини, кожна ситуація, яка сприймається узагальнено, є абстракцією, її опис – узагальнюючою типізацією порівняно з нею в конкретній ситуації буде багато чого не вистачати і буде додаватись багато чого іншого, не досягаючи завершального знання. Побудова духовної ситуації сучасності, метою якої не є замкнутий образ створеної картини буття, не буде завершеною. Знаючи про межі досяжного для знання і про небезпеки абсолютизації, вона створить кожний образ так, щоб відчувався й інший. Якщо спосіб існування мас людей як принципі покладено в основу дійсності, то цей принцип перестає діяти тоді, коли виявляться анонімні сили, вирішальні для цього існування. Якщо розпад духовної діяльності і аналізується, то лише до того часу, коли стане очевидним початок нових можливостей. Якщо специфіку часу бачити так, як мислять людське буття, то виклад приведе саме до того пункту, де філософія людського буття переходить в екзистенціальну філософію. Якщо, викладаючи, автор вказує на прогнозу своєму розгляді, то лише з метою виявити цей прогноз як такий, що спонукає до дії.

(Цит.: Смысл и назначение истории. – М Политиздат, 1991. С.
288–290, 296–
305. Пер. Бурлачука Ф.
204


Навчальне видання
Головашенко Ірина Олегівна

Філософія

Навчальний посібник
Редактор В. Дружиніна
Оригінал-макет підготовлено І. Головашенко


Підписано до друку Формат 29,7×41 4
1
. Папір офсетний. Гарнітура New Roman. Друк різографічний. Ум. друк. арк. . Наклад 100 прим. Зам. № 2015 –
Вінницький національний технічний університет, навчально-методичний відділ ВНТУ.
21021, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 95,
ВНТУ, к. 2201.
Тел. (0432) 59-87-36. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи серія ДК № 3516 від 01.07.2009 р.
Віддруковано у Вінницькому національному технічному університетів комп’ютерному інформаційно-видавничому центрі.
21021, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 95,
ВНТУ, к. 2201.
Тел. (0432) 59-87-36. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи серія ДК № 3516 від 01.07.2009 р.





205

Document Outline

  • Частина І
  • ЗАВДАННЯ З ФІЛОСОФІЇ. АЛГОРИТМИ МЕТОДИКИ
    • ЧАСТИНА І
  • ЗАВДАННЯ З ФІЛОСОФІЇ. АЛГОРИТМИ МЕТОДИКИ
    • Семінар 1
      • Поняття світогляду історичні типи, роль і значення
        • Семінар 2
        • Філософія як пошук смислів
          • 6.2 Завдання з контрольної роботи
        • Навчальне видання


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал