Навчальний посібник Вінниця внту 2015 1



Pdf просмотр
Сторінка15/17
Дата конвертації08.01.2017
Розмір5.34 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17
17 Дьюї Дж.
Воля і культура

Проблема свободи Що таке воля й чому так високо вона цінується Чи притаманне прагнення свободи природі людини, чи вона є результат особливих розумів Поривання до свободи – заради неї самої чи як до засобу досягнення інших цінностей Чи володіння свободою вимагає якихось обов'язків? І чи настільки обтяжливі ці зобов'язання, що людська маса охоче відмовляється від свободи заради більш легкого життя (...) Чи була коли-небудь любов до свободи чимось більшим, ніж бажання звільнитись від якихось обмежень І коли від них звільняються, чи згасає бажання свободи – доти, поки знову не з'явиться почуття нестерпності, викликане іншими обмеженнями Іще чи можна порівняти за інтенсивністю прагнення до свободи з прагненням до рівності з іншими, особливо з тими, які стояли більш високо (...) Сучасний стан справу світі ставить подібні питання перед громадянами всіх демократичних країн. З особливою силою вони знову ставляться перед намив країні, де демократичні встанови зв'язані з відомою традицією, ідеологія якої класично виражена в Декларації Незалежності. Ця традиція вчить нас, що досягнення свободи – позначка політичної історії, що самоврядування – природжене право вільних людей, яке, коли його досягають, цінується вище всього іншого. І все-таки,
163
поглянувши на світ, ми побачимо, що в багатьох країнах демократичні установи руйнувались не стільки силою, скільки люди самі охоче і, видно, з захопленням – від них відмовлялись. Ми можемо з цього зробити висновок, що зазначені встанови лише називались вільними, насправді ж такими ніколи не були. Або жми можемо втішатися думкою, що незвичайні обставини – крах національних сподівань і національне приниження – призводили до того, що люди готові були вітати перший- ліпший уряд, якщо він обіцяв підновити почуття власної національної гідності. Та умовив нашій країні, так само, які занепад демократії в інших країнах, спонукають нас ставити питання про шляхи та долі вільних суспільстві навіть нашого власного суспільства. Можливо, були часи, коли такі питання частково чи загалом вважались питаннями політичними. Тепер ми навчились дивитись наці речі дещо по-
іншому. Адже ми знаємо, що значна частина причин відзначених явищ криється у факті залежності політики від інших сил – перш за все від економіки. Має значення при цьому й проблема складу людської натури, бо природжена любов людини до свободи вважається частиною нашої традиції. Хіба ж загальноприйнята психологія демократії – міф Стара доктрина про природу людини також була пов'язана з етичними поглядами, за якими політична демократія є моральне право і закони, на яких вона ґрунтується, суть основні моральні закони, котрим мають підкорятись як суспільна організація. Коли люди перестануть вірити в природні права й натуральні закони, як в основи вільного уряду, чи знайдеться для нього якась інша моральна основа Бо хоч і нерозумно думати, що американські колонії вели збройну боротьбу за незалежність, виходячи з теорій психології та моралі, і що на засадах цих теорій свідомо засновували свій уряд, проте демократична традиція – назвіть її мрією чи проникливістю – була так тісно пов'язана з поглядами на людську природу та моральні цілі, котрим повинні служити політичні настановлення, що розрив цих зв'язків викликає найглибші потрясіння. Чиє заміна Щось таке, щоб давало підтримку, яку колись забезпечували ці зв'язки? Проблеми, що постають з цими питаннями, фактори, які надають цим питанням надзвичайної нагальності, виходять за межі специфічних переконань, які сформували первісні психологічні та моральні основи демократії. Після завершення політичної кар'єри Томас Джефферсон, на схилі віку, вів дружне філософське листування з Джоном Адамсом. Водному з листів Джефферсон охарактеризував тогочасні американські обставини й з надією відгукнувся про їх майбутнє Прогрес лібералізму викликає добрі сподівання, що розум людини з часом повернеться до свободи, якою він насолоджувався дві тисячі років тому. Наша країна, давши світу приклад фізичного звільнення, у боргу перед ним стосовно звільнення морального, бо моральна воля в нас існує лише номінально. На практиці, засилля суспільної думки цілком пригнічує ту волю, яка в теорії стверджується законами. Стан, що склався від тих часів, може призвести
164
до повної перестановки ідей, сформульованих Джефферсоном, ідо питання, – чи можна зберегти політичну волю без тієї свободи культури, яка, за його сподіваннями, є кінцевим результатом політичного звільнення. Годі вже сподіватися, що, отримавши політичну волю як щось вкрай необхідне, – все інше додається до неї й до нас. Тепер ми знаємо, що стосунки між людьми поза політичними установами – у промисловості, у галузі засобів комунікації, у науці, у мистецтві, у релігії – впливають на повсякденне спілкування, а через нього на погляди та звички, які втілюються в уряді та в законодавчих нормах. Якщо є правда втому, нібито політичній правові явища, відгукуючись на все це, формують інші феномени, то ще більше правди втому, що політичні встановлення є наслідком, а не причиною. Розуміння цього визначає тему нашої дискусії. Цей комплекс розумів ускладнює засади, на яких спілкуються й співіснують люди і які підсумовуються словом культура. Проблема втому, щоб встановити – культура якого різновиду настільки вільна сама в собі, що започатковує й породжує політичну волю як свого супутника й послідовника. А що сказати про стан науки та пізнання про мистецтва витончені та прикладні про дружбу та сімейне життя про комерцію та фінанси про стосунки та нахили, які склалися в результаті щоденних, заснованих на компромісі, відносин Яким би не був первісний склад природи людини, її оперативні дії та вчинки, ті, що відгукуються на установлення та правила, але які в залишковому підсумку є умовами цих установлень та правил, – зазначені сфери діяльності, обумовлюються цілою низкою професій, інтересів, умінь та переконань. А це загалом і складає дану культуру. Тепер ми змушені визнати, що для формування наявної культури потрібні позитивні умови. Звільнення від гніту та репресій, які існували раніше, означає лише необхідну перехідну стадію. Але перехідні стадії є лише мостами до чогось іншого. Ранні республіканці були змушені ще в ті часи зазначити, що загальні умови, які входять у поняття культури, багато в чому пов'язуються з політичними установленнями. Переконливими є (також) докази того, що економічні фактори не можуть не бути частиною культури, яка визначає фактичний напрямок політичних заходів і норм, незважаючи на будь-які запевнення людей стосовно їх особистих переконань. Знання природи, тобто природничі науки, є аспект культури, від якого безпосередньо залежить промисловість і торгівля, виробництво та розподіл товарів, регулювання в галузі обслуговування. Навіть після того, як визнали вплив промисловості та природничих наук, ми всі ще схильні відмовитись від думки, що література, музика, живопис, театр, архітектура мають якісь зв'язки з засадами демократії. Події в тоталітарних країнах змушують нас переглянути цю думку. Справа утому, що, незважаючи на сили, які спонукають митця до творчості, твори мистецтва, з'являючись у світі, стають могутніми засобами спілкування, зачіпають емоції й формують
165
думки. Ми починаємо розуміти, що почуття та уява більш дійові засоби формування емоцій і поглядів, ніж факти та теоретичні доводи. Нарешті, моральний фактор є невід'ємною частиною комплексу соціальних сил, що зветься культурою. Незалежно від того, поділяємо чи не поділяємо ми погляд, за яким стверджується неможливість обґрунтування моральних переконань та оцінок, незаперечним є той факт, що люди цінують одні речі більше інших. Люди борються за ті цінності, які є для них дійсно дорогими. Але справа не тільки в цьому. Для того, щоб група людей могла сформувати якесь суспільство в найбільш творчому розумінні слова, у наявності повинна бути спільність цінностей. Без цього будь-яка суспільна група, клас, народ, нація піддаються молекулярному розпаду, маючи лише механічні контакти з іншими. Ідея неможливості інтелектуального упорядкування розуміння та твердження у царині цінностей поділяється низкою вчених, осліплених досягненнями фізико- математичних наук. Всі це підказує нам, що із принаймні ще один фактору культурі, вартий деякої уваги, а саме наявність шкіл соціальної філософії з ідеологіями, що змагаються. Убудь якій сучасній – соціальній і політичній – філософії ми знайдемо певний погляд на сутність людської природи самої по собі та в її відношенні до природи фізичної. Питання про відношення тієї чи іншої складової частини культури до соціальних настанов взагалі й до політичної демократії зокрема порушується нечасто. Проте питання це є настільки фундаментальним відносно критичного розгляду людиною зазначених елементів, що та чи інша відповідь на нього визначає позицію в інших питаннях. Суть його втому, чиє деякий фактор культури визначальним та настільки переважним, що саме він спричинює та підкорює всі інші. У сучасних умовах найбільш показовим прикладом є думка про економічні умови як вирішальні сили, якими контролюються стосунки людей. Показовим тут є, можливо, те, що дана думка виникла відносно недавно. В XVIII столітті, у період його становлення, пануючою течією було Просвітительство й переваги в кінцевому підсумку віддавалась розуму, прогресу науки, освіті. Навіть у минулому столітті дотримувались думки про пріоритет політики, який відома школа істориків сформулювала таким чином Історія – політика минулого, а політика – історія сучасного.
( Цит.: Dewey J. Freedom and culture. – London, Overseas publications
interchange. LTD, 1968. P. 23-
42. Пер. Волинки Г. І.


18 Сартр Ж. - П.
Екзистенціалізм – це гуманізм

166

(...) Отже, що таке екзистенціалізм Більшості людей, що вживають це слово, було б дуже важко його пояснити, бо тепер, коли воно стало модним, екзистенціалістами стали проголошувати й музикантів, і митців. Це схоже нате, що через відсутність авангардного вчення, подібного до сюрреалізму, люди, охочій до сенсацій і ті, що жадають скандалів, звертаються до філософії екзистенціалізму, яка, між іншим, у цьому відношенні нічим не може їм зарадити. Адже це надзвичайно точне й послідовне вчення, яке менш за все претендує на скандальну популярність і яке адресоване перш за всі спеціалістам та філософам. Проте можна легко дати йому визначення. Втім, справа дещо ускладнюється тим, що існують два різновиди екзистенціалістів по-перше, це християнські екзистенціалісти, до яких я зараховую Гайдеґґера та Габріеля Марселя, який сповідує католицизмі, по-друге, екзистенціалісти-атеїсти, до яких належить Гайдеґґер, французькі екзистенціалісти, утому числі я сам. І тихі інших поєднують лише переконання втому, що існування передує сутності, або, якщо хочете, треба виходити з суб’єкта. Як це, власне, слід розуміти Візьмемо виготовлений людськими руками предмет, наприклад, книгу або ніж для розрізання паперу. Його зроблено ремісником, який керувався при його виготовленні певним поняттям, а саме поняттям ножа, а також завчасно відомою технікою, що передбачається цим поняттям і є, по суті, рецептом виготовлення. Таким чином, ніж є предметом, який, з одного боку, виробляється певним способом, аз іншого – несе певну користь. Неможливо уявити собі людину, яка б виготовляла цей ніжне знаючи, нащо він потрібний. Отже, ми можемо сказати, що в ножа є сутність (тобто є безліч прийомів та якостей, які дозволяють його виготовити та визначити, яка передує його існуванню. І це обумовлює наявність тут, переді мною, даного ножа чи даної книги. У цьому випадку ми маємо справу з технічним поглядом на світ, згідно з яким виготовлення передує існуванню.
... Є принаймні одне буття, у якого існування передує сутності, буття, яке існує раніше, ніж його можна визначити яким-небудь поняттям, і цим буттям є людина або, за Гайдеґґером, людська реальність. Що це означає існування передує сутності Це означає, що людина спочатку існує, зустрічається, з’являється у світі тільки потім вона визначається. Для екзистенціаліста людина не піддається визначенню тому, що первісне нічого собою не являє. Людиною вона стає лише згодом, причому такою людиною, якою вона зробить себе сама. Таким чином, немає ніякої природи людини, як немає бога, що її задумав би. Людина просто існує, і вона не тільки така, якою собі уявляє, алей така, якою вона хоче стати. І оскільки вона уявляє себе вже після того, як починає існувати, і виявляє свою волю вже після того, як починає існувати, і після цього
167
пориву до існування, то вона є лише тим, що сама з себе робить. Таким є перший принцип екзистенціалізму. Але, якщо існування дійсно передує сутності, то людина відповідає зате, чим вона є. Таким чином, у першу чергу екзистенціаліст віддає кожній людині у володіння її буття та покладає на неї повну відповідальність за існування. Але коли ми кажемо, що людина відповідальна, то це не означає, що вона відповідає тільки засвою індивідуальність. Вона відповідає за всіх людей. Слово «суб’єктивізм» має два значення, і наші опоненти користуються цією двозначністю. Суб’єктивізм означає, з одного боку, що індивідуальний суб’єкт сам себе обирає, аз іншого боку – що людина не може вийти за межі людської суб’єктивності. Саме друге значення є глибоким значенням екзистенціалізму. Колими кажемо, що людина сама себе обирає, ми маємо на увазі, що кожний з нас обирає себе, але цим ми також хочемо сказати, що, обираючи себе, ми обираємо всіх людей. Це дозволяє нам зрозуміти, що приховується за такими гучними словами, як тривога, «закинутість», розпач. Як ви побачите, у них закладене надзвичайно просте значення. По-перше, що ми розуміємо під тривогою Екзистенціаліст охоче проголосить – що людина – це тривога. А це означає, що людина, яка на що-небудь зважується та усвідомлює, що обирає не тільки своє власне буття, алей те, що вона ще й законодавець, який обирає одночасно з собою й все людство, не може уникнути почуття повної та глибокої відповідальності. Проте багато людей не відчувають ніякої тривоги, але ми вважаємо, щоці люди приховують це почуття, що їх дії торкаються лише їх самих, а коли їм кажеш а що, коли б усі так робили – знову знизують плечима й відповідають але ж усі так не чинять. Однак насправді завжди треба запитувати а щоб відбулося, коли б усі так лагодили Цієї думки, що турбує, можна уникнути, лише виявивши деяку нечесність. Той, хто говорить неправду, виправдовуючись тим, що всі так чинять, не в злагоді з совістю, бо факт брехні означає, що брехні надається значення універсальної цінності. Тривога є, навіть якщо її не приховують. Це та тривога, яку К’єркегор називав тривогою Авраама. Визнаєте цю історію. Ангел наказав Авраамові принести в жертву сина. Добре, якщо це насправді був ангел, який прийшов і сказав ти – Авраам іти пожертвуєш своїм сином. Але кожен має право спитати чи дійсно це ангелі чи дійсно я Авраам? Де докази Водної божевільної були галюцинації з нею говорили по телефонуй віддавали накази. На питання лікаря Хто ж з вами розмовляє – вона відповіла Він каже, що він бог. Але що ж слугувало їй за доказ, що це був бог Якщо мені з’явиться ангел, то звідки я дізнаюся, що це насправді ангел І якщо я зачую голоси, то хто доведе, що вони несуться з небеса не з пекла підсвідомості, що це не наслідок патологічного стану Хто доведе, що вони звернені саме до мене Чи дійсно мені призначено це, щоб нав’язати людству мою концепцію людини
168
й мій вибір У мене ніколи не буде ніякого доказу, мені не буде дано ніякого знамення, щоб у цьому пересвідчитися. Якщо я почую голос, то тільки мені вирішувати, чиє він гласом ангела. Якщо я визнаю цей вчинок благим, то саме я, а не хтось, вирішує, що цей вчинок благий, а не лихий. Мені зовсім необов’язково бути Авраамом, проте на кожному кроці я мушу вчиняти те, що служитиме прикладом для інших. Для кожної людини все відбувається так, наче погляди всього людства спрямовані на неї й всі співвідносять свої дії з її вчинками. І кожна людина повинна собі сказати чи дійсно я маю право діяти так, щоб людство діяло за зразком моїх вчинків Якщо ж він не говорить собі цього, значить, приховує від себе свою тривогу. Йдеться тут проте почуття, що веде до квієтизму, до бездіяльності. Це – тривога, яка відома всім, хто брав на себе яку-небудь відповідальність. Говорячи про «закинутість» (улюблений вираз Гайдеґґера), ми хочемо сказати тільки те, що бога нема й що звідси необхідно робити всі висновки. Достоєвський якось писав, що якщо бога немає, то вседозволено. Це
– вихідний пункт екзистенціалізму. Справді, усе дозволено, якщо бога не існує, атому людина є закинутою, їй нема нащо опертися ані в собі, ані ззовні. По-перше, у неї немає виправдань. Дійсно, якщо існування передує сутності, то посиланням наразі назавжди дану людську природу нічого не можна пояснити. Інакше кажучи, немає детермінізму, людина є вільною, людина – це воля. З іншого боку, якщо бога немає, мине маємо перед собою ніяких моральних цінностей або приписів, які б виправдовували наші вчинки. Таким чином, ні за собою, ні перед собою, у світлому царстві цінностей – у нас немає ні виправдань, ні пробачень. Це і є те, що я висловлюю людина приречена бути вільною. Приречена, тому що, колись закинута у світ, вона відповідає за все, що робить. Щодо розпачу, то цей термін має надзвичайно просте значення. Він означає, що ми будемо брати до уваги лише те, що залежить від нашої волі, або ту сукупність вірогідностей, які роблять можливою нашу дію. Коли чого-небудь хочуть, завжди присутній елемент вірогідності. Я можу розраховувати нате, щодо мене приїде друг. Цей друг приїде потягом або трамваєм. І це припускає, що потяг прибуде у визначену годину, а трамвайне зійде з рейок. Я втрачаю в сфері можливого але покладатися на можливість слід лише настільки, наскільки наша дія припускає всю сукупність можливостей. Як тільки розглянуті мною можливості перестають строго відповідати моїм діям, я повинен припинити ними цікавитися, тому що ніякий бог і ніяке провидіння не можуть пристосовувати світ та його можливості до моєї волі. По суті, коли Декарт писав Перемагати скоріше самого себе, ніж світ, цим він хотів сказати
169
теж саме діяти безнадії. Людина живе своїм життям, вона створює свій образ, та поза цим образом нічого немає. Звичайно, це може здаватися жорстоким для тих, хто не встигає вжитті. Але, з іншого боку, потрібно, щоб люди зрозуміли, що враховується тільки реальність, що мрії, очікування та надії дозволяють визначити людину лише як оманливий сон, як надії, що загинули, як даремні очікування, тобто визначити її зі знаком мінуса не позитивно. Проте, коли кажуть Ти є не чим іншим, як своїм життям, це не значить, що, наприклад, про митця будуть казати виключно за його творами є тисячі інших умов, які його визначають. Ми хочемо тільки сказати, що людина є не чим іншим, як низкою її вчинків, що вона є сумою, організацією, сукупністю відносин, з яких утворюються ці вчинки.
( Цит.: Сумерки богов. – М Политиздат, 1990.
С. 57 – 89. Пер. Волинки Г. І.

19 Фромм Е.
Втеча від свободи

Людський характері соціальний прогрес.
Вивчаючи реакції певної соціальної групі, ми маємо справу зі структурою особистості членів цієї групи, тобто окремих людей однак при цьому нас інтересують не ті індивідуальні особливості, які відрізняють цих людей одне від одного, а ті загальні особливості особистості, що характеризують більшість членів даної групи. Цю сукупність рис характеру, що є загальною для більшості, можна назвати соціальним характером. Напевне, що соціальний характер менш специфічний, ніж характер індивідуальний. Описуючи останній, ми маємо справу з усією сукупністю рис, що у своєму поєднанні формують структуру особистості того чи іншого індивіда. До соціального характеру входить лише та сукупність рис характеру, яка булав більшості членів даної соціальної групи і яка виникла в результаті спільних для них переживань і спільного способу життя. Хоча завжди єті, хто відхиляється, із зовсім іншим типом характеру, структура особистості більшості членів групи являє собою лише різні варіації розвитку одного й того ж ядра, яка складається із спільних рис характеру такі варіації виникають за рахунок випадкових факторів народження й життєвого досвіду, оскільки ці фактори є різними для різних індивідів. Якщо ми бажаємо повніше зрозуміти одного індивіда, то саме ці елементи, що розрізняють, мають найбільше значення. Але якщо ми бажаємо зрозуміти, яким чином людська енергія спрямовується в певне русло й працює як виробнича сила при певному суспільному устрої, то основну увагу треба приділити характеру соціальному.
Поняття соціального характеру є ключовим для розуміння суспільних процесів. Характеру динамічному значенні аналітичної психології – це
170
специфічна форма людської енергії, що виникає в процесі динамічної адаптації людських потреб до певного способу життя в повному суспільстві. Характер визначає думки, почуття й вчинки індивіда. Відносно думок у це важко повірити, тому що всі ми поділяємо традиційне переконання, начебто мислення є сугубо інтелектуальним актом, що не залежить від психічної структури особистості. Однак це переконання неправильне, а якщо мислення відноситься не до емпіричних маніпуляцій з конкретними об'єктами, воно тим більше є неправильним осмислення етичних, філософських, політичних, психологічних або соціальних проблем – незалежно під чисто логічних операцій – значною мірою зазнає впливу психічної структури мислячої особистості. Це справедливо й відносно окремих категорій – таких, як любов, справедливість, рівність, самопожертвування тощо, – і відносно цілих доктрин або політичних систем. Кожне таке поняття, кожна доктрина містить у собі певну емоційну основу, яка визначається будовою характеру даного індивіда. Той факт, що ідеї мають емоційну основу, надзвичайно важливий, оскільки це є ключ до розуміння духу будь-якої культури. Різні суспільства
– або класи в суспільстві – мають специфічний характерна основі якого розвиваються й набирають сили різні ідеї. Наприклад, ідея праці й успіху як головних цілей життя змогла захопити сучасну людину лише через її самотність і сумніви. Спробуйте викликати ідею безперервних зусиль і прагнення успіху в індійців з Пуебли чи мексиканських селян – вас просто не зрозуміють, чи навряд зрозуміють, про що виговорите на їхній мові, тому що в цих людей зовсім інша будова характеру. Саме так Гітлері та частина населення Німеччини, що має аналогічну структуру особистості, цілком фанатично впевнені, що кожний, хто вважає, що людство спроможне скасувати війни, – є або безнадійним дурнем, або нахабним брехуном. Внаслідок їхнього соціального характеру життя без страждань і бідувань для них немислиме, як рівність і воля. Часто трапляється, що певна соціальна група нарівні свідомості сприймає якісь ідеї, але в дійсності ці ідеї не торкаються всієї натури членів цієї групи через особливості їхнього соціального характеру такі ідеї залишаються лише набором усвідомлених принципів, але в критичний момент люди виявляються неспроможними діяти згідно зі своїми принципами. Прикладом може бути робітничий руху Німеччині, коли нацизм одержав перемогу. Ще коли Гітлер не прийшов до влади, переважна більшість німецьких робітників голосувала за соціалістів та комуністів і вірила в ідеї цих партій, тобто ідеї ці були досить поширені. Але наскільки глибоко вони були засвоєні – це зовсім інша справа. Натиск нацизму не зустрів опору збоку його політичних супротивників, оскільки більшість з них не була готовою боротися за свої ідеї. Багато прихильників лівих партій – хоча вони вірили у свої партійні програми, доки ті користувалися впливом, – легко були приборкані, коли настав критичний момент. Детальний аналіз структури особистості німецьких робітників
171
виявляє одну з причин – хоча, звичайно, неєдину такого явища багато з них мали низку особливостей того типу особистості, який ми назвали авторитарним. У них глибоко вкоренилися шана до влади й сум за нею. Багато з цих робітників внаслідок такої структури особистості насправді зовсім не хотіли того, до чого їх закликав соціалізм власної незалежності всупереч владі й солідарності всупереч ізоляції індивіда. Одна з помилок радикальних лідерів полягала втому, що вони переоцінювали силу своїх партій вони бачили, наскільки поширені їх ідеї, і не помітили, наскільки поверхово ці ідеї засвоєні. У протилежність такій картині наш аналіз протестантизму й кальвінізму показав, щоці доктрини дуже глибоко захопили їх послідовників, тому що відповідали запитам і сподіванням, що закладені в характери тих людей, кому були адресовані нові релігії. Іншими словами, ідея може стати могутньою силою лише тоді, коли вона відповідає специфічним потребам людей даного соціального характеру. Структура особистості визначає не тільки думки й почуття людини, але і її вчинки. Заслуга цього відкриття належить Фройду, хоча його теоретичне обґрунтування хибне. Що діяльність людини визначається домінантними тенденціями структури особистості – це цілком очевидно в невротиків. Коли людина відчуває потребу рахувати вікна будинків або каміння на бруківці, неважко зрозуміти, що в основі цієї потреби знаходяться якісь примусові внутрішні потяги. Алі дії нормальної людини, як можна припустити, визначаються лише розумними міркуваннями й умовами реального життя. Однак за допомогою методів споглядання, що були введені психоаналізом, вдається встановити, що й так раціональна поведінка значною мірою визначається структурою особистості індивіда. Ми вже зустрічалися з ілюстрацією цієї залежності, коли розглядали значення праці для сучасної людини. Нестримне прагнення до безперервної діяльності викликане самотністю й тривогою. Таке спонукання до праці відсутнє в інших культурах, де люди працювали в міру необхідності, не підганялися додатковими внутрішніми силами. Оскільки в наш часу всіх нормальних людей прагнення до праці приблизно однакове, оскільки, крім того, напружена праця їм необхідна, аби вижити, легко випустити з уваги ірраціональний компонент цієї тенденції. Тепер слід поставити питання, якою є функція соціального характеру вжитті індивіда й суспільства. У першому випадку відповідь проста. Якщо характер індивіда більш-менш збігається з соціальним характером, то домінантні прагнення індивіда спонукають його робити саме те, що необхідно й бажано в специфічних соціальних умовах його культури. Наприклад, коли людина охоплена пристрастю до накопичування й відразою до всякої надмірності, така риса характеру може бути вельми корисною для неї, якщо це дрібний крамар, що повинен заощаджувати. Поряд з цією економічною функцією риси особистості мають й іншу, не
172
менш важливу функцію – чисто психологічну. Людина, для якої накопичування є потребою, вкоріненою в її особистості, отримує й глибоке психологічне задоволення від можливості вчиняти згідно з цією потребою вона виграє не тільки в економічному плані, ай психологічно. У цьому легко переконатися, спостерігаючи, наприклад, жінку з низів середнього класу на ринку зекономивши на покупці два центи, вона буде відчувати щастя, які людина з іншим типом особистості, що відчуває чуттєву насолоду. Таке психологічне задоволення з'являється в людини не тільки тоді, коли вона сама діє згідно з прагненнями, що кореняться в структурі її характеру, ай коли читає або слухає виклад ідей, близьких їй з тієї ж події. Для авторитарної особистості надзвичайно зваблива ідеологія, яка зображує природу як могутню силу, якій належить підкорятися або промова, що містить садистські зображення політичних подій читаючи або слухаючи це, людина з таким типом особистості відчуває психологічне задоволення. Таким чином, для нормальної людини суб'єктивна функція її соціального характеру полягає втому, щоб спрямовувати дії відповідно до її практичних потребі давати їй психологічне задоволення від діяльності.

( Цит.: Бегство от свободы. –
М.: Прогресс, 1986. Пер. Тарасенка В. М.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал