Навчальний посібник Луганськ-2014



Pdf просмотр
Сторінка6/20
Дата конвертації08.01.2017
Розмір5.21 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
Тема 4. ТЕОРІЯ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ
Мета: проаналізувати основні підходи до трактування поняття «партійна система». Визначити чинники, що впливають на тип партійної системи.
Розглянути провідні типології партійних систем. Розкрити роль системи партій у суспільстві. Визначити її взаємозв
᾽ язок із виборчою системою.

Ключові слова: політична партія, партійна система, виборча система, однопартійна система, двопартійна система, багатопартійна система.
ЗМІСТОВНИЙ БЛОК

План
1.
Наукові підходи до трактування феномену «партійна система»
2. Сучасні підходи до типологізації партійних систем
3. Функції партійних систем та їхній взаємозв’язок з виборчою системою

1. Наукові підходи до трактування феномену «партійна система»

Здійснюючи взаємозв’язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв’язку партій використовується термін
«партійна система». У найбільш загальному вигляді партійна система – це сукупність зв’язків і відносин між партіями, які претендують на володіння владою в країні.
Не дивлячись на те, що дослідження політичних партій дуже близьке до дослідження партійних систем, однак концептуальні та теоретичні засоби, які при цьому застосовуються, є різними. В класичній праці М. Дюверже ці
відмінності відображені в поділі книги на дві частини «Книга 1. Структура партій» і «Книга 2. Партійні системи». Праця Дж. Сарторі «Партії та партійні системи» також поділена на дві частини. В той час коли партії вивчаються спеціалістами з окремих країн, яких цікавлять партії як політичні інститути, партійні системи частіше привертають увагу вчених, які займаються порівняльним аналізом політики. Наголошуючи на високій суспільній значущості партійної системи у роботі «Політичні партії», М. Дюверже писав: «Партійна система дозволяє створити правлячий клас, який вийшов із народу і приходить на зміну колишньому класу... Найглибший зміст політичних партій в тому, що вони намагаються створити нові еліти...
Історично партії зародилися, коли народні маси почали реально брати участь у політичному житті: вони створили необхідні рамки, що дозволяють їм набирати зі своїх рядів власні еліти».
Розглядаючи умови виникнення та формування партійних систем, британський партолог Е. Лоуелл у роботі «Уряди та політичні партії в державах Західної Європи» виділяє наступні:
1) відсутність спільної угоди в суспільстві;
2) наявність непримиренних до уряду соціальних груп, метою яких є революція;
3) наявність непримиренної опозиції в парламенті;
4) наявність в історії країни революційних змін форм правління;
5) пропорційна виборча система;
6) звичка, що залишилася від деспотичної форми правління, – дивитися на уряд як на своїх ворогів.
Усі вчені сходяться в тому, що партійна система, як і всяка інша, складається з частин, які взаємодіють між собою і становлять єдине ціле.
Виходячи з цього, Я.-Е. Лейн і С. Ерссон визначають партійну систему як
«сукупність політичних партій, які діють в країні на основі відповідної організаційної моделі, яку характеризують властивості партійної системи».
Але з приводу питання, які саме властивості концептуально є важливими для теорії партійних систем, серед вчених не існує єдності. В складеному
А. Лейпхартом списку відзначені наступні властивості: 1) «мінімальні виграшні коаліції»; 2) тривалість існування уряду; 3) ефективна кількість партій; 4) кількість проблемних вимірів; 5) непропорційність результатів виборів. Інші вчені додають до цих характеристик міжпартійну конкуренцію та нестійкість виборчих симпатій. Щоб визначити дійсно суттєві характеристики партійної системи Я.-Е. Лейн і С. Ерссон зробили факторний аналіз набору з 14 показників, виділених на основі пропозицій А. Лейпхарта, на матеріалі 272 виборів у 16 європейських країнах з 1920 по 1984 рр. і прийшли до висновку, що європейські партійні системи мають п’ять головних вимірів:
1) подрібненість – тобто коливання в чисельності та силі одиниць, які складають партійні системи;

2) функціональна орієнтація – тобто відмінності між традиційними буржуазними партіями, релігійними та етнічними;
3) поляризація – тобто коливання в ідеологічній дистанції між партіями по «ліво-правій» шкалі;
4) радикальна орієнтація – тобто відмінності в ступені впливу лівих партій;
5) змінність – тобто відмінності в сумарній мобільності між партіями.
У сучасній фаховій літературі можна знайти визначення партійної системи у широкому та вузькому значенні. У вузькому значенні під
партійною системою розуміють взаємини між політичними партіями. У широкому – партійна система ототожнюється з політичною системою, оскільки партії є важливим засобом здійснення державної влади. Так,
З. Нейманн, вживаючи даний термін, не подає його чіткого визначення, підкреслюючи лише його зв’язок із системою керівництва. Однак таке трактування поняття «партійна система» навряд чи виправдане з огляду на те, що політичні партії не є єдиними учасниками політичного життя, а партійна система – лише частина політичної системи.
Західний політолог Є. Каак указує, що партійні системи представляють собою сукупність політичних сил, які представлені в парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в парламенті. Польський політолог Є. Вятр дещо інакше підходить до даного визначення, відзначаючи, що під партійною системою розуміється сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, які виявляються в суперництві або спільному змаганні за політичну владу. До трактування партійної системи російський дослідник Л. Ентін підходить як до політичного інституту, визнаного і санкціонованого державою, де відображаються умови формування і діяльність політичних партій, їх взаємозв’язки і взаємовідносини, основні принципи і база зв’язків з іншими елементами політичної системи.
Деякі автори обмежують поняття партійної системи лише зв’язками між самими політичними партіями, виключаючи з цієї сфери відносини між партіями та державою. Водночас важко погодитися з ототожненням партійної системи з державною владою. Очевидно, що поняття «партійна система» не охоплює такі соціальні інституції, як групи тиску, що також виступають достатньо активними учасниками політичного життя. Виконують вони інші функції і є елементом політичної системи.
Також у політичній теорії класичним вважається визначення, запропоноване М. Дюверже. Для нього партійна система – це форми та умови співіснування партій у певній державі. Отже, партійна система – це система відносин між політичними партіями.
Однак партійна система це щось більше, ніж просто сума конкуруючих на політичній арені партій. Саме зв’язки між політичними партіями визначають характер партійної системи як окремого політичного явища.
Тому партійна система – це, з одного боку, статична конфігурація
національних політичних партій на виборчому чи парламентському рівні, а з
іншого – динамічний характер взаємних зв’язків між партіями, визначеними насамперед їх боротьбою за виборчі голоси та публічне становище в контексті можливості завоювання відповідальності за державну політику.
Партійна система, на думку М. Дюверже, – це особливий тип взаємозв’язків між певними її ознаками, такими наприклад, як кількість партій, їх відносні розміри, домінуюча схема творення коаліції, географічна локалізація. Таким чином, M. Дюверже не лише згадує про динамічну систему взаємин між партіями, але водночас відзначає кілька ознак цієї системи, що впливають на характер та спосіб формування конкурентних міжпартійних зв’язків. Також М. Дюверже виокремив основні проблеми теорії партійних систем: класифікація; зв’язок з виборчою формулою; кількість партій та коаліційна політика; партії та опозиція тощо.
Д. Рак уважає, що партійна система не є звичайною сумою партій, людей, інституцій та форм активності. Це сукупність взаємин між політичними партіями в межах конкретного політичного режиму, що надає демократичним політичним партіям унікального значення.
У розумінні Дж. Сарторі, партійна система – це система взаємної діяльності, яка є результатом конкуренції між партіями. Вона спирається на взаємозалежності партій, на те, що кожна партія є функцією (у математичному розумінні) інших партій і реагує (в конкурентний спосіб чи ні) на поведінку інших політичних партій. Згідно його концепції, партійна система розташована на вході політичної системи суспільства та її головним завданням є сприйняття сигналів зовнішнього середовища, тобто громадянського суспільства, які виражаються в очікуваннях, мотиваціях,
інтересах, уподобання, ідеологічних установках, що надходять в політичну систему.
За наявності багатьох альтернативних підходів сучасна партологія розглядає загалом партійну систему у двох площинах: як сукупність
існуючих політичних партій (інституціональний підхід) і як механізм взаємодії з приводу влади (функціональний підхід).
Відповідно функціонального підходу партійна система розглядається зарубіжними та українськими вченими-політологами як організований за участю партій спосіб реалізації політичної влади: зокрема, російським політологом Г. Каменською – як сукупність партій, «що мають реальні можливості брати участь у формуванні державних органів, впливати на внутрішню і зовнішню політику країни»; українськими політологами:
А. Романюком – як «сукупність партій у країні, що фактично беруть участь у формуванні владних структур»; А. Колодій – як «форма управління суспільством, за якої боротьба декількох партій за владу виступає як механізм використання розходжень інтересів для розв’язання актуальних проблем суспільного життя і забезпечення, таким чином, суспільного прогресу». Така дефініція, на думку А. Колодій, значною мірою вирішує
суперечку про те, які партії слід відносити до партійної системи, а які – ні, і за яких умов та чи інша сукупність партій може вважатися сформованою
(тобто – реальною) партійною системою.
Водночас, застосування функціонального підходу до політичного аналізу дає ключ до пізнання не тільки міжпартійних, політичних відносин, а й до конституційно-правових інститутів влади, що є об’єктом і продуктом цих відносин; а також методологічно орієнтує на виявлення з усієї сукупності
існуючих у країні партій тих, які роблять політичну гру, реально беруть у ній участь, здійснюють владу чи впливають на її здійснення. Л. Дунаєва також визначає:
1) нормативний підхід до трактування поняття партійна система, який орієнтує на пошук якісних характеристик партій у міжпартійних стосунках, зазначаючи при цьому, що продуктивність даного підходу обмежена акцентуалізацією правових чинників на процес становлення, функціонування
і розвитку партійної системи. Нормативний підхід, на її думку, виключає з партійної системи нелегальні, радикально-революційні, антисистемні партії, діяльність яких не відповідає встановленим правилам гри, конституційним та
іншим правовим нормам, що регулюють політичні відносини і політичний порядок у країні;
2) структурний підхід, виходячи з концептуальних поглядів на це питання французького політолога Ж.-Л. Кермонна, який під партійною системою розуміє політичну конфігурацію, складену із сукупності незалежних елементів і зумовлену кількістю і параметрами існуючих у ній партій. Утім, очевидно, що така інтерпретація сутності партійної системи скоріше є притаманним інституційному підходу. До того ж, як слушно зазначає Л. Дунаєва, у структурному підході не визначається специфіка, статус і роль партій, що входять у партійну систему; неясним є й саме її функціональне призначення в суспільстві.
Отже, підсумовуючи вищевикладене, поняття «партійна система» в сучасній політичній науці визначається як: конфігурація політичних партій, які або конкурують, або співпрацюють між собою на підставі стабільних поглядів, що підлягають процесу інституціоналізації, визначають взаємні зв’язки між ними як на виборчій, так і на парламентській арені; система взаємних зв’язків між партіями та іншими елементами політичної системи; система коопераційно-конкурентних зв’язків між партіями, принциповою метою яких є перенесення та реалізація суспільних інтересів у межах державного процесу ухвалення рішень; система зв’язків, оформлених на різних політичних рівнях: виборчому, парламентському та організаційному.

2. Сучасні підходи до типологізації партійних систем
Однією із провідних проблем сучасної партології є проблема, яка виникає при вивченні партійних систем, полягає в аналізі змін виділених характеристик. Ці зміни можуть бути як результатом довгих часових тенденцій, так і швидких (навіть раптових) змін.
Характер партійних систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність демократії. Серед чинників, що впливають на формування партійної системи, можна назвати:
1. Характер соціальної структури суспільства.
2. Чинне законодавство.
3. Соціокультурні традиції.
4. Характер домінуючих у суспільстві проблем.
5. Домінування гетерогенних (боротьба за різні групи електорату) або гомогенних (боротьба за один прошарок електорату) видів партійної конкуренції.
6. Розповсюдження базової системи цінностей, що притаманна усім партійним напрямкам та домінуючим типам партійної співдружності (блоки, коаліції, локальні партійні союзи та ін.). Якщо партійна система пронизана полярними протиріччями, то і політична система буде мати конфліктний характер, лише підсилюючи напруженість суспільних відносин. Але якщо соціальні групи орієнтуються на єдину систему цінностей та ідеалів, то й партійна система буде характеризуватися більш толерантним характером міжпартійних та партійно-державних відносин.
Також сеpед ocнoвниx інcтитyційниx фaктopів, які впливaють нa poзвитoк пapтійнoї cиcтеми, cлід нaзвaти: фopмy державного пpaвління; фopмy деpжaвнoгo ycтpoю; тип пoлітичнoгo pежимy; cтpyктypy пapлaментy; тип вибopчoї cиcтеми.
Кількість та якість функціонування політичних партій у будь-якій країні впливає не тільки на співвідношення результатів виборців, але й на механізм формування уряду, а також на умови реалізації передвиборчих програм. Перші спроби класифікації партійних систем обмежувались виділенням типів систем за кількісним критерієм. Тобто вчених цікавило, скільки політичних партій існувало в тій чи іншій країні. Тому в політичній науці дуже поширеною є поділ партійних систем на однопартійні та багатопартійні. Так, наприклад, в основі типології партійних систем
М. Дюверже використовував саме кількісний критерій. В залежності від нього вчений виділив однопартійні системи (неконкурентні), які поділяв на деспотичні та демократичні різновиди та багатопартійні системи

(конкурентні) – з одною домінантною партією, двопартійні (біпартійні) та мультипартійні.
Досвід свідчить, що використання кількісного критерію типології партійних систем не є досконалим, тому що не дозволяє відстежувати, скільки політичних партій дійсно приймають участь в процесі прийняття політичних рішень. Тому типологізація партійних систем за якісним показником є більш досконалою. Наприклад, класифікація запропонована
Дж. Сарторі не тільки враховує кількісний критерій, але й характер взаємодії політичних партій, ступінь їхнього впливу на суспільство та політичну систему. Дана типологія розроблялась протягом певного часу, тому що потребувала детального вивчення особливостей кожного з розглянутих типів партійних систем. У результаті обробки значної кількості інформації щодо
існування західних демократій, а також сегментованих суспільств
Дж. Сарторі запропонував використовувати критерій поляризації, рівня партійної конкурентності та визначення таким чином центроспрямованого чи відцентрованого характеру механізму партійної системи.
Своє дослідження вчений почав зі зміни правила кількості політичних партій. Він не погоджувався, що невеликі партії не мають можливості здійснювати вплив на прийняття політичних рішень взагалі. Він виділяє категорію «коаліційний потенціал» або «потенціальні можливості шантажу» політичної партії. Перш за все, це стосується невеликих за розміром, але впливових політичних партій. Цей потенціал залежить від того, наскільки успішно партія провела виборчу кампанію, скільки місць в парламенті отримала і чи може приймати участь у формуванні уряду. Партії, які не відповідають даним характеристикам, вважаються невпливовими.
Іншим критерієм, що дозволяє рахуватися з такими партіями, є їхній вплив на спрямування партійного змагання. Партії, великі або маленькі за розміром, уважають впливовими, якщо їх існування визначає спрямування змагання або в бік правого партійно-політичного спектру, або ж лівого, змінюючи конкуренцію між партіями у бік центроспрямованого чи відцентрованого спрямування.
Спочатку вчений розбив типи партійних систем на прості: однопартійні та багатопартійні. Перша група включала суто однопартійну систему, систему з партією-гегемоном, партійну систему з домінуючою партією, в якій одна партія регулярно отримувала на виборах 50 % місць у парламенті, домінувала над невеликими партіями, а також сприяла виникненню та закріпленню ситуації, при якій жодна з інших партій не могла претендувати на можливість управління.
Група багатопартійних систем включала ряд інших типів. Партійна система обмеженого плюралізму складається з трьох-п
᾽ яти політичних партій. Змагання між цими партіями знаходиться, на думку Дж. Сарторі, в рамках центроспрямованого принципу. Партійна система крайнього плюралізму розширювала можливість впливу на прийняття політичних
рішень від трьох до шести або восьми політичних партій. Крім того,
Дж. Сарторі виводить новий тип партійної системи – атомізовану, під якою розуміє систему з необмеженою кількістю політичних партій, між якими не
існує практично жодної різниці, вони маловпливові, сприяють фрагментарності та не здатні до конструктивної роботи у парламенті. Така партійна система, звичайно, неефективна.
Таким чином, у своїй праці «Партії і партійні системи» Дж. Сарторі пропонує наступну семиступеневу класифікацію.
Однопартійна система характеризується монополією на владу з боку однієї партії. Створення інших партій заборонене законом. У такій системі партія зростається з державою. Основні політичні рішення ухвалюються вищими партійними керівниками, роль державних діячів в основному виконавча. Досвід функціонування однопартійних систем у XX столітті показав їхню неефективність і антидемократичність. Монополізація владних функцій однією партією неминуче веде до волюнтаризму і переважання командних методів управління, відчуження громадян від політики.
Однопартійні системи існували при тоталітарному режимі в СРСР і нацистській Німеччині, в Албанії, Румунії. В даний час вони існують в КНДР
і на Кубі.
Система з партією, що здійснює гегемонію по відношенню до інших
партій, існує в даний час в Китаї, до недавнього часу була в Мексиці і в більшості країн Східної Європи. «Квазібагатопартійність» також породжує тенденцію до зрощення партійного і державного апарату, така система не надає достатніх можливостей для виразу різних ідей і інтересів, що приводить до її кризи.
Система з домінуючою партією характеризується тривалим перебуванням у влади однієї партії за наявності малоефективної опозиції. До початку дев’яностих років такими були Ліберально-демократична партія
Японії й Індійський національний конгрес. У Швеції домінуючою партією є соціал-демократична. Система домінації дозволяє сформувати стабільний однопартійний уряд, але несе небезпеку відсталості і застою для правлячої партії.
Двопартійна система (біпартизм) припускає наявність у країні двох сильних партій, кожна з яких здатна до самостійного завоювання влади й її здійснення в результаті виборів. Ці партії періодично змінюють одна одну у владі. Біпартизм не виключає існування в країні й інших, менш впливових партій. Вони також беруть участь в політичному процесі, але не в змозі реально претендувати на владу. Класична модель двопартійної системи склалася в США, де періодично змінюють одна одну у керма державної влади Демократична і Республіканська партії. У Великобританії боротьбу за владу ведуть консерватори і лейбористи. Біпартизм дозволяє забезпечити відносну стабільність влади, оскільки створює однопартійний уряд, вільний
від нестійкості коаліційних угод. Опозиційні партії діють тут в руслі однакових базових цінностей.
Головною ознакою обмеженого, або поміркованого, плюралізму є конкуренція декількох політичних партій, кожна з яких не в змозі завоювати більшість місць у парламенті і самостійно здійснювати політичну владу. Як правило, при таких системах гостро постає проблема пошуку союзників і партнерів з метою створення коаліцій. В умовах поміркованого плюралізму
ідеологічні відмінності між партіями незначні. Дана система існує в таких країнах, як Австрія, Бельгія, Нідерланди, де конкурують три-чотири партії.
Система крайнього (поляризованого) плюралізму існує в таких країнах, як Франція й Італія. Вона має ряд ознак. По-перше, вона включає партії, які виступають проти існуючої системи. Ці партії дотримуються полярно протилежних ідеологій. По-друге, функціонує декілька політичних партій, об’єднаних у два або більше блоків, які сприяють консолідації політичних сил. По-третє, доступ до формування уряду можливий тільки для партій центру – правого і лівого. Крайні ж партії, виступаючи проти існуючої системи, не можуть взяти участь в уряді.
Нарешті, для атомізованої партійної системи характерне існування десятків і навіть сотень партій (Малайзія, Болівія).
Практика показала, що не існує єдиного стандарту в оцінках ефективності тих або інших партійних систем, хоча найважливішою підставою порівняння їхньої діяльності вважається забезпечувана політичною системою чуттєвість до соціальних запитів і потреб населення, можливість включення в процес ухвалення рішень якомога більшої кількості громадян, здатність населення до демократичного контролю за діяльністю правлячих еліт.
Тож дослідження питання класифікації партійних систем розглядалось у руслі передбачень нестабільності, до якої призводить багатопартійна система. Але вивчення зазначеного питання не могло обмежитись дослідженням великих демократій (це країни, які мають значний досвід демократичного розвитку, засвоєння демократичних цінностей). Так, вивчення Р. Далем так званих малих демократій дало нові результати. В своїй роботі
«Політична опозиція в західних демократіях» учений продемонстрував залежність розвитку партійної системи не тільки від наявності різних поглядів у суспільстві, але й від стосунків між політичними партіями від коаліційних до змагальних. Р. Даль виділив наступні типи партійних систем: суто змагальну, систему співробітництва та змагання, коаліційну та змагальну або суто коаліційну. Але умовність цієї типологізації призвела до того, що вона дуже рідко використовується як одна з головних для дослідження, а тільки як додаткова.
Спробу вдосконалити типологію Дж. Сарторі здійснив А. Сайрофф, використовуючи такі критерії для її побудови, як розмір та вплив політичних
партій, що отримали на виборах більш ніж 3 % голосів виборців. Він пропонує таку класифікацію: двопартійна система; двох з половиною партійна система; помірковано багатопартійна система з кількістю партій від трьох до п’яти; поміркована партійна система з домінантною партією; поміркована партійна система з двома головними партіями; поміркована партійна система з партіями, між якими існує баланс; поляризована багатопартійна система з однією домінантною партією; поляризована багатопартійна система з двома головними партіями; поляризована багатопартійна система з партіями, між якими встановлено баланс.
Таким чином, дана типологізація базується на використанні критерію кількості партій, які приймають участь в управлінні; критерію відносного балансу між партіями; аналізу строків формування уряду, а також методів управління країною. В запропонованій типології вчений більш детально розглянув категорію «мультипартизму».
З точки зору наявності центристських партій в партійній системі нідерландський політолог Г. Даалдер виділяє кілька варіантів, у яких центристські партії виконують різні функції і мають різний статус та виокремлює сім типів партійних систем: двопартійна система – класичним прикладом є Великобританія, де для партії центру навіть немає необхідного поля діяльності. У даному випадку можна говорити про центр як точку тяжіння обох конкуруючих партій; система двох із половиною партій, яка діє в ФРН, де вільна демократична партія (СвДП) міцно зайняла місце третьої партії і домагається входження в коаліційний уряд поперемінно з двома головними партіями –
СДПН і ХДС/ХСС; партійна система, де основній політичній силі протиставляється декілька менш значимих політичних партій. Приклад системи, в якій домінуюче положення займає одна велика партія, дає Італія, де християнські демократи (ХДП) для створення урядової коаліції періодично змінюють своїх союзників з числа більш дрібних партій; двоблокова партійна система, при якій основна боротьба за владу ведеться політичними суперниками, як це має місце у Франції та Данії, пересування однієї партії з одного блоку в інший може призвести до зміни співвідношення сил на політичній арені. Тут відкриваються можливості для маневрування сил, які умовно можна визначити як лівий і правий центр; партійна система з регулярним правлінням однієї чи коаліції партій, що час від часу змінюють своїх союзників (наприклад, Нідерланди);
партійна система урядів меншості. У цьому разі політичні партії, що знаходяться при владі, можуть претендувати на статус центристських, адже
їхня участь у формуванні та діяльності уряду зустрічає менший супротив із боку інших партій; партійна система нестійких коаліцій. Прикладом може слугувати
Ісландія. Дана система не має чіткої схеми формування уряду. Партії можуть об’єднуватися для вирішення певних проблем, тому дані коаліції часто постають у модифікованому вигляді. В цій системі можливе існування значних за кількістю учасників коаліцій, тому що вони складаються з представників навіть протилежних політичних сил.
Якщо спиратися на світовий досвід в аналізі партійних систем, то сьогодні він передбачає розгляд не тільки простої кількості партій, але й рівня впливу партій на суспільно-політичні процеси, їхнє місце в
ідеологічному просторі, ступінь та природу підтримки цих партій, їх організаційні ознаки та тип керівництва. Дослідження типів партійних систем
Ж. Блонделем було обмежено західними демократіями, і трьома критеріями, а саме: кількістю партій, рівнем їхнього впливу та місцем в ідеологічному просторі.
Прийшовши до висновку, що більшість політичних партій розрізняються скоріше за іміджевими ознаками, ніж за структурними,
Ж. Блондель виділив чотири групи країн для дослідження. Так, в першу групу вчений відносить Сполучені Штати Америки, Нову Зеландію,
Австралію, Великобританію та Австрію. Ці країни він відносить до двопартійних систем, тому що в них дві найбільш впливові політичні партії отримують на виборах майже сто відсотків голосів виборців. Другу групу країн (Німеччина, Люксембург, Канада, Бельгія) відносить до трипартійної системи, виходячи з того, що дві головні партії в цих країнах отримують від
75 до 80 % голосів виборців. Решта країн складають багатопартійну систему.
При цьому в Данії, Швеції, Норвегії, Італії, Ірландії та Голландії дві найвпливовіші політичні партії отримують дві третини голосів, в Швейцарії,
Франції та Фінляндії майже половину. Ці країни вчений трактує як
«геніально» багатопартійні, де чотири, п’ять або навіть шість партій відіграють значну роль у політичних системах країн.
Такий критерій, як вплив партій дозволив Ж. Блонделю прийти до висновку, що першій групі країн практично не властива розбіжність у можливостях впливу. У трипартійних системах протилежність двох головних партій більш очевидна, ніж у першій групі. Ж. Блондель виводить показник різниці між партіями і зазначає, що в першій групі він становить 1,6, а в другій – 10,5. Третю групу країн можна класифікувати як партійну систему з домінантною партією, що передбачає існування партії, яка послідовно отримує на виборах майже 40 % голосів, що складає практично в два рази більше, ніж решта політичних партій, і в змозі досягти більшості місць в парламенті. Четверта група країн складає тип багатопартійної системи без
домінантної політичної партії, де три або чотири політичні партії отримують практично рівну електоральну підтримку і разом формують коаліцію.
У результаті проведеного аналізу ідеологічних особливостей цих суспільств учений демонструє наступну ідеологічну панораму, звичайно з певними виключеннями. Так, перша група, за виключенням США, приблизно гомогенна: в чотирьох країнах змагаються між собою Соціалістична партія та
Консервативна або Християнська. Країни другої групи, такі як Бельгія,
Німеччина та Люксембург в чомусь нагадують першу групу, тільки вони мають більш міцну партію в центрі, яка, зазвичай, має соціалістичну спрямованість. Щодо решти країн цієї групи, то в них невелика партія має не центристський напрямок, а лівий. Три скандинавські країни мають
Соціалістичну партію як домінантну, в Ірландії та Італії в якості такої виступають Консервативна та Християнська партії. В цих країнах так само, як і у Фінляндії та Франції Комуністична партія мала достатньо міцні позиції, тому соціалістична ідеологія була виражена досить слабко. В країнах четвертої групи без домінантної політичної партії, останні функціонують на лівому та правому флангах.
Г. Алмонд та Дж. Пауелл виділяють змагальні партійні системи, які намагаються збудувати електоральну підтримку, та неконкурентні
авторитарні системи, які намагаються керувати суспільством. У змагальній партійній системі агрегація інтересів відбувається на декількох рівнях: в межах певної партії, оскільки партія вибирає кандидатів та висовує пропозиції відносно політичного курсу; через електоральну конкуренцію; шляхом угод та коаліційного будівництва в органах законодавчої та виконавчої влади.
Таблиця 4.1.
Класифікація змагальних партійних систем за кількістю партій та
ступеню міжпартійного антагонізму

Двопартійна система
Система коаліцій більшості
Багатопартійна система
Консенсусна
Сполучені Штати
Америки, Велика
Британія, Австрія
1966-1980
Західна
Німеччина
Норвегія
Узгоджувальна Австрія 1948-1966 Нідерланди
Бельгія
Конфліктна
Австрія 1918-1934 П’ята
Французька республіка
Італія,
Веймарська
Німеччина,
Четверта
Французька республіка

Мажоритарні та багатопартійні системи відрізняються кількістю політичних партій, що впливає на законодавчий процес та шляхи формування
уряду. В мажоритарних системах просто домінують дві партії (США) або
існують дві провідні партії та діють електоральні закони, що забезпечують одній із них парламентську більшість (Велика Британія). В чисто багатопартійних системах співвідношення партій, структура виборчої підтримки та електоральні закони практично виключають завоювання однією партією більшості в законодавчому органі. Агрегація інтересів в ході після виборчого торгування між партіями відіграє там вирішальну роль в визначенні правлячого курсу.
Ступінь антагонізму або поляризації партій впливає на рівень стабільності уряду. В консенсусних партійних системах партії, що контролюють більшість місць в парламенті, не дуже відрізняються одна від одної з точки зору політичних курсів і в достатній мірі довіряють одна одній і політичній системі (США. Велика Британія, Німеччина). В такого роду системах може вестися напружене торгування та йти жваве політичне життя, але це не загрожує системі.
В конфліктних політичних системах в законодавчому органі домінують партії, що сильно розходяться між собою по принциповим питанням або вороже налаштовані по відношенню одна до одної і до політичної системи (Росія, Україна). Якщо партійна система має змішані характеристики і консенсусної, і конфліктної. Г. Алмонд та Дж. Пауелл називають її консоціативною або узгоджувальною.
Авторитарна партійна система також є спеціалізованою структурою агрегації інтересів. Тут агрегація інтересів проходить в межах партії або в ході взаємодії між групами підприємців, землевласників та
інституціональними групами в нутрі бюрократії або воєнних. Громадяни не мають можливості впливати на цей процес через вибір партійних альтернатив.
Авторитарні партійні системи розрізняються по рівню контролю в нутрі партії та ступеню контролю партії над іншими групами в суспільстві.
Наявність ексклюзивної правлячої партії передумовлює повний контроль партійного керівництва над політичними ресурсами. Така партія заперечує будь-яку легітимну агрегацію інтересів внутріпартійними групами та не допускає ніякої свободи діяльності соціальних груп, громадян або інших урядових органів. Вона пронизує усе суспільство та мобілізує підтримку політики, яка вироблена партійним керівництвом. Засобом легітимації її політичного курсу виступає всезагальна політична ідеологія, що претендує на знання істинних інтересів громадян, якими би не були їх дійсні бажання.
Авторитарні партійні системи можуть також базуватися на інклюзивній політичній партії, яка визнає і намагається координувати різні соціальні групи, що існують в суспільстві. Вона приймає та агрегує певні автономні
інтереси, одночасно придушуючи інші та заперечуючи будь-які форми діяльності, здатні підірвати її панування.

Отже, першою спробою класифікації партійних систем є запропонована М. Дюверже класична типологія за кількісним критерієм. Але умовний поділ систем на однопартійну, двопартійну та багатопартійну не пояснював нестабільність урядів, конфліктність партійних систем, їхній розпад та трансформацію. Подолати обмеження використання понять
ідеологічної полярності ставив на меті Дж. Сарторі, який в своїй типології значно розширив кількісний критерій і врахував характер взаємодії політичних партій, ступінь їхнього впливу на суспільство та політичну систему. Він використовує поняття «поміркованого» та «поляризованого» плюралізму.
Спроби вирішити проблеми подолання недоліків класифікації партійних систем робили західні вчені А. Сайрофф, Р. Даль, Г. Алмонд тощо.
Але найбільш принциповими критеріями для будь-якого дослідження залишаються наступні: кількість політичних партій та відносини між ними.
Найбільш загальну типологію свого часу запропонував Ж. Блондель, який на основі кількості партій, рівня їх впливу та місця в ідеологічному просторі виділив чотири типи партійних систем: двопартійну, трипартійну системи, партійну систему з домінуючою партією та партійну систему без домінуючої партії.
3. Функції партійних систем та їхній взаємозв’язок
з виборчою системою

Політичні партії активно впливають на діяльність органів державної влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є одним
із базових інститутів сучасного суспільства, без якого не можливе функціонування представницької демократії, яка потребує розвинутих і добре організованих партій. За їх відсутності посилюється загроза виникнення авторитарного режиму.
Демократія забезпечується участю партій у виборах, позаяк на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції особистостей, а інтереси суспільних груп. Партії нині є невід’ємною частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через партії.
Багатопартійність е певною гарантією проти корупції, зловживань владою, своєрідним способом контролю державних діячів.
Партійна система – це політична структура, що утворюється із сукупності політичних партій різних типів з їх стійкими зв
ʼ язками і взаємовідносинами між собою, а також з державою та іншими інститутами влади, характером, умовами діяльності, поглядами на базові цінності політичної культури суспільства та ступенем узгодженості цих поглядів у ході реалізації прийнятих ними ідеологічних доктрин, форм і методів практичної політичної діяльності.

Відповідно концепції Дж. Сарторі, вона (партійна система) розташована на вході політичної системи суспільства та її головним завданням є сприйняття сигналів зовнішнього середовища, тобто громадянського суспільства, які виражаються в очікуваннях, мотиваціях,
інтересах, уподобання, ідеологічних установках, що надходять в політичну систему.
Г. Алмонд виділяв наступні функції партійної системи:
1) агрегація інтересів та вимог;
2) артикуляція інтересів та вимог громадян;
3) політична соціалізація;
4) політичне рекрутування;
5) політична комунікація.
Сучасні американські політологи Дж. Лапаломбара та М. Вайнер у роботі «Політичні партії та політичний розвиток» додали ще три функції до концепції Г. Алмонда: легітимація управління, національна інтеграція, вирішення управлінських конфліктів.
Значний вплив на формування партійних систем має ступінь сформованості правової бази. Особливо це стосується виборчого законодавства. Зв
᾽ язок між типом виборчої системи та системи партій визначив М. Дюверже, який сформулював три «соціологічних закони».
1. Пропорційна виборча система веде до формування партійної системи з багатьма партіями, які мають досить жорстку внутрішню структуру і незалежні одна від одної.
2. Мажоритарна виборча система абсолютної більшості
(з голосуванням у два тури) зумовлює появу партійної системи, яка складається з кількох партій, що прагнуть до взаємних контактів і компромісів та об’єднання в коаліції.
3. Мажоритарна виборча система відносної більшості (з голосуванням в один тур) сприяє становленню двопартійної системи.
Сформульовані М. Дюверже закони свідчать, що виборча система впливає не тільки на кількість партій у країні, а й на відносини між ними. Як показує історичний досвід, двопартійна система формується здебільшого в країнах з мажоритарною виборчою системою відносної більшості. Цьому сприяє, зокрема, те, що виборець вважає за краще віддати свій голос в
єдиному турі голосування за представника тієї партії, яка має найреальніші шанси на успіх, він втрачає інтерес до слабких партій. Голосування у два тури, тобто мажоритарна система абсолютної більшості, породжує політику електоральних союзів, які потім знаходять своє продовження у створенні
єдиної парламентської фракції, формуванні парламентської більшості та утворенні урядової коаліції. Голосування в один тур, тобто мажоритарна система відносної більшості, не спричиняє потреби в електоральних союзах.
Кожна партія прагне самостійно використати свій шанс. У межах мажоритарної системи відносної більшості не виключається приєднання
слабкої партії до сильної, що примушує першу приймати правила гри останньої.
Пропорційна система також не сприяє утворенню електоральних союзів; кожна партія прагне самостійно використати свій шанс. Однак вона неминуче ставить партії перед необхідністю формування урядових коаліцій, оскільки, як правило, жодна з них не має змоги здобути більшість парламентських місць і самостійно сформувати уряд. Пошук компромісів у формуванні уряду ускладнюється тим, що депутати вже пов’язані передвиборними обіцянками, прагнуть зберегти обличчя партії, щоб мати підтримку своїх виборців і на наступних виборах. Труднощі у формуванні парламентських коаліцій і нестабільність уряду є характерними рисами політичного життя держав з пропорційною виборчою системою і породжуваною нею багатопартійною системою.
Р.-Ж. Шварценберг подібно до дослідження М. Дюверже, який пов’язував становлення типу партійної системи у залежності від типу виборчої системи, довів, що в країнах Заходу фактичний рівень міжпартійної конкуренції багато в чому зумовлюється виборчою системою, що затвердилася в суспільстві: пропорційна виборча система нерідко призводить до виникнення «повної багатопартійності» – появі п’яти і більше партій, які мають приблизно однаковий ступінь політичного впливу; запровадження
«виборчого бар’єру», коли партії, які претендують на парламентське представництво, повинні набрати певний мінімум голосів від загального числа виборців, сприяє поступовому формуванню
«помірної багатопартійності», представленої 3-4 впливовими політичними силами; мажоритарна система в два тури голосування веде до утворення двоблокової системи («недосконалої двопартійності»), мажоритарна система з голосуванням в один тур – до формування стійких двопартійних систем.
Таким чином, виборча система спричиняє безпосередній вплив на формування політичних партій, які вже свою діяльність підпорядковують її принципам, що призводить до висунення на перший план саме електорального аспекту функціонування політичних партій.
Більш ґрунтовне дослідження провів американський політолог
М. Уоллерстайн, який досліджував взаємовплив виборчої формули, форми правління та партійної системи. При цьому він зазначав, що певні сполучення форм правління і виборчого принципу можуть привести як до стабільної, так і до нестабільної демократії. Він виділяє чотири комбінації вищевказаних принципів:
1. Варіант, що забезпечує сильне представництво, – це парламентська форма правління з мажоритарною системою. Остання звичайно обмежує кількість партій, що змагаються, двома і надає більш сильній з них непропорційно (у порівнянні з кількістю поданих за неї голосів) велику кількість місць у законодавчому органі. В парламентських демократіях партія більшості контролює і виконавчу владу, і парламент. Найбільш яскравий
приклад тут – Великобританія. Всі післявоєнні уряди в цій країні (за виключенням одного) спирались на однопартійну більшість в парламенті, хоча жодна з правлячих партій не отримувала абсолютної більшості голосів з
1931 року. Один із небажаних наслідків такого варіанту забезпечення сильного уряду полягає в тому, що найнезначніші політичні коливання можуть викликати значні зміни у складі парламенту і в політиці уряду. Цей недолік міг би вважатись прийнятним, якщо б розподіл голосів коливався навкруги 50 %-ї відмітки – трохи більше або трохи менше. Між тим верхня межа електоральних успіхів, враховуючи територіальне розміщення електорату трьох партій, не перевищує 40 %. Для такої ситуації характерна слабка послідовність у політичному житті держави при зміні кабінетів у випадку, якщо на найближчих виборах результати зміняться скільки-но
істотним чином. Подібна невизначеність може дорого обійтись національній економіці.
2. Другий варіант – це президентська форма правління у сполученні з системою відносної більшості. Прикладом можуть слугувати Сполучені
Штати. При біпартизмі партії президента не обов’язково бути одночасно партією більшості в Конгресі. В США в останні десятиріччя демократи контролювали обидві палати конгресу, а республіканці – президентську посаду. Інший феномен, котрий іноді асоціюється з президентською формою правління, також можна спостерігати в післявоєнних США, – це слабкість політичних партій. Стандартним стало зауваження про те, що в американській політиці домінують окремі особистості.
3. Третій варіант існує в більшості країн Західної Європи, окрім
Великобританії і Франції: парламентська модель із системою пропорційного представництва. Кількість партій в цих країнах різноманітна, іноді їх багато, але всюди при владі – коаліційні уряди. Єдине виключення створюють однопартійні кабінети меншості. Проте такі уряди цілком припустимі, оскільки вони фактично користуються підтримкою коаліції більшості, учасники якої надають перевагу не входити у верхній ешелон управління офіційно.
Всі ці три сполучення дієздатні в тому сенсі, що надовго забезпечують стабільність представницької демократії.
4. Четверта комбінація – президентська система з виборчим законом, що передбачає пропорційне представництво в парламенті, – найменш стійка.
На жаль, саме цей тип правління був уведений в нових демократіях Східної
Європи. При пропорційній виборчій системі багато партій отримують місця в парламенті. Однак оскільки не парламент обирає уряд, то партіям немає необхідності вести переговорний процес з метою формування правлячої коаліції. Уряд призначається президентом. При багатопартійності партія президента, вірогідніше за все, отримує порівняно невелику кількість депутатських мандатів. Президент не може керувати, не маючи підтримки парламенту, але останній не несе відповідальності за дії уряду і тому не
зобов’язаний його підтримувати. В цьому і полягає причина постійного конфлікту між президентом і парламентом, що може привести керівництво країною у кризовий стан. Президенти, неспроможні домовлятися з парламентом, змушені вдаватись до інших політичних сил і діянь, щоб керувати без парламенту. Але коли традиційні політичні інститути перестають діяти, вони опиняються в занепаді. Парламент втрачає свій авторитет, а демократичні інститути руйнуються.
Подібний сценарій не є невідворотним, однак у випадку, коли президентська форма правління сполучається із системою пропорційного представництва, небезпека паралічу демократичних інститутів досить висока.
Тaким чинoм, пapтійнa cиcтемa фікcyє якіcний cтaн poзвиткy бaгaтoпapтійнocті, кoли певнa cyкyпніcть пapтій вcтaнoвлює cтійкий і cтaбільний зв’язoк з електopaтoм, пpедcтaвляючи інтеpеcи знaчнoї чacтини вибopців y cиcтемі деpжaвнoї влaди. Для тієї чи іншoї кpaїни xapaктеpний cвій, особливий, тип пapтійнoї cиcтеми. Не іcнyє і єдинoгo cтaндapтy в oцінці ефективнocті пapтійниx cиcтем. Не підлягaє cyмнівy лише oдне – пapтійнa cиcтемa відoбpaжaє oб’єктивні пoлітичні pеaлії кoжнoї кoнкpетнoї кpaїни.

Література основна

1.
Исаев Б. А. Практическая партология. Генезис партий и партийно- политических систем / Б. А. Исаев. ― СПб. : Петрополис, 2010. ― 514 с.
2.
Исаев Б. А. Теория партий и партийных систем : [для студ. вузов] /
Б. А. Исаев. — М. : Аспект Пресс, 2008. — 367 с. — (Серия «Учебное пособие»).
3.
Обушний М. І. Партологія : [навч. посібник] / М. І. Обушний,
М. В. Примуш, Ю. Р. Шведа ; [за ред. М. І. Обушного]. — К. : Арістей, 2006.
— 432 c.
4.
Примуш М. В. Політичні партії: історія та теорія / Микола
Васильович Примуш. — К. : Професіонал, 2008. — 416 с.
5.
Хімченко О. Г. Політичні партії і виборчий процес в умовах розбудови демократичного суспільства : навч. посібник / О. Г. Хімченко. —
К. : Професіонал, 2006. — 208 с.
6.

Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій і партійних систем : [Навч. посібник] / Шведа Ю. Р. ― Львів : Тріада плюс, 2004. ― 528 с.

Література додаткова

1.
Aлмoнд Г. Cpaвнительнaя пoлитoлoгия cегoдня: Миpoвoй oбзop :
[Учебнoе пocoбие] / [Aлмoнд Г., Пayэлл Дж., Cтpoм К., Дaлтoн P.]. ― М. :
Acпект Пpеcc, 2002. ― 537 c.

2.
Дюверже М. Политические партии / Морис Дюверже ; [пер. с франц.
А. Зиминой]. — М. : Парадигма, 2005. — 544 c. — (Серия «Концепции»). —
(Научное издание).
3.
Политическая теория в ХХ веке : [Антология] / [Под ред.
А. Павлова]. ― М. : Территория будущего, 2008. ― 856 с.
4.
Политология : [учебник] / [под ред. А. Мельвиля]. ― М. : Проспект,
2013. ― 624 с.
5.
Романюк А. Партії та електоральна політика / Романюк А.,
Шведа Ю. ― Львів : ЦПД – «Астролябія», 2005. ― 348 с.
6.
Уоллерстайн М. Избирательные системы, партии и политическая стабильность / Уоллерстайн М. // Политические исследования. — 1992. —
№ 5/6. — С. 17—26.
7.
Blondel J. Types of Party System / Blondel J. // Canadian journal of
Political Science. ― 1968. ― № 1―2. ― РP. 180―203.
8.
Sartori G. Parties and Party Systems / A Framework for Analysis /
Giovanni Sartori. ― London : ECPR Press, 2005. ― 342 p.
9.
Siaroff A. Two-And-A-Half-Party System and the Comparative Role of the «Half» / Siaroff A. // Party Politics. ― 1999. ― № 3. ― P. 267―290.

КОНТРОЛЬНО-АДАПТАЦІЙНИЙ БЛОК


Контрольні запитання
1.
Проаналізуйте причини та умови формування партійної системи.
2.
Розкрийте основні чинники, які впливають на тип партійної системи.
3.
Охарактеризуйте типологію партійних систем М. Дюверже.
4.
Які критерії покладено в основу класифікації партійних систем
Дж. Сарторі?
5.
Визначить особливість типології партійних систем Ж. Блонделя.
6.
Проаналізуйте взаємовплив форми правління, виборчої формули та партійної системи.
Теми доповідей та рефератів
1.
Критерії типологізації партійних систем.
2.
Вплив виборчої формули на формування партійної системи в
Україні.
3.
Типологія партійних систем С. Волінеца.
Логічні завдання та проблемні запитання


1. Прокоментуйте вислів американського транзитолога Адама
Пшеворського, який писав, що «демократія – це система, за якої партії програють вибори, проте цей програш не є ні ганьбою, ні злочином».
2. Порівняйте критерії типологізації партійних систем Дж. Сарторі та
Ж. Блонделя.
3. Проаналізуйте функціонування законів М. Дюверже на прикладах конкретних країн.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал