Навчальний посібник Луганськ-2014




Сторінка3/20
Дата конвертації08.01.2017
Розмір5.21 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

А. Лейпхарт (н. 1936 р.) у своєму дослідженні «Демократія в багатоскладних суспільствах» розглядає партії як політичних представників сегментів, організованих виразників їх волі, механізм висунення лідерів сегментів, як основний інституційний засіб перенесення суспільних протиріч в сферу політики. Слідуючи за Дж. Сарторі серед багатопартійних систем виділяє помірно багатопартійні (3-4 партії), вкрай багатопартійні (5 партій і більше), а в гомогенному суспільстві – двопартійні системи. Оптимальною умовою для демократії (співучасті у владі представників сегментів) вважає помірну багатопартійність, при якій партії є виразниками інтересів меншості.
Спробу універсалізації теорії політичних партій здійснив американський дослідник К. Джанда у 1950-1978 рр. Для цього його команда дослідила 158 політичних партій у 53 країнах десяти культурно-географічних регіонів світі, додавши на останній стадії аналізу ще 50 партій. Для наукового аналізу вчений ввів більше ста характеристик, які враховували організаційні, ідеологічні, соціальні, етнічні, національні, регіональні та інші відмінності. Створити універсальну теорію вченому не вдалось, але він
фактично визначив сучасні напрямки дослідження політичних партій на основі сформульованої ним «загальної та спеціальної» теорії партій.
1.

Інституціоналізація – процес, якість та стан, за допомогою якого політичні партії набувають значення та стійкості.
Показники
інституціоналізації: тривалість існування, кількість розколів та злиття, електоральна стабільність представництва в законодавчих органах.
2.

Проблемна орієнтація партії, тобто знаходження її на шкалі
«лівий-правий». Більшість сучасних партій мають на ній своє місце, інші не вписуються в контекст цієї шкали: екологічні, феміністські, пацифістські, антинатовські, антиядерні, постмодерністські.
3.

Cоціальна підтримка, захист партій певних інтересів соціальних груп, яка вимірюється такими показниками: економічний статус, релігія, етнічна та расова належність, рівні урбанізації та освіти.
4.

Автономія, або структурна незалежність партії від інших організацій та інститутів як всередині, так і за межами країни. З категорією автономія пов’язані такі поняття: джерела фінансування, джерела поповнення лав партії, взаємовідносини з іншими партіями, відносини з
іноземними організаціями.
5.

Залученість передбачає аналіз правил та норм вступу і стимули (як матеріальні або економічні, так і ідейні або політичні), виконання партійцями статутних положень, дотримання партійної дисципліни.
6.

Стратегія і тактика. Під стратегією розуміється план досягнення мети, під тактикою – дії та діяльність партії щодо реалізації мети.
7.
Урядовий статус. Ця категорія, на думку К. Джанда, відображає природу та ступінь участі партії в загальнонаціональній політиці. Показник урядового статусу залежить від її електоральної підтримки (кількість голосів, що партія отримала), політичного значення (кількість місць в законодавчих органах та авторитет законодавців від партії).
Тож, спираючись на теорію партій К. Джанда, сучасна партологія формується дослідженнями, які проводяться за наступними напрямками.
1. Інституціоналізація партії. К. Джанда визначає її як ступінь матеріалізації партії в суспільній свідомості, в результаті чого вона починає
існувати незалежно від її лідерів, регулярно залучається до значущих моделей поведінки.
Р. Роуз та Т. Макі вважають, що «ми можемо говорити про інституціоналізацію партій у тому випадку, коли вона приймала участь більше ніж в трьох виборчих кампаніях. Якщо партія не змогла цього досягти, то її не можна назвати як ту, що зміцнила». Автори пропонують виділити чотири фактори, які збільшують шанси інституціоналізації партії: виникнення одночасно з проведенням перших вільних виборів; пропорційна виборча система; опора на організовану соціальну групу; первісний успіх на виборах.

Перспективи інституціоналізації партії пов’язують також і з умовами їх виникнення. А. Панеб’янко виділяє три важливих фактора: виникла партія з «центру», щоб потім проникнути на «перефірію», чи виникла з місцевих організацій, які потім об’єднавшись, набули статусу загальнонаціональної
(вчений називає ці варіанти, відповідно,
«проникнення» та «диффузія»); чи мала партію підтримку з боку вже діючих інститутів, чи розвивалась, спираючись на власні сили («зовнішня» і «внутрішня» легітимація); чи відбувалось об’єднання партії на основі харизматичного лідера.
Вчений вважає, що проникнення, внутрішня легітимізація та відсутність харизматичного лідера сприяють успішній інституціоналізації.
Панеб’янко пропонує розрізняти партії за «досягнутими ними рівнями
інституціоналізації», що дозволяє передбачати не тільки виникнення внутрішньопартійних груп, але і характер розвитку партій. Наприклад, партії з високим рівнем інституціоналізації менш схильні до змін. А дослідниця
М. Уефлінг формулює теоретичне положення, згідно якого високий рівень
інституціоналізації усіх партій пом’ягшує соціальні конфлікти та сприяє стабільності.
2. Проблемна орієнтація. Численні дослідження регулярно показують, що право-ліва шкала виявляє хорошу розрізняльну здатність. І на ній вдається розташувати практично всі партії. Більше того, практично все різноманіття проблем також зводиться до цієї шкалою. Останнім часом з’являються партії, політичні установки яких сконцентровані на якійсь одній проблемі або класі проблем. Я.-Е. Лейн і С. Ерссон проводять відмінність між неструктурними проблемами, що мають відношення до політичного процесу на загальнонаціональному рівні, і структурними проблемами, специфічними для певних соціальних груп. Структурні проблеми виступають джерелом виникнення етнічних, релігійних, регіональних партій.
Останнім часом з’явилися роботи, присвячені дослідженню партій, що орієнтуються на неструктурні проблеми. Особливо це стосується нових партій, які ставлять в основу вирішення проблем, не притаманних класичній шкалі. Головним прикладом тут можуть служити проблеми захисту навколишнього середовища, що стали предметом турботи європейських
«зелених»
3. Соціальна підтримка. С. М. Ліпсет і С. Роккан здійснили порівняльно-політологічне обґрунтування ролі партій як політичних виразників соціальних розколів. Вони виділили чотири основні лінії розколу
– між центром і периферією, державою і церквою, містом і селом, власниками та робітниками. Це слугувало свого роду поштовхом до появи в
Європі політичних партій з різними соціальними базами (регіональних, релігійних, професійних тощо.) Вони стверджували, що обумовленість партій громадськими розколами призвела до «застигання» європейської партійної
системи, через що, в 60-х роках ХХ ст. партії розташовували практично тим же рівнем підтримки, як чотири десятиліття тому.
Інше емпіричне дослідження С. Ерссона і Я.-Е. Лейна показало, що
«відмінності в підтримці окремих партій багато в чому пояснюються регіональними факторами, але на регіональному рівні сильний вплив на уподобання виборців мають такі фактори, як релігія і класова приналежність». По відношенню до сучасних партій часто фіксуються
«зрушення на рівні бази довгострокової підтримки партій – партійних
ідентифікацій і соціальних розколів. У дослідженні «Коли партії зазнають краху», К. Лоусон і П. Меркл розглядають ці зрушення як важливих свідчень занепаду партій. Тому що у всьому світі виникають рухи, орієнтовані на рішення якої-небудь однієї проблеми; групи інтересів уподібнюються партіям; другорядні партії водночас виграють вибори, в той час як досі провідні партії втрачають довіру виборців.
4. Організаційна модель. Значна частина емпіричних порівняльних досліджень з проблем партійної організації спирається на теоретичні висновки М. Дюверже. Здійснюючи науковий аналіз діяльності провідних партій Європи та США, науковці формулюють визначення та структурні характеристики: «всеядних» партій, або «catch-all party», електорально- професійної партії, картельної партії, (оновлену) модернізовану кадрову партію та ін.
5. Автономія. Поняття автономії відіграє значну роль у теоретичних побудовах Дж. Сарторі й А. Панеб’янко. При вивченні автономії партій виділяються наступні теми: джерела фінансування, джерела поповнення
(членами), джерела керівництва, відносини з партіями всередині країни, відносини з зарубіжними організаціями.
6. Узгодженість. Поняття «узгодженість» було введено для вивчення партій, що діють в штатах і на місцевому рівнів С. Гантінгтоном і розроблено
Л. Андерсоном. У порівняльному аналізі під узгодженістю розуміється
«ступінь відповідності між установками і поведінкою членів партії».
Проблема узгодженості розглядається за допомогою термінів
«згуртованість» і «фракційність». Згуртованість розуміється як рівень єдності членів партії при голосуваннях у законодавчих органах і вивчається крізь призму таких гіпотез: згуртованість партії прямо пропорційна її централізації; чим більш крайню ліву ідеологію партія сповідує, тим більш крайні ідеологічні позиції вона займає. Рівень згуртованості партій визначається характером взаємовідносин між законодавчою і виконавчою владою та ефективністю законодавчих органів.
Інша складова процесу узгодженості розглядається за допомогою поняття поняття «фракційність». Р. Заріскі визначає фракцію як
«внутрішньопартійне об’єднання (кліка або угруповання), члени якого мають почуття спільності і єдності мети і організовані таким чином, що колективно діють як окремий блок всередині партії для досягнення своїх цілей».

Дж. Сарторі запропонував класифікацію фракцій, виходячи з їх цілей (влада чи посади) і принципів (ідеології чи ідеї), а К. Джанда запропонува виділяти чотири типи фракційності, яка обумовлена: а) ідеологічними розбіжностями; б) розбіжностями з конкретних питань; в) розбіжностями з питань стратегії; г) пов’язана з боротьбою за керівництво.
У ході аналізу більш ніж ста партій по кожному з цих чотирьох показників виявилося, що ідеологічна основа фракцій кілька більш поширена, ніж інші, але при цьому з’ясувалося, що всі види фракційності пов’язані між собою: якщо в якійсь партії виявлялися ідеологічні фракції, то були присутні і фракції, які ведуть боротьбу за керівництво.
7. Залученість (ступінь ідентифікації члена з партією). Традиція вивчення залученості в роботу партії починається щонайменше з
М. Дюверже, аналізувати в своїй книзі «Політичні партії» такі теми, як членство в партії, ступінь участі в партійних справах і природа цієї участі.
Цей термін використовував і К. Джанда у своєму дослідженні.
8. Стратегія і тактика. К. Джанда виділяє три типи стратегій по приходу партії до влади і подальшого її утриманню: стримуючі, підривні і змагальні. «Дослідження 150 партій, що діяли в усьому світі в 1960 р., показало, що лише близько половини з них дотримувалися суто змагальної,
11 % – суто стримуючої і 3 % – підривної стратегії; стратегії залишилася третини партій мали змішаний характер». У політичній науці досить активно обговорюються тільки змагальні стратегії.
9. Урядовий статус. У теорії партій показники електорального успіху
іноді використовуються як залежні змінні при визначенні ефективності партійних організацій. Незважаючи на поширену серед вчених думку про те, що характер організації мало позначається на здатності партії залучати голоси виборців, практикуючі політики думають інакше. Розширення та зміцнення загальнонаціональної організації Республіканської партії США, особливо в області фінансування виборчих кампаній, мало на меті
«вигравати вибори і збільшувати кількість отриманих посад». Точно так само відзначалося зафіксоване Дж. Гібсоном і його співавторами зміцнення партійних організацій США на місцевому рівні, яке було спрямоване на збільшення, а не на скорочення їх ефективності. Р. Хакфельдт і Дж. Спраг задаються риторичним питанням: «Якщо партійна робота до такого ступеня неефективна, то чому партії продовжують витрачати на неї свої ресурси?».
Проведене вченими детальне дослідження партійної мобілізації в одній з американських територіальних громад підтвердило, що значення партійної діяльності не вичерпується впливом на окремих виборців, що вона одночасно виконує «функції каталізатора». «Партійні організації мобілізують ентузіастів, а їхня активність впливає на всіх інших».

Епштейн наголошував на домінуванні тенденцій до зростання організованості і централізації деяких консервативних партій Європи, коли ті перейшли до нових прийомів ведення виборчих кампаній, пов’язаних з використанням засобів масової інформації та опитувань громадської думки.
Вжиті для протистояння масовим організаціям лівих партій, ці заходи підштовхнули ліві партії до аналогічних дій – тобто відбулося свого роду
«зараження праворуч». К. Дешауер задався метою визначити, який тип партійної організації найбільш перспективний незалежно від національного контексту. Вчений провів відмінність між «електоральної ефективністю», вимірюваною кількістю отриманих голосів, і «політичної ефективністю», вимірюваною участю та керівною роллю в уряді. Співвідносячи ці показники з різними показниками партійної організації та характеристиками середовища, науковець дійшов висновку про справедливість «обумовлено- залежної» моделі організації: оптимального способу немає, бо ефективність залежить насамперед від чинників середовища.
Ряд цікавих результатів був отриманий щодо ролі лівих партій.
К. Хьюітт на матеріалі 25 індустріальних країн Заходу виявив кореляцію між парламентською представництвом соціалістичних партій і обсягами видатків на соціальні потреби. На основі дослідження 12 країн Д. Гіббс зробив висновки, що чим довше соціалістичні партії брали участь в урядах з 1960 по
1969 роки, тим більш низькі рівні безробіття і більш високі рівні інфляції спостерігалися у відповідних країнах. Проведений Д. Камероном аналіз державних витрат у 18 країнах продемонстрував, що «панування лівих партій в уряді є достатньою умовою щодо більш активної ролі держави». У двох статтях Е. Кауерта оцінюється правління соціалістичних партій в семи країнах. Вчений робить висновок, що ліві уряди демонструють більшу реактивність на зміну економічних умов, ніж праві, вдаючись при цьому до більш різноманітному політичному інструментарію.
3. Внесок українських дослідників у розвиток партології

Вітчизняні дослідники також не залишили поза увагою проблему сутності політичних партій. Перші дослідження з цієї теми з’являються наприкінці XIX – початку XX ст., коли в Україні почали виникати політичні партії. Перед науковцями постала необхідність осмислення процесів партизації українського суспільства та обґрунтування ролі партій у побудові незалежної держави.
Передумови для формування системи наукових поглядів щодо українських політичних партій було закладено теоріями М. Драгоманова,
І. Франка, М. Грушевського Багатий політичний досвід дав їм змогу зрозуміти глибинні процеси функціонування партій і на основі цього зробити певні теоретичні висновки. Визнаючи відсутність у цих вчених досліджень, присвячених ролі та тенденціям розвитку політичних партій, варто визнати

їхню присутність у суспільно-політичних розробках. Так, М. Драгоманов
(1841-1895 рр.) у листах до галицьких політиків закликав заснувати в
Галичині партію, яка б допомогла українцям ефективніше боротися за свої національно-політичні права і давав у зв’язку з цим практичні поради.
В. Липинський (1882-1931 рр.) аналізував сутність політичних партій як суб’єктів державної влади і розглядав їх у контексті аналізу основних типів державного устрою – «демократії», «охлократії» та «класократії». В умовах демократії, на його думку, партії позбавлені відчуття політичної відповідальності, є провідниками приватних інтересів, а не знаряддям реалізації народної волі. За охлократичних типів, революційних диктатур – більшовизмі, фашизмі – партії монополізують та ідеологізують владу в державі. Класократія, що найбільш прийнятна для України, повинна характеризуватись співдружністю провідних суспільних класів та їх політичних організацій, які мають діяти на принципах політичної свободи і в рамках закону.
У 1920-1930-х рр. з’являються перші наукові праці безпосередньо з теорії політичних партій. До цієї категорії можна віднести одне з досліджень
В. Старосольського (1878-1942 рр.), в якому він аналізує роль та місце політичних партій у конституції Чехословацької Республіки. Дослідник, погоджуючись з висновками М. Вебера про часові межі та причини формалізації партійної діяльності, розширив функціональний об’єм партійної діяльності. Основними функціями політичних партій дослідник називав активізацію й об’єднання великих суспільних груп, формування ідеології та політичної доктрини, участь у боротьбі за владу тощо. Одним з перших серед вітчизняних та західних дослідників він назвав таку функцію, як участь партій у боротьбі за незалежну державу. Її автор виділив окремим пунктом, враховуючи досвід діяльності українських політичних партій у період національно-визвольних змагань наприкінці XIX – початку XX ст.
Науковець чітко розділяє категорію
«політична партія»
і
«парламентський клуб». Під останнім він розуміє один з органів партії, причому не найвищий. В. Старосольський також підкреслює на проблемах внутрішньопартійної демократії в українських партіях, наголошуючи на встановленні у будь-якій партії панування керівної верхівки – партійної олігархії, яка зосереджує усю повноту влади і через неї маніпулює діями виборців.
Роль політичних партій у житті держави досліджував відомий український державознавець С. Дністрянський (1970-1935 рр.). Дослідник вважав політичні партії важливим елементом новітнього суспільного життя держави, увів їх у свій аналіз державного устрою, розглядаючи як «дуже важливий чинник, що об’єднує розбіжні політичні інтереси держави та народу в окремі групи».
На думку С. Дністрянського партії є важливим чинником розвитку демократії, гарантом стабільності у відносинах між громадянським
суспільством та державою. Основна функція партій – боротьба за владу у державі, основне призначення – сприяння залученню широких суспільних верств до участі в управлінні.
Український дослідник М. Стахів (1895-1978 рр.), аналізуючи феномен політичної партії, сформулював наступне її визначення: «…добровільне об’єднання, яке в деяких суспільно-державно-політичних справах має спільні
інтереси, спільні переконання і спільну мету, – дістати в свої руки або щонайменше під свій вплив державну владу, щоб таким чином у практиці здійснити свої суспільно-державні погляди та зберегти свої спільні інтереси».
Партійну диференціацію суспільства дослідник вважав природним явищем, яке нерозривно пов’язане з рівнями розвитку суспільного життя, а також природною вірою в лідерів і бажанням стати лідерами.
Серед аргументів на користь функціонування політичних партій
М. Стахів наводить наступні:
1) неможливість існування великої і вільної нація без правильних політичних партій;
2) неможливість існування представницької системи без політичних партій;
3) існування партій формує суспільну потребу мас бути організованими;
4) партії «утримують живим духу партії»;
5) партії створюють нові структури у пошуках підвищення організаційної та функціональної дієздатності;
6) партійна організація і дисципліна в соймових клубах є «греблею проти егоїзму і корупції послів».
Вагомий внесок у дослідження вітчизняних політичних партій зробив відомий політик, публіцист, історик O. Назарук (1883-1940 рр.). У своїй праці «Значення партій» він намагався з’ясувати питання значення політичних партій у боротьбі українського народу за державний суверенітет.
Під партіями автор розумів «групи людей, які мають однакові погляди або
інтереси, бажання до спільної боротьби за них і проявляють це стремління до боротьби в організований спосіб».
У наукових дискусіях про призначення партій, науковець визнавав важливість у житті кожної держави. У той же час загальні тенденції до олігархізації партійних інститутів, зумовили поділ партій на «здорові» та
«нездорові». Відповідно, здорові партії проводять діяльність в інтересах тієї частини суспільства, що делегувала їм свої повноваження, відсуваючи партійні інтереси на задній план. Нездорові – керувалися інтересами партійної верхівки і були зосереджені на реалізації потреб обмеженого кола партійних керівників. Звідси автор запропонував використовувати поняття
«партійність» як продукт здорових партій і «партійництво» як свідоцтво регресу у суспільному житті демократичних суспільств.

Після перебування у Канаді і США у 1922-1927 рр. О. Назарук став прихильником двопартійної системи. Він вважав, що саме така система здатна вносити у суспільство дух здорової конкуренції між партією влади та опозицією. Багатопартійність, як і однопартійність вважав небезпечними для держави, оскільки вони породжували хаос та роздрібнювали суспільство на велику кількість малих груп.
О. Назарук звертав увагу на те, що будь-який політичний рух не може виникати, не спираючись на політичної традиції. «Коли не підемо сим шляхом, яким ідуть всі європейські народи та взагалі всякі рухи, то вічно матимемо тільки якісь групки з шумними назвами, з невідомими провідниками, без тривкої традиції, – групки, про які все буде можна сумніватися, чи се клюби, чи просто спілки акул для вимушування субвенцій від держави».
Сучасний етап формування та розвитку теорії політичних партій в
Україні був пов’язаний з проблемами становлення багатопартійності, утвердження демократичних підвалин функціонування політичної системи суспільства з отриманням незалежності. Визнаючи беззаперечну роль партій у процесі становлення представницької демократії в Україні., вчені активно почали досліджувати роль партій, їх функціональне призначення, вплив на вироблення державної політики, проблеми структурної та ідеологічної трансформації тощо.
Сутність та специфіка української багатопартійності стає предметом дослідження С. Рябова, М. Кириченка. Формам та специфіці багатопартійності, проблемам її становлення в процесі системних трансформацій присвячені наукові праці О. Бабкіної, Є. Базовкіна,
О. Балакірєвої, О. Гараня, В. Мельниченка, В. Рибачука, І. Поліщука,
А. Слюсаренка, Д. Табачника, М. Томенка. Так, у 1990 р. А. Слюсаренко та
М. Томенко складають для масового читача довідник «Нові політичні партії
України». У ньому науковці друкують статути і програми шістнадцяти політичних партій, які діяли на момент виходу праці. Науковці пропонують
їх класифікувати на федералістів, конфедералістів, самостійників.
Передумови, основні етапи становлення багатопартійності в Україні,
ідеологічні особливості партій (з поділом на ліві-праві-центр) розглядаються
О. Гаранем у виданні «Україна багатопартійна. Програмні документи нових партій».
Продовжуючи порівняльний аналіз програмних документів партій в
Україні В. Кремень та Є. Базовкін аналізують об’єктивні умови та суб’єктивні чинники становлення української багатопартійності, реальні впливи політичних партій, їх роль та місце в політичній системі суспільства, і пропонують удосконалену класифікацію існуючих політичних партій
(націонал-радикальні, націонал-демократичні, соціал-комуністичні, центристські).

Наступний етап у формуванні вітчизняної теорії політичних партій пов’язаний з зростанням рівня їх впливу на прийняття політичних рішень.
Партії стають самостійними та істотними акторами політичного життя, що зумовлює потребу з’ясування механізмів їх функціонування. Найбільш системну концепцію особливостей та тенденцій розвитку української багатопартійності запропонували А. Пахарєв та Ю. Шведа.
Так, А. Пахарєв зауважує, що багатопартійність та партійна система – поняття не тотожні. Найбільш відомими українськими патологами сучасності вважають Ю. Шведу, М. Обушного, М. Примуша. Ці науковці запропонували суспільству ряд підручників з партології як системного, цілісного та аналітичного дослідження ролі політичних партій на основі застосування західних методик та виявленні специфіки розвитку партій в сучасній Україні.
Вчені виділяють ряд чинників, що впливають на спосіб організації політичних партій та форми її політичної побудови, а саме: рівень розвитку демократії та самоуправлінських засад; політична та ідеологічна структурованість суспільства; програмові та статутні особливості політичних партій; політико-ідеологічна орієнтація лідерів та партійної верхівки; наявний рівень соціально-економічного та духовного розвитку; національний менталітет тощо. В рамках сучасних тенденцій політичного життя України дослідники наголошують на необхідності забезпечення правовими засобами утвердження демократичних принципів у політичних партіях, як це зроблено в ряді країн. Особливо це стосується країн, де є сильними традиції тоталітарного минулого. Правове регулювання внутрішньопартійних організаційних відносин має бути обмежене встановленням загальних принципів, а не підмінювати собою статут партії.
З’ясовуючи причини та еволюцію виникнення українських партій, вчені демонстрували різні підходи. Частина дослідників розглядала процес партійного будівництва в Україні за «класичною» схемою виникнення партій. Зокрема, А. Білоус, О. Гарань стверджували, що українські партії пройшли у своєму розвитку етап оформлення політичних клубів, їх перетворення у рухи, фрони, і згодом еволюцію останніх у власне політичні партії. Натомість Е. Вільсон та В. Якушик заперечували існування партій в
Україні в їхньому класичному розумінні, наголошуючи на тому, що функції політичних партій протягом певного періоду виконували організації, які не визнавали себе політичними партіями.
Не пов’язувати виникнення сучасних політичних партій в Україні з
існуванням «протопартій» закликав у своїх працях М. Томенко. Політичні партії науковець вважає самодостатніми утвореннями, які фактом своєї появи заперечили політичну практику поодиноких, погано зорганізованих, безперспективних політичних організацій. Початок «партійної ери»
М. Томенко виводить від моменту організаційного утворення Народного
Руху України (вересень 1989 р.), визначаючи характер цієї організації як
політичної партії. Сьогодні цей підхід до становлення української багатопартійності вважається найбільш поширеним.
На його основі, використовуючи хронологічний підхід, більшість вчених пропонує різні схеми етапізацію розвитку партійної системи. Однак, як зауважує М. Кармазіна, практично вся періодизація будується або за відсутності чіткої системи критеріїв, або за допомогою вузького її кола. В одному випадку за критерій етапізації беруть «основні політичні кампанії та
їх вплив на розвиток партійної системи», в іншому – організаційно-правові зміни у партійній системі, хронологічні рамки проведення парламентських виборів тощо. Тому актуальним завданням української партології стає подолання спрощеного підходу у періодизації розвитку партійної системи в
Україні. Саме тому дослідниця пропонує виділити три етапи процесу становлення та розвитку багатопартійності: перший – кінець 1988р – кінець
1991р, другий – кінець 1991 р. – кінець 1990-х рр., третій – кінець 1990-х і до сьогодення (в рамках цього періоду пропонуються підперіоди).
Наступною важливою проблемою, яка знаходиться у центрі уваги українських дослідників політичних партій – співвідношення політичних партій та демократії. Партолог Ю. Шведа, аналізуючи сучасні тенденції розвитку політичних партій в Україні, відмічає, що сьогодні деформуються функції партії як політичної інституції, яка вже не так спрямовує свою діяльність на представлення чи захист інтересів громадян, як на задоволення вузькокорпоративних інтересів своїх фінансових донорів. Таким чином, орієнтацію політичних партій на інтереси виборців можна вважати суто символічною, що підриває засади представницької демократії.
Питання партійного будівництва і необхідність якісної зміни ролі партій в Україні в умовах трансформації суспільства розглядають
В. Журавський та О. Хімченко. Так, В. Журавський говорить про незавершеність процесу адаптації класичних політичних ідеологій в країнах пострадянського періоду. «Аналіз програм, політичних заяв та гасел сучасних партій України свідчить про недостатньо чітку політичну орієнтацію. Програмні платформи більшості політичних партій є фактично
ідентичними, і тільки особистий фактор лідерства не дає змоги цим партіям об’єднатися через гострі внутрішньопартійні суперечки». Чисельність партій також дещо перебільшується партіями, особливо напередодні виборів. Якщо порівнювати з західними показниками (наприклад в країнах ФРН, Франція,
Італія), згідно яких загальнонаціональні партії мають 200-800 тисяч членів, то чисельність української партії в десять раз менше. Навіть ті партії, які вважаються наймасовішими далекі від можливості отримати більшість в парламенті та впливати на формування урядової влади.
Про формалізм розширення партійних лав з метою вразити виборців кількістю членів попереджає О. Хімченко. У створенні партійної структури необхідно керуватися основним принципом, що «справжня партія завжди сильна своїми первинними організаціями, які забезпечують контакт з
народом… Імідж партії підтримується також її професійним і зваженим керівництвом,
єдністю партійних рядів, відсутністю вагомих внутрішньопартійних конфліктів і внутрішньо фракційної боротьби, ростом і активністю партійного членства, дисципліною, умінням тримати руки на пульсі політичного часу». Вміле керівництво – запорука успішної діяльності партії. А наявність зворотнього зв’язку дає можливість центрові приймати вірні рішення та оптимізувати свою керівну функцію.
Проблеми, пов’язані з ідеологічною ідентифікацією політичних партій, лягли в основу наукових розвідок ряду вітчизняних учених. Так,
Г. Агафонова, М. Головатий, С. Конончук, В. Малярчук, І. Миклащук,
О. Новакова, А. Пахарєв, А. Романюк, С. Телешун, В. Фесенко, О. Ярош, визнаючи ідеологію одним з основних елементів політичних партій, не переоцінюють її значення в діяльності українських партій. Більшість науковців відзначають той факт, що для українських партій ідеологія лише зовнішній атрибут, який у боротьбі за владу не відіграє надто важливого значення.
Проблемі функціонування політичних партій як суб’єктів виборчого процесу присвячені роботи Р. Балабана, І. Поліщука, М. Примуша,
Б. Райковського, А. Романюка, П. Струніна, Є. Телухи та інших. Так, у монографії Р. Балабана узагальнено електоральний досвід сучасної України та результати парламентських перегонів доби незалежності. А професор
М. Примуш узагалі стверджує, що практика проведення виборчих кампаній у країнах світу свідчить про те, що будь-які вибори – це вибори партій, навіть якщо їх ігнорує виборче законодавство.
Місцем українських партій у системі владних відносин займаються
М. Білецький та М. Погребинський, С. Здіорук та В. Бичек, О. Дергачов,
В. Малярчук, В. Кафарський окремо досліджує місце і роль партій у системі відносин з Президентом, C. Конончук та О. Ярош аналізують можливість застосування в Україні вестмінстерської моделі політико-владних відносин, а
О. Корнієвський – роль політичних партій у формуванні державної політики у сфері національної безпеки.
Окрема група робіт присвячена дослідженню взаємодії політичних партій з інститутами громадянського суспільства. У працях Г. Зеленько,
О. Карчевської, О. Михайловської, Ф. Рудича, О. Чемшитa, Г. Щедрової обґрунтовується роль партій у якості посередника між державою та громадянським суспільством. Професор Щедрова Г. П. визначає політичні партії, що вважають за основне в своїй діяльності консенсус з іншими
інститутами громадянського суспільства щодо фундаментальних суспільних цінностей, одним із провідних елементів громадянського суспільства.
Окремий напрямок у становленні української патологічної теорії набуває дослідження феномену опозиції через призму парламентсько- партійної діяльності. Цією ж проблематикою займалися Ю. Бадзь, В. Литвин та Г. Нечипоренко, І. Курас, Т. Батенко, Л. Угрин, М. Михальченко,

Р. Павленко, Ф. Рудич, К. Бондаренко, В. Бушанський, Т. Ткаченко,
C. Конончук та О. Ярош. У полі зору науковців перебувають питання історії становлення української політичної опозиції, її впливу на здійснення суспільних реформ, специфіку та проблеми ефективності парламентської опозиції.
Не оминули своєю увагою українські дослідники й проблему організаційної структури політичних партій. Цій проблематиці присвячені роботи В. Литвина, С. Костилєвої та О. Ворошилова, Ю. Кужелюка,
П. Кривоцюка, А. Моїсеєвої. C. Конончук досліджує розвиток регіональних партійних організацій в період між президентськими виборами,
Д. Москаленко – діяльність партій національних меншин, В. Мейтус та
В. Мейтус – стратегічне управління політичними партіями.
Розглядаючи політичні партії з точки зору маркетингового підходу,
В. Мейтус та В. Мейтус стверджують, що будь-яка партія має риси організації, які передбачають сумування ресурсів у часі та просторі. Будь-яка партія, як і будь-яка ієрархічна система, неоднорідна. Формально в партії всі рівні, але завжди одні розпоряджаються, інші повинні їм підкорятися. Ті, хто знаходиться на вищому рівні цієї ієрархії мають більше можливостей для відстоювання своїх власних інтересів, ніж ті, хто знаходиться нижче.
Автори пропонують оригінальну концепцію стратегічного управління політичною партією, в залежності від організаційного устрою, стверджуючи, що будь-яка партія має риси організації. Але автори пропонують проаналізувати стратегії побудови партії, яка має керівництво, централізований апарат та регіональну структуру місцевих організацій. Перш за все, вони стверджують, що процес еволюції партійних організацій треба розглядати безпосередньо через «декомпозицію суспільства», бо саме наявність різних інтересів та здатність до самоорганізації і визначається специфіка формування партійних організацій. З тим три верстви суспільства, на які поділяють останнє автори концепції, усвідомлюють можливість задоволення своїх інтересів тільки через представництво у державі. Для
індивідів, які контролюють значний обсяг ресурсів (перша верства) характерний кадровий тип організації М. Дюверже. Мета такої організації – забезпечення політичної підтримки економічним умовам існування організаторів партій. Тип партійної організації, яку створює найчисленніша друга верства суспільства для вирішення своїх професійних проблем, наближається до масової. Найбільшу неоднозначність, на думку авторів, у процесі створення партійних організацій демонструє третя верства через свою недостатню організованість. Зазвичай, саме третя верства виступає своєрідним резервуаром для перших двох верств. Однак, з процесом диференціації партійні організації доповнюються типами «все охватної» партії та організацій екстремістського напряму. Новизною дослідження є виділення дещо іншого типу організаційної побудови партій так званих
партій-асоціацій, побудована за принципом «могутній центр – могутні регіони».
Автори вважають, що розгляд організаційної структури партії може відбуватися стандартним шляхом дослідження структур управління фірм чи корпорацій. Але існують певні відмінності в дослідженні фірми як організації та політичної партії як організації. Можна погодитися з висновками авторів, що політична партія не має проблем з технологіями виробництва, планів випуску продукції на кожен день. Вона повинна мати постійні контакти з місцевими організаціями, керівниками та окремими індивідами. Під сумнів ставиться положення про те, що політична партія немає необхідності призводити все до знаменника тобто прибутку, якщо в якості прибутку розуміти залучення нових членів, отримання влади. Автори роблять висновки, що в умовах комп’ютеризації суспільства ієрархічна партійна структура замінюється невеликими організаціями, між членами яких встановлюються легко контакти. Такий тип організації базується на безпосередньому двосторонньому зв’язку з керівними партійними органами.
Цей зв’язок здійснюється не через ієрархію управління, а безпосередньо спілкуючись з кожним членом партії.
Окремий напрямок у дослідженні становлять роботи, присвячені аналізу інституту політичного лідерства взагалі, та проблемі партійного лідерства зокрема. Дане питання тісно пов’язано із вивченням механізмів внутрішньопартійної демократії, від якості якої залежить демократичність самого інституту політичної партії.
Говорячи про партійну демократію, М. Примуш стверджує, що остання повинна бути заснована на плюралізмі політичних сил і конкурентній боротьбі за владу як фундаментальній цінності суспільства.
Використовуючи методи порівняльного аналізу, автор досліджує еволюцію, структуру, стан політико-правового регулювання і перспективи розвитку політичних партій. Організаційні структури можуть змінюватись залежно від виборчого законодавства, партійних традицій, усталених форм електоральної поведінки, ідеологічних засад тощо. «Партійні машини проходять через низку перебудов, спрямованих на підвищення
їх дієвості та конкурентноздатності: від демократичної будови партій до ієрархічної, виділення особливо професійного прошарку – олігархії, який зосереджує владу й управління в своїх руках. Цей перехід до олігархічності, – на думку вченого, – є поверненням до первинної форми партійної будови за часів обмеженого виборчого права. Демократичність була перехідним етапом у партійній еволюції». Партійна структура завжди закріплюється в установчих документах партій, адже партія є формалізованою інстанцією висування кандидатів на виборах.
Відсутність розвинених регіональних партійних структур, здатних виконувати вміло і ефективно свою функцію, особливо у виборчий період, на думку К. Шкуренко, виступає однією з головних причин слабкості
політичних партій України. Вивчаючи проблеми партійної демократії як способу існування партій в демократичному суспільстві, дослідниця формулює стандарти партійної діяльності: від здатності партій ефективно здійснювати артикуляцію інтересів різних сегментів суспільства у вигляді чітких ідеологій, широкого використання консенсус в практиці партійного життя, політичної відповідальності партій до заборони будь-яких форм відходу від партійної демократії. Будь-які спроби насадження в партіях кулуарного управління і методів кулуарного прийняття рішень, закритості і непрозорості партійної політики, авторитарні методи управління партійною базою мають на меті подавити останню і відмовитися від своєї законної свободи в межах партійної демократії.
Демократичність чи недемократичність організаційної структури партії, на думку Ю. Шведи, залежить від характеру зв’язків керівництва та членів партії. Контроль членами партійної політики, широка участь при ухваленні рішень всередині партії характерне для демократичної структури.
В недемократичній керівництво здійснюється на принципах вождізму та дистанціюється від мас в керуванні та управлінні партійними процесами.
Чинником, що обумовлює демократичність організаційної структури партії є вибір на користь одноосібного чи колегіального типу керівництва. Як правило, колегіальність гарантує виваженість та ефективність прийнятих рішень. Лідер як провідник колегіального органу відповідальний перед ним, і це є запорукою існування внутрішньопартійної демократії, обмеження щодо можливостей узурпації влади. Але на практиці існують різні варіанти комбінації вищезазначених типів керівництва. На тип організаційної структури партії впливає парламентський чи позапарламентський стиль керівництва. Не спрощуючи підходи до класифікації, варто відмітити, що парламентар – це кандидат у міністри і одночасно партійний функціонер.
Тому, коли політична організація є сильною, то парламентська діяльність допомагає реалізації партійних цілей, і парламентарі підпорядковані партійним лідерам. Якщо є переважає парламентське правління, то в такому разі політична організація, по-перше, характеризується слабкістю, її
існування зосереджено на виконанні тільки виборчих функцій, а з цим вона підпорядкована парламентській фракції. Одним із показників рівня адаптивності партії є її участь у формування уряду та діяльність в органах виконавчої влади, що істотним чином впливає на вибір керівництва
Досліджують проблеми функціонування політичних партій та розвитку багатопартійності не лише окремі науковці, але й аналітичні центри –
Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова,
Український інститут соціальних досліджень, Український незалежний центр політичних досліджень, Український центр політичного менеджменту тощо.
Вони проводять прикладні дослідження з метою визначення специфіки і тенденцій розвитку партійних структур. Так, у 2005 р. Український центр політичного менеджменту підготував довідник «Політичні партії України» з
повними текстами програм і статутів усіх зареєстрованих в Україні політичних партій на той час. У вступній статті «Трансформація політичних цінностей у світлі української багатопартійності» Ю. Шaйгородський та
К. Меркотан роблять аналіз становлення та розвитку процесу багатопартійності в Україні, аналізують проблеми та труднощі партійного будівництва, розглядають світоглядні особливості політичних партій
України.
Попри досить розвинену на заході теорію політичних партій (класичну та сучасну) у вітчизняній партологічній літературі все ж не достатньо праць, які б вводили в український науковий простір результати та методологію цих досліджень. Так, М. Кармазіна виділяє причини відсутності ефективної теорії партій в Україні.
1.
Відсутність теорій, які б пояснювали особливості становлення партійних систем у східноєвропейських посткомуністичних країнах.
2.
Спроби застосування західних методик до дослідження партій в
Україні є малопродуктивними через низький рівень обізнаності сучасних надбань науковців інших держав і врахування специфічних моментів
історико-культурного розвитку, типу політичного режиму, форми правління тощо.
3.
Автоматичне перенесення західної термінології в українську науку не дає можливості отримати повного уявлення про складність та тенденції розвитку багатопартійності посткомуністичних країн, і вимагає створенні своєї регіонально-специфічної концепції, здатної адекватно віддзеркалити особливості трансформаційного поступу.
4.
Довільне трактування багатьох термінів «багатопартійність» та
«партійна система», необґрунтованість часових рамок та критеріїв етапізацію розвитку партійної системи (з відповідними характеристиками) вимагає перегляду підходів до інституціоналізації партійної системи в Україні.
Запропоновані як західними вченими, так і вітчизняними теоретичні концепції політичних партій створюють грунт для подальшого дослідження і створення цілісної вітчизняної теорії партій за допомогою систематизації та аргументованого поєднання концептуальних та теоретичних засобів дослідження, створення методологічної бази на основі врахування специфіки розвитку посткомуністичних країн.


Література основна

1.
Алексеева Т. Современные политические теории / Татьяна
Алексеева. ― М. : МГИМО, 2007. ― 464 с.
2.
Бекназар-Юзбашев Т. Б. Партии в буржуазных политико-правовых учениях / Т. Б. Бекназар-Юзбашев. — М. : Наука, 1988. — 176 с.
3.
Вебер М. Политика как призвание и профессия / Макс Вебер ; [пер. с нем. сост., общ. ред. и предисл. Ю. Н. Давидова]. — М. : Прогресс, 1990. —
C. 644–707. — (Избранные произведения).
4.
Вятр Е. Социология политических отношений / Е. Вятр ; [пер. с польск.]. — М. : Прогресс, 1979. — 463 с.
5.
Дюверже М. Политические партии / Морис Дюверже ; пер. с франц.
А. Зиминой [3-е изд.]. — М. : Парадигма, 2005. — 544 c. — (Серия
«Концепции»). — (Научное издание).
6.
Исаев Б. А. Теория партий и партийных систем : [для студ. вузов] /
Б. А. Исаев. — М. : Аспект Пресс, 2008. — 367 с. — (Серия «Учебное пособие»).
7.
История политических и правовых учений / [под. ред. О. Э. Лейста].
— М. : Наука, 1997. — 575 с.
8.
Кола Д. Политическая социология / Д. Кола ; [пер. с франц.]. — М. :
Весь мир, ИНФРА-М, 2001. — 406 с.
9.
Обушний М. І. Партологія : навч. посібник / [М. І. Обушний,
М. В. Примуш, Ю. Р. Шведа] ; за ред. М. І. Обушного. — К. : Арістей, 2006. —
432 c.
10.
Острогорский М. Я. Демократия и политические партии /
М. Я. Острогорский. — М. : РОССПЭН, 1997. — 639 с.
11.
Політична система і громадянське суспільство: європейські і українські реалії : [монографія] / [за заг. ред. д.і.н., проф. А. І. Кучеренка]. —
К. : НІСД, 2007. — 396 с. — (Наукове видання).
12.
Примуш М. В. Політичні партії : історія та теорія / М. В. Примуш.
— К. : Професіонал, 2008. — 416 с.
13.
Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів / Джованні Сарторі ; [пер. з 2-го англ. вид.].
— К. : АртЕк, 2001. — 211 с.
Література додаткова

1.
Базів В. А. Політичні партії в незалежній Україні: ґенеза і типологія
/ В. А. Базів. — Львів : Світ, 1999. — 54 с.
2.
Бойко О. Початок формування багатопартійності в Україні: основні етапи, проблеми, характерні риси, особливості / О. Бойко // Сучасність. —
2003. — № 11. — С. 59―89.

3.
Матвеев Р. Проблемы общей теории политической партии /
Р. Матвеев // Партии и партийные системы. — М. : ИНИОН РАН, 2004. —
281 с.
4.
Рудич Ф. М. Політологія : підручник / Ф. М. Рудич. — К. : Либідь,
2004. — 480 с. — (Навчальне видання).
5.
Рябов С. Г. Політичні вибори : навч. посібник / С. Г. Рябов . — К. :
1998. — 96 с. — (Навчальне видання).
6.
Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира ; [за ред. В. С. Бакирова, Н. И. Сазонова]. — Х. : ХНУ имени В. Н. Кармазина, 2005. — 592 с. — (Навчальне видання).
7.
Теория политики : учебное пособие / [под ред. Б. А. Исаева]. —
СПб. : Питер, 2008. — 464 с.
8.
Україна : стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки – 2006 : монографія / [за ред. О. С. Власюка]. — К. : НІСД, 2006. — 576 с.
КОНТРОЛЬНО-АДАПТАЦІЙНИЙ БЛОК

Контрольні запитання
1.
Назвіть етапи еволюції політичних партій? Які підходи до етапізацію розвитку цього інституту знайшли відображення у сучасній теорії партій?
2.
Розкрийте особливості уявлення функціонування партій за часів
Стародавнього світу та Середньовіччя.
3.
Які погляди на призначення та специфіку політичних партій є характерним для англійської політичної думки Нового часу?
4.
Який вклад у розуміння інституту «партія» внесли представники французької школи?
5.
Оцініть актуальність «залізного закону» Р. Міхельса на сучасному етапі діяльності партій в сучасній Україні.
6.
Які ідеї М. Дюверже та Дж.Сарторі отримали статус як законів, теорій, гіпотез?
7.
Охарактеризуйте концепції Дж. Сарторі та А. Лейпхарта.
8.
Визначить передумови становлення та розвитку української партології?
9.
Розкрийте сутність концепції партій як суб’єктів державної влади
В. Липинського.
10.
Охарактеризуйте історичні етапи становлення теорії політичних партій.

Теми доповідей та рефератів
1. М. Острогорський про розвиток політичних партій.

2. Визначить основні напрямки дослідження партій на сучасному етапі.
3. Особливості формування теорія політичних партій у Сполучених
Штатах Америки.
4. «Проект Джанди».

Логічні завдання та проблемні запитання

1.
У чому, на думку А. де Токвіля, полягав небезпечний характер діяльності партій? Чи актуальна його позиція для сьогодення у функціонуванні партій? Обґрунтуйте відповідь.
2.
Оцініть значення теорій політичних партій 1920-1930-х рр. для розвитку сучасної науки.
3.
Які питання у дослідженні партій набувають особливої актуальності на сучасному етапі теорії політичних партій?
4.
Хто з вчених, на Ваш погляд, вніс найбільший внесок у розвиток української партології?
5.

Проаналізуйте причини відсутності ефективної теорії політичних партій в сучасній Україні.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал