Навчальний посібник Луганськ-2014



Pdf просмотр
Сторінка19/20
Дата конвертації08.01.2017
Розмір5.21 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20
застосування
інформаційних технологій як одного з інструментів їхньої політичної комунікації. Так, Інтернет дав можливість у десятки разів підвищити активність первинних організацій, організувати постійне залучення до партій користувачів мережі, політично активніших, ніж більшість населення.
Розглянемо прояви тенденцій розвитку партійного будівництва на прикладі країн Східної Європи. Панування комуністичної ідеоггії у діяльності цих партій позначилось на стартових можливостях та темпаї їхньої трансформації. На відміну від партій Західної Європи, нові партії Східної можна визначити не стільки програмними, а скільки харизматичними і клієнтельні. Харизматичні партії, які мало чим відрізняються від неструктурованих людських мас, згрупованих навколо лідера, не потребують великих організаційних витрат і створення політичного консенсусу; клієнтельні партії, зокрема патронажні організації, краще організовані й зобов’язані забезпечувати постійний потік ресурсів своїм послідовникам. Ні харизматичні, ні клієнтельні партії не здатні створити соцієтальні скріпи, які дають можливість здійснювати тісну програмну координацію між прихильниками партії й лідерами. Вони можуть бути просто не зацікавлені в цьому. Відсутність такої координації робить малоймовірним те, що партії зможуть адекватно реагувати на соціальні виклики.
Вплив глобальної економіки, дедалі більш відкрите прагнення здобути політичну владу як інструмент контролю за розподілом національного багатства й розвиток сучасних засобів комунікації скрізь змінюють природу розмежувань, участь партій у політиці, реакцію виборців. Розмежування між ринковим лібералізмом та економічним популізмом цілком може стати новим домінантним. Готовність партій оминути його, спробувати підмінити головні проблеми менш значущими або вдавати, що вони стоять по один бік розмежування, тоді як на практиці стають на другий, не є політичними
«феноменами», не знайомими виборцям в інших частинах світу. Кількість палких партійних прихильників значно скорочується скрізь, водночас повсюдно посилюються ігнорування виборів і розчарування виборців.
У початковій фазі лібералізації відбулася поляризація політичних партій на праві та ліві, в результаті якої ліві опинилися в системній кризі.
Праві партії відчували й мали певну морально-психологічну й ідейно-
політичну перевагу над лівими. Але вже в середині 1990-х рр. у Східній
Європі спостерігався своєрідний лівий реванш. Партії-спадкоємиці, отямившись від історичної поразки, зуміли знайти організаційні, ідейні, соціальні й символічні ресурси, щоб прийти до влади, запропонувавши електорату нові форми політичної ідентичності в межах загальної посткомуністичної політики.
Ще однією особливістю розвитку партій в умовах демократичного транзиту в країнах Східної Європи є те, що у жодній із країн цього регіону не виникло масової партії. Політичні партії мають переважно кадровий або картельний характер.
Серед причин відсутності консолідації партійної системи в країнах
Східної Європи виділяємо також нечіткість ліній основних соціальних і політичних розмежувань. У початковий період трансформації велике значення в процесі формування партій і партійних систем у Східній Європі мали територіальні й культурні розмежування. Значно менше поширювалося соціально-економічне розмежування капітал–праця.
У посткомуністичних країнах, що пережили період тоталітарного правління, жорсткість ідеологічних вимог до членства в правлячих партіях, надавані привілеї її керівним та рядовим членам, дискримінаційні критерії добору останніх перетворили ці об’єднання на ідеократичні угруповання кастового характеру. Соціальні претензії партійної бюрократії, що виявилися в прагненні перерозподілити владні повноваження на свою користь, зумовили виникнення партійно-державних утворень, які не представляли
інтереси будь-яких верств суспільства. У своїй сукупності ці тенденції призвели до саморуйнування партій як специфічних політичних інститутів.
Все це викликало значну недовіру населення до політичних об’єднань.
Практика показала, через відсутність у багатьох посткомуністичних країнах розвиненого громадянського суспільства партійні системи виявилися набагато слабшими, ніж у «класичних» демократіях Заходу. Їм притаманні
інституціоналізація у меншій мірі, ніж у більшості сталих демократій, недостатня легітимність, несталість партійних преференцій, слабкість партійного ресурсу в політичній боротьбі. І хоча загалом криза європейських партій вплинула на їхні позиції, організацію й структуру членства, змінила форми відносин із населенням, партіям усе-таки удалося знайти вихід із кризи, і це виявилося в появі нового покоління партійних організацій, які одержали назву «картельних партій», «партій професіоналів», «медіа- партій», «мінімальних партій». Отже, у східноєвропейському політичному процесі є багато прикладів партійної діяльності, відмінної від традиційної.
Політичні партії країн посткомуністичного простору не відігравали
істотної ролі на ранньому етапі демократичного транзиту. Провідними гравцями були соціальні рухи й об’єднані національні фронти:
«Солідарність» у Польщі, «Громадянський форум» у Чехословаччині,
«Саюдис» у Литві, «народні фронти» у Латвії, Естонії й Молдові, «Союз
демократичних сил» у Болгарії, «Фронт національного порятунку» у Румунії,
«Хорватський демократичний союз» тощо. Тільки в Угорщині в перших виборах брали участь організації, схожі на самостійні політичні партії, однак
і тут перемогу здобула партія «Угорський демократичний форум». Багато нових партій мали неформальну організаційну структуру, елітистські риси, розмиті ідеологічні позиції і не мали чітко сформульованих програм.
О. Нікогосян виокремлює такі причини дисфункціональності
інституту політичних партій у сучасному світі: втрата гостроти соціальних й ідеологічних відмінностей, що зумовили свого часу створення політичних партій: між працею й капіталом, між державою й церквою, між конфесіями; підвищення загального рівня добробуту й освіченості робітників; зміщення акцентів партіями з пропозицій щодо шляхів розвитку суспільства на зацікавленість тільки в голосах, а не ідеологічних питаннях; очевидна слабкість у молодих демократіях
інститутів громадянського суспільства; падіння довіри до політичних партій і послаблення ідентифікації з ними; скорочення кількості членів партій; глобалізація світової економіки, що зменшує вплив національної влади на економічну ситуацію в окремих державах; прийняття багатьох важливих політичних рішень на наднаціональному рівні; звільнення технічним прогресом політичних партій від необхідності мобілізації значної кількості волонтерів для проведення виборчих кампаній.
9. У сучасних партіях спостерігаємо часткове повернення до кадрової
моделі партії. Це насамперед означає, що центральну роль у них відіграють спеціалізовані групи політиків та професійні керівники або експерти з конкретних проблем. Професіоналізація партій є природним наслідком
їхнього виходу в сферу високої технології, оскільки сучасна політика й процедури управління складним державним апаратом вимагають спеціальної підготовки. Партія як організація, що об’єднує професіоналів, починає діяти на певній дистанції від її членів та виборців. Можна вважати, що більшість електорату погодилася з цим явищем, очікуючи від партії лише професіоналізму в управлінні державою. Поряд з професіоналізацією діяльності, виникає явище зміцнення організаційних засад керівництва групи лідерів (персоналізація влади). Партія щораз частіше використовує особистість лідера як важливий елемент у виборчій кампанії. Наприклад, християнські демократи Німеччини використовували позиції канцлера
К. Аденауера, Консервативна партія Великобританії у 70-х рр. об’єдналась навколо М. Тетчер.

Принциповою метою діяльності партії стає доступ до різнорідних приватних інтересів. Групи інтересів, що становлять досконалу організаційну машину і безпосередньо контролють визначені сегменти суспільства, стають для партії істотним джерелом здобування голосів виборців. Результатом цього є зростання залежності виборчої партії від груп інтересу.
Ознаки, що характеризують сучасні виборчі партії, повинні розглядатися насамперед у зв’язку із загальними тенденціями, які виокремлювалися в західноєвропейській політиці починаючи з кінця 60-х рр.
і мали, без сумніву, вагомий вплив на еволюцію політичних партій.
Конкретні політичні партії можуть, навпаки, відрізнятись між собою, коли йдеться про ступінь участі у трансформаційних процесах. Готують вони політичну стратегію, беручи до уваги контекст, у якому їм доводиться змагатися (контекст суспільний та інституційний), і згідно з цим можуть обережно вибирати аспект масовості чи аспект електоралізму. Умови політичної конкуренції можуть змусити конкретну партію до швидкої трансформації виборчої, а також парламентсько-урядової самоідентичності, і це впливає на функціонування цілої партійної системи. Однак звичайно партії дуже неохоче вдаються до змін організаційного плану і тому багато структурних ознак, типових для моделі масової партії, залишаються.
Розпад традиційних соціальних систем змінив характер політичної конкуренції. Вона стає відкритішою, сильні партії повинні конкурувати за голоси виборців не лише між собою, але також і з малими партіями. Зміна соціальної структури спричинила те, що малі партії певною мірою набули коаліційного потенціалу чи потенціалу політичного шантажу, якими вони раніше не володіли. Партія Центру та ліберальна партія «Демократи’70» у
Нідерландах після певних успіхів на виборах не перейшли бар’єру репрезентації («Демократи’70» зникла у 1983 р.). Порівняно кращим є становище радикальних лівих партій, але й вони ніколи не можуть бути певними стосовно подолання бар’єру репрезентації (наприклад, комуністи у
1946 р. здобули 10,6 % голосів, а у 1986 р. – лише 0,6 %, що значно нижче бар’єру репрезентації).
У ХХ ст. жодна з партій не змогла зберегти за собою монополію в сфері політичної соціалізації. Втрачені ними функції розподілилися тепер між родиною, школою й телебаченням. Засоби масової інформації й незалежні виборчі комітети потіснили партії й на ниві масової політичної мобілізації. Функцію виразника групових інтересів узяли на себе численні суспільні асоціації. Однак говорити про занепад партій як політичного
інституту передчасно.
У той же час варто визнати, що втрата партіями деяких з монопольних функцій не є достатнім твердженням для висновку про зниження їхнього функціонального призначення. Найважливішою функцією партій як і раніше залишається відбір політичної еліти та формування політичного лідерства.
Партії – найуніверсальніша з політичних форм громадської організації,
спеціально пристосована для політичної діяльності в умовах представницької демократії. І доки остання існуватиме, існуватимуть партії. Уряди, як і раніше, формуються на партійній основі. Будь-який політичний режим, що претендує на легітимність, ґрунтується на консенсусі й представництві, не може обійтися без партій.
3. Методики дослідження ролі та функціональності
політичних партій
Застосування систематичного аналізу структурних властивостей партійної системи за допомогою численних формалізованих методик дозволяє зафіксувати найменші зміни в конфігурації партійної системи, виокремити партії, які відіграють істотну роль у політичній системі, від партій, які становлять її партійний ландшафт. Такими методиками, зокрема, є загальновизнані у сфері партійних досліджень формули: індекс ефективної кількості партій М. Лааксо и Р. Таагепери, індекс агрегації Л. Маєра та індекс урядової істотності Г. Ієраці.
Індекс агрегації. Термін запропонований Л. Маєром для оцінки стану наймогутнішої партії в парламенті
відносно інших партій, представлених у ньому. Визначення даного індексу засноване на співвідношенні двох критеріїв. Перший критерій визначає кількість
парламентських партій
у визначеному часі, а другий – спирається на визначення приблизної сили найбільшої

парламентської партії. Індекс агрегації Л. Маєра можна представити таким чином:

де А – це індекс агрегації,
S – відсоток місць, контрольованих найбільшою партією у
парламенті,
N
кількість партій,представлених у парламенті.
Вища величина індексу а
грегації
означає більш концентрований вимір
партійної системи, що загалом сприяє стабілізації системи коаліційних домовленостей. У результаті сформовані
уряди
характеризуються значним ступенем тривалості. Виходить це з того факту, що в рамках такої
партійної
системи
функціонує сильне угруповання, яке здатне домінувати в рамках конкурентних відносин між партіями. І,
як результат,
або формує
однопартійне правління
(більшості чи меншості),
або диктує іншим партнерам умови, на яких він буде створений
(т.зв.
ініціативні партії). Індекс агрегації вказує на різницю між рівнем урядової концентрації та концентрації
опозиції. Якщо остання сфрагментаризована, то вона має
сумнівні шанси представлення альтернативної
коаліції, що загалом збільшує
правдоподібність існування попереднього
кабінету, який постав як результат домінування найбільшої партії
(чи однопартійного
кабінету). Найвища величина індексу є в країнах, де домінують біполярні політичні системи. У
Великобританії, Австрії, Греції, Німеччині, Португалії та Ірландії досить часто створюються уряди однопартійні або коаліційні, але, які спираються на домінування найбільшої політичної партії
(ініціативної партії). У всіх цих державах індекс агрегації перевищує величину 10.00 (середня за час 1945-
1994 рр.). Порівнюючи згадані два періоди, бачимо, що тільки в Греції та
Німеччині, очевидною є тенденція росту індексу порівняно з іншими державами континентальної Європи. На іншому, протилежному березі знаходиться Швейцарія, Фінляндія, Італія, Нідерланди, Бельгія та Данія. У всіх цих державах середня величина індексу є меншою ніж 5.00. За винятком
Голландії, в інших державах рекордно низький його ступінь залишився зареєстрованим в 1980-1994 рр. У цих державах маємо справу зі
значним ступенем
фракційності
партійних систем
і
багатопартійною системою
коаліційних переговорів, чому,
зрештою, сприяє факт існування
малих
політичних партій. Дані уряди є менш стабільними, а процес їх формування залишається значно тривалішим і вимагає застосування багатьох норм дискусійного характеру.
Індекс ефективної кількості партій. Одним із найбільш дієвих
інструментів в оцінці партійної системи держави є підрахунок ефективного числа партій. Цей показник визначає фрагментацію партійної системи й вирішує два важливі завдання. По-перше, він дозволяє специфікувати різні проміжні варіанти партійних систем у традиційному ряду однопартійні- двопартійні-багатопартійні системи й – що більш актуально для України, – усередині категорії багатопартійних систем. По-друге, він дає можливість оцінити відносну вагу й силу партій, виходячи з кількості одержаних на виборах парламентських місць. Цей показник був розроблений М. Лааксо і
Р. Таагаперою. Визначається за формулою:


де n – кількість партій,
p
i
– відсоток парламентських місць (чи голосів виборців) і-партії.
Обидва автори беруть до уваги відносний розмір конкретної
політичної
партії,
що виражається в пропорції місць, які посідає партія в
парламенті, чи голосів,
здобутих нею на парламентських
виборах.
Розглянемо кілька прикладів визначення
індексу ефективної кількості партій на парламентському рівні. У
двопартійній системі
виступають дві партії. Якщо
прийняти, що обидві партії займають по 50 % місць в парламенті, то
ефективна кількість партій
дорівнюється
2.0. Якщо одна з партій здобула
70 %, а друга 30% місць, то індекс становитиме 1.7.
Це означає, що одна з партій опанувала арену парламентської боротьби, а тому систему важко назвати двопартійною.
У блонделівській категорії
дві з половиною партійної
системи
(пропорція місць 45:40:15) величина індексу дорівнює
2.6. Де існує три партії, які посідають близький відсоток місць,
індекс дорівнює
3. Якщо ж одна з партій втратить частину
мандатів, чи буде трохи слабшою від двох
інших,
то ефективна кількість партій буде десь між 2.0 та 3.0 (це залежить від сили третьої партії). Якщо політична (парламентська) сила партії є дуже близькою, то ефективна кількість партій буде дорівнювати кількості партій в парламенті. Коли з’являється диспропорція в силі політичної партії, то величина індексу буде нижчою,
ніж фактична кількість партій. У
багатопартійній системі
з домінуючою партією (наприклад,
співвідношення місць
45:20:15:10:10) ефективна кількість партій становить
3.5, а у випадку відсутності домінуючої партії (наприклад,
пропорція місць 25:25:25:15:10) величина індексу становить
4.5. Серед шістнадцяти держав
Західної Європи в десяти бачимо ріст величини індексу в 1980-1994 рр. порівняно з попереднім етапом. Загалом тенденція ця є поміркованою, хоча в деяких державах маємо справу з досить радикальним збільшенням ступеня ефективної кількості партій (наприклад, в Бельгії – 4.3, Швейцарії – 1.4, Італії – 1.0, Данії – 0.9). У більшості цих держав рекордно високий рівень індексу ефективної кількості
парламентських партій
було зареєстровано в 70-х чи 90-х рр. Лише у Данії та
Великобританії рекордний показник досягнув попереднього рівня.
В
інших державах рівень індексу або впав
(наприклад у Франції та Нідерландах)
або утримується на незмінному рівні (у Фінляндії).
Показник ефективного числа партій не враховує два принципових моменти: з одного боку, це тісна співпраця між кількома партіями (настільки тісна, що ці партії можуть розглядатися як одна), з іншого боку, це розкол усередині однієї партії (настільки сильний, що вона може розглядатися як кілька партій). Цей показник не є досконалим, тому в порівняльної політології розробляються коригуючі та альтернативні індекси, зокрема
індекс Х. Молінара та Г. Голосова.
Індекс мовно-етнічної фрагментаризації.
Даний
індекс запропонували використовувати
Дж. Лане і С. Ерссон. Він спирається на оцінку правдивості припущення, що дві випадково вибрані особи в рамках певної місцевості належать до різних мовно-етнічних груп. Визначається від 0 до 1. Якщо його величина наближається до 1, то суспільство є більш мовно-етнічно різнорідне. Швейцарія та Бельгія тут мають найвищий рівень фрагментації
(0.50 і 0.55). Іспанія та Великобританія теж мають достатньо високий рівень фрагментації (0.44 та 0.32). Португалія ж, навпаки, є найбільш гомогенною державою Західної Європи (0.01).

Індекс поляризації (ідеологічної дистанції). Метод соціологічних досліджень запропонований Дж. Сані та Дж. Сарторі для визначення ступеня
поляризації політичних сил
в рамках існуючої політичної системи.
Поняття «істотності» (relevant) в типології партійних систем
Дж. Сарторі займає ключове місце і демонструє, яке місце займає партія в конкуренції за право формувати уряд у певній системі. Існує концептуальна проблема – дихотомічний підхід Дж. Сарторі визначає, що будь-яка партія може бути оцінена як «істотна» або «не істотна», без проміжного
(перехідного) статусу.
Індекс поляризації полягає в тому, що, застосовуючи заздалегідь приготовану шкалу понять (соціальна рівність, суспільні зміни, відношення до обидвох наддержав та характеру зв’язків між Сходом та Заходом, релігійність), можна, використовуючи відповіді респондентів, сконструювати простір міжпартійного змагання. Визначається як різниця між двома екстремами системи.
Індекс релігійної фрагментації.
Показник, який застосовується для характеристики релігійних поділів.
Визначається від 0 до 1, чим ближче до 0, тим одноріднішою є релігійна структура суспільства.
Індекс урядової істотності.
Величина запропонована Ієраці.
Характеризує
державно-публічну функцію
політичної партії
і визначається за допомогою індексу урядової участі
та
індексу урядової відповідальності.
Індекс урядової відповідальності.

Визначається як співвідношення кількості
урядів, в яких
прем’єр-міністром
був представник конкретної партії, до кількості урядів, які функціонують протягом вказаного періоду.
Визначається за формулою:
де Іоі – індекс урядової відповідальності,
Li
– кількість урядів, в яких
прем’єр-міністром
був представник конкретної партії,
G – кількість функціонуючих урядів.
Порівняно з
індексом урядової участі,
даний індекс застосовує до аналізу реального ступеню істотності якісні характеристики – призначення від партії прем’єра уряду, що може свідчити про перебрання даною партією відповідальності за реалізацію державної
політики.
Величина даного індексу коливається від 0 - коли партія ніколи не висувала свого прем’єра, до 1 – коли партія завжди мала свого прем’єра уряду.
Індекс урядової участі.
Величина, яка характеризує
коаліційний
потенціал партії. Визначається як співвідношення між кількістю
кабінетівсформованих в зазначений період, та суми участі в них конкретної

політичної партії. Це можна подати таким чином:
де
І
рі
– індекс урядової
участі партії,
Р
і
– величина, яка показує в скількох урядах брала участь партія,
G
– кількість сформованих урядів.
Величина індексу коливається від 0 – коли партія ніколи не була в
уряді, до 1 – коли була учасником всіх
правлячих урядів. За його допомогою можна визначити реальний, а не потенційний рівень істотності сучасних партій, коли його величина відображає реальну силу
їх конкуренції на парламентсько-урядовому рівні.
Необхідно також пам’ятати, що застосування індексу обмежена рамками конкретної
партійної системи
А сам феномен істотності є категорією відносною і повинен розглядатися в конкретному контексті соціального та інституційного
оточення партійної
системи. Недоліком даного індексу є те, що він не дозволяє за допомогою якісних параметрів оцінити партнерів, які
беруть участь у
процесі формування урядів. Важливим, очевидно,
є
не лише сам факт участі в урядовій
коаліції, але роль, яку відіграють в її рамках окремі партії. Одна партія може мати, наприклад, статус
домінуючої,
в той час,
коли інша виступає в ролі молодшого партнера –
допоміжна. Цих особливостей ми не зможемо відзначити,послуговуючись індексом урядової участі.
Індекс фракційності.
Величина, яка вказує на існуючий в державі тип політичної
багатопартійності. Індикатори, за допомогою яких можна описати стан
партійної системи, і які інтегрують за допомогою узагальненої формули рівня фракційності політичної системи наступні. Перший – це показник кількості партій, які є учасниками виборчого змагання
(парламентської конкуренції). Окремо даний індикатор нам нічого не говорить про відносну силу
політичних партій,
і тому з його допомогою можемо мати єдиний, дуже загальний образ
партійної системи. Другий – це показник кількості голосів, отриманих на парламентських
виборах

найбільшою партією. Припустимо, що існують три партійні системи, а найбільша партія в кожній з них здобуває відповідно S1 – 90 % голосів, S2 –
45 %, S3 – 34 %. Це показує нам, що перша система є прикладом абсолютного домінування однієї партії, в той час як наступні дві вказують на
існування
багатопартійності. Однак зазначені дані не дають інформації нам про політичну позицію партій в рамках вказаних систем. Третій – це
показник
двопартійності
Індекс фракційності Д. Рає заснований на оцінці правдоподібності, що з двох випадково підібраних
виборців
на конкретних
виборах
обидва будуть голосувати за дві різні політичні партії, або двоє парламентарів належать до різних партій. Шанси, що ті двоє виборців виберуть ті самі партії (чи двох парламентарів, які належать до різних партій), залишається обрахувати за формулою:
де
n

– кількість партій,
p
i

відсоток голосів виборців чи мандатів, отриманих партією.
Індекс фракційності вказує на можливість існування партійних систем
– від досконалої однопартійної системи, в якій одна партія здобуває всі виборчі голоси (мандати) F=0.0, до системи достатньо функціоналізованої, в якій кожний виборець голосує за свою власну партію, а кожний парламентар належить до іншої партії F=1.0. У
досконалій двопартійній
системі, в якій кожна з партій отримує наприклад, 50% голосів, величина індексу фракційності дорівнює
0.50
(F=1-(0.50+0.50)=1-0.50=0.50).
Рівень фракційності між 0.50 та 0.67 вказує на конкуренцію двох партій. Ціна
індексу фракційності, вища ніж 0.70, є ознакою існування
багатопартійної
системи
(більше ніж трьох партій). Рівень, нижчий 0.50, вказує на появу
домінуючої партії. Рівень фракційності в Західній Європі був найвищим 20-х рр. (F=0.758), найнижчим у в 50-х рр. (1955-1959рр., F=0.700), в 70-х рр. знову зріс (1975-1979, F=0.737). У першій половині 70-х рр. величина індексу фракційності становила 0.716. Зосередьмося на парламентській фракційності.
Правилом є те, що ступінь парламентської фракційності є нижчим за виборчу фракційність, що пов’язано, насамперед, з репресійним впливом, який здійснює виборча система на
конфігурацію партійної системи. Середній рівень індексу фракційності в 1945-1994 рр. становив 0.68, в 70-х та 90-х рр. він є вищим (0.70), ніж в 1945-1979 рр. (0.66). Очевидно, що це є результатом появи в 50-70-х роках багатьох нових політичних партій, існування яких вплинуло на результати
коаліційних переговорів.
Найменший ступінь індексу фракційності маємо в Греції (0.52) та у Великобританії (0.53). Найвищого ступеня величина індексу фракційності досягає в Швейцарії (0.82) та
Фінляндії (0.80), що свідчить про дуже сильну фрагментацію парламентської партійної системи в цих державах. Цей факт загалом, не має впливу на результати коаліційних торгів чи на тривалість урядів. У Голландії, Іспанії та
Франції помітна тенденція падіння індексу фракційності, причому у Франції
є вона найсильнішою (- 0.07).
Комплексне застосування методик дозволяє у кількісному виміри отримати уявлення про роль та специфіку функціонування політичних партій, окреслити певні тенденції у їхньому розвитку та спрогнозувати ймовірні наслідки у еволюції партійної системи.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал