Навчальний посібник Луганськ-2014




Сторінка16/20
Дата конвертації08.01.2017
Розмір5.21 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

1. Виборчі технології типу: «Нагадую, це – Я».
Застосування таких технологій розраховані, по-перше, на звичайну (як більшість громадян), пересічну особистість, котра є своєрідним статистичним представником електорату, по-друге, на те, щоб просто ознайомити виборців зі своєю особою, нагадати про себе, прозондувати, а чи сприйме його громадськість, чи варто далі прагнути сподобатися електоратові.
До таких технологій вдаються ті, які свого часу засвідчили себе активною громадською, політичною діяльністю, але потім, за різних обставин, зменшили свій діяльнісний потенціал, втратили налагоджені зв’язки зі своїми симпатиками. Вдаються до технологій нагадування про себе також і ті, хто лише розпочинає прокладати шлях у політику.
Найбільш поширені технології нагадування: роздруківка листівки про кандидата; започаткування свого власного періодичного видання, де розміщується інформація про кандидата (фото, розповіді про його
непересічну діяльність, спілкування з політиками, які є не просто авторитетними, але й представниками вищого ешелону національної еліти); власні публікації кандидата на актуальні теми; виступи в пресі з матеріалом, який або вічно «на часі», або з’являється під конкретну, актуальну дату. Досить часто політики, громадські діячі нагадують про себе, вітаючи громадян у різні святкові дні, християнські свята. Але найкраще і найвдаліше з точки зору психології це буває тоді, коли політик ще й долучає себе, своє власне життя і буття до такої події.
2. Виборчі технології типу: «Я зроблю те, чого ніхто не зможе
зробити».
Досить часто політики, які лише намагаються зійти на владний олімп, вдаються до технологій – переконувань, що саме вони можуть зробити і зроблять те, до чого не додумався або неспроможний зробити будь-хто
інший. Як правило, при цьому громадянам пропонують іноді майже фантастичні (хоча й не позбавлені сенсу) пропозиції, заходи, проекти.
3. Виборчі технології типу «Теледебати».
Цей тип політтехнології найбільш поширений і чи не найпотужніший, оскільки дає змогу охопити найширший загал, оперативно і швидко донести свою точку зору, позицію до кожного, навіть байдужого виборця, вплинути на його уподобання, а то й на вибір. Зрозуміло, що за багатьох обставин (все на виду – і зовнішність, і мова, і переконання, і погляд на життя) теледебати можуть виявитися і останнім виступом політика перед виборцями.
Популярність і успіх теледебатів як політичної технології залежать від багатьох складових, але головними, на думку М. Головатого, є такі: учасники дискусії повинні репрезентувати якщо не діаметрально протилежні сторони (ідеї, ідеології, програми, блоки, об’єднання, партії), то бодай хоч у чомусь несумісні (хоча б у тактичних кроках задля досягнення задекларованих програм); дебатуючі повинні мати не лише високу загальну і політичну культуру, але й уміти брати участь у дискусії (не кожного професіонала, навіть відомого політика, можна сприймати як учасника дискусії, на це здатні лише суто публічні політики, а таких не багато).
Таким чином без знання суті та особливостей політичних технологій, без умілого використання цих знань досягти успіху в політичній боротьбі практично неможливо. При цьому слід враховувати, що, як і будь-які інші
(наприклад, соціальні, управлінські), політичні технології також містять в собі як важливі психологічні, педагогічні, управлінські, іміджеві, популістські та інші складові й елементи, що тісно взаємодіють між собою і використання яких, в сумі, обумовлює ступінь ефективності, дієвості реалізації окремо взятої технології.

2. Особливості побудови іміджу партії та її репутації

Для політичного процесу істотне значення має те, як сприймає того або
іншого суб’єкта політичного процесу населення. Позитивне сприйняття того або іншого суб’єкта політики забезпечується специфічними методами
інформаційних технологій на основі створення іміджу.
Створення іміджу – це свідоме конструювання тих чи інших якостей суб’єкта, що роблять його привабливим для громадськості і що дозволяють вирішити конкретне політичне завдання з його участю (перемогти на виборах, підвищити легітимність влади тощо).
Іміджце найважливіша форма політичного капіталу політичних суб’єктів і одночасно механізм його збільшення. Він є засобом налагодження діалогу з населенням та формою керування його настроями.
Категорія «імідж» пов’язана з поняття ми «репутації» та «бренду».
Імідж – це набір створених образів і повідомлень, які транслює політична партія або лідер у зовнішній світ доступними засобами. Іншими словами, імідж – це образ, створений із зовнішніх, психофізичних, символічних характеристик суб’єкта, тобто це «маска», «політичний макіяж», що створюється на певний час (наприклад, на період виборчої кампанії).
Бренд – стійкий набір очікувань і емоцій щодо ставлення до результату діяльності політичної сили або до неї самої.
Репутація – стійка оціночна думка про політичну партію, лідера, яка складається у громадян, коли пройшов певний час, у відповідності з критеріями, актуальними для населення. Таким чином, репутація – образ, створений із внутрішніх (морально-етичних) характеристик, певних ділових, професійних якостей суб’єкта.
Таким чином, ключова різниця між цими поняттями полягає в ступені впливу політичної сили на «кінцевий продукт» її зусиль. Якщо імідж в значній мірі створює сама політична сила, лідер (з врахуванням реалій політичного простору), а становленню бренда допомагають виборці, то репутація формується в «чужих головах» під впливом всіх відкритих дій політичної сили та її конкурентів.
Основними для політичного іміджу є демонстрація репутаційних характеристик, тобто іміджі часто видаються за «професійні», «ділові» репутації. В свою чергу, репутації, особливо негативні, «заплямовані», підміняються іміджами, міфами. При цьому репутація є одним із активів політичної партії, лідера, який може приносити як прибуток, так і збитки
(втрата голосів під час виборів тощо). Під активом ми маємо на увазі будь- яку власність, яка має цінність. А щоб репутація стала активом, повинен з’явитися запит на неї з боку виборців, ЗМІ, партнерів, інвесторів та інших груп, які впливають на політичну силу і певній ступені залежать від неї. І такий запит вже спостерігається в умовах політичного ринка країни. Таким чином, формування іміджу – лише перший крок на шляху до отримання позитивної репутації.
Іміджу властиві переконливість, яскравість і реалістичність.

Формуванням іміджу займаються фахівці психологи, професійні аналітики.
Вони не в змозі докорінно змінити природу людини, але вони додають його образу ті риси, що легко сприймаються і позитивно оцінюються населенням.
В основі технологій формування іміджу лежить та чи інша політична дія чи факт з життя політика, що можуть послужити передумовою формування прихильного ставлення громадськості. Наприклад, шляхетні вчинки лідера, позитивні риси біографії, його висловлювання, що знайшли позитивний відгук у суспільній думці тощо.
Формування іміджу звичайно здійснюється на основі обраного типу політичного діяча: «борця з корупцією», «борця за правду», «інтелігента –
інтелектуала» тощо.
Процес формування іміджу припускає використання різноманітних
інформаційних технологій, орієнтованих на вивчення політичного
(електорального) ринку, на виробництво заданих параметрів іміджу, на корекцію й розвиток іміджу. Побудова і підтримка іміджу виступають як постійний процес, час якого дорівнює часу перебування на політичному ринку даного лідера.
В сучасній політології можна виокремити щонайменше три основні підходи до визначення поняття політичного іміджу – онтологічний, антропологічний, ціннісний.
Представники онтологічного підходу (С. Голдмен, В. Бебик,
Л. Невзлін), по-перше, вважають, що політичний імідж далеко не завжди повністю й адекватно відображає реальний об’єкт; по-друге, що він обов’язково повинен містити ознаки, за якими певний об’єкт ідентифікується
і, відповідно, виокремлюється серед подібних; по-третє, що він володіє значною стійкістю і силою інерції; нарешті, по-четверте, що політичний
імідж активно добудовується самими реципієнтами відповідно до їх власних психологічних особливостей.
Представники антропологічного підходу (О. Єгорова-Гантман,
Дж. Скотт, П. Бірд, Е. Семпсон, Г. Почепцов, П. Гуревич, В. Шепель,
Л. Браун, Є. Блажнов, Б. Красовський, І. Криксунова, Т. Чередниченко) політичний імідж співвідносять з різними персоніфікованими категоріями, наприклад, з такими, як «самопрезентація»,
«самопред’явлення»,
«управління враженням» тощо.
Представники ціннісного підходу (Б. Брюс, Ж. Сегела, О. Феофанов,
І. Недяк, І. Терлецька, А. Цуладзе) акцентують увагу на штучному характері політичного іміджу. Практично не враховується те, що імідж – інтегрований феномен, який створює цілісний соціальний образ об’єкта, його адресну приналежність. У рамках цього підходу частіше акцентується увага на символічній сутності іміджу. Так, Ю. Сурмін та Д. Наріжний вважають, що
імідж – «символічний образ сприйняття якогось явища, об’єкта та людини», його формування «складає основний зміст політичної персоналізації політичного діяча».

У рамках ціннісного підходу під впливом різного роду PR-теорій було сформоване комунікативне розуміння іміджу. Г. Почепцов, представник цієї точки зору, вважає, що імідж можна тлумачити як комунікативну одиницю, яка ідеально відповідає вимогам комунікативного простору. На його думку,
імідж є багатофакторним феноменом, оскільки, по-перше, вплив на людину здійснюється декількома каналами, по-друге, людина звикла оперувати багатошаровими структурами, кожна з яких може і опрацьовуватися окремо,
і співіснувати у людському сприйняття на своїй поличці. Але, з іншого боку,
імідж не є багатофакторним феноменом, в пам’яті людини формується ніби цілісне уявлення, позитивно чи негативно забарвлене.
Класифікація типів іміджу відбувається за його основними ознаками.
Так, за спрямованістю виділяють: зовнішній, що виявляється в зовнішньому середовищі; внутрішній, як враження про особливості ділового спілкування, керівництва організацією.
Зрозуміло, що між такими двома видами іміджу повинен бути зв’язок, бо їх протилежність може викликати недовіру до іміджу.
Друга риса – це емоційне забарвлення іміджу: позитивний імідж; негативний імідж.
Третя риса – цілеспрямованість: природний імідж – складається стихійно; штучний імідж.
Четверта риса – ступінь раціональності сприйняття: когнітивний; емоційний.
П’ята риса – зміст іміджу:
імідж керівника або лідера;
імідж організації;
імідж території;
імідж ідеї, проекту.
У найзагальнішому вигляді імідж політичної партії включає такі складові: імідж лідера, сила особистості лідера; ідеологія партії; політичний символ і символіка; образ діяльності партії; імідж членів партії та її прихильників; політичні та інші ресурси партії; історія партії; особливості партій і політичної риторики; особливості політичного ПР; імідж електорату партії.
Комунікаційний імідж політичної партії можна поділити на певні складові.
Перша – це види комунікації партії із виборцями, насамперед, як форма реалізації політичного інтересу. Розуміння форм і видів комунікації неможливе без розуміння мети кожної партії, яка усвідомлює себе як дійову
особу політичного поля, що прагне влади. Відтак для збільшення числа прихильників (а також постійних членів) вона мусить навчитися представляти свій власний інтерес як інтерес якомога ширшого кола громадян. Отже, слід виходити з уявлення про комунікацію як форму реалізації політичного інтересу. Для партій політична комунікація – це робота із суспільною свідомістю, робота, направлена на формування і перетворення такої свідомості.
Друга складова – це способи донесення до виборця свого повідомлення
і справити вагомий вплив на свідомість виборця та його електоральну поведінку. Це одне із нагальних завдань кожної з партій, що прагне бути ефективною, – визначити способи донесення до виборця. Важливо, щоб вибрані способи відповідали в тому числі ідейним, структурним, кадровим особливостям партії, зрештою, її фінансовій спроможності.
Третя складова – розробка партіями та стан стратегічних програмних документів.
Четверта складова – форми комунікації парламентських партій із громадянами.
П’ята складова комунікаційного іміджу – мас-медійний потенціал політичних партій.
У складі політичного іміджу можна виокремити два основні зрізи:
інформаційний каркас (образ-знання, прототип) та іміджологема (образ- значення, образи майбутнього: образ-прогноз, образ потрібного майбутнього).
Базовим елементом структури політичного іміджу є відповідний
прототип. Прототипи існують у масовій політичній свідомості. Вони являють собою не лише один із значимих критеріїв оцінки реальних політичних об’єктів, але й способом збереження та передачі наступним поколінням уявлень і цінностей, поширених у певному суспільстві.
Джерелом формування прототипів, наприклад, загальнонаціонального політичного лідера, є діяльність чинного президента, діяльність видатних політичних діячів минулого, соціальні та економічні цінності суспільства, традиції його політичної культури, діяльність ЗМІ, міфи, легенди, перекази тощо. Внаслідок цього стандарти оцінки політиків можуть бути як поширеними в суспільстві, так і набувати ідіосинкратичного характеру, тобто можуть пов’язуватися з неординарними якостями певних політичних діячів.
Створення прототипу іміджу політичного лідера може здійснюватися на основі досвіду: по-перше, усталених, традиційних уявлень; по-друге, при значному поширенні уявлень про конкретний предмет, коли здійснюється стереотипізація його ідіосинкратичних властивостей; по-третє, при
ідеалізації конкретного предмета сприйняття шляхом створення певних абстрактних якостей, що компонуються в системно організовану сукупність.
Те ж стосується інституційних та ідеологічних груп політичних об’єктів.
Профіль прототипу іміджу складається з певних фрагментів.

Наприклад, у профілі прототипу іміджу політичного лідера О. Єгорова-
Гантман виокремлює такі його фрагменти: портретний, що відображує сприйняття особистості, характеру та поведінки політика; професійний, який відображає ділові якості політика; соціальний, що фіксує соціальні очікування щодо політика, його соціально значимі характеристики. В іншому місці дослідниця запропонувала структуру прототипу, дещо схожу з попередньою. Зокрема, було виокремлено такі компоненти: персональні характеристики, до яких належать фізичні, психофізіологічні особливості лідера, його характер, тип особистості, індивідуальний стиль прийняття рішень тощо; соціальні характеристики, до яких відносять статус лідера, що визначається, по-перше, офіційною позицією, яку він посідає, походженням, багатством тощо, по-друге, моделлю рольової поведінки, соціальними нормами і цінностями, яких дотримується лідер; символічне навантаження.
При цьому зазначалося, що «кожна з цих груп характеристик робить різний вклад у формування особистої влади політичного лідера і в різній мірі піддається свідомому конструюванню».
Потрібно відзначити, що найважливішим засобом і самостійним напрямком формування іміджу є політична реклама. Політична реклама та її феномен полягає в тому, щоб в емоційній і лаконічній формі донести до людини суть політичної платформи партії, образ кандидата чи іншого політичного об’єкта і тим самим не тільки сформувати позитивне відношення до них з боку як можна більш широкого кола громадян, але і спонукати їх до реальних дій, спрямованих на їхню підтримку.
Політична реклама втілює в собі постійну зацікавленість рекламодавця не стільки в інформуванні громадян, скільки у їхній думці.
Формуючи позитивні образи тих чи інших інститутів, лідерів чи доктрин, реклама послідовно стверджує на інформаційному ринку визначені політичні цілі і цінності.
Активізуючи політичну увагу й активність людини, реклама в той же час не розрахована на якісне підвищення її компетенції, свідомості, зрілості.
Її технології впливають не стільки на глибинні, скільки на її поверхневі, емоційно-чуттєві, ситуативні елементи, здатні змінити відношення людини до політичних об’єктів у режимі реального часу. З цієї точки зору мета реклами – домогтися конкретної підтримки певного політичного інтересу за рахунок посилення сприйнятливості людини до політичної сфери життя і виявлення його певної позиції.
У самому загальному виді рекламні технології можна класифікувати в такий спосіб: аудіо- (радіорепортажі, рекламні звертання, бесіди) і візуальні
(відеоролики, телезаставки, теледебати) способи рекламування; друковані засоби передачі рекламних повідомлень (публікації статей, складання оглядів, інтерв’ю); методи зовнішньої реклами (рекламні щити, афіші, листівки тощо);
прийоми друкованої реклами (розсилання поштових повідомлень конкретним виборцям); методи поширення рекламних сувенірів ( значків, майок, бейсболок тощо); комп’ютеризовані форми реклами (Інтернет); проведення заходів щодо зв’язків із громадськістю (особисті зустрічі кандидата з населенням, презентації тощо).
Зміст і характер рекламних технологій можуть істотно мінятися й у залежності від ситуації, етапів політичного процесу. Наприклад, на етапі
«розкручування кандидатів» у виборчих кампаніях широко застосовуються наступальні і навіть агресивні методи, спрямовані на досить швидке і широке ознайомлення населення з особистістю політичного діяча. У той же час у післявиборчий період акценти в рекламуванні обраного кандидата націлені на висвітлення його ділових характеристик, на оціночний аналіз минулої кампанії з метою збереження позитивного образа даного діяча.
Кожен конкретний засіб рекламування попередньо ретельно обдумується, визначаються головні цілі і засоби поширення повідомлень, вибираються місце і час проведення акції, плануються джерела фінансування
і форми оплати тощо. Наприклад, у всіх рекламних матеріалах і акціях даної партії (лідера) використовується певний слоган (коротка словесна формула- символ, що немов маркірує даний політичний товар); заходи розгортаються відповідно до виробленого плану, що фіксує взаємодію з найважливішими
інформаційними контрагентами тощо.
Характерно, що схильність до використання рекламних технологій виявляють і деякі державні органи, які з метою набуття політичного капіталу не рідко порушують виборчі закони, втручаються в передвиборну боротьбу на стороні тих чи інших сил і використовують своє положення для створення
їм певних переваг. У таких випадках «брудні» рекламні технології вступають у конфлікт із законом і служать передумовою для підриву основ демократичного ладу.
Таким чином, розробка та використання політичних технологій – це процес поступової раціоналізації та оптимізації цілеспрямованої діяльності суб’єктів у межах виконання ними певних політичних завдань. В остаточному підсумку політичні технології дозволяють розширити можливості політичних суб’єктів у сфері контролю та управління політичною діяльністю.
Імідж створюється на ґрунті складного сплетіння інформаційних, емоційно-комунікативних та діяльних чинників. Це поєднання раціональних та ірраціональних мотивів впливу на суспільну й індивідуальну свідомість вимагає системного підходу до вивчення окреслених проблем.
Створення політичного іміджу здійснюється за такою схемою: засоби масової інформації формують сприятливий образ політика, апелюючи до емоцій виборців;
систематичні опитування дають змогу визначити рівень популярності кандидата, його особливості та політичні позиції; на основі особливостей та політичних позицій видаються рекомендації щодо необхідного корегування іміджу й персоналізованого зв’язку кандидата з виборцями.
Партійний лідер підбирає собі команду, яка допомагає йому реалізувати його ідеї. Фактично апарат партії і лідер партії є частиною партійної структури з її комітетами, коаліціями. Іншими словами партії, будучи частиною партійної структури держави та влади, у цілому виявляються пов’язаними з іміджем країни та іміджем держави. З іншого боку, в умовах постіндустріального суспільства політична партія пов’язана відразу з декількома десятками компактних і соціальних груп людей.
Причому для підтримки або формування іміджу в кожній з таких груп необхідно використовувати різні прийоми.
В якості ефективних прийомів формування іміджу партії має значення оптимальне зіставлення «політичного повідомлення і каналу передачі
інформації». Виділяється три основних потоки, або напрямків. Перший з них
– це відносини з владою, (GR – Government Relations). Другий – власне відносини з суспільством, (PR – Public Relations). І третій напрямок – реклама. Але не втрачають свого значення для іміджу партії і прямі комунікації. Своєчасне інформування і реакція на звернення громадян, створення сприятливої думки про дії партійних структур на громадських слуханнях є одним з факторів, що формують позитивний імідж партії. Не можна акцентувати свою увагу виключно на іміджі партії, створеному засобами масової інформації. Часто недооцінюється результат, який дають контакти партій з виборцями. Подібні неформальні комунікації здійснюють значний вплив на формування образу партій
Г. Почепцов зазначає, що в сучасних умовах образ включає ряд компонентів, «імідж партії складається не тільки з внутрішніх позицій, займаних її виходячи з культивованих поглядів. В інформаційному суспільстві, важливим чинником є активність партії, що проявляється в суспільно-політичному житті країни».
Предметом оцінки іміджу виступають позиції партії щодо окремих законопроектів, номенклатурних кадрових перестановок. Окремо, як роль лідера у формуванні іміджу партії, необхідно відзначити здатність лідера реагувати на найбільш помітні поточні події всередині і поза країною.
Теракти, озброєні зіткнення, виборчі кампанії, міжнародні кінофестивалі, спортивні змагання – усе це найважливіші елементи суспільного життя, і якщо партія ніяк на них не реагує, то вона ніби закривається від суспільства, і це може спровокувати її кризу.
Найважливішу роль у формуванні іміджу відіграє політична реклама.
Завдання політичної реклами полягає в тому, щоб в емоційній і лаконічній формі донести до споживача (виборця, громадянина) образ кандидата,
політичної партії або іншого політичного суб’єкта й тим самим не тільки сформувати позитивне ставлення до них з боку якнайширшого кола громадян, але й спонукати до реальних дій, спрямованих на їх підтримку.
Формуючи позитивні образи тих або інших політичних діячів, партій і т.д., реклама послідовно просуває на інформаційному ринку певні політичні цілі й цінності. У цьому сенсі ступінь поширення таких політичних товарів, їх пізнаваності й популярності, а також ступінь їхньої підтримки населенням є головним показником її ефективності.
Активізуючи політичну свідомість і активність громадян, реклама разом з тим не розрахована на якісне підвищення їхньої компетентності, свідомості, зрілості. Її технології впливають не стільки на глибинні значеннєві елементи політичної свідомості, скільки на поверхневі, емоційно- почуттєві, ситуативні елементи, здатні змінити ставлення людини до політичних об’єктів у режимі реального часу. Із цього погляду мета реклами
– домогтися конкретної підтримки того або іншого політичного суб’єкта за рахунок посилення сприйнятливості людини до політичної сфери життя й виявлення її певної позиції.
3. Девіантні технології у діяльності політичних партій
Окрім раціональних політичних технологій, у політичному житті використовують і нераціональні: посилання на авторитет, на погляди більшості, а також маніпуляції. Особа А маніпулює особою Б настільки, наскільки вона може спричинити набуття особою Б схильності до поведінки, що відповідає очікуванням А, причому про маніпуляцію йдеться лише тоді, коли особа, на яку здійснюється вплив, не набула означеної схильності, якби достеменно знала про те, що саме сформувало цю її схильність. Такі технології отримали назву девіантних (засобів діяльності, що відхиляються від певних вимог). Саме девіантні технології в практичній діяльності називають чорними, тіньовими технологіями.
Відомий український політолог Д. Видрін використовує поняття антитехнологій, звертаючись до яких суб’єкти роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, тобто використовують тактичні засоби без огляду на політичну стратегію. Особливістю антитехнологій є також те, що вони виходять із парадигми незалежності політики від моралі та
ґрунтуються на невдоволенні тих чи інших груп населення.
На відміну від справжніх технологій, як систем і способів і шляхів послідовного досягнення бажаного результату, в політичних антитехнологіях ставка робиться на досягнення одиничного або невіддаленого результату, при
ігнорування загальних і довготривалих наслідків рішень, що приймаються.
Характерною рисою антитехнологій є те, що вони базуються, як правило, на незадоволенні тих чи інших соціальних груп та прошарків, тобто на тому будівельному матеріалі політики, який завжди є під рукою, і в
достатній кількості, бо в будь-якому достатньо самокритичному і вільному суспільстві були є і будуть невдоволені громадяни, групи громадян і цілі шари суспільства. При цьому вихідним матеріалом антитехнологій може бути не тільки експлуатація невдоволення великих прошарків реальними явищами або реальними особистостями, політичні хитрощі можуть будуватися на ненависті мас до ілюзорних об’єктів.
Антитехнології мають спільну рису – всі вони виходять з парадигми незалежності політики від моралі, а точніше залежності моралі від політики
(Н. Макіавеллі – вивід політики за дужки моралі); модель політики як абсолютно вільної зони, яке не підпорядковується ні моральним законам ні релігійним табу; ще гірше ситуація, коли мораль не просто відкидають у бік а примушують її прислуговуватися політиці (ідеології «ремісницького соціалізму» минулого століття ), в якій рекомендувалося велику приватну власність вважати аморальною, а дрібну моральною.
З тією або іншою часткою застережень і сумнівів PR-фахівці відносять до незаконних технологій наступне: Узагальнені категорії:
1. Неетичні методи і технології (тобто не відповідають етичним і моральним нормам суспільства).
2. Методи і технології, що прямо суперечать закону.
Конкретні методи:
1. Компромати (у разі, якщо в них використовується помилкова
інформація або інформація, зібрана незаконними методами).
2. Підкуп журналістів і розміщення інформації, вигідної для клієнта / замовника, в пресі на платній основі.
3. Технології, спрямовані на те, щоб навмисно очорнити конкурента, підірвати його репутацію.
Найчастіше використовується метод конкурентної боротьби за допомогою елементарної публічної брехні, спрямованої часто на досягнення власних корисливих цілей шляхом «очорнення» конкурентів. Можна сказати, що сучасні незаконні технології – це безліч методів і конкретних заходів, що мають на меті зіпсувати репутацію окремої людини або цілої компанії: у нашому випадку партії. При цьому фінансування подібних заходів також ведеться приховано.
Часто передвиборча боротьба набуває надзвичайно жорстких форм, фактично перетворюючись на змагання «брудних виборчих технологій»: свідоме поширення спотворених фактів з метою компрометації суперника в очах виборців; підкуп виборців; висунення у виборчому окрузі кандидатів-суперників з однаковим прізвищем для дезорієнтації виборців. Виборча технологія «Клонування, або шоу двійників» пов’язана з появою у списках, а потім у мандатах однакових прізвищ. В Україні її випробували ще 1994 року, потім під час довиборів народних депутатів, коли в одному з округів, де мала балотуватися Юлія

Тимошенко, було висунуто чотири кандидатки з таким же прізвищем, до того ж одна з них мала ще й ім’я Юлія. Однак усі очікування перевершило передвиборче шоу-клонування 2002 року. Олександр Олександрович Мороз – лідер Соціалістичної партії України, і Олександр Федорович Мороз – перший номер у списку кандидатів від Всеукраїнської партії трудящих, 1967 року народження, освіта середня спеціальна, поживає у Києві, електрик малого приватного підприємства ВПК. В окрузі Тараса Стецьківа (Львів) з’явився ще один претендент на мандат з таким же прізвищем. У Тараса Чорновола
«з’явився» брат-близнюк Тарас Чорновіл. Преса активно дискутувала навколо цього. У Олександра Чубатенка – народного депутата по виборчому округу № 218 (м. Київ) з’явився однофамілець Геннадій Чубатенко, що тоді жив у Миколаєві, тимчасово не працював, самовисуванець. Клонування – виборча технологія, розрахована, передусім, на неуважних, недолугих. людей. Вона якщо серйозно і не введе виборця в оману, то все ж відбере бодай частину голосів у тих, хто їх заслуговує; проведення агітації від імені суперника в день, коли вона заборонена; поширення анонімної антиреклами тощо.
Саме слово «маніпуляція» має своїм коренем латинське слово manus – рука (manipulus – пригорща, жменя, от manus и ple – наповняти). У
європейських словниках слово визначається як поводження з об’єктами з певними намірами, метою. Оксфордський словник англійської мови трактує маніпуляцію як акт впливу на людей або управління ними з спритністю, особливо із зневажливим підтекстом, як приховане управління чи обробка.
Одним із перших хто, безпосередньо дослідив питання маніпуляції свідомістю був соціолог з ФРН Г. Франке, який в 1964 р. видав книгу
«Маніпульована людина». Під маніпуляцією він розумів психічний вплив, який здійснюється таємно. Він зазначив, що маніпуляція – це частина технології влади, а не вплив на поведінку друга чи партнера. Більшість дослідників окреслюють суть маніпуляції як прихований вплив на здійснення вибору. Комунікатор, вступаючи в комунікацію з аудиторією в процесі комунікативних дій, за допомогою певних заходів та прийомів, має на меті таємно вплинути на вибір або дії аудиторії, щоб досягти певної мети. Серед найважливіших ознак, притаманних явищу маніпулювання можна виділити прагнення отримати односторонню вигоду, зиск в ситуації, коли до реципієнта ставляться як до засобу досягнення зовнішніх цілей.
Одна з універсальних моделей прихованого (тобто непрямого) управління розроблена В. Шейновим. У цій моделі під прихованим управлінням людиною (адресатом впливу) розуміється такий керівний вплив на неї – керуючого суб’єкта (ініціатора), за якого, з одного боку, істинна мета
ініціатора приховується від адресата, а з іншого – афішується інша мета
(приваблива для адресата). Маніпулювання розглядається як приховане управління адресатом проти його волі, за якого ініціатор (маніпулятор) одержує однобічну перевагу або вигоду за рахунок адресата (жертви), а
шахрайство – це маніпулювання жертвою протизаконними способами, що підпадають під дію карного законодавства.
Обман – це свідоме і несумлінне повідомлення адресатові (жертві) свідомо помилкової інформації з непорядною метою. Це найпростіший спосіб маніпулювання. Якщо він застосовується з метою нанесення жертві майнового збитку, то є однією з форм шахрайства. До цього необхідно додати, що обман, чинений політиками з метою залучення голосів виборців, найчастіше приховується під самими добропорядними назвами, наприклад
«виборча програма кандидата». Таким чином, маніпулювання слід визначати як особливий вид психологічного впливу.
Політичне маніпулювання межує з політичною демагогією. А це популізм, підтасовування фактів, виголошення безвідповідальних заяв. Нині модною стала міфологізація певних понять у політичному процесі. Демагогія завжди активна у період соціальної нестабільності у будь-якому перехідному суспільстві. Втручання здійснюється через духовний, психологічний тиск.
Політичне насильство спостерігається тоді, коли інтереси суб’єктів політичного процесу прямо протилежні. Лише гуманними способами можна досягти подолання цих суперечностей.
Поширеним прикладом девіантних політичних технологій є
«розкольні» технології, які основному базуються на відомому в політтехнологічних колах механізмі
«спіндоктор».
Це розкрутка
інформаційних приводів, які спрямовані на певні «больові точки» в громадській думці. Розглянемо дію цих технологій на прикладі України.
Основний принцип такий - перед виборами чи іншими важливими для країни подіями в інформаційний простір «вкидаються» повідомлення, покликані спровокувати поділ України на Схід і Захід. Спрямовані вони не стільки проти конкретного політика, скільки проти ідей, які поділяються його виборцями. Ці повідомлення формують «істеричний» фон національного
інформаційного простору, на якому найменша провокація може привести до громадянського конфлікту і зміни політичних еліт.
Тут можна виділити три основних галузі застосування технології
«спіндоктор»:
1. Маніпуляція історією, особливо історичними фактами які не мають однозначної оцінки, наприклад роль УПА в роки Великої Вітчизняної війни.
Методом захисту від застосування цієї технології може стати тільки правильне дозування позитивної та негативної інформації про історичні події. Є навіть таке спостереження, що подія сприймається аудиторією як
«об’єктивний факт», якщо позитивна і негативна інформація про неї знаходиться в співвідношенні 3:01 або 5:02.
2. Використання ідеологічних «кліше» – як правило, ще часів СРСР.
Наприклад, проведене опитування щодо інтеграції України в НАТО продемонструвало різне ставлення до однієї і тієї ж структури: негативне – до абревіатурі «НАТО» і нейтральне або позитивнее – до «Організації

Північноатлантичного договору». Ситуацію можна пояснити тим, що в радянські часи було прийнято в пропагандистській діяльності використовувати саме абревіатуру, як більш коротке і яке більше запам’ятовується кліше з негативною акцентуацією. До сьогодні з конструкцією «НАТО» використовується багато фразеологічних прийомів, покликаних додати негативу:
«агресивний блок»,
«антиросійська організація».
3. Використання політичних міфів і стереотипів як основи
маніпулятивних технологій. Соціальний міф – твердження чи ідей, котрі сприймаються переважно на віру, без будь-якого критичного осмислення. У кожному суспільстві наявні міфи, котрі активно підтримуються й правлячими колами, зокрема, за допомогою ЗМІ. Наприклад, комуністичній системі існували такі міфи: про приватну власність як джерело зла; про обов’язковий крах капіталізму й перемогу комунізму; про провідну роль робочого класу й комуністичної партії; про марксизм як єдино вірне вчення.
З крахом комуністичної системи почали формуватися нові соціальні міфи: про капіталізм як «світле майбутнє»; про обов’язкові жертви в перехідний період; про правлячі кола й номенклатуру як уособлення демократів та реформаторів.
Сучасні соціальні міфи західних країн пов’язані з питаннями
індивідуальної свободи й особистого вибіру громадян, нейтралітету основних політичних інститутів. Актуальності набули міфи про незмінно егоїстичну природу людини, її егоїзм й схильність до споживацтва; про відсутність в суспільстві соціальних конфліктів, експлуатації й гноблення; про плюралізм
ЗМІ, котрі на самом деле контролююються великими рекламодавцями й урядом.
Для укорінення соціальних міфів технологія маніпулювання передбачає використовує систему методів впливу на свідомість людей. До них відносяться: пряме підтасування фактів; замовчування небажаної інформації; поширення брехні й наклепу; напівправда (коли із метою забезпечити довіру аудиторії об’єктивно й докладно висвітлюються конкретні, малозначущі факти й одночасно замовчуються более важливі чи ж подається загально хибна інтерпретація подій); навішування ярликів (для компрометації й відторгнення слухачами осіб чи ідей без доказів навішується ярлик фашистів, імперіаліста чи
«червоного»); витіснення апеляції до суспільної свідомості за допомогою маніпуляцій експертів із рейтингами. Рейтинги на основі вибіркового опитування, коли респондент вибирає між варіантами суджень самого експерта – це лише модель реальної думки мас, яку експерти нібито

«оживляють».
Найбільш поширеними методами маніпулятивних технологій є наступні. Метод фрагментації полягає в поданні інформації єдиним потоком, який не дозволяє масовому споживачеві виділити певні тенденції.
Максимальним вираженням методу фрагментації слугує прийом «білого шуму» – зниження сприйняття фактів поданням такої кількості новин, коли стає неможливим зробити їхнє сортування. «Шум» може створюватися великою кількістю різноманітних коментарів, протилежних одне одному суджень, які часто не спираються на точні і перевірені факти. «Шум» може ствоюватись й через оснащення фактів складними теоретичними конструкціями, «за розумними» коментарями. Покладаючись на твердження, що усі проблеми (економічні, політичні, моральні) надзвичайно складні й середньостатичній людині їх просто не зрозуміти, інформація подається як надзвичайно складна, яка потребує коментарів спеціаліста. У результаті в людині, з одного боку, формується цинічне ставлення до писаного чи ефірного слова, а з іншого – наївна довіра до всього, що висловлено із достатнім апломбом. Цим досить часто користуються маніпулятори від політики, подаючи у повідомленнях «думку незалежних компетентних експертів».
Метод створення фактів полягає у поєднанні правдоподібних фактів, фактів, які реально відбулися, та неправдоподібних фактів. Лише якщо сумніви аудиторії із приводу фактів другої категорії розвіяно, вони без сумнівів повірить фактам третьої категорії.
Метод історичних аналогій ефективний, по-перше, інтелектуальністю
(пропагандист лестить ерудованості аудиторії: «ви ж пам’ятаєте…»), а також й тим, що в історії можна віднайти майже будь-який необхідний приклад.
Даний метод допомагає в конструюванні метафор, котрі програмують об’єкт впливу.
Метод «закидання багном» полягає в доборі таких епітетів й такої термінології, що дають предмету розмови суворо негативну етичну оцінку.
Цей метод відносять до найбільш грубих, але й тим частіше він використовується в політичній боротьбі.
Метод семантичного маніпулювання. Суть його в прискіпливому доборі слів, які викликають чи позитивні чи негативні асоціації й таким чином впливають на сприйняття інформації («наша» людина – розвідник,
«їхня» – шпигун; ми – визволителі, вони – окупанти; ми – борці за незалежність, вони – бойовики; в нас – війська, у яких – незаконні збройні бандформування.). Специфіка даного прийому полягає у використанні дезінформації. Спростування дезінформації на психологічну установку, що склалася, уже не впливає.
Поряд з вищезазначеними прийомами маніпулятивних технологій, використовуються і спеціальні засоби. Так, для формування у глядачів відразливого ставлення до небажаних політиків (в Росії, наприклад, це
здебільшого комуністи) телебачення використовує непривабливі ракурси
їхнього показу чи відповідним чином може змонтувати відзняті кадри.
Особливості маніпулятивних технологій полягають у тому, що природний механізм психологічного захисту людини запобігає
інформаційному перевантаженню, блокуючи неприємне, чуже, незрозуміле.
В обхід заблокованій свідомості, повідомлення потрапляють до підсвідомого й продовжують визначати поведінку. У умовах інформаційного перевантаження – але в сьогодні норма – захисний механізм спрацьовує навіть щодо важливих повідомлень, котрі за інших умів були б сприйняті критично: коли діє захисний механізм, аналітичний апарат відключається.
Повідомлення, сприйняте у стані «напіввідключення», потрапляє безпосередньо до підсвідомого й в ідеальному для пропагандиста варіанті стає керівництвом до дії. При цьому люди переконані, що думи і дії – їхні власні.
Пропагандисти досягають такого ефекту, використовуючи, наприклад, культурні табу. Табуйована інформація блокується захисним механізмом від свідомішого сприйняття, але й фіксується на тілесному рівні. У нашому суспільстві табу пов’язані, насамперед, з сексуальною сферою. Тому такою ефективною є сексуальна символіка в пропагандистських повідомленнях.
Захисний механізм блокує свідомість від сприйняття сексуального символу, але й підсвідомо ми усе ж таки сприйймаємо його Підсвідоме враження від повідомлення асоціюється із пропангованим продуктом чи ідеєю й, коли об’єкт пропаганди стає одним із варіантів вибору, людина обере його, при цьому вибір якщо сприйнято як власний.
Так, американський дослідник Ян Ке стверджує, що в повідомленнях, розрахованих на жіночу аудиторію, використовуються атрибути жіночої сексуальності, котрі є для жінок потужними табу. Наприклад, бляшанка із дієтичною пепсі-колою, яку споживають переважно жінки, розмальована бульбашками й кубіками льоду так, що можна розгледіти досить очевидне зображення жіночих грудей. Відповідно, повідомлення, орієнтовані на чоловіків, насичені атрибутами чоловічої сексуальності.
Виділимо деякі маніпулятивні прийоми, які можуть використовуватись політичними партіями в рамках законодавчого поля. принцип «заплямованої репутації» (зганьбити супротивника шляхом чуток, викриття фінансових порушень, звинувачень у плагіаті тощо); принцип дестабілізації (перервати нормальний хід подій); принцип закріплення функції (навішування негативних ярликів, тиражування негативних номінацій і формулювань у ЗМІ); принцип каруселі (завертіти людину, людей, все суспільство в стрімку карусель, викликати втому, увагу до другорядного, відвернути від головного); принцип капості (знайти бруд, забруднити, і нехай потім відмиваються);
принцип поведінки павука (сплести павутину, розставити мережі, зачаїтися і чекати); принцип Аль Капоне (за допомогою доброго слова і загроз можна домогтися більше, ніж за допомогою тільки одного доброго слова); принцип атакуючої патетики (енергійним пафосним натиском поміняти один знак на інший, протилежний, викликавши апатію); принцип вкинутого занепокоєння (нагадати людині про ситуації, здатні викликати підсвідомий страх) тощо.
Найбільш часто партіями використовуються методи, які полягають у підкупі засобів масової інформації, а також незаконно зібрана інформація проти конкурентів. Ще розповсюдження набуває підкуп начальників великих організацій та підприємств різного роду діяльності, які, у свою чергу, під страхом звільнення і позбавлення премій примушують своїх працівників віддавати свій голос за пропоновану партію (адмінресурс). Крім того, партії діють і таким чином, що підкуповують цілі регіони, а саме голів регіонів і міст, які здійснюють якийсь тиск на населення. Наприклад, за інформацією, що надійшла від підприємців міста, голова міста заборонив підприємцям, які займаються зовнішньою рекламою, приймати замовлення для розміщення наочної агітації від усіх партій, окрім партії N. Тепер у місті на рекламних щитах можна побачити тільки агітацію партії N.
Наведемо також такий приклад. Представники адміністрації муніципального району РБ проводять збори працівників організацій, установ, розташованих у районному центрі, і агітують голосувати за партію Y. У районі постійно, особливо останнім часом, друкуються матеріали, в яких співається «ода» цій партії, за вказівкою зверху.
Незаконне розповсюдження листівок з неправильним оформленням, а саме з прихованою інформацією також є яскравим прикладом нелегальних дій з боку партій. Була поширена інформація про те, що Партія X роздає листівки зі своїм логотипом, на листівках відсутні необхідні реквізити: хто оплатив виготовлені листівки, хто замовив ці листівки.
Ще одна «хитрість» полягає у проведенні соціологічних опитувань, в яких питання формуються таким чином, щоб стимулювати суспільну свідомість в «потрібному руслі». Результати такого опитування не обробляються, тому що його мета – приховане навіювання.
Популізм – це сенситивність великих людських мас до простих пояснень складних проблем, до примітивних яскравих лозунгів, а також політичні дії політиків, що намагаються використовувати цю сенситивність.
Популізм є набором антитехнологій.
Центральна серед цих антитехнологій, базується на тій особливості політичної ментальності широких мас, яку можна було б назвати презумпцією істинності простих рішень. Інший різновид –
презумпція значимості малих і конкретних справ (спроби звести політику до тисяч конкретних дрібниць).

Ще одна популістська антитехнологія – помста охлократам. Ставка політ технологи ставлять на політичний нюх натовпу, якою рухають не знання і компетентність, не політична культура, а стихійні пориви та сплески емоцій.
Часто політичні партії ведуть виборчу агітацію, застосовуючи адмінресурс та «силові методи»: затримання, порушення кримінальних справ та «напади» органів на кшталт КРУ і податкової поліції дозволяють в умовах короткої кампанії «швидко та надійно» боротися з конкурентами.
Можна спостерігати також «ручну» нарізку виборчих округів під конкретних кандидатів та формування дільниць таким способом, щоб зменшити явку виборців там, де високою є підтримка «не того» кандидата.
В. Якушик виділяє наступні маніпулятивні технології, що так широко застосовуються у вітчизняному виборчому процесі та політиці в загалі.
1. Роздавати обіцянки всім про майже все. Тут достатньо пригадати, як у 2004 р. В. Ющенко навіть обіцяв в Харкові, що не матиме нічого проти офіційної двомовності в цьому регіоні і готовий буде підписати відповідний указ).
2. Тотальна критика опонентів. Маємо показові приклади звинувачень у непрофесіоналізмі, корупції, «бандитизмі», непатріотизмі (зрадництві) тощо.
3. Оприлюднення лише частини (а не всіх) своїх базових цінностей і стратегічних планів.
4. «Вирізання» зі сфери реального політичного дискурсу певних сегментів, пластів важливої для українського суспільства світової політико- правової культури, зокрема, про зміст світових дискусій щодо розмаїття мультикультурних, мультинаціональних демократій і відповідних форм державного устрою, інституційних та нормативних (в тому числі міжнародно-правових) засобів забезпечення національної безпеки тощо.
5. Створення і підтримання образу віртуальних розколів з одними і віртуальної єдності з іншими.
Останнім часом спостерігається перехід від традиційних виборчих технологій до так званих мікротехнологій, які використовують психологічний вплив на свідомість виборців. «кожен кандидат намагається
«вкласти» у свідомість електорату тільки йому вигідні ідеї, погляди, цінності, переконання тощо. це важко зробити, бо, як правило, поле виборчої боротьби настільки насичене інформацією, різною за змістом і характером, що на свідомому рівні вона вже сприймається з малою ефективністю». Це спонукає політтехнологів вдаватися до впливу на підсвідомість, а для цього необхідно володіти відповідними механізмами. сьогодні методи психологічного впливу досить різноманітні аж до нейролінгвістичного програмування (Нлп). За допомогою НЛП політики «зомбують» виборців, змушують їх діяти на свою користь, і в результаті, замість можливості самостійно й свідомо визначатися зі своїм вибором, громадяни отримують порцію жорстких наказів для
підсвідомості. Однак слід враховувати, для того щоб технологія запрацювала, відбираються адекватні обраним мішеням стимули, серед яких: обіцянки навести лад у країні, зміцнити законність, забезпечити безпеку громадян.
Сценарій управління політичним вибором вміло розігрується і здебільшого забезпечує запрограмований результат.
На жаль, доводиться визнати, що маніпулятивні технології будуть поширюватися, бо вони є необхідним інструментом переконання пересічних громадян у правильності їх вибору. слід лише чітко дотримуватися технології: для досягнення успіху маніпуляція має залишатися непомітною, успіх маніпуляції гарантований тоді, коли маніпульований вірить, що все, що відбувається, природне й неминуче, а відтак для маніпуляцій потрібна спотворена дійсність, де маніпуляція не буде так відчутна.

Література основна

1.
Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина : [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / В. Бебик. ― К. : МАУП, 2003. ― 424 с.
2.
Бойко О. Анатомія політичного маніпулювання : [навч. посіб.] /
О. Бойко. ― Ніжин : ДС Міланік, 2007. ― 223 с.
3.
Кочубей Л.О. Виборчі технології: навч. посіб / Л. О. Кочубей. ― К.
: Український центр політичного менеджменту, 2008. ― 332 с.
4.
Нежданов Д. В. Политический маркетинг: вчера, сегодня, завтра /
Д. В. Нежданов. ― СПб. : Питер, 2004. ― 160 с.
5.
Пойченко А. М. Політика: Теорія і технології діяльності /
А. М. Пойченко. ― К. : Ін-т нац. відносин і політології НАН України, 1996.
― 163 с.
6.
Политическая реклама / [Е. В. Егорова-Гантман, К. В. Плешаков,
В. Б. Байбакова ; научн. ред. А. А. Бирюков]. ― М. : ЦПК «Никколо М»,
1999. ― 240 с.
7.
Политический менеджмент : [учебное пособие под ред.
В. И. Жукова]. ― М. : Изд-во психотерапии, 2004. ― 944 с.
8.
Ребкало В. А. Практична політологія : [навч. посібник] /
В. А. Ребкало, В. М. Бебик, А. М. Пойченко. ― К. : Вид-во УАДУ, 1998. ―
140 с.
9.
Сучасний виборчий PR / [за ред. В. В. Лісничого]. ― К. :
Професіонал, 2004. ― 512 с.
10.
Шейнов В. Психология обмана и мошенничества / В. П. Шейнов. ―
М. : ООО «Издательство АСТ» ; Мн. : Харвест, 2001. ― 512 с.
Література додаткова
1.
Барматова С. Место и роль политической коммуникации в трансформации украинского общества / С. Барматова // Социология: теория,
методы, маргетинг. ― 2004. ― № 2. ― С. 107―119.
2.
Варій М. Й. Політико-психологічні передвиборчі та виборчі технології : [навч. метод. Посібник] / М. Й. Варій. ― К. : Ельга, Ніка-Центр,
2003. ― 400 с.
3.
Дегтерев А. Методологические подходы и концептуальные модели в интерпретации политического решения / А. Дегтерев // Полис. ―
2003. ― № 2. ― С. 164―173.
4.
Доценко Е. Л. Психология манипуляции, механизмы и защита /
Е. Л.Доценко. ― СПб. : Речь, 2004. ― 243 с.
5.
Кара-Мурза С. Манипуляция сознанием / С. Кара-Мурза. ― М. :
Алгоритм, 2000. ― 280 с.
6.
Кривошеїн В. В. Іміджологема: поняття, структура /
В. В. Кривошеїн // Вісн. Дніпроперовськ. ун-ту. Соціологія. Філософія.
Політологія. ― Вип. 8. ― Д. : ДНУ, 2002. ― С. 188―192.
7.
Телешун С. Українські політичні реалії і політичні технології /
С. Телешун // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї.
– К. : Український центр політичного менеджменту, 2008. ― Спецвипуск :
Політичні технології.

Режим доступу
: http://www.politik.org.ua/vid/bookscontent.php3?b=25&c=
8.
Шинкевич В. Е. Политический маркетинг как разновидность политических технологий / В. Е. Шинкевич // Социально-гуманитарные знания. ― 2004. ― № 3. ― С. 147―155.
КОНТРОЛЬНО-АДАПТАЦІЙНИЙ БЛОК

Контрольні запитання

1.
Назвіть причини виникнення політичних технологій.
2.
Які стадії включає розробка плану політичної діяльності?
3.
Які критерії оцінки плану політичної діяльності мають домінуючий вплив на розробку ефективної та результативної програми (платформи) суб’єкта діяльності?
4.
Охарактеризуйте технологію створення іміджу політичного лідера.
Визначте передумови широкої популярності та розповсюдженості застосування політичних технологій на сучасному етапі розвитку суспільства. Які з них, на Ваш погляд, здійснили найбільш суттєвий вплив?
Відповідь обґрунтуйте.
5.
Визначте сутність девіантних політичних технологій. Наведіть приклади їхнього застосування.
6.
Визначте сутність та призначення створення іміджу лідера в політиці.
7.
Охарактеризуйте основні підходи до визначення поняття політичного іміджу.

8.
В чому полягає комунікативне розуміння іміджу?
9.
Визначте особливості існуючих класифікацій типів політичних
іміджів.
10.
Розкрийте зміст створення та застосування політичної реклами.
Наведіть приклади використання політичної реклами як технології девіантного характеру.
Теми доповідей та рефератів

1.
Тактика проведення виборчих кампаній і формування політичного
іміджу.
2.
Теледебати як виборча технологія: українські реалії та досвід
європейських країн.
3.
Технології лобістської діяльності: сутність та особливості застосування.
4.
Нелегітимні політичні технології та методи боротьби з ними.
5.
Демократичний досвід проведення виборчих кампаній (на прикладі
європейських країн).
6.

Політичні акції: проблеми та перспективи використання.

Логічні завдання та проблемні запитання

1.
Наведіть приклади застосування стратегічних, тактичних, одноразових, циклічних політичних технологій в практиці політичних партій.
2.
Змоделюйте ситуацію застосування техніки «інформаційних шумів».
3.
Охарактеризуйте специфіку формування іміджу на основі обраного типу політичного діяча: «борець з корупцією», «борець за правду»,
«інтелігент – інтелектуал». Наведіть приклади їхнього застосування в сучасній політиці України та європейських країн та порівняйте процес створення означених іміджів.
4.
Оцініть результативність та ефективність застосування політичної реклами в президентських кампаніях України 2004 та 2010 роках.
5.

Визначте особливості проведення виборчих компаній у регіонах.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал