Навчальний посібник Луганськ-2014



Pdf просмотр
Сторінка12/20
Дата конвертації08.01.2017
Розмір5.21 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20

Антиглобалізм. Одним із найбільш «молодих», але визначних
ідеологічних напрямків XXI ст. став антиглобалізм. Виходячи з назви, антиглобалісти виступають проти глобалізації. Антиглобалісти виступають проти діяльності транснаціональних корпорацій та урядів невеликої групи західних країн, які переслідують вузькокорпоративні цілі. Глобалізація на таких умовах означає ослаблення аж до зникнення суверенітету національних держав і переходу всієї економічної, а потім і політичної влади в руки наднаціональних органів типу СОТ і МВФ, тобто в руки ніким не обраної фінансової олігархії. У глобалізованому світі не передбачено ніякої демократії (хоча залишаються демократичні процедури у вигляді періодичних виборів і багатопартійності). Світова пануюча еліта проводить політику ліквідації соціальних завоювань, досягнутих масами в західних країнах. У результаті в зв’язку з переведенням цілих галузей промисловості
із західних країн в регіони з дешевою робочою силою на Заході почався процес зникнення «середнього класу». Навмисно підриваються національні культури і традиційні релігії всіх країн світу, оскільки їхні послідовники можуть виступити проти уніфікації. Проти нинішньої глобалізації виступають одночасно прихильники досягнення соціальної справедливості, захисники національної ідентичності, релігійні фундаменталісти, нарешті, екологісти. Все це зробило антиглобалізм на рідкість різнорідним ідеологічно та організаційно рухом.
Серед найвизначніших ідеологів антиглобалізму можна виділити відомих філософів Н. Хомського, С. Жижека, соціолога І. Валлерстайна, політичного діяча Ж. Бове. Багато діячів культури також роблять внесок у формування антиглобалістської ідеології. У антиглобалістських заходах беруть участь тисячі політичних організацій, партій і рухів самої різної спрямованості, що об’єднуються лише негативним ставленням до глобалізації на умовах корпорацій.
Екологізм. Витоки сучасного екологізму пов’язують із першими проявами стурбованості окремих груп людей наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. станом довкілля, виснаженням природних ресурсів, утратою видів рослин
і тварин, природно-культурної спадщини загалом, зумовлені стрімкою
індустріалізацією та урбанізацією західного суспільства. До цих людей належали письменники, вчені-натуралісти, громадські діячі, митці, які пропонували розглядати природу як джерело гармонії та стабільності на
противагу світові, що стрімко змінювався. Іхня діяльність сприяла формуванню в суспільстві ідеалізованого уявлення про природний порядок, якого слід дотримуватися і в суспільному житті, а також стимулювала дії щодо збереження взірцевих куточків дикої природи та природно-культурної спадщини. Ця перша хвиля екологічної стурбованості була насамперед орієнтована на збереження національної природно-культурної спадщини в країнах Західної Європи та США. За визначенням Р. Далтона, це була хвиля
«охоронної» орієнтації, бо її провідники прагнули зберегти флору, фауну та національну культурну спадщину для задоволення певних, у тому числі й естетичних, потреб суспільства подібно до того, як філателіст намагається зберігати в своїй колекції рідкісні поштові марки. Загалом ідеологи першої хвилі погоджувалися з існуючим суспільно-політичним устроєм і його нормами і не піддавали сумніву домінуючі цінності сучасного їм суспільства, а їхні концептуальні цілі не виходили за межі наявної суспільно-політичної системи.
Друга хвиля екологічної стурбованості, або екологічної мобілізації, що формувалася упродовж 1960 рр., зверталася, головним чином, до другої генерації екологічних проблем і стала виразником турботи широких верств населення про якість життя в розвинених промислових країнах Західної
Європи та Північної Америки. Ця хвиля характеризувалася новою, власне екологічною орієнтацією, зосереджуючи увагу на таких проблемах, як ядерна енергетика, промислові забруднення, кислотні дощі тощо. Відмінність цієї хвилі від першої охоронної полягала у поглибленій політичній стурбованості та ідеологічній спрямованості, які ставили під сумнів попередній суспільно- політичний устрій та цінності західного суспільства.
Безпосередніми передумовами становлення екологізму Е. Добсон уважає зусилля з мобілізації екологічної стурбованості протягом 1960 рр., зокрема появу в 1965 р. книги американської дослідниці Р. Карсон
«Мовчазна весна». Проте символом остаточного становлення принципово нової ідеології – ідеології екологізму, або «зеленої» ідеології, яка вимагала радикального переосмислення відносин між людиною та природним середовищем і відповідно змін способу суспільного життя та політичного порядку, слід уважати публікацію у 1968 р. першого звіту Римського клубу
«Межі зростання».
2. Основні принципи створення партійних програм
Виходячи з того, що політична партія представляє собою політичний
інститут, який ґрунтується на ідеологічному та організаційному принципах, то двома основними документами, які відбивають сутність партії, є партійна програма та статут. Перша відповідає за ідеологічну складову, а у статуті прописується організаційно-структурна складова політичної партії.

Особливості останньої було розкрито у попередньому розділі, тому зараз необхідно визначитися з основними підходами до створення програми партії.
У партійних програмах окреслюються цілі як кінцеві, так і на певних етапах розвитку суспільства, практичні завдання та методи їх здійснення.
Програма політичної партії – документ, що відбиває основні ідеї, які висуваються політичною партією, включають оцінку поточної ситуації в країні і набір заходів, необхідних для досягнення ідеалу.
Відповідно ст. 7 Закону України «Про політичні партії в Україні» від
5 квітня 2001 р., «політичні партії повинні мати програму. Програма політичної партії є викладом цілей та завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення».
Фактично, програма – це система тих положень, які кандидати використовують в самих різних ситуаціях. Програма використовується на різного рівня виборах – від парламентських до виборів в органи місцевого самоврядування, коли партія підтримує кандидата. Не менш активно програма партії використовується в період між виборами, оскільки це основний документ, який системно відбиває ідеологію партії. Добре складена програма має бути читабельною, зрозумілою для середнього представника цільової аудиторії, охоплювати актуальні для нього проблеми.
Німецький політолог Г.-Й. Феен підкреслює, що партійна програма повинна базуватися на певних ідеологічних принципах: «Партія мусить розробити власний, тільки їй притаманний профіль, який чітко відрізняв би її від усіх інших партій. Ця спроможність є результатом програмної роботи.
Програмна робота, якою нехтують багато політичних партій, є серцевиною партійної діяльності. За допомогою своєї програми партія самовизначається і визначає своє місце, свої позиції в державі та суспільстві. В програмі принципів формулюються базові цінності, іншими словами, визначається політична антропологія, а на цій основі розробляється загальна політична концепція побудови держави, суспільства та економіки».
Існує немало підстав для класифікації програм за видами. Найзручніше виділяти види програм за способом викладу матеріалу:
1. Сутнісна програма – в такій програмі відбивається усе, що думає партія або її лідер по усіх найбільш значущих проблемах громадського життя. Така програма буває дуже об’ємною, до декількох сотень сторінок.
2. Особова програма – така програма обґрунтовує, чому виборці повинні довіряти саме цій партії і саме її кандидатам. Класичний приклад –
ЛДПР і В. Жириновський.
3. Комбінована програма – найбільш поширений варіант, який поєднує попередні підходи.
Також партійні програми можуть бути основними та передвиборними.
В основній програмі партії визначаються ідеологічні засади політичної партії та ставлення до загальнолюдських цінностей, що їх вона не просто визнає, а й вважає своїми пріоритетними завданнями для впровадження в життя. У цій
програмі також закріплюються стратегічні і тактичні завдання організації та шляхи їх вирішення.
Визначені в програмі партії основні завдання знаходять розвиток у
передвиборній програмі партії. Сама передвиборна програма має поєднати стратегічні і тактичні цілі політичної партії з інтересами та очікуваннями громадян щодо розвитку суспільства та окремих регіонів. Це той документ, з яким знайомиться більшість виборців і який, поряд з деякими іншими чинниками здійснює безпосередній вплив на прийняття виборцями найважливішого для партії рішення – віддати чи не віддавати за неї свої голоси. Вона є концентрованим вираженням партійної програми, обсяг її в
Україні законодавчо обмежується 7800 друкованими знаками. Саме через передвиборні програми політичні партії доносять інформацію про себе громадянам, адже лише незначний відсоток електорату знайомиться з повним текстом партійної програми. Тому передвиборна програма повинна містити
ідеологеми, які дозволять громадянам ідентифікувати політичну силу з певною ідеологією.
Доцільно підготувати декілька варіантів програми, її повний і короткий виклад.
Платформа партії – короткий виклад суті основних положень партійної програми.
Програма-мінімум – заходи, пропоновані партією для вирішення поточних проблем, з виділенням першочергових завдань. Часто складається у формі набору гасел.
Програма-максимум – це стратегія партії на перспективу. Її положення зазвичай пом’якшують жорсткіші вимоги програми-мінімум.
Структура програми залежить від рівня і масштабу виборів, на яких її планується використовувати. Існують різні підходи до структури програми:
1. Традиційний підхід – традиційним чином складена програма включає констатацію основних проблем, перелік ключових заходів, необхідних для їх вирішення, а також можливий особистий вклад партії в розробку відповідних заходів за рішенням проблем (тут можна вказати, які законопроекти партія підготувала, яку роботу виконала).
2. Творчий підхід – для такого підходу найбільш характерна питально- відповідна форма викладу програми. Лідер партії нібито веде діалог з виборцями, відповідає на їх наболілі питання. Діалог не лише сприймається краще, ніж монолог, він дозволяє зручніше і цікаво структурувати програму, вдаліше побудувати зміст, уникнути програшних для партії питань, підкреслити її переваги. В якості прикладу можна привести програму російської політичної партії «Яблуко», яка включала в якості розділів програми Г. Явлінського рубрики: «що я обіцяю?», «чим я відрізняюся від
інших?», «коли я це зроблю?» та ін.

У підході до структури програми повсякчасну оригінальність виявляє
ЛДПР, яка випустила «Політичну абетку», в змісті якої в алфавітному порядку вказані ключові проблеми (Білорусія, Ірак, Єльцинізм та ін.)
Партійна програма, стверджує російська дослідниця З. Зотова, виконує подвійну функцію. З одного боку, вона є основою об’єднання однодумців у партію, ідейним підґрунтям подальшої діяльності. З іншого – програма потрібна і для того, аби в результаті широкої її реклами якомога більше виборців перетворити на своїх прихильників.
До основних функцій програм політичних партій відносять наступні.
1. Рекламна. Завдання програми – показати суспільству мету та головні цілі політичної організації. Сподобатися громадянам, щоб вони підтримали партію, поповнили її лави через вступ до однієї з партійних організацій та віддали свої голоси за партію та її лідерів на виборах.
2. Функція відмежування (ідентифікації) – чітким визначенням програмної мети, пріоритетів та завдань розвитку різних сфер суспільства, принципів діяльності та загальнолюдських цінностей, які партія захищає, вона відмежовується від інших політичних партій. За змістом програми партію ідентифікують.
3. Агітаційна – програма своїм змістом, визначенням мети, пріоритетів й завдань в окремих суспільних сферах, з одного боку, підкреслює переваги над іншими політичними організаціями, а з іншого, – створює базу для формулювання та конкретизації політичних вимог партії, її організацій та первинних осередків для розгортання агітаційно- пропагандистської діяльності.
4. Інтеграційна – партійна програма стає своєрідною директивою, при цьому директивою, обов’язковою для всіх партійців, організацій та первинних осередків. Вона визначає їхню політичну діяльність та мислення.
Програма спонукає членів партії ототожнювати (ідентифікувати) себе з партією та її цілями, спрямовує дії партійців в єдине річище. Вона стимулює діяльність організацій та членів політичної партії.
5. Функція легітимації – програма дає можливість кожному з її структурних підрозділів, кожному членові організації заявити, що він (вона) діє від імені партії, а отже легітимно. Адже програма політичної партії в обов’язковому порядку проходить реєстрацію та публікується в засобах масової інформації. Реєстрація програм здійснюється: основної – в
Міністерстві юстиції України; передвиборної – в Центральній виборчій комісії; урядова – затверджується Верховною Радою України. Зі змістом програми політичної партії має змогу ознайомитися кожен громадянин країни.
Перші три функції програми політичної партії більше спрямовані назовні і мають завдання впливу на масову свідомість та формування
громадської думки на користь партії. Дві інші – інтеграційна та легітимації – на внутрішньопартійну роботу.
Щодо принципів створення та структурних елементів програм партій, то тут можна виділити наступні принципи: наукова обґрунтованість (врахування законів суспільного розвитку, сутності, спрямованості цього процесу, його особливостей, тенденцій та механізму модернізації, трансформації тощо); системність (врахування системного характеру суспільного розвитку, всіх сфер і підсистем у їхній взаємозумовленості); реальність висунутих цілей і завдань; конкретність, але без надмірної деталізації; зрозумілість положень масам і зручність для пропаганди та агітації.
Структура партійної програми: преамбула (вступ); питання розвитку самої партії; політичні цілі; питання економіки, соціальної сфери, культури, освіти та виховання, міжнародних відносин, включеності країни в міжнародну інтеграцію; проблеми молодіжної, національної (якщо потрібно), жіночого, військової, екологічної та інших видів політики; питання взаємовідносин з іншими партіями. Структура партійної програми не носить жорсткого, уніфікованого характеру. Вона пов’язана з типом партії, її реальними можливостями впливу на суспільні процеси, особливостями конкретно-історичного етапу розвитку суспільства та іншими обставинами.
Як правило, типова програма політичної партії містить наступні рубрики:
1. Політико-правова сфера: принципи формування державної влади; демократизація суспільних відносин; верховенство права; місцеве самоврядування та державна влада на місцях.
2. Соціально-економічна сфера: економічні перетворення; соціальній захист та гарантії громадян.
3. Сфери національної безпеки та міжнародного співробітництва: зовнішньополітичні установки; внутрішньополітичні установки та військові пріоритети.
4. Духовно-культурна сфера: загальнолюдські духовно-культурні цінності, вільний розвиток людини; національні духовно-культурні цінності.
Короткі рекомендації по викладу програми:
1. Програма повинна добре читатися і засвоюватися будь-яким виборцем, у тому числі, малоосвіченим. Не можна, щоб програма була
примітивною, але при цьому необхідно, щоб вона була зрозумілою для будь- якого виборця.
2. Програма повинна гарно пізнаватися для того, щоб зацікавити читача та зробити його прихильником партії.
3. За жодних обставин неприпустимо звинувачувати в труднощах, що склалися, самих виборців. Потрібно знайти інше «джерело зла» і позначити напрями боротьби з цим «злом».
4. Програма має бути респектабельною. Вона не повинна містити гострих нападок на конкурентів. Її текст має бути витриманим, акцент слід робити на конструктивних, компромісних засадах. Це положення важливо дотримувати, якщо партія серйозно домагається перемоги на виборах. Але є партії, які створюються під інші завдання.
Отже, програма політичної партії виступає одним із основних документів, які супроводжують її існування. Саме через програму партія розповсюджує свою ідеологію, визначає стратегічні пріоритети існування партії та тактичні цілі їх досягнення.

3. Особливості ідеологічної ідентифікації політичних партій
в Україні
Значну роль у формуванні і функціонуванні базових цінностей суспільства відіграє політична ідеологія. Динамічно розвивається те суспільство, що має ідеологічний стрижень, зрозумілий кожному його громадянинові. Виступаючи одним із базових політичних інститутів,
ідеологія в умовах стабільно діючої соціальної системи є основою суспільної
інтеграції і консенсусу, а в умовах суспільства, що трансформується, – однією з визначальних детермінант напрямку і характеру транзиту. При цьому, якщо в стабільних суспільствах демократичної орієнтації вплив
ідеології на суспільну свідомість слабшає, то в державах, які переживають процес модернізації або вибору шляхів подальшого розвитку, ці засоби духовної мобілізації відіграють зростаючу роль. Подібна ситуація властива, зокрема, і сучасній Україні.
Сьогодні загальновизнано, що однією з причин суспільно-політичної кризи, що переживає Україна, є відсутність чіткої інтегративної ідеології, яка б визначала основоположні принципи, довгострокові цілі та перспективи суспільних перетворень. Політичні сили, що здійснюють владні функції, відмовилися від утопічних нежиттєздатних комуністичних догм, але ще не змогли виробити чіткої, зрозумілої своїм громадянам, близької їх прагненням
і бажанням системи суспільних орієнтирів. Відчувається брак соціальної консолідації та довіри. Як стверджував Г. Алмонд, значення соціальної довіри та співробітництва є основним резервуаром, з якого демократичний устрій дістає свою здатність ефективно функціонувати.

Сучасна
ідеологічна ситуація в
Україні характеризується багатоаспектною ідеологічною дезінтеграцією за істотними і неістотними критеріями. Навіть розподіл ідеологій на ліві, центристські і правоцентристські, що відбиває реальність, не має чіткого ідеологічного критерію.
Формування чітких ідеологічних позицій політичних партій в Україні ускладнюється як зовнішніми, так і внутрішніми обставинами. Процес усвідомлення класичних ідеологічних схем в українській політиці ще не завершений. Це пояснюється, по-перше, незавершеністю економічних реформ, спрямованих на роздержавлення, приватизацію, демонополізацію власності та виробництва. Як засвідчують експерти з питань політичного процесу, ряд реформ – адміністративна (адміністративно-територіальна)
(62,5 %), реформа місцевого самоврядування (58 %), системи державної влади (54 %), конституційна (75 %), реформа соціальної політики (55 %) не здійснюються через відсутність єдності поглядів груп еліт на зміст цих реформ; ряд інших реформ – судово-правової системи (66,6 %), виборчої системи (62,5 %), управління публічними фінансами (75 %), детінізації економіки (54 %), вибудовування антикорупційної політики (62,5 %), реформи аграрного сектора включно з запровадженням законодавчо забезпеченого ринку землі (45,8 %) – через небажання груп еліт їх проводити, адже наслідки реформ будуть суперечити нинішньому статусу груп еліт.
По-друге, тривалою невідповідністю виборчого законодавства ролі і місцю партій у політичному процесі.
Розв’язання першої із зазначених проблем дозволить сформувати економічне підґрунтя для розвитку партійних ідеологій як квінтесенцій
інтересів стабільних соціальних груп, а другої – визначити такі політичні правила гри, завдяки яким особам, що мають владно-політичні амбіції, вигідніше вступити до певної партії, ніж бути приналежним до якогось фінансового, регіонального чи бюрократичного клану. До того ж для отримання політичної підтримки необхідно наблизити ідеологічні програми політичних партій до суспільнозначущих орієнтирів та уподобань громадян.
Так, відомо, що значна більшість сучасних політичних сил досі активно експлуатують такі проблеми, як «вступ до НАТО», «наявність суттєвих регіональних відмінностей громадян України» та подібні стереотипи. В той же час, об’єктивний аналіз свідчить про наявність помітних зрушень в структурі пріоритетів громадської думки. Наприклад, Всеукраїнське соціологічне дослідження, що було проведені Інститутом Горшеніна у серпні
2009 року продемонструвало наступну послідовність актуальних соціально- політичних проблем громадян України. Політична нестабільність в суспільстві хвилює 42,5 % респондентів, відносини з Росією 21,8 %, корупція – 19,9 %. Далі з істотним відставанням ідуть: забезпечення енергоресурсами (10,5 %), освіта (10 %) та злочинність (9,7 %). Менш ніж
5 % громадян країни переймаються такими проблемами, як розкол країни на

Захід та Схід, членство в НАТО, відносини з ЄС, конституційна реформа щодо зміни владних повноважень Президента, Верховної Ради та Кабінету
Міністрів, кримське питання. Лише 1 % українців визначили серед важливих питань стан демократії та свободи слова, реабілітацію воїнів ОУН-УПА, визнання світовим співтовариством Голодомору в Україні 1932-1933 рр. геноцидом. Таким чином, політичні гасла, що використовуються певними політичними силами, як основні програмні цілі, мають, насправді, мізерне значення для громадян.
Лише після вирішення цих завдань партії зможуть отримати змістовні, впливові ідеології, на базі яких дійсно стане можливим об’єднання і конструктивна взаємодія партійної структури та громадян суспільства.
Економічні, соціальні та політичні завдання, що стоять перед українським суспільством, актуалізують проблему вивчення та адаптації центристських ліберально-демократичних ідей. Сьогодні, як відзначають науковці, в західному суспільстві лібералізм вже зробив свою роботу: створена функціональна економічна та політико-правова система. Зовсім
інша ситуація в сучасній Україні – тут ще досі не побудовані соціальний порядок та стабільно діюча економіка. Тому зарано говорити про непридатність класичних ідеологій на українському ґрунті. З іншого боку, як стверджує В. Лісовий, сучасні «політичні ідеології мають бути менш догматичними, відкритішими для діалогу, для інкорпорації нових ідей та
ініціатив. Аби бути здатними мобілізувати енергію людей заради здійснення певних позитивних програм, вони мусять відмовитись від претензій надмірної регламентації поведінки». Таким чином, роль конструктивної
ідеології повинна відіграти система ідей, які б сприяли налагодженню способів саморегуляції та самооновлення суспільства.
Зберігання тенденції до хронічного конфлікту в сучасному політичному житті українського суспільства виявляється в тому, що політичні партії в сфері ідеології базуються на трьох основних парадигмах: демократія, антикомунізм, українська державність і ніяк не можуть досягти згоди та плідної співпраці. Досі переважає конфронтація та безкінечна диференціація. Пересічний громадянин дуже часто не розуміє, у чому полягає різниця між лібералами та консерваторами, соціал-демократами та народними демократами.... Професійні ж політики основну різницю зводять до персоналій. Про розвиток такої тенденції свідчить поширена в нашій країні практика формування політичної партії не для відстоювання суттєвих
інтересів будь-якої соціальної групи, а так би мовити, «під лідера». Але ж давно відомо, що боротьба між політичними лідерами творчо безплідна, бо веде до ствердження вузькоегоїстичних інтересів. Національна ідея не стає в нашому суспільстві об’єднавчою силою не з причини її відсутності, несформульованості або слабкості, а з причини її декларативності, бо насправді домінує бажання не здійснити ідею, а утвердити себе.

В той же час, як наголошує Ю. Шайгородський, «міркуючи про нерозвиненість ідеологічних засад в Україні, не слід вдаватися до надмірних узагальнень: теоретичний дискурс різних напрямів політичного спектра відрізняється рівнем повноти та інтенсивності. У цьому плані «ліві» видаються краще «теоретично підкованими», ніж «центристи» або «праві».
Також чітко окресленим є націоналістичний дискурс. Попри відмінності у формах втілення (революційний чи реформаторський шлях), національна ідея як теоретичний (ідеологічний) конструкт наповнюється реальним змістом і, ймовірно, з часом набуде ознак загальнонаціональної доктрини».
Досвід останніх електоральних циклів (2006 та 2007 рр.) свідчить про прагнення провідних політичних партій та блоків перетворитися на популярні в загальнонаціональному масштабі сили, здійснювати самостійну політичну діяльність, виборювати можливість брати участь або навіть самостійно формувати парламентську коаліцію та уряд. Загострення політичної конкуренції вимагає від партій та блоків формування оригінального, «помітного» політичного образу, який суттєво відрізняється від конкурентів. До того ж, якщо раніше – зміна образу була пов’язана, передусім, із зміною лідера, то під час гострої політичної конкуренції та проведення позачергових парламентських виборів 2007 р. партії та блоки відзначилися саме ідеологічними пошуками та створенням більш ґрунтовних передвиборчих програм.
Ідеологічна ідентифікація політичних партій України формується під впливом таких чинників, як характер політичного лідерства, взаємодія з групами промислових та фінансових інтересів, регіональна та історико- культурна орієнтація. Більшість вітчизняних науковців та експертів відзначають таку негативну рису, як використання політичними партіями
«інерції розколу», намагання домогтися найбільшої електоральної підтримки шляхом роз’єднання України на ворожі табори. Зрозуміло, що така позиція є стратегічно безплідною, і об’єктивно приводить до зменшення політичної підтримки в контексті офіційно проголошеного більшістю політичних партій курсу на консолідацію України та отримання загальнонаціонального статусу.
Наявність такого протиріччя пояснюється тим, що самі ж політичні партії досить довго не розглядали ідеологічні програмні положення як головні орієнтири в практичній парламентській діяльності. Громадяни також під час виборів більше звертали увагу на слогани, на обличчя лідерів, ніж на програми. Як стверджував С. Телешун: «У нас в Україні на сьогодні програми політичних партій є лише супроводжувальною юридичною складовою, оскільки вони необхідні для реєстрації у Центральній виборчій комісії та Міністерстві юстиції. Із тих представників політичних сил, які засідають у сьогоднішній, або ж будуть працювати у наступній Верховній
Раді, навряд чи, багато читали повністю програми тих партій, членами яких вони є». На сьогодні, більш-менш політично обізнані громадяни
ідентифікують партії не за програмами, а за їхнім місцем у соціальній
структурі суспільства та впливом на власність. Тому проблема, на його думку, полягає в тому, що самі партійні структури не користуються принципом ідеології як наріжного каменя розбудови політичної системи.
Натомість, основну роль відіграють корпоративні стосунки між людьми, які утворюють партію. Партії орієнтуються більшою мірою на обличчя, на ситуацію, на власність, на фінансові ресурси, що реально впливають і дають можливість не просто прийти їм до влади, а створити щось на зразок закритого акціонерного товариства, де ключові політичні гравці домовлятимуться між собою.
Подібні думки висловлює і політолог В. Фесенко. Він відзначає не стільки присутність ідеологічних компонентів у програмах, скільки їх використання в політичній рекламі. З огляду на те, що передвиборна програма – це лише обов’язковий елемент «гри у вибори», партії здобувають голоси виборців за допомогою агітаційної кампанії. Саме у передвиборчій агітації ідеологічні компоненти і використовуються для залучення виборців,
їх мобілізації. Дослідник зауважує, що ідеологію використовують, в основному, ліві партії і партії, які можна віднести до націонал- демократичних і націоналістичних. Повною мірою це стосується
Комуністичної партії України, дещо менше – соціалістів, оскільки останні перебувають в стадії переходу від ідей українського соціалізму до класичної соціал-демократії.
Дані висновки збігаються з результатами досліджень Українського незалежного центру політичних досліджень. Аналітики центру визначили
ідеологічно-ціннісні компоненти програм політичних партій, що дало змогу виявити обсяг ідеологем та інших понять, які виконують ідеологічну функцію в текстах програм політичних партій.
Аналіз спирався на частоту вживання у тексті загальних понять (ідея,
ідеологія, ідеологічний); ідеологем (комунізм, соціалізм, тоталітаризм, лівоцентризм, гуманізм, солідаризм, демократія, революція) та близьких за смислом понять із ціннісним навантаженням (свобода, справедливість, гідність, воля, толерантність), їхніх антонімів та близьких за смислом у відсотках до кількості слів у тексті.
Отже, за цими формальними ознаками, поміж програм релевантних партій та партій, що демонструють інституційне зростання, найбільш
ідеологічно й ціннісно змістовними виявляються програми Комуністичної партії України (що власне є передбачуваним і зрозумілим) та висхідних політичних сил національно-демократичного спрямування – «Свободи», «За
Україну!», а також «Фронту змін» та БЮТ.
Щоб з’ясувати рівень ідеологічної артикуляції, фахівці УНЦПД розробили показник «індекс ідеологічної артикуляції», який передає співвідношення показника ідеологічно-ціннісного змісту і показника декларативності політичних програм (Таблиця 8.1.).
Таблиця 8.1.

Індекс ідеологічної артикуляції програм релевантних політичних
партій України

Партія/Блок
Індекс
ідеологічної артикуляції
1.

Партія регіонів
0,26 2.

Блок Юлії Тимошенко
0,34 3.

Наша Україна
0,37 4.

Комуністична партія України
0,85 5.

Народна партія
0,13 6.

За Україну!
0,41 7.

Єдиний центр
0,2 8.

Фронт змін
0,18 9.

Сильна Україна
0,10 10.

Свобода
0,48
Результати дослідження довели, що за формальними ознаками, сильний рівень ідеологічної артикуляції мають програми Комуністичної партії України, партії «Свобода», «За Україну!», до них наближаються
«Наша Україна» та «Блок Юлії Тимошенко». Слабкий рівень ідеологічної артикуляції мають програми партій «Сильна Україна», Народної партії,
«Фронт змін», «Єдиний центр», Партії регіонів.
Також очевидно, що чим більш потужна та стабільна політична сила, тим більший акцент у своїй програмі вона робить на шляхи досягнення поставлених цілей, а не на їхнє декларування. Серед українських науковців немає єдиної точки зору на ідеологічну ідентифікацію українських партій.
Відмічається, що їх доволі складно ідентифікувати та зазначається, що за результатами виборчих кампаній 2006 та 2007 рр. до складу парламенту потрапили лише дві суто ідеологічні сили: СПУ та КПУ. Виходячи з аналізу програм, заяв та особливостей урядування трьох основних політичних сил
(БЮТ, НСНУ та ПР) в Україні протягом останніх трьох років (відповідно – уряди Ю. Тимошенко, Ю. Єханурова та В. Януковича), фахівці з
Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України зазначають, що вони почали тяжіти:
• НСНУ – до лібералізму;
• ПР – до консерватизму;
• БЮТ – до соціал-демократії.
Погоджується з таким визначенням і доктор політичних наук, професор
О. Новакова. Вона визначає наступні риси, за якими відбувається така
ідентифікація. Так, «Народний Союз Наша Україна» тяжіє до лібералізму, акцентуючи увагу на необхідності забезпечення вільної конкуренції, мінімізації втручання держави в бізнес та економіку, відкритості влади і суспільства. Особливий наголос при цьому робиться на орієнтації влади на
моральні якості громадян, їх гуманітарний розвиток та утвердження принципів справедливості.
Партія регіонів з її орієнтацією на забезпечення стабільного розвитку
індустріальних відносин; протидією кардинальному реформуванню та перебудові суспільства революційними методами, оскільки вважають їх неприродними і такими, що дестабілізують ситуацію, визначається консервативною. Зокрема свобода поєднується з підкоренням існуючому законодавству, повагою до владних інститутів. Зазвичай консерватори захищають привілейоване положення еліт.
А Блок Юлії Тимошенко кваліфікується соціал-демократичним, який виступає за побудову соціально справедливого суспільства шляхом реформування та покращення капіталізму; створення соціально орієнтованої економіки (як противаги ідеї абсолютизованого вільного ринку лібералів); створення потужного державного сектору в економіці, націоналізацію стратегічно важливих підприємств
(особливо у нафтопереробній промисловості та енергетиці), скорочення розриву між бідними та багатими через підтримку малозабезпечених та будівництво ефективної системи соціального забезпечення.
Ю. Шведа констатує, що виборчі блоки формуються з учасників,
ідеологічні засади яких розрізняються концептуально (лівоцентристська
УСДП і право-ліберальна ПРП спокійно співіснують в рамках БЮТ, правоцентристський «Собор» і лівопопулістська «Народна Самооборона» у складі НУНС). Українські комуністи досить успішно входять до антикризової коаліції з Партією регіонів – партією крупного капіталу, що зрештою не заважає їм боротися за права поневолених трудящих. Відсутність виразного позиціювання політичних партій в загальноприйнятій системі координат «ліві-праві» робить їх політичну діяльність непрогнозованою й невиразною.
Таким чином, сучасні політичні партії в Україні складно
ідентифікувати з класичними політичними ідеологіями. Водночас і в світі відмічають зближення традиційних ідеологічних течій, їхню конвергенцію. В
Україні ці процеси відбувалися прискорено, тому сьогодні складно
ідентифікувати політичні сили. У свою чергу, партійні програми поєднують протилежні компоненти, а їхня діяльність взагалі не відповідає декларативним намірам. Тому існує сенс проаналізувати ідеологічну
ідентифікацію парламентських партій та їхніх блоків в Україні.
Аналіз програми Партії регіонів дає підстави стверджувати наступне.
Ідеологічно партія відносить себе до центристів. В її програмі зазначено, що основою свої діяльності є центризм як точка тяжіння всіх демократичних і патріотичних сил, політичних партій, громадських організацій до консолідації та співпраці на новому відповідальному етапі розвитку України.
«Політичний курс, обраний партією, – це філософія і технологія творення,
яка ставить у центр своєї діяльності людину й забезпечує ефективний розвиток усього суспільства».
Партія регіонів також послуговуються тезами «стабільність» (після соціальної риторики дане поняття використовувалось найчастіше), «міцна держава», «політичний центризм», «народний добробут». У цілому дану партію можна віднести до консерваторів, правоцентристів.
ВО «Батьківщина», яка було основою Блоку Юлії Тимошенко, у своїй партійній програмі визначає себе всенародною, патріотичною, центристською партією, і наголошує, що «людина, сім’я, добробут і якість життя – найвищі соціальні цінності, забезпечення яких ставить перед собою
«Батьківщина». Держава для людини, а не людина для держави – ось наше гасло».
Засадничими принципами партії стали
«справедливість»,
«солідаризм», «духовність», також поширена категорія «соціальна» –
«соціальна інфраструктура», «соціальне житло» тощо. Проголошувані цілі та засоби їх досягнення дозволяють класифікувати дане об’єднання до лівоцентристів. Однак, необхідно зауважити, що дане лівоцентристське об’єднання все ж ураховує нагальну потребу створення ефективної національної ідеї (про яку зазвичай піклуються політичні сили консервативного, правого спрямування), тому у власній програмі неодноразово вказує на те, що саме «Нова Національна Ідея» стане рушійною силою в українських перетвореннях.
Яскраво виражений ідеологічний тренд у програмі Комуністичної партії України – лівої партії соціалістичного забарвлення. У програмі стверджується, що націоналісти та олігархи на чолі з президентом цілеспрямовано знищують демократію та основи добробуту нашого народу. З огляду на такий стан справ, Компартія братиме участь у виборах, щоб спрямувати трудящих на боротьбу за народовладдя, тим самим знявши ризик установлення націоналістичної диктатури.
Комуністична партія широко використовує ключові категорії соціалізму – «соціалізм», «комунізм», «робітничий клас», «справедливість», у негативному контексті (як те, що повинно бути викорінено) уживається
«приватна власність» та похідні від даного поняття тощо. Дана програма містить значну кількість обіцянок – найбільш поширеним словом у програмі
є слово «буде» та похідні від нього: «буде скасовано недоторканність президента», «будуть забезпечені оптимальні умови», «буде створено систему народного контролю» тощо. На другому місці по уживаності знаходиться «держава», саме вона буде забезпечувати громадянам усі обіцянки. Комуністи традиційно звинувачують у всіх проблемах президента та олігархів та виступають за парламентську форму державного правління та надання широких повноважень органам місцевого самоврядування. Програма також містить тезу щодо надання російській мові статусу державної, а також пропонується запровадити подвійне громадянство.

ВО «Свобода» визначається як права консервативна партія націоналістичного спрямування. Основні ідеологеми: «національна і соціальна справедливість», «патріотизм», «україноцентризм», «національна
ідентичність», «історична справедливість», «люстрація». У програмі дається негативна оцінка комунізму. Присутні елементи соціального популізму, на кшталт «забезпечити можливість найманим працівникам набути право власності на підприємствах державної та комунальної форм власності, брати участь у їхньому управлінні та в справедливому розподілі прибутків».
Новим гравцем на політичній арені стала політична партія під керівництвом
В. Кличка
«УДАР».
Ідеологічно найближчим загальноєвропейським об’єднанням до «УДАРу» є об’єднання європейських правоцентристських партій «Європейська народна партія», з яким «УДАР» перебуває у стані інтеграції. Розвиток України як демократичної держави.
Становлення соціально-ринкової економіки. Забезпечення верховенства права, пріоритет громадянських прав та свобод. Особливістю даної політичної сили є той факт, що третім пунктом програми є позиція партії у галузі гендерної політики: «В українському суспільстві панують ґендерні стереотипи, які є першопричиною несприятливого становища жінок у політичній сфері, на ринку праці та в інших сферах. Прояви сексизму в рекламі та у засобах масової інформації підсилюють та закріплюють у свідомості людини ідею пасивності, підлеглості, залежності та беззахисності жінки перед чоловіком». Також партія пов
᾽ язує засадничі принципи своєї діяльності з розвитком громадянського суспільства, становленням та зміцненням його незалежних інститутів, формуванням та реалізацією публічної політики і культурного життя. Таким чином, дана партія орієнтується на цінності сучасного ліберального європейського суспільства.
В цілому, політичні партії спрямовані на створення інтегративної
ідеології, яка б допомогла їм охопити якомога ширше коло електорату. Тому
ідеологічні партії поступово трансформуються у «всеядні», концепцію яких сформулював німецький політолог О. Кіркхаймер. Не зважаючи на подібні тенденції, на основі аналізу програм релевантних політичних партій ми можемо зробити висновок, що Партія регіонів тяжіє до консерваторів правого центру, які активно послуговуються популістською риторикою; ВО
«Батьківщина» – до лівоцентристів, які, однак, спрямовані на створення та впровадження національної ідеї; партія «УДАР» обирає правоцентризм і налаштована на співробітництво з європейськими партіями подібного спрямування; КПУ традиційно є виразником комуністичної ідеології та виступає як крайньо ліва політична партія; ВО «Свобода» презентує цінності консерватизму націоналістичного забарвлення, таким чином, переходячи у табір крайньо правих.
Таким чином, можна зробити висновок, що після 2006 року спостерігаються деякі позитивні тенденції в ідеологічній ідентифікації політичних партій України. Так, підвищується значущість передвиборчих
програм, про що свідчить вихід провідних акторів на політичний ринок з власними проектами проведення соціально-економічних та політичних реформ та використання цих проектів як центральної складової передвиборчої агітації.
В той же час, аналіз практичної діяльності впливових політичних партій по забезпеченню формування сталих стратегій розвитку Української держави та суспільства засвідчує їх переважно декларативний характер.
Заходи з реалізації пропонованих стратегій у вигляді конкретних завдань та заходів практично не представлені у партійних програмах. Нинішній рівень та якість стратегічного планування характеризується як досить низький, оскільки діючі у великій кількості програмні документи погано узгоджені між собою та не містять інструментарію забезпечення їх практичної реалізації.
Для адаптації всіх цих внутрішніх та зовнішніх факторів Україні необхідна нова конструктивна ідеологія, за допомогою якої громадяни могли б усвідомити себе українським народом, визначити своє місце та роль в
історії людства. Таке завдання може виконати лише інтегративна ідеологія,
що стала б кодексом згоди представників різних частин суспільства у
стратегічних питаннях розвитку держави. Формування стратегічного контексту ідеологічної ідентифікації політичних партій потребує: організації та проведення публічних і відкритих консультацій в середовищі політичної еліти, вищого керівництва держави; лідерів впливових політичних сил; науковців та освітян; лідерів громадських об’єднань з метою досягнення консенсусу в питаннях, вирішальних для подальшого демократичного поступу України; вдосконалення співпраці партійних організацій з інститутами громадянського суспільства шляхом оприлюднення політичних пріоритетів діяльності політичних партій та впровадження механізмів урахування громадської думки при прийнятті значущих для суспільства рішень; забезпечення необхідного рівня інформування та роз’яснення громадянам сутності та спрямованості програмних положень, реалістичного обґрунтування очікуваних результатів діяльності політичних партій; формування та розвиток громадянської «компетентності», культури досягнення консенсусу, толерантності, підвищення рівня довіри в суспільстві.
Література основна

1.
Кирилюк Ф. М. Філософія політичної ідеології : [навч. посібник] /
Ф. М. Кирилюк. — К. : Центр учбової літератури, 2009. — 520 с.
2.
Макаренко В. П. Главные идеологии современности [Текст] /
В. П. Макаренко. — Ростов н/Д : Феникс, 2000. — 480 с.

3.
Романюк А. С. Історія західних політичних вчень : Політичні доктрини XX – початку XXI ст. : [навч. посіб.] / А. С. Романюк. — К. :
Знання, 2011. — 255 с.
4.
Сирота Н. М. Идеологии и идеологические течения: классическое наследие и современность [Учебное пособие] / Н. М. Сирота. — СПб. :
Знание, 2009. — 189 с.
5.
Сирота Н. М. Идеология и политика [Текст] / Н. М. Сирота. — М. :
Аспект Пресс, 2011. — 216 с.
6.
Славин Б. Идеология возвращается [Текст] / Б. Славин. — М. :
Социально-гуманитарные знания, 2009. — 650 с.
7.
Тузиков А. Р. Идеология в теоретическом измерении: между прошлым и будущим [Текст] / А. Р. Тузиков. — М. : Изд-во «Социально- гуманитарные знания», 2005. — 360 с.
8.
Шварцмантель Дж. Идеология и политика [Текст] / Джон
Шварцмантель. — М. : Гуманитарный центр, 2009. — 312 с.

Література додаткова

1.
Зульцбах В. Основы образования политических партий /
В. Зульцбах ; [пер. с нем. И. Гиляровой]. — М. : Европа, 2006. — 312 с.
2.
Ідеологічне позиціонування політичних партій в Україні / Світлана
Конончук, Олег Ярош ; [Укр. незалеж. центр політ. дослідж.]. ― К. :
Агентство «Україна», 2013. ― 52 с.
3.
Конончук С. Г. Партійна система України: ідеологічний вимір /
Світлана Конончук, Олег Ярош ; [Укр. незалеж. центр політ. дослідж.]. —
К. : Агентство «Україна», 2010. — 76 с.
4.
Новакова О. В. Ідеологічна ідентифікація політичних партій
України / О. В. Новакова // Гілея (науковий вісник) : зб. наук. праць / [гол. ред. Вашкевич В. М]. — К., 2009. — Вип. 27. — С. 343―351.
5.
Офіційний інформаційний портал Партії регіонів [Електронний ресурс]. — Режим доступу до сайту : http://www.partyofregions.org.ua. —
Загол. з екрану
6.
Офіційний сайт
Об
ʼ єднаної опозиції
«Батьківщина»
[Електронний ресурс]. — Режим доступу до сайту : http://byut.com.ua. —
Загол. з екрану.
7.
Офіційний сайт Політичної партії
«УДАР (Український
Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка» [Електронний ресурс].
— Режим доступу до сайту : http://klichko.org. — Загол. з екрану.
8.
Офіційний сайт Комуністичної партії України [Електронний ресурс]. ― Режим доступу до сайту : http://www.kpu.ua. — Загол. з екрану.
9.
Офіційний сайт
Всеукраїнського об’єднання
«Свобода»
[Електронний ресурс].

Режим доступу до сайту
: http://www.svoboda.org.ua. — Загол. з екрану.

10.
Телешун С. Наші партії формуються не за ідеологічним принципом
[Електронний ресурс] / Сергій Телешун // «Диалог.UA». — Независимый информационно-аналитический ресурс. — Режим доступу до ст. : http://dialogs.org.ua/dialog.php?id=30&op_id=784#784 11.
Україна в 2008 році: щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку : [монографія] / [за заг. ред. Ю. Г. Рубана].
— К. : НІСД, 2008. — 744 с.
12.
Феен Г.-Й. Розвиток партійних систем у посткомуністичних країнах
ЄС / Ганс-Йоахім Феен. — К. : Фонд К. Аденауера, 2007. — 15 с.
13.

Фесенко В. Идеологические партии сегодня переживают кризис
[Электронный ресурс] / Владимир Фесенко // «Диалог.UA». — Независимый информационно-аналитический ресурс. — Режим доступа к ст. : http://dialogs.org.ua/ru/dialog/page30-793.html

КОНТРОЛЬНО-АДАПТАЦІЙНИЙ БЛОК


Контрольні запитання

1.
Які події в Європі сприяли появі політичної ідеології?
2.
Розкрийте основні принципи провідних ідеологій сучасності.
3.
Проаналізуйте специфіку створення партійної програми.
4.
Розкрийте сутність програми політичної партії.
5.
Охарактеризуйте основні функції партійної програми.
6.

Визначить ідеологічну спрямованість парламентських партій в
Україні.

Теми доповідей та рефератів
5.
Різновиди сучасних політичних ідеологій.
6.
Структура політичної ідеології.
7.
Специфіка створення передвиборної програми партії.
Логічні завдання та проблемні запитання

1. Прокоментуйте вислів Б. Дізраелі «У того, хто в шістнадцять років не був лібералом, немає серця; у того, хто не став консерватором до шістдесяти, немає голови».
2. Здійсніть порівняльний аналіз англійської та французької традицій в
ідеології консерватизму.
3. Проаналізуйте діяльність та здобутки провідних ліберальних партій сучасності.
4. Визначить о собливості створення політичної ідеології.

5.
Використовуючи творчий підхід та вищевикладені рекомендації, запропонуйте власну програму політичної партії.
6 . Заповніть таблицю:
№ Критерій порівняння
Лібералізм Консерватизм Соціалізм
1
Визначення провідного актора суспільних перетворень по лінії
«людина – нація»

2. Оцінка соціально- економічних проблем

3. Механізм взаємодії держави та громадянського суспільства

4. Рівень централізації владних відносин

5. Основні вектори зовнішньополітичної діяльності




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал