Навчальний посібник Луганськ-2014



Pdf просмотр
Сторінка11/20
Дата конвертації08.01.2017
Розмір5.21 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   20
Тема 8. ІДЕОЛОГІЯ ЯК БАЗОВА ХАРАКТЕРИСТИКА
ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ

Мета: визначити роль ідеології у функціонуванні політичних партій.
Розкрити основні засади провідних ідеологічних течій сучасності.
Проаналізувати основні підходи до створення партійних програм. Визначити особливості ідеологічної конфігурації партійної системи сучасної України.

Ключові слова: політична ідеологія, політична партія, ідеологічна
ідентифікація, партійна програма, лібералізм, консерватизм, соціалізм, соціал- демократія.
ЗМІСТОВНИЙ БЛОК

План
1. Політична ідеологія: різновиди та особливості
2. Основні принципи створення партійних програм
3. Особливості ідеологічної ідентифікації політичних партій в Україні

1. Політична ідеологія: різновиди та особливості

Ідеологія як базова система цінностей є ключовою характеристикою партії. І хоча часи «вузькоідеологічних» партій вже позаду, сьогодні навіть для таких традиційно прагматичних, поза ідеологічних партій, як
Республіканська і Демократична партії США, певна система цінностей відіграє важливу роль у політичній боротьбі.
Ідеологія не лише встановлює цілі, завдає критерії оцінок та суджень з приводу політичних дій, але і чинить дуже помітний вплив на процеси політичного сприйняття, оскільки скрізь призму ідеології людина сприймає політичну реальність, перцептивна інформація про цю реальність набуває смислу, інтерпретується всередині певної системи категорій. Ідеологічні преференції являють собою систему поглядів на природу, суспільство та особистість, систему цінностей, норм, цілей, способів їх досягнення, які притаманні певній групі.
У широкому значенні ідеологічні преференції включають до себе філософські, політичні, економічні, моральні, релігійні, естетичні та інші ідеї.
Ідеології стали зароджуватися в XIV ст., в період Відродження, коли виникла перша суспільна криза. Цей період відзначений початком процесу секуляризації, тобто звільнення суспільної та індивідуальної свідомості від релігії. Поступово на зміну релігійній картині світу приходить раціональна система уявлень про світ. Існуючий релігійний світогляд обґрунтовував суспільне життя, політичний порядок у термінах трансцендентних, тобто потойбічних і недоступних людському пізнанню абсолютних цінностей
(«Бог», «душа», «безсмертя», «доля»). Сенс людської діяльності задавався релігійними цінностями, які претендували на тотальну значимість.
Регулюючи суспільні взаємозв’язки і повсякденні взаємодії індивідів, вони
виступали в якості потужної охоронної та стримуючої сили, що лежить в основі традиційного суспільства. Також їхня роль і значення виявлялися можливими в умовах повної залежності індивіда від сил природи і суспільних зв’язків (громади, роду, племені). Отже, інтеграція суспільства і його соціальна орієнтація відбувалися на основі ірраціональних факторів
(вірувань, почуттів, традицій, звичаїв).
Розвиток суспільного поділу праці і пов’язаний із цим процес становлення автономної особистості призвели до емансипації – вивільнення політичної та культурної систем із залежності від релігійної картини світу.
Процес секуляризації культурної сфери призвів до того, що політика перестала бути прерогативою церковної влади та стала суто світською справою.
Першим кроком на шляху емансипації суспільства від впливу релігійного світогляду було проголошення релігійного плюралізму, який став одним із результатів Реформації. Реформація призвела до переоцінки цінностей та утвердження ідеї про те, що виживання людини та поширення земних благ вище потойбічних цінностей. Це було значним кроком вперед у раціоналізації суспільних відносин, створення нової соціально-політичної реальності, що формується на принципах доцільності, здорового глузду, користі. Тепер вже визнавалося, що політичний порядок не задається нормами релігійної моралі, а ґрунтується на згоді всіх громадян, які для захисту своїх прав і свобод створюють державу. Зміна релігійної картини світу раціональним поясненням реальності породила стан соціальної аномії, для виходу з якого було потрібно створення нових ідеалів і смислів. Такі нові смисли, покликані обґрунтувати здатність людини до розумної організації громадського порядку, і почали висувати політичні ідеології. Вони пропонували нові, земні ідеали, здатні інтегрувати і орієнтувати індивідів. У числі перших з’явилася ідея про пріоритет цінностей свободи, власності та права людини на життя, висунута ліберальними мислителями. Коли ця ідея здобула поширення серед широких верств населення, вона стала основою масового ідейно-політичного руху.
Як засіб ідейного забезпечення групових інтересів політична ідеологія
є переважно інструментом елітарних верств, які з її допомогою консолідують групові об’єднання громадян, забезпечують зв’язок з «низами», вибудовують певну послідовність дій у політичному просторі. Саме від тактики і компетентності еліт залежить ступінь ідейного оформлення тих чи інших групових інтересів.
Термін «ідеологія» до наукового обігу ввів французький філософ епохи пізнього Просвітництва А. Дестют де Трасі наприкінці XVIII ст. У роботі
«Елементи ідеології» він визначав її як науку про те, як свідомість виробляє
ідеї із відчуттів.
У сучасній політичній науці склалися різні погляди на трактування даного поняття.

Так, італійській політолог і соціолог В. Парето розглядав громадські
(політичні) ідеології як інтелектуальні системи, які є «мовою почуттів» і лише оформлюють спонукальні мотиви людської поведінки. У цьому сенсі
ідеологія виступає оболонкою, яка надає теоретичну форму людським емоціям.
Німецький політолог, економіст К. Маркс убачав в ідеології насамперед форму ілюзорної свідомості, викликану суперечностями суспільного буття, і в першу чергу виробничих відносин.
Німецький соціальний філософ К. Мангейм розумів ідеологію як систему «добровільної містифікації», в шкалі уявлень якої містяться прийоми
«від свідомої брехні до напівінстинктивного приховування істини, від обману до самообману». Проте більшу увагу він приділяв її функціональним характеристикам і, зокрема, здатності до згуртування людей, акумуляції
їхньої політичної енергії. Поняттям ідеології К. Мангейм визначив «духовне утворення», що складається серед політичної еліти, правлячої групи як теоретичне обґрунтування певної соціально-політичної ситуації, що відповідає інтересам цієї групи.
Американський політолог Г. Лассуелл розглядав політичну ідеологію як різновид комунікації, спрямованої на підтримку політичної спільноти, як такої. У цьому сенсі вона, на його думку, включає в себе наступні елементи, спрямовані на суспільну свідомість: політичну доктрину; політичну формулу (статути, конституції, декларації, договори); політичну міранду (легенди, міфи, церемонії тощо).
Аналізуючи роль політичної ідеології в суспільному розвиту, американський соціолог Е. Шилз відзначає, що:
1.
Ідеологія як система цінностей виходить на політичну арену під час суспільних криз.
2.
Ідеологія має силу віру, а відтак їй притаманний орієнтаційний потенціал.
3.
Цей потенціал настільки великий, що може сприяти виходу з кризи.
І все ж, синтезуючи основні підходи, можна сказати, що політична
ідеологія – це система уявлень, ідей, поглядів на політичне життя, яке відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики.
Розглядаючи структуру політичної ідеології, необхідно виділяти наступні рівні її функціонування:
а) теоретико-концептуальний, на якому формулюються основні положення, що розкривають цінності й ідеали певного класу (нації, держави) або прихильників певної мети політичного розвитку;
б) програмно-політичний, на якому соціально-філософські принципи та ідеали переводяться в програми, конкретні гасла і вимоги політичної еліти,
формуючи таким чином нормативну основу для прийняття управлінських рішень та стимулювання політичної поведінки громадян;
в) актуалізований, який характеризує ступінь засвоєння громадянами цілей і принципів цієї ідеології, міру їхнього втілення у своїх практичних справах і вчинках.
Ідеологія складається з трьох елементів:
Роль ідеологій у житті суспільства зумовлена функціями, які вони
виконують. Серед них можна виділити наступні:
1) орієнтаційну, яка виражається в тому, що, включаючи основоположні уявлення про суспільство, соціальний прогрес, особистість, владу, вона задає систему смислів і орієнтацій людської діяльності;
2) мобілізаційну, тобто, пропонуючи ідеали більш досконалого суспільства, політичні ідеології виступають в якості безпосередніх мотивів політичної діяльності та мобілізують суспільство, соціальні групи на їх реалізацію;
3) інтегративну, пов’язану з тим, що, наділяючи сенсом політичну дію в межах пропонованої фундаментальної картини світу, політичні ідеології надають йому значущості, що перевершує за своїми масштабами будь-який
індивідуальний чи груповий інтерес. Політичні ідеології протистоять приватним інтересам і тим самим виступають інтегруючим фактором;
4) амортизаційну, яка полягає в тому, що, будучи способом
інтерпретації політичної дійсності, політичні ідеології призводять до ослаблення соціальної напруженості в ситуації, коли виникає невідповідність між потребами суспільства, групи, індивіда і реальними можливостями їх задоволення;
5) функцію вираження і захисту інтересів певної соціальної групи, оскільки політичні ідеології виникають на базі інтересів певної соціальної групи і покликані протиставити їх інтересам інших груп;
6) футурулогічну – моделювання та розробка майбутнього свої групи і суспільства в цілому;
7) захисну – конкурентна взаємодія з іншими ідеологіями: безкомпромісна боротьба, взаємовигідне співіснування.
Ці функції політичні ідеології виконують завдяки двом властивостям, що відрізняє їх від інших форм політичної свідомості (наприклад, політичної психології), – претензії на тотальну значимість (глобальність) і нормативності. Будь-яка політична ідеологія прагне знизити значимість
інших ідеологій, заявити про своє велике покликання змінити світ і використовувати все в ім’я реалізації висунутої ідеї. Пропонована конкретною ідеологією інтерпретація вимагає відданості з боку її прихильників цінностям і нормам, які вона культивує.
Таким чином, політична ідеологія являє собою одну з найвпливовіших форм політичної свідомості. Вона реалізується в конкретних політико-
ідеологічних доктринах, які виправдовують прагнення тієї чи іншої групи
осіб до влади і намагаються відповідно до цих цілей підпорядкувати громадську думку власним ідеям. Кожна з політичних доктрин сучасності не лише містить певні політичні цінності й орієнтири щодо оптимізації різних сфер суспільного життя, а й намагається пропагувати свої цілі й ідеали, прагне цілеспрямованих дій громадян щодо виконання поставлених нею завдань.
Російський дослідник Б. Ісаєв відзначає, що якщо враховувати ступінь охоплення ідеологій, то вони можуть поділятися на глобальні, які претендують на пояснення всіх фактів світобудови, і приватні, які зачіпають лише одну проблему.
Глобальними можуть уважатися лише три групи ідеологій (або мегаідеології) – лібералізм, консерватизм і соціалізм. Сторіччя між серединою XIX ст. і серединою XX ст. було часом «класичних» форм глобальних ідеологій. Також відзначимо сучасну тенденцію до конвергенції провідних ідеологічних течій з метою мінімізації власних недоліків та максимальної презентації інтересів усіх громадян. Дане явище сприяло появі
інтегративної категорії – політичний центризм. Сутність політичного центризму висвітлюється у двох аспектах: теоретико-ідеологічному, де політичний центризм визначається як політична метаідеологія, що орієнтується на забезпечення балансу інтересів усіх учасників політичного процесу на базі суспільного консенсусу, виступає гарантом політичної та соціальної стабільності; та у структурно-функціональному – як сукупність партій або їхніх блоків, націлених на діяльність в політичному просторі між радикальним реформізмом та консерватизмом.
Розглянемо визначні риси основних ідеологічних течій.
Лібералізм (лат. libér – вільний) – політична ідеологія, яка виходить із положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного устрою.
Своїм корінням ліберальний світогляд уходить до Ренесансу,
Реформації, ньютонівської наукової революції. У його витоків стояли такі вчені, як Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, І. Кант, А. Сміт, В. Гумбольдт,
Т. Джефферсон, Дж. Медісон, Б. Констан, А. де Токвіль та ін. Суттєвий внесок у формування ліберального світогляду зробили представники
європейського і американського Просвітництва, представники німецької класичної філософії, класичної політекономії.
Ключові положення лібералізму: недоторканність приватної власності; свобода приватного підприємництва; невтручання держави в економічне життя; гарантованість прав і свобод громадян; послідовне здійснення принципу поділу влади; політичний плюралізм й визнання легальної опозиції; наявність правової держави і громадянського суспільства тощо.

Консерватизм (від лат. сonservo – «охороняю», «зберігаю») –
політична ідеологія, що спирається на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та усталених соціальних систем і норм,
«скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.
Його виникнення як політичної ідеології пов’язане з крахом системи феодалізму та династично-монархічного режиму в Європі внаслідок грандіозних змін, які започаткували доба Просвітництва і Велика Французька революція кінця XVIII століття. Вперше термін «консерватизм» було вжито французьким письменником Ф. Р. Шатобріаном, який жалкував за зруйнованими аристократичними устоями старих монархій. Писана історія консерватизму починається з часів Великої Французької революції кінця
ХVІІІ ст., а саме з опублікування в 1790 р. есе англійського політичного філософа Е. Берка книга якого «Роздуми про Французьку революцію» довго залишалася для його численних послідовників «Біблією консерватизму».
Саме з того часу беруть початок дві класичні традиції консерватизму: перша, що сходить до французьких мислителів Ж. де Местра та Л. де Бональда; друга – до Е. Берка. Батьки-засновники консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну і цілісну систему. Пояснюючи владу і суспільство волею Бога, Л. де Бональд розглядав владу як «живу істоту», воля якої «називається законом, а її дії – урядом».
Ключові положення консерватизму: суспільство не утворене на основі договору, а дане від Бога; суспільство є первинним стосовно держави, і в його основі лежать морально-релігійні принципи; політика повинна підкорюватися нормам моралі; окрім законів, суспільством керують звички, емоції; нації, як і люди, наділені незмінними «характерами»; права людини підпорядковані її обов’язкам; демократичне правління неможливе, бо маси ірраціональні і зобов’язані підкорятися еліті; еліта повинна правити на підставі традицій.
Соціалізм (лат. socialis – суспільний) – політична ідеологія, основною особливістю якої є те, що процес виробництва і розподілу доходів повинен знаходиться під контролем суспільства. Однією з основних позицій соціалістичного руху є суспільна власність на засоби виробництва, яка замінює собою приватну власність.
Передача власності з приватних рук під громадський контроль проводиться для запобігання експлуатації людини людиною, зниження
диференціації доходів, забезпечення вільного і гармонійного розвитку кожної особистості.
Перші спроби окреслити ідеал цього суспільного устрою здійснювалися ще мислителями Нового часу Т. Мором і Т. Кампанеллою, а наприкінці XVIII – початку XIX ст. утопічними соціалістами А. Сен-
Симоном, Ш. Фур’є та Р. Оуеном. У середині XIX ст. К. Маркс і Ф. Енгельс дали теоретичне обґрунтування соціалізму, пов’язавши його здійснення з процесом історичного становлення більш віддаленого суспільства
«загального достатку» – комунізму. В. І. Ленін, намагаючись поєднати ці ідеї з робітничим рухом у Росії і розробивши вчення про етапи соціалістичної революції, про злам «буржуазної державної машини», «диктатуру пролетаріату» і т.д., розглядав соціалізм як безпосередню політичну мету діяльності партії «нового типу».
Ключові положення соціалізму: у соціалістичному суспільстві відсутні експлуатація людини людиною і соціальне пригнічення; затверджується соціальна рівність і справедливість; знищення або обмеження приватної власності; створення державної системи соціального забезпечення.
Соціал-демократія, або демократичний соціалізм. Уперше термін
«демократичний соціалізм» застосував відомий англійський письменник і драматург Дж.-Б. Шоу. Сама політико-ідеологічна концепція виділилася у робітничому русі як його реформістська течія до кінця Другого
Інтернаціоналу (1889-1914 рр.), і вже у 20-х роках ХХ ст. соціал-демократія оформилася в самостійний політичний напрямок, засудивши революційний екстремізм більшовицьких сил після Жовтневого перевороту та політичні репресії «диктатури пролетаріату». Найбільш видатними її представниками є
Е. Бернштейн і К. Каутський.
Ключові положення соціал-демократії: свобода як можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям і не заборонено законом; справедливість як рівність життєвих можливостей для усіх громадян і піклування суспільства про найменш забезпечених та непрацездатних; солідарність як можливість для людини, яку внаслідок життєвих обставин спіткала невдача, розраховувати на допомогу суспільства й держави.
Протягом ХХ-ХХІ ст. виокремився ряд ідеологічних течій, кожна з яких претендує на глобальну значущість.
Нові ліві. Соціалістичні концепції у середині XX ст. опинилися в кризі, у тому числі і через травматичний досвід тоталітаризму. Комуністичні партії після XX з’їзду КПРС також опинилися в затяжній кризі. Спробою подолання ідеологічних проблем лівих стала поява на початку 1960-х рр.
дуже різнорідних ідейно-політичних течій, відомих як «нові ліві». Серед теоретиків нових лівих висунулася ціла група філософів, які представляли
«Франкфуртську школу» (серед них особливо популярним був Г. Маркузе), ряд соціологів (серед них виділявся Ч. Міллз), а також група діячів
«контркультури», що протиставили себе колишній офіціозній культурі. На роль політичних ідеологів «нових лівих» претендували алжирський діяч
Ф. Фанон, француз Р. Дебре, що раніше боровся в партизанському загоні разом із Ч. Геварою в Болівії, італійський філософ А. Негрі. Головною відмінністю «нових лівих» від «старих» стало заперечення більшості положень традиційних соціалістичних рухів. Вони вважали, що робітничий клас країн Заходу обуржуазився і повністю інтегрувався в систему. Якісно змінити суспільство можуть лише «аутсайдери системи», тобто молодь, расові та етнічні меншини у метрополії (у країнах Заходу), а також селянство
(«світове село») в колишніх колоніях.
Піком активності «нових лівих» були студентські рухи кінця 1960- х рр., що охопили майже всі західні країни. Найвідомішим із цих виступів був «Паризький травень 1968 р.», в ході якого бунтівні студенти на короткий час стали господарями країни, активно використовуючи гасло
«Забороняється забороняти». Проте невдовзі почався розпад організацій
«нових лівих», а найбільш радикально налаштовані з них перейшли до тероризму.
Комунітаризм. На рубежі XX-XXI ст. на Заході почала складатися
ідеологія комунітаризму (від англ. community – община), яка означає служіння інтересам спільноти. Комунітаристи запозичили багато чого від традицій західного лібералізму (свобода особистості), консерватизму (захист традиційних цінностей), соціалізму (захист колективізму). Незважаючи на свою молодість, комунітаризм має реальні шанси перетворитися на одну з провідних ідеологій нового століття.
Комунітаризм заявив про себе в 1990 р., коли в США виникли
«комунітарні мережі» – рух інтелектуалів. У тому ж році став видаватися журнал руху «Відповідальна community: права та обов’язки». Потім комунітаристські гуртки з’явилися в Канаді, Великобританії, Німеччині та
інших західних країнах.
Засновник комунітаризму – американський соціолог А. Етціоні, який написав у 1993 р. книгу «Дух громади». Серед видатних теоретиків комунітаризму виділяються також А. Макінтайр (американський політичний філософ), М. Вальзер (німецький письменник). Комунітарісти виступають за підпорядкування політики цілям громадянського суспільства.
Комунітаристський рух – це громадський рух, учасників якого об’єднує мета зміни суспільства шляхом внутрішнього духовного переродження кожної окремої людини в умовах невеликої громади, здійснення якої вони готові почати з самих себе і негайно.

До елементів комунітаризму відносяться: критика ринкової економіки; визнання того, що розвиток окремої людини безглуздо розглядати у відриві від розвитку соціального середовища; визнання можливості співіснування різних цивілізацій та необхідності культурної диверсифікації; висування як системоутворюючого поняття «спільноти»; прихильність до цінностей спільноти як стійкого об’єднання людей, пов’язаних спільними традиціями,
історією і мораллю; проголошення найважливішої ролі моральних норм.
Фемінізм. У другій половині XX ст. на ідеологічне життя світу почав сильно впливати фемінізм (від лат. femina – жінка). Політичні теорії фемінізму виникли на базі руху проти соціально-економічної дискримінації жінок. Не випадково перші жінки – політичні діячі були саме в соціал- демократичних партіях II Інтернаціоналу (Р. Люксембург, К. Цеткін, Б. Вебб,
К. Панкхерст). Сучасні представниці – Г. Уоткінс, Б. Фрідан (США),
С. де Бовуар (Франція).
Марксистські феміністки вважають, що початок гноблення жінок було покладено введенням приватної власності. Сім’я в умовах капіталізму стає мікрокосмом соціальних відносин між класами. Дружини можуть бути співставлені пролетаріату, шлюб розвивається як частина формації приватної власності, а розподіл праці стає гендерним. Робота домогосподарок являє собою одночасно і особисте служіння чоловікові, і неоплачувану економічну службу суспільству в цілому. Тільки звільнення від капіталізму та приватної власності звільнить жінок від гендерного пригнічення.
Психоаналітичний фемінізм основну увагу приділяє дослідженню прихованої психодинаміки, характер якої накладає відбиток на міжособистісні та соціальні відносини, на динаміці несвідомого, яке формує емоції та дії.
Радикальний фемінізм спрямований проти суспільства, в якому панують чоловіки. Більшість радикальних феміністок домагається ліквідації сексизму шляхом нав’язування політкоректності. Радикальні феміністки розглядають жінок як біологічний «клас», який дискримінується і експлуатується, що є концептуальною моделлю для вивчення інших форм пригнічення (А. Джаггар і П. Розенберг). Патріархат у їхній концепції – автономна соціальна та історична сила. Залежно від ступеня радикальності поглядів феміністки цього напрямку пропонують деякі шляхи виходу з
існуючої ситуації: феміністська революція з метою кардинальної зміни моделі стосунків між чоловіками та жінками і переходу від патріархату до матріархату (революція – захоплення влади); феміністський сепаратизм, заснований на самоізоляції жінок від чоловіків; заміна чоловічої культури на жіночу; створення типу культури, що об’єднує обидві моделі культури

Ліберальний фемінізм має найбільшу кількість прихильників. Його відродження пов’язане з книгою американської феміністки Б. Фрідан
«Таємниця Жіночності» (1963 р.), яка доводить, що сучасні білі американки середнього класу не мають рівних з чоловіками можливостей реалізації прав, прописаних в законах. Після виходу книги в США з’явилася Національна
Організація Жінок, яка за короткий термін об’єднала біля 300000 членів і проголосила, що її мета – боротьба за рівні стартові умови для самореалізації обох статей.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал