Навчальний посібник Луганськ-2014



Pdf просмотр
Сторінка10/20
Дата конвертації08.01.2017
Розмір5.21 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20

Партійний функціонер – член партії, що працює у ній на професійній основі, політична діяльність для якого виступає як основне заняття. До партійних функціонерів відносять представників партії у владі, керівників її регіональних та місцевих осередків, провідних співробітників апарату. В тих країнах, де посади міністрів і керівників виконавчої влади є політичними, де партії формують уряд, лідери правлячої партії на регіональному рівні стають представниками виконавчої влади.
Створення мережі функціонерів є важливою складовою формування партії. Виділяють такі підходи у забезпеченні ефективної діяльності партій, особливо у передвиборчий період.
1. Призначення функціонерів із співробітників базових організацій, які контролює керівництво партії. Перевага такого підходу полягає у швидкості формування контрольованих осередків. Недоліком вважається відсутність досвіду функціонерів у сфері публічної політики.
2. Залучення до партії на рівні регіонів відомих особистостей або нових людей через систему особистих зв’язків. Переваги – підвищення ймовірності появи найвідданіших прихильників у партійних лавах, недоліки – довготривалий процес переговорів з місцевими керівниками, їх незалежність та не контрольованість.
3. Створення мережі функціонерів за рахунок злиття існуючих політичних і суспільно-політичних організацій на основі мотивації та досвіду. Серед проблем існування такої мережі – наявність амбіцій функціонерів.
Партійні активісти – члени партії, що працюють переважно на громадських засадах, агітатори, довірені особи, керівники штабів, членами виборчих комісій. Принципова різниця в роботі функціонерів та активістів полягає у тому, перші – потребують пошуку, організації, винагороди, другі – орієнтуються передусім на ідеологію.
Прихильники – громадяни країни, які голосують партію, її кандидата, виявляють доброзичливе ставлення до її ініціатив. Прихильники можуть демонструвати свою позицію у формі фінансової допомоги, участі у заходах партії, в діяльності партійних інститутів.
І, нарешті, виборці партії, що знаходяться на найнижчому рівні структури партії, виконують функцію голосування під час виборів за кандидата партії. Партії, які складаються переважно з одних активістів та основної маси виборців, байдуже ставляться один до одного, але контактують у період виборів.

Така структура партії при умові ефективного менеджменту здатна забезпечити її результативність та функціональність.
2. Організаційні моделі політичної партії:
класичні та сучасні підходи

У науці виділяють такі типи організаційних моделей політичних партій: всеядної, картельної та електоральної. Модель «всеядної» партії, або
«catch-all party» формулює О. Кіркхаймер. Він визначає наступні характеристики, які дозволяють ідентифікувати партію як всеядну.
Підвищення ролі лідерських груп. Партію фактично утворюють професіонали-менеджери зі спеціальною підготовкою і дистанціюванням від члена партії та виборців. Більшість електорату погодилось з цією концепцією, очікуючи від партії професійного підходу в управлінні державними процесами. Однак, насправді, відбувалось зміцнення організаційних засад керівництва та зрощування інтересів партії з групами
інтересів, які контролюють певні сегменти суспільства, а з цим і залежність
«всеядної» партії від груп інтересів. Аналізуючи процеси витіснення партійної бюрократії професійними менеджерами всередині партії,
О. Кіркхаймер приходить до висновку про зниження ролі партійного апарату, зведення її до суто технічної, що характерним є для партій електорально- професійного типу.
Зниження індивідуального членства. Метою партій нового типу стає добре поінформований виборець. Але в той же час це не означає зниження ролі представника визначеної соціальної групи як члена партії. Він надає підтримку, визначаючи відповідну ідеологію, підтверджуючи факт свого
ідеологічного вибору.
Зниження ідеології як основи для об’єднання громадян у політичні
партії. Виборець спирається значною мірою на схему програмної
ідентифікації, коли обіцянки вирішення певних проблем у партійній програмі стають підставою для голосування саме за цю партію. Нова схема так званої партійної лояльності передбачала нетривалість та змінність виборцями таких партій, підвищення ступеня адаптивності партій до кон’юнктурних змін на новому виборчому ринку.
Посилення впливу груп інтересів на партійну політику. Аналізуючи процеси витіснення партійної бюрократії професійними менеджерами всередині партії, О. Кіркхаймер приходить до висновку про зниження ролі партійного апарату, зведення її до суто технічної.
Електорально-професійна організаційна модель політичної партії пов’язується з науковою концепцією А. Панеб’янко. Згідно концепції для цього типу партій характерним є: створення партійного апарату, який складається з професійних менеджерів, зосереджених на вирішенні спеціалізованих партійних завдань
послаблення вертикальних зв’язків в партії, що надає можливість спілкування безпосередньо з виборцями, а не через рядових членів та сим патиків домінування публічних політиків, персоналізація керівництва; фінансування за рахунок груп інтересів. заміна жорсткої централізації масових партій широкою децентралізацією.
Модель картельної партії формулюють Р. Кац та П. Мейр. Вона описується за допомогою таких факторів: зосередження уваги професійних лідерів на виробленню тактики боротьби в стінах парламенту, ніж інтерпретації ідеології чи обговоренню партійної політики; використання нових джерел фінансування, які роблять їх відносно незалежними від членів партії; формальна демократизація внутрішньопартійного життя; широкий доступ до державних каналів комунікації
Взаємовідносини між основними структурними елементами картельної партії відбуваються в режимі «стратархії», тобто фактично незалежного
існування різних «верств» – центрального, регіонального та місцевого партійних осередків. Чітко розділяючи поняття веберовської концепції
«професії та поклику», вчені стверджують, що партійна політика, таким чином, стає більш професійною порівняно з «всеядними» партіями. Рядові члени в картельній партії мають більше прав, ніж в партії «всеохватній», але
інститут членства носить атомізований характер. В силу цих обставин рядові члени не можуть виступати проти партійної еліти. Картелізація політичних партій, таким чином, полягає в тому, що провідні партії країни домовляються між собою про розподіл місць в парламенті, перешкоджаючи доступ до влади
іншим партійним організаціям. Однак, картельні партії, контролюючи міжпартійну конкуренцію всередині картелю, не здатні стримувати політичну опозицію. Враховуючи внутрішні протиріччя механізмів самозахисту картельних партій, можна стверджувати про умовність їх ролі в новій моделі демократії. Картелізація розглядається як напрямок у розвитку всієї партійної системи, а не кожної партії окремо.
Організаційна модель «оновленої (модернізованої) кадрової партії»
(modern cadre party) Р. Кооле передбачає виділення п’яти характерних рис нових кадрових партій: домінування професійних груп лідерів (особливо парламентських груп), але з високим ступенем відповідальності; низьке співвідношення виборців та членів партії, де члени відіграють важливу роль джерела фінансування, інструмента пошуку кандидатів на політичні посади, а також основи, необхідної для підтримки партії в робочому стані;
сильна багатостороння орієнтація на виборців, хоча це не стратегія партії «хапай усіх»; збереження структури масових партій
(з вертикальними організаційними зв’язками) з метою підтримки не тільки іміджу партії, але й забезпечення внутрішньопартійної демократії; комбіноване фінансування як за рахунок державних субсидій, так і внесків та пожертв членів.
Класифікацію організаційних моделей партії Р. Гантер та
Л. Даймонд пропонують розглядати на основі трьох критеріїв: формальна організація партії (масовість, інфраструктура, особливості комунікації), програмні установки (ідеологічна, релігійна, етнічна та географічна складові), особливості стратегії та зразки поведінки в діяльності партії.
Віддаючи перевагу критерію – формальна організація, вчені пропонують умовно поділити партії на групи: партії еліт, масові партії, етнічні партії, електоральні партії та партії руху. Так, серед групи партії еліт вчені розглядають традиційну партію місцевої еліти та клієнтилістську партію зі слабкою організаційною структурою. Серед масових із сильною
інфраструктурою згадують про плюралістичні, класові, ленінські та крайньо націоналістичні партії. До електоральних партій вчені відносять програмні та персоналістські партії.
Дж. Т. Ішіяма моделює програмну та клієнтилістську моделі партій як різновиди партій масового типу. Основними рисами програмних партій вчений вважає збереження впливу в партійних організаціях активістів; важливу роль партійного керівництва; незначну роль членства як основного джерела електоральної підтримки. В той же час клієнтелістські наближаються до масових партій незалежностю партійного апарату, якому підкоряється організація; широким членством, встановленим на зв’язках патрон – клієнт; зацікавленістю в електоральній перемозі.
Концептуалізація дослідження процесів партогенезу у Східній Європі та країнах пострадянського простору дозволяє німецькому вченому
Г. Кітчелту розширити організаційний ряд за допомогою харизматичної
організаційної моделі партії, якій притаманні такі принципові риси: згуртування навколо лідера неструктурованої маси; залежність популярності та стабільності партії від лідера. Бажання подовжити термін функціонування партійної організації призводить до усвідомлення лідерами необхідності забезпечення членам своєї партії електоральних стимулів і подальшого організаційного розвитку партійних структур. В результаті цих дій партія може еволюціонувати до клієтилістської або програмної.
С. Волінец моделює такі типи партій: партії, основною метою яких є отримання якомога більшої кількості голосів виборців (vote-seeking); партії, які прагнуть до здійснення будь-якого політичного курсу (policy-seeking); і партії, які прагнуть заволодіти державними посадами (office-seeking). Перший та третій типи партій мають коаліційну структуру, яка дозволяє охопити різні
верстви населення та соціальні групи з метою перемоги на виборах. На думку автора, організаційна структура таких партій повинна бути мінімальною, але до такої міри, яка дозволить їм перемогти. Організоване членство в таких партіях не відіграє значної ролі, члени необхідні тільки для проведення виборчої кампанії. Другий тип партій передбачає чітку програму, артикуляцію та захист своїх інтересів. В таких партіях не повинно бути значної кількості членів, головне, щоб останні були активними захисниками
її інтересів.
Так, для policy-seeking партій характерний високий рівень внутрішніх дебатів з приводу майбутньої політики, залучення рядових членів до участі у процесі вироблення партійної програми, їх послідовність та твердість у відстоюванні політичних поглядів. Партії vote-seeking приділяють мало уваги внутрішньопартійним дебатам з приводу політики та інших питань. Рівень залучення членів до вироблення партійної політики незначний, тому і відповідальність за прийняття рішень покладається на партійних лідерів.
Партії третього типу багато в чому схожі на vote-seeking партії. Різницею є те, що вони більш м’яко проводять виборчу кампанію, тому що не можуть собі дозволити ризикувати своїм іміджем. Головну роль в таких партіях відіграє керівництво, особливо на рівні парламентських чи урядових груп.
Організаційну модель партії vote-seeking, на думку автора, можна співвіднести з типом партій «всеядних» з та електорально-професійними.
Партії office-seeking набувають ознак картельних партій. А партії policy- seeking можна назвати програмними партіями.
Розглянемо основні структурні елементи організаційної моделі політичних партій (на прикладі партій України). Найвищим керівним органом партії є з’їзд. Він може бути черговим, позачерговим, надзвичайним
і проводитись у декілька етапів. Згідно зі статутними документами українських політичних партій правомочність з’їзду визнається при умові присутності більше половини делегатів. Хоча партійна практика закріплює і більш жорстку цифру у 2/3. Рішення на з’їзді приймаються простою більшістю голосів делегатів, за винятком внесення змін до Статуту,
Програми та рішень щодо виключення члена з партії. Форма голосування зазвичай визначається з’їздом. Голосування може відбуватись як
індивідуально, так і колегіально, наприклад, за принципом: одна делегація – один голос, що потребує високого рівня дисципліни для однорідного голосування.
Періодичність скликання вищого керівного органу є різною.
Приблизно 40% політичних партій України у своїх статутах визначають термін скликання з’їдів не рідше одного разу на два роки. Решта партій або скорочують цей термін, демонструючи певну мобільність і здатність реагувати на зміни в політиці, або, навпаки, збільшують його з метою демонстрації сталості та стабільності своїх партійних структур. Так, наприклад, керівний орган Всеукраїнського об’єднання «Свобода»,

Прогресивної соціалістичної партії України, Слов’янської партії України збираються раз на рік. Щодо збільшення терміну скликання зборів до трьох років, то найбільш вдалими прикладами тут є Всеукраїнська політична партія
«БРАТСТВО», Комуністична партія України (оновлена), до чотирьох років –
Всеукраїнська партія трудящих, партія «Жінки України», Соціал- демократична партія (об’єднана), до п’яти років – Всеукраїнська партія Миру
і єдності, Партія національно-економічного розвитку України, політична партія
«Вітчизна», Українська національна асамблея,
Українська
Національна Консервативна партія, Партія «Союз». Найбільший термін періодичності скликання вищого керівного органу становить 10 років.
Залежність між періодичністю засідань керівних органів та ефективністю організаційної структури свідчить про існування наступних тенденцій. По-перше, збільшення терміну скликання керівного органу не дає можливості швидко коригувати свої статутні та програмні документи, призводить до зосередження влади у руках партійної еліти, сприяє консервації організаційних форм та методів діяльності. По-друге, часта періодичність проведення зборів, які передбачають втілення у життя достатньо непростих за схемою організаційних заходів, призводить переведення партійних осередків у стан перманентної мобілізації членів партії. По-третє, Закон України «Про політичні партії в Україні», який стимулює діяльність партій погрозами анулювати реєстраційне свідоцтво у разі невисування політичною партією своїх кандидатів на виборах
Президента України та виборах народних депутатів України протягом десяти років, фактично закріплює верхню межу скликань зборів.
Повноваження з’їзду свідчать про його виключну компетенцію і полягають у визначенні стратегії і тактики партії; прийомі статуту та програми партії; обранні голови партії, координаційного керівного органу, центральної ревізійної комісії; заслуховуванні і затвердженні їх звітів; здійсненні права власності; затвердженні виборчого списку кандидатів від партії до Верховної Ради України; висуванні кандидата від партії на вибори
Президента України; затвердженні документів про створення виборчого блоку з іншими політичними партіями; прийнятті рішення про перехід в опозицію; утворенні у разі необхідності тимчасових економічних та соціальних органів для вирішення конкретних статутних завдань. Перелік повноважень з’їзду не є вичерпним і може бути розширеним за рахунок таких положень як реорганізація і ліквідація місцевих організацій, розгляд апеляцій щодо виключення членів партії, визначення кількісного складу колегіальних органів.
В рамках аналізу організаційних моделей особливої уваги потребує розгляд моделей керівних органів політичних партій. Перша – використовується більшістю політичних партій і передбачає вирішення політико-ідеологічних, організаційних і кадрових питань одним керівним органом, який діє на сесійній основі. В перервах роботи цього керівного
органу його функції бере на себе координаційний орган, завданням якого є вирішення невідкладних питань, іноді підконтрольний та підзвітний йому секретаріат, який забезпечує поточну діяльність політичної партії. Схожа модель лежала в основі КПРС. В основі другої моделі організації керівних органів політичних партій закладено структурно-функціональний розподіл органів, які обираються на з’їзді. Часто використовується розподіл на політико-ідеологічні (політрада) й організаційно-розпорядчі (ЦК, правління, виконком) органи. В рамках цієї моделі політрада може відповідати за проведення політичної лінії, тоді як центральний виконавчий комітет може володіти всією повнотою адміністративної влади. Мотивом такого поділу звичайно виступає прагнення не допустити концентрації влади, розосередивши її по різним партійним органам.
Аналіз статутних документів політичних партій України дозволяє виділити три моделі формування партійних керівних органів: спрощену, класичну, розширену. Спрощена модель закріплює схему формування центральних керівних органів партійних організацій України, згідно якій вищим керівним органом політичних партій України є з’їзд партії. На ньому обирається голова партії, який здійснює поточне керівництво партійними справами. Формується координаційний керівний орган (Політрада,
Центральний провід, Головний провід, Координаційна рада, Комітет), центральна контрольно-ревізійна комісія. Серед прикладів спрощеної моделі формування керівних органів можна навести Українську Національну
Консервативну партію, Народну екологічну партію України, політичну партію «Відродження», партію «Демократичний союз».
Класична модель формування центральних керівних партійних органів фіксує наступний механізм. Вищим керівним органом політичних партій
України є з’їзд партії. На ньому обирається голова партії, формуються координаційні керівні органи (Політрада, Центральний провід, Головний провід, Координаційна рада, Комітет), які можуть діяти як на постійній основі, так і між з’їздами. В рамках цієї моделі виділяють два типи взаємовідносин та взаємного підпорядкування керівних партійних органів.
Перший – передбачає формування виконавчо-розпорядчого керівного органу на з’їзді і безпосередньо підзвітність останньому. Такий тип відносин характерний для Трудової партії України, Української консервативної партії,
Народної партії України, Народного Руху України. Другий – закріплює створення виконавчо-розпорядчого органу координаційним органом. Цей тип взаємного підпорядкування керівних партійних органів закріплений в статутах, наприклад, таких партій України, як Партія Регіонів України,
НУНС, ВО «Батьківщина», Комуністична партія України, НДПУ, Ліберальна партія України, Селянська партія України, Соціально-християнська партія
України.
Структура вищих керівних партійних органів може бути розширена за допомогою органів консультативного або дорадчого характеру. Наприклад,
це може бути Кадрова Рада, що координує свою діяльність з виконавчо- розпорядчим органом і контролює додержання рішень партії та виконання їх депутатами. Рада Української народної партії, яка формується з видатних її членів, діє на постійній основі, вносить пропозиції щодо засадничих положень програми партії, виступає третейським суддею у внутрішніх конфліктах, здійснює контроль за дотриманням партійної етики, вносить пропозиції щодо порядку денного усіх керівних органів, кадрового керівного складу. Голова Української народної партії перед кожним засіданням координаційного органу скликає дорадчий орган. Згідно статутних документів Народної партії України голова має свої дорадчі органи, такі Рада старійшин та Рада голів регіональних організацій. Загальноприйнята структура керівних органів партії може розширюватись за рахунок
«Засновницької Ради», члени якої мають право ухвального голосу на всіх з’їздах партії. Така модель формування керівних органів партійних організацій в Україні називається розширеною.
Для зміцнення своїх статутних функцій (повноважень) президія формує виконавчий апарат – секретаріат, виконком тощо. Апарат політичної партії виступає в ролі робочого механізму, діями якого опосередковані всі рішення, скільки-небудь значущі заходи, що вимагають попереднього планування і організаційного забезпечення. Апарат, що складається з найнятих робітників
(юристів, політтехнологів, офісних працівників), є невід’ємним елементом партійної організації, проте він не відноситься до керівних і контрольно- ревізійних органів, а лише забезпечує їх діяльність.
Секретаріат може мати таку структуру: керівник секретаріату, організаційний відділ; відділ ідеологічної роботи; загальний відділ; головний бухгалтер. Керівник секретаріату може бути затверджений на з’їзді. За поданням голови він може також бути затвердженим координаційним органом. У сфері повноважень цього органу знаходиться практичне виконання рішень, ухвал координаційного та виконавчо-розпорядчого органів, забезпечення виконання їх рішень, виконання поточних завдань, облік територіальних та місцевих партійних організацій та членів партії, забезпечення проведення заходів партійних зборів, зібрань, нарад, розповсюдження видань політичної партії. Секретаріат готує пропозиції, організовує роботу, поширює досвід партійної роботи серед членів партії, організовує фінансово-господарську діяльність, розробляє проект бюджету.
До центральних органів політичної партії належить контрольний орган партії – контрольно-ревізійна комісія. Функція контролю – одна з найважливіших функцій партійного будівництва. Контрольно-ревізійна комісія здійснює внутрішній аудит відповідності діяльності партії законодавству України та статуту партії. Кількісний склад комісії встановлюється на з’їзді. Число членів контрольного органу може бути закріплено в статуті. Так, політична партія «Совість України» фіксує склад комісії з одинадцяти членів. Очолює та організовує роботу ревізійної комісії

її голова. Рішення приймаються на засіданнях комісії, які проводяться в середньому один раз на три місяці. Засідання комісії є правомочними, якщо в ньому приймає участь більше половини її членів. Рішення приймаються простою більшістю.
Повноваження ревізійної комісії полягають у перевірці виконання бюджету центральними партійними органами, територіальними і місцевими партійними організаціями, здійсненні ревізії фінансово-господарської діяльності партії. Вона контролює та аналізує стан справ у сфері обліку та звітності, розглядає внутрішньопартійні конфліктні ситуації та подає свої рекомендації висновки щодо їх розв’язання, розглядає скарги та апеляції членів партії, звітує перед з’їздом про результати своєї діяльності, періодично інформує координаційний орган про стан фінансової дисципліни в партії. Для уникнення маніпуляцій та винесення справедливих рішень передбачається норма, згідно якої членами центральної контрольної ревізійної комісії не можуть бути членами інших керівних органів. Для об’єктивного здійснення своїх функцій посадові особи, а також члени керівних органів партії зобов’язані надавати ревізійній комісії на першу вимогу усі необхідні документи та будь-яку інформацію.
Побудова ефективних організаційних моделей партій стає одним з актуальних завдань партійного розвитку на сучасному етапі. маючи розгалужену і організаційно міцну структура, партія здатна оперативно вирішувати завдання, пов’язані, передусім, з виборчою функцією.
3. Внутрішньопартійна демократія: сучасні проблеми та тенденції
вирішення

Сучасними деструктивними проявами діяльності партійних організацій
є тенденції до їх олігархізації та бюрократизації. Вплив та розвиток цих тенденцій досліджували класики партології М. Острогорський, Р. Міхельс,
М. Вебер.
На матеріалах країн класичної західної демократії США та
Великобританії М. Острогорський прийшов до висновку: будь-яка організація, насамперед політична партія, щоб вижити, не дивлячись на чіткі цілі, ведення пропаганди тощо прагне будь-що втримати владу та встановити контроль над рядовими членами. Необхідний принцип організації, на думку
Р. Міхельса, в тому числі і політичної партії, призводить до змін в її діяльності, і демократизація переростає в процес бюрократизації. «Визнання організації, робить висновки вчений, завжди є вираженням тенденції до олігархії». Досліджуючи процеси неминучої олігархізації партій, Р. Міхельс формулює «закон залізної олігархії», який полягає у зосередженні влади в партії в руках керівництва, що підтримується професійним, оплачувальним апаратом. В процесі функціонування професійний апарат відривається від рядових членів, перетворюється на партійну еліту.

Ж. Лінц, наприклад, виділяє біля десяти визначень терміну
«олігархізація»: як поява професійного керівництва та його стабілізація; формування бюрократії як апарату, який існує на оплачувальній основі; централізація влади; переорієнтація цілей існування організації на поточні
(укріплення партійної організації); посилення ідеологічного режиму; зростаюча різниця між інтересами, ідейною позицією керівництва та членів партії з домінуванням інтересів та позиції керівництва; зниження ролі членів партії в прийнятті рішень; кооптація лідерів партійної опозиції в лави
існуючого керівництва; орієнтація партії на підтримку всіх виборців, а не тільки свого класу.
Пояснюючи потребу у лідері за допомогою психологічних законів натовпу Р. Міхельс і М. Острогорський стверджують, що приймати рішення самостійно та безпосередньо маси не здатні. Із зростанням організації ускладнюється процес управління нею. Члени партії практикують відмову від самостійного регулювання ряду питань та навіть їх перевірки, передовіряючи контроль за їх вирішенням платним функціонерам. Тому партійна еліта бере на себе організацію та проведення з’їздів, підготовку і прийняття рішень на них, а з цим і організацію «театрального дійства». При цьому принцип виборності усіх посад в партії не заперечується, а партійні чиновники як виконавці загальнопартійної волі формально можуть бути відкликані. Але з ускладненням завдань та зростанням індивідуальних вимог до партійного керівництва, роль лідера та керівництва посилюється. Відстань між рядовими членами та вождями збільшується. А останні у своїх діях спираються на тезу, що партія не може бути зацікавлена в тому, що меншість, яка більш освічена
і компетентна в питаннях управління, не може бути залежна від більшості, яка не має власної думки з певних питань.
Ця специфіка політичних партій і визначає особливості їх організаційної структури. У політичних союзах із періодичними виборами влада політичного підприємства необхідно виступає як підприємство претендентів. «Це означає, що відносно невелика кількість людей, зацікавлених насамперед в політичному житті, тобто в участі в політичній владі, створюють собі шляхом вільного вербування свиту, представляють себе чи тих, кого вони опікають, як кандидатів на виборах, збирають грошові ресурси і приступають до пошуку голосів… Вожді і їх свита як активні елементи вільного вербування свити і через неї пасивної маси виборців для виборів вождя є життєво необхідними елементами кожної партії», –
підкреслює М. Вебер. Вчений також говорить про загальну тенденцію професіоналізації та бюрократизації політичних партій. Досліджуючи еволюцію організаційної структури політичних партій, він відзначає перехід контролю над центральним апаратом з рук парламентарів до рук політиків
«за основною професією». Широка демократія в партії формально залишається, тому що створенням програм та добором кандидатів займаються організовані у місцеві осередки маси членів партії. Але фактично
влада зосереджена в руках партійних чиновників – партійної машини, які здатні нав’язати свою волю парламентарям. Роль останніх зводиться до статистичної.
В рамках сучасних досліджень внутрішньопартійна демократія як основний напрям функціонування партії передбачає гарантовану можливість членів партії брати участь у процесах прийняття політичних рішень у площі матеріальних проблем, програм та долі партійних діячів і виступає способом формування внутрішньопартійної волі. Внутрішня демократія, на думку
Й. Тезінга і В. Гофмайстера, відкидає принцип лідерства, вимагає внутрішнього порядку формування волі в організаційному апараті партії, на який повинні спиратися статут та програма політичної партії. Утворення та діяльність партійних органів, визначення прав та обов’язків членів, правил щодо висунення кандидатів на політичні посади й питання фінансування – всі ці завдання й функції повинні бути врегульовані внутрішньопартійним демократичним устроєм. Враховуючи авторитарні тенденції в розвитку партійних організацій, які для більшості вчених залишаються проявами
«залізного закону олігархії», актуальності набуває проблема знаходження оптимального балансу між внутрішньопартійною демократією та застосуванням авторитарних методів управління. Використання партійними елітами авторитарних методів обґрунтовано у випадках, коли партія приймає участь у виборах і потребує високого рівня мобільності та оперативності прийняття рішень, коли партія трансформує свою структуру, що вимагає подолання хаотичних процесів з метою підвищення адаптивності її базових елементів до сучасних реалій.
Сформулюємо основні проблеми розвитку внутрішньопартійних відносин на сучасному етапі політичного життя.
1. Посилення ролі партійного лідерства, зосередження влади в його
руках, прийняття рішень одноосібно.
Партійне лідерство відіграє суттєву роль при виробленні та реалізації стратегій політичних партій. Його специфіка полягає в здатності компенсувати низьку ефективність організаційних, кадрових та програмно- цільових ресурсів партії. Роль лідера посилюється в кризові моменти розвитку політичної партії: виборчий період, внутрішньопартійні конфлікти, трансформація організаційної моделі. З одного боку, партійне лідерство характеризується схильністю керівників партії зосереджувати владу в своїх руках, приймати одноосібно рішення, обмежувати участь рядових членів партії у виробленні партійної політики. З іншого, цей механізм слугує своєрідною гарантією досягнення згоди між потенційними протиріччями центрального керівництва та низових партійних структур. Посилення ролі партійного керівництва, контрольованість процесів кадрової ротації пояснюється відсутністю ініціативи з боку рядових членів, прагненням партійної еліти зберегти єдність

2. Переважання технологій кооптації при формуванні керівних
партійних органів через контрольованість кадрової ротації в партійній
організації.
Проблема керівництва в партії посилюється заміною демократичної системи різними формами автократичного рекрутування: кооптація, призначення з центру, презентація тощо. Автократія «як виключення» та «як правило» передбачають використання виборчих маніпуляцій. Наприклад, технологія непрямого голосування через делегатів закріплює ефект демократичності. Але, насправді, через неспівпадання психології тих, хто делегує та кого делегують, призводить до розриву між волею низів та рішеннями еліти. Обираючи партійних функціонерів у якості делегатів у більшості партій забезпечується очевидна тенденція – підтримка тих, чиїми креатурами вони і являються.
3. Обмеженість контролю за діями партійного керівництва з боку
рядових членів та їх права об’єднуватися в групи для відстоювання
альтернатив реалізації внутрішньопартійної стратегії управління.
Демократичність чи недемократичність організаційної структури партії, на думку Ю. Шведи, залежить від характеру зв’язків керівництва та членів партії. Контроль членами партійної політики, широка участь при ухваленні рішень усередині партії характерні для демократичної структури.
В недемократичній керівництво здійснюється на принципах вождізму та дистанціюється від мас в управлінні партійними процесами.
Чинником, що обумовлює демократичність організаційної структури партії, є вибір на користь одноосібного чи колегіального типу керівництва.
Як правило, колегіальність гарантує виваженість та ефективність прийнятих рішень. Лідер як провідник колегіального органу відповідальний перед ним, і це є запорукою існування внутрішньопартійної демократії, обмеження щодо можливості узурпації влади. Але на практиці існують різні варіанти комбінації вищезазначених типів керівництва. Одним з показників рівня адаптивності партії є її участь у формуванні уряду та діяльність в органах виконавчої влади, що істотним чином впливає на вибір керівництва.
Значної уваги потребує детальний розгляд технологій забезпечення ефекту демократичності. Серед таких варто звернути увагу технології
«презентації кандидата». Ця система може забезпечувати як процеси централізації, так і децентралізації. Певно, що презентація керівників може відбуватися за участю місцевих організацій, але, як правило, така тенденція виражена в діяльності партій більш слабо. Дуже часто низові організації голосують за список, який пропонується центром, в цілому. Серед причин такої поведінки М. Дюверже бачить недостатню кількість осіб, які можуть згуртувати та очолити опозицію та обмежену кількість членів, що приймають участь в голосуванні. Так званий «ефект презентації» закріплюється за допомогою самої системи виборів в партії. По-перше, керівники можуть впливати на склад з’їзду (забезпечити присутність «найбільш свідомих»
делегатів), на вибір місця проведення (відстань може не дозволити тій чи
іншій організації прийняти участь у виборах), та заміну таємного голосування технологією підняття рук тощо. З точки зору демократії використання таких методів обмежується, але не забороняється.
Нажаль, вибори не в змозі забезпечити ротацію в партійних колах. Є декілька причин, які гальмують успішність кадрової ротації: супротив центрального керівництва, проходження партійних шкіл, схильність мас до постійності облич (керівників), опозиція самих низових керівників, консерватизм активістів партії. Так, М. Дюверже стверджує, що «циркуляція еліт можлива тільки в партіях, достатньо сильно централізованих, де вище керівництво може нав’язувати молодих, або в партіях з дуже слабкою структурою, де низових керівників не так багато і існує вільна конкуренція».
4. Посилення дисципліни у партійній організації.
Партійну дисципліну визначають як дотримання усіма членами політичної партії положень статуту та програми, виконання рішень партійного керівництва. Як організаційну ознаку політичної партії її можна розглядати з різних сторін, а саме через характер партійного мандату, співвідношення обов’язків членів партії та керівництва, взаємовідносини партійної фракції та керівництва.
Механічний характер партійної дисципліни був відзначений ще
М. Дюверже. Її механічність полягала в тому, що, існуючі усередині партії, альтернативні думки відображаються на рівні керівництва. Дж. Сарторі наголошував на ситуативному характері дисципліни. З одного боку, вчений пов’язував її сутність зі здатністю партійного керівництва забезпечити
«однорідне» голосування парламентарів. З іншого, – добровільний характер дисципліни розкривається за допомогою згуртованості членів. Розглядаючи проблему внутрішньопартійної дисципліни, М. Вебер наголошував: «Нині англійські парламентарі…суть ні що інше як відмінно дисципліноване стадо, що голосує». Роль парламентаря, якого було обрано від партії полягає лише в тому, що він повинен тільки голосувати і не здійснювати зради партії.
Партійна дисципліна обумовлює забезпечення організаційних та матеріальних умов для високоефективної діяльності партійних осередків. Її складові можна умовно поділити на добровільні та примусові компоненти.
Так, до складової добровільного характеру варто віднести такі положення: участь у роботі партійної організації (вступ у партію може розглядатись як просто заявка про те, що людина розділяє ідеологію), пропаганда ідеї політичної партії, сприяння поповненню лав партії новими членами, відстеження інформації про діяльність партійної організації. Серед примусових складових партійної дисципліни необхідно виділити своєчасну і регулярну сплату членських внесків, виконання рішень керівних органів, сприяння досягненню цілей партії, припинення членства у зв’язку з перебуванням на посадах, передбачених законами.

Розвиток внутрішньопартійної демократії актуалізує важливість органічної дисципліни в партії, яка виступає однією з найважливіших організаційних засад функціонування політичних партій. Органічний характер партійної дисципліни полягає у тому, що вона ґрунтується, передусім, на демократичному узгодженні альтернативних поглядів та формуванні спільної думки. Партійна дисципліна, звичайно, не може механічно забезпечити внутрішньопартійну демократію. Але саме завдяки їй члени партії та фракції мають можливість у процесі всебічного обговорення питань, що винесені на парламентські слухання, дійти конкретної думки.
Наданням кожному такої можливості готується платформа для досягнення узгодженості поглядів усіх членів партії. Відсутність дисципліни, як свідчить досвід, призводить до зниження продуктивності і результативності партії.
Формування органічно дисциплінованих, згуртованих та дієздатних партій ще тільки розпочинається і динаміка цього процесу буде значною мірою впливати на темпи модернізації політичної системи у цілому.
5. Звуження автономності місцевих організацій
Статус автономії місцевих партійних організацій України як базових одиниць здійснення внутрішньопартійної демократії розглядається в статутах в двох аспектах: ступеня свободи та міри підконтрольності. Місцеві партійні організації вільні у визначенні часу скликання дати, місця проведення, регламенту, попередньому порядку денному проведення зборів
(конференції). Про їх проведення попереджають за один місяць, як виняток за два тижні. Вони самостійно здійснюють прийом членів та їх виключення.
Право участі у виробленні партійної політики органів вищого рівня реалізується за допомогою ініціювання розгляду назрілих проблем в своїй діяльності перед вищими органами (ВО «Батьківщина»), створення внутрішньопартійних фракцій (Партія Зелених України), відкликання депутатів місцевих рад, що не виправдали довіри партії, проведення громадських слухань, зборів громадян та інших форм участі громадян в управлінні публічними справами (Партія підприємців та промисловців
України). Рішення керівного органу можуть бути оскаржені членами партії або її територіальними організаціями до Контрольної Ревізійної комісії.
Регіональні організації можуть ініціювати позачерговий з’їзд. Обласні організації можуть безпосередньо рекомендувати не менше як по одному представнику до складу центрального координаційного органу.
Підконтрольність місцевих організацій реалізується через ряд наступних положень. Місцеві організації звітують про роботу перед організаціями вищого рівня. Рішення останніх є обов’язковим для виконання.
Вони повинні погоджувати списки кандидатів у депутати з вищим керівництвом партії, що на нашу думку, звужує їх сферу автономності, створює умови для маніпуляцій списками. Згідно статутам партій України місцеві та територіальні партійні організації можуть бути ліквідовані у разі недотримання програми та статуту. Але сам статут не дає чіткого визначення
позицій, згідно з якими може бути застосована така процедура. Тобто фактично організацію можна ліквідувати за невиконання рішень керівних органів. Демократичний же момент їх діяльності полягає в тому, що керівництво місцевих партійних організацій може оскаржити прийняте рішення щодо їх ліквідації. Але у випадку внутрішньопартійних конфліктів, які підривають авторитет партії, вносять дисбаланс у її функціонування, така міра є виправданою.
6. Низький рівень відповідальності керівників перед рядовими членами,
посилення внутрішньопартійних конфліктів.
Розглядаючи проблему структури політичних партій, неможливо оминути питання посилення загальносвітових тенденцій до створення як на державному рівні, так і всередині самих партій спеціальних органів для вирішення внутрішніх конфліктів. Прикладом такого явища може слугувати створення у 1976 р. на підставі «підзаконного акту» Конгресу (Конвенту)
Демократичної партії США (ст. 4, § 1) Юридичної ради, яка займається вирішенням суперечок щодо підбору делегатів до вищого колегіального органу партії, трактуванням корпоративних норм партії, вирішення будь- яких внутрішніх конфліктів. У Німеччині створено низку спеціальних третейських судів, завданням яких є вирішення внутрішньопартійних суперечок і суперечностей та трактування положень їх статутів.
Законодавством України чітко не врегульовано питання спеціальних органів для вирішення внутрішніх конфліктів. Встановлений Кодексом законів про працю України порядок розгляду трудових спорів відповідно до ст. 221 цього кодексу не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об’єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали.
7. Відсутність чітких механізмів формування внутрішньопартійної
волі як відображення можливості членів партії (партійної бази) приймати
активну участь у процесі прийняття політичних рішень.
Так, внутрішньопартійний процес формування політичної волі, на думку Х. Хесса, повинен проходити в контексті основних суспільних цінностей, які розкриваються через програми партій. Політична воля – це здатність суб’єкта послідовно реалізовувати свої цілі у сфері політичної влади. Застосовуючи це визначення в аналізі сфери внутрішньопартійних відносин та використовуючи концепцію німецьких вчених, пропонуємо розглядати «політичну волю партії» з двох аспектів. По-перше, як здатність керівництва визначати та реалізовувати засади стратегічної діяльності партії, встановлювати та підтримувати конструктивні зв’язки структурних ланок партійної організації, контролювати виконання прийнятих рішень низовими структурами, встановлювати, а іноді посилювати дисципліну голосування.
По-друге, як здатність рядових членів брати участь у прийнятті партійних рішень, у формуванні керівних органів, у їх роботі через запровадження механізму прозорої кадрової політики, мати гарантовану можливість для
реалізації своїх прав, зокрема на вільне висловлювання, вираження альтеративних підходів до реалізації внутрішньопартійної політики. Таким чином, процес формування політичної волі партії можна розглядати як здатність забезпечувати функціональність і досягнення поставленої мети незалежно від зміни умов діяльності шляхом організованої співпраці керівництва і рядових членів партії.
Однак, демократичність партійної організації зумовлюється не тільки відсутністю олігархічних тенденцій. В кризові моменти розвитку суспільства, які впливають на діяльність партій і вимагають від них максимальної мобілізації, особливо, якщо мова йде про парламентські партії, тільки партійна еліта в силу своїх виняткових здатностей може прийняти відповідальні рішення. Не заперечуючи демократичні засади функціонування партійних організацій, діяльність внутрішньопартійних угруповань в кризовій ситуації спрямовується у бік забезпечення стабільної цілісності партії. Завданням партії на сучасному етапі стає динамічне співвідношення централізованих та децентралізованих тенденцій у її діяльності.
Використання партійними елітами авторитарних методів обґрунтовано у випадках, коли розвиток партії потребує високого рівня мобільності та оперативності прийняття рішень, вимагає подолання хаотичних процесів з метою підвищення адаптивності її базових елементів до сучасних реалій. У повсякденному ж партійному житті повинні домінувати демократичні методи управління, які надають можливості рядовим партійцям відстоювати свою точку зору, а місцевим партійним організаціям створюють умови для стимуляції ініціативності. Виступаючи як ряд взаємодій керівництва та рядових членів, пов’язаних з виробленням здатності досягати балансу демократичних та авторитарних тенденцій, процес формування політичної волі партії буде сприяти забезпеченню електорального успіху партійної організації.
Відтак, процес демократизації організаційних структур політичних партій повинен базуватися на наступних моментах: по-перше, організація повинна якнайадекватніше відображати структуру потенційного електорату, а також тих сегментів суспільства, які партія намагається залучити на свій бік у ході виборчої кампанії; по-друге, організація партії повинна забезпечувати прийняття зважених рішень і забезпечити їх виконання; по-третє, внутрішньопартійний процес прийняття рішень повинен ґрунтуватися на основі консенсусу з приводу базових програмних положень; по-четверте, зміни в партійній організації повинні відбуватися в контексті змін, які відбуваються всередині партії.
Загальні тенденції демократизації політичного життя вимагають від партій будувати організаційну структуру на засадах внутрішньопартійної демократії, таких як виборність керівних органів; періодична звітність керівництва перед рядовими членами партії; колегіальність у роботі керівних органів; персональна відповідальність кожного члена партії за виконання
обов’язків та доручень верховенство з’їзду партії як вираження волі всієї партії; демократичність на етапі обговорення і дисциплінованість у виконанні рішень після його прийняття; критика знизу догори; гласність і публічний характер дій.
Література основна
1.
Головатий М. Ф. Класи і партії : навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / М. Ф. Головатий. — К. : Персонал, 2008. — 144 с.
2.
Гонюкова Л. Модель сучасної політичної партії / Лілія Гонюкова //
Освіта регіону. Політологія. Психологія. Комунікації. — 2010. — № 2. —
С. 16―21.
3.
Дюверже М. Политические партии / Морис Дюверже ; пер. с франц.
А. Зиминой [3-е изд.]. — М. : Парадигма, 2005. — 544 c. — (Серия
«Концепции»). — (Научное издание).
4.
Исаев Б. А. Теория партий и партийных систем : учеб. пособие [для студ. вузов] / Б. А. Исаев. — М. : Аспект Пресс, 2008. — 367 с.
5.
Конончук С. Г. Основні процедури внутрішньопартійної демократії.
Аналітичний огляд / C. Г. Конончук, О. А. Ярош ; [Укр. незалежний центр політ. дослідж.]. ― К. : Агентство «Україна», 2012. ― 96 с.
6.
Мейтус В. Политическая партия: стратегия и управление / В. Мейтус,
В. Мейтус. — К. : Эльга, Ника-Центр, 2004. — 404 с.
7.
Обушний М. І. Партологія : навч. посібник / [М. І. Обушний,
М. В. Примуш, Ю. Р. Шведа ; за ред. М. І. Обушного]. — К. : Арістей, 2006. —
432 c.
8.
Основы теории политических партий : [учебное пособие] / [под ред.
Заславского С. Е.]. — М. : Европа, 2007. — 264 с.
9.
Острогорский М. Я. Демократия и политические партии /
М. Я. Острогорский. — М. : РОССПЭН, 1997. — 639 с.
10.
Політичні партії України : в 3 т. / [уклад. Ю. Шайгородський]. ― К.
: Український центр політичного менеджменту, 2005. ―
Т. 1. — 2005. — 876 с.;
Т. 2. — 2005. — 900 с.;
Т. 3. — 2005. — 872 с.
11.
Політологічний енциклопедичний словник
/
[за ред.
Шемшученко Ю. С.] — К. : Генеза, 1997. — 400 с.
12.
Технология создания партии : [учеб. пособие] / [под ред.
А. Чадаева, В. Быковой]. — М. : Європа, 2007. — 144 с.
13.
Конончук С. Г. Як працює демократична партія. Оцінювання організаційної політики / C. Г. Конончук, О. А. Ярош ; [Укр. незалежний центр політ. дослідж.]. ― К. : Агентство «Україна», 2012. ― 32 с.
Література додаткова


1.
Ишияма Дж. Т. Партии – приемницы коммунистических и организационное развитие партий в посткоммунистической политике /
Дж. Т. Ишияма // Полис. — 1999. — № 4. — С. 148―167.
2.
Кафарський В. Політичні партії України: конституційно-правове регулювання організації та діяльності : [монографія] / В. Кафарський. — К. :
Логос, 2008. — 560 с. — (Наукове видання).
3.
Латфуллин Г. Р. Политическая организация : учебное пособие /
Г. Р. Латфуллин, Н. В. Новичков. — СПб. : Питер, 2007. — 656 с. : ил. —
(Серия «Учебное пособие»).
4.
Меркотан К. Партії у системі політичного менеджменту /
Меркотан К. // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї.
Спецвипуск. Політичний менеджмент [Електронний ресурс]. — Режим доступу до журн. : http://www.politik.org.ua/vid/bookscontent.
5.
Михельс Р. Необходимость организации / Социология политической партии в условиях демократии / Р. Михельс // Диалог. — 1990. — № 3. —
С. 54―62.
6.
Моїсеєва А. С. Політико-організаційні засади партійного будівництва в сучасній Україні: проблеми та перспективи / А. С. Моїсеєва //
Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації. — 2008. — № 1―2. —
С. 64―67.
7.
Морарь М. В. Внутрішньопартійне керівництво – різновид політичної діяльності / М. В. Морарь // Гілея (науковий вісник) : [збірник наукових праць] / [гол. ред. В. М. Вашкевич]. — 2012. ― Вип. 56. ―
С. 520―525.
8.
Нідермайєр О. Внутрішньопартійна демократія / О. Нідермайєр //
Політичні партії в демократичному суспільстві : [вид. Й. Тензінг,
В. Гофмайстер]. — К. : Вид-во фонду Конрада Аденауера, 2001. — С. 23―41.
— (Громадсько-політичне видання).
9.
Новакова О. В. Політична модернізація та розвиток демократичних процесів в сучасній Україні : [монографія] / Олена Вікторівна Новакова. —
Луганськ : СНУ ім. В. Даля, 2006. — 216 с. — (Наукове видання).
10.
Павленко І. А. Стратегія внутрішньої демократизації політичних партій в Україні / І. А. Павленко // Стратегічні пріоритети. — 2007. — № 2
(3). — С. 175―182.
КОНТРОЛЬНО-АДАПТАЦІЙНИЙ БЛОК


Контрольні запитання

1.
Дайте визначення організаційна структура партії.
2.
Які основні елементи виділяють в структурі політичної партії?
3.
Розкрийте особливості створення партійної вертикалі.

4.
Охарактеризуйте специфіку діяльності контрольно-ревізійних органів в структурі партії?
5.
В чому полягають особливості формування інституту членства?
6.
Проаналізуйте різновиди організаційної структури політичної партії.
7.
Оцініть участь партійних функціонерів, активістів, рядових членів та симпатизантів у діяльності партійних організацій.
8.
Порівняйте організаційні моделі «всеядної», картельної та універсальної політичних партій.
9.
Визначить особливості формування організаційних моделей формування керівних партійних органів.
10.
Окресліть схему організаційного формування політичних партій в сучасній Україні.
11.
Дайте визначення поняття «внутрішньопартійна демократія».
12.
Сформулюйте внутрішньопартійні проблеми реалізації демократії.
13.
Що таке органічна партійна дисципліна і яким чином вона здатна скоригувати організаційний розвиток партій в бік демократії?
Теми доповідей та рефератів
1.
Недоліки та переваги внутрішньопартійної демократії.
2.
Проблеми створення функціонального балансу діяльності партій в сучасній Україні.
3.
Організаційні стратегії політичних партій Європи.
4.
Теорія франчайзингу у діяльності політичних партій.
Логічні завдання та проблемні запитання

1.
Чи згодні Ви з твердженням, що недемократична організаційна структура партії не може забезпечити ефективну роботу її складових структур? Наведіть аргументи на користь застосування авторитарних методів правління у діяльності партійних організацій.
2.
Чи допустимі авторитарні методи управління в роботі місцевих організацій? Відповідь обґрунтуйте.
3.
Яку роль відіграє статут у забезпеченні ефективного функціонування партійних організацій?
4.

Визначить особливості організаційного функціонування партій у
США та країнах Європи (на вибір).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал