Навчальний посібник Луцьк Вежа-Друк 2014 2




Сторінка6/9
Дата конвертації01.01.2017
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
1. Розкрийте поняття маскулінність/фемінність.
2. Розкрийте поняття статевотипізована поведінка.
3. Назвіть якості, що традиційно вважаються чоловічими та жіночими. Обгрунтуйте відповідь.
4. Криза маскулінності – це фемінізація чоловіків чи послаблення ґендерної асиметрії?
5. Чи згодні Ви з думкою Сандри Бем, що традиційні ролі значно обмежують ґендерну поведінку. Обгрунтуйте свою відповідь.
6. Есперементальним шляхом С. Бем довела, що високий
інтелектуальний рівень корелює у дівчаток з виявом маскулінних особливостей, у хлопчиків – з фемінними. Чим статевотипізованішою була поведінка дорослих, тим нижчим виявлявся показник їхнього
інтелектуального розвитку, креативності, професійних здібностей.
Як можна пояснити такі результати?

118 7. В дослідженнях С.Бем доведено, що фемінність корелює з пасивністю, інфантильністю, безпорадністю тощо. Чи треба вважати, що фемінність є малопридатною соціальною якістю?
8. Розкрийте поняття андрогінність.
9. Хто ввів поняття андрогінність у психологічну термінологію, пояснюючи її поняттями Аніми та Анімуса?
10. Розкрийте поняття гіперґендерність, гіпермаскулінність та гіперфемінність.
11. Чому в більшості випадків саме жінка стає об’єктом сексуальної агресії?

119
МОДУЛЬ VІІІ
ҐЕНДЕРНО-РОЛЬОВІ ДИСГАРМОНІЇ.
СТАТЕВІ ДЕВІАЦІЇ

Примітки для фасилітаторок/фасилітаторів:

ТЕОРЕТИЧНИЙ КОМПОНЕНТ МОДУЛЮ

У 70 – 80-ті роки XX ст. психологія статі розглядала психічно здорову особистість у єдності таких вимірів гендерної ідентичності:
1) прийняття своєї статевої належності та відповідної їй фемінності/маскулінності;
2) статеворольової ідентичності як вибору статевовідповідних сімейних і соціальних ролей, тобто традиційної ґендерної поведінки;
3) гетеросексуальних уподобань.
Проблеми та суперечності ґендерного розвитку й ґендерної соціалізації особистості є причиною багатьох ґендерних дисгармоній.
Ми вже згадували про ґендерно-рольові конфлікти, які є досить серйозними соціальними, соціально-психологічними та психотерапевтичними проблемами, пов’язаними не лише з особистісною та соціальною самореалізацією чоловіків і жінок, а й з соціальною та психологічною підтримкою сім’ї, з вихованням дітей і самореалізацією юного покоління, з психологічним здоров’ям нації загалом.
Крім ґендерно-рольового конфлікту, який так чи інакше наявний в усіх інших формах ґендерно-рольових дисгармоній, є багато

120 психологічних проблем, пов’язаних з труднощами та порушеннями
ґендерного розвитку людини. Серед різних видів ґендерно-рольових дисгармоній слід назвати ґендерно-рольовий інфантилізм та
ґендерно-рольову недостатність.
Ґендерно-рольовий інфантилізм – це невідповідність ґендерної ролі віковій стадії ґендерного розвитку, заміна або компенсація одних ролей іншими, що відповідають більш ранньому періоду життя. Це проявляється в переважанні дитячих форм ґендерно-рольової поведінки, наприклад: у сфері сімейних ролей роль «чоловіка» (чи
«жінки») замінюється роллю «дитини».
Ґендерно-рольова недостатність проявляється у двох основних формах – ґендерно-рольовий дефіцит та атрофія ґендерної ролі.
Ґендерно-рольовий дефіцит – це затримка ґендерно-рольового розвитку, блокування важливих потреб у рольовому розвиткові, внаслідок чого ґендерна роль не формується або розвивається частково. Ґендерно-рольовий дефіцит може розвиватись тоді, коли
ґендерні ролі заборонялися в дитинстві, не заохочувалися, або наражалися на негативну оцінку значущого соціального оточення.
Атрофія ґендерної ролі – це втрата роллю її функціональних особливостей, скорочення сфер застосування в результаті обмеження рольової поведінки, тривалого перебування ґендерної ролі в латентному вигляді тощо. Атрофія ролі виникає тоді, коли внаслідок соціальних причин виконання ґендерних ролей унеможливлюється.
Скажімо, після тривалого ув’язнення людина частково чи повністю може втратити таку ґендерну роль, як «шлюбний партнер».

121
Ґендерно-рольові ідентичність та поведінка особистості може виходити за межі суспільних, статистичних, а часом і клінічних норм.
Можна говорити про такі порушення в сфері статевих і ґендерних ролей, як статеві девіації чи статеві дисгармонії.
Статеві девіації – це відхилення від нормативів статевих і
ґендерних ролей. Девіації статевих і ґендерних ролей можуть бути як позитивними, так і негативними. Зміни характеру ґендерних ролей, коли форми поведінки чоловіка та жінки, що були неприпустимими на попередніх історичних етапах, але вважаються традиційними на теперішньому, можна віднести до прогресивних. Інші девіації, не прогресивного характеру, розглядаються як дисгармонійні, інколи навіть як патологічні, хоча межі їх прийнятності суспільною думкою не залишаються сталими і змінюються в сторону більшої толерантності.
Рольові девіації можна проілюструвати прикладами так званої
інверсії статевих і ґендерних ролей, тобто зміною компонентів чоловічих та жіночих ролей на протилежні, заміною одних іншими – повною
(транссексуалізм)
і частковою
(гомосексуалізм
і трансвестизм).
Гомосексуалізм вважається одним з найпоширеніших випадків таких девіацій. Гомосексуальність (грец. homos – тотожний, подібний, sexus – стать) – сексуальний потяг до особи тотожної статі та сексуальний контакт з нею. Сексуальний потяг, сексуальний контакт із особою своєї статі є провідним критерієм у психодіагностиці інверсії статевого потягу (лат. іnversio – перевертання, перестановка) – спрямування сексуального потягу на

122 тотожну стать, гомосексуалізм. Тому гомосексуалізм проявляється як
інверсія спрямованості статевих почуттів, зміна об’єкта цих почуттів
(замість представника протилежної статі об’єктом почуття стає людина тієї ж самої статі).
Термін «гомосексуальність» запровадив до лексики практичної медицини у 1869 р. угорський лікар К.-М. Бенкерт, відомий під псевдонімом Кертбері, з метою емоційно нейтрального означення нестандартної поведінки чоловіків і жінок. Для підкреслення базових характеристик поведінки гомосексуальних індивідів (тривалість сексуальної орієнтації, здатність закохуватися та підтримувати статеві стосунки з людьми тотожної статі) американський фахівець із психології сексуальності Джон Мани на початку 80-х років XX ст. запропонував використовувати термін «гомосексуалізм».
Отже, нетрадиційна сексуальна орієнтація реалізується в емоційній або еротичній спрямованості на осіб тотожної статі.
Гомосексуальних осіб чоловічої та жіночої статі називають геями, проте значно частіше цей термін вживають щодо сексуальної поведінки чоловіків. Гомосексуальних осіб жіночої статі називають лесбійками. Цей термін походить із творчості відомої давньогрецької поетеси Сапфо, яка проживала на острові Лесбос (звідси – лесбійки) за 600 років до н. е. Вона була одруженою і мала доньку, проте її гомосексуальні орієнтації виливалися в адресованій жінкам поезії.
Одностатеві зв’язки геїв або лесбійок трактують як гомосексуальне партнерство (союз, подружжя).
Чи є гомосексуалізм порушенням статеворольової поведінки?

123
У першому виданні DSM (Міжнародного довідника з діагностичних критеріїв психічних та поведінкових розладів), датованому 1952 роком, гомосексуальна поведінка розцінювалася як прояв психічного відхилення. Нормою вважалися інтимні стосунки дорослих протилежної статі за взаємною згодою. Та вже тоді у багатьох психологічних дослідженнях стверджувалося про цілковиту психічну норму стосунків гомосексуальних індивідів. На спеціальній сесії Американської асоціації психіатрів окремі фахівці трактували гомосексуалізм як розлад, що є наслідком порушених сімейних стосунків і дисгармонії гетеростатевих контактів. Проте орієнтацію на гетеросексуальність як єдину психологічну норму не було підтримано і вже в наступному випуску DSM гомосексуалізм був вилучений з переліку відхилень.
Довготривалі дискусії спеціалістів завершилися 15 грудня 1973 р. з ухваленням Американською асоціацією психіатрів рішення не вважати порушення сексуальних орієнтацій психічним відхиленням.
А термін «сексуальний розлад» почали застосовувати лише щодо людей, які висловлювали бажання змінити гомосексуальні нахили на гетеросексуальні, оскільки переживали стійкий неспокій щодо власної сексуальної орієнтації.
Гомосексуалізм, як правило, не призводить до глибинних змін статевої ідентичності, тобто чоловіки продовжують усвідомлювати себе чоловіками, а жінки – жінками. Проте, це вважається відхиленням від традиційних статево-рольових норм, хоча в цьому питанні і сьогодні немає цілковитої одностайності.

124
Сучасна наука ще не знайшла пояснення природи й походження гомосексуалізму. На сьогодні існує чимало припущень щодо причин
інверсії статевого потягу, проте жодне з них ще не має остаточного підтвердження. Існують думки, що, окрім глибинних психологічних причин, є соціальні та соціально-психологічні, наприклад, хронічні конфлікти з особами протилежної статі, труднощі ґендерної самореалізації, розчарування в коханні, зрада, а інколи навіть приклад однолітків, своєрідна форма соціального протесту проти стереотипів суспільства, навіть мода. Існують гіпотези про те, що на виникнення гомосексуалізму може впливати ранній сексуальний досвід, наприклад, якщо хлопчик зазнав сексуального насилля з боку дорослого чоловіка.
Психоаналітична теорія 3. Фрейда причиною гомосексуальних потягів вважає природну бісексуальність людини, особливості проходження дитиною фалічної стадії психосексуального розвитку.
Йдеться про те, що об’єктом несвідомого потягу трьох- чотирьохрічної дитини стає один з батьків протилежної статі.
Розвиток стосунків у сімейному трикутнику зумовлює ідентифікацію дитини з одним із батьків тотожної статі, наслідком якої є формування морального «над-Я». Особливу роль у спричиненні гомосексуальних нахилів психоаналіз відводить
Едіповому комплексу, згідно з яким дівоче любовне ставлення до батька та хлопчаче до матері («виросту й одружуся з мамою») може спричинити відмову від власної статевої ролі та ототожнення себе з протилежною статтю. На думку послідовниці З. Фрейда, К. Хорні,

125 саме це ототожнення і є тією точкою відліку, від якої в обох статей розвивається гомосексуальність і комплекс кастрації.
Теорія набутого негативного досвіду об’єднує прибічників точки зору, що гомосексуалізм має своєю основою негативний досвід, набутий у дитячому або підлітковому віці. Вивчення життєвого шляху гомосексуальних особистостей засвідчило, що більшість з них пережила неприємні, навіть трагічні моменти, пов’язані з гетеросексуальними стосунками: сексуальне насильство, розчарування, зраду, незадоволеність партнером тощо. Саме цей негативний досвід може сформувати несприйняття будь-яких гетеросексуальних стосунків, спонукає до пошуку безпечніших – одностатевих. Однак, запереченням цієї теорії є посилання на те, що чимало жінок пережило в дитячі роки драматичні ситуації, пов’язані з гетеросексуальними стосунками, проте це не підштовхнуло їх до зміни сексуальної орієнтації.
Концепцію гомозвабливої матері висунув американський психіатр І. Байбер у 60-ті роки XX ст., доводячи, що домінантна, владна мати, яка виявляє гіперопіку до сина та емоційну відчуженість до чоловіка у зв’язку з його пасивністю і слабкістю, є причиною побоювань хлопчика гетеросексуальних зв’язків і чоловічої ролі.
Суперечливим аспектом цієї концепції її опоненти вважали те, вибірку досліджуваних склали пацієнти психоаналітичних клінік та психотерапевтичних стаціонарів, а особи з «нормальними» гомосексуальними нахилами не досліджувалися. Крім того, чимало чоловіків виросли в сім’ях з домінуючою матір’ю і підпорядкованим
їй батьком, проте це не вплинуло на їхні гетеросексуальні орієнтації.

126
Аналізуючи різні бачення психологічних причин виникнення гомосексуальної поведінки,
Дж.-Ш. Хайд сформулювала узагальнений перелік усвідомлюваних та неусвідомлюваних особистісних мотивів.
Загалом, у психологічних теоріях стверджується, що гомосексуалізм зумовлений, передусім, страхом перед змужнінням і необхідністю брати на себе відповідальність; побоюванням домінування будь-кого над власним «Я»; очікуванням зради; страхом перед протилежною статтю; кастрацією; бажанням завоювати матір та володіти нею; невротичною залежністю від батьків, гетеросексуальною травмою, особливо зґвалтуванням; спокушанням у дитинстві якимось дорослим; початком статевого життя і відчуттям сексуального задоволення з особою тотожної статі; порушенням статеворольової поведінки в ранньому дитинстві; тривалою відсутністю матері; соціальними факторами (табу на гетеросексуальні контакти, перебуванням у гомостатевому середовищі), а також біологічними факторами, які можуть бути генетично успадкованими або розвиватись як індивідуальний патогенез.
Неврогенна умовно-рефлекторна теорія
схиляється до поєднання певних біологічних чинників (наприклад, особливостей статевого дозрівання) із соціальними (порушенням статево рольової поведінки в сім’ї), на тлі якого зароджуються гомосексуальні орієнтації. Однією з причин гомосексуальної поведінки є взаємодія біологічних факторів з особливостями соціально-психологічного розвитку індивіда в критичні періоди онтогенезу.

127
Інтегративний підхід у з’ясуванні факторів гомосексуальності використовує російський сексолог Д. Ісаєв, який, дослідивши майже
500 чоловіків із гомосексуальною спрямованістю віком від 17 до 40 років, дійшов висновку про дію таких механізмів розвитку інверсії статевого потягу:
1) демаскулінізованість мозку хлопчика у зв’язку з нейрогуморальними порушеннями в утробі матері, що може спричиняти порушення статевої ідентичності. При цьому дитина відчуває себе швидше жінкою, а тому тягнеться до чоловіків як до витривалих, мужніх і сильних;
2) слабкість «Я» і прагнення ідентифікуватися з психологічно сильною особистістю за неповної демаскулінізації мозку;
3) порушення спілкування з протилежною статтю, недостатньо маскулінна еротична поведінка.
В анамнезі осіб з гомосексуальними орієнтаціями простежуються підтвердження різних концепцій.
У масовій свідомості щодо гомосексуальних індивідів утвердилося чимало стереотипів. До найпоширеніших із них належать:
1. Міф про гомосексуальність як породження несприятливого соціального середовища. Більшість гомосексуалів, як свідчать дослідження в Угорщині, Німеччині, Норвегії та інших країнах
Європи, належать до середнього класу. У США геїв та лесбійок більше серед нижчих верств населення.
2. Міф про гомосексуалів як про слабкодухих і невпевнених у собі та власних силах людей. Справді, окремі дослідження виявили у

128 таких людей невротичні ознаки: емоційну лабільність, сензитивність, залежність та невпевненість у собі. Однак, порівняльне дослідження гомосексуальних осіб, проведене у США, Нідерландах і Данії, не виявило ні психосоматичних розладів, ні порушень соціальної адаптованості, ні відмінностей у рівні інтелектуального розвитку, самоприйнятті власного «Я» тощо.
3. Міф, що геї прагнуть бути жінками, лесбійки – чоловіками, а
їхні професії та характер занять відображають ці потаємні бажання.
Насправді гомосексуальні особистості не переймаються ідеєю зміни власної статі, оскільки вони цілком задоволені нею. Статеворольова поведінка, стиль життя індивідів з інверсією статевого потягу та їхні професії нічим не відрізняються від решти. Серед них є науковці, артисти, інженери, водії, продавці, художники, модельєри тощо.
4. Міф про геїв як про фемінних та про лесбійок як маскулінних осіб. Насправді, гомосексуальних чоловіків, як і гомосексуальних жінок, важко відрізнити від гетеросексуальних. Більшість геїв та лесбійок мають традиційну або партнерську ґендерну поведінку, поважають себе, хоч оточення часто проявляє щодо них гомофобію.
5. Міф про те, що будь-яку людину, яка мала або має за певних обставин близькість з особою тотожної статі, можна назвати гомосексуальною. Насправді, сексуальна активність з особою тотожної статі не є провідною ознакою належності до сексуальних меншин. Гомосексуальність більшою мірою визначається ступенем сексуальної привабливості осіб тотожної статі, виникненням сексуального бажання до них, ніж досвідом сексуальної активності: уперше гомосексуальний потяг усвідомлюється здебільшого з

129 початком статевого дозрівання або у юнацькі роки, коли романтичне лібідо витісняється сексуальним потягом до осіб тотожної статі.
Стосунки гомосексуалістів нічим не відрізняються від характеру співжиття пересічних гетеросексуальних пар. Гомосексуальні пари переживають такі самі етико-психологічні проблеми, як і гетеросексуальні пари, здебільшого вони також орієнтовані на тривалі інтимні стосунки. Вони, як і гетеросексуальні подружжя, переймаються проблемами вірності, обов’язку, партнерства.
Гомосексуальна поведінка у більшості країн, як правило, не схвалюється, різним є лише ступінь неприйняття нетрадиційних сексуальних орієнтацій. Чоловіча гомосексуальність засуджується частіше, ніж жіноча. Законом карається перша тільки в деяких країнах, здебільшого за опозиційність релігійним канонам
(Саудівська Аравія). Поступово ставлення до гомосексуалів стає терпимішим, а в багатьох західних країнах сприймається вже як норма. Не так відчутним у масовій свідомості є явище гомофобії.
Гомофобія – почуття страху або відрази до гомосексуальних
індивідів, упереджене ставлення до людини через її гомосексуальні орієнтації.
Цей термін увійшов у вжиток у 1972 р. завдяки журналісту
Мартіну Веінгбергу. Своїм змістом він охоплює широкий діапазон негативних оцінних суджень, почуттів і поведінкових актів у ставленні до гомосексуалів, які проявляються як на рівні суспільства, масової свідомості, так і на індивідуальному рівні.
Гомофобія є складовою гетеросексизму – переконання у тому, що вищим і єдино правильним способом реалізації сексуальної

130 функції є гетеросексуальні стосунки. Гетеросексизм базується на хибних стереотипах, міфах про людей з інверсією статевого потягу.
Якщо дискримінація щодо раси проявляється в етнічних упередженнях, то гомофобія – в упередженнях щодо сексуальних орієнтацій.
Посилили розвиток фобій і формування стереотипів перші повідомлення про СНІД та вірус імунодефіциту. Оскільки найбільше вражених ним виявилося серед геїв, це різко налаштувало проти них масову та індивідуальну свідомість. Індивідуальні упередження бувають настільки сильними, що люди навіть не замислюються над тим, що сексуальні насильства над дітьми скоюють переважно гетеросексуальні чоловіки, що майже 80 % чоловіків-насильників цікавляться саме дівчатками, що переважна більшість лесбійок ніколи не мала інтимних стосунків з неповнолітніми дівчатками тощо.
Гомофобія більш поширена серед чоловіків, що є наслідком засвоєних традиційних ґендерних орієнтацій, які приписують чоловікам домінантні, а жінкам – підпорядковані ролі. Тому чоловіча та жіноча гомосексуальність оцінюється як своєрідний виклик традиційному розподілу статевих ролей. Чим більш ригідними є люди, тим категоричніше вони оцінюють гомосексуальність негативно. Це зумовлено не толерантним ставленням до несхожої на
інших людини, а також, як стверджують психоаналітики, загнаними у підсвідомість власними гомосексуальними потягами. Чим вищий рівень освіченості, тим слабші гомофобні стереотипи і міфи. Чим агресивніше (вербальне, фізичне) ставлення до гомосексуальних особистостей, тим більше підстав для тверджень про спричиненість

131 гомофобії власним негативним досвідом сексуальних стосунків, неусвідомленим негативізмом, а також надмірною маскулінністю чоловіків, фемінністю жінок.
Досить стійкі тенденції гомофобії в українському суспільстві більшою мірою стосуються геїв, ніж лесбійок. Це зумовлене меншим поширенням жіночого гомосексуалізму, а також розумінням того, що жінка-лесбійка здатна народити і виховати дитину, не будучи у шлюбі з чоловіком.
Трансвестизм і транссексуалізм – це такі види ґендерно- рольових дисгармоній, які безпосередньо стосуються зміни статевої та ґендерної ідентичності. Вони не обов’язково пов’язані з функціональними й органічними розладами статевої сфери.
Свідченням того, наскільки важлива ґендерна ідентифікація для психічного здоров’я людини, як важко переживається ґендерна дисфорія (розлад), яка спонукає індивіда (чоловіка чи жінку) до хірургічної зміни статі, є транссексуалізм – відторгнення статі, тобто стійке переживання своєї належності до іншої статі.
Неприйняття себе чоловіком чи жінкою буває настільки сильним, що транссексуали знущаються над своїм тілом: вживають гормони, щоб змінити тембр голосу і волосяний покрив, камуфлюють вторинні статеві ознаки тощо. Вони переконані, що їм помилково
«дали не те тіло». Переживання належності до іншої статі настільки органічно входить в образ Я-транссексуалів, що вони легко знаходять своє місце в середовищі людей цієї статі, а ті беззастережно сприймають їх такими. Транссексуальні чоловіки люблять попліткувати у жіночому товаристві, а транссексуальні жінки

132 сприймаються як «свій хлопець» серед чоловіків, мають з ними тотожні інтереси, теми для розмови, види дозвілля. Вони палять цигарки, полюбляють посидіти з кухлем пива, виявляють знаки уваги до жінок тощо.
Ґендерна
ідентифікація транссексуалів характеризується такою роздвоєністю статі біологічної і статі психічної, яку можна охарактеризувати, як «свій серед чужих, чужий серед своїх».
Транссексуалізм – це повне усвідомлення себе представником протилежної статі. Його вважають однією з найсерйозніших статево- рольових девіацій. Навіть, якщо в людини немає ніяких біологічних змін (тобто з біологічного боку людина є цілком здоровою жінкою чи чоловіком), така інверсія статевої ідентичності дає підстави для хірургічної зміни біологічної статі. Статева ідентичність, яка належить до суто психологічної сфери, вважається важливішою, ніж біологічна стать, і людина свідомо йде на операцію, навіть ціною втрати можливості мати в майбутньому власних дітей. Прагнення фізично відповідати психологічній
(статевій)
ідентичності виявляється навіть сильнішим за материнський чи батьківський
інстинкти.
Транссексуальні особистості – це індивіди з розладами статевої тотожності, які досягли віку статевої зрілості.
Буквально транссексуал є людиною, яка перебуває у проміжному, перехідному стані на шляху до іншої статі.
Спеціалісти ставлять діагноз транссексуалізм, якщо людина відчуває:

133 1) стійкий дискомфорт і невідповідність, пов’язані з власною статтю;
2) стійку стурбованість упродовж щонайменше двох років, пов’язану з бажанням позбутися власних первинних і вторинних cтатевих ознак і набути ознак іншої статі.
Випадки транссексуалізму трапляються рідко, в середньому не більше одного на 30 – 50 тис. населення. Співвідношення чоловічої і жіночої статі серед транссексуалів 2:1. Транссексуали постійно переживають роздвоєння свого психічного і біологічного «Я». Це постійне внутрішнє напруження і нереалізовані мрії наповнюють їхнє життя зміною настрою, тривожністю, бажанням за будь-яку ціну змінити стать.
Транссексуальні особистості не відрізняються від звичайних чоловіків і жінок інтелектом, здібностями до різних видів діяльності, уподобаннями, культурними інтересами. Однак, постійна боротьба зі своєю біологічною статтю, прагнення видати себе хоча б зовні за людину протилежної статі позначаються на характері людини, зумовлюють виникнення акцентуацій, невротичних реакцій. У дитинстві або в старші роки об’єктами їх кохання стають особи тієї ж статі
(для транссексуальних чоловіків
– чоловіки, для транссексуальних жінок – жінки), що викликає дистрес, оскільки зовні нагадує гомосексуальні орієнтації. Крім звинувачень у гомосексуалізмі, транссексуали мають проблеми і в здобутті освіти, професії, стосунках з родичами. Вони дуже страждають, бо вважають, що їхня душа помилилася й вселилася не в те тіло.

134
Найхарактернішим у статеворольовій поведінці транссексуальних особистостей є те, що всі вони (чоловіки і жінки) називають себе займенником, який відповідає їхній психічній статі.
Відповідно обирається й ім’я. Транссексуальні особистості всіляко маскують будь-які ознаки належності до акушерської статі, намагаються їх позбутися і набути ознак тілесності іншої статі. Якщо жінкам підібрати чоловічий гардероб (вони, як правило, полюбляють носити коротку стрижку, чоловіче взуття, кейс або дипломат, брючний костюм з ґудзиками на чоловічий бік, чоловічу сорочку та краватку) нескладно, то прагнення транссексуальних чоловіків замаскувати маскулінні ознаки тіла перетворюється на справжнісіньку драму. Адже бути хоча б зовні схожим на жінку є важливою складовою психічної статі. Ця реконструкція зовнішності набуває різноманітних форм: використання атрибутів жіночого одягу, білизни, косметики, спроби позбутися волосся на бороді та замаскувати статевий орган, які нерідко підштовхують до самокастрації. Вияв бажаної біологічної належності до протилежної статі часто є демонстративним. Своєрідними символами статевої
ідентичності для транссексуалів стають атрибути, символи, які тиражуються як фемінні або маскулінні. Тому вони часто проявляють кросгіперґендерні моделі поведінки: транссексуальні чоловіки, наприклад, підкреслюють ноги яскравими колготками, взуттям на високих підборах, вкороченими спідницями, використовують яскраву губну помаду, лак для нігтів, фарбу для волосся тощо.
Намагання досягти кросґендерної фемінності/маскулінності межує з прагненням транссексуала будь-що реалізувати себе у

135 статевотипізованих видах занять і професійної діяльності, властивих бажаній статі. Тому серед транссексуальних жінок чимало водіїв вантажного автотранспорту, механізаторів, слюсарів, майстрів, вантажників, охоронців-вахтерів; серед транссексуальних чоловіків – вихователів, учителів початкових класів, викладачів музичних шкіл, пекарів, кухарів, перукарів та ін.
Найбільшою перешкодою у повноцінному самоствердженні в бажаній статі для транссексуальних чоловіків є не лише реконструкція зовнішності, а й необхідність проходження строкової служби у збройних силах. Через належність за паспортною статтю до чоловічої статі їм здебільшого не вдається переконати сексологів та комісії військкоматів, що за психічною статтю вони є жінками. Тому під час строкової служби такі юнаки переживають справжню життєву кризу, терплять численні приниження, стають об’єктами сексуального насильства у гомосексуальних контактах. Саме цей період життя транссексуальних особистостей пов’язаний з найвищим ризиком самогубства.
Транссексуальні жінки, прагнучи самоствердитись у гіпермаскулінних видах діяльності, обирають чоловічі професії: службу в міліції, пожежній охороні, військових об’єднаннях тощо.
Шлях до маскулінних занять в майбутньому часто унеможливлюється досить складною для жіночого організму процедурою хірургічної зміни статі.
Ті, кому вдається завдяки хірургічному втручанню гармонізувати свою біологічну і психічну стать, засвоїти кросґендерні ролі, як правило, одружуються або виходять заміж, створюють сім’ю.

136
Звичайно, хірургічно сконструйовані Він або Вона не можуть продовжити себе в дітях. Проте, можливість гармонізувати своє тіло і душу стимулює їх особистісне зростання.
Розлад статевої ідентифікації підлітків або дорослих
нетранссексуального типу (Трансвестизм) – це легша форма порушення ґендерної ідентичності, що проявляється в прагненні грати роль протилежної статі, потребі перевдягатися, використовувати ім’я та запозичувати інші рольові атрибути протилежної статі, хоча це не супроводжується повним усвідомленням себе особою іншої статі.
Трансвестизм не слід плутати з проявами фемінності чоловіків чи маскулінності жінок, хоча трансвестити часто відповідають таким характеристикам. Існують перехідні, недевіантні прояви часткового запозичення ґендерних ролей, які не призводять до значної ґендерно- рольової інверсії. Вони часто бувають наслідками відповідного статевого та ґендерного виховання, особливо у випадках, коли, наприклад, батьки хотіли мати хлопчика, а народилася дівчинка, чи навпаки. Такі прояви можна спостерігати при виборі професії, коли жінки свідомо обирають професійну діяльність, яка традиційно вважається чоловічою, й навпаки.
Як і транссексуалізм, трансвентизм також виявляється у стійкому дискомфорті, відчутті невідповідності власній статі, упертому або повторюваному перевдяганні у вбрання протилежної статі, виконанні ролі протилежної статі (реально або у фантазіях). Усе це робиться не з метою сексуального збудження, як при трансвестичному фетишизмі. При цьому спостерігається відсутність

137 стійкого бажання (впродовж щонайменше двох років) позбутися власних первинних і вторинних статевих ознак і набути статевих ознак іншої статі, як при транссексуалізмі. Однак, цей розлад також потребує з’ясування анамнезу сексуальної орієнтації (асексуальний, гомосексуальний, гетеросексуальний, неуточнений).
Люди з помірним порушенням статевої ідентичності якщо й уявляють себе в тілесній оболонці іншої статі, то тільки у мріях, фантазіях, снах, їм досить тимчасового набуття нової статевої
ідентичності: процесу перевдягання, укладання зачіски, макіяжу, добору аксесуарів тощо.
Якщо процес перевтілення в особу іншої статі супроводжується сексуальним збудженням, то таку особливість сексуальної поведінки чоловіків називають трансвестичним фетишизмом, а таких чоловіків – трансвеститами. Розлади, пов’язані з порушенням статевої
ідентичності нетранссексуального типу, також супроводжуються перевтіленням в іншу стать, перевдяганням, проте цей процес викликаний іншими мотивами. Для таких осіб перевдягання є одним із способів реалізації фантазії, досягнення бодай у такий спосіб фізичної тотожності з протилежною статтю.
Деякі травесті чоловіки та жінки з гомосексуальними орієнтаціями
– імітують іншу стать також перевдяганням. Елементи одягу протилежної статі їх збуджують, сприяють імітації гетеросексуальних стосунків, наслідуванню ґендерних стереотипів.
У багатьох країнах світу існує індустрія розваг для чоловіків з розладами статевої ідентифікації нетранссексуального типу. У клуб одного з містечок Англії щомісяця на уїк-енд чи на святкові вихідні

138 з’їжджаються з усіх куточків одружені й неодружені трансвестити- чоловіки, привозячи з собою перуки, предмети жіночого туалету, парфуми, одяг, модельне взуття, які не відповідають їхній статі, але підходять за розміром. Вдягання їх приносить цим чоловікам чимало приємних хвилин. Саме так вони реалізують нестримне бажання, що
іноді прокидається, хоч якийсь час бути жінкою. Вони не шукають у цьому сексуального задоволення, не вступають у сексуальні контакти
– їм подобається сам процес перевтілення в іншу стать, новий
ґендерний імідж, кросґендерний стиль, манери поведінки та спілкування. Після такого карнавалу трансвестити відчувають релаксацію, поновлення сил.
Розлад статевої ідентифікації у дитячому віці (до настання статевої зрілості) відомий як явище «маминих синочків» і
«шибайголів-дівчисьок».
Характерною ознакою особистості дитини з порушенням статевої ідентифікації є кросґендерна ідентифікація, яка проявляється в наслідуванні статевотипових (гіперґендерних) моделей поведінки, властивих іншій статі.
У дівчаток:

cтійкі й інтенсивні переживання у зв’язку з тим, що вона є дівчинкою, бажання бути хлопчиком (не тільки через прагнення мати переваги від цього) або наполягання на тому, що вона – хлопчик.

стійка відраза до загальноприйнятого жіночого одягу і наполягання на носінні традиційно чоловічого одягу (білизни, аксесуарів);

139

стійка відмова від жіночих анатомічних структур, яка виявляється щонайменше однією з таких ознак: 1) наполягання на тому, що у неї є або з’явиться пеніс; 2) відмова від сечовиділення сидячи; 3) заяви про своє небажання, щоб у неї виросли груди, почалася менструація.
У хлопчиків:

cтійкі й інтенсивні переживання у зв’язку з тим, що він – хлопчик, наполегливе бажання бути дівчинкою або (не так часто) наполягання на тому, що він – дівчинка.

захоплення типово жіночою діяльністю, що проявляється у прагненні перевдягатися або уявляти себе вдягненим у жіноче вбрання, пристрасне бажання бути учасником дівочих ігор або властивого для дівчат способу проведення часу, відмова від типових хлопчачих іграшок, ігор і діяльності;

стійке зречення чоловічих анатомічних структур, що виражається принаймні одним
із таких наполягань, що повторюються: 1) він виросте і стане жінкою (не тільки в соціальній ролі); 2) його пеніс і яєчка огидні або зникнуть; 3) було б краще, якби у нього не було пеніса і яєчок.
Причини порушення статеворольової поведінки у дитячому віці наукою ще не з’ясовано. Науковці припускають, що це може бути спричинене порушенням розвитку плоду дитини в утробі матері під час його гормонального диференціювання за чоловічим чи жіночим типом (особливо вразливими щодо формування статевої сфери є 4–6- й тижні вагітності жінки).

140
Незначні відхилення у ґендерній поведінці іноді є наслідком неправильного статевого виховання у сім’ї. Такі помилки передусім пов’язані з ігноруванням статі дитини, надмірним заохоченням її гіперґендерної поведінки, властивої протилежній статі. Такий кросґендерний шлях виховання дитини часто обирається через власні комплекси та проблеми у міжстатевих стосунках або через несправджені сподівання щодо статі дитини.
Життєві реалії є такими, що діти зі статевотипізованою, гіперґендерною, а особливо з кросґендерною, реверсною поведінкою мають чимало проблем у стосунках з однолітками, нелегко дається їм у майбутньому створення власної сім’ї.
Батьки, вчителі, близькі люди до дитини, яка має кросґендерну
ідентичність, демонстративно відмежовується від власної акушерської статі, мають дбати про те, щоб у всіх сферах свого життя вона бачила, розуміла, переконувалася в перевагах власної біологічної належності. Однак, такий принцип статевотипізованого виховання не придатний і навіть шкідливий стосовно хлопчиків і дівчаток, у яких немає проблем з ґендерною ідентифікацією.
Із психолого-педагогічної точки зору, недоречним
є нав’язування дітям, наприклад, таких стандартів: «Як добре, що ти хлопчик, адже хлопчики фізично витриваліші, ніж дівчатка. Ти зможеш займатися видами спорту, які не під силу дівчаткам»; «Уяви, скільки можливостей відкриває тобі жіночий організм. Кожна жінка може створити справді фемінну статуру, зачіску, гарний макіяж. Та найбільше її щастя – можливість народити дитину. Хоч би як чоловік не любив дітей, він ніколи не зможе їх виношувати під серцем,

141 народжувати, годувати груддю. Це може тільки жінка, саме вона продовжує рід, творить сім’ю».
Спрямовуючи, заохочуючи дитину з кросґендерною
ідентичністю до статевотипізованої поведінки необхідно підкреслювати їх корисність для кожної людини.
Оскільки найважливішими орієнтирами для
ґендерної
ідентифікації є насамперед відповідні за статтю дитини дорослі – батько (мати), брат (сестра), дядько (тітка), їхня поведінка під час психокорекційної програми має бути яскравим прикладом виконання традиційної статевої ролі. Тому важливим принципом статевого виховання хлопчиків та дівчаток з кросґендерною ідентифікацією є статевотипізована поведінка оточуючих. Не менш важливою для прийняття дитиною власної статевої ідентичності є увага оточення до
її досягнень на шляху освоєння статевотипізованої поведінки, традиційних для її біологічної статі умінь та навичок. Крім того, дитина з проявами кросґендерної ідентичності має пройти спеціальну психокорекційну програму у фахівців-психологів чи психотерапевтів.
Ці та інші випадки порушень у сфері статевих і ґендерних ролей неминуче призводять до багатьох статево- та ґендерно-рольових конфліктів. Фактично кожну з таких девіацій можна трактувати як внутрішній статево-рольовий конфлікт
(між суперечливими компонентами статевих ролей та статево-рольовою ідентичністю) і зовнішній ґендерно-рольовий конфлікт (суперечність між ґендерно- рольовою поведінкою та соціальними стереотипами й нормами). Такі проблеми потребують не лише специфічної допомоги сексолога чи

142 сексопатолога. Рольові конфлікти потребують психологічної допомоги для їх розв’язання.
Отже, ґендерна соціалізація та розвиток ґендерної ідентичності особистості – це складні й різноманітні процеси, які підлягають багатьом закономірностям і на їх шляху виникають багато суперечностей, проблем, дисгармоній. Знання цих закономірностей має допомогти уникненню цих проблем і суперечностей розвитку. Це шлях не лише до гармонійності розвитку ґендерної сфери людини, а й до гармонійності особистості загалом, до гармонійності її стосунків з особами протилежної статі і з соціальним світом загалом.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал