Навчальний посібник Лекції Дніпровськ 2016 ббк 74. 03я73 (075. 8)



Сторінка7/8
Дата конвертації30.11.2016
Розмір1.4 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8

9.5.Педагогічна діяльність педагогів – новаторів Є.М. Ільіна,

І.П. Волкова

Педагогом-новатором є петербурзький учитель літератури Є.М.Ільїн. Суть досвіду - "навчаюче виховання", метою якого є моральне формування особистості засобами літератури, а не літературознавчі знання. Основний метод - морально-публіцистична інтерпретація тексту, зближення літератури з життям учня. Метод реалізується за допомогою прийомів: аналізу яскравої конструктивної деталі, складного морального питання, етичного монологу, мікродиспуту і под. Новизна досвіду - у сукупності прийомів, які розвивають самосвідомість, аналітичні художні здібності учня.

Справжнє відкриття зробив педагог - новатор із підмосковного Реутова І.П.Волков. Він розробив систему розвитку різнопланових здібностей учня шляхом вирішення оригінальних задач, виконання завдань і виготовлення різноманітних предметів без опори на зразки. При цьому замість уроків праці, малювання, позакласної роботи використовуються "блоки знань і умінь", а на зміну традиційним урокам приходять уроки навчання творчості. У результаті в учнів розвиваються пізнавальні, трудові, евристичні, винахідницькі здібності і передовсім у тих видах діяльності, які відповідають природній обдарованості; достовірно визначається професійна спрямованість.

За ініціативою І.П.Волкова в школі для кожного учня було заведено розроблену ним "Творчу книжку учня" - невеликий, віддрукований типографським способом зошит, у якому ведеться облік і оцінюється будь-яка творча робота учня, виконана за його ініціативою (модель, інструмент, вишивка і под.), участь у предметних олімпіадах, проведення занять з молодшими учнями, спортивні досягнення та інше. Все це пізніше відображається у характеристиці учня.



http://kniga-tvar.ru/wp-content/uploads/2015/05/28-05-2015-15-34-31-ivanov.jpg

Волков І.
І найголовніше - організований у такий спосіб точний облік творчих справ уможливив визначення нахилів і спричинив розвиток здібностей кожного.

9.6.Гуманна педагогіка Ш.О. Амонашвілі

Шалва Олександрович Амонашвілі - видатний педагог-новатор, докор психологічних наук, професор, академік Російської Академії Освіти (РАО), завідувач лабораторії гуманної педагогіки ГОУ МГПУ, автор численних праць та оригінальних методик з гуманно-особистісної педагогіки, опублікованих в нашій країні та за кордоном («Роздуми про гуманну педагогіку», «Педагогічна симфонія», «Школа Життя» та ін.), ініціатор створення 100-томної «Антології гуманної педагогіки».

Гуманна педагогіка своїми основними постулатами – вірою в можливості дитини, розкриття її самобутньої природи, повага та утвердження її особистості, спрямування до служіння добру та справедливості.

Сутність теорії гуманної педагогіки становлять фундаментальні припущення. Вони є умовою розширення педагогічної свідомості. Такими припущеннями є: ідея Творця, ідея безсмертя духу та ідея його прагнення до вічного вдосконалення та підняття. Отже, робимо висновки: дитину треба розглядати як явище нашого життя, вона має конкретну особисту місію , в ній полягає величезна енергія духу.

Основна мета відповідає на питання: до освіти та виховання якої людини прагне школа? Спираючись на зазначене, як основна мета особистісно-гуманна педагогіка прагне до виховання Благородної Людини, Благородної Особистості, Благородного Громадянина, адже столітні ідеали суспільства у свідомості людей малюють багатогранну картину благородних громадян. Які б якості Благородної Людини не вкладав вчитель до цього поняття, він не помилиться. І батькам зрозумілий сенс Благородної Людини, адже в ньому батьківський ідеал простежується більш яскраво, ніж в таких поняттях як «Гарна людина», «Вихована людина», «Освічена людина».

Про сенс та значення гуманної педагогіки Ш.О. Амонашвілі пише: «Гуманна педагогічна думка, що здавна супроводжувала людство, нагадує про непохитність виховання Душі й Серця, і через них розкриття особистості людини, її талантів, інтелекту, її неповторності. Здавна закликає вона до служіння планетарній еволюції, здавна шукає вона в момент істини. Для багатьох видатних мислителів людства, для багатьох учителів минулого та сьогоднішнього дня гуманне педагогічне мислення стало основою їх світогляду та творчості. Ось чому Епоха Серця і Духовності, Взаємності та Любові, до якої входить людство, потребує глибокого оновлення всього освітнього процесу, основою якої є гуманне педагогічне мислення.

Джерелами цієї основи, цієї найвищої форми педагогічної дійсності є як класична, так і сучасна творчість. Класичне та сучасне слід розглядати як єдине ціле. Вона, що вічно розвивається та є невичерпною, яка завжди одухотворює справжнє та прагне до майбутнього – Чаша Мудрості. Ця Чаша мудрості непідвладна часу та простору, адже вона вічна, але кожна епоха може взяти з неї, збагатити її, наскільки вона спроможна це зробити».

«Це педагогіка, - пише він далі, - приймає дитину такою, якою вона є, погоджується з її природою та проголошує природодоцільність як вищий закон. Вона бачить в дитині її безмежність, усвідомлює її комічність і веде, готує її до служіння еволюційним процесам людства протягом усього життя. Вона утверджує особистість в дитині шляхом виявлення її вільної волі та будує педагогічні системи, процесуальність яких визначають вчительська любов, оптимізм, висока Духовна мораль. Вона до основи будь-якого розвитку дитини закладає стверджуючий розвиток її духовності та людяності. Вона заохочує педагогічну творчість та закликає до педагогічного мистецтва. Мета та завдання цієї найвищої форми мислення пов’язані зі створенням одухотвореної людини. Гуманне педагогічне мислення прагне охопити неосяжне і в цьому сила освітніх систем та процесів, народжених в його надрах».



Необхідність гуманної педагогіки

Які б умови ми не визначали для якісного й перспективного оновлення світу освіти, основа полягатиме в зміні парадигми педагогічної свідомості: якщо свідомість вчителя прийме категорію духовності як таку, що визначає, то поступово відбудеться переорієнтація на нові цінності освіти, на цінності гуманної педагогіки.

Питання, пов’язані з новою концепцією освіти, стали особливо актуальними у період глибокої кризи, яку переживає суспільство останніми десятиліттями в усіх галузях життя, коли питання виховання майбутнього покоління стало одним з найважливіших для подальшого розвитку та існування країни. Сьогодні батьки не знають, як виховувати своїх дітей, а вчителі нерідко опиняються у глухому куті та перестають розуміти, чому і як можна навчати школярів, коли життя успішно навчає їх абсолютно інших, далеко не найкращих цінностей.

Разом з тим, багато хто з учителів хотіли б гуманізувати освіту, перейти до більш демократичних форм спілкування з дітьми, внести людський вимір до педагогічного процесу. Але як це зробити? Адже доступного досвіду у сфері гуманної педагогіки мало? Як бути?



Основні настанови гуманної педагогіки:

  • Закони вчителя: любити учня, розуміти, наповнюватись оптимізмом до дитини.

  • Принципи: олюднення середовища навколо дитини, повага особистості дитини; терпіння в процесі становлення дитини.

  • Заповіді: вірити в в безмежність дитини, у свої педагогічні здібності, в силу гуманного підходу до дитини.

  • Стрижні в дитині: прагнення до розвитку, до дорослішання, до свободи.

  • Особистісні якості вчителя: доброта, відвертість, щирість, відданість.

Ш.О. Амонашвілі висуває наступну настанову у вихованні: прийняття будь-якого учня таким, яким він є: «ми повинні бути людьми доброї душі та любити дітей такими, якими вони є». «Розуміти дітей – значить підтримати їх.

Основні методичні підходи

  • Технологія навчання дітей з шестирічного віку.

  • Все навчання стимулює активність та самодіяльність дітей.

  • Навчання з включенням типових помилок, що привчає дітей постійно думати самостійно, слухати, перевіряти, критично сприймати всю інформацію, що надходить.

  • Формування у дітей здібності до оцінки та самооцінки при навчанні без оцінок. Вся виховна система побудована не за принципом підготовки дитини до життя, а на підставі розуміння дитинства, яке є найважливішим життєвим етапом, зі своїми складними проблемами та переживаннями, які повинні розумітись та сприйматись педагогом.


9.7.Педагог – новатор М.П. Щетинін

Одним з визначних новаторів у сфері педагогіки є Михайло Петрович Щетинін – радянський та російський педагог, член Російської академії освіти, засновник та директор експериментальної загальноосвітньої школи інтернатного типу.

1973 року заочно закінчив Саратовський педагогічний інститут за спеціальністю «Музика і співи» (клас баяна).

Працював директором музичної школи в Кизлярі. З 1991 року є академіком Російської академії освіти. 1994 року створив експериментальну школу-інтернат в селищі Текос Краснодарського краю.

Школа Щетиніна:


  • У школі Щетиніна немає класів й однакових вікових груп дітей.

  • Тут ніхто не скаже, в якому він класі.

  • Тут немає уроків у тому сенсі, в тих проявах, як воно склалось у масовій свідомості й практиці, немає дзвінків на урок, немає тем уроків.

  • Немає звичайних шкільних підручників та програм.

  • Немає педагогічного колективу зі своїми педрадами та педагогічними об’єднаннями, тут кожний є учень в учителі, вчитель в учні.

  • Не дивіться на дітей як на школярів адже серед них є ті, що вчаться мислити серцем, вирішувати розумом, будувати руками і всім життям.

Раніше тут були лише ліс і гори. Тепер серед них возвеличується нова конференц-зала, кухня-їдальня, пекарня, столярні майстерні. Чотири роки тому учні Михайла Петровича Щетиніна почали будувати свою маленьку дитячу державу, далеку від суєти сьогоднішнього дня. Тут не навчають любові до Батьківщини, допомоги людям, вмінню навчатись. Все відбувається як би між іншим, просто минає день за днем. І прагнення до мети, повага до родової пам’яті, відмова від злості, заздрощів, грубощів стають частиною дитячої натури. Тому що кожен воліє зробити свій вибір – лишитись або поїхати, адже порушувати основи общини неможна.

Існує думка, що Щетинін відриває своїх вихованців від усього світу і тим занапащає дитячі долі. Дійсно, він відриває їх від насильства та злоби, але тут же встановлює єдність з всесвітнім співтовариством, для котрого любов до Батьківщини, моральна та духовна чистота, утвердження людини є найвищими цінностями.



Школа Щетиніна – справжня община в найкращому контексті цього поняття. Саме общинність життя стає перепоною для багатьох в пізнанні школи Щетиніна. Цілеспрямованість, загальні інтереси та ентузіазм, відданість ідеалам та любов до ближнього, взаємна підтримка та взаємодопомога, найвища організованість, яка виключає такі поняття як порушення дисципліни та правопорушення , високе усвідомлення почуття Батьківщини, творча праця кожного, підкреслена увага до родової пам’яті, до предків, до батьків, повна відмова від дурних людських пристрастей – від паління й алкоголізму, від злості та марнославства, від заздрощів до ненависті. І все це винятково тільки на основі добровільного вибору кожного учня. Тут живуть так: хочеш лишитись – поживи спочатку пару тижнів, зроби вибір, а потім вирішуй остаточно. Адже порушувати морально-духовні засади неможна.

Перша засада, на котрій тримається щетинінська педагогіка, - морально-духовний розвиток кожного. В цьому – запорука віри в Бога та турбота про Батьківщину. Віра в Бога не афішується, немає спеціальних занять з релігії. Вона розчинена у самому житті. Тут живуть, люблячи та поважаючи одне одного, працюють для загального блага, навчаються, щоб навчати інших, створюють красу, аби радіти самім та приносити радість іншим. Морально-духовний розвиток кожного є результатом самого способу життя, а не повчань та показів. Приймуть до школи, скажімо, якогось шибеника, з котрим не впоралась ціла група наставників, - тут він миттю стає стриманим, а потім – добрим та чуйним, а далі й мислячим про добро та прекрасне. Хто його виховує та розвиває? Ніби й ніхто. Але в дійсності всі, адже кожен виявить до нього увагу, подарує любов, допоможе досягти успіхів у всіх добрих справах. Що ж цьому шибенику лишається? Забути лихослів’я, подолати в собі зло, довіряти. Віра в Бога особливо виявляється в деяких унікальних якостях мислення щетинінців: вони люблять природу, вони вірять в родову пам’ять та поклик предків у мовленні, духовній культурі, в традиціях; історію сприймають не як мертве минуле, а як джерело істини.

Ще одна засада – це прагнення до пізнання. Те, що у звичайних школах називається учінням, тут можна назвати лише прагненням до пізнання. Все, що відбувається у цій сфері, настільки незвичайне, що традиційна педагогіка заперечує його одразу. Однак результати дійсно вражаючі. Добровільно організована різновікова група «школярів» вирішує зануритись цього разу, скажімо, до науки анатомія та фізіологія з основами цитології та біохімії.

Після виходу із занурення починається період самопідготовки. Групу поділяють на підгрупи із двох до трьох-п’яти осіб, до них йдуть на допомогу як учителі та їх помічників ті, хто вже склав заліки з цієї науки і захистив право бути вчителем. У них вже підготовлені всі наочні посібники та інформаційні джерела. Маленькі групи знаходять затишні закутки у навчальному та інших корпусах та з наполегливістю та цікавістю засвоюють знання в повному обсязі, заодно, зі свого боку, теж напрацьовують наочні матеріали, щоб, отримавши право бути вчителем для інших, гідно впоратись зі справою. Бути вчителем – право це святе, гідне. Після того, як у підгрупах закінчиться період самопідготовки, діти йдуть на заліки.



Найголовніша засада щетинінської школи – це утвердження прекрасного в усьому: і в тому, як чистити картоплю, і як закладається цеглинка за цеглинкою, і в тому, як танцювати та співати, що читати і як розмовляти з людиною.

Третя освітня засада – це праця, точніше любов до праці в будь-яких проявах. Учні та студенти з величезним ентузіазмом будують корпуси: вони планують їх, створюють архітектурні проекти, виконують розрахунки, вантажать блоки та цегли, роблять розчин, укладають паркет, будують мости через річку, прокладають дороги, приймають замовлення на ремонт будівель, будинків відпочинку та санаторіїв, квапляться допомогти в радгоспі зібрати врожай, обробляють свою землю, орють, сіють, обслуговують цехи та майстерні, чергують та готують смачнючі обіди, чистять картоплю, тримають в бездоганній чистості всі приміщення, подвір’я. Кожен з них чистий та охайний, полюбляє мати елегантний вигляд, а в особливі дні, свята хлопці одягають козачу форму, всі вони – козаки. Дітлахи не навчаються праці, немає уроків технології та домашньої праці.

Четверта освітня засадаце почуття прекрасного, ствердження прекрасного в усьому: і в тому, як чиститься картопля, і подається в посуді, і в тому, як укладається цеглина за цеглиною, щоб вийшов палац, і в тому, що розмальовуються стіни приміщення , щоб кожному було затишно й добре, і в тому, як танцювати й співати, що читати, як розмовляти з людиною. І в думках, і у вчинках усі підпорядковуються законам краси, одухотвореності. Про це скаже вам кожна цеглина, на якій намальованій чи то метелик, чи то листочок, чи то хмаринка – щось неповторне, адже цеглини теж як живі істоти і стіни як живі істоти: на них увесь духовний світ жителів цього гостинного дому; і підлога, яка надзвичайно чиста, самі змушує тебе ходити нею обережно. Тиша і спокій – теж як сутність, яка створює загальний дух творчості, польоту, гармонії. Давайте зрозуміємо, що дитяча безпосередність є шляхом до самопізнання дорослих. Через дитячу творчість ми можемо осягнути чистоту прекрасного, його божественність. Видатним художником стає той, в кому дивом збереглась дитяча наївність.

Пята освітня засада – це потужна фізична підготовка кожного: маленького чи дорослого, учня та вчителя, дівчаток та хлопців. Робота ця відбувається на основі російського рукопашного бою, котрий просякнутий особою філософією та естетикою.
Таким чином, провідні тенденції інноваційних процесів в Україні у 90-ті роки XX століття полягають у:

- розвитку ідей національного виховання;

- розробці різних концептуальних підходів до освіти, спроможних вирішувати проблеми самореалізації та самовизначення особистості;

- широкому впровадженні великої кількості інновацій у шкільну практику;

- створенні мережі різних за типом авторських навчально-виховних закладів.

При цьому різнопланові інновації часто виступають як комбінації "старих" інноваційних ідей педагогіки минулих поколінь і нових положень, пов'язаних з розвитком техніки, суспільного розвитку, досягненнями інших наук.

Провідні інноваційні проблеми, які вирішувалися в педагогічній теорії та практиці у 50-х–90-х роках ХХ століття, що були спрямовані на підвищення ефективності навчально-виховного процесу:

1) гуманізація та демократизація педагогічного процесу;

2) розробка теоретичних питань змісту освіти;

3) активізація пізнавальної діяльності, формування пізнавальних інтересів учнів; 4) оптимізація навчально-виховного процесу;

5) розробка питань самостійної роботи школярів;

6) проблемне навчання;

7) розробка нових підходів до визначення, класифікації та удосконалення методів навчання і виховання;

8) індивідуальний підхід та робота з невстигаючими учнями;

9) розвивальне навчання;

10) програмоване навчання;

11) педагогка співробітництва;

12) використання й удосконалення різних форм навчання;

13) організація факультативів;

14) обгрунтування ролі і місця підручників;

15) організація спілкування;

16) системний підхід у педагогіці;

17) комплексний підхід до виховання;

18) формування громадської активності;

19) питання управління школою;

20) питання використання передового педагогічного досвіду 


Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які соціально-політичні чинники сприяли відродженню інноваційного руху в Україні в середині 50-х років ХХ ст.?

2. Назвіть інновації в змісті, формах і методах виховання і навчання в 50-х – 80-х рр. ХХ ст.

3. У чому полягає інноваційність авторських шкіл В.Ф. Шаталова, Є.М.Ільїна, О.А.Захаренка, Н.П.Гузика, Ш. Амонашвілі, М. П. Щетинина?

4. Які основні ідеї характерні для педагогіки співробітництва? Назвіть представників цього інноваційного напряму.

5. Які концептуальні підходи характерні для інноваційних перетворень у освіті України в 90-ті роки ХХ ст.?

Завдання для самостійної творчої роботи.

1. Порівняйте між собою авторські системи А.С.Макаренка і В.О.Сухомлинського, який вплив вони оказали на новаторську педагогіку другий половині ХХ ст.?

2. Проаналізуйте основні недоліки створення шкіл нового типу в 90-ті роки ХХ ст.

3. Новаторська педагогіка другий половині ХХ століття й сучасна музична освіта в Україні.

10. ІСТОРІЯ МУЗИЧНОЇ ПЕДАГОГІКИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ЗАГАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ

ПЛАН

10.1. Зародження музичної педагогіки у період ХY – ХYІ ст.

10.2. Музична педагогіка Миколи Дилецького (ХYІІ ст.)

10.3. Зародження в Україні фахової музичної освіти у ХYIII – XIXст.

10.4. Музична педагогіка в Україні у ХХ ст.
Основні поняття: багатоголосний (партесний) спів, братські школи, «Граматика мусикійська», фахова музична освіта, клас інструментальної музики, хорової спів, елементарне музичне училище, музично-естетична освіта й виховання в Україні, музично-педагогічні факультети та музичні відділення при педагогічних інститутах, демократизація, фундаменталізація, гуманізація та гуманітаризація, запровадження нової концепції мистецької освіти.
10.1. Зародження музичної педагогіки в Україні у період

ХY – ХYІ ст.

Появу багатоголосного (партесного) співу в Україні відносять до ХY – ХYІ ст. Його широкому впровадженню сприяв інтенсивний розвиток шкільної освіти. Початкову освіту в той час можна було здобути в церковнопарафіяльних школах, де дяки навчали читання церковнослов’янського письма та богослужбовому співу. Одночасно на українських землях почали з’являтися школи нового зразка, що поєднували початкову освіту з освітою вищого ступеня. Перша з них була Острозька слов’яно-греко-латинська колегія (академія), заснована у 1576 р.

Острог прославився і як центр традиційної музичної культури, звідки поширився на Україну та Білорусь знаменитий «острозький наспів». Музика культивувалася саме при колегії і входила до шкільної програми.

Значного поширення набули також братські школи, які мали на меті виховання дітей у дусі православної віри і народності. У такий спосіб прогресивне міщанство і духовенство намагалися боротися із засиллям католицизму, що почав загрожувати українському громадянству з релігійних та національних засад.

Документально підтверджено, що в братських школах поруч з основними науками велику увагу приділяли музичному вихованню учнів. У Львівській, Київській, Луцькій та інших школах «мусика», як тоді називали вокальний спів, була одним із головних предметів. Насамперед учні вивчали необхідні для богослужінь церковні наспіви, а за навчальні посібники їм слугували спеціальні півчі книги – Ірмологіони (ірмолої), які часто містили ще й коротку музичну азбуку.

Викладання співу зазвичай доручалося учителеві, який одночасно керував хором. Окрім співу, у багатьох школах викладалася нотна грамота.

Уведення партесного співу проходило одночасно з освоєнням нового п’ятилінійного письма, відомого під назвою „київського знамені». З кінця ХYІ – початку ХYІІ ст. в Україні поширюються лінійні півчі книги, які поступово витісняють знаменні рукописи. «Руське», чи «київське» лінійне письмо виступає як цілком формований східнослов’янський варіант латинської мензуральної системи і впродовж двох наступних століть не зазнає суттєвих змін.

За нотними ірмологіонами в братських школах вчилися співу з нот. Відомо також про використання в процесі навчання музично-теоретичних праць.


10.2. Музична педагогіка Миколи Дилецького (ХYІІ ст.)

Коли з’явилися перші підручники для навчання «мусики», невідомо. Найдавніші існуючі пам’ятки вітчизняної музично-теоретичної та естетичної думки дослідники датують першою половиною ХYІІ ст. Найдавнішою з них вважається праця невідомого автора «Что есть мусикія?». Підручник побудований у формі запитань і відповідей, був призначений для освоєння простих форм акордового хорового співу. Автор знайомить читача з основними правилами релятивної нотації, пристосованої до багатоголосся.

Але найвищим досягненням музично-теоретичної думки ХYІІ ст. вважаються праці Миколи Дилецького, який збагатив музичну педагогіку новими типами підручників. У своїх творах Микола Дилецький узагальнив практику партесного співу й композиції, обґрунтував необхідність заміни старої крюкової системи новою нотнолінійною. У власних композиціях і музично-теоретичних працях він вживав виключно київську нотацію.

Діяльність М.Дилецького як теоретика, педагога й композитора, була тісно пов’язана з музичним життям України, Росії, Литви, Польщі.

Найвідомішим твором М.Дилецького є «Граматика мусикійська», що вийшла у 1677 р. у Смоленську. Існує чотири її видання і більше 20 редакцій. У ній викладено основи теорії музики, контрапункту, правила композиції, ілюстровані фрагменти творів самого М.Дилецького і його сучасників – композиторів Давидовича, Замаревича, Зюзьки, Коляди, Мильчевського, Рожицького. То ж «Грамматику мусикійську» можна вважати теоретичним трактатом і музичним практикумом одночасно.

Заслуговує уваги ще одна праця М.Дилецького – «Спосіб до заправи дітей». Тут викладена система навчання, яка спрямована на розвиток внутрішнього слуху учнів, на збереження їхнього голосу, досягнення чистої інтонації. На основі власного педагогічного досвіду М.Дилецький давав поради, як навчати співу з нот, як працювати над диханням. Перед вчителем ставилося завдання розширення діапазону дитячого голосу, зміна його тембру звучання в залежності від музичного тексту.

Композитор вважав професію вчителя дуже відповідальною і постійно дбав про якість навчання. Своїх учнів М.Дилецький закликав розповсюджувати музику безкорисливо і невтомно.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал