Навчальний посібник до курсу за вибором для 11 класів суспільно-гуманітарного напряму загальноосвітніх навчальних закладів



Сторінка9/14
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.84 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

25 вересня, четвер.

Нарада генерала фон Обетфельдера з командуючим 6-ї армії фон Рейхенау, на якій, ймовірно, фрн Рейхенау видав наказ — як відплату за вибухи і пожежі, що призвели до загибелі кількасот німецьких солдатів і офіцерів —.про розстріл євреїв міста. 95-а дивізія видає наказ запобігти спробам євреїв залишити Київ.

В місто прибули: з Житомира — основний склад айнзацгрупи 4а;

з Ново-Українки — штаб айнзацгрупи «С» на чолі з бригаденфюрером СС д-ром Рашем, поліцейський полк «Південь» (ком. — підполковник поліції Розенбауер) у складі 45-го і 303-го поліцейських батальйонів. Всього в місті зосереджується 1500 поліцейських і есесовців.



26 вересня, п'ятниця.

Відновила діяльність поліція безпеки. Сім команд ЕК (айнзвцкоманди) 4а по допиту розпочали роботу в таборах. Виявлено 10 політкомісарів (з них 5 наступного дня було розстріляно).

Відбулась нарада за участю Ебергарда, Блобеля, командира айнзацкоманди 4а (щойно прибув до Києва), Раша, на якій були обговорені конкретні заходи щодо «переселення» євреїв.

27 вересня, субота.

На нарадах вищих військових міста, офіцерів розвідки 29-го корпусу обговорюються і конкретизуються деталі «евакуації» євреїв, хоча всім зрозуміло, що мова йде про вбивство.

Офіцер розвідки 113-ї дивізії занотовує: «Початок єврейської акції, яку проводить поліцейський полк «Південь».

З синагог забирають євреїв, що моляться, й увозять на розстріл.

В армійській друкарні виготовлені 2000 настінних об'яв для Києва з призовом до євреїв зібратися в одному місці. В місто в розпорядження фельдкомандатури 195 прибуває частина «Буковинського куреня» з числа прихильників А. Мельника (командир — подвійний агент абвера і гестапо П. Волковинський).

28 вересня, неділя.

Поліцейські-українці розклеїли по всьому місту об'яви про збір євреїв на розі Мельниківської і Дохтурівської 29.09.1941 р.

Почались розстріли євреїв-військовополонених і цивільних осіб віком до 16 років і старших 35 років, які утримувались у спецвідціленні табору для військовополонених на вул. Керосинній (з 28.09. по 3.10. з табору щоденно вивозилось по 10—15 вантажівок з людьми на розстріл у Бабин Яр)..

Уночі невеличка частина євреїв тікає з міста. Деякі, передчуваючи, що їх зранку чекає, цілими сім'ями кінчають життя самогубством, викидаючись з вікон верхніх поверхів.

(За матеріалами О. Круглова. З бюлетню Українського центру вивчення історії голокосту «Голокост і сучасність». — 2002. — №№ 2— 4.)

Очима свідка:

«Рано-вранці 29 вересня, в переддень свята Віри, Надії, Любові, по Львівській, Глибочиці і Андрієвському узвозу з Подола рушили величезні жахливі колони. В тому тор- говельно-ремісничому районі здавна проживала переважна більшість київських євреїв. «Знать» з Хрещатика І Липок евакуювалася. Йшли люди різних професій, різного віку, фізичного стану. Вийшли здорові й хронічно хворі, інваліди, паралізованих везли на візках і тачках. Вдягнені в зимові пальта і шуби. Несли речі, дехто — в'язки улюбленої цибулі через шию. Чимало людей, вірило в переселення до гетто чи щось таке. Були it проводжаючі.

При видовищі такої кількості людей думка про їхню масову загибель здавалась неможливою, дикою. Та прозорливіші не брали з собою дітей, залишали їх сусідам або здавали до дитячих будинків. Біля Покровського монастиря черниці, які теж вийшли на Львівську вулицю подивитись, як багато інших мешканців, інколи вихоплювали з рядів дітей, особливо несхожих зовнішньо на єврейських (білявих, чи що). Звичайні православні черниці» (Дмитро Малахов).
Як це було.

Зі спогадів Діни Пронічевої,

акторки театру ляльок:

«Дошли почти до ворот еврейского кладбища, там было проволочное заграждение, стояли противотанковые ежи. У входа стояли немцы и украинцы, пропускавшие за заграждения. Туда войти было свободно, а на выход никого не пропускали, кроме подводчиков.

Я посадила родных у ворот Кладбища, а сама пошла посмотреть, что делается впереди. Против еврейского кладбища длинный забор, который поворачивает налево, я лошла прямо, чтобы посмотреть, куда сворачивают люди, зачем они туда идут. Я Думала, что там стоит поезд, но я увидела, что личные вещи немцы сразу снимают и забирают, пищу забирали и складывали в одну сторону,, одежду — в другую, а люди шли прямо....

Немцы били проходящих людей с двух сторон. Если кто-нибудь падал, на него спускали собаку, которая рвала: вещи, тело, человек поневоле поднимался и бежал вниз, а там попадал в руки полицаев, которые раздевали лю40идонага, причем били ужасно куда попало и чем попало...».

Коментар Ю.Смілянської:

Люди, як згадує Діна Пронічева, йшли прямо, потім направо, туди, де єврейський цвинтар межує з урочищем Бабин яр. Це саме ті місця, на які одностайно вказують свідки трагедії...



Зі спогадів Діни Пронічевої:

«...всех голых выстраивали по два-три человека и вели на какую-то возвышенность к песчаной стене, в которой были прорезы. Туда люди входили и не возвращались...

Я шла примерно во втором десятке. Выходя из так называемой двери, из этого разреза, налево был небольшой выступ, где выстраивались все люди, и с противоположной стороны из пулеметов их расстреливали. Я закрыла глаза, сжала кулаки и сама, бросилась вниз до выстрела...

...пролежав немного в темноте и привыкнув к мраку, я рассмотрела, что кругом стены на большом расстоянии и ползти мне нужно к той стене, откуда мы свалились, и я поползла туда.., выбралась наверх, в эту минуту меня кто-то окликнул. Это оказался мальчик 14-ти лет, которого звали Мотя... Мы поползли вместе..

Доползли, мы с ним до конца выступа этой долины, по которой ползли. Засели в кустах. Для того, чтобы спастись, нужно было переползти большой луг, подняться на гору и только тогда попасть в Куреневскую рощу...»

Коментар Ю.Смілянської:

Напрям вправо від вул. Мельникова показали практично всі свідки. Стосовно ж місця розстрілу... Видається, що вже 29 та 30 вересня євреїв розстрілювали в різних місцях і різними способами. Частину — на тих стежках, виритих вздовж стіни яру, про які розповідає Діна Пронічева. Вони падали у яр після пострілу. Інших заводили у яр і вже там розстрілювали, Так, Олена Книш, яка вибралась з яру зі своєю дворічною донькою, згадус: «Меня в числе других завели в овраг. У женщин вырывали иэ рук грудных.детей и малышей и отбрасывали в сторону, а потом расстреливали из автоматов и пулеметов.»



Очима свідка:

1. «Про те, що саме там, у Бабиному Яру, розстріляли євреїв, першими довідалися мешканці сусідньої Лук'янівки та Куренівки, а згодом — весь Київ» (Дмитро Малахов).

2. «Мы, конечно, не верили, что евреев расстреляли. Но слух об этом уже пошел. Мама отмахивалась: «Да глупости все это! Как. вам такое могло прийти в голову?».

Был уже декабрь. Мама шла по Некрасовской от своей знакомой. По улице Артема двигались колоны немецких грузовых автомобилей, покрытых брезентом. Подул ветер. На одной из машин приподнялся край брезента, и мама увидела там наваленные доверху детские вещи. Рукав одной рубашки болтася на ветру. Машины ехали от Бабьего Яра...

Она пришла домой и сказала вдруг упавшим голосом: «Знаешь, Зиночка, их таки расстреляли». У меня все похолодело внутри: «Как? И Мишу Гроссмана тоже?» — «Да». Я была потрясена. Я представила себе Мишу... вот он стоит на краю могилы. «Что я вам сделал? — молча вопрошает он. — За что вы ненавидите меня, и мою маму, и моего папу? Зачем убиваете?» (Зінаїда Зернецька.)

29 вересня 1991 p., через півстоліття, Центральне телебачення підтвердило, що в перші два дні в Бабиному Яру загинув 33771 єврей. Та підрахунки тривають — дослідники називають значно більше число...

Надвечір 30 вересня 1941 р. ще лунали постріли в Бабиному Яру. А тисячі бездомних киян, що вмить позбулися свого житла, просто неба сростерігали величезну заграву над містом. Пожежі тривали...
Частина 2. Два роки над прірвою (01.10.1941 - 06.11.1943)

А) В тенетах «нового порядку».

Епіграф:


«Ще й наче ствердження надії,

Яку плекали ми давно,

Маячить на святій Софії

Жовтоблакитне знамено».

(А. Вільховець.

З газети «Українське слово» від 5 жовтня 1941 р.)


8. Встановлення нацистського «нового порядку» в Києві. Каральні і цивільні органи окупаційної адміністрації.

Окупований Київ, як і інші загарбані частини України, гітлерівці розглядали як воєнну здобич, територію, що слід було перетворити на їх «життєвий простір», а згодом включити до складу «великонімецької» імперії, чиї межі сягали б від Атлантики до Волги і від Балтики до Адріатичного і Чорного морів.

Місцеве ж слов'янське населення, разом з іншими «неповноцінними» народами, мало становити матеріал для нацистських нелюдських експериментів — йому відводилась роль постачальника рабської сили для обслуговування потреб окупантів; в далекосяжних же планах гітлерівців воно було приречене на остаточне винищення (або виселення). Взамін, за сумновідомим планом «Ост», на українські землі передбачалось переселити мільйони німців, частину населення Данії, Голландії, Норвегії, навіть Англії, і з часом повністю онімечити Україну.

Ще в березні 1941 р., на нараді вищого німецького генералітету, Гглер заявляв, що війна проти СРСР докорінно відрізняється від воєн проти інших держав, бо тут «ідеться про боротьбу на знищення». І вже з самого початку війни гітлерівці почали втілювати в життя свої хижацькі плани. В серпні 1941 р. був утворений рейхскомісаріат «Україна» (столиця — м. Рівне), який складався з 6 генеральних округів на чолі з гаулейтером Східної Прусії Е. Кохом. Округ (генералбецирк), до якого входили столиця України, Київська і Полтавська області, називався «Київ». Планувалися надзвичайні каральні акції по обезлюдненню, руйнації міста з метою звести нанівець його значення як суспільно-політичного, економічного, культурного і духовного центру України і перетворити Київ на «справжнє місто» у складі Великої Німеччини.

Для цього, в першу чергу, окупантам потребувалось створити розгалужену систему каральних органів на чолі з місцевими відділками поліції безпеки і СД. Під їх безпосереднім керівництвом і, водночас, стислик наглядом мали розгорнути свою діяльність поліцейські підрозділи, зокрема з числа українців-добро- вольців. Керівником каральних органів, якому підпорядковувався Київ, був обергрупенфюрер (генерал-полковник) СС Г. Прютцман.

Зі слідчої справи.

«Прютцман дав мені завдання сформувати німецьку поліцію, жандармерію і добровільні батальйони з українців у м. Києві, Білій Церкві, Умані, Василькові...

Формування поліції було закінчено в лютому 1942 р.

Я по приїзді до Києва сформував охоронну поліцію із німців кількістю до 1000 осіб, із числа добровольців українців1 організував два батальйони так званої допоміжної української поліції — усього до 1000 осіб. Крім того, у своєму розпорядженні я мав дві роти, сформованих із естонців німецького походження, кількістю понад 200 осіб... По області мною були організовані жандармські пункти й українська поліція. Всього по Києву і області в моєму розпорядженні було понад 6000 осіб»

(Пауль Шеєр, генерал-лейтенант, начальник охоронної поліції і жандармерії округу «Київ».)

Структура і права місцевої поліції жорстко регламентувались. Вона мала діяти за погодженням з командуючим «шуцполіцай» (німецькою поліцією).



Мовою документа.

«1.Існують такі поліцейські органи:

А) Батальйон Української поліції під керівництвом Німецької поліції (начальник — капітан Пфаль).

Б) Кожний район має районну варту. Кожна така поліцейська варта налічує в своєму складі українського начальника і відповідне число поліцейських. Нагляд та контроль проводить дільничий лейтенант або інструктор поліції разом з поліцейськими урядовцями.

...2. Ставлення голови міста та голів райуправ до поліції:

А) В дисциплінованому відношенні Українська поліція м. Києва підпорядковується виключно німецькій поліції (шуцполіцай).

Б) В ділових відносинах міський голова має право давати вказівки керівнику поліції, а також начальникам поліцейських загонів. Голови районних управ мають право давати вказівки тільки начальникам своїх районів.»

(З інструкції Уповноваженого по Києву штадткомісара Рогауша міському голові Києва «Організація Української поліції м. Києва» від 5.ХІІ.1941 р.)

Генеральний округ «Київ» очолював генеральний комісар (з 13.02.1942 р. — Магунія), який стосовно каральних функцій мав практично необмежену владу. У місцях перебування генеральних комісарів, зокрема у Києві, діяли німецькі суди — цойчгеріхти, що розглядали всі кримінальні справи, а також ті цивільні справи, в яких однією з сторін був німець з рейху чи фольксдойче. До кожного дойчгеріх- ту було придано ще й особливий суд — зон- цергеріхт, який займався розглядом особливо важливих справ, пов'язаних з загрозою існування окупаційного режиму.

Судцями призначались виключно німці. Вирішальне слово залишалось за представниками гестапо (начальник київського гестапо — оберштумбанфюрер Ерлінгер) і СД (керівник поліції Київської області і СД — групенфюрер Гальтерман). Водночас діяли і поліцейські суди.



Мовою документа.

«А) Поліцейський суд військового часу: такий може покарати смертю або виправдати.

Б) Право Уповноваженого по м. Києву щодо застосування поліцейського покарання: такий має право покарати:

Позбавленням волі або примусовою працею на термін до 6 тижнів.

Штрафувати до 1000 марок... Уповноваженому буде надано право на застосування вищого покарання на підставі розпорядження рейхскомісаріату України від 5.Х.1941 р.».

(З інструкції «Організація Української поліції м. Києва» від 5.ХІІ. 1941 р.)

Окупанти намагались також створити розгалужену мережу цивільної адміністрації. Центральний управлінський апарат рейхскомісаріату «Україна» складався з 4 головних управлінь: Центрального, Політичного, Господарського і Технічного. Вони безпосередньо керували адміністрацією на окупованих територіях, в тому числі і в Києві.

Київська міськуправа, де працювало 1138 чоловік, нараховувала 18 відділів. Спрямованість роботи відділів визначалась за їх назвами. Так, адміністративний відділ займався контролем виконання розпоряджень голови управи чи бургомістра. Втім, основне навантаження на початку окупації лягло на представників житлового відділу: слід було надати помешкання тисячам киян, що позбулись житла внаслідок диверсійної операції на Хрещатику і в прилеглих до нього кварталах.



Очима свідка:

«Насувалися холоди, а ми шукали квартиру. Допомогла добра приятелька... Вона повідомила, що міська управа надає погорільцям житло з порожнього фонду, а на Новопавлівській, де вона жила, є чимало порожніх квартир, які належали мешканцям, що евакуювалися на Схід... Отже, ми одержали три окремі кімнати із суміщеною, як говорили по війні, кухнею-ванною... Але ж дров і вугілля нема. Навіть накат і обшивку з противоповітряних щілин, які повикопували було влітку у дворах, мешканці давно вже встигли розібрати на дрова» (Дмитро Малаков).

Разом з тим, встановлення контролю над житловим фондом з боку міськуправи, перерозподіл житла серед киян мали на меті, передусім, поставити населення міста під пильний погляд каральних органів, виявити всіх «підозрілих», з точки зору окупантів, осіб, в першу чергу, — євреїв і комуністів

Мовою документа.

«Всім керівникам будинків м. Києва до 24-х годин оголосити всіх жидів, працівників НКВД та членів ВКП(б), що мешкають в їх будинках, — до найближчих районових Комісаріатів та Команди Української поліції м. Києва, по вул. Короленка 15, другий поверх.

Затаєння цих людей матиме наслідком смертну кару.

Керівники цих будинків та двірники мають право самі приставляти жидів до жидівського табору, який міститься по. вул. Керосинній».

(Наказ 45 коменданта Української поліції м. Києва Орлика.)

Житловий відділ міськуправи мав безпосередній зв'язок з поліцією і гестапо. Отже, рядові виконавці — керівники будинків і двірники — мусили під загрозою для власного життя виконувати накази начальства. Однак при цьому значна їх частина не забувала і про власні, суто егоїстичні інтереси, намагаючись кожного разу отримати зиск.



Очима свідка:

«Одно время мы жили с 90-летней бабушкой-богомолкой, которую приютили у себя интеллигентные люди. Они эвакуировались, а она осталась присматривать за их роскошной квартирой, где была мебель с позолотой, рояль. Нашлось там место и для нас с мамой.

Вскоре заявился к нам домоуправ по фамилии Шуба. Посмотрел на черненькую мою маму и сказал: «А хто ви така? Ви часом не жидівка?». Мама показала ему паспорт, где было написано, что она Елена Фоминична Жуковская, украинка. Шуба не поверил: «Прізвище у вас якесь жидівське». Квартира ему понравилась: «Я тут буду жити. А для вас знайдемо щось інше» (Зінаїда Зернецька).

Жадобу поживитися за рахунок майна приречених на знищення євреїв вдало використовувала в своїх цілях гітлерівська пропаганда. В одній з перших постанов київської міськуправи, з ініціативи її голови, професора О. П. Оглоблина, що свого часу ухилився від евакуації на схід з установами АН УРСР і добровільно запропонував свої послуги окупантам, вказувалось: «всім керуючим будинками м. Києва та його околиць в 5-денний строк, взяти на облік усі бібліотеки, що залишилися в жидівських помешканнях». На низовому рівні брутальність і насильство по відношенню до безборонних і беззахисних громадян, передусім євреїв, не знала меж.



Очима свідка:

«Тогда можно было заходить в любую квартиру и брать все, что угодно. Многие этим пользовались. Одна соседка, работавшая дворником, говорила маме: «Ми оце були в різних квартирах, взяли стільки гарних речей. Добре підлаталися. А ви?» — «Нет, — ответила ей мама, — мы не «підлаталися» (Зінаїда Зернецька).



Зі слідчої справи.

«Я брав активну участь у розстрілах та повішеннях радянських громадян, які знаходились в таборі (Сирецькому), також у тортурах і побитті їх. Я особисто побив 8 громадян, яких потім напівживими закопав у землю, за те, що вони були хворими і не могли працювати...

У травні 1943 року я, в присутності коменданта, зарубав одного єврея і одного росіянина за те, що росіянин, будучи бригадиром у таборі, відпустив в'язня і той більше не повернувся, а єврея вбив за те, що він погано працював. Крім цього, я повісив чотирьох осіб».

(В. Бистров, охоронець Сирецького концтабору.)

Щоб якось вгамувати кримінальні пристрасті, створити хоч позірність порядку у Києві, що тоді входив до прифронтової смуги, окупанти були змушені вдатись до репресивних заходів щодо «правопорушників». Отримав відставку О. П. Оглоблин, за «надмірну жадобу до єврейського майна» був розстріляний комендант Української поліції міста Орлик.

Ще на самому початку окупації німецькі військові зазначали:

«Арест часто производился по доносам штатских. При этом следовало проявлять большую осторожность, так как часто оказывалось, что такие доносы производятся только из-за личной неприязни и т.п.» (З доповідної командувача 29-м армійським корпусом). Отже, слід було посилити українську поліцію міста, встановити над нею стислий контроль.

Мовою документа.

«10 заповедей для украинского полицейского

1) Твоя служба состоит в борьбе против советов, насильников, воров, ростовщиков и других порушителей закона.

...7) Германия освободила вас от большевизма; кровавые жертвы Германии показывают тебе, насколько серьезно ты должен относиться и своим обязанностям.

8) Чтобы провести войну до победного конца, нужны лишения и жертвы всех народов Европы, значит, также и твои...

СС — и полицейфюрер в Киеве Гальтерман».


9. Масові репресії і «чистки» київських лікарень.

Та надії окупантів на швидке встановлення «нового порядку» і остаточне знищення радянського підпілля не виправдалися. Вибухи і підпали тривали. У жовтні 1941 р. гітлерівці примусили полонених розчищати проїжджу частину Хрещатика, проте вночі 22 жовтня стався новий потужний вибух. Вранці того ж дня на парканах з'явилося оголошення...



Мовою документа.

«Як репресивні заходи, з приводу акту саботажу, сьогодні 100 мешканців Києва були розстріляні.

Це є попередження.

Кожний мешканець Києва є відповідальним за кожний акт саботажу.

Київ, 22.10.1941 р. Комендант міста».

Так гітлерівці вдались до чергового злочину — відтепер кожний киянин щомиті міг бути схоплений як заручник і без жодної провини розстріляний тільки за те, що в межах міста відбулась диверсія проти окупантів.

Пересування киян по місту було обмежено. Вводилась комендантська година.

Мовою документа.

«Заборона.

Населенню міста Києва забороняється ходити по вулицях від 18 до 5 години (за німецьким часом).

Всім, хто цього не виконуватиме, загрожує розстріл.

Ебергард. Комендант міста».

(«Українське слово», 16 жовтня 1941 р.)



Зі слідчої справи.

«Я наказав, щоб при появі кого-небудь на вулиці в нічний час після першого ж оклику стріляли. В зв'язку з цим в м. Києві кожної ночі розстрілювалося багато громадян. Не було жодного випадку, щоб мені донесли про затримання в нічний час. Вочевидь, таких і не було, тому що всі, хто з'являвся на вулицях після настання темряви, розстрілювались... Поліцейські тільки по м. Києву кожної ночі розстрілювали 8—10 чоловік».

(Пауль Шеєр, генерал-лейтенант, начальник охоронної поліції і жандармерії округу «Київ».)

Очима свідка:

«Розстріли проводились поліцією і жандармерією, які охороняли вулиці... Я знаю три випадки повішення. Один раз були повішені два чоловіки, другий раз — три чоловіка і третій раз — один чоловік. Повішення проводились на Бессарабці і в кінці бульвара Шевченка. Там була постійна шибениця...» (Н. Білокриницька, в'язень Сирецького концтабору).

Жахливими сторінками окупації стали також «чистки» госпіталю для військовополонених на території Києво-Печерської Лаври і лікарні ім. Павлова.

Ще під час боїв за Київ на території Києво-Печерської Лаври було створено госпіталь для військових, яких не встигли евакуювати. Поранених німці об'єднали з полоненими і утворили там табір.

Очима свідка:

«Фашисти до напівсмерті забивали хворих і слабких людей, поливали їх водою на морозі, пристрілювали в поліцейській -катівні, що знаходилась в Києво-Печерській Лаврі». (Архімандріт Києво-Печерської Лаври Валерій).

Там, у Лаврі, загинуло до 500 осіб. Декого з них розстріляли, щоб назавжди приховати таємницю та обставини пограбування і вибуху Свято-Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Спочатку було вбито Чорногу- бова — до окупації заступника директора Києво-Печерського заповідника, у якого, за словами свідків, були ключі від усіх цінностей. (Його труп у рову за Лаврою було знйдено лише у липні 1942 р.). Наступною жертвою став директор заповідника Шавроцький. Останній раз його бачили 25 жовтня 1941 р. Труп, прикиданий сміттям, пізніше було знайдено на території Лаври.

Цікаво знати:

Напередодні вибуху Свято-Успенського собору, що був підірваний 3 листопада 1941 р. радянською агентурою, охорону Лаври очолювали жандармерія і німецька поліція. Із собору окупанти вивезли 20 срібних риз, срібні царські ворота, срібні дошки вівтаря та жертовника, кілька Євангелій у дорогоцінних окладах, 3 срібні гробниці, 2000 унікальних речей з дарчими надписами царів і гетьманів, а також 200 т міді. Отже, на думку відомого історика професора В. Короля, німці знали про підготовку вибуху собору, однак цьому не перешкодили і, тим самим, на тривалий час позбавили слов'ян їх духовного центру. А щоб приховати правду, своєчасно прибрали згаданих свідків.

Не менш криваво-розгорталися події на території лікарні ім. Павлова.

Очима свідка:

«В середніх числах жовтня 1941 р. до лікарні прибули гестапівці і наказали евакуювати всіх психічно хворих — євреїв до Він ниці, де нібито повинно було відкритися відділення лікарні для євреїв... Через три дні після отримання цього наказу на території лікарні з'явився великий загін німців, озброєних палками. Вони оточили відділенням якому перебували психічно хворі, і почали виводити їх... Німці виштовхували хворих на ґанок. З ґанку вони падали, їх піднімали і виштовхували в шеренгу. Якщо вони йшли повільно, солдати били їх по спинах... Хворі проходили через стрій до лісу, де були вириті ями, в них стріляли, і вони падали в ями. Таким чином німцями було знищено 308 чоловік психічнох- ворихєвреїв». (Головлікар Танцюра).

За твердженнями очевидців, у лікарні відбувалися періодичні «чистки»: 7 січня, 29 березня, 17 жовтня 1942 року... Всього було знищено до 2 тис. хворих, а також поранених бійців і командирів Червоної Армії, яких своєчасно не встигли евакуювати. До 1 тис. чол. знайшли свою смерть у душогубках («газенвагенах» — спеціально обладнаних вантажівках з ізольованим кузовом, в яких жертви знищувались вихлопними газами, що по спеціальному пристрою надходили туди від роботи двигуна).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал