Навчальний посібник до курсу за вибором для 11 класів суспільно-гуманітарного напряму загальноосвітніх навчальних закладів



Сторінка8/14
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.84 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14
Глава 6.

Кияни в роки Великої Вітчизняної війни.
Частина 1. Палаюче місто (22.06.-30.09.1941)

Епіграф:


«Двадцать второго июня

Ровно в четыре часа

Киев бомбили,

Нам объявили,

Что началася война».
1. Напад Німеччини на СРСР. Київ в планах окупантів.

Неділя 22 червня 1941 p. обіцяла бути теплим сонячним днём. У киян був піднесений настрій: на той самий недільний день призначалося велике спортивнг свято з парадом фізкультурників по Хрещатику й відкриття нового Республіканського стадіону імені Хрущова. Але кияни не знали, що долю їх мїста-красеня вже вирішено німецьким генеральним штабом в таємній оперативній директиві плану «Барбаросса» від 31 січня 1941 р.


Мовою документа.

«Південніше Прнн'ятських боліт (група армій «Південь», командувач генерал-фельдмаршал фон Рунштедт) належить використати стрімкий прорив крупних танкових сил з району Любліна в напрямку на Київ з метою відрізати військам противника, розташованим в районі Галичини і в західній частині України, шляхи- відходу за р. Дніпро, заволодіти переправами через р. Дніпро біля Києва і нижче нього за течією і таким робом забезпечити свободу маневру для наступної взаємодії груші армій «Південь» з німецькими силами, що діють у Південній Росії...».


Очима свідка:

1. «Помню: воскресный день. Я вышла во двор погулять. А ко мне бегут дети и кричат: «Зина, началась война!». Ну мы обрадовались! Как начали прыгать, носиться по двору. Красная Армия — самая сильная, победоноснее ее нет! Она быстро разобьет немцев» (Зінаїда Зернецька).

2. «А радіо безтурботно давало звичайну недільну програму. Долинули чутки, звичайно ж, з Бессарабки, що на світанку бомбили київські військові заводи. Буцімто наш двірник бачив, як до штабу округу на Банківській привели збитого льотчика, і льотчик той був — німець... Чутки спліталися в «народні» відомості. Згодом діяльність агентства «ОБС» (одна баба сказала) набула всеохоплюючого поширення. Адже від початку війни вся величезна країна аж вісім годин нічого не знала про те, що насправді сталося... Лише ополудні по радіо виступив... Молотов. Війна...» (Дмитро Малаков).
Хоча вже в перші дні війни, як за повістками, так і добровільно, до лав Червоної Армії вступило 200 тис. киян, надії на те, що агресора буде швидко розбито, а радянські війська перейдуть у наступ, розпочавши визвольний похід до окупованих гітлерівцями європейських країн, не справдилися. За 3 тижні війни, навіть ціною відчутних втрат, німецькі війська просунулись місцями від 300 до 600 км. Найбільш загрозливе становище в першій половині липня створилося на київському напрямі. 7 липня ворогові вдалося прорватися на стику 5-ї і 6-ї радянських армій на південь від Новоград-Волинського укріпрайону і ввечері того ж дня зайняти Бердичів, 8 липня — Новоград-Волинський, 9-го — Житомир. 10 липня частини 3-го моторизованого корпусу ворога по Житомирському шосе вийшли на близькі підступи до Києва біля р. Ірпінь.
Очима свідка:

«Минали дні, з фронту йшли дедалі тривожніші вісті. Газети в кіосках вихоплювали миттю, але в них писали всуціль геройське, а фотографії вміщувались явно постановочні. Тож доводилося читати пресу між рядками. Скоро за наказом здали радіоприймачі, і ми віднесли наш вірний Си-235 на приймальний пункт, що містився в колишній німецькій кірсі на Лютеранській вулиці. Тепер тільки чорний картонний корпус репродуктора «Рекорд» подавав новини... Радіо повторювало одне й те ж, а чутки ходили неймовірні, їх лякалися, але справно пере- ровідали далі, Оголосили чергову кампанію — боротьбу з чутками і панікерством» (Дмитро Малаков).


2. Героїчна оборона Києва. Мобілізаційні заходи і евакуація в східні райони CPCP.

11 липня 1941 р. зав'язалися бої на київських оборонних рубежах. Почалася героїчна оборона Києва.

На позиціях Київського укріпрайону на той час налічувалось близько 40 тис. бійців, 29 танків, 288 гармат, 148 мінометів. Захисниками столиці України керував штаб оборони Києва на чолі з полковником О. П. Чернишовим, який було створено 6 липня 1941 р.

Київ швидко перетворився на прифронтове місто. Вже ЗО червня почалося спорудження протитанкових ровів та польових укріплень під містом. Щодня на цих роботах було зайнято близько 160 тис. киян та селян приміської зони. Було викопано 55 км протитанкових ровів, 15 км ескарпів, споруджено понад 1400 дерево- землянйх вогневий точок тощо.

Підприємства міста, зокрема «Арсенал», «Ленінська кузня», перейшли на випуск оборонної продукції. Заводи «Хімефір», ім. Ломоносова випускали пляшки з запалювальною рідиною, На «Червоному еск? ваторі» виготовляли снаряди, на «Більшовику». — ремонтували танки і автомашини, завод ІМ. Письмен- Кияни на об ного виробляв колючий дріт і цвяхи для будівництва оборонних споруд тощо.
Очима свідка:

«У київських садах і скверах, на широких подвір'ях жителі копали земляні «щілини»; перекривали їх колодами і стовпами — по радіо детально пояснювали, як це робити. За сигналами «повітряна тривога» всі поспішали в ці укриття, які здавалися більш надійними схованками, ніж підвали, де могло і завалити, і засипати.

Вже не сяяли золотом бані софійської та печерської дзвіниць, пофарбовані заради маскування в матовий брунатий колір... На всіх схилах Дніпра і навіть на дахах найвищих будинків стояли зенітні гармати, зчетверені зенітні кулемети...

На вулицях міста з'явились барикади з лантухів із піском; зовні вони зашивалися дошками, влаштовувались амбразури, а збоку залишався вільний проїзд для транспорту. На ніч проїзд перегороджували протитанковими «їжаками» — скріпленими чавунною відливкою трьома відрізками рейок. 'Біля проїздів чергував міліціонер... . Мешканці чергували на дахах і горищах, аби боротися з запалювальними бомбами; в парадних, аби затримувати підозрілих осіб... Всюди прискіпливо перевіряли документи, стежили за всім і за всіма, ввечері завіщували вікна, щоб жодна шпаринка не могла пропускати світла» (Дмитро Мапаков).


5 липня 1941. р. почалась евакуація з міста оборонних заводів, установ, а також тих громадян, що мали на це дозвіл і перепустку на вокзал. На схід було евакуйовано 197 крупних промислових підприємств, 32 вищих та середніх навчальних заклади. 335 тис. киян залишили місто. Але не всім вдалося використати цей шанс.

Очима свідка: «Мы должны были эвакуироваться, папа достал нам билеты на баржу. Ждем посадки. Подъехала моторка, военный объявил: «Товарищи, баржа отменяется, она нужна для военных целей. Идите на железнодорожную станцию, там вас посадят на поезд».

Дві спроби ворога — в липні і серпні, коли першого разу противник намагався прорватися до Києва з заходу, обійшовши укріпрайон, а другого — зайняти місто ударом з півдня, були зірвані героїчними зусиллями київських оборонців, ідо кожного разу наносили контрудари.


3. Поразка Південно-Західного фронту. Залишення Києва радянськими військами.

Відчайдушний опір радянських військ під Києвом змусив німецьке командування, відклавши наступ на Москву, спрямувати 2-у танкову групу і 2-у польову армію Гр А «Центр» на південь, у тил військам Південно- Західцого фронту. Танкові диг.їзії ворога 23 серпня захопили міст через Дніпро і утворили плацдарм на лівому березі річки в 60 км на північ від Києва. Водночас в районі стику Південно-Західного і Південного фронтів (з 31 серпня по 8 вересня) німецькі війська форсували Дніпро на південь від Києва і створили також плацдарм на лівому березі в районі Кременчука.

10 вересня 17-а німецька армія разом з 1-ю танковою групою КЛейста перейшли в наступ з кременчуцького плацдарму на півдні назустріч своїй 2-й танковій групі, яка: просувалась з півночі. Над військами всього Південно-Західного фронту нависла загроза оточення. Хоча єдиним виходом, щоб уникнути катастрофи, мало бути відведення військ з київського виступу, на цю пропозицію Головнокомандування Південно-Західного напряму від 11 вересня Й. Сталін як Верховний Головнокомандуючий відповів різкою відмовою. (А в цей час, 8 вересня 1941 року, в київських школах почався новий навчальний рік.) Та дива не сталось. В ніч на 15 вересня кільце оточення, в якому опинилися 5-а, 37-а, 26-а, 21-а армії і частина 38-ї, замкнулось. Лише в ніч на 18 вересня Й. Сталін дозволив захисникам Києва залишити місто. Тоді ж командуючий Південно-Західним фронтом М. Кирпонос віддав наказ підлеглим виходити з оточення.
Очима свідка:

«До самого последнего дня наше радио убаюкивало: «Киев был, есть и будет советским! Враг не пройдет!..» И вдруг узнаем, что наши войска уходят. Мы с мамой вышли на Крещатик. Пскнему двигалась колонна отступающих красноармейцев. Вид у них был просто жалкий. Брели запыленные, кто — в обмотках, кто — в ботинках. Сапог ни у кого не было. Гимнастерки, пилотки — совершенно белые от пота, от солнца, от изнурительных боев. Люди смотрели на них и плакали: «Сыны! на кого вы нас покидаете?» А солдаты шли; опустив головы. Ни слова в ответ» (Зінаїда Зернецька).


Відступ оточених радянських військ на лівий берег Дніпра, залишення ними Киева не означали припинення збройної боротьби з окупантом. Вона продовжувалась, але іншими методами і навіть інколи приймала для мешканців столиці неприйнятні форми. Починалась нова трагічна стррінка історії міста...
Мовою документа.

«При вимушеному відході частин Червоної Армії треба відганяти весь рухомий залізничний склад, не залишати ворогові жодного паровоза, жодного вагона... Ні кілограма хліба, ні літра пального... Все цінне майно, включно з кольоровими металами, хлібом і пальним, що не може бути виведене, повинно безумовно знищуватись. (З виступу Й. Сталіна по радіо З липня 1941 р.)



Нотатки з еміграції:

«Перед утечею з Києва більшовики приступили до нищення харчових запасів: у Дніпро кинули тисячі мішків з борошном, цукром, ба, навіть сіллю; олію вилили на вулицю; горілку й спирт спустили до каналізаційної мережі.

18-го вересня більшовики висадили'в повітря чотири мости на Дніпрі (2 залізничних, Наводницький і колишній Ланцюговий)... зруйнували елект- ровню, водогін.

Трамвайний рух завмер.

Життя міста було паралізовано цілковито

(Л. Форостівський, Київський міський голова під час окупації).


4. Вступ німецьких військ до Києва. Перша зустріч з окупантами.

Очима свідка:

1. «На несколько дней в городе установилось безвластие. Начались грабежи. Толпы людей били витрины магазинов, тащили все подряд, вплоть до рулонов бумаги. В нашем доме на первом этаже находилось пошивочное ателье с манекенами в витрине. Сначала с них содрали платья, костюмы, а потом и их уволокли. С заводов воровали патоку, в цехах некоторые падали в чаны С ней и тонули.

Внезапно все стихло. В город вошли немцы» (Зінаїда Зернецька).



2. «Ось і почався новий відліку часу — «при німцях»... З радіомашин неподалік міськради лунали гучні марші. Незнайомі, пронизливі, чіткі. Ніби гупання кованими чобітьми. «Маршірен вір», ми крокуємо.

Вздовж Хрещатика стояли суцільні колони з десятків машин, в яких сиділи, лежали, грали, вечеря-ли німецькі вояки. Просто жили на очах вулиці, ніби вона була порожня... Натомість скільки бундючої зверхності в погляді на нас, тубільців» (Дмитро Малахов).


Чи не всі кияни — свідки тогочасних подій пригадують, що перша зустріч з завойовниками справила на них незабутнє, приголомшливе враження.

Очима свідка:

«И тут я впервые увидела немцев. Одеты — словно только что вышли из магазина военного обмундирования. Форма на них — с иголочки, сапоги блестят. Галдят, хохочут, улыбаются друг другу, приветливы с населением.

... Один подошел ко мне, взял за подбородок: «Майне кляйне пупе!» — то есть: «Моя маленькая кукла». Я был голубоглазая блондинка в немецком вкусе и им нравилась» (Зінаїда Зернецька).
Тоді, в другій половині вересня 1941 p., німці почували себе переможцями і відверто хизувались цим, фотографуючись на фоні чудових дніпровських краєвидів, київських соборів, пам'яток архітектури. Бундючитись було з чого...


З архівної теки.

«Велика перемога біля Києва: 665000 полонених, 884 бронемашин, 3718 гармат і без ліку воєнних матеріалів здобуто в боях під Києвом... Розпачливі спроби решток оточених у районі на схід від Києва ворожих сил вихопитися з обіймів, відбито з кривавими для противника втратами. При очищуванні побоєвища знайдено Забиті коні і розі труп головнокомандуючого совєтським південно-західним фронтом генерал-полковника Кирпоноса, який упав в бою. Його штаб як також штаби 5 і 21 совєтських армій винищено». («Українське слово», 28.09.1941).


5. Концтабори і розстріли військовополонених в Києві.

Мільйони радянських військовополонених з'явилися вже в перший період війни. Для них окупантами були створені жахливі умови: табори просто неба, голод і холод, хвороби і відсутність ліків.

Мережа таборів смерті охопила й Київ. Під них німці підвели військові склади і авторемонтний завод в Дарниці, колишні військові табори на Сирці, приміщення на вул. Керосинній , та Інститутській, 5.

До Сирецького табору людей привозили з різних областей України, адже це був своєрідний пересильний пункт. Вже о 4-й ранку ув'язнених виганяли на роботу, розраховану на повне виснаження приречених: вони викорчовували дерева, переносили на собі стовбури, перетасовували з місця на місце десятки тисяч кубометрів будівельного лісу. Харчування складалося зі 150 г хліба і тарілки баланди з відходів пшона.

Тут в'язні перебували кілька днів, а потім їх знищували або в самому концтаборі, або в сусідньому— в Бабиному яру. Так, у березні 1943 р. в Сирецький концтабір були доставлені понад 500 осіб автомашинами по 85 полонених у кожній, яких німці розстріляли у Бабиному Яру.

Жахливі умови чекали на полонених в таборі на вул. Керосинній.



Очима свідка:

«Перші п'ять днів тим, хто перебував у таборі, їжі не видавали, а протягом наступних 3-х днів я отримав один раз... з півлітра. так званої «баланди» — трохи муки, розбавленої водою, і вдруге — кілька грамів капусти. Воду не постачали зовсім. Закриті приміщення табору були настільки забиті людьми, що в них можна було тільки стояти. У багатьох приміщеннях люди задихалися без повітря...

Щоденно в таборі помирало до 5 осіб» (Л. Островський, в'язень концтабору).
Як свідчать інші очевидці, «дійшло до того, що полонені чекали, поки труп охолоне, а потім починали його їсти».

А в Дарницьких таборах для військовополонених, за далеко не остаточними підрахунками, загинуло понад 130 тис. осіб, як розстріляних гітлерівцями, так і померлих від.хвороб та голоду. .

Табори настільки ретельно охоронялись Окупантами, настільки були віддалені від повсякденного життя киян; що4 останні, хоч г знали про них, навіть в якійсь карколомний спосіб зв'язувались з бранцями, щоб Дізнатися про долю рідних, що пішли на фронт і з того часу не давали жодної звістки про себе, але не могли уявити собі всієї .картини злодіянь гітлерівців стосовно полонених. Ніби існу-' вали водночас два паралельних світи — табірний і цивільний, що не перехрещувались між собою. Але вже за кілька днів після окупації'міста кияни знов зазирнули в безжалісні очі війни...
6. Велика диверсійна операція: вибухи і пожежі на Хрещатику.

Мовою документа.

«У зайнятих ворогом районах необхідно створювати партизанські загони... диверсійні щупи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни скрізь і всюди, для підриву мостів, шляхів, псування телефонного та телеграфного зв'язку, підпалу лісів, складів, обозів. У захоплених районах створювати нестерпні умови для ворога і його посібників, переслідували і знищували їх на кожному кроці, зривати всі їхні заходи». (З виступу И. Сталіна по радіо 3 липня 1941 р.)



З архівної теки.

«Окупанти не могли ввімкнути електричний струм, боячись тисяч мін

довкола, які, вони знали, встановлені по всьому місту. Вони знайшли та знешкодили 10000 мін на залізницях, в музеях, готелях, на телеграфі, в складах. В одному лише музеї Леніна було сховано 3,5 тонни динаміту. Тоді вони ввімкнули електрику в кварталі тимчасово. Проте Київ вибухнув... п'ять днів пізніше...» («Life», З.ХІ.1941.)

Очима свідка:

«Стою я как-то возле нашего дома (вул. Карла Маркса, суч. назва — Архітектора Городецького. — Ю. В.). И вдруг земля как содрогнулась! Раздался взрыв страшной силы. Это взлетело на воздух здание «Детского мира», где у немцев была комендатура. Вижу: бежит фашист, лицо закрыл руками, и из-под ладоней течет кровь. Идет, шатается женщина, оставляя кровавый след. Ей кинулись помогать. Она сняла платок, а у нее волосы с кожей оторваны...

Проходит пять минут — новый взрыв. Затем еще и еще. Со всех сторон повалили к небу черные клубы дыма. Оказывается, весь Крещатик был заминирован и по приказу высшего командования подлежал уничтожению. Жертвы среди мирного населения в расчет не принимались. Но мы тогда этого не знали и недоумевали: кому пришла в голову дикая, варварская идея уничтожить свой город?» (Зінаїда Зернецька.)

Нотатки з еміграції.

«24 вересня приміщення штабу й комендатури вилетіли у повітря: загинуло багато німців, а ще більше киян: Почалися вибухи й пожежі в центральній частині Києва. За кілька днів пожежа набула! величезних розмірів, бо для боротьби з нею не було засобів. Німці літаками доставили шланги, якими подавали воду (з Дніпра) на Хрещатик для боротьби з пожежею. «Партизани» проколювали й різали ці шланги, що лежали на вулиці без охорони. Зловлених на місці злочину підпалювачів й диверсантів тут же німці розстрілювали. Мешканці з будинків центральної частини були виселені й тиждень перебували під відкритим небом на площах, вулицях і на Володимирській гірці. Ці будинки ретельно охороняли німці, і вони ж їх майже всі пограбували. Протягом півтора тижня пожежу ліквідували, а Хрещатик і центральна частина Києва перетворилися на суцільні руїни», (Л. Форостівський, міський голова):

Ведучий: Внаслідок 'вибухів і пожеж, підсилених дією запальної рідини з пляшок, заздалегідь прихованих на цей випадок на горищах будинків, було вщент зруйновано 20 житлових кварталів в центрі Києва. Вогонь поглинув «Гранд-Го- тель», де містилась німецька військова адміністрація, магазин «Дитячий світ» —приміщення комендатури, куди кияни за наказом окупантів мали приносити радіоприймачі (між іншим,, вилучені радянськими властями і розграбовані у короткий час безвладдя), зброю і вибухівку (цього вже, звісно, ніхто і не робив), магазин газованих вод, де німці приймали від населення протигази, і... більшість культурних установ і закладів столиці, безліч матеріальних цінносте^ і раритетів. Та хто з цим рахувався? На війні, як на війні!

Так радянським військовим командуванням спільно з підпільниками, що залишились в місті, була здійснена чи не найбільша в ході Другої світової війни диверсійна операція в тилу німецько-фашистських військ. (Радіоміни при- водилйсь в дію за сигналом з Харкова.) Тепер слід було очікувати помсти...

А 28 вересня по місту було розклеєне оголошення…
7. Голокост. Трагедія Бабиного яру.

Мовою документа.

«Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул. Мельника - Доктерівській (коло кладовищ).

Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше.

Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний.

Хто займе жидівське мешкання або пограбує предмети з тих мешкань, буде розстріляний. (Без підпису)».

Останнє речення мало заспокоїти тих, кого стосувалась ця звістка: майно залишається недоторканим і чекатиме на своїх власників! Як і те, що дозволялось брати особисті речі: якщо замислюється щось лихе, навіщо подібне робити?

Заздалегідь розпускалися чутки про доброзичливе ставлення німців

до євреїв.



Очима свідка:

«Никто не верил, что немцы расправятся с евреями. Хотя уже в 33-м после прихода к власти нацисты объявили, что каждый еврей. — враг Гер- мании. Но советская пропаганда об этом умалчивала. Это была преступная политика.

И вот прибегает мама Миши Гроссмана (співучень авторки цих спогадів, навчався в паралельному класі) к моей маме радостная, воодушевлённая: «Ой, Леля, вы сейчас такое услышите! Прибыл еврей из Винницы и рассказал, что немцы очень цивилизованные, культурные люди. Они собрали всех евреев и объявили: «Тому,кто хочет, мы обеспечим переход на советскую, сторону. А для тех, кто останется, введем частную собственность. Торгуйте! Начинается новая жизнь»:

Позднее я поняла, что это был провокатор, подосланный немцами... Но тогда я, как и мама Миши Гроссмана, как и моя мама, и другие, поверила этой лжи» (Зінаїда Зернецька).


Найжорстокіший в сучасній історії акт геноциду проти єврейського народу — масовий розстріл євреїв у Бабиному Яру ретельно готувався нацистами. Ще напередодні війни, у березні 1941 p., були створені чотири спеціальні айнзацгрупи, чисельністю від 800 до 1200 осіб, що, у свою чергу, складилися із 16 оперативних команд кожна. Перед ними фюрером було поставлене «особливо відповідальне завдання» — фізично ліквідувати всіх «жидів і комісарів» на захоплених теренах Радянського Союзу. Айнзацгрупі «С» для виконання цього правового завдання відводилась територія України. Її складова, айнзацгрупа 4а під командуванням П. Блобеля, мала діяти в Києві...

Хроніка подій.

19 вересня, п'ятниця.

Частини 71-І, 75-ї і 99-ї піхотних дивізій 29-а армійського корпусу 6-ї армії займають Київ.

Штаб 6-ї армії видає наказ про арешти всіх чоловіків, які наводять на себе підозру тим, що «шляхом перевдягання в цивільний одяг ухилились від здачі у полон як російські солдати». Перевірка повинна бути суворою,( з прилученням українських інформаторів, «особливо повідношенню до тихого вже зовні виявляє азіатські відмінні риси».

75-а дивізія видає наказ про використання євреїв на роботах по розчистці та розмінуванню.

В місто прибуває передова команда (50 чол.) айнзацкоманди 4а;

20 вересня, субота.

Вилетіла в повітря київська цитадель. Під час вибуху загинув артилерійський командир, полковник генштабу барон Г.-Г. фон Зейдліц унд Голау і його штаб.

29-й корпус видає наказ про заборону руху цивільного населення в місто і з нього.

21 вересня, неділя.

95-а дивізія на підставі вказівок 6-ї армії видає наказ про «контроль чоловічого населення міста», який' передбачав допит, арештованих офіцерами розвідки таукраїнцями-Інформаторами; «особи, які обгрунтовано підозрюються в тому, що вони солдати в цивільному, Партизани або звільнені злочинці, далі євреї» мали бути відправлені в пересильний табір для військовополонених (дулаг 201).

В місто прибули: з Ново-Українки — передова команда штабу айнзацгрупи «С»; з Житомира — передовий загін української поліції (прихильники С. Бандери) на чолі з Б. Коником.

22 вересня, понеділок.

9-й корпус видає наказ про «поводження з чоловічим населенням Києва призовного віку», який містить додатковий пункт про арешт євреїв-чо- ловіків.

Іншим наказом корпусу про «очистку міста від вибухових пристроїв і мін», передбачалось «залучати євреїв із дулагу» для «проведення небезпечних робіт».

На вулицях, біля водонапірних колонок у садах відбувається побиття євреїв.

Починаються арешти підозрілих осіб і євреїв.

23 вересня, вівторок.

Даєтьєя вказівка військовим патрулям арештовувати передусім Чоловіків-євреїв, євреї і полонені мають призначатися на роботи.

Повідомляється про страту двох євреїв, які були «накриті» при спробі підпалу.

В місто прибуває українська «козача сотня» (прихильники С. Бандери) під командуванням І. Кедюмича.



24 вересня, середа.

У середині дня в місті починаються вибухи радіомін і пожежі. Зруйновано Хрещатик, 3 км центральних вулиць, 940 великих житлових і здміністративних будівель. Генерал Ебергард, щойно призначений комендантом міста, в бесіді з представниками айнзацкоманди 4а пропонує помститися, розстрілявши всіх євреїв Києва. За підозрою в підпалах повішено 60 євреїв.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал