Навчальний посібник до курсу за вибором для 11 класів суспільно-гуманітарного напряму загальноосвітніх навчальних закладів



Сторінка6/14
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.84 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
ГЛАВА 5. КУЛЬТУРА І ДУХОВНІСТЬ В ДОБУ СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
1. Нове національно-культурне відродження.

  1. Сучасне становище в сфері освіти і науки, їх проблеми і шляхи подолання труднощів.

  2. Процеси оновлення суспільства в українській літературі.

  3. Складні проблеми українського театрального мистецтва і кіно.

  4. Відродження музичної творчості, розвиток сучасної української пісні.

  5. Засоби масової інформації в сучасних умовах.

  6. Релігія і церква в сучасній Україні.

  7. Культурні зв'язки з іншими країнами.


Ключові поняття: державна українська мова, культура в державотворчих процесах, єдиний духовний простір, гуманістичні цінності, демократизація освіти, власний інформаційний простір, незалежні телерадіокомпанії, комерційні телестудії, нові інформаційні технології, Інтернет в Україні, захист інформаційного ринку, церковні конфесії, , єдиний культурно-інформаційний простір.

З 1991 р. розпочався новий період в історії українського народу, який піднявся на розбудову незалежної держави. В світовому співтоваристві з'явилася нова самостійна країна. Сталося це після провалу комуністичного путчу в Москві (19-21 серпня 1991 p.). Поразка радянського централізму, крах комуністичного режиму відкрили шлях націям колишнього СРСР до самовизначення. 24 серпня 1991 р. український республіканський парламент майже одностайно прийняв Акт проголошення незалежності України: "Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р. і продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого статутом ООН та іншими державно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України...".

Відразу потому почалася підготовка до референдуму 1 грудня, що мав підтвердити згаданий Акт. У референдумі взяло участь 84,18 % громадян України, з них 90,32 % підтвердили Акт про незалежність. Ця безпрецедентна в новій українській історії подія засвідчила, що в Україні завершилося формування свідомої своїх політичних, господарських та культурних інтересів національної спільноти.

Найважливішою подією в закріпленні суверенітету і незалежності Української держави стало прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 p. Конституції України. Цей день святкується як національне свято. Відтепер українці остаточно визначилися як окремий, великий повноцінний етнос, що має власну історію, культуру, державу. Згідно з Конституцією України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин.

Державна культурна політика України ґрунтується на концепції формування в Україні громадянського суспільства, в якому всі етнічні групи та меншини, для яких Україна є історичною батьківщиною, зберігають багатство своїх традиційних культур. Водночас українську культуру також творили люди різних національностей. Ця концепція лежить в основі мовної політики нашої держави: єдиною державною мовою є мова українська, яка слугує важливим чинником суспільної й національної консолідації. Водночас українська держава підтримує й захищає розвиток мов усіх етнічних груп, для яких Україна була батьківщиною.

Ми, здається, ще й досі не до кінця усвідомили грандіозність історичного зламу, який відбувся в житті нашої держави, в українському суспільстві. Та й не лише в українському. Зрештою той злам мав планетарне значення, змінивши буквально за десятиліття не лише політичну карту світу, а й систему духовних орієнтирів, характер взаємозв'язків, взаємовпливів у світовому культурному процесі.

1. Нове національно-культурне відродження

Історичний досвід засвідчує, що у переломні моменти можна досягти суспільної гармонії лише тоді, коли паралельно з радикальними перетвореннями у політиці, економіці, соціальній сфері відбуваються адекватні зрушення в культурі. Адже внаслідок діалектичної взаємодії з суспільством культура є, по-перше, індикатором суспільного розвитку; по-друге, синтезатором суспільного досвіду; по-третє, стабілізатором суспільних процесів; по-четверте, інтегратором суспільних сил.

Питання про державну підтримку розвитку культури, про використання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало в Україні після проголошення незалежності. Закономірно, що відмова, бодай навіть часткова, від старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність чіткої нової системи цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. За цих умов гасло духовного відродження було висунуто на перший план. Суть його полягала в пошуку в глибинах історії та національної традиції надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необхідна в умовах перехідного періоду.

Першими, хто подав голос на захист збереження української культури, навколишнього середовища, відродження правдивої історії України, були письменники. Широкий резонанс в суспільстві мали виступи О. Гончара, P. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, В. Яворів- ського, Ю. Щербака, Б. Олійника і багатьох інших. Ґрунтовний аналіз занепаду української культури зробив О. Гончар на Всесоюзній творчій конференції у Ленінграді 1 жовтня 1987 р. Він висловив думку, що література і наука повинні спільно, з гуманістичних позицій, працювати в ім'я людини.

У червні 1989 р. під Неаполем за участю провідних українських вчених з діаспори та України, відомих славістів Європи було засновано міжнародну асоціацію україністів (МАУ), президентом якої став відомий літературний критик І. Дзюба. А через кілька днів у Львові відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Тараса Шевченка.

У наступні роки було багато зроблено для відродження історичної пам'яті, повернення народові культурної спадщини попередніх поколінь. У 1990-1991 pp. окремими виданнями побачили світ праці М. Костомарова, Д. Яворницького, О. Єфіменко, Н. Полонської-Василенко, М. Грушевського, І. Крип'якевича, Д. Дорошенка, Д. Донцова та ін. Вийшов збірник пісень українських січових стрільців, мате-ріали до історії визвольних змагань 20-50-х років XX ст. Видано багато мемуарної літератури. На екранах з'являються фільми С. Параджанова, Ю. Ільєнка, К. Муратової, які чудово вписуються у світовий мистецький контекст, а це і є ознакою авангарду.

Однією з найважливіших проблем розвитку незалежної України є спрямування її на утвердження національної самосвідомості, національного відродження як українців, так і представників 110 інших національностей у нашій країні. За переписом 1989 р. в Україні проживає 37,4 млн. українців, 11,4 млн. росіян, 486 тис. євреїв, 440 тис. білорусів, 325 тис. молдован, 234 тис. болгар, 19 тис. поляків, 163 тис. угорців, 135 тис. румунів та ін. Багато років проводилася хибна політика в дусі злиття націй, перекрученого і деформованого інтернаціоналізму. Як наслідок — поступово зменшувалась питома вага українського населення. Якщо протягом 80-х років чисельність росіян у республіці зросла на 8,1 %, білорусів — на 8,1%, то українців — усього на 2,6%. Давалися взнаки і міграційні процеси.

Все це наклало свій відбиток на розвиток української культури і, в першу чергу, української мови. Перед Україною, постало ще одне життєво важливе завдання: відродити свою національну самобутність, об'єднати суспільство навколо загальнонаціональної ідеї, консолідуватися як нація.

З проголошенням незалежності України держава відчувала гостру потребу у створенні законодавчої бази в галузі культури. Цього потребувала, по-перше, та обставина, що треба було скасувати союзне законодавство, по-друге, — в умовах переходу до ринкової економіки змінювався сам підхід до фінансування культури державою. Важливим кроком у цьому напрямку стало прийняття Верховною Радою України 19 лютого 1992 р. "Основ законодавства про культуру". Ця програма розвитку національної культури практично поривала з минулим, визначала напрямки розвитку культури, надавала йому пріоритетності.

Серед важливих законодавчих актів у галузі культури, які після 1991 р. ухвалила Верховна Рада — "Закон про бібліотеки" та "Закон про музеї та музейну справу", укази Президента "Про Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва", "Про державну підтримку клубних закладів", видані 2000 року. Міністерство культури і мистецтв України підготувало для розгляду в парламенті проекти законів про кіно, про переміщення культурних цінностей, про охорону культурної спадщини, про неприбуткову та благодійну діяльність. Сьогодні в підпорядкуванні Міністерства культури і мистецтв перебувають 15 національних закладів культури, діє Український центр культурних досліджень, Інститут пам'яткоохоронних досліджень та Національний науково-реставраційний центр з трьома філіями в регіонах, створено кілька заповідників національного значення.

Вагомий внесок інтелігенції у справу відродження української культури. З ініціативи Спілки письменників України, народного руху України, Асоціації творчої інтелігенції "Світ культури", Інституту літератури ім. Т. Шевченка та інших організацій у Києві у вересні 1991 р. відбувся Форум інтелігенції України, який виробив конкретні програми участі творчих працівників у державотворчому процесі.

Значними подіями стало проведення у 1992, 1997, 2001, 2003 pp. Всесвітніх форумів українців. Україна зібрала у столиці своїх синів і дочок з усіх куточків світу. На першому форумі було створено координаційний орган світового українства — Українську всесвітню координаційну раду (УВКР), до складу якої увійшло 11 представників від західної і східної діаспори. Головою ради стали І. Драч, якого в 2001 р. змінив М. Горинь. Рада стала ініціатором низки загальнокультурних заходів. Виїздні засідання УВКР у Чигирині (1993 p.), Батурині (1994 р.) розпочали громадсько-державний рух за відродження давніх українських столиць. На державному рівні вшановано 350-річчя від дня народження гетьмана І. Мазепи (хоча цей захід,, який мав певне політичне спрямування, неоднозначно, навіть негативно був зустрінутий широкими колами української громадськості), 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, 200-річчя з дня смерті останнього гетьмана України Кирила Розумовського.Навесні 1995 р. на Харківщині відбулося свято "Слобожанський Великдень".

Значним кроком до національно-культурного відродження було створення урядової Комісії з питань повернення культурних цінностей, яку очолив мистецтвознавець О. Федорук. Ця Комісія веде інвентаризацію цінностей, які різними шляхами опинилися за межами України. У 2000 р. у складі Міністерства культури і мистецтв України створено Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон. До відання служби віднесено державну експертизу культурних цінностей, повернення викрадених, незаконно вивезених і неповернених творів мистецтва. Відбувся Всеукраїнський з'їзд працівників культури і мистецтв, на якому з програмними промовами виступили Президент України Л. Кучма та міністр культури і мистецтв, які визначили шляхи розвитку культурно-мистецького процесу держави.

Великого резонансу набув скликаний в Одесі 16-17 листопада 1991 р. перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес з проблем духовного відродження народів, які проживають в Україні. За минулі роки великі зрушення відбулися в культурному житті національних меншин. Розвивається система національних шкіл, бібліотек, преси, наукових і культурних центрів, радіо, телебачення, театрів, творчих колективів. Налагоджується підготовка кадрів національної інтелігенції, створено низку національно-освітніх товариств. На кінець 90-х років в Україні діяли 430 офіційно зареєстрованих національно-культурних товариств, 26 з яких мають всеукраїнський статус. Освітні потреби національних меншин на кінець XX ст. задовольняють 2561 школа з російською мовою навчання, 108 — з румунською, 65 — угорською, 5 — єврейською, 3 — польською, 18 — молдавською, 7 — кримськотатарською. Крім того, у 2466 школах України навчання здійснювалось двома або більше мовами. У 15 вузах України готувалися вчителі мови і літератури національних меншин.

Особлива увага приділяється найчисленнішій нацменшині — російській. В Україні російською мовою навчається 2 млн. 106 тис.

учнів, або 31,7 % їх загальної кількості, майже 280 тис. дітей відвідують групи з російською мовою навчання і виховання в 17,6 тис. дитячих дошкільних закладів, вищу освіту російською мовою здобувають 35 % українських студентів. Сьогодні в нашій країні функціонує 14 російських театрів державного підпорядкування, 440 млн. одиниць, або 55 % бібліотечного фонду України становлять книги російською мовою, видається 1195 російських газет, або 49,7 % загальної кількості українських періодичних видань.

В Україні створено Державний комітет у справах національностей і міграцій, який на 100% використовує державні гроші на розвиток нацменшин. Для випуску літератури мовами національних меншин створено Головну спеціалізовану редакцію в Києві. За сім з половиною років нею видано понад 400 книг більш ніж 50 мовами (грецькою, польською, угорською, румунською та ін.). В Україні усім нацменшинам гарантовано право на національно-культурну автономію.

На жаль, на початковому етапі державотворення розглядалось як механічне відтворення, своєрідна реконструкція минулого. А час диктував необхідність переходу від романтичної концепції відродження до прагматичної. Суть останньої полягає не в механічному піднятті на авансцену суспільного житія цілих пластів народної культури, добутих з глибин історії, а у витонченому, диференційованому підході до історичного досвіду, національної традиції, знаходженні в минулому самобутніх зародків національного саморозвитку, факторів прогресу, інших можливостей надання суспільству динамічності, які через історичні обставини були забуті, втрачені або свідомо знищені та залишилися нереалізованими.

Іншою серйозною проблемою духовно-культурного життя сучасної України є проникнення й адаптація на національному грунті системи цінностей західної цивілізації. Ця проблема має два аспекти: створення умов для органічного засвоєння нових ідей суспільною свідомістю і вироблення стійкого імунітету проти антикультури (псевдокультури споживацького оьразу життя).

Отже, для взаємодії культури та суспільства в умовах перехідного періоду характерні різновекторність та багатоплановість. Культурний фактор активно впливає на суспільний розвиток, а суспільство вносить серйозні корективи у динаміку культурного процесу.



2. Сучасне становище в сфері освіти і науки, їх проблеми і шляхи подолання

Розвиток України як незалежної, демократичної, економічно стабільної держави Європи і світу неможливо уявити без повноцінного розвитку освіти. До проголошення незалежності освіта перебувала в складних умовах. Незважаючи на неодноразові спроби реформувати систему освіти, її стан не тільки не поліпшився, а й погіршився. Залишковий принцип фінансування освіти, бюрократичні перепони, що сковували її демократизацію, русифікація освіти завдали великої шкоди національній школі. В Україні помітно зменшувалась кількість шкіл з українською мовою навчання. Верховна Рада прийняла в 1989 р. "Закон про мови в Українській РСР", яким українська мова оголошувалася державною. В 1991 р. уряд УРСР схвалив "Державну програму розвитку української та інших національних мов на період до 2000 року". По суті, це був комплекс конкретних заходів щодо запровадження у дію Закону про мови, в останній частині якого було вказано, що він має втілюватися поетапно, і в якій накреслювались лише приблизні етапи введення Закону в дію. Конституція 1996 р. поклала на державу обов'язок забезпечувати "всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій територій України". В грудні 1999-го Конституційний Суд дав офіційне тлумачення статті 10 Конституції, наголосивши, що українська мова є мовою державних органів та мовою викладання в державних та комунальних закладах освіти.

З часу отримання незалежності розпочинається процес обережної українізації освіти, і кількість україномовних шкіл починає щороку збільшуватись. На початок 1991 р. було відкрито чи поновлено понад 400 українських шкіл, організовано понад 1000 класів з українською мовою навчання. На початок 1995 р. в Україні українською мовою навчалося понад 50% учнів. За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою, збільшилася з 43,5 до 68%. У 1998 / 99 навчальному році чисельність україномовних шкіл сягнула 75,5%, а кількість переведених на українську вищих навчальних закладів — 66%. Співвідношення між тиражами підручників, надрукованих обома мовами, теж радикально змінилось. 69,7% усіх шкільних підручників, випущених у 1998 p., було надруковано українською мовою. Проте перехід з однієї мови на іншу в освіті в багатьох випадках відбувається без ентузіазму. Зокрема в Криму, як і в інших регіонах, де більшість населення — росіяни, становлення українських шкіл проходить вкрай болюче. Єдина українська гімназія в Сімферополі і досі не має достатнього для існування фінансування, українські групи в дитсадках, українські редакції кримського телебачення і радіо, українські газети зазнають дискримінації з боку місцевої влади. Усе це говорить про відстань між існуючими нормативними актами і реальною політикою як центральної, так і місцевої влади.

Поява на політичній карті світу незалежної України, розбудова власної держави вимагали нової моделі освіти, яка б відповідала реаліям посттоталітарного суспільства, будучи національно зорієнтованою, органічно вписувалась у загальноосвітні реформаційні процеси. У 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про освіту", що визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави і передбачив кардинальні змінив її роботи. Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами. Закон встановлює основні принципи освіти, її структуру, права та обов'язки учнів, студентів, викладачів, батьків, порядок організації та самоуправління в освіті тощо. Повна загальна середня освіта в Україні є обов'язковою. Його реалізація тісно пов'язана зі зміцненням матеріально-технічної бази освіти, урізноманітненням форм шкільної освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень науки. Освітня система стає більш гнучкою та різноманітною. Поряд з класичною середньою школою з'явилась велика кількість ліцеїв, коледжів та гімназій. Ці заклади збагатили навчальний і виховний процес учнів, сприяли поглибленому розвитку їх здібностей. Зроблено певні кроки у справі гуманізації освіти. Значно поглибилось вивчення української історії, літератури, географії, народознавства, інших суспільних наук.

Кабінетом Міністрів України в листопаді 1993 р. затверджена національна програма "Освіта" ("Україна — XXI століття"), метою якої є піднесення вітчизняної освіти до світового рівня. Вона передбачала кардинальну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання і закінчуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів. Суть нової моделі освіти полягала в докорінних зрушеннях у педагогічному процесі і децентралізації, гуманізації, індивідуалізації навчально-виховного процесу; безперервної освіти та варіантності навчальних планів і програм; переорієнтації сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості та створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Про масштабність цього завдання свідчить хоча б те, що система освіти України охоплює понад 48 тис. закладів та установ, в яких навчається майже 15 млн учнів та студентів. У ній зайнято понад 2 млн фахівців. Отже, кожен третій громадянин України навчає або навчається.

Уже перші реформаційні кроки започаткували у сфері освіти кілька позитивних тенденцій: певну деідеологізацію та демократизацію навчального процесу; зв'язок освіти з національною історією, культурою і традиціям; поступове утвердження у сфері освіти української мови. З метою врахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, а також реальних потреб суспільства урізноманітнився спектр навчальних закладів. У 1992 / 93 навчальному році діяло 4,3 тис. шкіл поглибленого вивчення окремих предметів, 179 гімназій, 130 ліцеїв. Для хворих дітей, дітей-інвалідів створені спеціальні інтернати, де навчають з урахуванням їхніх вад; можливе й індивідуальне навчання. Є інтернати і для дітей, котрі залишилися без піклування батьків. Професійна освіта, яку здійснюють професійно-технічні училища, крім загальноосвітніх знань, забезпечує професійну підготовку, певну спеціальність. Є й позашкільні заклади — будинки й палаци дитячої творчості, станції юних техніків, центри туристсько-краєзнавчої та екологічної роботи, дитячі спортивні школи та ін.

В Україні створено мережу різноманітних навчальних закладів із різними формами навчання. Це розширює можливості для різних верств населення. Водночас програми навчальних закладів різних рівнів забезпечують наступність між ними, завдяки чому людина, закінчивши навчальний заклад нижчого рівня, може вступати до вищого (до інституту можна вступати не тільки після школи, а й технікуму, профтехучилища; з однієї школи можна перейти до відповідного класу іншої, адже їхні програми пов'язані, координовані державними вимогами).

Система освіти в державі, відповідно до Закону України "Про освіту" (прийнятого 1999 p.), містить дошкільне виховання, загально-середню освіту, яку, в свою чергу, поділяють на початкову, першого ступеня (перші чотири класи), основну, другого ступеня (5-9 класи) та старшого, третього ступеня (10-12 класи), професійну освіту, вищу освіту (вирізняють чотири рівні залежно від кваліфікації випускників). Вищу освіту здобувають у технікумах, коледжах, інститутах, академіях, університетах тощо.

З 2001 р. набрав сили новий закон про середню освіту, що передбачає демократизацію, гуманітаризацію системи освіти. У загальноосвітніх закладах України уже введено нову, 12-балову, шкалу оцінювання навчальних досягнень учнів.

В Україні діє Державна програма відродження й розвитку освіти національних меншин (кримських татар, болгар, євреїв, поляків).

Зроблені перші суттєві кроки щодо перебудови вищої і середньої спеціальної освіти. З метою тіснішого зв'язку з середньою освітою були злиті Міністерство народної освіти та Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в одне — Міністерство освіти України, яке з 1999 р. носить назву Міністерство освіти і науки України. Базовою формою навчання стала стаціонарна форма. Скасовано вечірню і значно скорочено заочну форму навчання. Реорганізується вся структура вищої і середньої спеціальної освіти з метою наближення її до нинішньої практики суспільного життя. На 1998 р. в Україні нараховувалось 204 навчальні заклади III-IV рівнів акредитації, тобто університетів, академій, інститутів. В них здійснюється підхід на триступеневу підготовку — випуск бакалаврів, спеціалістів та магістрів. Крім того, є ще 665 закладів освіти І-ІІ рівнів акредитації, тобто технікумів та коледжів, що готують як правило молодших спеціалістів. У 2003 р. більш як половина випускників шкіл стала студентами вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації.

Тим самим Україна поступово входить у Європейський освітній простір. У 1997 р. вона в числі 34 держав Європи підписала Лісабонську угоду про освіту. В цій угоді чітко зафіксовано, що в Україні вводиться ступенева система — проводиться підготовка молодших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів та магістрів.

Відповідно до цієї системи побудовані навчальні плани. Вони дають можливість одержати насамперед базову вищу освіту, тобто рівень бакалавра — студент одержує диплом і має право йти працювати. Але студент може продовжити освіту і одержати диплом спеціаліста чи магістра. Більш глибока практична підготовка притаманна спеціалісту, а магістр має більш ґрунтовні наукові знання.

Поряд з державними в Україні засновані вищі навчальні заклади інших форм власності, які називають ще недержавними. У 1992 / 93 навчальному році у системі вищої освіти діяло майже 500 недержавних навчальних закладів, 100 з яких акредитовані, тобто мали юридичний статус. На 2002 р. останніх закладів було вже 139 і в них навчалося 6 відсотків студентів від загальної їх кількості. Мета їхнього створення — оперативне оеагування на потреби ринку шляхом підготовки фахівців дефіцитних спеціальностей. Вузи стають більш автономними у своїй діяльності.

До досягнень у перебудові освіти варто зарахувати відновлення діяльності Києво-Могилянської та Острозької академій, відкриття в Києві Національної академії управління, Академії фінансистів у Донецьку, Дипломатичної академії в Києві, Міжрегіональної Академії управління персоналом, низки нових університетів. В Україні здійснено велику роботу з акредитації вузів, переходу їх на українську мову викладання. У вищий школі введено обов'язковий вступний іспит з української мови, створено кафедри історії Україйи, українознавства.

Проте очікуваних кардинальних змін у системі освіти не відбулося. Більше того, як і все суспільство, вона потрапила у зону глибокої кризи. Серйозним гальмом у розвитку освіти є недостатнє фінансування. У 1992 р. частка консолідованого бюджету на розвиток освіти становила 12,6%, а вже у 1994 р. — лише 9,5%. Матеріальна база освіти невідповідна оптимальним нормативам і потребам суспільства. У період 1985-1995 pp. кількість закладів освіти, що проводили заняття у дві-три зміни, зросла майже на 1,5 тис. У 1994 / 95 навчальному році школи були забезпечені підручниками тільки на 40% від потреб, а технікуми засобами навчання — лише на 7-10%. В результаті падіння соціального престижу педагогічної діяльності різко загострилась кадрова проблема. Вже на початок 1995 р. через низьку соціальну захищеність загальноосвітні школи України втратили 46 тис. учителів. У професійній школі не вистачає 25% майстрів виробничого навчання. Лише протягом 1994/95 навчального року із вузів пішло 7 тис. викладачів, більша частина з них кандидати та доктори наук.

Важливою складовою частиною духовної культури, формою суспільної свідомості є наука, потенціал якої в Україні порівняно високий. Провідним науковим центром нашої країни є Академія наук України. Тут проводяться дослідження у сфері матеріалознавства, математики, кібернетики, фізики, астрономії, фізіології, біології, гуманітарних наук. На початок 90-х років чисельність науковців досягла 220 тис.

Наука в Україні у 80-х — на початку 90-х pp. перебувала у складному становищі. Попри видимі зміни в суспільно-політичному житті країни Академія наук України залишалася осередком застою, де зберігалися командно-адміністративні методи керівництва, відомчі інтереси переважали над загальнодержавними, а бюрократизація пронизала всі ланки наукових закладів. Це стримувало науковий процес, ефективність наукових досліджень. Орієнтація на прикладні розробки супроводжувалася падінням престижності фундаментальних досліджень. При цьому понад 90 % нових технологічних розробок не мали практичного застосування. Знизився рівень винахідництва порівняно із західними країнами. Серйозною проблемою і вадою науки в Україні дотепер є те, що вона традиційно поділена на академічну, вузівську та галузеву. Навіть створення Міністерства науки і технологій України з метою координації і піднесення ефективності наукових досліджень не дало бажаних результатів. Згодом це міністерство було ліквідовано. В 1994 р. АН України одержала статус національної (НАНУ) і залишається провідним і координаційним науковим центром країни. Вона покликана сприяти відродженню української науки і виведенню її на світовий рівень. Засновані Академія педагогічних наук, Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія мистецтв, Академія правових наук. У 1998 р. як громадська організація відновило свою діяльність Наукове товариство імені Т.Г. Шевченка, а 1990 р. — "Товариство дослідників Волині" у Житомирі. Товариство координує краєзнавчу роботу у межах колишньої Волинської губернії (Житомирська, Волинська, Рівненська області), проводить міжнародні наукові краєзнавчі конференції "Велика Волинь: минуле і сучасне", налагоджує творчі наукові зв'язки з краєзнавчими товариствами Німеччини, Польщі, Канади. Проте низький рівень фінансування створює великі труднощі в достатньому матеріально-технічному та кадровому забезпеченні науки. Не маючи перспективи, молоді вчені виїжджають за кордон. Окремі інститути втратили останніми роками 50-60 % свого кадрового складу.

Загальна чисельність наукових кадрів в Україні на 1994 р. становила близько 300 тис. осіб, що вдвічі більше, ніж у Франції. З них понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Однак наукові результати набагато нижчі, ніж у Західній Європі та Америці. Загалом же спостерігалося падіння професіоналізму значної маси наукових співробітників. Давалися взнаки відсутність здорового суперництва, творчих дискусій, чесного і відкритого обміну думками, одностороння орієнтація української науки на російську під вивіскою "всесоюзна" та ізоляція від європейської і світової науки. Погана технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня і соціальна незахищеність призвели до зростання виїзду багатьох вчених за кордон або перехід їх до комерційних структур. Тільки з Академії наук виїхало за кордон 2800 молодих учених.

Розміри припливу вчених до України значно менші. З тих, хто прибув в Україну на постійне місце проживання у 1996 р. — 26 докторів наук, 19 кандидатів наук приїхали з Російської Федерації, ще 5 — з інших країн Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Однак робота Академії наук поступово перебудовується, змінюються пріоритети, відбувається перегрупування наукових сил, посилюється увага до фундаментальних досліджень. У системі НАНУ створено низку нових суспільствознавчих наукових інститутів: Інститут української археографії ім. М. Грушевського (з філіями у Дніпропетровську і Львові), Інститут мови, Інститут сходознавства ім. А. Кримського, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціологічних досліджень, Інститут народознавства ім. І. Крип'якевича та ін.

Країна має солідний науковий потенціал. Сучасний науковий комплекс України складається з науково-дослідних інститутів, вузів, проектно-конструкторських і технологічних бюро. Національна академія наук України залишається провідним і координаційним науковим центром країни. Установи НАНУ розташовуються по всій території держави. Найбільше їх у Києві. У Західному науковому центрі діють 18, у Північно-Східному — 16 установ НАНУ. НАНУ має багато чинних угод з академіями наук, авторитетними науковими товариствами і провідними університетами Росії, Європи, США, ін.

У першій половині 90-х років більш як у 20 разів зросла кількість прямих угод про співробітництво між зарубіжними та українськими науковими центрами. Лише 1994 р. у США, Німеччині та інших країнах вийшло понад 20 монографій вчених НАН України.

Наукові розробки Національного космічного агентства України дозволяють досліджувати й освоювати космічний простір. Україна бере участь у міжнародній програмі ракетно-космічного комплексу морського базування "Морський старт" і "Глобалстарт".

Відчутні зміни відбулися в галузі гуманітарних наук. Спираючись на досягнення світової науки, активізується тематика досліджень, розпочалася робота з підготовки фундаментальних праць з історії українського народу, культури, літератури. В Україні створено національну систему атестації наукових кадрів.

У грудні 1998 р. уряд прийняв Постанову "Про розвиток фундаментальних наук", де конкретно сказано про фінансування провідних галузей науки, які є пріоритетними для України. Україна була, є і, сподіваємось, буде однією з авторитетних держав у науковому світі.

Освіта й наука повинні стати гарантом динамічного розвитку, престижу й безпеки України. Для цього органи державної влади мають зупинити руйнівні процеси в цих сферах духовного життя суспільства, надати вагому допомогу в їхньому реформуванні й перетворити освіту й науку в пріоритетні галузі економіки.

3. Процеси оновлення суспільства в українській літературі

Процеси оновлення суспільства широко охопили також українську літературу. Складними і суперечливими є нині шляхи її розвитку. Письменники звільняються від догматів комуністичної ідеології. Йде переоцінка суспільних ідеалів, історичних подій. Все більшої сили набуває публіцистика, яка дає можливість майстру слова чітко висловити свою громадянську позицію. Доречно відзначати наповнену високим громадянським пафосом творчість О. Гончара, І. Драча, Д. Павличка, П. Мовчана, В. Яворівського, І. Дзюби, Р. Лубківського, Р. Іваничука, О. Сизоненка, О. Мусієнка, Ю. Щербака, С. Плачинди, П. Осадчука та ін. Після Чорнобильської катастрофи з'явилися публіцистичні поеми "Вибух" С. Йовенко, "CiNf" Б. Олійника, повісті "Чорнобиль" Ю. Щербака, "Марія з полином у кінці століття" В. Яворівського та ін. Не обминули публіцисти і трагічну тему Афганістану, який забрав життя тисяч синів України, а також тему голодомору 1932-1933 pp. та ін. Широко розгорнув публікації з призабутої спадщини академік М. Жулинський.

Вагомий внесок у відтворення історичної пам'яті та повернення забутих імен діячів культури і мистецтва зробили Спілка письменників України та її друковані органи: газета "Літературна Україна", часопис "Вітчизна", "Жовтень" (з 1990 р. - "Дзвін"), "Київ", "Прапор" (з 1991 р. - "Березіль"), "Дніпро", "Всесвіт", академічні журнали "Радянське літературознавство" (з 1990 р. — "Слово і час"), "Український історичний журнал", "Народна творчість і етнографія", тижневик "Україна" та щоквартальник "Пам'ятки України".

Завдяки цим виданням почали повертатися в українську літературу раніше заборонені імена письменників та їх твори, твори мистецтва, творчість митців діаспори, історичні дослідження. Так, зокрема, газета "Літературна Україна" відкрила рубрику "Сторінки призабутої спадщини". З'явилися нові розвідки, були опубліковані твори Б. Лепкого, Г. Чупринки, М. Зерова, М. Куліша, В. Винниченка, М. Драй-Хмари, П. Савченка, Г. Михайличенка, В. Симоненка, В. Стуса, І. Світличного, Є. Верстюка, Ігоря і Ірини Калинець, В. Голобородька та ін. Повернувся на рідну землю письменник і правозахисник М. Руденко.

Велику справу зробив журнал "Пам'ятки України", започаткувавши рубрику, в якій наводилися бібліографічні матеріали про незаслужено забутих українських краєзнавців, проблемні статті істориків М. Брайчевського, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Ф. Шевченка. Часопис "Жовтень" ("Дзвін") у 1988 р. публікував уривки з тритомної праці Д. Яворницького "Історія запорізьких козаків". Для українського народу відкрилися незнані досі твори письменників української діаспори Є. Маланюка, Є. Плужника, Т. Осьмачки, І. Багряного, У. Самчука, І. Костюка, поетів-борців, які загинули у боротьбі з фашизмом, — О. Теліги, О. Ольжича (Кандиби). Ці два процеси сприяли формуванню у читача цілісного враження про українську літературу, повертали українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний досвід.

У 1988 р. часопис "Київ" започаткував публікацію "Споминів" видатного українського історика М. Грушевського, а утворена згодом Археографічна комісія при АН УРСР почала готувати видання капітальної праці вченого — його багатотомної "історії України- Руси". У 2001 р. прийнято рішення про публікацію всієї наукової спадщини М.С. Грушевського в найближчі 10-15 років.

У цей час побачили світ твори українських письменників: поема "Маруся Чурай" та інша поезія Л. Костенко, поема "Чорнобильська мадонна" І. Драча, документальна повість "Чорнобиль" Ю. Щербака, публіцистика І. Дзюби, низка творів В. Шевчука, Є. Гуцала, М. Вінграновського, В. Дрозда, Р. Федоріва, Р. Іваничука, М. Ру- денка та ін.

У 1992 р. Кабінет Міністрів України затвердив новий склад Комітету з присудження державних премій ім. Т. Шевченка, до якого увійшли провідні діячі культури О. Гончар (голова), Ю. Мушке- тик, І. Драч, А. Мокренко та ін. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної України стали в'язень сталінських концтаборів Б. Антоненко-Давидович (посмертно), видатний письменник-еміг- рант, автор першого в світі широкомасштабного роману про злочини тоталітаризму "Сад Гетсиманський" І. Багряний (посмертно), дисиденти І. Калинець, Т. Мельничук, а також П. Мовчан, Р. Лубків- ський, публіцист С. Колесник, літературознавець М. Жулинський, художник М. Максименко та ін. Вагоме слово майстрів красного письменства звучало з трибуни Верховної Ради, на мітингах та масових громадських зібраннях.

Незалежна Українська держава стала запорукою вільного розвитку літератури: прози, поезії, драматургії. З'явились неупереджені твори молодих українських літераторів. Серед них виділяються П. Селецький, О. Орос, О. Виженко, П. Кралюк, С. Українець, В. Мас-терова, І. Римарук, В. Герасим'юк тощо.

Сучасна літературна молодь замислюється над етимологічними проблемами української душі крізь призму відновлювальної етноге- нетичної пам'яті. Так, в історіософічній ліриці П. Селецького ("Новітня казка про Івана Побивана" та ін.), С. Українець ("Плач полонянок", "Сповідь і спокута Петра Калнишевського"), О. Чекмишева ("Ворог", "Мазепа") та в інших творах стали відчутними досить жорсткі неореалістичні інтонації. Історія для цих авторів — не предмет захоплення, а суворий урок, без засвоєння якого неможливе самоствердження українства як повноправного володаря свого життя.

Продовжують плідно працювати в українській літературі визнані майстри слова І. Драч, В. Крищенко, І. Калинець, М. Луків, Р. Івани- чук, П. Перебийніс, Р. Федорів, Є. Сверстюк, В. Захарченко та багато інших.

Плюралізм, багатогранне художнє відтворення світу неможливі без визнання новаторських форм, зокрема тих, що дістали назву авангард. Нарешті стало доступним людям те нетрадиційне, що запроваджувалося в художній творчості ще на початку XX ст. і від чого через догматичну ідеологію тоталітарної системи вони були відсторонені впродовж значного часу.

Незважаючи на тяжку видавничу кризу, наша література в її кращих зразках упевнено долає успадковану від тоталітарних часів неповну конструктивність і органічно інтегрується в європейську. Як зазначив письменник Р. Іваничук, у літературі розгорілися баталії між посттоталітарними модерністами і старими традиціоналістами. Молоді письменники протестували проти зашореності, ранжирності, заангажованості, соцреалістичного казенного мундира, в який більшовицька система насильно одягала творців.

4. Проблеми українського театрального мистецтва і кіно

Багато проблем постало перед українським театром, який дедалі більше втрачає національну специфіку. За першу половину 90-х років в Україні створено понад 70 театрів-студій, з яких лише 13 — українські. Всі театри музкомедії — російськомовні, оперні, крім Київського і Львівського . Більшість музично-драматичних театрів Сходу і Півдня України були двомовними, однак частка українського репертуару була незначною.

Сучасний період у театральному житті України позначений кількома особливостями. По-перше, це вибух театральної творчої активності: тільки 1989 р. в Києві виникло понад 100 театрів-студій різного рівня (більшість з них проіснувала недовго). По-друге, урізноманітнення репертуару українських театрів. У 1995 р. лише в Києві відбулося понад 100 прем'єр. По-третє, повернення до репертуару після тривалого замовчування п'єс В. Винниченка, Л. Ста-рицької-Черняхівської, О. Олеся та ін. По-четверте, поновлюється традиція в українському театральному мистецтві. В Україні проходять театральні фестивалі, названі "Березіль". Під час"Березіля- 95" водночас виступало близько 30 театрів, було зіграно 50 спектаклів.

Створення і функціонування нових театрів дозволяє сподіватись, що з часом кількість переросте у якість. Тільки в Києві почали успішно працювати (глядачів не бракує) такі цікаві театри, як: Молодий театр; Театр на Подолі; Театр-кафе "Колесо" (в цьому театрі ставиться по-новому прочитана п'єса П. Саксаганського "Шантрапа"); перший приватний театр "Браво"; театр-модерн "Сузір'я" та ін. Репертуар театрів дуже різноманітний, але найбільш популярна мелодрама.

Однак, незважаючи на економічні негаразди, національний театр розвивається. Після скасування цензурних обмежень провідні драматичні театри — Київський ім. І. Франка та Львівський ім. М. Заньковецької — здійснили низку талановитих постановок, які увійдуть до скарбниці театрального мистецтва. Стали україномовними багато обласних театрів.

Розвиток театрального мистецтва у 90-х роках — на початку XXI ст. пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як Р. Віктюк, І. Борис, С. Данченко, С. Мойсеєв, В. Петров, Б. Шарварко ін. Світове визнання і славу здобув Р. Віктюк. На думку діячів театру, він як режисер-новатор визначив театральну естетику XX ст.

Український театр впевнено завойовує позиції на європейському культурному просторі, що засвідчують гастролі Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка у Німеччині, Львівського академічного театру ім. М. Заньковецької — у Великоб- ританп, а також участь наших театрів у фестивалях в Единбурзі, Салоніках, Каїрі, Лахорі, Торуні. Національна опера, театри опери та балету Дніпропетровська, Донецька, Львова, Одеси, Харкова гастролюють в Італії, Іспанії, Португалії, Франції. Голоси вітчизняних співаків А. Кочерги, В. Лук'янець, В. П'ятнички звучать в стінах Метрополітен опера, Віденської та Женевської опери. Починаючи з 1991 р., на базі Львівського державного театру опери і балету ім. І. Франка проводяться раз на три роки міжнародні конкурси співаків імені Соломії Крушельницької. В конкурсі беруть участь провідні співаки не лише України, а й багатьох зарубіжних країн, що важливо і престижно для пропаганди музичного мистецтва України. Місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету став Донецьк. На сцені Національної опери набуває авторитету і визнання Міжнародний конкурс артистів балету ім. Сержа Лихваря.

Лише в січні 2000 р. балетний колектив Національної опери України показав дві прем'єри-балети "Вікінги" видатного сучасного українського композитора Є. Станковича і "Жар-Птиця" класика музичної культури XX ст. І. Стравінського, українця за походженням.

Загальна криза в державі позначилась і на кіномистецтві. Зникли багатолюдні черги до кас кінотеатрів, скоротилась кількість гля- дацьких залів. Малі зали більшості кінотеатрів були віддані комерційним структурам. Нині, порівняно з 1990 p., виробництво фільмів скоротилося в 10 разів, а чисельність кіноустановок — на одйу третину. Якщо в 1990 р. кожний житель України відвідував кінотеатр 10 разів на рік, то вже 1996 р. — лише 0,4 рази. Поступово із свідомості громадян України зникає поняття "рідне кіно". В Україні немає свого фільмофонду і державного кіномузею, низький рівень кіноосвіти. Майже зникла кінопреса (журнали "Новини кіноекрана", "Вавилон").

Проте зміни в українському кіно все ж відбуваються. Здійснюється підготовка режисерів і сценаристів, створюються україномовні фільми. Широке визнання здобули фільми, створені в Україні наприкінці 80 — на початку 90-х років. Серед них "Лебедине озеро. Зона" С. Параджанова та Ю. Ільєнка, "Голод — 33" О. Янчука. Фільм "Лебедине озеро. Зона" в 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди престижного кінофестивалю в Каннах. Фільми "Фучжоу" О. Ільєнка, "Астенічний синдром" К. Муратової та "Голос трави" Н. Мотузко мали значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні. Успіхом вітчизняних кінематографістів став фільм В. Криштофовича "Приятель небіжчика", який був представлений у престижній програмі "Двотижневик кінорежисера" у Каннах. Ним зацікавився французький кіноаматор Ален Делон, який, перебуваючи у Києві, зазначив: "Я готовий зніматися в українському кіно".

У 1991 р. постановою Кабінету Міністрів України було створено Державний фонд української кінематографії, керівником якого призначено відомого кінорежисера Ю. Ільєнка. Цього ж року у Чернівцях відбувся перший Всеукраїнський кінофестиваль, присвячений пам'яті І. Миколайчука. На ньому демонструвалося 20 документальних, науково-популярних та анімаційних фільмів. Головний приз одержав фільм "Голод — 33", який створив на студії ім. О. Довженка режисер О. Янчук. Високу оцінку і призи на фестивалі здобули фільми "Українці: Віра" режисера В. Шматолохи (Київнаукфільм), анімаційний "Страшна помста" режисера М. Титова, художника Н. Гузь. Лауреатами фестивалю стали актори Б. Ступка, Є. Герма- нова з Росії та Й. Поллаку з Ізраїлю.

У березні 1995 р. проведено кіновернісаж "Нове українське кіно" у Москві, який стартував показом повнометражного документального фільму "Прощавай, СРСР" режисера О. Роднянського. В його програмі 16 повнометражних ігрових фільмів, 11 документальних, 12 анімаційних та 5 короткометражних дебютних картин, знятих останнім часом на київських та одеських студіях. Серед них — стрічки як знаних режисерів — М. Іллєнка, В. Дахна, М. Мащенка, А. Сирих, так і молодих талановитих постановників С. Маслобой- щикова, В. Кастеллі, О. Чорного, В. Домбровського та ін.

Позитивним явищем в українському кінематографі стали багатосерійні фільми за творами класиків української літератури. Це, зокрема, "Сад Гетсиманський" за мотивами творів І. Багряного, "Пастка" І. Франка, "Царівна" О. Кобилянської. Схвально було сприйнято українським глядачем показ у 1997 р. багатосерійного телефільму "Роксолана". У 1994 р. кіностудія ім. О. Довженка одержала статус Національної. Важливою подією стало створення Спілки кінематографістів.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал