Навчальний посібник до курсу за вибором для 11 класів суспільно-гуманітарного напряму загальноосвітніх навчальних закладів



Сторінка5/14
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.84 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
3. Культура України під час кризи радянської системи (60-80-і роки)

60-80-і роки — один із складних і суперечливих періодів у розвитку української культури. Не маючи своєї державності, перебуваючи в міцних лещатах тоталітарного режиму, їй довелося долати шалений опір комуністичної диктатури, будь-які заборони, а нерідко і репресії. Це притупляло творчий потенціал українського народу, гасило ініціативу, змагання різних ідей і напрямів у культурі, виснажувало духовні сили народу, що не могло негативно не позначитися на рівні, якості, темпах розвитку культури в цілому та кожної з її складових зокрема.

У 60-80-і роки продовжувався розвиток і вдосконалення системи народної освіти. У 60-і роки був запроваджений восьмирічний всеобуч, а в 70-ті — завершено перехід до загальної середньої освіти. Причому середній всеобуч запроваджувався не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас було внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. Адже в країні дошкільне виховання дітей, що передбачає відповідну підготовку їх до школи, здійснювалося в мережі дошкільних дитячих закладів — складовій частині системи народної освіти. З 1960 р. в республіці почали діяти школи-інтернати, а з 1962 р. — школи подовженого дня. Так, у 1964 / 65 навчальному році школами з подовженим днем було охоплено понад 517 тис. учнів, у 545 шко- лах-інтернатах навчалося 221 тис. дітей. Щоб охопити якомога більше молоді, органи народної освіти розширили мережу вечірніх, змінних та заочних шкіл. Так, у 1965 р. без відриву від виробництва здобували освіту майже 1262 тис. осіб. Зокрема, для учнів, які мали великий практичний досвід роботи, для одержання восьмирічної освіти було організовано класи зі скороченим терміном навчання. Якщо в 1970 р. в Україні середню освіту одержали 651 тис., то в 1980 р. - 924 тис. осіб.

На перший погляд, кількісні показники свідчили про благополучний розвиток загальнообов'язкової освіти. Одночасно поширювалася централізація управління освітою. В 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, яке взяло ряд основних функцій Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його автономію. Далі політизу- вався і русифікувався навчально-виховний процес. З 1972 р. — в усіх середніх школах була введена обов'язкова початкова військова підготовка. Все менше ставало шкіл з українською мовою навчання. А в деяких великих містах, особливо Донецького регіону, вбни зовсім зникли. Тривогу за стан рідної мови викликав і той факт, що починаючи з 1964 / 65 навчального року, у старших класах на російську літературу стали відводити 300, а на українську — 175 годин. (До цього було відповідно по 345 годин). Тобто офіційна влада далі стимулювала процес русифікації української школи. Про те, що освіта стала об'єктом форсованої русифікації свідчать такі дані: якщо в 1960-1961 навчальному році школи з українською мовою навчання охоплювали 68,7 % учнів, то в 1970 / 71 — 60,4 %, в 1976—1977 — 57,8 %. А російською мовою навчалися відповідно — 30,4 %, 38,8 %, 41,3 %. Ці факти свідчать про те, що в умовах командно-адміністративної системи національної школи в Україні не існувало. Мається на увазі школа в такому розумінні, як її трактують у цивілізованих демократичних країнах, де учням не тільки дають знання, а й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу.

Технічний рівень виробництва, що швидко зростав у післявоєнні роки, висував дедалі вищі вимоги до підготовки кадрів працівників для всіх галузей народного господарства. Досвід показав, що однією з найефективніших форм підготовки нового поповнення робітничих лав є професійно-технічні училища, які поряд з професією надають молодим робітникам і середню освіту. Всього в училищах і школах професійно-технічного навчання України наприкінці 50-х років налічувалось понад 210 тис. учнів. Крім того, сотні тисяч робітників щороку набували кваліфікацію або підвищували свій культурно-технічний рівень безпосередньо на виробництві через широко розгалужену систему виробничого навчання — в школах передових методів праці, на виробничих технічних курсах, а також у вечірніх і заочних школах, технікумах, інститутах. На кінець 50-х років майже половина робітників промислових підприємств була охоплена різними формами виробничо-технічного навчання.

Відповідно до постанови Верховної Ради СРСР 1984 р. усі професійно-технічні училища перетворюються на єдиний тип навчального закладу — середні професійно-технічні училища. На 1987 р. в Україні функціонувало понад 1200 професійно-технічних училищ усіх видів, де навчалося понад 710 тис. учнів. На кінець 80-х років більш ніж 80 % нового поповнення робітничих колективів — випускники профтехучилищ.

Господарські реформи, впровадження нової техніки в народне господарство, розвиток освіти і культури потребували дедалі більше спеціалістів з вищою та спеціальною середньою освітою, а отже, збільшення кількості вузів і технікумів. Лише за 5 років — з 1961 по 1966 р. — у 132 вузах і 697 технікумах України набір збільшився у 1,5 раза. У них навчалося 1336 тис. студентів і учнів. Кращим випускникам середніх шкіл та профтехучилищ надавалися пільги при вступі до вузів і технікумів.

Протягом 60-х років Луганський машинобудівний та Краматорський індустріальний вечірні інститути було реорганізовано в стаціонарні вузи, Донецький індустріальний — у політехнічний, Київський фінансово-економічний — в Інститут народного господарства, Запорізький сільськогосподарського машинобудування — в машинобудівний та ін. Крім того, з метою забезпечення України мистецькими кадрами в Харкові у 1963 р. відкривається Інститут мистецтв. На основі Донецького, Симферопольського і Запорізького педінститутів були створені університети. У 1969 р. було засновано Київський інститут культури, в 1972 р. Симферопольський, а в 1985 р. — Запорізький. У 1986 / 87 навчальному році в республіці працювало 146 вищих навчальних закладів проти 135 у 1960 / 61 навчаль- ному році, а кількість студентів збільшилася з 417 тис. до 850 тис. Зросла кількість професорсько-викладацького складу, підвищилася його кваліфікація.

Особлива увага протягом 60-80-х років приділялася підготовці фахівців з нової техніки, зокрема інженерів з автоматизації виробничих процесів, хімічного машинобудування, технології пластмас, штучного волокна. Було розпочато підготовку інженерів з таких спеціальностей, як електронні прилади, промислова електроніка, обчислювальна техніка, електроакустика, механізація обліку й обчислювальних робіт.

На загальнотехнічних факультетах підготовка інженерно-техні- чних кадрів без відриву від виробництва здійснювалась у два етапи. Перший етап навчання, що охоплював перші курси, давав загальнотехнічну і загальнотеоретичну підготовку, другий — фахову на старших курсах вузів.

У 1969 р. у ряді вузів створені підготовчі відділення, слухачі яких, успішно склавши екзамени, зараховувалися студентами вищих навчальних закладів. Це сприяло вступу до вузів моЛоді з робітників, колгоспників, демобілізованих з армії. Загальна кількість слухачів підготовчих відділень в Україні становила на кінець 80-х років понад 20 тис. осіб.

Розширилась і поліпшилась підготовка спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Якщо в 1960/61 навчальному році в Україні налічувалося 595 середніх спеціальних навчальних закладів, то в 1986/87 навчальному році — 733. Контингент учнів у них збільшився відповідно із 398 тис. до 805 тис. Ці заклади готували фахівців із 370 різноманітних професій.

Удосконалення вищої та середньої спеціальної школи дало позитивні результати. Значно збільшився обсяг випуску фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою. За 1960-1980 pp. вузи республіки підготували 453,5 тис., а технікуми — 742,8 тис. спеціалістів для всіх галузей народного господарства і культури країни. У народному господарстві в 1966 р. працювало понад 2,3 млн. фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою.

Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній рівень населення України. На 1987 р. кількість населення з вищою та середньою (повною й неповною) освітою становила понад 28 млн. чоловік при загальній кількості населення понад 52 млн. чол. Цю освіту мали 84 % зайнятого населення. В цілому вища і середня спеціальна школи виконували покладене на них важливе завдання підготовки кадрів для економіки, науки й культури.

У 60-80-ті роки XX ст. не обійшлося без помилок, грубих порушень і в галузі освіти. Політика "злиття націй", гаслом якої було "відмирання національних мов"1 — причина того, що в республіці залишилося менше половини шкіл з українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Були повністю ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мовами навчання, а вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже повністю перейшли на російську мову.

Проте, відзначаючи перекручення та помилки в розвитку системи народної освіти протягом 60-80-х років, слід, водночас, не забувати й того, що попри всі негативні явища радянська школа забезпечила всім трудящим доступ до знань, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати в країні, в тому числі й в Україні, масову неписьменність і запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий і культурний потенціал.

У другій половині 60-80-х pp. зазнала певних реформацій і наука України, що не могло не позначитися на її дослідженнях. Зростала і вдосконалювалася мережа науково-дослідних установ, розгорталися нові напрями й форми її діяльності, збільшувалась чисельність наукових кадрів. На середину 60-х років Україна мала розгалужену мережу науково-дослідних установ, кількість яких постійно збільшувалась. Лише протягом 1959-1965 pp. у республіці було створено 73 наукові установи. Усього в цей період діяло понад 830 наукових установ, у яких працювало 95 тис. чол., з них близько 2 тисяч мали ступені доктора і майже 20 тис. — кандидата наук. Чисельність наукових працівників на Україні в 1989 р. становила — 220 тис. чол., кожен другий був зайнятий в галузі технічних наук. Основним науковим центром залишалася Академія наук. Згідно із статутом 1963 р. вона підпорядковувалася Раді міністрів УРСР та президії АН СРСР. Якщо в 1965 р. до республіканської академії наук входило понад 50 науково-дослідних установ, у яких працювало 21 тис. чол., у тому числі 6800 наукових співробітників, то на початок 1985 р. в її складі було 78 наукових установ і 74 підприємства дослідно-конструкторської і виробничої бази. В них працювало понад 85 тис. наукових співробітників, у тому числі 1330 докторів і 8549 кандидатів наук, 130 академіків і членів-кореспондентів АН УРСР.



У 60-70-ті роки Академія наук України складалася з трьох секцій, що об'єднували 9 відділів (згодом — відділення). У на-ступні роки було створено ще три відділення. Провідні напрямки досліджень визначалися секціями наук: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних та біологічних, а також суспільних. З метою піднесення рівня регіональної науки в 70-80-і роки було створено 6 наукових центрів — Дніпропетровський, Донецький, Західний (Львів), Харківський, Південний (Одеса) та Північно-Західний. В установах Академії наук УРСР збільшувалася чисельність науковців. Якщо в 1960 р. їх нараховувалося 3,6 тис., то в 1985 р. — 15,3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за той час у 5,5 раза. Проте, якщо Академія наук республіки у 20-30-ті роки була мозковим центром, генеральним штабом української національної культури, а її керівники — від Вернадського до Богомольця — не лише відчували особисту причетність до української культури, а й були генераторами ідей її розвитку, втілювали національну культурну самосвідомість, то після війни цю роль Академія наук втратила. Це не могло не позначитися на ефективності наукових розробок. Відкриття й розробки, які не мали аналогів в світі, були здійснені вченими-математиками. В Інституті теоретичної фізики АН УРСР діяла школа математичної фізики на чолі з М. Боголюбовим. Розвиток кібернетики в ці роки нероздільний з ім'ям В. Глушкова. Плідно працювали вчені під керівництвом Л. Ландау (ядерна фізика), Б. Патона (зварювання металів), І. Францевича (проблеми матеріалознавства). З 1960 р. у розпорядженні вчених-фізиків — ядерний реактор, з 1966 — найбільший в Європі лінійний прискорювач електронів. Вагомий внесок у розвиток наукових досліджень робили працівники галузевої та вузівської науки, зокрема, Київського, Львівського, Харківського, Донецького та Дніпропетровського університетів. Проте в розвитку точних наук були і невирішені проблеми. Вчені Інституту теоретичної фізики АН УРСР так і не могли досягти міжнародного рівня обміну результатами наукових досліджень. Часто наукові відкриття не доходили до виробників. Так, на підприємствах республіки вони впроваджувались лише на 15-20%. Це гальмувало технічне переозброєння промислового виробництва. Значна кількість розробок, що виконувалися відомими науково- технічними інститутами, не відповідала світовим науково-технічним досягненням, а створена на їх основі техніка за своїм рівнем і економічним ефектом поступалася кращим світовим зразкам. Жорстке планування з постійно зростаючими показниками зумовлювало низьку спроможність економіки та суспільства використовувати досягнення науково-технічної революції, штовхало на пошук екстенсивних, а не інтенсивних шляхів розвитку. Наукові розробки впроваджувались здебільшого тим же методом адміністративного тиску,,наказу, розпорядження. Велика кількість наукових досягнень, технологій, винаходів і розробок циркулювали лише в науковому середовищі, не знаходячи попиту в сфері виробництва. Винятки становили тільки розробки в інтересах військово-промислового комплексу і великі наукові проекти загальнодержавного значення.

Не сприяла плідній праці й морально-політична атмосфера, що культивувалася як у суспільстві, так і в творчих колективах зокрема. Немало вчених за вільнодумство зазнавали репресій. За тотального одержавлення суспільних відносин творча особистість заганялася в ситуацію, коли вона не могла говорити і писати те, що хотіла, і не хотіла писати і говорити те, що могла. Це породжувало конформізм, пристосовництво, несприйняття чужих думок, нетерпимість до інакомислення.

Такі негативні явища, як догматизм, схематизм, певний відступ від історичної правди, утруднювали також розвиток суспільних наук. Керівні партійні органи ставили за мету ще більше зміцнити монополію своїх генсеків та їх однодумців на інтерпретацію марксизму- ленінізму, завдань усіх наук. І як наслідок цього посилився диктат у суспільних науках, а нетерпимість щодо інакомислення набула дедалі більш авторитарних форм.

Незважаючи на тоталітарний контроль, українськими вченими- економістами, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями в 60-80-ті роки було опубліковано ряд цікавих наукових розробок. Так, історик М. Брайчевський написав кілька глибоких розробок із давнього історичного минулого України, зокрема "Коли і як виник Київ", "Походження Русі", "К происхождению древнерусских городов". У Торонто в 1972 р. вийшла друком його праця "Приєднання чи возз'єднання", де було піддано критиці офіційну інтерпретацію Переяславської угоди, що була викладена в "Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією, 1654-1954 pp.", і діячів козацької державності. У 1979 р. завершив свою історико-філософську працю "Лист до російських та українських істориків" філолог Ю. Бадзьо. У цій праці автор заперечує теорію "триєдиного походження трьох слов'янських народів — російського, українського та білоруського". Нестандартно підходили до вивчення історичного минулого українського народу та його культури історики 0. Апанович, Я. Дзира, О. Компан, І. Бойко, філософ Є. Пронюк, літературознавці Є. Кирилюк, І. Дзюба, Я. Махновець та ін. Повністю підконтрольною в умовах тоталітарного режиму виявилася література. У другій половині 60-80-х років ЦК КПРС, ЦК Компартії України прийняли ряд постанов з питань літератури, в яких партійні організації зобов'язувалися посилити непримиренну боротьбу з будь-якими проявами українського буржуазного націоналізму, національної обмеженості і місництва. Посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію супроводжувалось репресіями 1965-1966 pp. Одночасно відбувся масштабний ідеологічний поворот. Газети зарясніли статтями, спрямованими проти "буржуазної ідеології" та "українського буржуазного націоналізму". Пожорсто- кішала цензура. ЦК КП України ухвалив низку таємних постанов, стосовно виправлення "ідеологічних помилок" у роботі деяких журналів ("Вітчизна", "Жовтень" та ін.), київської кіностудії ім. О. Довженка. Тривала прихована ідеологічна "чистка" редакцій газет, журналів, видавництв, інститутів гуманітарного профілю, Академії наук УРСР. Усе це нагадувало сталінські ідеологічні "чистки" 40- 50-х років.

Відлига, що тривала менше 10 років, позначилася тією чи іншою мірою на творчості багатьох письменників, демократизуючи і, гуманізуючи її. Протягом 60-х років письменники України написали чимало прозаїчних творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі. За цей час вийшли романи "Вир" Г. Тютюнника, "Правда і кривда" М. Стельмаха, "Сестри Річинські" І. Вільде, "Дикий мед" Л. Первомайського, "День для прийдешньо- I го" П. Загребельного, трилогія "Вишневий сад" В. Бобляка, "Крапля крові" Ю. Мушкетика, "Остання шабля" М. Руденка, "Людина живе двічі" Ю. Шовкопляса та ін.

Чутливою до новизни життя, змін, що відбуваються у психології нашого сучасника, була українська поезія. Значними поетичними явищами стали збірки "Полудень віку" і "Листи на світанні" А. Малишка, "Ми — свідомість людства" П. Тичини, "Італійські зустрічі" М. Бажана, поезії П. Воронька, М. Нагнибіди, Д. Павлич- ка, Л. Первомайського, І. Муратова та ін.

На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління письменників-шестидесятників. Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали національно-культурневідродження України. Інтерес читачів викликали збірки поезії Ліни Костенко "Проміння землі" (1957 p.), "Вітрила" (1958 p.), "Мандрівки серця" (1961 p.). Побачила світ перша збірка В. Симоненка "Тиша і грім" (1962 p.), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. Позитивні відгуки в 1962 р. одержали перші збірки поезії І. Драча "Соняшник" та М. Вінграновського "Атомні прелюди". До них приєдналася велика група творчої молоді, що прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. До цієї когорти належать поети Б. Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк.

Наприкінці 60-х років вийшли три збірки Миколи Руденка: "Всесвіт у тобі", "Сто світил", "Оновлення". Всі вони одразу по виході були заборонені, як і попередні збірки. Автора заарештували. Перебуваючи в ув'язнені, психіатричній лікарні, поет пише цикл віршів "Я вільний", поему "Хрест", збірки лірики "Прозріння", "За гратами".

Із початку 70-х років проводиться цілеспрямована русифікація. Інтереси зміцнення централізованої держави вимагали здійснення курсу на "зближення нації", тобто нівелювання національних особливостей. У грудні 1972 р. було гучно відсвятковано 50-річчя утворення СРСР. У промові Л. Брежнєва, присвяченій цій даті, говорилось про те, що завершилось формування нової історичної спільноти — радянського народу і національне питання в Радянському Союзі вирішено раз і назавжди.

З новою силою проводилась систематична політика розширення вживання російської мови в Україні та обмеження сфери вжитку української. Влада використовувала прямі та непрямі засоби, щоб змусити людей користуватися російською мовою. Найцікавіші, найважливіші публікації в Україні виходили російською мовою. Питома вага науково-технічних публікацій, що виходили українською мовою в УРСР, складала лише 20 %. Технічні вузи перейшли майже виключно на російську мову викладання. У роботі "Інтернаціоналізм чи русифікація" Іван Дзюба навів численні приклади витіснення української мови. На великому документальному матеріалі він обгрунтував важливість і місце національного питання в повоєнну добу, наголосив, що воно є водночас питанням і соціальним, і загальноісторичним.

Політика русифікації зустріла опір. На знак протесту 11 травня 1968 р. в Києві, біля могили Т.Г. Шевченка,здійснив акт самоспалення Василь Макух — батько двох дітей. Набули поширення такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій.

У 1966 р. зі своєю першою "самвидавівською" роботою "Правосуддя чи рецидиви терору?" виступив молодий журналіст В. Чорновіл. У 1967 р. він видав у Парижі збірку "Лихо з розуму", де розповідалось про арешти на Україні, за що його самого було заарештовано і засуджено. У січні 1970 р. почав виходити нелегальний журнал "Український вісник" (вийшло всього 6 номерів), редактором якого теж був В. Чорновіл. У самвидаві поширювалися есе В. Мороза "Хроніка опору", "Із заповідника імені Берія", твір Є. Сверстюка "Собор у риштованні", М. Осадчого "Більмо", твори І. Калинця, В. Стуса та ін., а також листи-протести до партійних і державних керівних органів, спрямовані проти нищення пам'яток української культури, проти репресій, русифікації та нівелювання особистості.

Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати. Проте у 1970 р. починається нова хвиля репресій. У червні 1970 р. — другий арешт В. Мороза та ЗО його однодумців. У січні-травні 1972 р. відбувся справжній розгром опозиційної інтелігенції: арештовано сотні (В. Чорновола [вдруге], Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Калинця, І. Дзюбу, В. Стуса та ін;); багатьом винесено суворі вироки. Співробітників інститутів, редколегій, університетів, яких підозрювали в "неблагонадійних" поглядах, викинули з роботи. Свою роль й цих драматичних подіях відіграло, очевидно, і засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося ЗО грудня 1971 р., на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву.

У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка, яку очолив Микола Руденко. Остання виникла 9 листопада 1976 р. для сприяння виконання Гельсінських угод і пізніше нараховувала 41 особу (Л. Лук'яненко, І. Канди- ба, О. Бердник, П. Григоренко та ін.).

1978 р. у зверненні 18 українських політв'язнів, які перебували в мордовських таборах, пролунав заклик до "виходу України зі складу так званого СРСР і створення незалежної демократичної української держави". На початку 80-х років, навіть під час широ- корозрекламованої "перебудови" та "нового мислення" репресії не стихали. В 1986 р. заарештований активний діяч правозахисного руху П. Проценко, в таборах загинули В. Стус, Ю. Литвин, О. Тихий, В. Марченко, Г. Снегірьов та ін.

Письменники України попри всі труднощі, переслідування і репресії продовжували працювати над історичною та сучасною тематикою. Г. Снегірьов підготував у 70-ті роки повість "Ненько, моя ненько" про процес "Спілки визволення України", яка вийшла за кордоном. Справжнім шедевром був видрукуваний у 1980 р. віршований роман Л. Костенко "Маруся Чурай", що в яскравих образах змальовує епоху Б. Хмельницького.

1981 р. у видавництві "Молодь" вийшла збірка "Лебеді материнства" В. Симоненка. У ній — поезії, новели, гумористика, публіцистика видатного поета і прозаїка.

Із політичного забуття в Україну на початку 90-х років повернулося ім'я талановитої поетеси І. Ратушинської, засудженої в 70-ті роки за "антирадянську діяльність" на 7 років виправно-трудової колонії суворого режиму та 5 років заслання.

У 60-80-і роки українська література поповнилася творами відомого письменника О. Гончара ("Тронка", "Циклон", "Собор", "Берег любові", "Твоя зоря", "Чорний яр"), романами М. Стельмаха ("Чотири броди", "Дума про тебе", "Правда і кривда"), П. Загребельного ("Розгін", "Диво"), В. Дрозда ("Катастрофа"), І. Білика ("Меч Арея"), В. Земляка ("Лебедина зграя", "Зелені млини"), І. Чендея ("Березневий сніг"). Інтерес громадськості викликала творчість романістів історичного спрямування Р. Іваничука ("Місто", "Черлене вино", "Манускрипт з вулиці Руської"), Ю. Мушкетика ("Крапля крові", "Позиція"), Р. Федоріва ("Отчий світильник", "Кам'яне поле") та ін.

Чимало драматичних творів у 60-80-ті роки написав М. Заруд- ний: "Веселка", "Сині роси", "Мертвий бог", "Бронзова фаза", "Тил". За п'єсу "Тил" він удостоєний Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка (1978 p.). З кількома п'єсами виступив В. Минко — "Жених з Аргентини", "Давайте не будемо", "Комедія з двома інфарктами", "На душу населення", "Притча про шлагбаум", "Його величність — коровай". Великою популярністю у глядача користується комедія О. Коломійця на колгоспну тему — "Фараони". Добре відомі також його п'єси "Святі грішниці", "Перший гріх", "Прошу слова сьогодні", "Санітарний день", "Срібна павутина", "За дев'ятим порогом", "Двоє дивляться кіно", "Дикий ангел", "Голубі олені". За п'єсу "Дикий ангел" він удостоєний Державної премії СРСР. За п'єси "Голубі олені" та "Кравцов" — Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка. Згадаймо ще п'єси "У золотій рамі" і "Дівоча доля" Л. Дмитерка, "Маруся Чурай" Л. Костенко, збірку п'єс "Де тирса шуміла" А. Шияна.

Творчий доробок українських письменників, поетів і драматургів за 60-80-ті роки свідчить про посилення їхньої уваги насамперед до сучасних тем. їхня творчість сприяє вихованню національної самосвідомості українців, особливо молодих.

Певних успіхів досягла українська кінематографія. У 60-80-ті роки збільшилася кількість фільмів, випущених на екрани українськими кіностудіями. Якщо на початку 50-х виходило два-три фільми, то в наступні десятиріччя — 18-20 фільмів на рік. Про велику популярність кіно свідчить той факт, що щорічно кінотеатри відвідували в середньому близько 1 млн глядачів.

Саме в цей час відбулося відродження українського поетичного кіно, засновником якого був О. Довженко. Це був чи не найпотужніший напрям в умовах застою та репресій відновлення українського національного духу й української самосвідомості.

З середини 60-х років починається новий злет українського кіномистецтва. Широке визнання громадськості одержав, зокрема фільм "Тіні забутих предків" (1965 р.) за однойменним твором М. Коцюбинського, режисера С. Параджанова, геніального сина вірменської землі, для якого Україна стала другою батьківщиною. Цей кіношедевр про життя гуцулів тріумфально йшов по всьому світу, здобував славу Україні й тоді, коли С. Параджанов, морально понівечений, сидів у в'язниці.' На Міжнародному кінофестивалі в Аргентині кінострічка була удостоєна другої премії "Південний хрест". А сам Параджанов мріяв також зробити фільм "Intermezzo", знову ж таки за новелою М. Коцюбинського. Проте не вдалося. Після його арешту лінію поетичного кіно — імпресіоністичного кіноз-малювання реалій життя — продовжив кінорежисер Ю. Ільєнко у стрічці "Білий птах з чорною ознакою" та актор і кінорежисер І. Миколайчук — "Вавилон — XX". Перший з них на VII Міжнародному кінофестивалі в Москві був відзначений найвищою нагородою — золотою медаллю.

Саме з кінця 60-х років виходять фільми режисерів Л. Осики "Камінний хрест" (1968 р.) і "Захар Беркут" (1971 p.), В. Денисен- ка "Сон" (1964 р.), Л. Бикова "В бій ідуть тільки старики" (1974 p.), де вдало спробували свої сили в галузі кінодраматургії І. Драч та Д. Павличко.

Яскраво виражений національний характер, гостра проблематика більшості цих фільмів не знайшла підтримки у влади. Було заборонено для прокату фільми Ю. Ільснка "Криниця для спраглих", К. Муратової "Короткі зустрічі" та "Довгі проводи", М. Ра- шеєва "Заячий заповідник".

"Тіні забутих предків", "Камінний хрест", "Криниця для спраглих" — фільми, що чудово вписуються у світовий мистецький контекст, а це і є ознакою авангарду. Проте в кіно цей напрям брутально обірвали. Якби "Криниця для спраглих" вийшла своєчасно, тобто не була захованою від глядача понад двадцяти років, то у світовому кіно вона б зайняла місце як фільм феноменальний. Досить згадати стиль, зокрема вживання спеціального негативу (трактування чорного й білого) як кольору. Там багато було такого, що інші потім імітували. В. Балей згадує, як у Сан-Франциско після перегляду "Криниці для спраглих" один із глядачів сказав: "Я бачу подібність між "Криницею" та "Дзеркалом" Андрія Тарковського. На це Ю. Ільєнко відповів: "Так, подібність є, але треба дивитися на дату кожного фільму" ("Дзеркало" знято шістьма роками пізніше).

У 70-і роки в Україні широкого розвитку набуло мультиплікаційне кіно. Великим успіхом у дітей і дорослих користувалися високохудожні стрічки "Лікар Айболить та його друзі", "Як їжачок і ведмедик міняли небо", особливо серія фільмів про пригоди козаків: "Як козаки сіль купували", "Як козаки куліш варили", "Як козаки наречених виручали", "Як козаки на весіллі гуляли", "Як козаки олімпійцями стали" та ін.

Лише в другій половині 80-х років, прорвавши "залізну завісу", якою тривалий час монополістичне об'єднання "Союзекспортфільм" відгороджувло від зовнішнього світу національне українське кіно дістало можливість ознайомити зі своїми здобутками глядачів Європи, Америки і Канади. І відбулося це досить успішно. Фільми Ю. Ільєнка "Криниця для спраглих" та "Вечір на Івана Купала" впродовж двох років утримували високий рейтинг у вимогливих американських кінокритиків, а в 1989 р. викликали захоплення на престижному міжнародному кінофестивалі у Сан-Франциско. У 1990 р. кінострічка Ю. Ільєнка "Лебедине озеро. Зона" на Каннському міжнародному кінофестивалі була удостоєна двох головних призів Міжнародної федерації кінематографічної преси. Таке високе визнання українського кінематографа є свідченням того, що українська земля щедра на таланти, які здатні створювати фільми світового рівня.

Проте поряд із значними досягненнями українське кіно мало ряд творчих упущень. Не було подолано відторгнення його від національної проблематики. І досі мало фільмів, що виходять на екран українською мовою. Над подоланням цих недоліків, активно працюють наші кінематографісти.

Невід'ємною складовою театру і кіно, що доповнювала їх психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери, надавала усьому творові національного колориту, було українське музичне мистецтво. Його розвиток у другій половині 60-80-х років характеризується вдосконаленням усіх жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній, пісень, музики до театральних вистав і кінокартин.

Плідною була творчість композиторів старшого покоління А. Што- гаренка, Ю. Мейтуса, Г. Майбороди, В. Губаренка, П. Майбороди, І. Шамо, С. Сабодаша, А. Кос-Анатольського, В. Кирейка, К. Данькевича, К. Хачатуряна, В. Гомоляки. її збагачувала авангардна музика композиторів-шістидесятників Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвестрова, В. Загоруєва, Є. Станковича. Розвиток української музики характеризується збагаченням усіх її жанрів, зокрема великої музичної форми. Увагу глядачів привернули опери "Милана", "Ярослав Мудрий", "Арсенал" і "Тарас Шевченко" Г. Майбороди, "Назар Стодоля" К. Домінчина, "Заграва" А. Кос-Анатольського, "Украдене щастя" Ю. Мейтуса, "Лісова пісня", "У неділю рано зілля копала" В. Кирейка, балети "Чіпполіно" К. Хачатуряна, "Ольга" Є. Станкевича, "Либідь" В. Гомоляки, "Тіні забутих предків" В. Кирейка та ін.

Свідченням успішного розвитку української музики стали симфонічні твори. Композитори відображали в них актуальні проблеми сучасності, демократизуючи музичну мову творів. Але стало помітним і зникнення інтересу до національної музики. Громадськість схвально зустріла Другу симфонію Б. Яровинського, цикл "Батьківщина" М. Дремлюги, сюїту "Король Лір" Г. Майбороди, симфонічні композиції Л. Колодуба, В. Губаренка, Я. Лапинського. Нових барв набула в 70-80-і роки музика Л. Дичко, І. Шамо, М. Скорика, Є. Станковича.

Створення в 60-х роках ряду камерних оркестрів стимулювало роботу композиторів над камерно-інструментальними творами. З'являються нові цікаві симфонії для камерного оркестру В. Губаренка, Л. Дичко, Ю. Іщенка, шість п'єс В. Бібика, чотири паотити М. Скорика, мелодійні оперети В. Лукашкова, 0. Сандлера та ін. Твори



  1. Штогаренка, Г. Майбороди, М. Скорика, В. Кирейка, Г. Ляшенка увійшли до репертуарів художніх колективів Франції, Англії, США, Канади та інших країн. Серед виконавців-інструменталістів високою майстерністю й індивідуальністю, самобутністю виділяються піаністи М. Крушельницька, Р. Лисенко, М. Сук; скрипалі Б. Кото- рович, О. Криса, О. Пархоменко; віолончелісти М. Чайковська,

  2. Чернов; баяніст М. Ризоль.

Справжнього розквіту досягла українська виконавча культура. Видатними майстрами оперного співу стали Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко, А. Солов'яненко, М. Стеф'юк; балету — В. Калиновська, В. Ковтун, Т. Таякіна; диригентського мистецтва — С. Турчак. Його по праву називали яскравою зіркою в історії українського виконавського мистецтва. Саме він вперше вивів українську оперу на європейський рівень. За його наполяганням у 1982 р. на фестивалі у німецькому місті Вісбадені прозвучала наша національна перлина — опера "Тарас Бульба" М. Лисенка. І це був справжній тріумф — насамперед тріумф Турчака — диригента, а також творчого колективу Київського театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, усього українського мистецтва. Диригентська майстерність Маестро високо оцінена в Англії, Японії, Франції, Угорщині, Болгарії та інших країнах. Не випадково світова критика порівнювала його з К. Абба- до та Г. фон Караяном.

До мистецьких здобутків цього часу належать українські пісня й танок. їх на професійному рівні привносили до людей Український народний хор ім. Г. Верьовки, Заслужений академічний ансамбль танцю України, Заслужена капела бандуристів України, капела "Думка", "Трембіта", Черкаський український народний хор, Закарпатський народний хор, Буковинський ансамбль пісні і танцю, Поліський ансамбль пісні і танцю "Льонок" та ін.

До скарбниці українських пісень увійшли твори композиторів

П. Майбороди, О. Білаша, I. Шамо, К. Домінчена. Помітний слід у музичній творчості залишив композитор В. Івасюк.

В. Івасюк — уродженець Буковини, був людиною великого таланту і музичного чуття. Він мав хист і до музики, і до поезії, складав віршовані тексти до своїх музичних творів. Його пісні "Я піду в далекі гори" (1968 p.), "Червона рута" (1969 p.), "Водограй" (1969 р.) були надзвичайно популярні в Україні та за її межами. Співали його пісні навіть ті, хто ніколи не розмовляв українською мовою. Пісня В. Івасюка "Червона рута" дала назву фестивалю, який з 1989 р. регулярно проводиться в різних містах України.

Співоча буковинська земля дала ще одного лицаря пісні — П. Дворського. За Радянської влади його творчість замовчувалася. Не подобалися владі назви його пісень — "Буковинське танго", "Рідна мова", "Мама Марія". Тому нелегким і довгим був шлях композитора і співака П. Дворського до успіху і загального визнання. Його пісні "Яремчанський водопад", "Повернення додому", "Товариство моє" завоювали великий успіх у широкої аудиторії слухачів.

Новітня хвиля національно-визвольного руху кінця 80-х років відтворена і в пісенній творчості С. Ротару, М. Гнатюка, В. Зінкеви- ча, Н. Яремчука, вокального тріо Мареничів, квартету "Явір", ансамблю "Смерічка". В їх репертуарі значне місце займають патріотичні пісні. Любов і шану до української пісні —невичерпної криниці мудрості прищеплюють також Н. Матвієнко, Р. Кириченко. Усе це сприяло піднесенню українського музичного мистецтва на рівень високого професіоналізму, який визнається фахівцями багатьох країн світу.

В українському образотворчому мистецтві у 60-80-х роках поряд із висвітленням героїзму народу в роки Другої світової війни занадто багато місця займали образ Леніна, тема народу-творця. Тут відомими стали твори М. Божія, М. Дерегуса, В. Касіяна, С. Шипка та ін. Боротьбі проти фашистських загарбників присвячені високохудожні твори "Безсмертя" Т. Голембієвської, "Матері ждуть..." В. Гуріна, "Перемога" О. Лопухова, "Незабутнє. 1943 рік" А. Пламеницького, "Вистояли" В. Пузиркова. Поряд з цим відбулося освоєння сучасної тематики. Сучасні події відтворені в картинах "Льон" Т. Яблонської, "Ми — мирні люди" В. Хитрикова, "Ідуть дощі" В. Шаталіна, "Ранок Сибіру" В. Чеканюка, "Урожай" А. Са- фаргаліна, "Неходженими стежками" О. Хмельницького. Сучасникам присвячені також полотна М. Бельського, А. Коцки, Г. Томенка та ін. Історичне минуле висвітлюють картини "Степ" М. Дерегуса, "Вольниця" О. Лопухова. Мальовнича природа України, її міст і сіл показана в пейзажах "Весна" і "Зима" О. Шовкуненка, "Гроза при- ближается" М. Грищенка, серії "Київська сюїта" С. Шишка. Полотна цих художників відзначаються майстерністю композиції, поєднанням жанрових сцен із мальовничістю української природи.

Відроджують давню традицію українського народного живопису Т. Яблонська та В. Зарецький. Вони стали фундаторами фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивається в наступні десятиріччя.

Образи людей праці, діячів науки та культури відбиті у творчості таких відомих портретистів, як В. Барський, М. Антончик, С. Григор'єв, В. Зарецький. У книжковій графіці плідно працювали художники А. Базилевич, Г. Гавриленко, 0. Донченко, Г. Якутович. їхні цикли ліногравюр до творів О. Гончара ("Тронка"), Т. Шевченка ("Кобзар"), І. Котляревського ("Енеїда"), М. Коцюбинського ("Тіні забутих предків"), 0. Кобилянської ("Земля") засвідчили злет українського графічного мистецтва. У подальший розвиток мозаїки, кераміки, розпису, гравюри вагомий внесок зробив Г. Корінь.

Поряд з полотнами вже відомих майстрів з'явилися цікаві роботи і молодих митців, характерним у творчості яких є різнобарв'я фарб, різноманіття напрямів, шкіл. Тут і дивні сюрреалістичні фантазії О. Литвинова, постекспресіоністські портрети Є. Тополова, і ліричні пейзажі та психологічні уявлення О. Гальковського.

Відтворюючи самобутній характер народу, його прагнення до свободи, українське образотворче мистецтво утверджувало ідеї гуманізму і, висуваючи на перший план образ людини, творило їй гімн і славу. Водночас зріс інтерес до народної творчості, естетичні й етичні скарби якої були далеко не вичерпані. Кращі традиції українського народного мистецтва розвивав заслужений діяч мистецтв України І. Гончар, твори якого вражали своєю неповторною національною своєрідністю. Не можна не згадати творчості самодіяльної художниці з села Хворостів Любомльського району Волинської області В. Михальської. Вона не мала змоги здобути спеціальну освіту, бо тяжкою недугою 20 років була прикута до ліжка. Хоча доля обійшлася з нею жорстоко, та всі (понад 400) роботи майстрині позначені душевним теплом, оптимізмом і щирістю. Виставки її картин у Луцьку, Любомлі та в рідному селі одержали високу оцінку фахівців. А за цикл пейзажів і натюрмортів В. Михальська стала першим лауреатом премії імені видатного українського живописця Й. Кондзелевича. Популярності здобула і творчість львівської художниці Є. Шимоняк-Косаковської, гутні вази якої виграють поетичним, піднесеним світлом: "Ой, у полі три тополі", "Ніч така місяча", "Зима у Карпатах", багатофігурними композиціями "Аркан", "Тріо бандуристок", "Несе Галя воду". До останніх своїх днів (померла у 1976 р) плідно працювала видатна художниця, один з корифеїв славнозвісного петриківського розпису заслужений майстер народної творчості Української РСР Тетяна Пата.

Великим досягненням мистецтва народного декоративного ткацтва стали твори широко знаних майстринь Г. Василищук з с. Шешори Івано-Франківської області та Г. Верес з с. Обуховичі на Київщині. В 1968 р. їм були присуджені Державні премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка.

Великою популярністю не тільки в нашій країні, а й за її межами користуються вироби з дерева, кераміки, килими косівських майстрів, опішнянських та петриківських художниць, полив'яна скульптура М. Піщенка з Ічні на Чернігівщині, український художній фарфор, а також скульптури малих форм, присвячені переважно персонажам літературних творів.

Подальшого розвитку набуло українське монументальне мистецтво. Тільки в першій половині 70-х років в Україні було споруджено 90 нових пам'ятників і монументів. Серед них — пам'ятник загиблим громадянам і військовополоненим у районі Сирецького масиву Києва, монумент Вічної Слави в Черкасах, пам'ятник "Україна — визволителям", встановлений в селищі Міловому на Луган- щині, пам'ятник Лесі Українці в Києві. ^

Творчість українських монументалістів вийшла і за межі нашої країни. Так, високу оцінку одержали пам'ятники Василю Порику у Франції (автори — Г. Кальченко, В. Зноба), Т. Шевченку в Торонто і Палермо (М. Вронський, О. Олійник) та Нью-Йорку (О. Ковальов і В. Бородай), Лесі Українці в Канаді (Г. Кальченко).

На різні роки випадав пік творчих досягнень таких митців, як скульптор і живописець І. Гончар, художники А. Горська, Л. Семи- кіна, О. Заливаха, Г. Севрук, І. Кулик, А. Рибачук, В. Мельниченко. Постійно шельмували художника, скульптора та етнографа І. Гончара, на музей якого тоді не знайшли коштів. Але і були художни- ки-новатори, твори яких просто знищували. Така доля спіткала композицію скульптурних рельєфів "Стіна пам'яті" художників А. Рибачука, В. Мельниченка на Байковій горі в Києві. За виготовлення в Київському університеті вітражу на шевченківську тематику постраждали А. Горська, О. Заливаха, Г. Севрук та ін.

Відтворюючи самобутній характер народу, його прагнення до свободи, українське образотворче мистецтво утверджувало ідеї гуманізму і, висуваючи на перший план образ людини, творило їй гімн і славу.

Архітектура в цей період позбулася еклектичних помпезних рис сталінських часів і стала ближчою до західного конструктивізму. Водночас її позначали, особливо в масових забудовах, стандартизація, уніфікація, а часто й відвертий примітивізм. Проте в царині зведення індивідуальних громадських будівель було створено і реалізовано багато цікавих архітектурних проектів.

Визначними архітектурними спорудами 60-80-х років стали Палац "Україна" (архітектор Є. Маринченко та ін.), науково-дослідний інститут педіатрії, акушерства і гінекології (архітектори Д. Попенко, /1. Лось, Г. Чорний), нові корпуси Київського національного університету імені Т. Шевченка (архітектори В. Ладний, В. Коломієць, В. Морозов), музично-драматичні театри в Сімферополі (архітектори С. Афзаметдінова і В. Юдін) та Івано-Франківську (архітектори С. Сліпець і Д. Сосновий), цирк у Дніпропетровську (архітектори П. Нірінберг і С. Зубарьов), певною мірою меморіальний комплекс Українського музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp. в Києві (скульптори Є. Вучетич, В. Бородай, Ф. Сого- ян, В. Шведов, архітектори С. Стемо, В. Єлізаров, І. Іванов, Г. Кислий, М. Фещенко, художник С. Кириченко та ін.).

Відзначаючи незаперечні здобутки митців, не слід забувати, що вони змушені були виконувати і накази — замовлення тоталітарного режиму, повсякчас і понад усяку міру вихваляти соціалізм і його досягнення. Були в 60-80-ті роки досягнення на творчій ниві, були і збочення, деформації як наслідок негативних сторін життя нашого суспільства тих років.

У 60-80-ті роки в УРСР здійснювалася велика робота щодо розширення й вдосконалення мережі культурно-освітніх закладів, зміцнення їхньої матеріально-технічної бази. Відбувався подальший процес розширення мережі клубів, бібліотек, кінотеатрів, театрів, музеїв. Якщо на початок 1965 р. в Україні працювали понад 29,3 тис. масових бібліотек, то на початок 1990 р. вже 60 тис. бібліотек (масових, технічних, навчальних, наукових, історичних, медичних тощо). їхній книжковий фонд становив близько мільярда примірників (усього в країнах колишнього Союзу — 360 тис. бібліотек з 5 млрд. примірників книг). Бібліотеки країни відвідувало щороку понад 40 млн. осіб. За цей же час кількість будинків культури і клубів зросла з 26 тис., з них на селі — 21 тис.

Яскравим виявом піднесення культури трудящих є розвиток художньої самодіяльності, що було характерно як для міста, так і для сільської місцевості. Якщо в середині 60-х років у художній самодіяльності УРСР брали участь 4 млн. трудящих, то на початку 90-х — понад 8 млн. осіб. Щороку вони давали понад мільйон концертів і вистав. Розвивались не лише колективні, а й індивідуальні форми. Багато самодіяльних композиторів, художників, поетів, письменників зробили свій внесок у розвиток художньої скарбниці народу. Про активний розвиток художньої самодіяльності в Україні свідчить організація багатьох міських і районних театрів народної творчості, до складу яких входять усі колективи художньої самодіяльності району.

До репертуару самодіяльних колективів включалися класичні твори, кращі фольклорні зразки. Наприклад, заслуженим успіхом користувався Запорізький народний оперний театр, що працював при Палаці культури "Дніпроспецсталі". На його сцені йшли опери П. Чайковського "Євгеній Онєгін", М. Аркаса "Катерина", Б. Сметани "Продана наречена", Дж. Верді "Травіата" та ін. А в репертуарі народного театру Палацу культури Чернівецького бавовняного об'єднання "Восход" — опери М. Мусоргського "Борис Годунов", П. Чайковського "Мазепа" і "Черевички", Дж. Верді "Ріголетто". Основу репертуару Маріупольського народного театру при Палаці культури заводу "Азовсталь" становили п'єси М. Погодина "Кремлівські куранти", М. Шолохова "Піднята цілина", Т. Шевченка "Назар Стодоля", О. Островського "Лихо з розуму" та ін.

Вагомий внесок у піднесення культурно-освітнього рівня належить музеям. На початок 90-х років в Україні налічувалося близько 200 державних (в 1965 р. — 130), 327 на правах відділів і понад 7 тис. народних музеїв. У них зібрано понад 9 млн. пам'яток матеріальної й духовної культури. Щорічна кількість відвідувачів — понад 31 млн. осіб. Найпопулярнішими є севастопольські Панорама й Діорама, Полтавський краєзнавчий, Краснодонський "Молода гвардія", Пе- реяслав-Хмельницький історичний, Львівська картинна галерея та ін. Не лише в нашій країні, а й далеко за її межами знаний Державний музей-заповідник Т.Г. Шевченка в Каневі, якій щороку відвідують близько півмільйона людей із 140 країн світу.

У Києві відкрито і функціонує Музей народної архітектури та побуту — провідний музей просто неба в Україні. Він демонструє особливості дореволюційного історичного, соціального, економічного і культурного розвитку шести історико-етнографічних зон: Придніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Півдня України і Карпат.

Цей музей став першим радянським музеєм, де було відкрито експозицію сучасного села. До цієї експозиції увійшло 25 архітектурних споруд з усіх областей України.

Центрами організації дозвілля є парки культури й відпочинку. В Україні таких парків 386. У них розташовуються танцювально- концертні зали, зелені театри, спортивні та ігрові споруди, атракціони, дитячі містечка тощо.

Важливе місце в культурно-освітній роботі посідають різноманітні обряди. Підготовка кадрів виконавців обрядів, організаторів святкових урочистостей здійснювалася на факультетах громадських професій, які створені при більшості вузів України, зокрема при інститутах культури і педагогічних. У Міністерстві побутового обслуговування та житлово-комунального господарства УРСР існувало спеціальне управління обрядових послуг, яке також мало відповідні відділи на місцях.

Велику культосвітню роботу серед трудящих проводили різні товариства. Так, товариство "Знання", створене в 1947 p., працювало в тісному контакті з іншими культосвітніми закладами, озброюючи мільйони трудівників міста й села сучасними науковими й загальнокультурними знаннями. Важливою подією в культурному житті України стало відновлення в 1966 р. Українського товариства охорони пам'ятників історії та культури, яке сприяло залученню широких верств населення до участі у виявленні, вивченні, збереженні, реставрації та популяризації серед трудящих пам'яток історії, археології, мистецтва, етнографії, народної творчості. Товариство бере участь у спорудженні нових пам'ятників, меморіальних комплексів і пам'ятних знаків, багатьох реставраційних акціях. Тільки в Києві за його участю відремонтовано і реставровано Кирилівську, Андріївську і Покровську церкви, будинок Поштової станції, Софійський собор, дзвіницю Успенського собору, церкву Спаса на Берестові, Московські ворота Печерської фортеці XVIII ст., відновлено фонтан "Самсон" на Подолі, здійснено реконструкцію "Золотих воріт".

У другій половині 80-х років виникло багато різних товариств національно-культурної орієнтації. Так, велику роботу щодо відродження й захисту української мови проводить Всеукраїнське товариство "Просвіта" ім. Т. Шевченка. Почали діяти численні національно-просвітні товариства — ассірійське, білоруське, вірменське, єврейське, німецьке, польське та інші, які сприяють відновленню народних звичаїв, обрядів, промислів. Плідно працює в цьому напрямі й Український фонд культури. Відродженню культури в предметно-матеріальних та естетичних вимірах присвячують свою діяльність творчі спілки "Зелений світ", "Меморіал".

Масовими центрами піднесення народної культури стали народні університети, діяльність яких ґрунтувалася на громадських засадах. Якщо у 1964 / 65 навчальному році їх було 374, де навчалося 650 тис. осіб, то на початку 90-х років — вже понад 2 млн. осіб. Досить широка й різноманітна навчальна програма охоплювала понад 20 галузей знань — суспільно-політичну, правову, економічну, технічну, сільськогосподарську, педагогічну тощо.

Велику роль у культурній роботі серед населення відіграють засоби масової інформації — преса, радіо й телебачення. У 1990 р. в Україні виходило близько 1800 газет, разовий тираж яких становив 24 млн. примірників. Тираж більш ніж 200 журналів та інших видань журнального типу становив понад 180 млн. примірників за рік.

В Україні активно розвивалась видавнича справа. За роки радянської влади в Україні видано близько 390 тис. назв книг сукупним тиражем понад 5,7 млрд. примірників. Українська книга має мільйони шанувальників в усьому світі. Вона експортується більш як у 100 країн світу. На замовлення іноземних фірм щороку ^за кордон відправляється понад 4 млн. примірників різних видань. Приблизно така ж кількість примірників надходить за кордон шляхом книгообміну між бібліотеками, вузами, установами.

Водночас в умовах панування жорсткого централізму з кожним роком в Україні зменшувалося видання книг українською мовою. Якщо в 1960 р. 68 % усіх книжок, які видавалися в Україні, були україномовними, в 1975 р. — 40 %, то в 1991 р. — лише 19 %. На душу населення в Україні видається пересічно лише 3,3 книжки, з них українською мовою 1,5. На початку 90-х років цей процес, мабуть, набув свого апогею: в 1991 р. на кожного читача країни в середньому припадало вже не 1,5, а лише 0,8 примірників україномовної книги.



Дійовим засобом культурного виховання мас є радіо й телебачення. На початок 90-х років у користуванні населення були понад 18 млн. радіоточок і понад 11 млн. радіоприймачів. У цей же час у розпорядженні населення України — понад 15 млн. телевізорів, третина з них — кольорові. Функціонували 14 телецентрів, що дозволяло охопити телемережею понад 95 % населення держави.

Ідеологізація і русифікація 70-80-х років негативно відбилась на розвитку культури України. Незважаючи на успіхи і досягнення порівняно з післявоєнними роками українська культура знаходилась у стадії "застою", як і все радянське суспільство в цілому. Курс на "злиття націй" виявився безперспективним і викликав негативне ставлення у певної частини творчої інтелігенції.

Тоталітарно-бюрократична система також негативно впливала на культурні процеси в Україні, гальмувала їх демократичні національні тенденції. У нелегких умовах утисків та переслідувань жила й розвивалася вибита фізично і понівечена духовно українська культура, яка порівняно з минулими роками досягла чималих успіхів і зробила певний внесок у скарбницю світової культури.

Українську культуру як галузку культури світової потрібно розвивати, розбудовувати. Щоб зайняти належне місце у світовому культурному процесі, українській культурі необхідно повернутися до загальнолюдських цінностей, творчо засвоїти кращі досягнення сучасної цивілізації. Майбутнє української культури — у відродженні духовних традицій нашого народу, збереженні самобутності національного духу, а також мови — найпершої засади інтелектуальної могутності нації. Саме це і допоможе формуванню сучасного образу України як європейської держави. Культура — це те, що веде нас до глибин осягнення світу.

Запитання для самоконтролю

1.Як вирішувалась кадрова проблема інженерно-технічної інтелігенції?



    1. Чому були заборонені в 30-і роки численні творчі організації і створені єдині спілки письменників, художників, композиторів та інших діячів мистецтв?

    2. Чому було прийнято єдиний творчий метод у літературі та мистецтві — метод соціалістичного реалізму?

    3. Становлення і утвердження українського кіномистецтва.

    4. Чому розгортання наукових досліджень велося при жорсткому ідеологічному контролі їх напрямку?

    5. У чому виявилось культурно-наукове "донорство" України на користь Москви?

    6. Чому політика ідеологізації і русифікації пронизувала усі сфери життя?

    7. Боротьба режиму з інакомисленням, репресії та еміграція.

    8. Дисидентський рух та репресії проти нього.

    9. Політична та ідеологічна "відлига" 60-х років і національно-культурне пожвавлення.

    10. Новий русифікаторський натиск та ущільнення ідеологічних бар'єрів періоду стагнації.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал