Навчальний посібник до курсу за вибором для 11 класів суспільно-гуманітарного напряму загальноосвітніх навчальних закладів



Сторінка4/14
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.84 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
ГЛАВА 4. РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

  1. Українське національно-культурне відродження 20-х років.

  2. Національна культура в умовах тоталітаризму 30-50-х років.

  3. Культура України під час кризи радянської системи (60- 80-і роки).

Ключові поняття: "культурна революція", український культурний ренесанс, національно-державне відродження, "пролетари-зація інтелігенції", політичний й ідеологічний монополізм, політика коренізації (українізації), розвиток національних меншин, дерусифікація освіти і апарату, легалізація української культури, "великий перелом", сталінський тоталітарний режим, тотальна ідеологія, хвилі політичного терору, розстріляне національне відродження, відновлення політики русифікації, тоталітарна регламентація культури, ліквідація масової неписьменності, командно-адміністративна система, пролетарський інтернаціоналізм, "культурно-національна автономія", хрущовська "відлига", метод соціалістичного реалізму, культурно-наукове "донорство", інакомислення, непідцензурна література, дисиденти.

Радянський період — це складне і суперечливе явище в розвитку не тільки нашої історії, але й культури. XX ст. дало Україні геніальних учених і дослідників, талановитих художників, письменників, музикантів, режисерів. Воно стало датою народження численних творчих співтовариств, художніх шкіл, напрямів, течій, стилів.


Проте саме у XX ст. в СРСР була створена тоталізована соціо- культурна міфологія, яка супроводжувалася догматизацією, маніпулюванням свідомістю, знищенням інакодумства, примітивізацією художніх оцінок і фізичним винищенням цвіту української наукової і художньої інтелігенції. Культура радянського періоду ніколи не була монолітною за суттю. Вона суперечлива як в окремих своїх проявах, так і в цілому.

1. Українське національно-культурне відродження 20-х років

20-і роки XX ст. були періодом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа "культурною революцією". У короткий строк планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки в інструмент ідеологічного впливу на маси, використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва. Творці ж українського культурного ренесансу намагалися використати ситуацію, щоб вивести українську культуру на рівень світових культурних надбань, спрямувати її на шлях боротьби за національно-державне відродження. Для цього необхідно було подолати наслідки імперської політики минулого, великодержавний шовінізм і русифікацію, важкий стан української культури початку 20-х років, які були перешкодою на шляху розвитку української національної культури.

Українська культура початку 20-х років знаходилась у дуже важкому стані. Завершений на цей час новий поділ українських земель гальмував визрівання нації, отже, і її культури. Культурний потенціал народу був підірваний руйнівними наслідками громадянських протистоянь у суспільстві попередніх років, які не тільки руйнували духовні та матеріальні надбання минулого, але й нищили інтелігенцію — основного творця культурних цінностей.

Становище з кадрами національної культури на початок 20-х років було катастрофічним. Українська інтелігенція, яка у визвольних змаганнях 1917-1920 pp. брала участь не на боці більшовиків, здебільшого емігрувала. Та її частина, що залишилася в Україні як "скомпрометована" попередньою діяльністю, не мала можливості активно включатися в національно-культурні перетворення. До того ж взаємини між новою владою та інтелігенцією не вичерпувались лише минулим. Щодо інтелігенції більшовики вже в перші роки радянської влади проводили політику нівелювання. Гасло "пролетаризація інтелігенції" означало стирання різниці між фізичною і розумовою працею, що було максимально прийнятним для "відданих" малоосвічених пролетарів. Більшовики прагнули до політичного й ідеологічного монополізму. Нова влада, керуючись горезвісним принципом класовості та партійності, оголошувала шкідливим і антинародним усе, що не відповідало цим вимогам. Робився максимум того, аби знищити все національно самобутнє, щоб до краю деформувати українську ментальність.

Інтелігенція за своєю суттю орієнтувалася на демократичний устрій суспільства. В цьому також коренилися трагічні наслідки як для інтелігенції, так і для національної культури.

Проте і за цих умов українська культура вижила, більше того, в 20-ті роки набула такого злету, який правомірно був названий українським культурним ренесансом, національно-культурним відродженням. Причин цьому багато. Це і позитивні процеси у національно-культурному творенні часів української державності, і намагання національно свідомих сил в українському суспільстві, в самій КП(б)У, особливо "боротьбистів", попри всі труднощі використати можливості офіційно проголошуваної більшовиками націо- нально-культурної політики. Певний час ця політика щодо української культури в цілому справді була толерантною. Це неважко зрозуміти. Втрачені Польща, Фінляндія, Литва, Латвія і Естонія. Селянські повстання в самій Україні. За цих та інших об'єктивних обставин і був започаткований новий курс у національно-культурній політиці. Він тривав близько 10 років і був найбільш плідним у розвитку української культури за весь період існування радянської влади.

За таких обставин XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. проголосив політику коренізації. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок місцевих кадрів, користування мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяння у розвитку національної культури. Український різновид ці&ї політики дістав назву українізації.

Здійснення цього курсу в національних республіках, в тому числі в Україні, відповідало стратегічним інтересам центральної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. До того ж уся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша влада, виявляє турботу про розквіт національних республік. Українізація покликана була продемонструвати українцям за Збручем та Дністром, що умови для задоволення національних прагнень створено лише в УСРР (з 1924 р. - УРСР).

Першим кроком у її здійсненні було усунення від влади противників курсу партії на "коренізацію". Серед них партійні керівники — перший секретар КП(б)У Е. Квірінг та другий секретар Д. Лебідь, які не приховували ворожого ставлення до українізації. Зокрема Д. Лебідь навесні 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, россійська культура революційна, прогресивна; виразником її було місто, тоді як українська культура — сільська, контрреволюційна. Перемогти мала російська культура як більш прогресивна. Цю теорію ЦК ВКП(б) засудив як прояв російського шовінізму. Прибічників її разом з Д. Лебедем відкликали з України. Ще деякий час тривала боротьба з "лебедівщиною", але несподівано для авторів цієї "теорії" стала перемагати українська культура.

Після поразки національно-державних сил у відкритій збройній сутичці з більшовиками боротьба за збереження і розвиток культури стала боротьбою за національну державність, незалежність. Українська культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку і значною мірою скористалася нею.

Почалася широкомасштабна розбудова української культури. Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ", декреті Всеукраїнського ЦВК і Раднаркому від 1 серпня того ж року "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови", у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги у процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, 0. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лише Л. Каганович та 0. Бойченко, згодом відомий український письменник).

Проблема українізації, однак, не вичерпувалася реальною можливістю розвивати свою національну культуру і мову. Здійснювалися заходи, спрямовані на вдосконалення адміністративно-територіального управління. У жовтні 1924 р. у складі УСРР була створена автономна Молдавська республіка. Протягом 1924 — 1925 pp. почали функціонувати сім німецьких, чотири болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні чітко виділяються два аспекти: українізація і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин. Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителів української мови, підручників. Давалися взнаки антиукраїнські настрої. Однак цікаво, що саме Л. Каганович, якому приписувалися начебто «антиукраїнські настрої», пербуваючи на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У у 1925-1927 рр, послідовно впроваджував українізацію як складову ленінської національної політики і організовував навіть масові компаніїї «по бороьбі з російським шовінізмом» .

Так, попри труднощі й перешкоди, за порівняно короткий час енергійне втілення в життя політики українізації дало значні результати. Серед службовців державного апарату в 1923-1927 pp. частка українців зросла від 35 до 54%. Для державних службовців на деякий час обов'язковим стало складання іспитів з української мови, яка активно запроваджувалася в органах управління. Якщо в 1922 р. українською мовою велося 20% діловодства, то в 1927 р. — уже понад 70%. Проте і в цей час українці зосереджувались переважно на низьких щаблях владних структур. У 1929 р. навчання українською мовою проводили понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів і 30% вузів.

Українізація швидко переросла рамки дерусифікації освіти, апарату, створила те сприятливе середовище, в якому розпочався бурхливий процес національно-культурного відродження. Українська культура легалізувалась, українська мова фактично набула статусу державної. Маючи конкретні класові цілі — зближення між зрусифікованим робітничим класом і українським селянством, українізація разом з тим наповнювалась конкретним національно-культурним змістом, вилилася в масовий суспільний рух.

Активну участь у ньому брала інтелігенція, яка вітала українізацію як таку, що створювала широкі можливості для розвитку національної культури. Українізація сприяла тому, що в радянську Україну повернулися з еміграції чи легалізувались у своїй діяльності видатні діячі української культури М. Грушевський, С. Рудницький, С. Єфремов, А. Ніковський та багато інших. Причому М. Грушевський умовою свого повернення поставив свободу наукової діяльності в ім'я розбудови культури українського народу. Всього ж під впливом українізації із зарубіжжя до України повернулося кілька десятків тисяч чоловік, в їх числі багато тих, хто працював на ниві культуротворення. В 20-ті роки найбільшою мірою за всі часи роз'єднання пожвавилися культурні контакти між Наддніпрянською Україною і західноукраїнськими землями. Це сприяло зближенню дещо різних типів культури — східного і західного — єдиного українського народу.


325
Особлива заслуга у здійсненні політики українізації, отже, й розвитку української культури, належала Г. Гриньку, О. Шумському, а після звинувачень останньою в "національному ухилі" — М. Скрипнику, які очолювали Наркомат освіти УСРР. Більшість діячів українського національно-культурного відродження були під їх безпосереднім патронажем і заступництвом, оскільки у віданні Наркомосу перебувала тоді не лише вся освіта, а й установи культури, науки, видавнича діяльність та ін. Небезпідставно, наприклад, М. Скрипнику закидали, що на всіх відповідальних ділянках культурного будівництва він розставляв вихідців з Галичини. Дійсно, в театрі "Березіль" він підтримував галичан Л. Курба-са, А. Бучму, М. Крушельницького, Й. Гірняка. Ряд установ ВУАМЛІН (Всеукраїнської асоціації марксоленінських інститутів) також очолювали галичани: інститут історії — Д. Яворницький, інститут географії — С. Рудницький, в інституті філософії керівна роль належала вихідцям з Галичини В. Юринцю і П. Демчукові. М. Скрипнику імпонувало, що багато галичан здобули освіту на Заході, знали іноземні мови.

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 1926 р. в республіці найчисленнішими національними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2 %), євреї (5,4 %), поляки (1,6 %), німці (1,4 %). Про неослабну увагу керівництва УСРР до проблем національних меншин свідчить той факт, що лише протягом 1919-1925 pp. президія ВУЦВК, РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення економічних, правових, культурних та інших інтересів неукраїнського населення республіки.

На початку 20-х років у партійних комітетах були створені спеціальні підрозділи, які працювали з національними меншинами. їхню роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукраїнського населення координувала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК та її органи на місцях.

У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо роботи серед національних меншин, що сприяла активізації діяльності у цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади. Внаслідок такої політики 1929 р. у республіканському держапараті представники неукраїнського населення становили 63,8 % всіх працюючих, в обласному — 73,1%, окружному — 46,5%. Усього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41,3%.

Позитивні процеси відбувалися і в культурному житті національних меншин республіки. Уже в 1929 / 30 навчальному році в республіці діяло 1539 шкіл з російською мовою навчання, близько 2 тис. шкіл з іншими національними мовами навчання, серед них 786 — з єврейською, 628 — німецькою, 381 — польською, 121 — молдавською, 73 — болгарською, 16 — грецькою, 15 — чеською, 10 — узбецькою, 8 — татарською, 2 — з ассірійською. Підготовку вчителів та інших спеціалістів здійснювали кілька національних інститутів і 9 національних секторів (факультетів) інститутів народної освіти, а також 8 педагогічних, 19 індустріальних, 18 сільськогосподарських технікумів та 14 національних відділень інших технікумів. Культурно-освітню роботу проводили понад 600 національних бібліотек, майже 100 клубів, понад 350 сільських будинків культури та 300 хат-читалень. Функціонувало 7 єврейських, польський та грецький театри. Мовами національних меншин у республіці виходило близько 500 газет і понад 100 журналів. На випуску літератури спеціалізувалось окреме державне видавництво — Держнацменвидав. У системі Академії наук діяли Інститут єврейської культури та Інститут польської культури.

Проте політика коренізації, як і національна політика в цілому, не була послідовною. Вона постійно дозувалася. На різних рівнях партійного керівництва з'являлося чимало бажаючих встановлювати її допустимі межі, вихід за які кваліфікувався як націоналізм. Прагнення великих і малих народів до національного відродження постійно наштовхувалось на протидію, що згодом переросла в тотальний наступ. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за рамки якої вона дедалі більше виходила.

Отже, культуротворчий процес в Україні 20-х років виявив чі"Л<о виражені тенденції до національно-культурного відродження. На цьому шляху, всупереч наростаючим ідеологічним перепонам і політичним утискам, українська культура досягла успіхів світового значення. Українізація безперечно сприяла поширенню серед українців як кращих здобутків національної літератури, професійного мистецтва, так і європейської та світової класики.

2. Національна культура в умовах тоталітаризму 30-50-х років

Культурне життя в радянській Україні 30-х років було цілком обумовлене системою і режимом політичної влади, що склалася в СРСР внаслідок "великого перелому" кінця 20-х років. Це був період, коли давно вже була придушена НЕП, коли припинилася українізація, коли почався "наступ соціалізму по всьому фронту", коли масові репресії стали невід'ємною складовою радянсько-більшо- вицької політики. Це був період утвердження сталінського тоталітарного режиму.

На жаль, набираюча силу тоталітарна держава не була зацікавлена у справжньому докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їхнього культурного рівня. Системі, що формувалася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Водночас реалізація сталінського "великого стрибка" вимагала певного освітнього і культурного рівня від учасників цього процесу. Зазначеними факторами і зумовлюється неоднозначний і суперечливий характер культурних перетворень 30-х років. Характерними рисами духовного життя суспільства у цей час стали, з одного боку — новаторство і пошук, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продукування культури, а з іншого — форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури.

Культурне життя в радянській Україні 30-х років мало суперечливий характер, досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури і її творців. Почався наступ на творчу інтелігенцію, яка не лише намагалася спрямувати розвиток суспільства по демократичному шляху, а й протидіяти становленню тоталітарного режиму. Десятки тисяч людей — від сільських бібліотекарів і вчителів до видатних поетів і вчених — поклали свої голови на кон того національного відродження, що слушно назване розстріляним.

Суспільно-політична атмосфера в Україні в 30-ті роки відзначалася посиленням шовіністичних тенденцій, постійними пошуками і викриттям шпигунів, націонал-ухильників, буржуазних націоналістів та інших "ворогів народу". Хвиля за хвилею прокочувалися судові процеси над різними організаціями. Лише за справою СВУ, фабрикація якої почалася наприкінці 20-х років, було ув'язнено 45 осіб (26 учених, 2 письменники, 2 студенти та ін.). Серед них всесвітньо відомий учений-літературознавець віце-президент Всеукраїнської Академії наук С. Ефремов. Йому було приписано роль керівника контрреволюційної організації СВУ. За неповними даними, лише з 1930 по 1941 р. в Україні було викрито 100 різних організацій і груп, що кваліфікувалися як "націоналістичні" контрреволюційні. За підрахунками фахівців, у період "єжовщини" (1936-1938) в Україні стали жертвами репресій понад 800 тис. осіб. Жорстокі заходи московського уряду проти політики українізації, яка проводилась у 20-і роки, супроводжувались відновленням політики русифікації, встановленням централізації управління в усіх сферах економічного і соціально-політичного життя.

Незважаючи на жорсткий утиск тоталітарно-бюрократичної системи, сталінізму, в культурному житті республіки ще певний час зберігалася інерція позитивних процесів, започаткованих у попередньому десятилітті. Культурний розвиток українського народу тривав, і цьому є об'єктивні пояснення. По-перше, він був обумовлений реальними здобутками в ліквідації неписьменності; створенні широкої мережі культурно-освітніх закладів у попередні роки, що сприяло формування активного суб'єкта культури. По-друге, офіційна концепція соціально-економічного розвитку була орієнтована на швидке зростання загальноосвітнього, культурно-технічного рівня населення, на підготовку нової генерації радянської інтелігенції, отже на розширення мережі шкіл, вузів, наукових і культурних закладів. По-третє, в умовах відносної ідейної терпимості, творчої розкутості в культурному процесі 20-х років сформувалися літературні та мистецькі сили, які ще певний час продовжували творити в дусі усталених традицій навіть за умов невпинного наростання тоталітарної регламентації культурного життя.

Навіть в умовах політичного тиску комуністичної партії і радянської влади українська культура зробила великий крок уперед. Зокрема, протягом 20-30-х років створено систему народної освіти, що забезпечило доступ до знань широких верств трудящих. Це дало змогу ліквідувати масову неписьменність, увести загальну семирічну освіту в селах і перейти до запровадження середньої освіти в містах. Було розв'язано проблему кадрів інженерно-технічної і творчої інтелігенції. Розширилася практична і теоретична робота в усіх галузях науки і техніки. Українські літератори, живописці, скульптори, кінематографісти, театральні діячі збагатили скарбницю української культури високохудожніми творами, ролями.

За даними перепису населення, в 1939 р. істотно збільшилась чисельність інтелігенції. Порівняно з 1926 р. чисельність сільської інтелігенції збільшилась у 5,5, а міської — у 6,4 раза. Чисельність індустріальних і аграрно-технічних кадрів збільшилась у 8,2 раза. За темпами зростання до цієї групи наближалася наукова і науко- во-викладацька інтелігенція, чисельність якої збільшилась у 6,2 раза, лікарів — у 2,2, вчителів — у 3,5, працівників мистецтв — у 4,4, юридичних працівників — у 1,3 раза.

Порівняно з серединою 20-х років національний склад інтелігенції істотно змінився. Майже в усіх видах розумової праці (за винятком нечисленних "елітних" сфер діяльності — мистецтва і юриспруденції) більшість становили українці. У цілому частка українців серед інтелігенції наблизилася до їх частки у складі всього населення.

З кінця 20-х років ідеологічний і політичний тиск на українське національно-культурне відродження стає вже майже неприхованим.

Сталіна і його оточення не влаштовувало, що українізація не обмежується знанням і поширенням мови, що на її основі швидко зростав прошарок національної інтелігенції, недовіра до якої була характерною рисою тоталітарного режиму. Тому з початку 30-х років національно-культурне відродження, що здійснювалося в процесі українізації, було істотно загальмовано, а потім і взагалі зведено нанівець. Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, були розстріляні Г. Косинка та Л. Курбас. Нищення молодої порослі представників української культури, літераторів, митців назвали "розстріляним відродженням".

Політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за рамки якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про "націоналізм" та "націонал- ухильництво". У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабленим контролем розвиток національних процесів, але досягти її, — "оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру, — писав він у листі до Л. Кагановича ще у квітні 1926 p., — можна, лише борючись з крайнощами... в лавах комуністів... тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру й українську громадськість в культуру і громадськість радянську".

На початку 30-х років українізацію, як і всю політику коренізації, почали поступово згортати. У рішеннях XII з'їзду КП(б)У, читаємо: "Перед партією стоїть завдання: добити контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, розгорнути подальше проведення більшовицької українізації і роботу з виховання партійних мас, а також широких мас робітників і колгоспників України у дусі пролетарського інтернаціоналізму". Як видно, зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися суттєві: по-перше, українізація стала підкреслено "більшовицькою", по-друге, шляхом "добиття" і "викриття" намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута в 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації. Постанова Політбюро ЦК КП(б)У "Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради" зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки. У цьому ж 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило постанову "Про реорганізацію національних шкіл на Україні", в якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалася як "насадження особливих національних шкіл — вогнищ "буржуазно-націоналістичного впливу на дітей".

Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років більшовицьке керівництво СРСР мало на меті: створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полі- національним селянством; зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; частково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суверенітету наданням прав "культурно-національної автономії". Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним з безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за рамки міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.

З початком Другої світової війни відбуваються докорінні зміни в українській культурі. Возз'єднання західноукраїнських земель з Центральною та Південно-Східною Україною у 1939-1940 pp. поклало край насильницькій полонізації, румунізації, мадяризації української школи, культури. З тактичних міркувань було зробленб ряд кроків, спрямованих на обмеження польського впливу на цих землях. Всюди запроваджено радянську систему освіти й проведено українізацію шкіл усіх ступенів від початкових до вищих. До середини 1940 р. в Західній Україні стало діяти близько 6900 початкових шкіл, із них 6000 українських. Вперше університет у Львові став українським, названим на честь І. Франка. Уже на початок 1940/41 навчального року в західноукраїнських землях працювало 6739 шкіл (з них 5796 україномовних), які охоплювали 1,2 млн. учнів. Лише українське Полісся, приєднане до радянської Білорусії, дістало, всупереч бажанням населення й спеціальним просьбам запровадити українське шкільництво, білоруську школу.

Однак у становищі нових територіальних надбань СРСР домінувало інше. Йшов жорсткий процес насильницької радянизації. Були заборонені всі українські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, заклади "Просвіти", понад 80 різноманітних видань. Радянське керівництво смертельно лякала сама можливість впливу національно налаштованої Галичини на радянську Україну. Ось чому влада з такою наполегливістю насаджувала в Західній Україні відпрацьовану в СРСР тоталітарно-комуністичну систему. Репресії проти населення, особливо інтелігенції, ставали дедалі більш жорстокими та масовими. За 1939-1940 pp. було репресовано, головним чином депортовано без суду і слідства, близько 10% населення Західної України. На листопад 1940 р. із цих районів виселили, за неповними даними, 1 млн. 173170 чол. Багато років був оповитий таємницею розстріл 21857 офіцерів польської армії, які здалися в полон Червоній Армії. Нині встановлено, що 3897 чоловік, зокрема, убиті під Катинню, 6295 — у Калінінській (Тверській) області, 4403 — неподалік від Харкова. Місце поховання ще 7262 розстріляних польських офіцерів не відоме. До цього в період відступу частин Червоної Армії влітку 1941 р. за наказом із Москви органи НКВС знищили понад 15 тисяч ув'язнених, більшу частину з них — у в'язницях Західної України.

Після початку Другої світової війни в тилові райони СРСР до вересня 1941 р. було заслано понад 389 тисяч поляків, які перебували там в основному в таборах і в'язницях. Довгождане возз'єднання українських земель виявилось кривавим.

Німецько-фашистська окупація України призвела до неоднакового становища українського населення. Західноукраїнське населення, яке входило до Генерального Губернаторства Польщі, мало хоч деякі умови для культурної діяльності.

Населення ж Центральної і Східної України, що підпорядковувалось так званому рейхскомісаріату, з самого початку німецько-фашистської окупації було позбавлено будь-яких можливостей національного духовного життя. На цій території німецька влада проводила відверту антиукраїнську політику, в тому числі й на культурно-освітньому фронті. Рейх-міністр східних територій Розенберг наказав "узяти під охорону" культурні цінності окупованих територій Сходу. Цим наказом започатковано систематичне пограбування духовних надбань українського народу. Окупаційною владою було закрито наукові установи, бібліотеки, музеї і театри. Всі 115 друкованих періодичних видань, які виходили в рейхкомісаріаті, підлягали німецькій цензурі.

З дозволу окупаційної влади активізувалося релігійне життя. Однак церковна діяльність також перебувала під їпильним оком окупантів. Робилося все можливе, щоб не допустити перетворення місць культури в осередки національної ідеї. Більшість тих, що взялися за відновлення культурно-освітньої роботи, опинилися у в'язницях, концтаборах, де здебільшого і загинули.

Повоєнний розвиток української культури відбувався в умовах поглибленого розколу світу, посилення боротьби між двома соці- ально-економічними системами, воєнно-політичними блоками, розв'язання "холодної війни", атомного психозу, ідеологічно-культурного протистояння. Перед людством, яке понесло нечувані людські, матеріальні та духовні втрати в роки Другої світової війни, постали масштабні завдання підняти з руїн матеріальну культуру, залікувати рани духовності та цивілізації. З усіх радянських республік і країн антигітлерівської коаліції Україна зазнала чи не найбільших людських, матеріальних і духовних втрат та спустошень.

Відродження культурного життя в Україні в післявоєнні роки наражалося на великі труднощі. Культурне будівництво, як і раніше, фінансувалося за залишковим принципом.

Перемога СРСР у війні посилила розвиток у радянському суспільстві процесів, які взаємовиключали один одного: зміцнення тоталітарного режиму (офіційно вважалось та активно пропагувалось, що саме він забезпечив кінцевий успіх) і зростання суспільної самосвідомості (адже перемогла армія, народ).

Величезний жертовний вклад народу у перемогу пропорційно збільшив у його свідомості не тільки відчуття самоповаги, а й поклав початок відродженню відчуття господаря країни, суспільства, своєї історії. Суттєвий вплив на світосприймання українців справило перебування їх за кордоном, знайомство із західним способом життя. Війна показала народу всю аморальність, антигуманність режиму абсолютної особистої диктатури, створивши передумови для критичної оцінки суспільством і системи влади, і особи керівника. Існувало переконання, що після величезних жертв і перемоги український народ, як і інші народи СРСР, заслуговує на поліпшення матеріального життя і справедливого демократичного ладу.

Однак відповіддю режиму на ці вимоги часу стали не реформи, а його самоконсервація. Сталінський режим посилив контроль над суспільством, особливо в галузі ідеології. За короткий строк (1946-1951 pp.) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань.

Прояви національної свідомості, критичний підхід до будь- яких явищ суспільного життя, відступ від регламентованих пропагандистських стереотипів — все це кваліфікувалося як «український буржуазний націоналізм», «космополітизм», «антирадянська діяльність» і, як наслідок, вело до морального і фізичного знищення діячів культури. Апогей цього ідеологічного "закручування гайок" настав у 1951 році, коли на вірш В. Сосюри "Любіть Україну!" впало звинувачення в "націоналізмі", а його автора змусили опублікувати принизливе каяття. Репресії та переслідування у сфері культури торкнулися також і інших національностей, які проживали в Україні. Це добре відчули на собі, зокрема, представники єврейської культури. Багато єврейських письменників, учених, художників було репресовано за звинуваченням у "космополітизмі". Була навіть сфабрикована "змова" групи єврейської інтелігенції, яка планувала за допомогою "міжнародного єврейства" заволодіти Кримом і відокремити його від Радянського Союзу. Саме в цей час з'явилося сміхотворне твердження, характерне для радянської пропаганди, нібито українські націоналісти співпрацюють з єврейськими сіоністами на шкоду СРСР.

Однією з найхарактерніших рис цього періоду став русифікаторський наступ на українську культуру. Ідеологічна і політична практика сталінізму набирала відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкоди українському суспільству, розвитку його національної культури. І хоча у більшості випадків об'єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму було все суспільство. Усе це поставило під загрозу гуманістичні цінності українського народу, проте й додало сил у боротьбі за національно-культурне відродження.

Наступники Сталіна, зокрема, Г. Малєнков, а ще більше М. Хрущов, розуміли, що радянській моделі соціалізму, в тому числі його культурно-ідеологічній ланці, потрібно надати більш привабливої форми, лібералізувати її. Амністія, часткова реабілітація жертв сталінських репресій, постанова XX з'їзду КПРС про подолання культу особи і його наслідків, публічна критика беззаконня і зловживань владою, деяке розширення прав союзних республік, активізація міжнародних контактів створили враження потепління сус-пільного клімату. За влучним висловом І. Еренбурга, в країні настала "відлига", яка торкнулася і сфери культури.

Для духовного життя України, як і інших республік СРСР, хру- щовська "відлига" стала помітним культурно-національним пробудженням, очищенням від найбільш негативних явищ сталінщини, від грубого свавілля і терору. Під натиском громадськості переглядались деякі стереотипи культурної політики, зростав інтерес до національних духовних цінностей, розгорнулась реабілітація частини репресованих діячів науки, культури, мистецтва. Проте це була реабілітація людей, а не тих ідей і цінностей, які вони сповідували, особливо української ідеї. Великої втрати зазнала українська культура в результаті вилучення з бібліотек у 1954 р. 111 назв книг, які вийшли у 1925-1953 pp. Під заборону потрапили книги багатьох політичних діячів і письменників (М. Скрипника, П. Любченка, С. Єфремова, О. Олеся, В. Еллана-Блакитного, М. Зерова, Л. Квітки, І. Микитенка, Д. Гофштейна та ін.).

На культурно-мистецькому і науковому житті певний слід залишило пишне святкування 300-річчя Переяславської ради, яку партійні документи кваліфікували як історичний акт возз'єднання України з Росією. За Україною закріплювався статус "другої серед рівних республік", що дало поштовх частковому усамостійненню культурного життя, розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва. На зміну сталінським морозам, за образним висловом В. Симоненка, хру- щовська "відлига" вдарила наче "грім з ясного неба". Лібералізація позитивно вплинула на морально-духовну атмосферу, стимулювала творче, наукове і культурне життя, сприяла підвищенню інтересу до історії України, її культури, традицій, звичаїв, мови.

Про непослідовність хрущовської лібералізації свідчать погрозливі слова і розноси лідера партії на московській виставці творів молодих художників (грудень 1962 p.), що стали сигналом для нового "закручування гайок", оголошенням своєрідної "холодної війни" творчій інтелігенції, повсюдної боротьби з будь-якими новаціями, модернізмом, абстракціонізмом тощо. Стріли партідеологів і спецслужб полетіли насамперед у молоде покоління "шестидесятників", на адресу "Літературної України" за публікацію творів "колишніх носіїв буржуазного націоналізму".

Отже, духовне життя у період хрущовської "відлиги" характеризується взаємодією різних тенденцій, непослідовністю, половинчастістю і суперечливістю реформ: демократичні прориви в окремих сферах культури фактично блокувалися збереженням сталінізму на інших. З одного боку, це невдалі спроби реформування освіти, русифікація, адміністративне утвердження атеїзму, а з іншого — певне ослаблення тиску системи на культуру, розширення меж для творчої та наукової самореалізації, поява перших паростків громадського пробудження і національного відродження; вихід на літературні та суспільні обрії творчої молоді.

Партійно-апаратний переворот у Кремлі (жовтень 1964 р.) призвів не тільки до падіння Хрущова, а й припинення реформаторського курсу, лібералізації культурної політики. В Україні, як і в усій країні, настало панування (ціле двадцятиліття) консервативних тенденцій. Розгорнулась нова хвиля карально-ідеологічних репресій у сфері української культури та потужна русифікація, на зміну кволим спробам гуманізації подули холодні брежнєвські вітри реанімації сталінізму.

Бурхливе, суперечливе, динамічне "хрущовське" десятиріччя підштовхнуло об'єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильний, що під його впливом у 60-70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції — дисидентство, яке висунуло реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві. Могутню опозицію, очолену "шестидесятниками", дисидентами, патріотами, зламати було не так просто, та й часи настали інші, в світі назрівали суттєві зміни.

Характерна особливість повоєнного розвитку культури України як однієї з фундаторів і членів ООН, що набула статусу суб'єкта міжнародного права, полягала в тому, що перед нею відкривався шанс для інтеграції у світовий культурний простір. Проте залізна завіса, атмосфера холодної війни, культурно-ідеологічне протистояння звели цей шанс до мінімуму. Інтеграційні процеси під девізом "інтернаціоналізації" обмежились здебільшого рамками Союзу РСР і країн "соціалістичної співдружності".



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал