Навчальний посібник до курсу за вибором для 11 класів суспільно-гуманітарного напряму загальноосвітніх навчальних закладів



Сторінка3/14
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.84 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
ГЛАВА 3.

КУЛЬТУРНЕ І ДУХОВНЕ ЖИТТЯ В РОКИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (1917-1920 PP.)



  1. Відродження національної освіти.

  2. Заснування Всеукраїнської академії наук та інших наукових установ.

  3. Розвиток красного письменства.

  4. Пошуки нових шляхів розвитку українського театру.

  5. Нове піднесення української музичної культури.

  6. Образотворче мистецтво, скульптура і граверство у роки визвольних змагань.

  7. Релігія і церква в роки Центральної Ради і УHP.

Ключові поняття: національна культура, відродження національної самосвідомості, створення власної держави, національні культурно-освітні організації, українська культурна спадщина, відродження національної освіти, українське шкільництво, українська національна школа, процес українізації, красне письменство, символізм, футуризм, "пролетарські письменники",, школа "бойчукістів", український супрематизм, експресіонізм.

Боротьба за соціальне і національне визволення сприяла духовному піднесенню українського народу. Царська імперія розпалась, а більшовицька не встигла сформуватись, і це давало надії на становлення і розвиток української держави і, відповідно, національної культури. Складні й неоднозначні соціальні, економічні та політичні процеси, пов'язані з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортанням українських визвольних змагань, знач- но вплинули на культурне життя тогочасного суспільства. Всі політичні режими, які протягом 1917-1920 pp. існували в Україні, проводили власну політику в галузі культури. Без перебільшення можна сказати, що особливо плідними з цього погляду були роки української революції та боротьби за збереження української державності. Це не могло не вплинути на розвиток культури. Багато з того, що було зроблено Центральною Радою, Українською державою гетьмана П. Скоропадського, Директорією У HP у сфері культури, було впроваджено вперше в новітній історії України. Предметом особливої уваги були заходи, спрямовані на відродження національної самосвідомості, на створення власної держави.

1. Відродження національної освіти

Важлива роль у поширенні освіти серед народу та сприяння формування національної свідомості належала відновленій "Просвіті". Відразу після лютневої революції 1917 р. ці національні культурно-освітні організації створювали бібліотеки, різноманітні гуртки, видавались українські книги та журнали тощо. В їх роботі активну участь брали відомі діячі культури, науки й освіти. Восени 1917 р. в Україні діяло 952 відділення "Просвіти", а в червні 1921 р. — 4227. Вони були популярними особливо на селі і об'єднували всіх, хто дбав про українську культурну спадщину. Оскільки діяльність цих організацій набула політичного відтінку, а багато активних членів стали учасниками національно-визвольної боротьби, більшовики вирішили поставити "Просвіти" під свій контроль. Проте це їм не вдалося.

Центральна Рада продовжувала розбудову української держави. Було схвалено закон про впровадження в УНР нового (григоріанського) календаря з 16 лютого 1918 p., яке було вирішено рахувати першим днем березня, запроваджувався середньоєвропейський час. Було затверджено земельний закон, герб УНР — тризуб і державний прапор — жовто-блакитний. В грошовий обіг було запроваджено гривню, яка за вартістю дорівнювала половині вартості карбованця УНР, випущеного ще в грудні 1917 р. Встановлено новий адміністративно-територіальний устрій України (скасовано губернії та повіти і встановлено поділ УНР на землі — 32 одиниці). 24 березня 1918 р. у газеті "Нова Рада" опубліковано Закон про державну мову УНР - українську.1Тривала підготовка конституції, передбачалося на початку травня зібрати Всеукраїнські установчі збори. Провадились заходи в галузі культурного будівництва.

Важливим чинником у вирішенні назрілих національних проблем стало відродження національної освіти. Потреба в цій роботі, як першочерговій, диктувалася тим, що на 1917 р. загальний освітній рівень українського народу був дуже низький, а неписьменність серед населення становила близько 70 %. У деяких регіонах цей показник сягав навіть за 80 %. Із поваленням царського уряду в березні 1917 р. українське громадянство взялося власними силами будувати українське шкільництво й освітню справу. І це зрозуміло, оскільки в Україні за царських часів до самої революції 1917 р. не було жодної української школи. З перших днів революції кожне село намагалося відкрити українську школу, збирало кошти, відводило приміщення, землю, розшукувало вчителів.

Уже Генеральний секретаріат освіти УНР, який очолював І. Сте- шенко, почав організацію української національної школи. Одночасно створюється Товариство шкільної освіти для підготовки українських шкільних підручників і організації І учительського з'їзду. Вже в березні 1917 р. зусиллями Товариства шкільної освіти в Києві було засновано першу українську гімназію ім. Т.Г. Шевченка, за нею відкрилася друга і третя. За прикладом Києва почали працювати гімназії в Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові та інших містах. З березня до осені 1917 р. в Україні було відкрито 57 середніх шкіл, які існували на приватні або громадські кошти.

Швидкими темпами пішла дерусифікація. Під тиском народу та педагогічної громадськості України Міністерство освіти Тимчасового уряду змушене було дозволити вести в усіх народних початкових школах навчання українською мовою, а в учительських семінаріях та інститутах запровадити вивчення української мови, літератури, історії та географії. У вузах дозволялося відкривати кафедри української мови, літератури, історії та права. Цьому значною мірою сприяв перший Український педагогічний з'їзд, який відбувся в Києві у квітні 1917 р. У ньому брали участь 300 делегатів; з'їзд прийняв низку резолюцій щодо розвитку української національної школи. Для учителів середніх шкіл 1917-1918 pp. було влаштовано багато курсів українознавства, на яких викладали видатні науковці М. Грушевський, С. Русова, М. Василенко, В. Науменко, Т. Сушинсь- кий та ін. Це дало можливість організувати в самому Києві 5 українських гімназій, а по всій Україні їх було по містах і селах до 80. Відкриття нових українських середніх шкіл домагалися земства й місцеве самоврядування. Велику роль у цій справі відіграли куратори шкільних округів, особливо київського, яким керували М. Василенко, пізніше В. Науменко.

Процес українізації набирав повних обертів і зупинити його було вже неможливо. Про це засвідчив другий Всеукраїнський вчительський з'їзд, який відбувся в серпні 1917 р. Він сформував Всеукраїнську вчительську спілку з філіями по всій Україні, яка пізніше налічувала 10 тис. членів. У цьому плані велику роль відіграв з'їзд "Просвіти", що відбувся у вересні 1917 р. за участю 400 делегатів не лише з України, а й з Дону, Вороніжчини, Курщини, Кубані та Бессарабії. На ньому було створено Всеукраїнську спілку "Просвіти", яка мала займатися позашкільною освітою. З'їзд прийняв рішення, що навчання має бути обов'язковим для всіх хлопців і дівчат, починаючи з восьми років, безплатним, буде створено дитячі гуртки за інтересами, впроваджено дошкільне виховання.

Наприкінці 1917 р. розроблено плани і програми для єдиної трудової школи з 12-річним терміном навчання. З метою ефективного керівництва народною освітою в Україні створено Київський, Одеський і Харківський шкільні округи, ще в 1917 р. розпочато роботу з перетворення їх на комісаріати: Київський (1917 p.), Харківський і Одеський (1918 p.). Велика увага надавалася забезпеченню школи українськими підручниками. Незважаючи на труднощі воєнного часу, їх тираж у 1917 р. становив близько 300 тис. примірників, а в 1918 р. було видано 2 млн. книг.

Крім українських народних шкіл і гімназій, було відкрито реальні та комерційні школи. У цілому освіта в Україні в 1917-1918 pp. велась українською мовою в усіх типах шкіл, учительських семінаріях та на різних курсах. Педагогічна освіта в Україні здобувалася у 1917-1918 pp. українською мовою в університетах на відповідних факультетах, в українській Педагогічній академії (1917 р.) в Києві, на численних короткотермінових учительських курсах, учительських інститутах та учительських семінаріях.

Культурні перетворення, започатковані Центральною Радою, продовжували розвиватися в Українській державі, яку очолював гетьман П. Скоропадський. За нового уряду у системі освіти тривав процес формування українських навчальних закладів. Особливість цієї роботи полягала в тому, що російськомовні та інші навчальні заклади практично не підлягали реформуванню, а створювались нові, українські. Першим кроком міністерства народної освіти і мистецтв, яке очолював професор М. Василенко, стала величезна робота із запровадження єдиної трудової школи, проект якої був розроблений ще Центральною Радою. Вже на кінець 1918 р. в Україні існувало 47 208 народних шкіл, 1210 вищих початкових шкіл, 474 чоловічі та 262 жіночі гімназії, 91 комерційна школа, 70 реальних, 18 торговельних і 18 духовних шкіл. П. Скоропадський 1 серпня 1918 р. затвердив Закон Української держави про обов'язкове вивчення української мови і літератури, а також історії та географії України в середніх школах. Ним було передбачено по всіх середніх загальноосвітніх, професійних, комерційних та інших школах, учительських семінаріях, інститутах, а також духовних семі-наріях обов'язкове викладання української мови і літератури, географії та історії України. Для цього у вищезазначених навчальних закладах вводилась штатна посада учителя української мови та літератури і зверхштатна посада учителя географії та історії України.

Вже 5 серпня 1918 р. міністр народної освіти і мистецтв М. Василенко підписав наказ про утворення національної вищої початкової школи, згідно з яким у тих вищих початкових школах, які в минулому навчальному році перейшли на викладання українською мовою, а також у тих, які відкривалися з початку нового навчального року для українських дітей, навчання всіх предметів у школі слід було вести українською мовою і для цього призначався відповідний педагогічний персонал. В уже існуючих вищих початкових школах, в яких учні переважно були українці (українців — понад 50 %), всі предмети в першому класі викладались українською мовою. Що ж до старших класів, то в них перехід до викладання того чи іншого предмета українською мовою залежав від фактичної можливості здійснити це. Упродовж 1918 / 19 навчального року у всіх класах велась систематична робота з підготовки до викладання всіх дисциплін українською мовою. В інших вищих початкових школах обов'язково вводились дисципліни з українознавства (українська мова, історія і географія України) і викладались тією мовою, яка вживалась у школі, або українською.

Для малозабезпечених гімназистів виділялася матеріальна допомога, а також 350 іменних стипендій (ім. Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Франка, І. Стешенка) для відмінників навчання.

За короткий термін української державності ЗУНР справою відбудови шкільництва в Галичині займався Державний секретаріат освіти. За його розпорядженням було залишено австрійську організацію шкільництва й австрійські плани навчання, але пристосовано їх до наявних національних відносин. У лютому 1919 р. організовано повітові шкільні ради. Щодо мови навчання в народних школах, то там, де була українська більшість, школи стали українськими. По містах, де були польські школи, їх було перетворено на коедукаційні, одні з українською, другі з польською мовою навчання. Законом від 10 лютого 1919 р. приватні школи були одержавлені, в єврейських — польську мову навчання за бажанням батьків було замінено на єврейську. В неукраїнських школах українська мова була обов'язковою. Щодо середніх, то в містах, де їх було більше, одні школи перетворювали на українські, інші залишали польськими. А там, де була тільки одна польська державна школа, її поступово українізували. На організацію приватних польських шкіл уряд давав дозвіл без перешкод, тільки українська мова в них мусила бути обов'язковою. Хоч через воєнні дії не скрізь можна було вести навчання в середніх (а то й народних) школах, все ж таки воно відбувалося. Всіх українських середніх державних шкіл з учительськими семінаріями в кінці 1918 р. було 30 (20 гімназій, 3 реальні школи, 7 учительських семінарій). На Буковині, що від травня до кінця липня 1919 р. була під румунською окупацією, в народних і середніх школах залишилися австрійські порядки, тільки німецька мова в них була необов'язковою.

Гетьманський уряд здійснив низку заходів з метою подальшої розбудови вищої школи в Україні. Заснований раніше Український народний університет у Києві був перетворений на Державний український університет із факультетами: історико-філологічним, фізико-матема- тичним, правничим і медичним. Педагогічну академію перетворено в Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. У жовтні 1918 р. відкрито університет у Кам'янець-Подільському (факультети історико-філологіч- ний, правничий, богословський, пізніше ще сільськогосподарський). Історико-філологічний факультет університету працював також у Полтаві. Новий університет відкрито в Катеринославі, але він був російський. В старих університетах у Києві, Харкові й Одесі засновано кафедри української мови, українського мистецтва, української історії та історії українського права.

Натомість більшовики переробляли навчальні плани на свій лад, дбаючи насамперед про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. Радянська влада з підозрою ставилась до проявів національного життя і перекреслила українізацію народної освіти. Неспроможні досягти потрібного результату мирними засобами, більшовики вдавались до насильницьких дій і командних методів. Так, Всеукраїнська вчительська спілка, яка не сприймала радянських реформ у шкільній справі, була розпущена. Така ж доля спіткала національні культурно-освітні організації — "Просвіти".

Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною і спрямованою на зміцнення більшовицького режиму. У 1920 р. в Україні діяло близько 22 тис. шкіл, в яких навчалося 2250 тис. дітей. Майже в половині шкіл була українська мова викладання. Цьому сприяло впровадження у життя декрету ВУЦВК від 21 лютого 1920 р. "Про застосування в усіх установах української мови нарівні з великою руською". Але якість освіти різко впала після перетворення всіх шкільних навчальних закладів у державні установи із семирічним навчанням відповідно до постанови Наркомосу УСРР "Про запровадження в життя єдиної трудової школи" (червень 1920 p.).

Для подальшого розвитку духовного життя суспільства принципове значення мала ліквідація неписьменності. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю. В травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову "Про боротьбу з неписьменністю", згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати й писати. У 1923 р. виникло добровільне товариство "Геть неписьменність!", яке створювало пункти ліквідації неписьменності (лікнепи). Якщо в 1923 р. у республіці функціонувало 574 пункти ліквідації неписьменності з кон- тингентом 17,1 тис. учнів, то в 1930 р. — вже 30 тис. пунктів і 1640 тис. учнів. Внаслідок цього у 1927 р. в Україні письменними були 70% дорослого населення у містах і 50% у селах. Усього за два десятиріччя радянської влади в УРСР ліквідували свою неписьменність майже 10 млн. осіб.

Активна боротьба розгорнулася за вищу школу. Передусім на навчання приймалися вихідці з робітничого класу та селянства. Університети були ліквідовані, замість них з'явились інститути народної освіти. Оскільки вступ до вузів вимагав певного рівня знань, то для підготовки майбутніх студентів було відкрито робітничі факультети (рабфаки). У 1920 р. було відкрито 20 педагогічних інститутів, 43 педшколи і близько сотні педкурсів, що частково вирішувало проблему кадрів учителів. На початок 1921 р. в Україні вже діяло 38 вузів, у яких навчалося 57 тис. студентів.

Серед 15 тис. культурно-освітніх закладів було 1300 клубів, понад 5500 хат-читалень, понад 3100 бібліотек, які повинні були замінити діяльність ліквідованих "Просвіт". Проте, якщо "Просвіти" турбувалися про виховання національної свідомості, то новостворені культурно-освітні заклади плекали засади інтернаціоналізму.

2. Заснування Всеукраїнської академії наук т а інших наукових установ

Відродження української державності створило сприятливі умови для розвитку української науки. Влітку 1918 р. було створено ко-місію у складі відомих вчених М. Василенка, С. Єфремова, А. Кримського, В. Науменка, яка мала виробити проект статуту Всеукраїнської академії наук (ВУАН). У вересні цього ж року було розглянуто й затверджено Радою Міністрів, а 14 листопада було ухвалено закон про заснування Української академії наук у Києві, затверджено її статут, штат, а також склад установ. Спочатку ВУАН складалося з трьох відділів: історико-філологічного, фізико-ма- тематичного і соціально-економічного. Крім того, Раді ВУАН безпосередньо були підпорядковані такі установи: Всенародна бібліотека України, Музей мистецтв, Антропологічно-етнологіч- ний музей, Археологічний кабінет, комісії краєзнавства, вивчення продуктивних сил України, астрономічна обсерваторія, хімічна лабораторія, фізичний інститут, зоологічний музей, ботанічний сад, геологічний музей і низка інших наукових закладів. ВУАН мала свою друкарню і літографію. Членами академії мали право обиратися громадяни України та українські вчені Галичини, Буковини і Закарпаття. Первісний склад Академії становили 12 академіків, які утворювали спільне зібрання та відділи Академії наук.

Наказом гетьмана П. Скоропадського було призначено перших дійсних членів ВУАН. По відділу історико-філологічних наук дійсними членами стали заслужений професор Харківського університету Д. Багалій, професор Київського українського державного університету А. Кримський, заслужений професор Київської духовної академії М. Петров, професор Чернівецького університету, доктор С. Смаль-Стоцький. По відділу фізико-математичних наук призначені ординарний академік Російської академії наук В. Вернадський, професор Київського політехнічного інституту С. Тимошенко, заслужений ординарний професор Київського українського державного університету П. Тутковський. По відділу соціально-економічних наук призначені ординарний професор Київського українського державного університету М. Туган-Барановський, професор Катеринославського університету Ф. Тарановський, ординарний професор Київського політехнічного інституту В. Косинський, член-секретар комісії з розбирання давніх актів О. Левицький.

В Україну стали повертатися до роботи на полі рідної науки українські вчені-дослідники, які до того часу працювали у вищій школі і наукових установах Росії. З великою жертовністю працювали українські вчені, не перериваючи роботи серед страхіть громадянської війни 1918-1920 pp., не припинили її і в добу "воєнного комунізму", і голоду.

На час гетьманату припадає заснування таких наукових установ, як Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека. На одне з перших місць було поставлено дослідження історії України, а одночасно із цим вивчення літератури, мовознавства, археології, мистецтва.

До значних досягнень відродження національної культури належить швидкий розвиток видавничої справи, насамперед друкування шкільних підручників. їх видавали Товариство шкільної освіти в Києві, "Українська школа", якими керували С. Русова та С. Черкасенко. Відновили роботу видавництва "Вік" і "Час" у Києві. Чимало книжок виходило в кооперативних товариствах у Харкові, Полтаві, Катеринославі.

Швидко проходив процес становлення української преси. Першим офіційним україномовним органом стали "Вісті Київського Губернського Виконавчого Комітету". Згодом почали виходити "Вісті Української Центральної Ради", "Вісник Генерального Секретаріату УНР". Крім того, українською мовою виходили газети "Нова Рада", "Робітнича газета", "Народна воля". Відновилося видання "Літературного наукового вісника" за редакцією М. Грушевського та історичного журналу "Україна". Також виходили часописи "Книгар", "Шлях", "Театральні вісті", студентський орган "Стерно". Для учнів середніх шкіл видавався "Каменяр", для молоді "Юнак", для жінок — "Жіночий вісник", для військових — "Українська військова справа". За участю лише Української Центральної влади було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, художньої, суспільно-політичної, технічної та іншої літератури.

У цей час вперше було створено історичні праці з новими концепціями історії України, зокрема: "Ілюстрована історія України", "Коротка історія України", "Якої ми хочемо автономії" М. Грушевського; "Коротка історія України", "Про козацькі часи на Україні" В. Антоновича; "Історія українського письменства" С. Єфремова.

Усе це було важливим чинником у вирішенні назрілих національних проблем, відродженні національної освіти і науки.

3. Розвиток красного письменства

Визначні події доби національної революції і визвольних змагань зумовили сильний поштовх розвитку української культури, зокрема красного письменства. Однак обставини українсько-ро- сійської війни 1917-1921 pp., з постійними змінами влади, жорстоким більшовицьким терором, матеріальною розрухою, а далі й голодом 1921 р., не сприяли розгортанню літературної роботи, що відповідала б можливості пробудженої до самостійного життя нації. Під кінець війни значна частина видатних представників передреволюційної генерації в українській літературі була вже за кордоном, евакуювавшись разом із урядом і військом (О. Олесь, С. Черкасенко, В. Самійленко, В. Винниченко, М. Вороний, М. Левицький, М. Шаповал та ін.). Ті, хто залишився на батьківщині: М. Чернявський, С. Васильченко, Г. Хоткевич, П. Капельгородський, Л. Старицька-Черняхівська, X. Алчевська, М. Філянський, а також М. Вороний та В. Самійленко після повернення з еміграції були відсунуті від творчої праці в нових умовах. Хоч пізніше вони частково активізувалися, однак видатноі ролі відігравати їм не довелося. В літературу входить нове покоління.

Молоді поети і письменники гуртувалися навколо численних літературних студій, гуртків, редакцій газет і журналів, літературних альманахів. Так, в роки революції літературне життя зосереджувалося навколо таких журналів, як "Літературно-науковий вісник", що виходив 1917-1919 pp. за участю О. Олеся, М. Грушевського, О. Грушевського, В. Винниченка, М. Зерова, П. Тичини, М. Івченка, Л. Старицької-Черняхівської, П. Стебницького та ін.; "Шлях" (1917 p.), де поряд з старшими виступають молодші письменники М. Рильський, Ю. Іванов-Меженко, Я. Савченко; "Книгар" (1918-1919 pp.) на чолі з М. Зеровим; журнал "Мистецтво" (1919-1920 pp.) за ред. М. Семенка, за участю Г. Михайличенка, В. Чумака, Д. Загула, Я. Савченка, П. Тичини, М. Терещенка та ін.

Час війни і політичної нестабільності змушує обмежитися переважно на таких збірниках, як "Літературно-критичний альманах" символістів (1918 р.) за ред. Я. Савченка; "Музагет" (1919 р.) за участю П. Тичини, Д. Загула, В. Ярошенка, М. Жука, К. Поліщука, М. Терещенка, П. Филиповича, О. Слісаренка, В. Кобилянсько- го, Ю. Меженка та ін.; "Гроно" (1920), в якому деякі письменники здійснюють перехід від символізму до імпресіонізму й футуризму, наближаючись до прийняття пореволюційної дійсності (М. Терещенко, Д. Загул, Г. Шкурупій, В. Поліщук, П. Филипович, Г. Коминка та ін.); "Червоний вінок" (1920 р.); "Вир революції" (1921 р.) за участю В. Поліщука, М. Терещенка та ін.; "Зшитки боротьби" (1919 p.), видані "пролетарською" літературною групою боротьбистів В. Еллана-Блакитного та Г. Михайличенка; "Жовтень" (1921 р.) з "універсалом" харківських "пролетарських" письменників, підписаним М. Хвильовим, В. Сосюрою, М. Йогансеном.

Молоде покоління, яке репрезентувало тогочасну літературу в Україні, було пов'язане насамперед із символізмом і футуризмом. Символізм в Україні розвинувся пізно. Поети-модерністи О. Олесь, М. Вороний і Г. Чупринка, що їх критика схильна була зараховувати до символістів, насправді ними не були, бо замість символів з їх многозначимістю користувалися алегоріями, поширеними в революційній поезії попереднього покоління, готовими умовними образами. Група символістів, яка виступила в роки революції, не відзначалася, за винятком П. Тичини, особливою оригінальністю і незабаром розпалася. До неї належали, крім Тичини, поети В. Кобилянський (1895-1919, "Мій дар", 1920 р.), Д. Загул, ("З зелених гір", 1918 р.; "На грані", 1919 р., "Наш день", 1925 p., "Мотиви", 1927 р.), І. Савченко ("Поезії", 1919 p., "Земля", 1921 p.), М. Терещенко (1898-1966, збірки "Лабораторія", 1924 p., "Чорнозем", 1925 р. та ін.), В. Ярошенко ("Світлотінь", 1918 p., "Луни", 1919 р.), О. Слісаренко ("На березі кастильському", 1919 р.), поет П. Савченко, автор драматичних етюдів Я. Мамонтов (1888-1938). Д. Загул, Я. Савченко і М. Терещенко незабаром перейшли до революційної "пролетарської" поезії, О. Слісаренко — до футуризму ("Байда", вибрана лірика, 1928 р.) і пізніше до пошуків у сюжетній прозі.

Найбільшим представником цієї символістичної групи був П. Тичина (1891-1967), автор найоригінальніших в роки революції збірок поезії "Сонячні кларнети" (1918 р.), "Плуг" (1919 p.), "Замість сонетів і октав" (1920 р.) і "Вітер з України" (1924 p.). Творчість молодого Тичини відкрила нову сторінку в українській поезії. Від ліричних малюнків української природи Тичина переходить до величної поеми "Золотий гомін", давши глибокий аналіз пробудження України до національно-державного життя. Поет передчуває "горобину ніч" наступної кривавої боротьби, і в збірці "Плуг" відтворює національну революцію як космічну силу, що нещадно руйнує старе й пробуджує нове. В наступній збірці "Вітер з України" Тичина намагається поєднати активістично-романтичне сприйняття революції як сили, що творить нову Україну, з реальною дійсністю пореволюційних буднів.

Уже в роки революції і війни з'являються спроби революційної поезії авторів, що переходять на позиції прийняття більшовицької революції. При газеті "Більшовик" і київській організації ЦК українських соціалістів-революціонерів "Боротьба" виникає група "пролетарських письменників" — "Боротьба". Вона видає альманахи "Зшитки боротьби" і "Червоний вінок" (1919 p.). Письменників ця культурно-освітня організація приваблювала своїм гаслом — "Творити революційне мистецтво!". У 1919-1920 pp. членами її були: В. Блакитний (Елланський, 1893-1925), автор революційно-роман- тичної збірки "Удари молота і серця" (1920 p.), прозаїк А. Заливчий (1897-1918), В. Чумак (1900-1919, "Заспів", 1920 р.) і Г. Михайличенко (1892-1919), автор алегоричного прозового твору "Блакитний роман". Після безуспішної спроби в 1919-1920 pp. негайно насадити по всій Україні російську "пролетарську"' культуру, поширивши т. зв. "пролеткульти", усі вони вийшли з Пролеткульту, оскільки побачили хибність його ідейно-теоретичних настанов.

Характерним для літератури, як і загалом для мистецтва років боротьби за державну незалежність України, громадянської війни, був широкий спектр поглядів і діапазон полеміки, подальший розвиток культури. Гостра класова боротьба породила різні ідейні платформи в літературі, найпоширенішою стала течія "наймодернішого символістського напряму". Найбільшим ворогом літератури і мистецтва представники цієї течії вважали реалізм.

4. Пошуки нових шляхів розвитку українського театру

В історії українського театру 1917-1920 pp. були добою пошуку нових шляхів. До революції 1917-1920 pp. у Києві був лише один україномовний театр — це трупа Садовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи. Вже навесні 1917 р. у Києві виникло товариство "Український національний театр", яке об'єднало кращі акторські сили. 16 вересня 1917 р. було відкрито український національний театр виставою В. Винниченка "Пригвождені". В цей час була заснована Українська драматична школа робітників Києва, створена перша в післяреволюційній Росії вища театральна школа для підготовки професійних акторів, режисерів, спеціалістів з організації театральної справи. Було засновано друкований орган "Театральні вісті". Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та обновлювали репертуар.

Існування молодої Української держави дало змогу завершити зсунення театру з етнографічно-побутових рейок. У 1918 р. в Києві остаточно оформилися три театри: Державний драматичний театр, Державний народний театр і Молодий театр. 1919-1920 pp., на Поділлі грали театри Галичини і Буковини: Новий Львівський театр і Державний театр ЗУНР.

Державний драматичний театр під керівництвом О. Загарова і О. Кривецького, які пройшли школу в Московському художньому Театрі під керівництвом К. Станіславського і В. Немировича-Дан- ченка, побудував свою роботу на засадах реалістично-психологічної школи. Ядро репертуару цього театру становили п'єси Винниченка, Ібсена, Гауптмана. Далі пішов П. Саксаганський, який був мистецьким керівником Державного народного театру. Він намагався знайти нові національні форми театру через акторську майстерність корифеїв українського театру, хотів реформувати театр зсередини. Тут здійснено, крім побутового репертуару, кілька трагедійних вистав ("Розбійники" Шіллера, "Урієль Акоста" Гуцко- ва), в яких блискуче проявився талант М. Заньковецької і П. Саксаганського. В 1919 р. Державний драматичний театр та Державний народний театр злилися.

Лівішу позицію зайняв Молодий театр під керівництвом видатного режисера пореволюційної доби Леся Курбаса, який поставив завдання рішуче відійти від етнографічно-побутового театру, спираючись на модерні течії світового театру. В свій перший сезон, даючи лише кілька вистав на місяць, театр ще не знайшов свого обличчя. Репертуар його був то реалістично-настроєвий ("Чорна пантера" В. Винниченка, "Молодість" М. Гальбе), то символічно-настроєвий (етюди Олеся, "Йоля" Ю. Жулавського). В сезоні 1918-1919 pp., перейшовши на регулярні вистави, театр знаходить своє обличчя в шуканнях театральності ("У пущі" Лесі Українки, "Затоплений дзвін" Г. Гауптмана, "Горе брехунові" Ф. Грільпарцера, "Кандіда" Б. Шов). Епохою в історії цього українського театру була Курбасова вистава "Едіп-володар" Софокла, де вперше принцип суспільного ритму вистави знайшов своє втілення в масових хорових сценах. З ряду інших експериментальних вистав дуже цікава постановка "Гайдамаків" за Т. Шевченком. Вона була показана вперше у березні 1920 р. на сцені Київського оперного театру. Вистава мала нечуваний успіх. Вона важлива й тим, що в ній Курбас закріпив ряд нових режисерських положень. Підносячи прапор театральності, Молодий театр звернувся й до українських національних традицій, здійснивши виставу різдвяного вертепного дійства.

Одночасно з цими театрами в провінції працювали мандрівні етнографічно-побутові трупи. У театрах Києва, Харкова та інших міст країни працювали видатні майстри сцени М. Заньковецька, П. Саксаганський, Г. Юра, М. Крушельницький, І. Мар'яненко, А. Бучма, В. Василько, Б. Романицький, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Заличковський, Г. Борисоглібська, О. Загаров, Ф. Левицький, Л. Ліницька, О. Ватуля, Ф. Барвінська та інші. Активну участь у боротьбі за державну незалежність України приймали актори. Згадаймо, що 2 квітня 1917 р. на чолі 100 000-ї першої української маніфестації в Києві їхав на коні М. Садовський в одязі гетьмана Богдана Хмельницького в оточенні всієї театральної трупи — козаків.

5. Нове піднесення української музичної культури

З XX ст. в історії української музики починається новий етап її розвитку, в напрямі до дозрілої рівноваги національного стилю. Вже на початку нового століття в Києві, центрі тогочасного музичного життя, зосереджується значна група українських композиторів, які своєю творчістю, виконавством і організаційними заходами сприяють новому піднесенню музичної культури. Серед них на особливу увагу заслуговують К. Стеценко (1882-1922), Я. Степовий (Якименко, 1883-1921), М. Леонтович (1877-1921), а також Б. Підго- рецький (1873-1919) та О. Кошиць (1875-1945). В їх музиці ще помітно відчувається тяжіння до етнографізму з його перевагою тематичного матеріалу народної пісні, до домінування вокальних, зокрема хорових жанрів, схильність до народницьких образів і тужливих емоцій — риси типові для музики XIX ст. Але всебічно користуючись фольклором, ці композитори, особливо М. Леонтович, глибоко усвідомлюють своєрідність виразових проявів народної пісні. Уже в творчості цього покоління кзмпозиторів підноситься вага активного трактування музичних образів, поширюються межі жанрів, зокрема зростає значення солоспіву (наприклад, пісні Сте- ценка та Степового — переважно на тексти Т. Шевченка й І. Франка). А в протилежність хоровим обробкам народної пісні зростає роль оригінальних творів ("Веснонько, весно", "Сон" Стеценка, "Щедрик", "Дударик", "Льодолом" Леонтовича).

Помітне намагання відійти від уривкової драматургії побутової музичної драми й оволодіти принципами наскрізної оперної композиції ("Гайдамаки", "Полонянка", "Іфігенія в Тавриді" Стеценка, "Купальська іскра" — Підгорецького, "Русалчин Великдень" Леонтовича). Визначна роль належить цим композиторам також в активізації церковної музики. Зокрема значну музичну літературу, якій притаманна різноманітність й повнота виразу, створив 0. Кошиць.

Переважна більшість композиторів цієї генерації бере активну участь у громадському музичному житті, що особливо пожвавилося в роки відновлення української державності. Саме в ці роки (1917-1920) були засновані державні хори: Республіканська капела під керівництвом О. Кошиця, що прославилася своєю тріумфальною концертною поїздкою за кордон, і капела "Думка" (Державна українська мандрівна капела) під проводом спочатку К. Стеценка, потім Нестора Городовенка, що протягом чверті століття була головним репрезентантом хорової культури в Україні. Широку діяльність у вихованні національних музичних кадрів розгорнув у ці роки Музично-театральний інститут ім. Лисенка, заснований у Києві на базі музичної школи М. Лисенка. А перші українські державні оперні театри у Києві та Харкові, філармонія з першокласними симфонічними оркестрами, музичні видавництва створили глибокий грунт для подальшого піднесення музичної культури.

6. Образотворче мистецтво, скульптура і граверство

Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва займалася створена в грудні 1917 р. Центральною Радою Українська Академія мистецтв. Першим його ректором було обрано Г. Нарбу- та. Тут читали лекції професори: О. Мурашко, А. Маневич, М. Бурачек, М. Бойчук, В. Кричевський, М. Жук. Тісні творчі стосунки з Академією підтримувало багато відомих українських художників, які представляли різні школи та напрями у живопису. Так, М. Бойчук очолив відділ монументального живопису, в який увійшли Т. Бойчук, В. Седляр, С. Налепський, І. Падалка. Цей відділ почав називатися школою "бойчукістів", для якої було характерне відображення у мистецтві подій реального життя, наповнених динамікою і драматизмом, багатогранною композицією, пластикою, глибоким філософським змістом тощо. Теоретиком напряму був І. Врона. Бойчукістами зокрема, були розписані Луцькі казарми у Києві, оперні театри у Харкові, Києві, санаторій в Одесі. Багато їх полотен прикрашали виставки і картинні галереї.

У цей же час оформляється український супрематизм, який одначе не мав великого розголосу. Його творець К. Малевич хоч і жив значну частину життя поза Україною, але українець за походженням, ніколи не поривав зв'язків з нею. Недарма свій "Чорний квадрат" (1915 р.) Малевич характеризував як "живописний реалізм селянки у двох вимірах".

У інших мистецьких школах у цей період активно працювали О. Архипенко, І. Бурячок, В. Заузе, В. Різниченко, І. Труш та багато інших художників.

При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею. її основою у момент заснування стали картини українських і зарубіжних малярів XVI-XIX ст. з особистих колекцій Г. Павлуцького, Д. Антоновича, В. Щавінського та полотен, закуплених на виставках та аукціонах художників з різних країн світу.

На грунті українського образотворчого мистецтва активну творчу роботу вели скульптори О. Архипенко, Ф. Балавенський, І. Кавале- рідзе, М. Гельман, А. Страхов, М. Паращук, П. Вітович та ін. Так, О. Архипенком були створені скульптури "Солдат" (1917 p.), "Постать" (1920 р.) тощо; І. Кавалерідзе — монумент Т. Шевченка у Ромнах (1918 p.); М. Паращуком — галерею скульптурних портретів



  1. Стефаника, І. Франка, X. Ботєва, Д. Благоєва та ін.

Поворотною точкою у розвитку української книжкової графіки були праці В. Кричевського, який під впливом М. Грушевського звернувся до джерел старої української гравюри і народного мистецтва. Найбільшим майстром, основоположником та ідеологом сучасної української графіки став Ю. Нарбут (1886-1920), який на основі української історичної спадщини, передусім часів бароко, створив модерну українську графіку, дуже своєрідну й глибоко національну. Він дав безсмертні твори графіки книжкової, меморіальної і державних знаків Української Народної Республіки. Під впливом Ю. Нарбута постала вся сучасна українська графіка. З найближчих учнів Нарбута можна відзначити Л. Лозовського (1901- 1922), Р. Лісовського (1893-1982) і М. Кирнарського (1893-1941).

До великого розквіту прийшло також граверство в різноманітній техніці. Частина граверів, близька до Михайла Бойчука, найбільше дотримувалася народних примітивів: С. Налепинська-Бойчук, монументаліст І. Падалка, майстер мініатюрних дереворитів О. Рубан, О. Сахновська. Другий напрям брав за основу візантійську іконографію: М. Осінчук, Я. Музика. Треті більше дотримувалися західноєвропейських течій: Л. Плещинський, О. Усачов, Л. Гец, І. Іванець,



  1. Левицька, П. Обаль. Від послідовного бойчукізму до своєрідного синтезу з елементами західного експресіонізму перейшов

    1. Довгаль. В тому ж дусі, але монументальніші виконано визначні ілюстрації В. Седляра до "Кобзаря" Т.Г. Шевченка. Індивідуального характеру архітектурні мотиви В. Гагенмейстера, який створював кольорові автолітографії.

З новіших різьбарів 1910-1920-х pp. варто відзначити портретиста С. Жука, монументаліста А. Коверко, майстра народної майоліки Є. Сагайдачного, А. Дарагана і реаліста В. Климіва (дерево, мініатюрна декоративна різьба). З академічної школи вийшли Севера і С. Литвиненко (пам'ятники І. Франкові). Великий новатор світової слави О. Архипенко (1887-1964) спочатку був під впливом кубізму й футуризму, пізніше дав оригінальні твори в сполуці різноманітних матеріалів, характеру надреалістичного, з особливим вирішенням проблеми простору і пластики, вимріяних ідеаль- них форм. З 20-річного віку він жив і працював за кордоном, завоювавши всесвітнє визнання, титул "генія скульптури". В добу української революції ним були створені скульптури "Солдат" (1917 p.), "Постать" (1920 р.) тощо.

Завдяки своїм експериментам з формою він одержав цілком новий принцип пластичного вираження. Його самобутність виявила себе вже у перших юнацьких роботах "Мисль", "Відчай", "Запорожець", "Юда". Архипенко зображав не мислителя, а думку, не людину в розпачі — відчай. Експресіонізм — прагнення до узагальненої передачі певних станів — заклав підвалини його подальших символізованих безособових образів — "Дитина", "Негритянка", біблійна "Сусанна". Архипенка приваблювали образи архаїчні, наповнені волею до життя, оті "половецькі баби", що стояли по українських степах наче вартові вічності

Уряд Української держави приділяв значну увагу архітектурній справі. З ініціативи і за участі Д. Дяченка, В. Кричевського, М. Кравчука, В. Січинського, Колотова, В. Рикова, О. Вербицького, Обремського, І. Моргілевського та ін. 1918 р. в Києві утворено Товариство українських архітекторів та Український архітектурний інститут, який 1924 р. був приєднаний до Художнього інституту.

7. Релігія і церква в роки Центральної Ради і УНР

Незважаючи на заходи російського уряду в напрямі русифікації української церкви, в ній не завмирало прагнення зберегти свої звичаї, соборність, українську мову проповідей. Після відновлення української держави у 1917 р. в Україні прокинулося прагнення мати незалежну православну церкву — спочатку в формі автономії, аз 1918р. — автокефалії. 1917 р. в Києві була створена Всеукраїнська церковна рада з духовенства та мирян. Вона взяла на себе завдання добитися автокефалії української православної церкви. Проте лише восени 1918 р. вдалося підготувати закон про автокефалію української церкви (оголошений 1 січня 1919 р.). У лютому 1919 р. Україна опинилася під радянською владою, яка підтримувала всі заходи, спрямовані на підрив авторитету Руської православної церки як одного з найголовніших свої ідеологічних ворогів і її розкол. З свого боку, РПЦ не давала змогу українцям самостійно висвячувати єпископів.Так, з дозволу більшовиків і всупереч позиціїї РПЦ 11 жовтня 1921 р,. у Києві відбувся церковний собор, на якому ухвалено внаслідок неможливості мати канонічно висвячених єпископів, рукоположити їх за прикладом застосовуваної якийсь час старохристиянської практики в Олександрії — покладенням рук присутніх, без єпископської хіротонії. Так було рукоположено в єпископи поважних українських священиків — о. Василя Липківського та о. Нестора Шараєвського. Вони вже звичайним способом висвятили (рукоположили) ще 27 єпископів. В. Липківський став першим митрополитом Української Автокефальної Церкви. У 1923 р. УАПЦ була визнана Помісним собором Руської православної церкви.

Автокефальна церква мала велику кількість прихильників в Україні: населення приваблював її народний характер, українська мова, поновлення старих українських звичаїв. Швидко зростала кількість парафій та єпархій: у 1927 р. було 10657 священиків. Радянський уряд деякий час терпів їх, зацікавлений тим, щоб завдяки утворенню Автокефальної церкви ослабити патріаршу церкву. Таким чином в Україні були дві церкви: російська патріарша і Українська Автокефальна. 1928 р. почалося переслідування Автокефальної церкви, нищення її. У 1930 р. під примусом НКВС відбувся Надзвичайний собор УАПЦ, який розпустив її як "контрреволюційну й антирадянську організацію", нібито складову частину СВУ. Більша частина єпископів та священиків була заарештована, піддана тортурам й заслана. В кінці 1930 р. в Україні вже не було жодного єпископа Автокефальної церкви. Єдиний, хто залишився живим, був єпископ І. Теодорович, який 1925 р. переїхав до Канади, а звідти до США.

В українській культурі 1917-1920 pp. було, звісно, чимало проблем і труднощів, а то й гірких сторінок. Особливо це стосується того часу, коли гору в Україні брали іноземні, антиукраїнські сили. Мабуть найбільшої шкоди розвиткові національного відродження завдали російські білогвардійці та більшовики. Відомий український поет В. Чумак у 1919 р. був розстріляний денікінцями. Поет Г. Чупринка в 1921 р. був убитий більшовиками. Чимало відомих діячів науки, літератури, мистецтва, освіти, церкви, які не сприйняли радянсько-більшовицького режиму, опинилися за межами України, в еміграції.

В цілому ті глибокі культурні зміни, які були закладені різними за своєю політичною орієнтацією урядами в період боротьби за державну незалежність України 1917-1920 pp., мали прогресивний характер. У ці роки було засновано українську національну систему освіти, видавничу справу, здійснено глибокі перетворення в інших галузях культури. Все це заклало міцну основу національно-культурного відродження та подальшого розвитку культури українського народу в наступні роки й дало можливість зробити вагомий внесок у розвиток світової культури XX ст.

Запитання для самоконтролю


  1. Яку важливу роль виконувала відновлена "Просвіта" в роки визвольних змагань 1917-1920 pp.?

  2. Які заходи в галузі культурного будівництва провела Центральна Рада?

  3. У чому суть процесу дерусифікації та українізації під час Української революції?

  4. Які типи шкіл були запроваджені в Україні в 1917-1918 pp.?

  5. Які зміни сталися в шкільництві під час української державності ЗУНР?

  6. Заходи гетьманського уряду у розбудові вищої школи в Україні.

  7. Яке значення мала ліквідація неписьменності з початку 20-х років?

  8. Коли і з якою метою було створено ВУАН?

  9. Основні літературні течії 1917-1920 pp. в Україні та їх представники.

  10. Яких принципів дотримувалися Державний драматичний театр, Державний народний театр і Молодий театр?

  11. Які новаторські риси характерні для Леся Курбаса?

  12. З якими українськими композиторами пов'язано нове піднесення музичної культури у 1917-1920 pp.?

  13. Яка з модерністських течій найбільш плідно виявила себе в українському живописі?

  14. Що характерне для школи "бойчукістів"?

  15. Що визначило світовий авторитет скульптора О. Архипенка?

  16. Яку роль в Українській державі відігравала релігія і церква?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал