Навчальний посібник до курсу за вибором для 11 класів суспільно-гуманітарного напряму загальноосвітніх навчальних закладів



Сторінка12/14
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.84 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Коментар В.Суворова.

«...Попытка развязать войну и революцию советские коммунисты повторяли многократно. Было намерение разжечь балканскую революцию»... Были попытки начать революцию в Южной Африке, в Китае, Индии. v Но главной целью оставалась Германия.

Одна из нескольких попыток захватить власть в Германии представляет особый интерес. Эта попытка предпринята осенью 1923 года...

План прост: 7 ноября — годовщина захвата власти коммунистами в России, немецкие рабочие выйдут на демонстрации солидарности, а подготовленные в Москве группы провокаторов ГПУ и советской военной разведки под руководством И. С. Уншлихта будут провоцировать конфликты с полицией, чтобы вызвать кровавые столкновения и репрессии, раздуть негодование рабочих. 7 ноября планировался как день демонстраций и столкновений, 8 ноября столкновения должны были перерасти в уличные бои, в ночь на 9 ноября отряды Уншлихта должны были захватить важнейшие государственные учреждения, изображая стихийную реакцию масс на зверства полиции.

...На ноябрьские демонстрации 1923 года были подняты все левые силы Германии.

К этому времени Германская рабочая партия уже имела новое название — Национал-социалистическая германская рабочая партия — и нового фюрера — Адольфа Гитлера.

Так вот, Гитлер тоже решил брать власть в тот же самый момент, который был назначен в Москве. Были ли у него инструкции из Москвы? Понятия не имею.

Но надо помнить: Гитлер — социалист. Если с обложки убрать имя автора и название партии, то под экономической программой партии Гитлера с гордостью могли бы подписаться Маркс, Энгельс, Ленин, Сталин, Мао, Фидель, Хрущов, Брежнев и еще многие.

...Итак, в ноябре в Мюнхене Гитлер с группой вооруженных сторонников арестовал правительство Баварии и объявил, что революция началась, что баварское и общеимперское правительства низложены...

Тут же было сформировано новое правительство. В ночь с 8 на 9 ноября группа во главе Эрнстом Рэмом захватила штаб военного округа. Попытки захватить другие объекты были отбиты армией и полицией. 9 ноября Гитлер возглавил демонстрацию своих сторонников. Произошло столкновение демонстрантов с вооруженной полицией. Было убито 16 сторонников Гитлера и 3 полицейских.

Попытка захвата власти была подавлена силой. Гитлер и ближайшие его сторонники... предстали перед судом, далее — заключение в крепости Ландсберг, где Гитлер и написал «Майн камф».

Позже, придя к власти, Гитлер объявил павших соратников национальными героями, а дни восстания 8— 9 ноября — главным праздником Германии.

Но интересно вот что: (в книзі «Майн кампф») ...Он ничего не пишет о событиях 8—9 ноября... Вместо этого на последней странице коротко: «Я не буду распространяться здесь о событиях, которые привели к 8 ноября 1923 года». И все.

...А скрывать есть что.

Неудавшаяся революция Гитлера странным образом совпала с неудавшейся коммунистической революцией.

(Суворов В. Последняя республика: Почему Советский Союз проиграл Вторую мировую войну? — М.: «Издательство ACT», 2001. — СС. 40—43).



19. Похмурий футбол 42-го.

Та киянам, що постійно голодували і ледве зводили кінці з кінцями, було не до свят. Весна принесли деякі надії на полегшення з харчами: мешканці міста ринулись на пустирища, пагорби і схили Дніпра за рятівними щавлем і кропивою, щоб хоч трохи покуштувати пусті зелені борщі, і засіяли під городи вільні клаптики міської землі. Весняний теплий вітерець, зелений килим їстівних паростків біля будинків і у всіх дворах надавали сили, а звістка про те, що міські влади організують футбольний турнір, розрадила багатьох, хто до війни вболівав за київське «Динамо» і захоплювався грою в шкіряний м'яч.



Цікаво знати.

Ідеологи нацизму приділяли особливу увагу фізкультурі і спорту як складовим панівного в ІІІ рейху культу сили і мілітарної підготовки німецької молоді зокрема. Перемоги німецьких спортсменів на міжнародній арені ними розцінювались як перемоги «арійців» над «неповноцінними народами» у «боротьбі рас». З подачі нацистів прибрав політизованих рис олімпійський рух. Проведення в Берліні у 1936 р. ХІ Олімпійських ігор мало продемонстрували світу могутність Німеччини, довести претензії на світове панування здорової і фізично розвиненої «нації переможців».

Особливою популярністю користувався футбол. Німецька команда неодноразово займала призові місця на міжнародних турнірах і змаганнях. Не менше прихильників цієї гри було і в країн ах-сателітах Німеччини — Угорщині, Румунії, Словаччині. Найбільших же успіхів досягай футболісти Італії, які двічі перемагали на чемпіонатах світу 1934 і 1938 pp. Саме представники цих країн, що перебували в складі військових частин, штабів, тилових і інтендантських підрозділів у Києві під час літнього наступу гітлерівської коаліції на Сталінград влітку 1942 p., схвально відгукнулись на пропозицію німецького командування провести в місті міжнародний футбольний турнір.

Українську сторону представляли дві команди: міської поліцейської управи і хлібозаводу N9 4, що називалась «Старт». Кістяк останньої складали колишні динамівці. Як бійці НКВС вони вийшли з оточення під Києвом і влаштувались на роботу в місті на хлібозаводі, розташованому на вул. Дегтярівській, 19.

Поєдинки за участю команди «Старт» збирали переповнені стадіони. Демонстрація непереможності Німеччини, на що розраховували організатори турніру, перетворилась на свято перемоги київських футболістів над командами країн-оку- пантів. Нічого не могла вдіяти проти киян і грізна команда «Флякельф», до складу якої входили спортсмени зенітної частини вермахту, посилена відомими футболістами. Двічі противники сходились віч-на-віч, і двічі переможцями залишали поле футболісти «Старту».

З архівної теки.

Неділя, 9 серпня. Стадіон «Зеніт», Керосина, 24. Футбол – Реванш.

СТАРТ (хлібозавод, 4) Трусевич, Клименко, Свиридовський, Сухарев, Балакин, Гундарев, Гончаренко, Чернега, Комаров, Коротких, Путистин, Мельник, Тимофеев, Тютчев.

FLAKELF (німецька част.) В посиленому складі.

Початок матчу о 5-й год. Ціна квитка 5 крб.

(Афіша футбольного матчу-реваншу між командами «Старт» і «Флякельф», що відбувся 9 серпня 1942 р.).

У дев'яти матчах, зіграних командою «Старт», було здобуто 9 перемог, забито 56 м'ячів і пропущено 11. Патріотичний подвиг київських футболістів викликав піднесення серед киян. Здавалось, відомі слова «Ворог буде розбитий, перемога буде за нами!» збуваються навіть в окупованому тим самим ворогом місті. Слушно вбачаючи в цьому «більшовицьку агітацію», окупанти не наважились повторювати в наступному році футбольний експеримент, а гравців — колишніх динамовців заточили у Сирецький концтабір.

24 лютого 1943 р. у відповідь на підпал радянськими підпільниками механічного заводу «Спорт», де знаходились на оковуванні 100 саней для потреб вермахту, окупанти здійснили масову екзекуцію — розстріл заручників. Серед приречених опинились й футболісти «Динамо» — Микола Трусевич, Олексій Клименко та Іван Кузьменко.



Авторський коментар.

Деякі сучасні історики вважають, що відомі гравці загинули, як випадкові заручники за дії підпільників, а не як футболісти. Проте добре слід знати гітлерівців, щоб повірити у випадковість. З самого початку встановлення нацистської диктатури кожна поразка німецьких спортсменів, футболістів зокрема, сприймалась як національна катастрофа. Так, миттєва кара настигла одного з редакторів в місті Ліппе, який запропонував пряму радіотрансляцію матчу Німеччина — Австрія. Німецькі футболісти цей матч програли, і всякі згадки про цей поєдинок заборонялись, бо німецький спорт «ніколи не зазнає поразок».

Ймовірно, назва спаленого підпільниками мехзаводу «Спорт» і викликала неприємні спогади. Нацисти відразу пригадали винуватців провалу очікуваного футбольного тріумфу. А Сирецький концтабір як раз знаходився під рукою... Та й з чого київські футболісти, замість кола пошани, день у день мали міряти кола концтабірного пекла?

20. Інтермедія: Сінний базар.

Хоч квиток на стадіон коштував всього 5 крб., далеко не всі кияни могли дозволити собі відвідати один єдиний футбольний матч. Грошей бракувало на необхідне. Ціни на ринках у квітні 1942 р. складали: склянка пшона — 18 крб., склянка гороху — 13 крб., 10 картоплин —30 крб., кіло хліба —75 крб., норма хліба на пайок — 700 грамів на тиждень.

Але й за безхліб'я і безгрошів'я ринок притягував киян. Тут вхід був вілмний і безплатний, сюди можна було звернути по закінченню робочого дня, почути новини, подивитись на людей, товар, сам торг, вдихнути аромати їстівних страв, насичуючись вже тим, і себе показати.

Як це було.

Розповідає Дмитро Малаков:

— Базар тих часів! Чого тільки там не було! і кого... Ось німецький офіцер зі стеком і, взимку, в чорних оксамитових навушниках від морозу. Якщо він поза службою, то з відвертою цікавістю роздивляється навколо, на оте чергове «русіше вун- дер» (російське диво), хоч би — одвічне жебрацьке канючення: «Подайте, не минайте, бо не мине й вас лиха година!», — що чувся звідусіль...

Старий жебрак зі скляним виразом вицвілих очей, з табличкою на грудях: «Прошу покурить»... Дехто з киянок впізнавав у ньому колись відомого лікаря-гінеколога.

Ось пара німецьких льотчиків, забрела на базар. У високих пілотках і сіро-блакитній формі, у поглядах глибоке презирство, міцно усвідомлена зверхність.

Біля воріт — чистильник чобіт, кавказець з великим, червоним на морозі носом, у чорній кубанці і строкатих... ерзац-вапянках, заправлених у яскраво-руді, зроблені з автокамерної гуми гуні... Довоєнна вакса «гуталін» давно вичерпалася з його запасів, тож у діло йде закордонна «ері», привезена спритним комерсантом. То були тодішні німецькі «човники».

Торговка з яскраво-червоними, жовтими льодяниковими півниками на палочці, відлитими в старі, патентовані ще за царя форми...

Обжорний ряд — місце особливих, непередава- них нахощів... Боже ж мій, як того всього хотілося скуштувати!

Популярний персонаж базару — гадалка на картах пропонувала клієнтам, якщо не «казенний дім», так «дальню дорогу», на що й так кожен чекав як не сьогодні, то завтра.

Розкладки дрібного товару на столах і розстелених на землі мішках... Окремо галантерея: ґудзики й гачки, спороті з колишніх бальних суконь, корсетів... «вошебійні» гребінці з кістки... дешева біжутерія.

Окремі ряди займають майстрові люди... десь там промайне і стара мідна монета, випадково не використана як закрутка для ґноту гасової лампи, запальнички, виготовлені за «патентом» Першої світової війни з гвинтівочного патрона, уламок терпуга в комплекті з... кременем — мало не запорізьких часів кресало-вогниво, бо сірники — то велика цінність (їх тоді розрізали бритвочною навпіл для економії...).

... Неподалік крамничка з дешевими іконами і хрестиками під вивіскою з витіюватою слов'янською в'яззю літер на жовто-блакитному тлі: «Церковні речі».

Між рядами проходжає самовпевнений, добряче, видно, всім забезпечений солідний добродій в білому кожусі й смушковій папасі, такий собі тип щирого громадянина, свідомого патріота.

Базар тих часів — то наші люди, що товчуться, розпитують, роздивляються, зрідка купують, переважно їстівне і найпотрібніше. Загальний вид натовпу — обірвані, обшарпані, голодні, виснажені...

Чутки, вісті з села: там хтось підсунув листівку, хтось її ховає, а хтось виглядає тих, хто ті листівки підкидає, хтось слідкує за тими, хто розповсюджує «ворожі» чутки. А ще — всюдисущі жебраки, старці, каліки, юродиві і симулянти. Вештається чимало дітей...

Раптом якийсь невловимий для новачка порух прокочується тривожно від воріт через ринковий майдан. Першими здіймають «шухер»хлопці з тачками (носильники ) і рознощики сигарет — спритна братва свистить. Займаючись своєю справою, вони весь час пильнують ситуацію і на базарі, і на прилеглих вулицях.

Саме звідти, найчастіше з Рейтарської, непомітно, без зайвого шуму, підкочують великі криті вантажівки... Облава!.. А з машин хутко зістрибують солдати в касках і з гвинтівками і, поки машини гарчать сизим димом, розвертаючись задніми бортами до воріт базару, солдати встигають оббігти з боків майдан і перекрити входи і виходи. Далі, взявши гвинтівку обома руками за шийку ложа і ствол, вони шикуються вервечкою і, зловісно всміхаючись, починають поволі тиснути на безпорадний натовп. Зойки, сльози. «Ой, дядечку, пустіть!» — репетують молодиці. Офіцери, що йдуть попереду солдатів, досвідченим оком вирішують долю кожного і красномовним жестом вказують на машину тим, хто, на їхній погляд, придатний стати «остарбайтером». Спасіння — тільки в наявності справної арбайтс-карте», та й то не завжди.
Очима свідка:

«Немцы время от времени устраивали облавы на молодых людей и отправляли их в Германию. В 43-м году мне было уже 13 лет, поэтому я тоже рисковала. И вот мы с мамой попали на рынке в такую облаву.

Мама держит меня за руку, мы бегаем туда- сюда. Но все выходы перекрыты. И вдруг видим: несколько человек за спиной одного полицая выбежали в калитку. А он стоит и словно не замечает. Мы кинулись к нему, он нас пропустил. Попался нам такой, слава Богу.

Стучимся в двери частных домов, чтобы спрятали нас. Никто не открыл! Забились вместе с другими под какой-то лестницей. Одна девушка начала биться в истерике. Ее еле успокоили» (Зінаїда Зернецька).


21. Хресна хода «остарбайтерів».

Самі гітлерівці визнавали, що вербування робочої сили відбувалося нелюдськими методами. У доповідній записці польової комендатури № 19 за жовтень-листопад 1942 р. говорилося, що вербування скоріше нагадує полювання на людей. Поміж себе нацисти називали щоденні облави «полюванням за черепами».

Вже з весни 1942 р. вивіз людей на роботу до Німеччини став примусовим. Про вербування вже ніхто не говорив. На вік молоді перестали звертати увагу. Брали 16-15-14-річних, а то й молодших. Дозволялась, правда, заміна: замість молодшого брата чи сестри можна було їхати старшим, батькові, матері, аби тільки були здорові.

Мовою документа.

«Починаючи з 15 березня, ми встановили такі щоденні норми вивозу робітників до Рейху із Генерального комісаріату Білорусії — 500 чол., із Центрального економічного інспекторату — 500 чол., із Рейхскомі- саріату Україна — 1000 чол... З 1 квітня цього року щоденна квота має бути подвоєна.»

(З листа генерального уповноваженого Рейху з використання робочої сили Заукеля міністру'окупованих земель Розенбергу. Березень 1942 р.)

Та німецька окупаційна адміністрація весь тягар злочину проти українського народу переклала на плечі місцевих посібників гітлерівського режиму. Останні мали слухняно виконувати накази гітлерівців і, тим самим, постійно наражатися на небезпеку з боку радянських розвідувально-диверсійних груп та загонів УПА, що намагались перешкодити відправці тисяч і тисяч юнаків і дівчат на примусові роботи до Рейху. «Німці шуткувати не люблять, — патетично заломлював пальці заст. міського голови І. Кріпчак. — І що ви думаєте, що ми будемо захищати, хто не виконує постанов німецької влади і нашої постанови?»



Мовою документа.

«Відправка робочої сили до Німеччини йде край незадовільно. Тільки Шевченківська райуправа виконує своє завдання.

Категорично вимагою від усіх голів Райуправ з 11- го квітня цього року добитися штучного зламу в справі відправки робочої сили до Німеччини.

Кожній Райуправі негайно виявити поіменний список осіб, що підлягають направленню на роботу, та викликати їх для явки на роботу оповістками під розписку.

В паспортах осіб, що відправляються на роботу

до Німеччини, робити помітку «На роботу до Німеччини» або «На роботу до Німеччини добровільно» та негайно виявляти їх через прописні пункти, відбираючи хлібні картки.

3. До поліції передати списки осіб, що не з'явилися по повістці...

Встановлено кожному району таку мінімальну щоденну норму відправки робочої сили до Німеччини:

Богданівська райуправа — 45 Володимирська — 45 Залізнична — 50 Куренівська — ЗО Печерська — 53 Подольська — 70 Софіївська — 63 Шевченківська — 70 Ярославська — 80 Святошинська — 15

(Тобто, щоденно мали відправляти на примусові роботи до Німеччини 529 киян).

Відповідальність за хід роботи несуть персонально голови районних управ».

(З наказу міського голови JI. Форостівського від 11 квітня 1942 р.)

І потягнулись довгою чередою ешелони з «остарбайтерами» до Німеччини. Свідки згадують, що згідно з правилами поведінки в дорозі слід було під час транспортування поводячись спокійно і чемно. Вікна і двері були зачинені всю дорогу. На зупинках покидати вагони заборонялось. Спочатку вивезені юнаки і дівчата потрапляли на розподільний пункт, де проходили медичний огляд. Потім майбутніх робітників розсилали по окремим таборам. Табори мали типовий вигляд — ряд одноповерхових бараків. Збоку стояли будки для вартових, територія огороджувалась колючим дротом. У кожній кімнаті спало по 60-80 чол.

Як правило, на заводах, де працювали «остарбайтери», кваліфікація була непотрібна, її опановували на місці. Норми не встановлювались, робочий день тривав 12-14 годин, майстри слідкували, щоб обладнання не простоювало. За простій карали — штрафом, урізанням пайки, могли й відправити до штрафного табору.

Харчували погано: півтора кіло хліба на тиждень, тричі на день гарячий суп з буряків та моркви. Один раз на тиждень — м'ясо, одні лише кості. Зранку — ерзац-кава.

Платили по 22 марки місячно. З них 16 вираховували за харчування та одяг. На одязі кожен мав носити нашивку з написом «Ost».



Мовою документа.

«Питання про те, житимуть ці нації у добробуті чи загинуть голодною смертю, цікавить нас постільки, оскільки нам потрібна їх рабська праця на благо нашої культури, накше воно нас абсолютно не повинно цікавити. Чи помруть десятки тисяч руських баб від злиднів та голоду, риючи для нас окопи, мене не хвилює, коли ці окопи будуть закінчені, іцоб принесло це користь Німеччині»

(З промови Г.Гіммлера, 1943 р.)

Єдиною втіхою була можливість хоч інколи написати листа в рідну домівку. Та гітлерівська цензура не давала можливості рідним і близьким дізнатись про дійсний стан речей.



Очима свідка:

«І надходили листівки в конвертах і без них — краєвиди Німеччини, квіти та інші безневинні речі з традиційно нейтральними, надцензурни- ми текстами типу:

Пусть ветер деревья колышет, Пусть ландыш цветет над рекой. Счастливый час тогда настанет, Когда скажут нам: «Домой!» ...З Німеччини цензура пропускала такі листівки, у відповідь йшли листівки-картинки... з досить прозорим текстом: Бажаю жить тобі щасливо, Бажаю горя вік не знать, Якнайскоріше повернутись на Вкраїну І там щасливо проживать... Скільки жалю й туги ховалося в тих немудрящих, зрозумілих обом сторонам рядках!» (Дмитро Малаков).
В) Молитва за визволення.

Епіграф:


«І у катівні, божевільні,

де не вщухають ні на мить

стогін і зойки,

слово «вільні!»

крізь гвалт і розпач збережіть»

(Юрій Яворський)



22. Голодний 42-й.

Оборонні операції радянських військ у літньо-осінню кампанію 1942 p., що тривала 125 днів, відзначалися винятковим напруженням. Гітлерівське командування, зосередивши головні сили на сталінградському і кавказькому напрямках, розгорнуло фронтальний наступ. Німецькі війська захопили Донбас, вийшли до Волги біля Сталінграда, зайняли багаті сільськогосподарські райони Дону і Кубані, значну частину Північного Кавказу, вийшли до джерел північнокавказької нафти, оволоділи перевалами Головного Кавказького хребта. Просунувшись вглиб СРСР на 500-600 км, на півночі частини вермахту стояли на підступах біля Ленінграда, а на західному напрямі — в 150 км від Москви.

На осінь 1942 р. німецькі війська захопили 1795 кв.км території СРСР, де проживало до війни близько 80 млн. чол., або майже 42% населення. Становище мешканців окупованих теренів, зокрема українців, було вкрай тяжким.

Україна перетворилась для Німеччини на важливий колоніальний об'єкт визиску, насамперед продукції сільського господарства. За рахунок награбованого продовольства постачалась багатомільйонна армія окупантів.



Мовою документа.

«Фюрер вимагає з України 3 млн. т хліба для рейху, — і їх необхідно добути... постачання цивільного населення в світлі цього завдання для нас цілком байдуже.

Не менш важливим завданням є поставка 700 000 т насіння олійних культур».

(З промови гяулейтера Б. Коха на нараді в Рівно

26 серпня 1942 p.).

Внаслідок тотального пограбування, браку насіння, тяглової сили, небажання населення засівати більше, ніж потрібно для власного харчування, у 1942 р. значна частка українських земель залишалась незасіяною. Для того, щоб збільшити врожаї, за наказом по вермахту звільнялись українці — вихідці з села. Водночас мало змін зазнала колгоспна система, від якої страждало сільське населення, Були лише збільшені у розмірах присадибні ділянки, частина землі надавалася сім'ям для приватного користування, проте луки і пасовища залишились спільною власністю. Так було поновлено 2 000 колгоспів з 380 000 сімей. Більшість колгоспів перетворили в «громадські двори», а радгоспи — в «державні маєтки». Це було вигідно німцям: адже легше викачувати продовольство з великого державного підприємства, ніж домовлятися в тому чи іншому селі з десятками, а то і сотнями дрібних власників.

Населенню сіл суворо заборонялось різати велику рогату худобу і свиней (їх конфісковували для потреб вермахту), продавати лишки основних продуктів харчування на базарах, а жителям міст — виїздити в села за сільськогосподарськими продуктами. Всі продукти й речі у затриманих відбирали. Населенню було заборонено ловити рибу, а також полювати на дичину.

Загроза голодної смерті була тією реальністю, з якою кияни мусили рахуватися щодня.


Очима свідка:

«Голод насувався, і було не до жартів. Якось хтось приніс додому десь роздобуте мильне сусло. Цілу миску. Тоді щонайменша здобич ставала в нагоді. Повернувся Гога і побачив на кухні оту «розкіш». Думка про їжу не покидала нікого, тож зазирнувши перш за все на кухню і вгледівши щось схоже на їжу, Гога миттю вхопив ложку, а як того «продукту» була повна миска, і однієї ложки не помітять, то й сьорбнув для проби. Лише ковтаючи, відчув запах звичайнісінького мила, та навик сусідства язика й ложки спрацював бездоганно.

...Іншого разу братові пощастило знайти купку кинутого... картопляного лушпиння. І хоч дома відказали, що то не дуже їстівна річ, Гога промив лушпайки, перемолов на м'ясорубці і підсмажив на рициновій олії, видобутій з домашньої аптечки... Ці деруни, незважаючи на досить специфічний запах та присмак, здалися йому верхом насолоди. Ллє мама пішла з кухні й розплакалася» (Дмитро Малаков).
ки, чи не в кожному підліткові, який міг насмілитися просто в очі подивитися на них, окупанти вбачали ймовірного підпільника-зв'язківця або просто диверсанта.

Особливо від голоду потерпали діти. Багато з них, втративши рідних, не мало притулку і вешталось зруйнованим містом у пошуках хоч чогось їстівного. Жебрацтво серед дітлахів стало звичайним явищем. Малі кияни, позбавлені окупаційною владою можливості відвідувати дитячі садки і вчитися в школах, тулились на горищах і у підвалах, не викликаючи жодного співчуття з боку «нових господарів» міста.

Навпаки, чи не в кожному підліткові, який міг насмілитися просто в очі подивитися на них, окупанти вбачали ймовірного підпільника-зв'язківця або просто диверсанта.

Очима свідка:

«Немцы только в начале оккупации были радостными и довольными. А потом стали злыми, угрюмыми и еще более жестокими...

Шли мы с мамой по улице и увидели на другой стороне мальчика из нашего двора. Он был похож на гайдаровского Тимура, героический такой. Тоже узнал нас и сделал несколько шагов, чтобы перейти к нам. Вдруг возле него с визгом остановилась легковая машина — мальчик от неожиданности отпрянул назад. Из нее выскочил чем-то взбешенный немецкий офицер, кинулся к нему и — раз, два, три! — начал бить по лицу. Мы стояли как вкопанные. А мальчик схватился за щеку, повернулся и пошел прочь» (3. Зернецька).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал