Навчальний посібник до курсу за вибором для 11 класів суспільно-гуманітарного напряму загальноосвітніх навчальних закладів



Сторінка11/14
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.84 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Б) Мистецтво виживати.

Епіграф:


Ми прийдемо! Терпіть! Борітеся, кохані!

Настане ждана мить, і упаде ярмо.

З боями все вперед, як хвилі в океані,

по трупах ворогів на захід ми йдемо.

(В. Сосюра)

14. Перебіг подій на радянсько-німецькому фронті. Невдалі спроби контрнаступу під Харковом.

Перемога Червоної Армії під Москвою і в ході загального зимового наступу, що тривав з 7 грудня 1941 р. до 8 квітня 1942 p., поклали край надіям німецького командування на швидке завершення війни. Ціною значних втрат (958 тис. загиблих, ще більше поранених) радянським військам вдалося розвіяти міф про «непереможність» гітлерівської армії, визволити 150 кв.км окупованої вермахтом території, зокрема багато районів Харківської і Сталінської (сучасної Донецької) областей, Керченський півострів, змусити противника перейти до оборони і на кінець весни 1942 p. стабілізувати стратегічний фронт довжиною 4800 км від Баренцового моря до Азовського, що мало велике мобілізуюче значення для населення СРСР і сприяло зміцненню антигітлерівської коаліції на міжнародній арені.

Разом з тим, наступальні успіхи Червоної Армії викликали у частини вищого командування радянських Збройних сил почуття невиправданої ейфорії, необгрунтованої впевненості у власних наступальних можливостях. Втрати противника перебільшувались, недооцінювався німецький військово-економічний потенціал. Планувався одночасний наступ на всьому фронті, хоча Червона Армія не мала для цього достатніх сил. Не було враховано досвід зимової кампанії, коли ні на одному з напрямів наступу не вдалося розгромити противника, а оточені німецькі частини (зокрема, в районі Дем'янська) вдало здійснювали прорив.

В ході Харківської наступальної операції 1942 р. гітлерівські підрозділи завдали контрудар по слабкому флангу радянських військ і оточили 3 армії, захопивши в полон 240 тис. бійців і командирів ЧА. У травні того ж року 12-денний наступ 11-ї армії Манштейна завершився повним розгромом кримського фронту. Героїчна оборона Севастополя тривала 250 днів, але 4 липня 1942 р. місто було захоплено гітлерівцями, в полон потрапило 100 тис. радянських бійців і командирів.

Наприкінці червня 1942 р. німецькі війська перейшли у стратегічний наступ на Сталінградському і Кавказькому напрямах і нанесли поразку військам Південно-Західного і Південного фронтів. Гітлерівці заглибились на 500— 600 км на територію СРСР, захопили Донбас. 22 липня 1942 р. вся територія України була окупована ворогом.

Коментар В. Суворова:

В декабре 1941 года германская армия находилась на грани поражения. Разгром группы армий «Центр» мог бы означать крушение всего германского фронта. Но из-за лживых, хвастливых докладов Жукова... Сталин приказал наступать на всех направлениях одновременно, ударов было много, но все они были слабыми. Это дало возможность германской армии закрепиться на советской территории...

В результате и врага не сокрушили, и остались без резервов. А следствие этого: потеря весной 1942 года Крыма и Севастополя, потеря 2-й ударной армии Власова, жуткая катастрофа под Харьковом, выход противника к Сталинграду на волжские нефтяные артерии...

(Суворов В. Тень победы. — Донецк: «Сталкер», 2003. - СС. 213-214).


15. За лінією фронту. Трагічна доля підпілля.

3 початком стратегічного наступу німецьких збройних сил влітку 1942 р. Київ опинився далеко за лінією фронту. Тилові частини і штаби вермахту, розквартировані у місті, перебували у стані відносного спокою, позбувшись загрози чергових диверсій і підпалів: окупаційним каральним органам з допомогою місцевих провокаторів і агентів вдалося, врешті- решт, завдати нищівний удар по радянському підпіллю. Так, у Києві в червні-липні 1942 р. було заарештовано і розстріляно 139 підпільників, у тому числі майже весь керівний склад міськкому і багатьох райкомів ВКП(б).



Очима свідка:

«Одного дня, повертаючись додому, Гога помітив біля нашого будинку на Новопавлівській кількох незнайомих чоловіків у капелюхах і плащах. Такходили тільки перевдягнуті гестапівці... Водночас із першого парадного, з так званого «кубика» — вуличної частини нашого будинку — швидким проком вийшов знайомий сусіда, батько хлопчика Льодика,партієць,у супроводі двох гестапівців. Не сміючи озирнутися, Гога звернув за рік будинку. Тієї ж миті пролунав короткий пістолетний постріл. Білий як крейда, Гога кулею влетів у своє парадне. Партієць загинув.

Невдовзі перед тим на розі Павлівської і Тургенівської, теж серед біла дня, на очах у перехожих гестапо заарештувало партійця Стремоховського. Знали ми й про те, що в темних дров'яних сараях у підвалі нашого ж парадного хтось переховується.

Лише через тридцять з лишком років по війні на фасадах сусідніх будинків з'явилися меморіальні дошки: на Некрасівській, 3 містився підпільний райком партії, на Гоголівській, 39 — підпільний міськком...» (Дмитро Малаков).

До гітлерівських катівень потрапили також члени групи І. Кудрі разом з летендерним розвідником. Радянське командування втратило з окупованим Києвом постійний зв'язок.

Відкрите дос'є.

«...Резидентуры первого периода войны трагически погибли. Наши люди, участвовавшие в разведывательно-диверсионной борьбе, продержались в целом около года. Это, к сожалению, в городских условиях средний срок действия в тылу противника агентурно-оператив- но-диверсионной группы.

Настало время рассказать... о предательстве... агента, некоего В. Карташова, он же А. Коваленко. Он был юрист, в 1937 году его осудили за халатность и подлог на пять лет лишения свободы. В 1939 году он был освобожден, стал сотрудничать с НКВД Украины. В связи с оккупацией Киева был оставлен в тылу врага для выполнения спецзаданий под видом владельца комиссионного магазина и ресторана. Немецкая контрразведка вскоре арестовала и перевербовала его. Он и выдал группу подпольщиков.

К сожалению, Кудря стал жертвой подставы и героически погиб, никого не выдав. В 1965 году ему было посмертно присвоено звание Героя Советского Союза.

После войны в мае 1945 года в ходе проверки были вскрыты конкретные факты и обстоятельства... предательства (В. Карташова). Он был арестован и осужден к 25 годам лишения свободы за предательское сотрудничество с врагом».

(Судоплатов П. А. Разные дни тайной войны и дипломатии. 1941 год. - М.: OЛMA—ПРЕСС, 2001. - СС. 267-268).


Тільки інколи тишу над містом розривали вибухи авіабомб. Про те, що бої тривають, радянське командування час від часу нагадувало нальотами дальньої авіації, бомбардуванням військових об'єктів. Траплялося, з неба на киян сипався паперовий дощ листівок і радянських газет.

Очима свідка:

«Окупанти ніколи не попереджали населення про повітряну тривогу. Ми дізнавалися про неї за тінями від голих дерев. Щойно зникали зі стіни кімнати тіні, як невдовзі долинав характерний гул радянських нічних бомбардувальників: це німецька охорона вимикала зовнішнє освітлення...

Невдовзі ми збагнули, що наша авіація бомбить не місто взагалі, а німецькі військові об'єкти і залізницю зокрема...

Чомусь ніхто не може пригадати, чи збивали німецькі зенітники над Києвом радянські літаки. Проте часом бомби влучали в мирні об'єкти. Відомий трагічний випадок, коли у травні 1943 року постраждав житловий будинок на Микільсько-Ботанічній вулиці. Міська влада влаштувала похорон з жалобною ходою через усе місто на Лук'янівське кладовище...

Іншого разу радянська бомба поцілила точнісінько в купол оперного театру саме в той час, коли там відбувався спектакль. Бомба пробила перекриття... і пройшла крізь підлогу у театральні сутерени. Очікуючи ймовірнбго вибуху уповільненої дії, люди кинулися навтьоки, але то була «звичайна», не уповільнена бомба, яка випадково не розірвалася» (Дмитро Малаков).

Відкрите дос'є.

«...Февраль 1942 года. Киевский оперный театр. Зал набит старшими и высшими офицерами вермахта. В партере, амфитестре, ложах и балконах — 1200 мест. Идет совещание. Присутствуют высшие военные чины Германии. Совещание окончено. Начинается концерт...

Театр сокрушает глухой удар страшной силы, всем кажется, что рухнул потолок... На высоком голубого цвета потолке зияет вместо люстры дыра, пятиметровая в диаметре. Весом в несколько сот килограммов бронзовая с позолотой люстра оперного театра... лежит в партере, накрыв собой, убив и покалечив 26 немецких офицеров... Как выяснилось позже, в здание театра упала сброшенная с советского самолета бомба в 150 килограммов, попавшая в середину купола, которая... не взорвалась. Бомба была сброшена с небольшой высоты, предохранитель-«ветрянка» не успел открутиться, и бомба, пробив потолок и обрушив люстру, ушла глубоко в подвал-

Москве заранее стало известно о намеченном на конкретное число в феврале 42-го года секретном совещании и было принято решение взорвать оперный театр. Организовать диверсию путем минирования здания не удалось, и тогда было найдено другое оригинальное решение. В партизанский отряд, находившийся наиболее близко к Киеву, легким самолетом У-2 (впоследствии ПО-2, «Кукурузник») была доставлена 150-килограммовая бомба. Летчик — киевлянин, закончивший еще до войны киевский аэроклуб,., знал все подходы к театру и в любую погоду на низкой высоте смог бы точно положить в цель свой груз... Но немцам повезло. Именно в этот день был туман, а облачность ниже 600 метров. «Ветрянка» была установлена именно на эту высоту... Пилот был вынужден снизиться до 200 м, иначе он не видел цели. Со второго захода он сбросил бомбу... положил точно в цель. Самолет не вернуся к партизанам. Судьба этого парня осталась неизвестной.»

(Санников Г.З. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. — М.: OJIMA— ПРЕСС, 2002. - СС. 83-85).
16. Київ як Kiew. «Новий порядок» в дії.

Внаслідок диверсій — вибухів, підпалів, пожеж, а також знищень, спричинених бомбардуванням спочатку німецької, а потім радянської авіації, протягом всієї окупації місто лежало в руїнах. Гітлерівці не мали наміру відбудовувати пошкоджені промислові об'єкти, поновляти житловий фонд, щоб якось налагодити виробництво предметів споживання і продуктів харчування та полегшити життя уцілілих киян. Подібним чином окупанти поводились і в інших містах України: німецькій адміністрації вдалось відновити на весну 1943 р. лише 250 промислових підприємств (2,3% довоєнної кількості).



Мовою документа.

«Цілком недоречно вважати, що окуповані області мають бути якнайшвидше приведені в порядок, а економіка їх відбудована. Навпаки... відновлення порядку повинно провадитися тільки в тих областях, де ми зможемо добути значні резерви сільськогосподарських продуктів і нафти, а в решті частин країни, які не можуть нагодувати самі себе... економічна діяльність повинна обмежуватись використанням виявлених запасів».

(З директив надзвичайного уповноваженого по здійсненню 4-річного плану Герінга «Про завдання й організацію економіки в окупованих східних областях».)

Використовуючи працю військовополонених і в'язнів концтаборів, за підтримки міської управи, окупаційна адміністрація спромоглась навести на вулицях Києва позірний порядок, зробити косметичний ремонт: було розчищено проїжджу частину в центрі міста і автомагістралі, відновлено дорожній і трамвайний рух. Запрацювали електровня і водогін. Однак струм і вода постачалися лише на військові і важливі промислові об'єкти, до адміністративних установ і командних пунктів, казарм і житла «дійсних арійців», оминаючи місця проживання пересічних киян. Рух останніх як в місті, так і поза ним було обмежено, блага цивілізації позабуто, ніби почався зворотній відлік часу і морок середньовіччя насунувся на киян.



Мовою документа.

1. Оголошення.

Згідно з наказом Рейхскомісара України з 4 грудня 1941 р. — 11 с. 4.п. — шляхи сполучення у межах Комісаріату не підлягають будь-якому обмеженню тощо, але користуватися залізницею особам не німецького підданства заборонено...

Уповноважений міста Києва Рогауш обербургомейстер.

Київ, 8 січня 1942 р.

(«Нове українське слово», — 1942. — 13 січня).

2. Оголошення.

З огляду на труднощі струмопостачання, Київський трамвай припиняє з 21 січня перевезення пасажирів. Цивільним особам забороняється їздити у вантажних вагонах.

Встановлюється рух спеціальних вагонів для перевезення на працю і з праці. Користуватися з них можуть службовці та робітники німецьких установ за наявності відповідного посвідчення.

Відділ III Ванк — ад'ютант і начальник внутрішньої служби.

(«Нове українське слово». — 1942. — 13 січня.)
Очима свідка:

«Електрика тоді сяяла тільки в квартирах, зайнятих німцями і фольксдойчами, а у нас ввечері світив каганець. ...Винахідливі кияни вигадали безліч примітивних засобів освітлення. Найпоширенішим був каганець, або гасьонок, або коптилка, змайстровані з будь-якого дрібного скляного посуду: аптечного пузирка, круглої низенької скляночки з-під гірчиці; у шийку встромлювався через жерстяну трубочку або дротяну скруточку трут з мотузка чи торочки, а всередину наливали гас. Останнього було обмаль, його берегли. У німців були патентовані карбідні лампи, бензинові запальнички, анаші умільці — слюсарі майстрували запальнички з гвинтівочних патронів. Знов з'явилося старовинне кресало з кременя та гнот у рурці» (Дмитро Малаков).

Ведучий: Тільки загроза масового поширення інфекційних захворювань і, як результат, можливість чисельних втрат серед військових, службовців і «остарбайтерів» змусили окупаційну адміністрацію вдатися до дієвих заходів з метою поліпшення санітарно-гігієнічного стану міста. Було налагоджено регулярний вивіз сміття і нечистот, розчищені завали, підвали і горища, як вірусоносії виловлювались і винищувались бродячі собаки та шкідливі гризуни, під загрозою розстрілу заборонялось тримати свійських голубів. Населенню постачались німецькі патентовані засоби боротьби з паразитами — довгі чорно-білі пакети з зображенням велестської воші, від яких нестерпно тхнуло часником. Під постійним медичним наглядом перебували німці і фольксдойчі, обов'язкову санітарну обробку проходили всі, хто виїжджав на примусові роботи до Німеччини.

Очима свідка.

«Не работала канализация, и свои нужды, извините, приходилось справлять в ведра, кастрюльки, а затем выносить во двор. Там выро- стали горы нечистот.

Весной все это начало таять. Повсюду стояла несносная вонь. Надо отдать должное немцам. Опасаясь заразы, они быстро организовали машины, заставили население погрузить испражнения и вывезти. А во дворах поставили специальные баки» (Зінаїда Зернецька).

Впорядкування міста на німецький лад, облаштування життя киян за нацистськими стандартами промовисто втілилось в нових назвах вулиць і площ. Дороговкази на київських перехрестях визначали курс на Берлін, як на головний чинник і вирішальний орієнтир майбутнього України.
17. Театрально-мистецьке життя: окупанти на дозвіллі.

Гупання німецьких чобіт наповнило тишу спорожнілих київських вулиць, лунко віддаючись в приміщеннях культурно-освітніх закладів і установ. Німецькою мовою, визнаною офіційною в Рейсхкомісаріаті, видавались накази і розпорядження, друкувались газети і журнали, озвучувались останні новини і пропагувались переваги «нового порядку» як втілення гасла «Німеччина понад усе!» Мистецьке і театральне життя міста тих часів зводилось до організації дозвілля окупантів і задоволення їх вельми невибагливих смаків і потреб. Обслуговуючий персонал з числа митців і акторів, що залишились «при німцях», згуртувався навколо об'єднань за жанрами, що нагадували більше товариства взаємодопомоги, ніж творчі колективи.



Цікаво знати.

Серед керівників творчих об'єднань і рядових виконавців зустрічалось чимало відомих імен. Відділ мистецтв у міській управі очолив скульптор Іван Кавалерідзе, спілку українських художників — професор Федір Кричевський, Музикально-драматичний інститут ім. М. Лисенка, що розташувався в приміщенні педінституту, — син композитора Остап Лисенко, український драматичний театр ім. М. Садовського, якому була надана будівля Російського драматичного театру ім. Л. Українки, — головний режисер Тинський (він же М. Перепеліцин), консерваторію — В. Іваницький. Нову українську музичну капелу у складі 90 чоловік згуртував диригент П. Гончаров.

Зі сцени Оперного театру лунав незабутній бас Бориса Гмирі чи, як його прозвали німці, «Дубинушки». Напередодні відступу з Києва радянських військ уряд УРСР надав можливість відомому співаку евакуюватися в радянський тил, однак той, пославшись на хворобу дружини, відмовився. На пропозицію ж німців працювати, дав згоду і співав на сцені театру і в німецьких військових частинах, виїжджав з концертами в Берлін, де одним з його слухачів був Адольф Гітлер, і навіть у ставку фюрера у Вінниці.

Репертуар Б. Гмирі складали старовинні російські романси і завжди — романси Шуберта німецькою мовою.


Саме Б. Гмиря співав на сцені Київського Оперного театру, коли в лютому 1942 р. туди потрапила авіабомба з партизанського літака, яка, на щастя для артиста і киян — прихильників мистецтва (чи зберіглась би, в іншому випадку, унікальна споруда), не вибухнула. З німцями, що виділили йому автомашину, не пішов. Репресій з радянського боку не зазнав. В 50-х pp. за ініціативою М. Хрущова був нагороджений орденом Леніна і отримав звання народного артиста СРСР.

Особливою популярністю у представників «висококультурної нації», чиїми зусиллями було вивезено 40 тис. експонатів, в тому числі десятки тисяч творів українських, російських, західноєвропейських художників, з музеїв України до III рейху, користувались музичні-драматичні вистави «Театру розваг», що розмістився в приміщенні кол. синагоги, Музично-драматичного театру ім. Затиркевич-Карпінської (кол. Театр Оперетти) і, зрозуміло, Оперного театру, про що свідчили численні схвальні відгуки в німецькій пресі.



З архівної теки.

«Театральне життя України переживає зараз нове піднесення, що грунтується на любові українського народу до танцю та видовища. Більшовицька влада забороняла народні п'єси, що розповідали про стародавню історію країни, постійно вилучаючи такі твори з репертуару українського реєстру».

(Зі статті «Опера в Києві» в німецькому ілюстрованому журналі.)
Очима свідка:

«Якось мамі з Гогою пощастило попасти в оперний театр. Уперше після дореволюційного дитинства мама знову опинилась в останніх радах гальорки... Вражав партер: там сиділи виключно німці у військовій формі...

У театрі йшли «нейтральні» опери і балетні вистави: «Коппелія», «Мадам Баттерфляй», «Травіата», «Фауст», «Пікова дама», «Лебедине озеро», «Тарас Бульба», «Катерина», «Кармелюк»... Ясно, склад акторів був далеко не той, що перед війною, але мистецтво залишалося вірним високим засадам гуманізму і краси. І кияни не приховували своєї радості, не таїли сльоз, бо мистецтво таки було сильніше за війну, голод, смерть, за всю оту ворожу вояччину, котра займала партер, ложі, кращі місця всюди, але ж дивилася той самий спектакль, поставлений для нас до війни і не змінений для них. Не можна було не помічати, що і «Тарас Бульба», і «Кармалюк», і «Катерина» присвячені волелюбним ідеям, і це надто тонко розумів за тих умов саме київський глядач. Розуміли й актори, хоча і були в жупанах і свитах, перуках і камзолах, а не в касках чи будьонівках з п'ятикутною зіркою» (Дмитро Малаков).
18. Естетика окупації: на чужому святі.

Квитки на театральні вистави коштували занадто дорого, їх важко було дістати, та й звичайні кияни могли в кращому випадку розраховувати на місце в гальорці під самою стелею, звідки важко було розгледіти дійство і на слух розібрати слова або спів. Доступнішими були відвідини перейменованих на німецький лад кінотеатрів, що відновили сеанси і притягували глядачів.



Очима свідка:

«Фільми демонструвалися переважно німецькі, розважально-пригодницькі, але з помітним політичним контекстом. Популярний фільм тих часів «Індійська гробниця» непомітно мав привчати до думки: Індія, тоді ще британська колонія, повинна стати німецькою.

Перед фільмами йшов кіножурнал-хроніка. Починалося бравурним маршем, орлом зі свастикою, а далі пишномовним слогом: «грандіозні успіхи вермахту на всіх театрах воєнних дій», «велика перемога на морі», «нові перемоги на Сході», «немічність і безпорадність» ворогів рейху. Ось, приміром кадри... німецький ас, зневажливо всміхаючись, плеще долонею по носовій частині збитого ним англійського винищувача «Лайтнінг», на диво рясно наїжаченій зброєю, мовляв, бачте, не допомогло. Та наш глядач давно вже був навчений дивитись і читати поміж рядків. А яке збудження охоплювало зал, незважаючи на присутність німців чи поліцаїв (теж як глядачів), коли на екрані з'являвся літак із зірками на крилах, чи то знайомий «яструбок», чи новий Ла-5, або американська «аерокобра» (Дмитро Малаков).

3 упередженням кияни слухали й міську радіоточку. Крім останніх новин і оголошень, по радіо передавали німецькі марші, німецькі народні пісні і шлягери, зокрема знамениту «Лілі Марлен» (муз. Г. Ляйпа, слова Н. Шульца):

Біля казарми коло брами Ліхтар самотній під вітрами, як кортить тут стати під ліхтар, Кохання знов відчути давній жар, Тепло очей Лілі, Лілі Марлен.

Водночас місцеві радіожурналісти, розуміючись на настроях жителів окупованого міста, добирали українську народну музику, твори з «нейтральним текстом», близькі тисячам киян. Невимовна туга ніби наповнювала мешкання, коли з динамиків линула пісня «Повій, вітре, на Вкраїну»:

Вітер віє, не вертає, Серце з жалю замирає...

Про те, що діється за лінією фронта, інколи, з ризиком для життя, вдавалось дізналися з радянських підпільних видань. Очима свідка:

«У січні Яніна (знайома сім'ї Малакових) принесла традиційний сільський почастунок — соняшникове й гарбузове насіння та поклала на стіл не менш цікавий в ті дні «ідеологічний» гостинець — підпільно видану газету «Комуніст», орган ЦК КП(б)У. Коли засутеніло, вікно закрили старою ковдрою — «затемнення» (цього вимагали й окупанти), вимкнули чорний конус «радіоточки» і сіли довкола стола. При мерехтливому блиманні каганця Гога прочитав вголос всю газету. Як дивно сприймалися тоді слова радянської «агітки», котрі щем но нагадували недавній мирний побут.

За розповсюдження і читання радянських газет і листівок належала кара — розстріл. Такою ж мірою каралося розповсюдження «ворожих чуток», слухання «закордонного» радіо, нелояльне ставлення до німецької армії і німецьких установ, переказ антинімецьких анекдотів... наявність радіоприймача, друкарської машинки...» (Дмитро Малаков).

Брак правдивої інформації, за планами гітлерівських верховодів, мав створити умови для суцільного сприйняв населенням загарбаних територій ідеології нацизму як єдино можливої, привчити до думки про неминучість світового планування Німеччини, необхідність повного підкорення окупантам. В той час, як ілюстровані видання рясніли знімками хвацьких німецьких вояків і радіо щоденно транслювало переможні реляції, фашисти цілеспрямовано знищували осередки національної культури. В березні 1942 р. Гітлер, виступаючи перед командуванням вермахту, наказував безжалісно знищувати комуністичну інтелігенцію і перешкоджати утворенню її нової генерації.

Все т.зв. «культурне життя» українців окупанти намагались обмежити церквою.



Мовою документа.

«У культурному відношенні ми дали українцям обидві церкви (уніатську і автокефальну православну, що була 1930 р. заборонена радянською владою). Про якусь іншу культурну діяльність не може бути й мови».

(З промови гауляйтера України Е. Коха, 1942 р.).

З архівної теки.

«До складу бригади (реставраторів церков) входять художники Г. Терпіловський, С. Верді, В. Матвіїв, Б. Костецький та архітектор-художник Вешняк. Бригада художників розпочала роботу в церквах сіл Першотравневий і Старопетрівці, Лютіж та Сварум унії Димерського району. Художники мають активну підтримку з боку парафіян та старост сіл».


(Зі статті «Реставрація та розпис церков» — «Українське слово» від 21 листопада 1941 р.)
До мінімуму були зведені естетичні запити киян. Якщо німецькі вояки і чиновники могли замовляти власні портрети у відомих київських майстрів пензля, придибати антикварні речі, зокрема коштовні цінності і раритети, то кияни мусили задовольнятися невибагливими саморобками кустарів і виробами Виробничо-художніх маистерень: глиняними попільничками, зайчиками, баранцями, «козаком і дівчиною», гипсовими погруддями Т. Шевченка, всіляким керамічним дріб'язком тощо. Попитом, за відсутністю іншого, користувались гадальні карти, святкові листівки, зокрема з різдвяними і великодніми поздоровленнями, церковні табелі — календарі. В них позначались церковні свята, однак особливі урочистості припадали на 1 травня і 8—9 листопада: нацисти святкували Міжнародний робітничий день і відзначали чергову річницю Мюнхенського путчу 1923 р. Це майже повністю співпадало з «червоними датами» радянського календаря. В країнах, що на полі брані зійшлись в смертельному двобої, день 8 листопада належав до головних державних свят.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал