Навчальний посібник до курсу за вибором для 11 класів суспільно-гуманітарного напряму загальноосвітніх навчальних закладів



Сторінка10/14
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.84 Mb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

10. Життя киян в окупованому місті.

Очима свідка:

«Тож як жити, як пережити оте лихо, не зламатися, вистояти, дочекатися кращих часів? Перш за все мама заходилася відновлювати домівку, налагоджувати життя за нових умов...


Обставлена звичними меблями квартира чимось нагадувала наше довоєнне житло.

Та головне — хліб насущний. Магазини фактично припинили своє існування. Принаймні для нас. Найближчий великий гастроном на Львівській площі затулився від допитливих поглядів голодних киян білими шторами на вітринах та написами: «Лебенсміттель — Фольксдойче Ферзогнунг», тобто, продовольче постачання фольксдойчів. Так називалися місцеві жителі німецького походження. Всі вони одразу ж перетворились на осіб першого ґатунку в масі «тубільців».

м окупанти довіряли більш-менш відповідальні посади, надавали кращі квартири, підгодовували через мережу спеціальних магазинів» (Дмитро Малаков).

Мовою документа.

«Увага!


Громадяни німецької національності, що мешкають у м. Києві, віком від 14 років, мають негайно з'явитись для реєстрації до Німецького Реєстраційного Бюро від 9 до 16 год.

Адреса: Київ, Велика Васильківська, 5 (взяти з собою особові та інші потрібні документи).

Київ, 1 жовтня 1941 р. Німецьке Реєстраційне Бюро».

Очима свідка:

«Для нас залишили базар.

Ціни там нечувано підскочили й продовжували зростати день у день. І знову виповз на світ Божий приватник з його міцноюхваткою. З'явились на базарах так звані «обжорні ряди», де торгували гарячими, прямо з духовки пирогами і гарячою юшкою, хоча й невідомого походження, проте напрочуд духмяною...

Приватна заповзятливість просочувалась всюди, приватник викручувався, як міг итрував, покупав патент на торгівлю, давав де треба хабаря і намагався процвітати. Що ж, при всіх режимах завжди є ті, хто вміє жити...» (Дмитро Малаков).



Мовою документа.

«Оголошення:

Валютою на українських землях, звільненої від більшовицької окупації, надалі буде карбованець та остмарка, видана Німецьким державним банком. Хто не прийматиме цієї валюти, буде суворо покараний.

Команда української поліції

Київської області».

(«Українське слово», 14 жовтня 1941 р.)


Очима свідка:

1. «Спершу по вступі німців кияни ходили міняти речі на продукти в приміських селах, де тоді ще не дуже голодали. Довідавшись про міські злидні, селяни й собі приїздили возами в Київ. Обмін відбувався приблизно за такою схемою: за начебто два пуда пшона в торбі, що не важила часто-густо й одного туда... правили зимове пальто, гарний костюм — звичайно, чоловічі. В тодішніх міських сім'ях їх було, переважно, по одному, дуже рідко — по два. Тож віддавали чоловікове, синове, батьківське — вбрання того, хто був на фронті» (Дмитро Малаков).

2. «В городе продукты были очень дорогие, и мы ходили за ними в села. Меняли их на те вещи, которые у нас еще остались...

Одни селяне относились к горожанам хорошо, а другие — не очень. Зашла мама в ка- кую-тохату,а там — полный достаток. Все вокруг добротное. Пироги пекутся, вкусно пахнет. Мама попросила хозяйку: «Возьмите у нас в обмен на продукты какие-нибудь вещи». — «А нам нічого не треба, — важно сказала хазяйка. — У нас все є». — «У меня ребенок голодный, дайте ему хоть что-нибудь». Хозяйка нехотя отрезала кусочек печеной тыквы, которую приготовила для свиней. «Ось, беріть та йдіть собі» (Зінаїда Зернецька).

Окупаційна влада переймалась, перш за все, інтересами військових частин, що вели наступ на Східному фронті. Стосовно ж місцевого населення, що залишилось на загарбаній території, то воно мало задовольнитись наступними заходами.

Зі слідчої справи.

«1) Знищенням зайвих їдців (євреїв, населення великих українських міст, котрі, як Київ, взагалі не одержують ніякою продовольства). Шляхом крайнього скорочення продовольчої норми українців — жителів міст.

Зменшенням продовольчого споживання селянського населення...»

(Нюрнбергский процесс. T.l. — М., 1952. — С. 714.)



Очима свідка:

«Чтобы выжить, мы работали на тех, кто устроился при немцах. Одной маминой знакомой мы кололи дрова, носили воду, убирали помои.

За это она нас кормила ничем не приправленной, пшенной кашей и немного этой каши давали с собой. Скупая была до неприличия.

А вот другая мамина подруга... спасалась по-своему. Ходила на рынок, покупала поношенные, но добротные вещи и перешивала их в красивые кофточки, платья. Она это хорошо умела. Их покупали женщины, которые гуляли с немцами. Продавали эти вещи мы с мамой. 10 процентов от вырученной суммы были наши» (Зінаїда Зернецька).

Поділ на «необхідне населення», до якого належали німці з Рейху, фольксдойчі і ті, хто працював на них, співробітничав чи «гуляв» з ними, і «зайвих їдців» був характерною прикметою «нового порядку» і цілеспрямовано проводився протягом всієї окупації столиці України. «Зайві їдці» могли лише, зтуливши рота, на порожній шлунок спостерігати, як Київ перетворюється на «справжнє німецьке місто», з домішкою позірного «українського колориту».

Очима свідка:

«Відкрилася сила-силенна комісійних крамниць, куди городяни, сподіваючись щось виручити на хліб насущний, понесли останнє, а хто й награбоване в державних магазинах 17—19 вересня.

Повідкривалися різноманітні паштетні, закусочні, бутербродні з вивісками й запрошеннями, писаними українською і німецькою мовами. У вітринах цих закладів зарясніли і жовто-блакитні кольори, і тризуби. Зажевріла надія на самостійність» (Дмитро Малаков).

.

11. Розгортання руху Опору. Його течії в Києві.


З початком окупації до Києва прибули похідні групи обох крил Організації Українських Націоналістів. Завдання цих груп полягало в тому, щоб опанувати владу в Україні, організовуючи міську адміністрацію і розбудовуючи громадське, культурне і видавниче життя.

Значних успіхв у Києві вдалось досягти ОУН(М). її зусиллями організовувалась Київська міська управа, університет, Академія наук України, Українська кооперативна Спілка, Спілка письменників і десяток інших. Під керівництвом і впливами ОУН(М) були міська й обласна поліція — через сотника Р. Захвалинського. За ініціативою мельниківців 4 жовтня 1941 р. відбулися громадські збори, на яких було вирішено відновити Українську Національну Раду на чолі з професором М. Величківським. Фактично, це була ще одна спроба самостійного вирішення українських проблем самими українцями, намагання витворити предпарламент.

Зусиллями ОУН(М) було засновано «Українське видавництво». Чи не єдиним легальним джерелом інформації українською мовою для киян в умовах окупації стала газета «Українське слово» (редактор — Іван Рогач).

З архівної теки.

«Українське слово» народилось у Жигомирі. Перше справді київське число появилось на третій день по звільненні столиці України. Початки нашої праці були дуже тяжкі. Майже всі машини більшовики грунтовно знищили або зробили непридатними. Перше наше київське число, набране ручним набором, вийшло всього в 500 примірників, які по-середньовічному розмножувались ручною корбою... На вулицях доходило прямо до бійки за цілий двосторінковий номер «Українського слова». Після випуску першого числа газети почали вибухати міни, і ціла наша середньовічна друкарня вилетіла в повітря...».

(«Українське слово», 17 жовтня 1941 р.)

На думку керівництва ОУН(М), Київ мав стати зразком організації громадського, соціально-економічного, культурного життя для інших частин України. Кадри, вишколені у ході праці в Києві, планувалось перекинути до інших міст Сходу і Півдня України.



З архівної теки.

«Надійшов час, щоб ми знов випростали свою українську спину і ступили на дальший наш життєвий шлях твердою українською ногою, в якій відчувається стопа і княжих дружинників, і козацьких наших предків, всіх борців за краще українське майбутнє!»

(Зі статті І. Рогача «Вічний дух», «Українське слово». 26 жовтня 1941 р.)

Втім, розвиток українського руху за умов окупації став можливим не лише завдяки політичній активності обох ОУН, а й у прихильному— хоч і позірному ставленні німецької влади до українців. Попервах німці відпускали українців, захоплених у полон, дозволяли культурно-освітню діяльність, існування шкіл (чотирикласних, з українською мовою навчання; рідко — семикласних) і нечисленних вузів (в Києві діяв медінститут).



Мовою документа.

«...українську територію слід розглядати як життєвий простір дружнього народу. Від поведінки військ залежатиме, завоює чи втратить німецька нація довіру в цій країні».

(З «Особливих розпоряджень щодо українського питання» армійського командування німецьких сухопутних сил від 11 липня 1941 р.)

А директивами А. Розенберга від 10 липня 1941 р. (з 17 липня — рейхсміністр з питань окупованих територій) арміям групи «Південь» рекомендувалось утворювати з представників місцевого населення довірчі ради, але вони не повинні були мати ні самостійних завдань, ні виконавчих органів при собі, а лише надавати поради німецькій владі і здійснювати посередництво між нею і українцями.

Оскільки німці, обмежуючи політичні устремління українців, прихильно відносились до тих з них, хто виявляв лояльність до окупаційної влади (такою, зокрема, була згадана Українська Національна Рада) і йшов на співробітництво з нею, то маскування під «українського активі- ста-націоналіста» стало чи не єдиною успішною легендою для проникнення радянських розвідників в окупаційне середовище: адже колишнім партійцям, чи то «троцькістам», чи то «уклоністам» тощо німці відмовляли у співпраці.

Відкрите досьє.

«Иные цели (тобто, не суто диверсійні) стояли перед группой И. Кудри (Максим), который был оставлен в качестве нашего нелегального резидента в Киеве. Группа должна была проникнуть в украинское националистическое подполье, на которое немецкое командование делало серьезную ставку. Последние годы после окончания пограничной школы Кудря боролся с украинскими националистами и хорошо знал особенности и специфику этого движения. Имея опыт работы в составе нашей оперативной группы во Львове, он занимался разработкой связей украинских националистов с немецкими разведывательными органами.

...В октябре 1941 года Кудря столкнулся на Крещатике с видным деятелем подпольной украинской организации, которой он занимался еще до войны. Этому агенту-двойнику, завербованному Максимом, удалось уйти в 1940 году из-под нашего контроля... Но столкнувшись на улице с Максимом, агент очень перепугался. Он мог, конечно, организовать ликвидацию Кудри, но тогда к этому пришлось бы подключать своих немецких хозяев. И он, опасаясь разоблачения, вынужден был вновь пойти на сотрудничество с нами. Впоследствии он вывел Максима на конспиративные квартиры абвера в Киеве».

(Судоплатов П. А. Разные дни тайной войны и дипломатии. 1941 год. — М.: ОЛМА—ПРЕСС, 2001, - СС. 266-267.)

Однак з часом доброзичливе ставлення частини населення до німців, що пам'ятало про голодомор і сталінські репресії, а тих —до українців, змінюється.

Мовою документа.

«Настрої українців у Києві значно гірші. Початкове захоплення перейшло у байдужість, зокрема через поганий стан господарства. Брак розуміння технічних труднощів. Вже відомий намір Німеччини дати Україні іншу політичну структуру, ніж народ бажає, і також ставлення німців до українців викликає пригнічення. Вони думали, що німці визволили їх як своїх приятелів, а не ворогів. Німці поводяться з ними як з меншовартісни- ми людьми, і вони непевні, чи це тимчасово, чи постійно. Поголоска, що подружжя з німцями недозволені, їм незрозуміла й образлива. Невдоволені вони й обмеженням їх політичної дії. В усьому поліція й армія їх ображає та їм перешкоджає...».

(Зі звіту 4.142 шефа поліції і безпеки від 5 грудня 1941 р.)

Передусім німецькі власті визнали, що пропаганда груп Бандери щодо утворення Української держави на підставі Акту від 30.06.1941 р. особливо небезпечна для німецьких інтересів. Адже українські націоналісти намагались стати силою, що мала на меті постати між окупаційною адміністрацією та місцевим населенням, приве; таючи симпатії останнього до себе. 5 вересня 1941 р. каральними органами були проведені масові арешти прихильників С. Бандери по всій Україні, заарештовані сотні людей.

В листопаді 1941 р. німці заборонили Українську Національну Раду. Згодом надійшла черга і до репресій стосовно мельниківців, що діяли в Києві.

Очима свідка:

«13 грудня, проходячи Фундуклеївською вулицею, Гога (Георгій Малаков, старший брат Дмитра Малакова) побачив, що біля будинку №31 стоїть крита вантажівка, а навколо неї вишикувалися есесівці з гвинтівками навпереваги. З під 'їзду вийшло кілька чоловіків у цивільному, тримаючи руки на потилиці. Не піднімаючи очей на поодиноких перехожих, вони мовчки залізли під брезент високого кузова. Слідом посідали есесівці, і машина хутко рушила на Володимирську» (Дмитро Малаков).


12. Нацистська агітація і пропаганда. Спротив киян.

У неділю 14 грудня 1941 p. побачило світ перше число газети «Нове українське слово».



З архівної теки.

«З сьогоднішнього дня українська газета виходитиме в новому вигляді під назвою «Нове українське слово». Крайні націоналісти, разом з більшовицькії настроєними елементами зробили спробу перетворити національно-українську газету на інформаційний орган своїх зрадницьких ідей... Була зроблена спроба підірвати довір'я, яке існує між нашими німецькими визволителями і українським народом.

Щоб запобігти загрозі закриття газети і збе регги для народу цінний інформаційний орган, було проведено очищення редакції від зрадницьких елементів. Щоб популяризувати газету в дусі німецької дружби, ректор Київського університету професор Штепа погодився стати головним редактором часопису і покликати до співпраці справжніх друзів народу, які мають здорове політичне мислення.

Таким чином, газета буде врятована від занепаду. В той же час ці видатні українці піднімуть ідеологічний рівень газети». («Нове українське слово». 14 грудня 1941 р.)

Доля колишніх співробітників «Українського слова» на чолі з редактором І. Рогачем була трагічною. Разом з однодумцями, журналістами і письменниками — активістами ОУН(М) О. Телігою, О. Ольжичем, О. Штуль, О. Чемеринським та іншими 21 лютого 1942 р. (за даними дослідників) вони були розстріляні і поховані у Бабиному Яру, неподалік від сучасного Апаратно-Студійного Комплексу, де нині на їх братській могилі встановлено Хрест.

А професор К. Штепа, за німецької окупації — ректор Київського університету, водночас завідувач відділом культури та освіти Київської міськуправи, разом з подібними собі «піднімав ідеологічний рівень» української преси: як колишній агент НКВС (до війни), агент німецької розвідки (під час війни) і майбутній — американської (після війни) він добре розумівся на тому, що потрібно господарям.



Очима свідка:

«Кожна шпальта газети сичала ненавистю до «жидо-большевизму», до підступної Москви, та водночас надто примітивно виглядали прояви «дружби» і «любові» українців до німців. З номера в номер йшли матеріали про сталінські злодіяння, про масові репресії, нищенняхрамів, страшний голодомор 1933 року на Україні, засилля москалів, про славне історичне минуле неньки-України, про її гетьманів, отаманів, національних героїв, про тризуб і жовто-блакитні кольори...

Друкувалися й різні нариси, начерки й замальовки з щоденного життя, щедро напхані зухвалою брехнею, відвертим заробітчанством, їхні твори ховалися під ясно відчуваними псев- цо...

Чимало уваги приділялося розкриттю злодіянь НКВС — з розкопок на місцях масових захоронень священиків, польських офіцерів у Катині, радянських громадян — жертв 1937— 1938 років — у Вінниці, Биківні під Києвом.

Але ж Київ теж знав про підвали НКВС на Інститутській і Володимирській, так само, як і про Бабин Яр, Кирилівський гай, Казарме ну і Керосинну — місця німецьких катівень. Кияни знали і про ті ж самі підвали на Володимирській, це і при німцях не змовкали зойки і постріли, про цегляний паркан на тій самій Володимирській, де гестапівці построчили з автоматів кілька циганських таборів, що їх загонили туди серед біла дня. І облудні окупацій і газети ніколи про це не писали, докоряючи в усіх напастях «жидо-большевикам» (Дмитро Малаков).

«Дружні почуття» до німецьких «визволителів» в «національно-українській газеті проявлялись, передусім, в тому, що вона регулярно вміщувала на своїх шпальтах оголошення каральних органів окупантів про розстріли все нових і нових заручників-киян.

Вночі 1 листопада 1941 р. підпільники спалили будинок думи, який не постраждав під час вибухів і пожеж на Хрещатику 24 вересня. У відповідь наступного дня окупанти стратили 300 чоловік.

З листопада 1941 р. вилетів у повітря Свято-Успенський собор Лаври. А 29 листопада за пошкодження засобів зв'язку (кабель, телефон, телеграф) було розстріляно вже 400 заручників.

Протягом усієї окупації тривав кривавий терор.

Мовою документа.

«Командування поліції безпеки і служби безпеки в Києві повідомляє:

3.2.1942 р. в Києві прилюдно повішені три злочинці, які намагалися зруйнувати споруди німецьких збройних сил.

З цього часу поліція безпеки буде вживати найжор- стокіших заходів проти тих, хто займатиметься подібними спробами».

(«Нове українське слово», 24 лютого 1942 р.)

В окупаційній пресі друкувались також численні відозви до городян, які інакше, ніж здирницькими, не назвеш. В одній з них, від імені німецької військової адміністрації, киянам пропонувалось «провести збір» (а точніше — вилучення у них) кольорових металів, зокрема міді, цинку, свинцю. В іншій, підписаній В. Багазієм, міським головою, що на цій посаді замінив О. Оглоблина, містився заклик до киян «допомогти німецьким воякам теплою одежею та взуттям».



Очима свідка:

«Невдовзі стало відомо про перемогу Червоної армії у битві за Москву... у гітлерівців була жалоба.

Зима їм дошкуляла. Тільки-но закружляли перші білі мухи, як виявилося, що німецьке обмундирування зовсім не придатне до таких умов. Та й перемогу вони планували відзначити ще восени, засівши в теплих міських квартирах на зиму. Отож спеціальними розпорядженнями, звичайно ж, під загрозою розстрілу, окупанти зажадали від населення негайної здачі для потреб німецької армії всього хутряного одягу та валяного взуття.

У відповідь на таке зухвале здирство почалося масове виготовлення ерзац-валянків... Годилася будь-яка тканина і вата. Останню ж видобували з тих самих радянських протигазів, що їх повикидали окупанти, вилучивши в населення як військове спорядження. З настанням холодів запопадливі майстри кинулися на ті звалища, пороли протигазні коробки і виймали звідти чудову обронпромівську вату.

Так було здобуто ще одну маленьку моральну перемогу над ворогом: якщо справжні валянки заборонено носити, так ось — ерзац! і ніхто нічого не здавав» (Дмитро Малаков).

12. Економічне пограбування. Вивіз працездатного населення на примусові роботи до Німеччини.

Та особливого розмаху набув масовий, хоч і прихований під загрозою позбутися життя, спротив киян спробам окупаційної влади використати їх робочу силу в інтересах «третього рейху».

Здавалося б, відкриття у жовтні 1941 р. спочатку на Подолі, на Покровській вулиці, а згодом — у приміщенні художнього інституту на Вознесенському узвозі біржі праці («Арбайт-замт Київ») мало б вирішити проблему працевлаштування киян, надати їм можливість хоч деякого заробітку. Адже значну кількість промислових підприємств, їх основне обладнання було евакуйовано на схід, а майже всі державні установи радянського устрою припинили існування.

Очима свідка:

«Однак найматися на роботу через біржу ризикували далеко не всі. Перед тим треба було добре розмірковувати. По-перше, вимагалося назвати попереднє місце роботи, зареєструватися, чекати на виклик. Мама не наважувалася туди йти, бо перед самим початком війни працювала керуючою справами в республіканській установі, раніше працювала друкаркою в міськкомі партії, чоловік писав і ставив «радянські» п'єси, тож чи варто було про це нагадувати? По-друге, невдовзі стало до Німеччини {лютии vfli. p.) відомо, чому більшість киян поки що, правда, інтуїтивно, уникала реєстраці". З біржі праці, зважаючи на те, що, мовляр, у Києві не має для всіх бажаючих робочих місць, «зайвих» відправляли до Німеччини. Це було ще небезпечніше, аніж безробіття» (Дмитро Малаков).

Вже в перші місяці німецько-радянської війни на підприємствах та сільгоспугіддях Німеччини стало гостро не вистачати робітників: мобілізація у вермахт відривала від виробництва робочі руки. Гітлерівці приступили до реалізації програми «Використання робочої сили за рахунок місцевого населення», підготовлену під керівництвом рейхсмаршала Г. Герінга ще напередодні війни.

Мовою документа.

«Росіяни довели свою працездатність під час будівництва гігантської радянської промисловості. Сьогодні ця працездатність має послужити Рейху. Кількість робочої сили з Росії залежатиме від наших потреб. Робітників з інших країн, які мало виробляють, а багато їдять, треба виселяти з імперії, заміняючи росіянами».

(З указу рейхсмаршала Г. Герінга «Про використання російської робочої сили» від 7 листопада 1941 р.)

За повідомленнями в райдужних тонах в окупаційній пресі про відкриття і діяльність біржі праці приховувались зловісні наміри гітлерівців щодо мобілізації трудових ресурсів киян і відправки їх на роботу до Німеччини. Спочатку була введена загальна трудова повинність, а згодом розгорнулась пропагандистська компанія з метою «добровільної» відправки молоді і всіх працездатних до «третього рейху». Окупанти, звичайно ж, при цьому посилались на відсутність робочих місць в зруйнованому «жидо-большевиками» місті і неможливість надати роботу всім бажаючим за фахом.



Мовою документа.
«Офіційне повідомлення.

За законами воєнного часу кожний підлягає трудовій повинності. Треба ставати до роботи, запропонованої владою (біржею праці). Робітники, які не з'являються на зазначене місце або без згоди роботодавця чи біржі праці залишають робоче місце, підлягають карі. Вони будуть послані до таборів примусової праці, якщо до них не будуть застосовані тяжчі кари.

Генералькомісар Києва, підп. Квітцрау СА Бригаденфюрер».

(«Нове українське слово», 16 січня 1942 р.)


З архівної теки.

«Українські чоловіки й жінки!

БОЛЬШЕВИЦЬКІ КОМІСАРИ зруйнували ваші фабрики й робочі місця і таким чином позбавили вас платні й хліба.

НІМЕЧЧИНА дає вам нагоду для корисної і добро- оплачуваної роботи.

28 січня 1942 р. перший транспортний поїзд вирушає до Німеччини.

Під час переїзду ви будете добре забезпечені й знайдете добрі житлові умови. Платня також буде доброю: ви будете одержувати гроші за тарифом і за продуктивністю праці...

Робітники й робітниці всіх професій — переважно металісти — віком від 17 до 50 p., які добровільно бажають поїхати до Німеччини, мають зголоситися на біржі праці в Києві, щодня від 8 до 17 години.

Ми чекаємо, що українці негайно зголосяться для одержання праці в Німеччині.

Генералькомісар Квітцрау СА Бригадефюрер».

(«Нове українське слово», 11 січня 1942 р.)


Очима свідка:

«І почалася планомірна і жорстока боротьба з «саботажниками», тобто безробітними, що «ухилялися» від роботи на третій рейх, — масові облави на вулицях, базарах, у кінотеатрах, у всіх більш-менш людних місцях. Порятунок був тільки в наявності на руках «арбайтскарте», робочої картки, який кожен працюючий повинен був щотижня продовжувати на місці роботи: на календарно розграфлених аркушиках картки керівництво ставило гумовий штампик. Якщо такої позначки на день перевірки не було, спійманого без розмов і пояснень конвоювали на збірний пункт. Тоді лишалась остання надія — виявитися непридатним для відправки в рейх за станом здоров'я. Спеціальна медична комісія, що містилась в приміщенні 138-ї школи на Львівській, 27... досить прискіпливо перевіряла фізичний стан тих бранців. А люди вдавалися до витончених вигадок, аби бути «непоправно» хворими. Таємно, інколи за досить великий хабар, деякі медики давали поради, як надійно «захворіти», викликаючи різні висипи, виразки, серцеві розлади, а той відверті, дійсно непоправні каліцтва. Все йшло в хід, тільки б не їхати. Але ж... все одно понад сто тисяч киян, переважно молодого та зовсім юного віку, стали німецькими рабами, «остарбайтерами» (Дмитро Малаков).




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал