Навчальний посібник до курсу за вибором для 11 класів суспільно-гуманітарного напряму загальноосвітніх навчальних закладів



Сторінка1/14
Дата конвертації25.12.2016
Розмір2.84 Mb.
ТипНавчальний посібник
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ


Лабораторія суспільствознавчої освіти

Войцеховський Юрій Станіславович




Духовна історія України ХХ ст.
Навчальний посібник до курсу за вибором для 11 класів суспільно-гуманітарного напряму загальноосвітніх навчальних закладів

Київ 2011



З М І С Т


Вступ
Розділ І.

Засади духовності. Культурне життя України ХХ ст.
Глава 1.

Духовна історія як складова історії України.

    1. Духовна історія: сутність і обумовленість предмета.

    2. Ключові поняття.

    3. Взаємозв’язок духовності і культури. Генеза поняття «культура».

    4. Особливості національного характеру духовної історії України.


Глава 2.

Українська культура і духовне життя на початку ХХ ст.

    1. Особливості розвитку української культури на початку ХХ ст.

    2. Освітній, науковий і технічний рівень в Україні початку новітньої доби.

    3. Неоромантична гуманістична концепція особистості в українській літературі.

    4. Творчі здобутки корифеїв українського театру.

    5. Розвиток музичної культури.

    6. Модернізм в архітектурі, скульптурі та малярстві.

    7. Особливості українського модерну (1900 – 1910 рр.)


Глава 3.

Культурне і духовне життя в роки визвольних змагань

(1917 – 1920 рр.)

3.1. Відродження національної освіти.

3.2. Заснування Всеукраїнської академії наук та інших наукових

установ.


    1. Розвиток красного письменства.

    2. Пошуки нових шляхів розвитку українського театру.

    3. Нове піднесення української музичної культури.

    4. Образотворче мистецтво, скульптура і граверство у роки визвольних змагань.

    5. Релігія і церква в роки Центральної ради і УНР.


Глава 4.

Радянський період розвитку культури України.

    1. Українське національно-культурне відродження 20-х років.

    2. Національна культура в умовах тоталітаризму 30 – 50-х років.

    3. Культура України під час кризи радянської системи (60 – 80-і роки).


Глава 5.

Культура і духовність в добу становлення незалежності України.

5.1. Нове національно-культурне відродження.

5.2. Сучасне становище в сфері освіти і науки, їх проблеми і шляхи

подолання труднощів.

5.3. Процеси оновлення суспільства в українській літературі.

5.4. Складні проблеми українського театрального мистецтва і кіно.

5.5. Відродження музичної творчості, розвиток сучасної української пісні.

5.6. Засоби масової інформації в сучасних умовах.

5.7. Релігія і церква в сучасній Україні.

5.8. Культурні зв’язки з іншими країнами.



Розділ ІІ.

Криза духовності. Повсякденне життя українців у воєнні роки.

Глава 6.

Кияни в роки Великої Вітчизняної війни.

    1. Палаюче місто (22.06. – 30.09.1941).

    2. Два роки над прірвою (01.10.1941 – 06.11.1943):

А) В тенетах «нового порядку»;

Б) Мистецтво виживати;

В) Молитва за визволення.


В С Т У П

На початку ХХІ ст. Україна як незалежна держава переживає нелегкий етап розвитку. Якщо в перші роки населення країни ще перебувало в певній ейфорії від самого факту здобуття незалежності, можливості самостійно вирішувати найважливіші питання життєдіяльності суспільства, то в наш час все більше і більше в різних колах громадськості поширюються песимістичні настрої щодо майбутнього України. Політичне і соціально-економічне життя країни складається з низки криз і нетривалих періодів стабілізації. За таких обставин перевіряються на міцність всі здобутки незалежності, зокрема державні, політичні, економічні інституції, засади існування і розвитку ринкових відносин і демократичного суспільства, навіть піддається сумніву сама наявність єдиної національної ідентифікації громадян України за територіальною ознакою «Cхід – Захід».



Разом з тим, такий стан речей є характерним не тільки для України. Риси швидкоплинності, невизначеності притаманні всьому сучасному глобалізованому світу. Політичними та фінансово-економічними негараздами і потрясіннями відзначена сучасна історія не тільки країн «третього світу», але й навіть провідних розвинених держав.
Однак в сучасних умовах політичної, економічної кризи, коли відбувається знецінювання моральних ідеалів, їх підміна вартостями споживацького способу життя, вкрай необхідними і життєво важливими є пошук, розвиток і утвердження в нашому суспільстві позитивної консолідуючої системи цінностей. Саме таку систему цінностей надає можливість практично простежити пошук сенсу життя, а також виникнення і поширення в найрізноманітніших формах (і сферах життя) духовних здобутків людством взагалі і мешканцями України зокрема. Адже основою самого існування Людства, його динаміки є розвиток людини, її духовного світу – культури, науки, освіти, який матеріалізується в засобах праці, перетворених розумом і працею людини предметах природи, в економічних і соціальних відносинах.
Отже, для того, щоб зрозуміти і усвідомити події та явища політичної (дипломатичної і воєнної зокрема), соціальної, економічної історії, необхідно докладніше ознайомитися з характерними рисами історії духовної, під якою ми розуміємо історію духовного становлення і розвитку суспільства; а в нашому випадку – для учнів загальноосвітніх шкіл України і її майбутніх громадян – з духовною історією України ХХ ст. як визначальної доби для становлення сучасного українського суспільства і держави.


РОЗДІЛ І.

ЗАСАДИ ДУХОВНОСТІ. КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ ХХ СТ.

ГЛАВА 1.

ДУХОВНА ІСТОРІЯ ЯК СКЛАДОВА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.

1. Духовна історія: сутність і обумовленість предмета.

2. Ключові поняття.

3. Взаємозв’язок духовності і культури. Генеза поняття «культура».

4. Особливості національного характеру духовної історії України.

1. Духовна історія: сутність і обумовленість предмета.

Вивчення духовної історії – новий напрямок історичної науки, що досліджує ґенезу і досвід духовного розвитку суспільства. Поява цього напрямку історичних досліджень обумовлена змінами, що відбулися і відбуваються на сучасному етапі розвитку цивілізації при переході від індустріального до постіндустріального (інформаційного) типу суспільства і його становлення. При цьому виникають нові засади регулювання мислення, поведінки та діяльності людини, пов’язані з новим світосприйняттям. Його сутність окреслюється формулою «Людина у світі, світ – у людині», що передбачає органічну єдність внутрішнього та зовнішнього буття людини. Людина інформаційного суспільства є індивідуальністю, орієнтованою переважно внутрішніми чинниками. Вона здатна самостійно вносити певні зміни у своє мислення, свою модель поведінки на підставі власних цілей та внутрішніх мотивів. Це, насамперед, стосується внутрішнього світу людини, а відтак – інтелектуальної сфери суспільства взагалі.

Проте, як доводять сучасні дослідження, традиційний поділ змісту історичної науки і освіти за сферами економічного, політичного, національно-державного розвитку суспільства обмежує можливості розгляду процесу пошуку людиною сенсу життя, виникнення загальнолюдських, громадянських цінностей, які перетворюються в особистісні у процесі виховання в родині, засвоєнні регіональних і національних цінностей. Тобто, інтелектуальна (розумова) сфера розвитку суспільства залишається ніби поза увагою науковців, в затінку сучасних досліджень.

Разом з тим, інтелектуальна (розумова) діяльність суспільства є визначальною при оцінці результатів розвитку людської цивілізації. Чим же обумовлений такий висновок?

  1. Пізнанням людиною (людством взагалі) сутності явищ і процесів – законів побудови та розвиток світу і себе. Уся штучна природа, створена людиною за її багатовікову історію, - це лише матеріалізація людського пізнання, роздумів і думок.

  2. Наявністю естетичної оцінки навколишнього світу і плодів своєї діяльності, розумінням гармонії, краси, що знайшло відбиток у різноманітних формах мистецтва, культури у вузькому розумінні цього слова (у широкому розумінні культура охоплює всі результати людської діяльності, включаючи науку і продукти праці).

3) Системою етичних правил, норм моральності, якими людина керується у спілкуванні із собі подібними. Саме людині як особистості дано усвідомити себе, свою особливість, самостійність – і свою відповідальність перед оточуючими, що мають дотримуватися подібних же правил, інакше взаємне спілкування стає неможливим. Моральні правила регулюють стосунки людей. Цим правилам – близько п’яти тисяч років, тому вони й породили норми права і спеціальний апарат – державу, що пребрала на себе роль регулятора відносин у суспільстві. Згодом ці винаходи (норми права і держава), перебуваючи в руках частини суспільства, стали претендувати на самодостатній, первинний характер, диктуючи правила поведінки людської більшості.

  1. Наявністю ідеалів, спроможністю усвідомлення цілей своєї діяльності, що знаходить узагальнене віддзеркалення в ідеології – системі поглядів, які визначають цілі і мотиви багатогранної діяльності людей, їхнього взаємоспілкування, обєднання близьких за поглядами і інтересами громадян у соціальні групи, політичні партії, співтовариства. Ідеологія може базуватися на системі цінностей, частково відбитій і закріпленій у системі релігійних догматів, філософських теоріях тощо.

  2. Освітою, засобами і методами передавання у спадщину від покоління до покоління накопиченої суми знань і навичок, оцінок і норм, ідеалів і цілей.

Отже, якщо вважати інтелектуальну (розумову) сферу пріоритетною - як першоджерело розитку всього людства, а не похідною, як це традиційно вважалося, то ядром і основною частиною змісту історичної науки і освіти має стати історія духовно-практичного досвіду людства, де духовній історії належить одне з чільних місьць.

2. Ключові поняття.

Для того, щоб ознайомитися з духовною історією як складовою - і втой же час різновидом - історіїї історії України зокрема), слід оволодіти специфічними термінами і поняттями, без розуміння яких неможливо опанувати навчальний матеріал.

Насамперед, ключовим поняттям духовної історії є «духовність».

Духовність – іменник до слова духовний. Як і слово – пешооснова, духовність пов’язана з внутрішнім психічним життям людини, її моральним світом.

Чітко окресленого значення слово немає. Так, в побуті під духовністю розуміють моральність, релігійність, певну піднесеність думок та вчинків. Як термін слово духовність використовується в філософії, етиці, богослов’ї на означення різних понять, так чи інакше дотичних внутрішньому світу людини.

У вчених немає одностайної думки щодо визначення цього поняття.. Кожний науковець розуміє поняття «духовність» по-різному. Втім, у філософії поняття «духовність» завжди мало важливе значення і відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце і призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя. І тому такі філософи, як Платон, Аристотель, Гр. Сковорода, вважали, що поняття «духовність» є похідним від слова «дух» (лат. spirit та грец. pneuma), що означає рухливе повітря, повівання дихання, носія життя.

Уже в первісну епоху складається перші уявлення про духовність. Але це поняття ще не розмежовувалося від тілесної суті. Вперше Платон відокремив тілесне і духовне, визначив, що духовність – це специфічна людська властивість, а тілесне - це нижче, те, що закладене природою людині. Аристотель теж відокремив ці поняття, але розглядав як рівно необхідні.

Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут духовність наділяється новим обличчям, і вважається, що духовність притаманна людині розумній, і це виділяє її із тваринного світу і уподібнює Богу.

Проблема духовності стала провідною і в російській філософії кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Ф.Достоєвський, В.Соловйов, П.Флоренський, І.Ільїн та інші). Тут духовність розумілася подвійно. З одного боку: духовність – це одухотворення тваринності, сутнісна характеристика людини, що виділяє її зі світу тварин. Інше розуміння: духовність – це ідеал, до якого прагнула людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності.

Натомість провідною ідеєю західних вчених ХХ ст. (М.Бубер, М.Фромм та інші) є: людина розумна на зламі епох виявилася нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема глобальні, тому їй на зміну повинна прийти людина духовна. І за визначенням цих науковців: духовність – це загальнокультурний феномен, який вміщує в собі не тільки абстактно-теоретичні цінності й ідеали, а й вчинки по совісті, істини й краси.

На думку сучасних вчених, поняття «духовніть» - це категорія етики, яка визначає моральний вимір людської життєдіяльності, це джерело доброчесностей людини, її моральна спроможність та вища цінність.

Підсумовуючи, можна погодитися з тим, що духовність – у самому загальному сенсі – це сукупність проявів духа в світі і в людині. В соціології, культурологіїї, а найчастіше в публіцистиці «духовність» часто називають об’єднавчим стрижнем суспільства, що має вираз у вигляді моральних цінностей і традицій і концетровано виявляється, як правило, в релігійних вченнях і практиках, а також в художніх образах літератури та мистецтва. При цьому проекція духовності в індивідуальній свідомості називається совістю, а також стверджується, що зміцнення духовності здійснюється шляхом проповіді, просвіти, ідейно-виховної та патріотичної роботи.

В деяких теоретичних вченнях (наприклад, марксизмі) духовність асоціюється, ототожнюється з ідеологією.

Важливою складовою духовності є духовні цінності, які притаманні людству.

Духовні цінності – це своєрідний духовний капітал людства, надбаний протягом тисячоліт, котрий не тільки не знецінюється, але, як правило, зростає. Природа духовних цінностей досліджується такою наукою, як аксеологія, тобто теорією цінностей, що встановлює відповідність зі світом реального людського життя. Мова йде, передусім, про моральні та естетичні цінності, які вважаються вищими, бо в багатьох випадках визначають поведінку людини в іншіх системах цінностей. Зокрема, моральні цінності – це моральні зразки, поняття, вимоги, що дають можливість людині оцінювати людині дійсність та орієнтуватися в ній. Для моральних цінностей основним являється питання співвідношення добра і зла, природи щастя й справедливості, любові і ненависті, сенсу життя.

Детальніше зупинимося на останньому терміні – «сенсі життя», адже воно має не тільки глобальний, загальнолюдський характер, але й індвідуальний, особистий.

Сенс життя (сенс буття) – філософська та духовна проблема, проблема, що має безпосереднє відношення до визначення мети існування, призначення люства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для духовно-морального становлення ососбистості.

Питання про сенс життя також може розумітися, як субєктивна оцінка прожитого життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості свого життя, свого місця у світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною цілей, що виходять за рамки його життя.

Уявлення про сенс життя складаються в процесі діяльності людей і залежать від їх соціального становища, змісту розв’язуваних проблем, способу життя, світосприйняття і світорозуміння, конкретної історичної ситуації. Усприятливих умовах людина може бачити сенс свого життя в досягненні щастя і благополуччя; у ворожому середовищі існування, життя може втратити для цієї ж людини свою цінність і сенс.

3. Взаємозв’язок духовності і культури. Генеза поняття «культура».

Але не слід вважати, що духовність відноситься до категоріі суто абстактних слів-понять, які існують виключно в нашому уявленні. Матеріальним виразом духовності людства є його культура.

Більшість людей переконана, що саме культура – те головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування дикої природи.

Слово культура – латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення. У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона “De agri cultura” (ІІІ ст.до н.е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові часу: автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб втримати від крадіжок і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти.

Таке значення слова «культура» - «землеробство» - пішло у минуле. Слово «культура» набуло багатозначності у знаменитого римського оратора і публіциста Цицерона. У одному з своїх листів він говорить про «культуру духу», тобто про розвиток розумових здібностей, що є гідним завданням для вільної людини і дається завдяки заняттям філософією.

До нас слово «культура» дійшло через пітьму сторіч. Правда, вживалося воно тільки у словосполученнях і означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових навичок («юридична культура» - вироблення правил поведінки, «наукова культура» - засвоєння науки, «літературна культура» - вдосконалення письма). Лишн бл. 18 ст. слово «культура» стало вживатися як окремий іменник, означаючи обізнаність, освіченість, вихованість – все те, що і зараз ототожнюють з культурністю.

Як його синонім, використовувалося також поняття «цивілізація». Завдяки зусиллям філософів і істориків, за останні три сторіччя скромне латинське слово увійшло в усі європейські мови, набуло універсального значення, перетворилося на філософське поняття і стало обє’ктом наукових досліджень.

Культурні процеси і явища відрізняються складністю і багатоплановістю. Тому у сучасній науці нараховується декілька сотень визначень культури. Деякі з них широковідомі: культура – це сукупність досягнень людства; все багатство матеріальних і духовних цінностей тощо. Підсумовуючи, можемо стверджувати, що культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Поняття «культура» об’єднує в собі науку (з технологією включно) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя і світогляд (зокрема, релігійні догмати, ідеологію).

Відповідно наведеному визначенню, за прикладними сферами можна виділити основні форми культури, як-то: «матеріальна культура», «духовна культура», «культура людини» і «фізична культура». Серед них нас найбільше цікавить поняття «духовна культура», що безпосередньо пов’язана з терміном «духовність» і є ядром духовної історії.

До духовної культури відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно у ідеальному вигляді: поняття, уявлення, почуття і переживання, вірування, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура – це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає Духовне і духовно-практичне освоєння цієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функціїї, як світоглядні, так і рег улятивні, у продукуванні свідомості, виконують міф і релігія. 4. Особливості національного характеру духовної історії України. Однак варто зазаначити, що як людство складається з представників різних рас і народностей, так і загальна культура людства включає в себе усе розмаїття самобутніх національних культур, які багато в чому різняться між собою. Адже кожний народ має систему цінностей, яка визначає і характеризує саме його спосіб життя, формує типові для представників даної нації особливості поведінки і мислення, які лежать в основі творчості цього народу Першим науковцем, який поклав в основу свого дослідження не універсальний, а локальний (національний, регіональний) характер культури був німецький філософ і історик Й.Г.Гердер (2-а пол. 18 ст.). Для Гердера культура є наслідком здатності людини до творчої і розумової діяльності, яка знаходить вираз у мові, науці, ремеслі, мистецтві, державі, релігії, сім’ї. Гердер вперше визначив культуру як необхідну і невід’ємну реальність людського суспільства, стверджуючи, що некультурних народів взагалі не існує. Є більш культурні і менш культурні народи. Рівень культури філософ пов’язує з прогресом освіти. У роботі «Про походження мови» (1772 р.) Гердер пов’язує появу мови з фізіологічно закладеною в людині здібністю до мислення, у розвитку мови вбачає прогрес культури. Він одним з перших зацікавився вивченням національних культур як форм існування світової. Гердер виділив етапи, через які проходить національне відродження: 1) вивчення історії, етнографії; 2) формування національної літературної мови; 3) виникнення національних політичних організацій, боротьба за незалежність. В першій половині 19 ст. зявилися роботи російського вченого М.Я.Данилевського.У книзі «Росія і Європа» він висунув концепцію «замкненого (локального) розвитку культур». Кожний народ, за Данилевським, створює специфічну систему цінностей. Вироблена ним культура слабко контактує з іншими культурами, протидіючи проникненню в її «тіло» чужорідних елементів. Данилевський створив «систему типів» людства. Він писав, що є народи, віддані ідеї державності, а є такі, яким вона чужа. Є люди, які сповідують ідеали лицарства, честі, а є їх антиподи – хитрі обманщики, безпринципні торгаші. Народи Сходу створили вишукану, але малорухому, споглядальну культуру, яка з покоління в покоління відтворює саму себе. На Заході була створена динамічна, утилітарно-практична культура, спрямована на перетворення природи і суспільства. Ідеї Данилевського згодом відчутно вплинули на культурологію 20 ст. (Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури.) Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури. Виникнення української культурологічної думки повязане з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства. У Статуті Братства, його відозвах («До братів українців», «До братів росіян» тощо), творах його засновників (М.Костомарова, П.Куліша) відстоються ідеї культурної самобутності словянських народів, їх права на вільний розвиток, гарантований добровільним федеративним союзом словянських республік. Значний внесок в розвиток української культурології внес М,Р,Драгоманов (1841-1895). Він, котикуючи провінційний етнографізм, стверджував ідею вільного розвитку народної культури в національну культуру, просякнуту загальнолюдськими цінностями.Цілісну концепцію історії української культури висунув М.Грушевський (1866-1934). Ця концепція базувалася на тезах самобутності і самостійності української культури. Одним з перших він піддав сумніву і критиці теорію єдиної монолітної культури Київської Русі, доводив існування різних етноплемен ще за епохи трипільської культури. На цій підставі доводив окремішність української культури від загальноросійської, хоча й не заперечував спорідненості цих двох східнослов’янських культур.

Саме ідеї Й.Г.Гердера, творча спадщина М.Я.Данилевського, кирило-мефодіївців, М.Драгоманова, М.Грушевського становили ту наукову основу, на якій звівся і вступив у буремне 20 століття український національно-культурний (а відтак – і національно-визвольний) рух. Й духовна історія України тільки підтверджує це: якщо на рубежі 19-20 ст. мова йшла про етнографічні та історичні студії на літературній мові, що тільки-тільки вироблялася, то вже протягом найближчого часу утворюються чисельні національні політичні організації, що повели боротьбу за створення національної держави. І 1991 р. мрія мільйонів українців збулася – на політичній карті світу впевнено зайняла своє місце незалежна держава Україна.

Запитання для самоконтролю:

  1. Що вивчає духовна історія?

  2. Чим обумовлений інтерес науковців до цієї складової світової історії?

  3. Чому інтелектуальна діяльність суспільства є визначальною при оцінці результатів діяльності людства?

  4. Визначте суть понять:

а) духовність;

б) духовні цінності;

в) моральні цінності;

г) сенс життя.

5. Чому вказані поняття посідають таке важливе місце в житті: 1) окремої людини; 2) суспільства; 3) людської цивілізації в цілому? На підтвердження вашої думки наведіть вам відомі з історії або літератури та мистецтва приклади.

6. Який зв'язок існує між духовністю і культурою?

7. Дайте визначення поняттю культура. Які форми культури вам відомі?

8. Що вивчає культурологія

9. Яке місце , на ваш погляд, посідає духовна культура в контексті духовної історії?

10. Чим визначається національний характер культури? Назвіть, на вш погляд, харатерні риси української духовності і культури. Наведіть відомі вам приклади з життя, історичних і літературних джерел.

11. Які особливості історичного процесу визначали сутність і напрями розвитку духовної історії України на початку 20 ст.?

12. Чому, на вашу думку, ці особливості історичного розвитку визначили сенс життя цілих поколінь українців у 20 ст.?



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал