Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних навчальних закладів




Сторінка3/21
Дата конвертації01.01.2017
Розмір2.83 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21
автен
тичним розумінням самої людини та її життя. У психології близьким до цього поняттям є аутизм (від гра сам, що означає крайню форму психологічного відчуження, яка виявляється у відході індивіда від контактів з навколишньою дійсністю і зануренні у світ власних переживань. У нормі
цим терміном користуються під часопису індивідуальних особливостей,
пов’язаних із переважною орієнтацією людини на свою внутрішню картину світу і свої внутрішні критеріїв оцінці подій. На думку представників філософії життя, автентичне розуміння життя досягається лише в акті інтуїції,
зокрема, завдяки індивідуальному переживанню цього. Один з найвпливовіших представників екзистенціоналізму в Німеччині М.Хайдеггер (1889 1976) стверджує, що шлях до справжньої автентичної людини пролягає через пробудження в ній можливостей, осягнення структур та елементів справжнього, суто людського існування. Такими структурами та елементами є
уже відомі нам екзистенціали вибір, надія, проект, план. У гуманістичній психології, на яку екзистенціоналізм має великий вплив, це розуміння розширив американський психолог А.Маслоу, для якого особистість виступає не повсякденним буттям, а єдністю реального і потенційного».
До того ж становлення особистості визначається становленням ціннісним рухом до вищого ідеалу, яким виступає сама ж особистість, яка повніше,
всебічніше реалізувала себе. Такий рух стає необхідністю в силу того, що
«...людській істоті, щоб жити ... потрібна своя система координат, філософія життя, релігія (чи замінник її, до того ж вони потрібні їй так само, які сонячне світло, кальцій чи любов (Маслоу А. Психология бытия. – М.:
Рефл. бук, 1997. – С.250).
М.Хайдеггер надає людському існуванню пріоритетного значення. Воно вихідна основа для всіх його положень. У зв’язку з цим філософ оригінально тлумачить категорію онтологія. Як відомо, тривіальне її розуміння полягало втому (грец. ontos – те, що існує і о – вчення, слово, що її
розглядали як учення про буття взагалі, буття як таке, незалежно від його часткових видів. Ця категорія, означаючи так звану першу філософію»,
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка упродовж історії людства отримала свій певний розвиток. Однак у марксистській філософії її умовно використовували не інакше як синонім учення про найзагальніші закони буття.
У М.Хайдеггера онтологія – феноменологія людського буття. Як відомо, центральним поняттям феноменології виступає «інтенційність»
свідомості, тобто її спрямованість на об’єкт за принципом немає об’
єкта без суб’єкта». Основні вимоги феноменологічного методу такі) феноменологічна редукція – застереження відбудь яких суджень, що стосуються об’єктивної реальності і виходять за межі чистого (тобто суб
’єктивного) досвіду 2) трансцендентальна редукція – розгляд самого суб
’єкта пізнання не як реальної, емпіричної, психофізіологічної істоти, а як
«чистої» трансцендентальної свідомості.
Таким чином, людське буття, на думку вченого, – це сплав тієї частки об’єктивного буття, яке стосується людської діяльності. Те, що традиційно називають об’єктом, органічно вмонтоване в буття людини. Через це у нього, образно кажучи, немає двох облич об’єкта і суб’єкта. Воно є
неподільною конкретністю, яка, насамперед, переживається людиною.
На відміну від позбавлених особистості об’єктів природи це «злитне» буття, турбуючись саме про себе, виключає власне омертвіння теоретичним розшаруванням на об’єкт і суб’єкт.
Оригінальність позиції М.Хайдеггера, навіть за умови нарочито безпідставного відлучення раціонально філософських форм пізнання від участі в осягненні буття людини, полягає в обґрунтованому вирішенні
реальної проблеми визнання законності таких форм самоосягнення людини, які виходять за рамки компетенції раціонального знання і стосуються, насамперед, інтуїції, форм підсвідомо вольових та емоційних. Ця позиція філософа зближена із позиціями таких різнопланових учених XX го століття, котрі представляють різні галузі науки В.І.Вернадського, Дж.Вай ценбаума, Б.М.Неменського, Ю.В.Кононова, З.М.Кононової та ін. Усі вони дійшли до висновку, що наука не самодостатня впізнанні цілісності світу і
людини в ньому. Поряд із її шляхами пізнання існують інші рівноправні
шляхи: інтуїція, філософія, релігія, мистецтво.
Отже, осягнення світу в М.Хайдеггера обґрунтовується незгідно з моделлю раціонально гносеологічного пізнання, аз герменевтичною моделлю, з головним для неї способом духовного освоєння світу – розумінням. Як відомо, герменевтика (грец. н пояснення) – мистецтво
і теорія пояснення, які ставлять замету виявити смисл певного тексту,
спираючись на його об’єктивні (граматичні значення слів та їхні історично обумовлені варіації) і суб’єктивні (наміри авторів) основи. Герменевтика
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки перетворилася водну з основних методологічних процедур екзистенціалізму, пізніше власне філософії герменевтики. У психології вона знайшла свій вияву теорії особистісних та об’єктивних смислів понять О.М.Леонтьєва. У
соціальній філософії герменевтика набуває функцій онтології, оскільки розуміння є формою здійснення суспільного життя і критики ідеології. Гер меневтичні процедури нерідко використовуються в історичних, юридичних та інших науках, які мають справу з аналізом об’єктивних результатів свідомої людської діяльності.
Розуміння, за М.Хайдеггером, не зводячись до раціонально гносеологічного, однак, не протиставляється йому. Це, передусім, розуміння справжньої структури буття як єдності його часових характеристик (минулого, теперішнього і майбутнього часів. Це дає можливість відрізнити
справжнє буття від несправжнього і спрямувати людину на дорогу до самої
себе справжньої, до автентичного життя
. Несправжній спосіб буття ототожнюється з теперішнім часом. Для кожної конкретної особистості – це акцентуація у структурі її буття моментів конюнктурного сьогодення, які,
на думку російського поета О.Блока, є тими випадковими рисами, після
«стирання» яких життя прекрасне. У масштабах суспільства несправжнє
буття ототожнюється із сучасною йому епохою, – це також своєрідний перекіс убік переважання у структурі історичного буття людства моментів нинішнього часу, що певним чином здатне гальмувати розвиток суспільства. Це положення відбивається у висловах багатьох представників світової
культури, конкретизуючись і уточнюючись. Нерідко такі думки передували філософії екзистенціалізму. Наприклад, талановитий французький скульптор Огюст Роден (1840 1917 рр.) вважав, що світ буде щасливим тільки тоді,
коли у кожної людини буде душа художника, який уміє в кожній речі
відкрити характер, тобто ту внутрішню правду, що просвічується крізь зовнішню форму і є самою красою. У свою чергу, головною справою художника, вважав Олександр Блок, є уміння розчищати горизонти від того хаотичного нагромадження фактів, що, як бурелом, захаращують усі історичні
перспективи».
Несправжній спосіб життя відчужує людину від самої себе як особистості, оскільки вводить її у світ речей, усереднених стереотипів, де знеособлення особи формує погляд на неї, як наріч. Це призводить до того,
що у масовому суспільстві формується психологія бути таким, як інші»,
закріплюються негативні суґестивні комплекси про історично обумовлені
норми людських можливостей. Знеособлена людина, втрачаючи бажання бути самою собою, знімає з себе відповідальність за власні вчинки.
Справжнє ж буття, за М.Хайдеггером, завдячує, насамперед, осягненню лю
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка диною своєї історичності, конечності та свободи. Часто їх осягають, як стверджує М.Хайдеггер, лише перед обличчям смерті. Смерть, на думку
Ф.Ніцше, який започаткував німецьку течію філософії життя, що мала великий вплив на формування філософії екзистенціалізму, є, своєрідним випробуванням людини, оскільки в ній теж подібно до вечірньої зорі над землею, повинні палати людські дух і доброчесність, інакше вона погано вдасться».
Для того, щоб знайти шлях до справжності людини, треба пережити
«довгу жалюгідну епоху світової ночі, кожному пройти через власну «пус тиню життя у несправжньому світі.
У екзистенціальній категорії ніщо втілено факт несумісних існую чих суспільних відносин з вільною людською особистістю, межу людського існування, за якою людина здатна зрозуміти своє призначення, задушливість скафандру стандартизованої людини, яка віддана за Г.А.Заїчен ком на заклання чужим їй усередненими стереотипами поведінки.
Шлях до справжнього, автентичного життя – це шлях усвідомлення людиною власної унікальності і націй основі – пробудження в особі потенційних, дрімаючих можливостей осягання структур та елементів («екзис тенціалів») справжнього, суто людського існування. Цей шлях потребує великої вірив самого себе, сили волі, енергії, наполегливості. Не кожний його проходить, але кожний може пройти. Тільки для цього, на думку М.Хайдег гера, необхідні надійні філософські ключі для правильного застосування згаданих якостей. У самовідчуженні людини від самої себе не завжди винне оточення. Упродовж історії людина сконструювала чимало самостійних форм самовідчуження. Тому на шляху до себе справжньої вона неповинна боятися труднощів, натомість знайти силу волі та бажання власними руками розірвати кайдани внутрішнього поневолення, пам’ятаючи, що залишається сама для себе поводирем із хаосу відчуження до справжнього автентичного існування.
Зважаючи на це, ядром екзистенційної діалектики є вихід, прорив
(«пролом») екзистенції як конечного існування в безконечне, до транс ценденції. Цей прорив відбувається завдяки відчуттю і усвідомленню меже вих ситуацій боротьба, смерть, випадок, вина.
На думку німецького представника релігійної форми екзистенціалізму
К.Ясперса (1883 1869), у цих межевих ситуаціях закладені основи антиномії, які, будучи не теоретичними, яку Канта, а емоційно напруженими і
навантаженими, виштовхують свідомість у трансцендентне, сприяючи здійсненню сходження від суперечності до екзистенціальної істини. Антиномії екзистенційної діалектики не розв’язуються, оскільки б припи
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки нення суперечності означало смерть екзистенції. У цьому випадку зняття суперечності знаменує стрибок у новий план буття. Ця безконечна діалектика, на думку К.Ясперса, не полягає ні в примиренні, ні в пригніченні
суперечностей, але притягує все це, перебуваючи в русі неспокійною у своєму спокої.
Антиномії – чинники потрясіння внутрішнього світу, які спонукають до виходу за межі повсякденного. Зважаючи нате, що такий вихід здійснює
сама особа, вона є вільною і свободною. Таким чином, екзистенціалісти
інакше розуміють свободу, ніж класичні філософи, які визначають її як пізнану необхідність. Свобода в екзистенціалізмі визначається характером трансценденції. Представники релігійної форми екзистенціалізму
К.Ясперс і Г.Марсель (1889 – 1973) вважають, що її можна досягнути в
Богові. Для Ж.П.Сартра (1905 1980) і А.Камю (1913 1960), які ототожнюють свободу з ніщо, вона виступає негативністю щодо емпіричного буття. У всіх випадках свобода – це вибір між альтернативами. Вона рун тується не на необхідності, яка панує у сфері повсякденності, в якій особа втрачає себе, а на можливості, яку можна використати, можна й не використати, оскільки таке використання нерідко потребує рішучості, відваги та самовідданості. Шлях до використання такої можливості досить повно розкрито у відомому афоризмі Ф.Ніцше: Ухиляюсь я тепер від щастя мого і
віддаюсь усім нещастям – щоб випробувати і пізнати себе востаннє. Що в цій думці керувало великим німецьким філософом і поетом, попередником екзистенціалізму Чи не страх прожити життя, такі не пізнавши самого себе в ньому?
На шляху до справжнього життя людина вимушена вступати в контакт із собі подібними. В основі справжньої екзистенціальної комунікації любові дружба, чуйність. Такі взаємини виключають заздрість, ненависть,
хитрість, підступність, егоїзм, неправду. Однак, на думку А.Камю, в людині
завжди є щось, що заперечує любов. Це якраз та частина її сутності, яка
«хоче померти. Їй то і потрібне прощення. Рано чи пізно, стверджує філософ, наступає момент, коли люди перестають боротися і мучити одне одного, змирюються нарешті з тим, що треба любити іншого таким, який він є.
І це – царство небесне».
Таким чином, екзистенційні основи, напротивагу філософії марксизму, в умовах будь якої суспільно економічної формації в системі координат соціалізації людини не тільки не перекривають шлях по вертикалі до рівня
«індивідуальність», ай відкривають усі напрями людських відносин по горизонталі від діалогу відношення я я до діалогу відношення я універсум».
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
Екзистенційні філософські підходи до розуміння світу, місця та ролі
людини в ньому з давніх часів близькі вітчизняній філософській думці.
Так, один із найвідоміших діячів Острозького науково освітнього осередку Клірик Острозький (1576 1636), який ставив замету боротьбу проти католицької експансії на українських землях, розглядаючи людину,
як вінець усього творення, розум, думка і тіло якої перебувають у постійній боротьбі між добром і злом, протилежними прагненнями та бажаннями, обґрунтував ідею щодо обов’язку кожної людини. В його основі лежала необхідність посвяти людського життя подоланню перешкод на шляху до здійснення свого покликання. На думку вітчизняного філософа, кожного Бог обдарував певним талантом, здібностями і тому, відчуваючи себе боржником Бога, кожна людина зобов’язана виправдати Божий дарунок службою Богові та своєму народу.
Екзистенційні філософські основи широко використовує у своїх знаменитих притчах талановитий американський мислитель Олександр Еве ретт, лекції якого користуються величезним інтересом у численних аудиторіях багатьох країн світу, зумовлюючи успіхи слухачів у найрізноманітніших галузях людської діяльності.
Екзистенціалізм, закладений сьогодні у філософський фундамент соціалізації багатьох розвинутих країн світу, поступово входить у вітчизняний простір соціалізації.
Однак екзистенціалісти, відповідаючи на запитання Чи можливо стати людиною увік абсурду, а якщо так, то Як, нездатні відповісти на наступне Як допомогти людському становленню кожного, унікального і неповторного у своїй внутрішньоінтенційній сутності?».
На це запитання роблять спробу відповісти представники іншого цікавого напряму філософії – філософії нестабільності.
Цей напрям посідає одне з найважливіших місць серед вчень, в яких розробляється нова діалектична методологія поєднання двох протилежних сторін буття – логосу (порядку) і хаосу, загального і одинично унікального,
цілого і його елементів. Автор його – лауреат Нобелівської премії (професор Вільного Брюсельського університету Ілля Пригожин.
Філософія нестабільності започаткувала свій розвиток на основі нової
науки – синергетики (теорії хаосу. Спочатку синергетика, як природнича наука, вивчала фізико хімічні процеси у відомих фахівцям нестаціонарних станах (так звані нестабільні системи. На сьогодні її закономірності
починають застосовувати не тільки стосовно живої природи, ай суспільства, процесу становлення та формування людської особистості. Цьому сприяє розроблена синергетична методологія і відповідна їй філософія не
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки стабільності. Щоб глибше зрозуміти їх, необхідно детальніше зупинитися на вихідних основах.
І.Пригожин ілюструє феномен нестабільності, яку нерідко сприймають як щось вороже класичній науці, на прикладі звичайного маятника.
Якщо вивести його із стану спокою, то зрештою він зупиниться у першо початковому найнижчому положенні. Якщо ж розташувати маятнику протилежній нижньому положенні точці, то рано чи пізно він впаде або вправо, або вліво, і для цього достатньо буде найменшої вібрації, щоб спрямувати його падіння в той, чи інший бік. Ця верхня точка нестабільності,
стверджує вчений, тривалий час залишалася поза увагою дослідників, оскільки феномен нестабільності підводить до нетривіальних проблем,
найсерйознішою з яких є проблема передбачення. Ідеологія класичної науки зберігала об’єктом наукового інтересу лише стійкий маятник. Нестійкий у її контексті поставав як неприроднє утворення, яке згадувалося лише як цікавим казус. Тривалий час наука вивчала закономірності досить простих макроскопічних систему яких кінцевий результат взаємодії
часто обмеженого числа мікроскопічних флюктуацій, що діють на зміну руху, який визначає функціонування і розвиток цих систем, є в основному однозначним. Через це отримала назву детерміністичної. Детермінізм же або виключення нестабільності з універсаму в концепції вічності Лейбні
ца призвели до того, що в останньої не залишилося місця для унікальних подій. Матерія, за цією концепцією, являла собою вічно рухливу масу,
позбавлену будь яких подій і самої історії. Історія, таким чином, залишалася поза матерією.
Нове філософське розуміння нестабільності стало результатом низки власне наукових експериментальних і теоретичних відкриттів. Насамперед,
цьому сприяли відкриття нерівновагомих структур, які виникають як результат незворотніх процесів і в яких системні зв’язки самовстановлюють ся; по друге, обґрунтування ідеї конструктивної ролі часу, що випливає із відкриття нерівновагових структур по третє, поява нових ідей щодо динамічних, нестабільних систем, які повністю змінювали уяву про детермінізм.
А особливо велике значення мало відкриття в галузі елементарних частин,
які продемонстрували фундаментальну нестабільність матерії. Це дало можливість у світлі теорії нестабільності вивчити розвиток складніших систем,
до яких можна віднести не тільки природні об’єкти, ай окремо взяту людину, певний тип культури, чи суспільства. Розвиток цих системне підкоряється тим закономірностям, що стосуються простих макроскопічних систем. Під час зміни своєї якості чи структури (в точці біфуркації) в умовах максимальної нестабільності системи, виникає можливість подальшого її
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка розвитку в різних напрямах. У цьому випадку, за образним висловом В.С.Лу тая, «... якась окрема мікрофлюктуація може відіграти роль тієї «останньої
краплини», що направляє цей розвиток водну з двох можливих протилежних сторін і визначає один певний результат такого розвитку з нескінченної
можливості цих результатів (В.С.Лутай Філософія сучасної освіти. – К.:
Центр Магістр S», 1996. – С. Оскільки такі флюктуації є хаотичними,
нам важко врахувати їхню поведінку, щоб точно передбачити, якою буде конкретна якість того явища, що стане результатом проходження певною складною системою її нестаціонарного стану.
Зважаючи на це, на думку І.Пригожина, наше сприйняття природи стає дуалістичним, і стержневим моментом у цьому сприйнятті є уява про неврівноваженість, яка призводить не тільки до порядку і хаосу, ай відкриває
можливість для виникнення унікальних подій. У віддаленій від нерівноважності позиції диференціальні рівняння, що моделюють певний процес, стають нелінійними, а нелінійне рівняння завжди має більше ніж одне рішення. Отже, убудь який момент може виникнути новий тип рішення, а в точках зміни таких типів (точках біфуркації) може відбуватися зміна просторово часових орієнтацій об’єкта. Прикладом її виникнення І.Пригожин вважає так званий хімічний процес, під час якого розчин періодично змінює своє забарвлення з голубого на червоне. Створюється враження, начебто молекули, що знаходяться в різних місцях розчину,
«спілкуються» одна з одною. У рівновазі – констатує вчений, – молекула
«бачить» тільки своїх безпосередніх сусідів і спілкується тільки з ними.
У віддалені ж від рівноваги кожна частина системи бачить усю систему в цілості. Можна сказати, що в рівновазі матерія сліпа, а поза рівновагою прозріває. Відповідно, лише в нерівноважній системі можуть мати місце унікальні події і флюктуації, які сприяють цим подіям, а також відбувається розширення масштабів системи, підвищення її чутливості до зовнішнього світу і , зрештою, виникає історична перспектива, тобто можливість появи інших, можливо досконаліших, форм організації. І, окрім цього, виникає нова категорія феноменів, яких називають аттракторами»
(Пригожин И. Философия нестабильности // Вопросы философии. –
1991.– №6. – С.50).
Аттрактори – це своєрідні точки стабілізації системи. Їх поділяють на точкові, періодичні та дивні. Приклад точкового – нижня точка положення маятника, в яку він повертається після зрушення з місця. Приклад періодичного відомий нам хімічний годинник. Дивні аттрактори відповідають численним точкам. У цих аттракторах система рухається від однієї
точки до другої детермінованим чином, але траєкторія руху зрештою на
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки стільки заплутується, що передбачити рух загалом неможливо. Це суміш стабільності та нестабільності.
Визнання нестабільності – це не капітуляція науки перед світом і
людиною в ньому, які все ж таки піддаються науковому вивченню. Це запрошення для подальшого вивчення світу унікальностей. Єдине, що слід зробити, пропонує І.Пригожин, це разі назавжди розпрощатися з уявою,
начебто цей світ – наш покірний слуга. До нього потрібно ставитися з повагою. Людина змушена визнати, що не може контролювати навколишній світ нестабільних феноменів, як не може контролювати соціальні
процеси, хоч екстраполяція класичної фізики на суспільство тривалий час примушувала її вірити в це.
Для соціального педагога ці висновки надзвичайно важливі, оскільки вони запобігають тривіальному бажанню сприймати бажане за дійсне.
На жаль, в історії педагогіки, зокрема й історії соціалізації людини, нерідкими були випадки, коли людська особистість сприймалася як проста макроскопічна система з обмеженим числом флюктуацій, позбавлена унікальних подій, вчинків, випадків, атому передбачувана і керована на всіх етапах свого розвитку своєрідний обездушений гвинтик системи загальнодержавного механізму. Однак, якщо в міркуваннях використовувати категорії філософії нестабільності, людина і суспільство, в якому вона соціалізується, – це складні макроскопічні системи, які не підкоряються тим закономірностям, що впливають на розвиток простих макроскопічних систем. І людина, і суспільство, які кожна складна макроскопічна система, приречені проходити через періоди стабільності та нестабільності. Доленосними моментами у їхньому житті є моменти максимальної нестабільності, під час яких виникає можливість подальшого розвитку в різних напрямах. Тут будь яка взята окремо мікрофлюктуа ція, стихійно діюча чи цілеспрямована, може, за В.С.Лутаєм, відіграти роль тієї останньої краплини, що спрямує розвиток в один із напрямів,
та з нескінченної можливості результатів розвитку визначає якийсь один.
Отже, знання закономірностей розвитку людини, чи певної групи людей в умовах нестабільності ставить перед соціальним педагогом завдання свідомого цілеспрямованого пошуку і вибору тих флюктуацій, що здатні спрямувати розвиток окремо взятої людини чи групи людей як складних макроскопічних систему доцільному для кожної особистості і
суспільства напрямі.
Давно відомим афоризмом стали слова : Нам спокій тільки сниться».
У спокої, тобто в рівновазі, стабільності, на думку І.Пригожина, матерія сліпа, а поза рівновагою прозріває, у рівновазі кожна частина системи
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
«бачить тільки безпосередніх сусідів, а в нерівновазі усю систему загалом. Тобто для повноцінного розвитку людини як складної макроскопічної системи необхідними є періоди нестабільності. У такі періоди вона не тільки прозріває і перестає бути сліпою, ай, насичуючи своє життя унікальними подіями і флюктуаціями, які сприяють цим подіям, розширює
себе як систему з відповідними якостями світобачення, світовідчуття, відчуття перспективи власного розвитку. Розгортаються процеси самовдосконалення, визрівають нові форми самоорганізації до життя.
Орієнтувальною основою для соціального педагога у цьому випадку є
розуміння того, що періоди нестабільності, в які входить людина чи певна група людей, це, насамперед, ті періоди, які пов’язані з необхідністю вирішення нових нетрадиційних проблем. У практиці соціальної роботи є випадки, коли такі проблеми ставляться цілеспрямовано.
Важливим для соціальної діяльності є розуміння та усвідомлення ролі
аттракторів у функціонуванні та розвитку складних макроскопічних систем. Подібні точки стабілізації характерні як для окремої людини, такі для групи людей, чий для суспільства загалом. Зрозуміло, що людина як складна макроскопічна система не може обмежуватися точковим чи періодичним аттракторами. У першому випадку вона б звела своє життя до тваринного примітиву, у другому – позбавила б себе розвитку як системи. Безмовно, лише дивний аттрактор засвідчує її як складну динамічну макроскопічну систему. Але динаміку її ніколи не зумовить згаданий аттрактор,
якщо він являтиме собою просту суму незмінних точкових. Для людини як макроскопічної системи дивний аттрактор – це низка точкових, які виникають у процесі розвитку системи і прирощуються спереду. Вони теж мають динамічний характер, образно кажучи, спалахують, мов зорі, на певній траєкторії руху системи, і вигоряють.
У цьому випадку найскладнішою проблемою для соціального педагога є проблема визначення характеру чергового аттрактора для свого клієнта. У випадку успіху останній як складна макроскопічна система рухатиметься від однієї точки свого розвитку до другої детермінованим чином, і цей рух можна передбачити. Але з належною достовірністю передбачити такий руху межах усіх точок неможливо за межами пророцтва.
Однак це не означає, що не слід планувати перспектив середнього та далекого розвитку клієнтів як складно організованих систем.
Важливою методологічною основою для соціально педагогічної
діяльності є висновок синергетики як науки, що виникла на базі філософії
нестабільності, проте, що

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал