Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних навчальних закладів




Сторінка18/21
Дата конвертації01.01.2017
Розмір2.83 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21
Запитання та завдання
1. Проблема використання досвіду української народної педагогіки у соціалізації особистості. Як виховували дітей східні слов’яни – предки українців. Особливості родинного виховання українців. Які основні методичні напрями виховного впливу в народній педагогіці. У чому полягають основні функції соціальної психіки або суспільної психології. Традиції дошлюбного спілкування української молоді. Народна педагогіка про здоров’я.
8. У чому полягають ноосферні основи української народної педагогіки. Прояви затурканості народу у практиці його виховання.
Рекомендована література
1.Будник О. Особливості української етнопедагогіки // Дайджест школа парк. – 2002. № 2. – С. 116 119.
2.Вичев В. Мораль и социальная психика. М Прогресс, 1978. С. 82 87.
3.Йовенко Л.Прислів’я та приказки як джерело вивчення родинного досвіду українців // Рідна школа. – 2003. № 6. – С. 36 38.
4.Коба Л.А. Як виховували дітей східні слов’яни – предки українців Початкова школа. – 1994. № 4. – С. 45 47.
5.Костів В.І., Головач ЛЯ. Традиції дошлюбного спілкування українців Традиції виховання у світовій народній педагогіці / За ред.
П.Р.Ігнатенка. У. 2 х ч. Ч. ІІ. – Рівне, 1995. – С. 175 177.
6.Стельмахович М. Методологічні засади української етнопедагогі
ки // Початкова школа. – 1998. № 2. – С. 41 43.
7.Струманський В. Структурний зміст виховного середовища української етнопедагогіки // Рідна школа. – 2000. № 4. – С. 13 15.
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
1.11 З історії масової практики соціалізації
народів світу
Лише все людство разом є істинною
людиною, й індивід може тільки тоді
по справжньому радіти та
насолоджуватися, якщо він володіє
мужністю відчувати себе заодно з
усіма.
Іоган Вольфганг Гете
Національне самоусвідомлення дитини. Народження
та вибір імені дитини – перший крок до її соціалізації. Досвід
народів світу у вихованні в дітей поваги до батьків, родини,
предків. Виховання дітей працею, формування у них
почуття майбутнього господаря. Одруження і підготовка
до нього – школа сімейного виховання. Проблеми соціального
статусу жінки та статевого виховання молоді у світовій
народній практиці соціалізації. Використання общинних
звичаїв та традицій у сучасній практиці соціалізації
підростаючих поколінь в Японії та Індії. Десуґестування
негативних суґестивних комплексів, які шкідливо
впливають на здоров’я людини, у практиці масового
виховання. Роль та місце світового досвіду масового
виховання у соціалізації сучасного підростаючого
покоління.
Людина прекрасна і велична у всій розмаїтості своїх проявів у різних куточках земної кулі, хоч, з’явившись на світ, соціалізувалася на основі
системи, яка сформувалася серед людей тієї землі, де вона народилася.
Така система відзначається найвірогіднішою оптимальністю, випробуваною упродовж століть і тисячоліть, оскільки вона формувалася на основі
природних та суспільно історичних особливостей певного кутка планети. Зважаючи на це, кожний із нас несе відповідальність перед самим собою і світом за той шматочок світобудови, який дарував йому життя.
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки
Десь радісно магнолії квітують.
Десь гори, наче горді королі.
Нам краєвиди погляди милують
Нерідко бідної, пустельної, землі,
Куди подінешся, свій край – як рідна мати.
Його не будеш на базарі вибирати.
(С.Пальчевський)
Відомий російський філософі літературний критик В.Г.Белінський стверджував, що будь яка благородна особистість глибоко усвідомлює свою кровну спорідненість, свої кровні зв’язки з вітчизною. В такої людини любов до неї випливає з любові до людства, як часткове із загального. Любити свою вітчизну, на думку мислителя, означає –полум’яно бажати бачити в ній здійснення ідеалів людства і в міру сил своїх сприяти цьому.
У народній педагогіці багатьох країн світу побутує думка проте, що кожна людина повинна володіти почуттям національної гідності, аби належним чином представляти свій народу колі світового співтовариства, власною самобутністю та неповторністю збагачуючи його.
Більшість учених виявляють перші паростки національного самоусвідомлення в дітей 3 4 річного віку. Ж.Піаже стверджує, що перші фрагментарній несистематичні знання про свою етнічну приналежність дитина отримує в 6 7 років, а у 8 9 уже ідентифікує себе зі своєю етнічною групою на основі національності батьків, рідної мови, культури, місця проживання. Десь у цей час пробуджуються й національні почуття, а в 11 років національна самосвідомість формується вже в повному обсязі. Серед особливостей різних етносів дитина виділяє унікальність
історії, мови, традицій побутової культури тощо.
На думку одного з російських дослідників Г.С.Виноградова (народна педагогіка, опираючись на народну філософію та світобачення,
починається з народження дитини. Особливості її підходів до виховання відчуваються уже в підборі імені новонародженому.
За іменем часто можна визначити вік, стать, національність людини. А інколи воно вказувало і на соціальне становище. Наприклад, в
Древній Русі імена із закінченням наслав (Ярослав, В’ячеслав, Ізяслав) належали тільки князям. В імен є смисл. Наприклад, у тих із них,
які були запозичені із семітських мов (древньоєврейської, арабської),
смисл благочестивий Михайло (точніше, Міхаель) означає Хто як
Бог?», Абдуррахман (Абд ур рахман) – Раб милостивого, тобто Бога.
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
Латинські та грецькі імена ближчі до реального життя Віктор – переможець, Василь – «царственний». Слов’янські зрозумілі без пояснень:
Любомир, Віра, Надія, Любов.
Вибір імені у багатьох племен, народностей та народів вважався доленосним. Наприклад, в австралійському племені арунта поряд із звичайним, усім відомим іменем у кожного чоловіка було ще і таємне, «святе»
ім’я. Його могли знати тільки найстаріші та найпочесніші одноплемінники. Вимовляти його дозволялося лише пошепки тільки в їхній присутності. Жінки могли дізнатися про це ім’я, тільки досягнувши похилого віку. Так що дружина лишена старості – і тоне завжди, могла дізнатися як зветься її чоловік по справжньому.
У багатьох племен та народностей вибір імені тісно пов’язаний з пошануванням старших родичів, нерідко тих, які вже пішли з життя.
Цим самим у характер з найранішого віку закладається глибока повага до них.
Так, у папуасів є звичай вибирати ім’я померлого родича, яке, однак,
вголос вимовляти небажано, оскільки існує низка заборонних повір’їв. У
зв’язку з цим матір вимушена називати дитину, яка, наприклад, отримала
ім’я покійного дідуся, спеціально придуманим прізвиськом. Вихована папуаська дитина на запитання Як тебе звуть промовчить за неї дадуть відповідь приятелі чи родичі, які знаходяться поруч. Якщо ж люди,
іменем яких дитина названа, живі, то вони можуть уперше до неї доторкнутися лише тоді, коли їй піде одинадцятий рік.
На островах Фіджі першого сина зазвичай називають на честь дідуся збоку батька, другого – в честь дідуся збоку матері. Подібний, але дещо складніший звичайна Каролінських островах, де першого, третього, п’я того і т.д. синів називають іменем батька, а другого, четвертого та інших
іменами дідуся по матері.
Трапляються випадки, коли ім’я дають людині кілька раз упродовж
її життя. Причому ритуал вибору його пов’язується з навіюванням певних якостей глибинної натури. Це стосується маорі – корінних жителів
Нової Зеландії. Перше ім’я вони дають після народження, друге – після
ініціації, третє – після смерті батька. Під час вибору першого імені до дитини підносять статуетку божка і перераховують ті внутрішні якості,
які хотіли б уній бачити. У цей час батько співає:
Сиди тихо, я оголошую твоє ім’я.
Яке ж у тебе ім’я Слухай же ж своє ім’я.
Ось твоє ім’я ...
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки
Іменем дитини ставало те слово, яке вимовлялося в той час, коли вона чхала. Воно було з ряду слів, що означували певні риси характеру. Друге ім’я вибирається приблизно так само, тільки замість рис характеру перераховуються імена предків. Під час вибору його родичі хором проспівують такі
суґестивні установки:
Розчищай землю для поля.
Будь сильним у роботі.
Будь ретельним і трудолюбивим.
Будь сміливим і мужнім.
Ти повинен працювати, поки день
Над землею не погасне.
Інколи ім’я дають не зразу після народження, а через кілька років,
коли дитина встигне виявити певні свої відмінні якості. Наприклад, в африканців Західного узбережжя (ашанти, фанти та інші) дітям дають
імена за днями тижня, коли вони народилися. У кожного із таких днів дві
назви: чоловіча й жіноча. Понеділок – чоловік – Куджо, а Понеділок жінка – Джуба. Але до цього імені прийнято додавати ім’я матері, яке не означало день тижня, а було швидше прізвиськом Хороший Голос, Леопард, Красуня. І зрештою десь до сьомого року дитині додавали вже її
власне прізвисько, що означувало певну зовнішню чи внутрішню якість,
яку виявляли навколишні протягом семирічного спостереження. Наприклад, Сильний, Меткий, Відважний тощо.
У індіанських племен Південної Америки ставлення до імені містичне. Ніколи і ні за яких обставин індіанець не назве його чужій людині,
оскільки вважається, що воно начебто складає частину людини і, якщо
ім’я вимовляти, то це може завдати непоправної шкоди його носію. У племені кожного його члена можуть називати по імені всі, крім близьких родичів, які звертаються до нього приблизно так Чоловік, Батько, Син. Якщо
індіанці приходять у місто, то самі вибирають собі ім’я якої небудь знайомої їм по джунглях цивілізованої людини мисливця, золотошукача чи збирача каучуку.
У північноамериканському племені фокс дитину називають так, щоб у її імені звучав натяк на ім’я батька. Наприклад, якщо батька називають
Зіркий Орел, то сина вважають за доцільне назвати Сірим Орлом, Бойовим Орлом, у крайньому випадку Яструбом. В імені певним чином повинна бути присутня якщо не вся могутня птиця, то якась частина її тіла:
Велике Перо, Сильний Дзьобі т.д. Імена дівчаток звучать ніжніше, але теж по пташиному Качечка, Співаюча Птиця, Красиве Перо і т.д.
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
Загалом у багатьох племен Південної та Північної Америки справжнім
іменем вважалося не те, яке отримували після народження, а те, яке згодом здобували самі. У навахів, наприклад, після тривалих випробувань на ви носливість, силу і сміливість юнак довго постився, очікуючи, коли з’явить ся до нього дух покровитель і повідомить йому справжнє ім’я. А в племені
карибів воїн здобував своє ім’я в бою. Вбивши, наприклад, вождя ворожого племені, забирав його ім’я. В індіанців тупі таке ім’я змінювали кожний раз після перемоги над ворогом. У цьому племені батько, вручаючи дорослому сину списа, говорив Ось твоя зброя Піди і здобудь собі ім’я. І нехай воно буде іменем хороброго воїна!».
Зважаючи на це, слід відзначити, що, очевидно, недаремно і в слов’
янській мові зберігається низка стійких фразеологічних зворотів типу зберегти ім’я», нести своє ім’я», не зронити імені, прославити ім’я» тощо.
Зрозумілим стає одне, що попри всі відмінності в іменах, усі батьки усіх часів усіх племені народів бажали і бажають єдиного, щоб у їх дітей були хороші
імена, які б допомагали їм стати хорошими людьми.
Повага до предків та родинної історії у багатьох народів та племен із найранішого віку дитини виховувалася не лише в аристократичних сім’ях,
а й у звичайних трудових. У кожного народу є свята, коли сім’ї збираються біля могил рідних, щоб пом’янути їх і віддати належну шану. У слов’
янських народів, які в багатьох інших християнських, це приурочується до Великодніх свят. В Україні відомі традиційні так звані «Грамотки», в які вписується ім’я кожного померлого. Вони зберігаються всім ях, а в поминальні дні священник зачитує із них імена тих, хто складав колись родину, а згодом пішов із життя. Однак така пам’ять стосується в основному найближчих поколінь.
На Британських островах, згідно з спостережень М.Кондратьєвої, уході розмови з будь яким остров’янином після традиційних розмірковувань про клімат обов’язково розмова буде переведена народові корені британця. І в словах, і в голосі його пролунає незмінна гордість за власний родовід. Навіть за умови мінімальної зацікавленості цією темою співбесідника родові корені будуть детально прослідковані до сьомого коліна. Гордість за родовід поєднується з гордістю за край, у якому співрозмовник народився. Легко викликати його глибоку образу, якщо назвати просто англійцями всіх жителів Островів, оскільки з усіх районів Великобританії – Шотландії,
Північної Ірландії, Уельсу, Корнуоллу, Англії – якраз остання дала іноземцям можливість назвати всю країну Англією.
В уже відомих нам маорійців – корінних жителів Нової Зеландії, колискову пісню для дітей заміняє так звана уакапапа, що в перекладі озна
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки чає родовід. Вважається, що дитина з найранішого віку зобов’язана знати усіх своїх «пакеха» – предків – аж до тринадцятого або ж навіть до п’ятнад цятого коліна. Запам’ятати ж це найкраще перед сном або в перші хвилини його, що дає можливість з метою поглибленого запам’ятовування використати відомий у педагогіці гіпнопедичний метод навчання. Тому перед сном засипаючій дитині рідні благоговійно повторюють, наприклад,
так: Батька твого звуть Карарі, а дідуся звали Ароа, а прадід носив ім’я
Пакавау, а прапрадід звався Уайманкайтантукла... Маму твою звуть Роа найя, а бабусю звали Таканакс, а прабабуся носила ім’я Оторопасмаруа...».
Таким чином, більшість народів та племен світу розуміли і намагалися передати дітям важливу життєтворчу істину, відповідно до якої людині, як дереву, легше вистояти в житейських бурях, коли вона відчуває свої могутні
корені. А для того щоб відчувати їх, необхідно знати і шанувати. Глибинне відчуття себе однією із зв’язуючих ланок родинного ланцюжка, накладаючи відповідальність перед ним за себе і своїх нащадків, закладає підвалини внутрішнього психологічного дому особистості. Дозволяє, за висловом російського письменника Є.М.Богата, невічній людині жити за законами вічності, відчуваючи себе часткою рухливого невпинного потоку життя.
В окремих племені народів згадані духовні корені матеріалізуються і
закріплюються економічно. Наприклад, сьогодні можна зустріти тисячі
вихідців із долини Мзаб алжирської Сахари, які стоять за прилавками далеко від рідних місць. Цього вони добилися завдяки детально розробленій системі проникнення на чужі ринки. Молодий комерсант, який бажає випробувати свої сили, отримує від багатих членів общини кредитна заснування власного діла в чужій країні, де вже земляки зайняли певні
бізнесові позиції. Мозамбіти зразу ж беруть шефство над новачком. Допомагають йому порадами, поки він сам міцно не стане на ноги. Щасливчик бізнесмен може провести на чужині не один десяток років, але серцем своїм завжди залишається в рідному оазисі, куди навідується щороку. Але, навіть виплативши кредит, мозамбіт зобов’язаний регулярно переводити значну частку своєї виручки в касу общини.
Прив’язаність та любов до місцевості, в якій народилася людина, подекуди формували або й продовжують формувати не лише засобами суґе стивного впливу слова, ай засобами такого ж впливу музики, смаку національних блюді навіть запахів.
Саамі, жителі північної країни Скандинавського півострова, мали зазвичай берегти в чумі різноманітні бубни на всі випадки життя народження, весілля, смерті, хвороби, перегону оленів на нові пасовиська тощо. Кожний бубон крім того, що відрізнявся звуком, був оригінально розмальова
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка ний та мав оригінальну форму. Зібрання таких бубнів складало своєрідний звуковий сімейний альбом. Звук кожного з них викликав у пам’яті колишні родинні події.
Чимось подібний альбомна основі запахів створили індіанці
Північної Америки. В дні сімейних свят вони мали зазвичай окурювати свої вігвами димом запалених ароматичних смол, недогарки яких закладалися в патронташ. Проходили роки і їхній запах нагадував господарям вігваму світлий день весілля або ж народження первістка. Таким чином,
серед численних ниток зв’язку з рідним краєм, з людьми, які жили в ньому, з’являлася ще одна, яка на суґестивному рівні безвідмовно спрацьовувала упродовж усього життя людини.
Дослідник народної педагогіки КД. Ушинський, визначаючи зміст народної педагогіки будь якої етнічної спільноти, головним у ньому вважав засвоєння підростаючими поколіннями всіх видів культури, особливо виділяючи серед них культуру праці. Саме виховання, писав він, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а підготовляти до праці життя. Виховання повинно розвинути в людині звичку і любов до праці воно має дати їй можливість відшукати для себе працю вжитті (Ушин ский КД. Собрание сочинений: В 11 т. – М Изд во АН СССР, 1940 – 1948.
– Т. – С.64).
Раннє залучення дітей до дорослої праці помічається у всіх племен,
народностей і народів. Наприклад, в ацтеків таке залучення етнографи виявили з трьох років, у зулусів, вогулів, коряків – з шести. Російський педагог С.Т.Шацький стверджував, що в селянських сім’ях Росії було прийнято залучати дітей до праці з 4 5 років з розрахунком, щоб уроків вони могли виконувати всі домашні роботи. З приводу цього дослідник наводив відповідь 11 річного хлопчика на запитання анкети, чим він зайнятий дома:
«...Чоботи ремонтую, картоплю набираю, самовар ставлю, коня запрягаю,
поросятам стелю, гнізда курам плету, картоплю тру, лампу запалюю, поросятам просвітлюю, дрова ношу, жеребчику картоплю ріжу, відро корові
виношу, сніг із двору скидаю, картоплю чищу, підлоги замітаю, до рогачів ручки роблю, терницю роблю, до сокири ручку роблю, санки й лижі роблю, дрова пилкою ріжу, ножі точу, солому рубаю, коня співаю, закуту роблю, сильце ставлю, курна дворі ганяю, за водою ходжу, корів надвір зганяю, з вікон стираю, ліжко роблю, тапчан роблю, лопатку роблю, до скрині
скобу роблю, чорнило розводжу, полички роблю, годинник заводжу, чоботи мажу, квіти поливаю, нитки змотую, дратву сучу, піч розтоплюю. Він перерахував видів робіт. І це тільки по домашньому господарству. Сюди невключені сезонні польові роботи, до яких сільські діти залучалися
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки уже з 5 6 років (Шацкий С.Т. Педагогические сочинения: В 4 т . – М Изд во
АН СССР, 1960 – 1963. – Т. – С. 258 У науковій педагогіці щез радянських часів відомі дослідження, результати яких свідчать, що для розвитку будь яких творчих здібностей доцільно залучати дітей до продуктивної діяльності всім ї з найранішого віку, навіть з 3 4 х років (Б.П.Нікітін ). Усім ї педагогів Нікітіних дітям,
починаючи з цього віку, дозволяли працювати з інструментами дорослих:
ножем, пилкою, ножицями тощо. У них був вільний доступ до електричних розеток. Такі умови для трудового виховання стимулювали цілісний гармонійний розвиток особистості дитини.
Народи Півночі, наприклад, чукчі, були далекі від наукових досліджень офіційної педагогіки, однак, на основі тривалих спостережень багатьох поколінь у справі виховання дітей доходили до тих самих висновків, що й офіційна педагогіка.
Хлопчик чукча вже в п’ятирічному віці отримує від батька найпростішу зброю, з якою можна ходити на полювання. Цікавим є те, що при цьому не зафіксовано жодного нещасного випадку (!) через неправильне поводження дітей із мисливською гвинтівкою. Показовим є й те, що для дітей північних народів Росії частина іграшок представляє собою невигадані муляжі предметів, які виготовляють чи купують дорослі, а мініатюрну зброю або інструменти, що використовуються в повсякденному житті.
Монгольські діти в пустелі Гобі з такого ж віку привчаються до верхової
їзди на коні. А 7 8 річні дівчатка та хлопчики – головні учасники кінних перегонів під час проведення гобійського давнього традиційного свята –
надом. Великі мальовничі групи людей збираються з околиць на високих горбах, щоб спостерігати захоплююче видовище, яке дарують дорослим діти віку наших другокласників. Традиційно юні вершники одягають яскраві
халати – делі, розшиті стародавнім орнаментом. Переможця чекають старовинні пісні похвали і головна нагорода – сувій шовку, розшитого драконами і символами щастя і довголіття.
Кінь у Гобі – найперша необхідність, оскільки, запрошуючи в гості,
повідомляють: Заїдемо до мене. Тут недалеко. Сімдесят кілометрів. Коли в Україні шестирічному пастушку не було необхідності галопувати на коні,
щоб пасти худобу, то в Монголії без цього не обійтися більші стада, довші
відстані. За цих умов кінь вірний друг. Дитина турботливо доглядає його з найранішого віку. У випадку перемоги на перегонах пісні гімни співають не вершнику, а коневі. Про кращих коней віками складали легенди й пісні,
всіляко опоетизовуючи цю тварину.
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
Старійшини вчать молодь бачити національні традиції не в умінні пити кумис із піали, а в умінні доглядати худобу, виготовляти розписні чоботи –
гутули, читати і писати по старомонгольськи, оскільки мудрість багатьох поколінь, трактати з народної медицини і старовинні легенди – все це приховано за завитками старомонгольського письма.
У житті селянських дітей народів світу з давніх давен було багато спільного, незважаючи на історичні та природно кліматичні відмінності
країн. Так, наприклад, традиційно будинок тагальського селянина (тага ли – найчисленніший народна Філліпінах) стояв на сваях. У сухий період на першому поверсі розташовували домашніх тварина на другому жили люди. У сезон дощів, коли ріки виходили з берегів і вода заливала перший поверх, господарям доводилося потіснитися і забирати худобу на «свій»
поверх. У суворі зими у слов’янських країнах відбувалося щось подібне. У
кімнату, де мешкала сім’я, нерідко приносили з хліва новонароджене телятко чи ягня. Для них стелили сіно в кутку і спілкування з цими домашніми тваринами було для дітей справжнім святом. Першим молоком розтеленої
корівки, так званим молозивом, з однаковим задоволенням ласували як новонароджене теля, такі діти. З ним у душі тих, хто ще тільки розпочинав свій людський шлях, проникали доброта, любові повага до всього живого під вічним небом.
Далеким філіппінським дітям, так же само, як це було в Україні, чи в Росії, з 6 7 річного віку доручали доглядати порося, брати повноправну з дорослими участь у різноманітних польових роботах, ловити рибу,
збирати гриби та ягоди, доглядати менших братиків та сестричок. Різниця лише полягала втому, що слов’янський хлопчик Іванко з кошичком і
сапою в руках йшов на огород по зілля для свого поросятка, а філіппінський Тарангу браву руки великий «боло» (ніж тесак) і йшов у зарості за будинком, щоб нарізати для свого підопічного плодів па пайї, або заготовити серцевину бетеля чи цукрової пальми. М’які частини серцевини матір забере для вечері, а жорсткі залишаться поросятку. В
дитини починає поступово розвиватися господарська кмітливість, раціональність, які певним чином властиві для кожного народу. Той самий
Тарангу раніше не звертав абсолютно ніякої уваги нарисове лушпиння,
яке сходить із зерен, коли перемішують рис. Його завжди матір відсіювала, пересипаючи рис із ступив широку і плоску віяльну корзину. Але залишати рисове лушпиння на землі піддеревом хінагдонг, що росло на краю двора, для хлопчика здавалося злочином. Адже кухонні помиї з рисовим лушпинням – улюблена їжа поросяти. Досхочу нахлебтавшись,
воно буде довго задоволено похрюкувати, кумедно піднімаючи назустріч
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки хлопчику свій п’ятачок із присохлою стрічкою лушпини. З ним тепер можна буде й погратися.
У той час, коли Іванко допомагатиме батькам загортати нагороді рядки, в які матір щойно висіяла насіння огородини, Тарангу разом із батьками садитиме рисові зерна, загостреною паличкою протикаючи для кожного із них у землі ямку.
Залучаючи до праці з найранішого віку, у дітей виховували не тільки силу волі, ай почуття завершеності. Перепочити, напитися води, поїсти було прийнято лише після завершення певної ділянки роботи.
У багатьох куточках світу з дитячих років намагалися формувати у людини відчуття самостійного господаря, знаходячи при цьому найдієв
іший педагогічний інструментарій. Наприклад, ескімоси Гренландії навчають дітей на яскравих фактах повсякденного життя, на категоричних оцінках різноманітних мисливських пригод. З 7 8 років хлопчики супроводжують батька на полюванні. Виховання юного мисливця відбувається в дії, без слів. Поступово діти вливаються в колектив дорослих. Як правило, батько перед тим як розставити капкани на песців, бере ще два,
призначених для полювання сина. Якщо в кожному з цих двох капканів виявиться по песцю, обидва звіра будуть належати хлопчику. Якщо, наприклад, ескімос піймав 15 песців, він скаже У мене 10 песців, а 5 песців потрапили в капкан сина і вважаються його здобиччю. Якщо одна із собак упряжки буде подарована сину, який має право зробити з нею все, що вважатиме за потрібне, батько також скаже У мене 10 собака не одинадцять».
Характерно, що й дитячі ігри в багатьох племен та народів значним чином імітували діяльність дорослих. У ескімосів, наприклад, хлопчики граються нагайками, маленькими собачками, уявляючи себе в тундрі на санках з упряжкою собак. Дівчата бавляться шкіряними ляльками, для яких будують маленьку іглу. Російські ж діти традиційно граються у «гуси»,
«козу», баню тощо. Їхні рольові ігри призводили до створення дитячих співтовариств, компаній. Дослідження в селі Распутіно Іркутської губернії,
проведене А.М.Поповою в 1923 році, засвідчило, що сільська дітвора грала в 34 гри, які тісно були пов’язані з реальним життям, моделювали його.
За спостереженнями дослідниці діти гралися насінниках, у старих лазнях, на печах, у глухих закутках дворів та вулиць, маючи свою певну автономну територію. Це сприяло розвитку в них почуттів відповідальності
та самостійності. Як правило, до ігор залучалися різновікові групи дітей,
у них з часом формувалася особлива громадська думка, з’являлися певні
санкції – регулятори поведінки. Вулиця лишена перший погляд здавалася безнаглядною. Насправді ж дорослі, особливо дідусі, бабусі нарізно С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка манітних призьбах, колодках та лавочках, завжди контролювали ситуацію
і у разі потреби втручалися та корегували її.
Старші вікові групи дітей у багатьох країнах широко залучають до суспільно корисних справна основі давніх общинних традицій. Наприклад, у період рибних жниву Ісландії на промисел і переробку оселедців у масовому порядку виходять не тільки студенти, ай школярі. На острові Хейма хей у Ісландії підлітки роками дружно очищають від вулканічного попелу і
шлаку схили гори біля свого селища. Розкидають по лавових язиках скошені після достигання насіння різноманітні трави для того щоб виділене лавою тепло і дощі упродовж нетривалого літа перетворили їх у компост,
насичений посівним матеріалом».
На Кубі сотні шкіл побудовано на перехресті доріг, які утворюють чіткі квадрати плантацій по 500 гектарів кожний. Чотири години вдень школярі працюють у класах, а три – в полі.
Важливою подією вжитті кожної молодої людини було і залишається одруження. Наречених відповідним чином готували до цього заздалегідь. Якщо, наприклад, в Україні у ХVІІІ столітті дівчина виходила заміж уроків, то це, звичайно, аж ніяк не рівняло її із сучасною школяркою семикласницею, яку турботлива мама проводжає в школу. Оскільки до цього віку селянська дівчина підліток уже могла виконувати біля сотні
видів найрізноманітнішої роботи по домашньому господарству та в полі.
Вона, зокрема, знала не тільки як замісити і спекти хліб, виробити та розшити полотно, ай як доглядати маленьку дитину, оскільки в багатодітних сім’ях діти доглядали одне одного.
Подібне є і в інших народів. Наприклад, водному в індійських сіл кореспондент Комсомольської правди ще в 70 х роках минулого століття зустрів хлопчика підлітка 14 років з дивною короною на голові,
зробленою з гілок дерева і прикрашеною яскравими папірцями. Такого ж віку підлітки з його оточення повідомили, що він – наречений – останній день гуляє в компанії зі своїми друзями. А наречена, якій всього навсього
12 років, уже нарівні з дорослими жінками працює в батьківській оселі,
готуючись до весілля.
Однак було прийнято готувати відповідним чином до одруження не тільки дівчину, ай юнака.
На крайньому півдні Судану розселена одна з найчисленніших народностей нілотської групи – дінка – пастухів за покликанням. Худоба для них – головна цінність, оскільки своїх дітей вони вигодовують ко ров’ячим молоком, зігрівають біля вогнища, в якому горить висушений коров’ячий кізяк, попелом із якого натирають тіло, щоб захистити його
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки від укусів москітів. За право одружитися юнак зобов’язаний заплатити всім членам сім’ї нареченої. Як правило, ціна сягає 30 50 голів худоби.
Однак трапляються випадки, коли наречена коштує череди із 100 голів.
Зважаючи на це, батьку потрібно було бути неабияким господарем, аби допомогти своєму сину одружитися. Тому з покоління в покоління напрацьовувалася методика виховання такого господаря. Сину після обряду посвячення в чоловіки батько дарував ім’я одного із своїх биків. Із цього часу тезка ставав особистою власністю сина. Молодий чоловік зобов’я зувався оточити свого бика піклуванням. Він повинен був бути завжди ситим і гарно виглядати. Його рогам новий господар надавав особливої
форми, прикрашав їх. Створював довгі пісні, в яких вихваляв бика та його роги. Віднині долі людини і тварини пов’язувалися на все життя. Подарований бику цьому випадку ставав своєрідним ключем до цілої череди,
володіння якою означало мати своє пасовище, дружину та дітей.
Звичай платити за наречену викуп поширений у багатьох народів Африки, Близького та Середнього Сходу. У тих випадках, коли платити нічим,
доводиться поступати так, як це роблять пігмеї – жителі африканських екваторіальних лісів. Дівчина пігмейка в своєму колі цінується високо адже жінки виконують основну частину робіт, а, головне, народжують дітей. Отже,
коли наречений забирає дівчину, це завдає родині, і всьому кланові відчутних збитків. Клан лише тоді дозволить зробити це, коли наречений натомість приведе іншу дівчину зі свого клану, яка погодиться вийти за когось заміж із рідні нареченої. Але навіть у пігмеїв нерідкі випадки оплачування нареченої. Особливо у тих випадках, коли її віддають заміж за представника сусіднього племені хуту, в якому жінки часто бувають безплідними. У
цьому випадку солідним викупом вважається, наприклад, сорок металічних стрілі дюжина брусків солі.
Інколи викуп платиться не за наречену як таку, а за її здатність родити дітей. Це має місце в південноафриканській країні Свазіленд. Молодий чоловік, який вирішив створити сім’ю, повинен пригнати батькам своєї
обраниці стадо. Такий викуп, який у всіх південноафриканських банту називається лоболою, залежно від достатків жениха і запитів нареченої може складати від сотні корів до пари кіз. Передаючи худобу майбутньому тестю,
жених цим самим позбавляє всю його сім’ю, зокрема й дочку, свою наречену, будь яких правна майбутніх дітей. Тому коли помирає глава сім’ї, всі
діти разом із майном автоматично переходять до його брата чи іншого близького родича по чоловічій лінії, а вдова практично залишається ні з чим.
Щоб викупити власних неповнолітніх дітей нещасна жінка повинна повернути лоболу. Рідко яка вдова може знайти в Свазіленді засоби для цього.
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
Однак у цьому випадку у вдови є вихід. Вона може вступити у так званий лаві
ратний шлюб з одним із найближчих родичів покійного чоловіка. Це передбачено одним із положень кодексу звичайного права успадкування та розпорядження господарством сім’ї, згідно з яким Дружина померлого мужчини, який мав одну дружину, може бути успадкована, тобто вона може вступити у лавірат ний шлюб. У такому випадку господарство померлого залишається на піклуванні чоловіка, який вступив у лавіратний шлюб. Цей чоловік повинен бути також опікуном неповнолітньої дитини і дружини покійника. Одначе вступу лавіратний шлюбне завжди легкодоступний, оскільки перед ним вдова повинна пройти випробувальний терміну матері свого майбутнього чоловіка.
Інколи викуп має само інше значення. На архіпелазі Баджун його платять безпосередньо нареченій. Як правило, такий викуп складають золоті і
срібні монети таз таких металів виготовлені різноманітні ювелірні прикраси. Деякі золоті та срібні прикраси передаються із покоління в покоління і
їхній вік становить від 150 до 200 років. У майбутньому такий дорогоцінний викуп відіграє важливу роль у сімейному бюджеті. Вся справа в тому,
що розірвати шлюбні стосунки на островах надзвичайно легко, а отримати колишній дружині свою частку нажитого – важко. Дорогоцінні прикраси отримані у формі подарунка, це те єдине, нащо жінка має повне право.
Тому з першого ж дня заміжжя дружина, намагаючись хоч частково гарантувати своє майбутнє, спонукає чоловіка витрачати гроші на різноманітні золоті дрібнички. З цією ж метою у прикрасу перетворюється будь яка монета. Маленька дірочка, просвердлена в піастрі, дозволяє розглядати її як підвіску. За умови розподілу майна вона дістанеться жінці, а ціла – чоловікові. Є й інша причина, яка вимушує багатьох жінок спонукати чоловіків до згаданих витрат. Адже якщо у благовірного не буде відповідних збережень,
він не зможе купити дорогі подарунки для того щоб обзавестися другою дружиною, як правило, молодшою, красивішою, коханішою. Таким чином,
викуп та прикраси у баджун – складна політика.
Людство, затвердженням талановитого хірурга сучасності М.Амосова,
поступово дорослішає. Особливо це помітно уставленні чоловіків до жінок. Адже традиційно у багатьох народів на жінку дивилися, як наріч, водних випадках не довіряючи, а в інших – скидаючи на її плечі найважчу роботу. Наприклад, чоловіки індіанського племені намбікуара, яке мешкає
у Бразилії, недовіряють жінкам приготування страв із м’яса. Грають на саморобних флейтах так, щоб жінка нечула цієї гри. Бедуїни Аравії власноручно доять верблюдів, не довіряючи цього своїм дружинам. Водночас в обов’язки останніх входить сушіння верблюжого посліду, який в умовах безлісся та напівпустель має велику цінність як паливо.
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки
У багатьох племен та народів викуп нареченої не підносить її, а, навпаки, принижує до рівня рабині. Наприклад, у кочових арабських племен південного Марокко викуплена до весілля наречена уже в тридцять років стає подібною на бабусю. В її обов’язки входить прядіння та ткацтво полотна і шерстяних тканин, шиття із них одежі на всю сім’ю. Крім цього, на руках молодої жінки все господарство – турбота про дітей, кухню, коней,
овець. Навіть воду із криниці вона повинна носити сама. За все це їй та дітям за обіднім столом залишаються лише об’їдки після чоловіка. Однак,
як правило, ці жінки до кінця життя вірні своїм чоловікам і нізащо не погодяться залишити своє сімейне шатро, аби поміняти його на красивого європейця в респектабельній віллі.
Щось подібне спостерігалося в інших куточках планети. Ось як описує
етнограф Д.Наумов повернення з городу в поселення папуасів Нової Гвінеї:
«Попереду йшли важко навантажені жінки. Кожна несла на спині велику сітку з овочами або кокосовими горіхами, зверху неї у багатьох було прив’я зано по оберемку хмизу. Папуасам невластива міцна статура, і ноша здавалася завеликою. Щоб справитися з нею, жінки йшли зігнувшись, туго натягуючи головою налобні ремені сітки. Крім овочів і дров деякі несли ще й дітей. Вигляду всіх стомлений, навіть молоді схожі на старих. Наприкінці
процесії, гордовито випроставшись, легко крокують молоді чоловіки.
Раніше папуаси безперервно воювали із сусідами і чоловіки скрізь ходили зі зброєю в руках. Група воїнів завжди супроводжувала жінок в їхніх переходах до городів і назад у село. Але тепер, коли настали мирні часи,
чоловіки йшли без зброї. Один ніс маленьку в’язанку бананів і, мабуть,
дещо ніяковів від цього».
Логіка внутрішньоплемінних та внутрішньосімейних стосунків інколи матеріалізується у вигляді концентричних кіл. Дослідник Д.Войлошников,
побувавши у гостях у кочового племені уйгурів, так розповідав про це На нашу честь було зарізано кількох баранів. Мене з другом як гостей посадили в центрі. Навколо нас – невелике коло старійшин. Після них – коло чоловіків. За ними – приблизно таке ж коло жінок. Далі – широке коло дітей.
За ними – собаки. Нам подали на тарелі виколоті очі барана, за якими надзвичайно ніжний жир, який уйгури вважають ласощами. Старійшинам були також роздані найкращі шматки м’яса. Все інше отримали чоловіки.
Після того, як вони наситилися, тарелі були передані жінкам і уже з рук жінок залишки м’яса потрапляли до дітей. Костомахи ж, старанно обсмоктані
дітьми, летіли убік собак».
Така геометрична схема, як бачимо, має два перекоси один із них спрямований убік старійшина другий – убік дорослих чоловіків. Перший силь
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка но відчувався майже у всіх народів. У вже згаданих арабських кочових племен південного Марокко старший у шатрі користувався безумовним авторитетом, освячуючи сімейний початок. Нікому із членів сім’ї і в голову не могло прийти висловити недовіру добудь яких його слів, тим паче критикувати якийсь його вчинок чи думку. Тільки чоловіки зрілого віку допускалися до участі в розмовах старійшин. Але якщо розмовляли між собою шейхи, уже ніхто не мав права вмішатися в їх розмову. Молодші сходилися окремо із глибокою повагою ставилися до старших. Ніколи не траплялося, щоб син дозволив собі першим заговорити у присутності батька чи старшого родича.
Він завжди вичікував, коли ті самі перші звернуться до нього із запитанням.
Вступити ж зі старійшинами у суперечку вважалося нечуваною справою. Молодші з’являлися до старших тільки після того, коли останні їх кликали або ж для ранкового чи вечірнього вітань.
У суворій льодовій Гренландії немічні каліки старики, залишившись без власної сім’ї, переходять з однієї чужої сім’ї до іншої, де їх старанно доглядають. При цьому ніхто ніколи і слова не мовить про обов’язок чи доброту. Така взаємодопомога стає абсолютно природною, самою по собі
зрозумілою. У свою чергу, в голодні полярні зими трапляються випадки,
коли старики, сидячи позаду довгих саней, запряжених собаками, на повному ходу добровільно падали з них, щоб замерзнути на 50 градусному морозі й таким чином звільнити від зайвого рота сім’ю, яка переїжджає з невдалого місця полювання на нове.
Пошана до старших, особливо батьків, серед християнських народів закріплювалася релігією, оскільки одна із заповідей зобов’язує віруючих любити їх і поважати.
Нерівноправність жінки у порівнянні з чоловіком закріплювалася у багатьох східних народів її місцем в оселі. У той час, коли найкращу кімнату будинку в Росії традиційно прийнято називати «гостинной», тобто призначеною для гостей, яких певним чином могли представляти як чоловіки,
так і жінки коли в Україні таку кімнату називали вітальнею, де цих гостей прийнято вітати у Прибалтиці – камінною, де можна було віддатися приємному спілкуванню чи то з чоловіком, чи з жінкою, спостерігаючи вогонь березових дров, то на Сході найкращу кімнату іменували кунацькою,
тобто кімнатою, призначеною для гостинної зустрічі друга – кунака, у неї
жінка могла зайти лише для того щоб принести на таці їжу та вино.
Незважаючи на стійкість традицій, народи світу поступово дорослішають і від особливо консервативних звичаїв поступово відходять. Прикладом може слугувати Японія, в якій колись багатодітна сім’я рухалася по вулиці яскраво вираженою колоною. Попереду йшов чоловік, вільний від
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки будь якої ноші, за ним простувала дружина, несучи за спиною найменшу дитину. Далі за віком та ростом прямували всі діти. Нині молоді японці йдуть поряд і маленьку дитину на руках найчастіше тримає чоловік. Але, як відзначає В.Цвєтов, змінюються часи, та норови залишаються жити. Нині батьки не кладуть дочок спати із зв’язаними ногами, як це мало колись місце у самурайських сім’ях, аби із малолітства привчати майбутню жінку до скромної
пози навіть усні лежати на спині з витягнутими ногами. Зараз старшокласниці нерідко просто не ночують дома. Але дух Настанови для жінок живий.
Він, наприклад, чітко прозвучав у шлягері Декларація чоловіка господаря, який уроці у виконанні співака і артиста кіно Масасі Сада став найпопулярнішим на японській естраді. Ось його російський переклад:
Вставать раньше меня,
Ложится позже меня
Ты должна.
Мужу угождать,
Мужа ублажать
Ты должна.
Веселой и доброй быть,
Про привлекательность не забыть
Ты должна.
Ты хочешь выйти замуж за меня ?
Тогда усвой:
Готовить вкусно ты должна,
Чтоб в доме чистоту беречь умела,
Меня красивым содержать могла,
Мои капризы предано терпела
И от любви ко мне всегда млела.
Усвой, коль хочешь выйти замуж за меня,
Что раньше мужа умереть ты не должна.
Показово, що приблизно у ці ж роки в колишньому СРСР популярною серед чоловіків стала пісня, у якій були такі рядки. Я назову тебя зоренькой,
Только ты раньше вставай.
Я назову тебя реченькой,
Только везде поспевай.
У свій час німецький поеті філософ Фрідріх Ніцше застерігав чоловіків щодо того, що їм необхідно боятися жінки, коли вона любить, ос
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка кільки тоді жінка готова набудь яку жертву і все інше немає ніякої цінності
в її очах. У свідомому коханні жінки є і раптовість, і блискавка, і темнота поряд зі світом. Упродовж століть і тисячоліть численні покоління чоловіків численних племен, народностей та народів боялися такої жіночої
любові і всілякими засобами намагалися не допустити її не тільки стосовно своїх можливих суперників, ай стосовно самих себе. Певним чином це було характерно не тільки для відсталих в історичному та культурному розвитку народів, ай для цивілізованих європейських країн. Наприклад, у старій вікторіанській моралі, яка склалася в Англії в ХІХ століття в часи королеви
Вікторії, жінка залишалася тільки інструментом, який давав насолоду чоловікові. Під час фізичної близькості вона зобов’язана була залишатися пасивною, добровільно позбавляючи себе глибинних статевих радощів.
«Справжня леді не рухається, так проголошувала одна із заповідей вікторіанської моралі. Жінці залишалося лише стримувати свої почуття і залишатися пасивним приймачем чоловічих пестощів. Така позиція, як стверджує сьогоднішня медицина, шкідливо впливала на жіноче здоров’я.
В арабських країнах жінка була зобов’язана ховати своє обличчя від чужих поглядів за паранджею, оскільки його мав право бачити тільки рідний чоловік. Відомі випадки, коли у Йємені жінку вбивали або затоптували тільки зате, що вона виставила палець своєї руки перед поглядом чужого чоловіка.
Тільки нігтик пальця, і не більше, дозволялося їй випадково оголити.
Кохання жінки, тим паче заміжньої, нерідко ставало злочином, який карався смертю. Це знайшло своє відоме відображення у мистецтві, в художній літературі, зокрема й українській. Так, наприклад, в оповіданні М.Ко цюбинського На камені йдеться про кохання молодого турецького весляра Алі та дружини власника сільської кав’ярні татарина Мамета. Фатьма,
так її звали, була родом із далекого гірського села, де були свої звичаї, подруги. Однак одного разу до її батька прийшов різник, бридкий молодій дівчині, неласкавий, чужий. Заплатив батькові більше ніж могли дати свої
парубки, і забрав її до себе. Перше вжитті Алі та Фатьми кохання швидко поєднало молодих людей і вони безоглядно тікають назустріч йому. На чолі
низки обурених родичів їх переслідує Мамет із довгим ножем у руці, яким зазвичай різав овець. Гинуть обоє закохані, такі не діставшись до розквіту свого кохання.
Як уже згадувалося, в Україні Шевченкову Катерину, єдину доньку всім ї, за щире обмануте кохання до москаля батьки принципово виганяють із дому разом із немовлям. Більше гуманності у подібних випадках демонстрував сусідній молдавський народ. М.Коцюбинський в оповіданні
«Пе коптьор» розкриває це на прикладі кохання щирої молдавської сільської
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки дівчини Гашіци. Її коханий Йон, переситившись таємно нею, вирішує одружитися на іншій дівчині. Вагітна Гашіца випробовує всі засоби впливу на нього, але повернути коханого назад до себе їй ужене стає сил. Щоб уникнути ганьби, за порадою рідні, вона використовує відоме в Молдавії право «пе коптьр», що у буквальному перекладі з молдавської мови означає на піч».
На широкій молдавській печі не тільки зимою спали, ай, як правило,
народжували дітей. Дівчині, яка завагітніла від хлопця, що відмовився згодом одружуватися з нею, залишався такий вихід із скрутного становища вбігти в хату, коли сім’я сиділа за столом, і, поцілувавши руку спочатку майбутньому свекру, тоді майбутній свекрусі, вискочити на піч. Там слід було залишатися до того часу, доки зрадливий коханий не лаштувався свататися.
Однак у північних народів, яким доводиться жити в екстремальних кліматичних умовах, ставлення до подібних питань моралі дещо інше.
Ділитися з іншими у всьому – святе правило уже згадуваних ескімосів
Гренландії. У цьому обкладеному снігами та льодами краї, засвідченням французького дослідника Ж.Маорі, ніколи не буває так, щоб хтось наодинці з’їв хоч би найменший шматочок тюленячого жиру. Тут допускається також обмін дружинами. В частині випадків на основі родинних причин. У результаті обміну чоловіками обидві сім’ї стають родичами.
Заміжні ескімоські жінки вміють любити пристрасно. Якщо якійсь із них
і доведеться обманути свого чоловіка, то це, по перше, буде не без його відома, а, по друге, робитиметься із такою коректністю, яка виключатиме можливість виставлення його на посміх. Таким чином, в інтимних справах між чоловіком і дружиною немає секретів.
Для більшої згоди вони, не вагаючись, залежно від обставин, намагаються випереджати бажання одне одного. П’ятдесятирічний ескімос, розуміючи, що він ужене задовольняє всіх бажань своєї молодої дружини, спокійно стерпить, якщо вона з молодшим і красивішим отримає відповідну
«компенсацію». Єдина незмінна вимога всіх чоловіків – ретельне виконання дружиною всіх необхідних повсякденних обов’язків.
Ніякі правила, різниця в роках, місце народження, бідність чи багатство батька не впливають на вибір дружини. Ескімоси турбуються тільки проте, аби не укладати шлюб із близькими родичами.
Законне чи незаконне народження дитини всім племенем зустрічається з величезним захопленням. Повідомлення про це поширюється в поселенні зі швидкістю блискавки. Всі вітають одне одного з цією величною подією. Згодом від поселення до поселення летить на санях ця звістка і всі
пов’язані з нею подробиці. Всі навідують молоду матір в іглу. Малюка передають із руку руки, примушують кричати, цілують, лижуть.
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
Дитина в ескімосів – бог. Її заборонено карати, бити. Виховують її в умовах максимальної свободи. Мати дитину – абсолютна необхідність для цих щирих і мужніх людей. Іглу, де немає дітей, залишають усі жителі, і вона начебто вимирає. Однією з причин такого ставлення до дітей є те, що через суворий клімат, особливий харчовий режим ескімоска здатна народжувати дітей тільки раз натри роки.
Однак трапляються випадки, коли значимість у родинному житті жінки певним чином залежить не лише від природно кліматичних умова й від традицій та повір’їв. Прикладом цього можуть слугувати звичаї племені маконде невеликої групи бантумовного народу, який поселився на вершині природної
фортеці – плато Муеда. За легендою, яку в цьому племені передають із покоління в покоління, біля ріки, що обвиває підніжжя плато, жив замучений самітністю дух, який згодом вирішив сам собі допомогти. Із шматка дерева він любовно вирізав фігурку прекрасної жінки. А вночі у своїй холодній печері
неждано відчув хвилююче тепло. Це, як виявилося, поряд із ним лягла жінка,
яка із дерев’яної скульптури перетворилася вживу людину. В подяку зате, що дух створив її, жінка подарувала йому любов, наділила здатністю мислити і
говорити, тобто зробила справжнім мужчиною. Так на землі виникла перша подружня пара. Але народжений біля ріки первісточок згодом помер. Тоді жінка запропонувала переселитися для життя далі від ріки, туди, де підвищена місцевість. Однак це переселення не врятувало від смерті вдруге народженої
дитини. Тоді було вирішено переселитися на вершину плато. Там втретє народжена дитина вижила. Вона й дала початок племені, яке нині проживає на плато. Місцевим господиням нерідко доводиться вставати в 4 5 годин ранку і
прямувати вниз, до ріки, долаючи в обидва кінці не менше 20 кілометрів. Однак, підкоряючись матері прародительниці, яка повеліла жити на плато, жінки не вимагають перенесення поселення ближче до ріки.
Жінка тут користується такими пільгами, які невідомі для інших народів. Оскільки за легендою якраз жінка зробила мужчину розумною людиною, вона має право вибору на відміну від традицій сусідів мусульман або народів, які дотримуються аналогічного звичаю, нав’язаного зулусами нгоні. Зрадливість чоловіка карається в маконде так само суворо, яку всій
Африці карається зрада дружини. Того, хто порушує шлюбну угоду, не тільки виганяють із дому, ай лишають усіх матеріальних і нерідко батьківських прав. Родство тут рахується по материнській лінії. Чоловік після весілля поселяється усім ї своєї дружини. Усе це нагадує матріархат. Однак подібні
випадки зустрічаються у світі як рідкий виняток. Загалом же впродовж віків соціальний статус жінки був і в багатьох випадках залишається дотепер значно нижчим, ніж подібний статус чоловіка.
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки
Загальновідомим положенням християнської релігії є твердження проте, що чоловік і дружина складають одну душу і тіло. Стосовно цього
Л.М.Толстой у свій час говорив Нелегка справа стати однією душею і
тілом. Треба старатися. Але нагорода за старанність велика. А засіб я знаю один головний ні на хвилину із за любові шлюбної не забувати, не втрачати любові та поваги, як людина до людини. Аби були стосунки, як чоловіка з дружиною, але в основі всього, щоб було ставлення як до посторон нього, до ближнього – якраз це ставлення головне. В ньому держава».
Такого ж ставлення до себе, як до людини, у переважній більшості випадків жінка не відчувала упродовж віків. Народжена для любові, системою традицій та звичаїв вона позбавлялася її в зародку, оскільки необхідної основи для неї не створювалося.
Колись говорили кохання – дерево, корені якого лежать у плотському світі, а гілки здіймаються високо в духовний світ. Цю ж думку підтверджував відомий швейцарський сексолог А.Форель, стверджуючи,
що сімейне щастя однаково базується на розумовому, духовному і статевому пристосуванні людей. Аби таке щастя було довгим, необхідно, щоб
«духовна любов ... із самого початку ідо кінця супроводжувалася любов’ю статевою. Якраз статевої любові з отриманням найповнішого задоволення від неї через загальне невігластво жінка позбавлялася. Навіть у ХХ
столітті проведені дослідження засвідчили, що майже половина заміжніх жінок світу від статевої близькості з чоловіками не отримували найвищої
насолоди. Як же могло здійматися в духовне небо своїми гілками дерево кохання, коли для його коріння не було відповідного ґрунту?
У більшості племен, народностей та народів світу чоловіки, наслідую чи давні традиції, не турбувалися про створення цього ґрунту, подекуди вважаючи це навіть за гріх.
Сучасна ж сексологія стверджує, що якщо жінка уході статевого зближення не відчуває розрядки, то в її мозку залишається застійне вогнище нервового збудження, а в жіночих органах – застійний приплив крові, що призводить не лише до нервових розладів, ай деяких гінекологічних захворювань. Показово, щодо сьогоднішнього дня в країнах, де жінка перебуває
в підневільному становищі, вік її життя помітно нижчий відвіку життя чоловіка. В цей часу розвинутих країнах, де соціальний статус жінки значно вищий, усе навпаки.
Однак світова практика народного виховання демонструє й позитивні зразки вирішення цих проблем. Наприклад, у багатьох племен, які
живуть у районах екватора, з давніх давен відома просвітницька підготовка молоді до сімейного життя. Коли хлопчики та дівчатка досягають підлітко
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка вого віку, їх відокремлюють від племені та одних від других і вчать усьому,
що повинна знати і вміти доросла людина. Готуючи дошлюбного життя,
хлопчиків навчають під девізами Справжній мужчина думає, насамперед,
про жінку, Ти поганий мужчина, якщо не зумів спочатку задовольнити жінку. Показово, що в цих племенах немає сексуально невдоволених ні
жінок, ні чоловіків. З діда прадіда вони знають прості, відкриті тисячоліттями назад, способи досягнення взаємної гармонії між чоловіком та жінкою.
Менше тут і суто жіночих хвороб.
У багатьох народів та племен існують спеціальні ритуали підготовки наречених до першої фізичної близькості, метою яких є гармонізація їхніх статевих стосунків. На вже згадуваному архіпелазі Баджун до першої
зустрічі з майбутнім чоловіком наречену готують увечері і вночі перед весіллям. Тітки посвячують свою молоду племінницю в таїну шлюбного життя, а ровесниці втирають у її тіло різноманітні масла та ароматизатори,
задимлюючи волосся такими ж пахучими травами і розмальовуючи її долоні ритуальними знаками. Згодом її плаття і волосся оббризкують липким лаком і обсипають пелюстками жасмину. У такому вигляді вона спочатку приймає подарунки від матері жениха, а згодом у спальні зустрічає судженого. Кількалітніх жінок, які знаходяться тут же, натирають чоловікові
волосся і руки ароматичними маслами і пропонують фаянсовий таз для миття ніг, після чого залишають молодих. Сім днів і сім ночей не виходить новостворене подружжя зі спальні. Доступ до них матиме лише старша тітка чоловіка, яка няньчила його, коли він ще був немовлям.
Зараз відомі численні методи та методики гармонізації статевих стосунків між чоловіком та жінкою, напрацьовані упродовж століть в Індії та
Китаї. Однак, якщо їх використовувати у відриві від духовної основи таких стосунків та згадуваного застереження Л.Толстого, вони залишатимуться в ролі низькоефективних механізмів кохання, тим паче у суспільстві, в якому соціальний статус жінки неправомірно занижений.
Різноманітні звичаї, традиції, обряди як випробувані механізми соціалізації підростаючих поколінь, неоднорідні за своїм значенням, місцем та роллю у суспільному житті певних соціальних груп. Одні з них відживають,
поступово зникаючи, інші відновлюються, особливо в країнах, що виникли на пострадянських теренах. Водних країнах вони стимулюють економічний, соціальний та культурний розвиток, а в інших, навпаки, гальмують його.
Яскравим прикладом перших країн є Японія. Постійному відтворенню общинного духу тут сприяли не лише колективний характер сільськогосподарських та інших робіт в общині, ай частково природно
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки обумовлений звичай селитися густо, дах до даху, перегороджувати дім рухомими стінками, що завжди формувало відчуття територіальної обмеженості.
Японець із найранішого дитинства ідентифікував себе з групою – сім’єю,
сусідами, локальною общиною. До кінця днів своїх не уявляв свого життя за
їх межами.
Хоч сучасні японські сільські поселення ужене являють собою колишньої локальної спільності, оскільки селян, які живуть винятково за рахунок землеробства, майже не залишилося, всеодно щороку в липні та грудні
численні групи японців залишають міста і відправляються туди, де народилися іде колись була община, в якій вони виросли. У дні масового «виходу»
з міст на залізницях з’являються додаткові потяги, а на повітряних трасах такі ж рейси. Радісна і хвилююча зустріч із рідним краєм завершується поверненням у міста, де уже чекає робота. Японці заходять у свої міські квартири, несучи в душі радісну печаль зустрічі з дитинством і тримаючи в руках вироби народних умільців, домашні маринади, копчену рибу, улюблені з дитинства ласощі. І від погляду на дерев’яну ляльку, виготовлену сусідом,
який живе поряд із батьківською хатою, від смакування слив, замаринованих по рецепту, який у рідному селі передається з покоління в покоління, у нього теплішає на серці.
Община закладає довговічні основи у фундамент внутрішнього психологічного дому японського трудівника. В ранньому дитинстві він слухав першу материнську казку про черепаху та зайця. Уній меткий заєць програв змагання черепасі тільки тому, що заснув під час перегонів на дорозі. Повільна черепаха перемагає завдяки настійливості та праці. Праця основа основ упродовж життя вчили і вчать його всі матір, рідна община, школа, університет, керівництво фірми.
Відчуття духу общини не покидає працьовитого японця упродовж усього робочого тижня. Щодня, крім суботи й неділі, разом з іншими робітниками, інженерами та службовцями фірми робить він зарядку і співає
гімн. Подібні гімни звучать у всіх куточках країни біля верстатів і поточних ліній, біля письмових столів і кульманів, біля прилавків та вітрин. Президенти фірм співають гімни, повернувшись обличчям до фірмових прапорів,
які знаходяться в їхніх кабінетах. Після цього всі від робітників до президента читають заповіді, які закликають наполегливо і ретельно працювати, бути слухняним, скромним, вдячним, відповідати добром на добро.
Таким чином, використання напрацьованої упродовж віків духовної
культури народу, його традицій у поєднанні з вдало продуманими економічними стимулами та стратегією і тактикою господарського розвитку,
як відомо, вивели Японію в число світових країн лідерів.
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
У порівнянні з Японією традиції індійської общини не менш давні.
Ще донедавна індійська община, образно кажучи, була подібна на механізм,
усі коліщатка якого були старанно відточеній притерті упродовж століть.
Кожна група людей і навіть кожна окрема людина знаходили в ній своє
місце, права і обов’язки, взаємодоповнюючи один одного. Однак ці права і
місця були і подекуди залишаються дотепер не тільки різними, ай різнорівневими. У звичайному індійському селі живуть і працюють люди кількох каст. Найчисленнішою, як правило, є каста землеробів. Її вважають чистою, хоч і недуже високою в індуїстській ієрархії. Крім неї тут живуть представники таких каст ремісники – столярі, ковалі, ткачі, маслобої; общинні слуги – прачки, цирульники, охоронці, посильні, кожум’яки – ча мари, прибиральники нечистот. Крім цього, у кожному селі є брахман жрець сільського храму, і торговець (він же за сумісництвом і лихвар).
На перший погляд здавалося б, що кожний із них повинен робити свою справу. Однак це не зовсім так. Особливо це стосується кожум’яків –
чамарів, які повинні були б обробляти шкури тварині шити взуття. Але кому ж вони будуть шити сандалів незвичному до взуття індійському селі, тим паче, коли у своєму складі нараховують майже третину його жителів Справа втому, що в основній своїй масі чамара майже не працюють зі шкірою. Вони просто належать до касти, в обов’язки якої входило серед інших занять прибирати падло і здирати з нього шкуру. З точки зору
індуїзму таке заняття вважалося нечистим, а люди, які виконували цю роботу, відносилися до найнижчої касти – касти недоторканих. У традиційній общині на них покладені найнеприємніші та важкі обов’язки. Їм доводиться батрачити на полях людей із високих каст.
Пануючий в індійському селі звичай поєднував усіх у такий організм,
де один не міг обійтися без іншого. Наприклад, дружині землевласника забороняється прати білизну – нате були прачки. Плуг завжди ремонтував коваль, навіть якщо поломка була незначна. Ніхто не мав права лишити цирульника його роботи. Ніхто не охороняв свої поля, оскільки в селі жила людина, яка відповідала за це. Землевласник, наймаючи для збору врожаю та обмолоту людей, не мав права відмовити й батраку – недоторканому. Але розраховувався з ним в останню чергу, всипаючи в його мішок найменше пригорщів зерна. Така оплата освячена часом і звичаєм. Якщо придивитися до неї уважно, відзначає дослідник Л.Алаєв, стає зрозумілим, що вона входить до складу скрупульозно продуманих заходів, спрямованих нате, щоб довести недоторканого, незважаючи на його працьовитість, до найнижчого в общині рівня існування. Однак, мало того, що постійно голодна людина погоджується працювати за жменю другу зерна, життя її обплутане сотня
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки ми принизливих обмежень. Наприклад, недоторканому дозволяється жити тільки в халупі й заборонено будувати дім, не можна навіть покуштувати коров’ячого масла, носити багатий одяг, взуття тощо.
Якщо про все це поговорити з віруючим індусом, навіть із самим недоторканим, то у відповідь можна почути слова Така дхарма. Дхарма –
обов’язок людини виконувати те, що їй приписано від дня народження. Такі
приписи є для кожної касти. Втіхою тут слугуєте, що якщо дотримуватися дхарми, то в наступному переродженні ти зможеш посісти високе і почесне місце. Якщо ж ти народився недоторканим , то це означає, що в минулому житті ти грішив, тому в цьому житті тобі призначено бідувати й мучитися.
Але, якщо ти будеш жити в халупі, голодувати, ходити в дранті, терпеливо приймати всі приниження, то в наступному житті можеш стати не тільки торгівцем коров’ячими млинцями, а, можливо, й самим брахманом.
Наскільки дхарма здатна керувати долею людини засвідчує ще й такий приклад. Водному із сіл жили два брати – столяри. Молодший виявився прекрасним майстром. Оскільки із столярною роботою в селі
справлявся самостійно старший брат, то молодший переселився у місто
Варанасі й незабаром відкрив там свою майстерню. Замовників вистачало. Прибутки поступово ставали високими. Час від часу з’являлася можливість допомогти і брату. Але тому з часом стало важко обслуговувати столярними роботами всіх закріплених за ним господарів. Оскільки ж усі столярні обов’язки були покладені на їхню сім’ю і ніхто інший виконувати їх не став би, старший брат наказав молодшому негайно повернутися в село. Коли ж той спробував відмовитися, йому нагадали лише одне слово дхарма. І він підкорився йому та волі старшого брата. І знову потяглися нелегкі дні життя, переповнені напруженою сільською роботою, мізерною її оплатою і чеканням наступного щасливого переродження.
Індія з наведеними прикладами не є єдиною в цьому роді країною на планеті. Таких країн чимало і подібних прикладів теж. У щойно згадуваній дещо з іншого боку Японії є своя каста недоторканих. Подібні прошарки людей та звичаї і традиції, які затримують країну у давноминулих днях, є в багатьох кутках планети. Від самого суспільства залежить, які звичаї й традиції залишити в сьогоденні, використовуючи на загальну користь, а від яких безповоротно відмовитися, як від пережитків, що гальмують поступ країни.
У практиці народного виховання багатьох племен та народів помітно намагання не лише підтримати природний потенціал здоров’я та довголіття людини, ай посилити його. Цьому значним чином сприяли масові
дійства, свята, обряди, звичаї, використання засобів народної медицини. З
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка покоління в покоління люди вчилися якщо не зупиняти, то хоча б гальмувати старість, протидіяти почуттям розчарування, безнадії, відчуттю втоми від життя. Адже нерідко все це передчасно приходило до людини, забираючи ті роки, які вона могла б ще повноцінно прожити не тільки для себе, ай для ближніх. Відомий киргизький письменник Чингіз Айтматов справедливо вважав, що більшість людей у світі старіють не стільки від «старості
своїх років, скільки від усвідомлення того, що вони старі, що час їхній уже пройшов, що залишається тільки доживати. Такі негативні суґестивні комплекси формувалися в масовому порядку, формуються вони й дотепер, незважаючи на зростання у багатьох країнах комфортності життя, поліпшення харчування, медичного обслуговування тощо.
У кочових народів, наприклад, ця проблема вирішувалася за рахунок особливої організації життя і побуту і відповідної їм народної філософії.
Десуґестування або звільнення від негативних сугестивних комплексів, по в’язаних із віком людини, насамперед, відбувалося за рахунок тривалого підтримуванням пошукового рефлексу, згасання якого супроводжується прискореним старінням (Е.Каструбін). Зв’язок з природою, очікування нових вражень, поява нових ситуацій, завдань, вирішення яких нерідко вимагає
кмітливості, оперативності, ато й відваги, створюють ту атмосферу недо статку й навіть голоду в широкому розумінні цього слова, які активізують усе живе в світі, примушуючи діяти, якщо не заради рятування життя, то хоч би заради підтримки його упродовж чергового дня.
Спостерігаючи на вокзалах за групами циган, можна помітити, що у порівнянні із звичайними пасажирами, вони помітно енергійніші, бадьоріші, життєрадісніші. І це за умови, що матеріальні основи їхнього життя значно бідніші. Звідки ж ця енергійність та бадьорість Можливо,
вона від того, щоці люди організовують своє життя за принципом геніального скульптора, який для того, щоб створити шедевр, бере шматок мармуру і за допомогою різця викидає з нього все зайве.
Кочуючі й напівкочові цигани беруть із собою в дорогу лише найнеобх
ідніше. У їхніх розбірних житлах шатрах – «катунах» і наметах – «церах» на узліссі чи біля ріки крім найнеобхіднішого посуду та одягу можна побачити лише килим чи перину. Навіть серед осілих циган побутувало негативне ставлення до меблів. Літні люди повчали дітей Меблі – це палки, вони людині
непотрібні». Таким чином, відповідно до циганської філософії життя, щоб міцніше торкнутися радості буття – цього істинного шедевру душі, треба звільнитися від усього зайвого, що не вміщається на возі та в кочовому житті.
Оригінально до проблем зняття негативних суґестивних комплексів,
пов’язаних із збереженням потенціалу здоров’я та довголіття, підходять
Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки жителі архіпелагу Мергуі, що розташований в Індійському океані на південь від Бірми. З кожним роком вони «молодшають». Секрет цього еліксиру молодості нескладний. Він полягає втому, що новонародженому зразу ж дають шістдесят років. На наступний день народження у нього віднімають рік і так далі. У віці двох трьох років у людини підростають онуки. А дійшовши до нуля, він стає мудрим і поважним членом общини. У наступний після цього день народження йому відразу ж додають десять років. Після цього – знову десять років, і називають таку людину двічі народженою.
Уміють дорослі люди розділяти радість дитинства і творчості в країнах
Східної і Південно Східної Азії. Відомо, що з віком не тільки втрачається ця радість, ай втрачається здатність за щоденними серйозними справами бачити у звичайному житті дива, що, на думку фахівців, сприяє формуванню згаданих негативних суґестивних комплексів, які стимулюють процеси старіння людини.
Запуск повітряних зміїв для дорослих чоловіків – це не лише можливість організувати дітям яскраве свято, перед цим залучивши їх до технічної творчості, ай можливість перетворити це свято у захоплюючі
спортивні змагання. Під час свята в повітрі ширяють змії різноманітних розмірів крихітні, величиною як поштова марка, і змії–гіганти. Наприклад, в селі Хосюбана, недалеко від Токіо, щорічно в першу неділю травня запускають змія вагою майже тонну. Зрозуміло, що одній людині не лишене під силу зробити такого змія, ай запустити його. Тому в стартовій команді групується до п’ятдесяти дорослих чоловіків та підлітків. Окремі змії дивують не тільки оригінальною конструкцією, барвистим забарвленням, химерними малюнками, ай здатністю співати. Для «співу»
внизу моделі прикріплюють порожню бамбукову трубочку. Загальне захоплення в дітей і дорослих викликають турніри – бойові атаки зміїв.
Для того щоб керувати такими атаками, потрібна неабияка майстерність конструкторів та стартових команд.
У джерел «змієманії» лежить повір’я проте, що у висоті повітряні змії
спілкуються з духами, значить і той, хто запускає зміїв, має можливість такого спілкування і здатний відвести біду від свого дому.
Подібних прикладів можна навести багато. Усі вони засвідчують творчий пошук народного таланту, який упродовж століть спрямовувався на розкриття таємниць щасливого, здорового, змістовного життя людини.
Люди всіх часів і всіх народів із покоління в покоління передавали не лише досвід олюднення новонародженої дитини, ай досвід фізичного та духовного здоров’я, збереження людиною, якого б віку вона не була, цікавості до життя на максимально тривалий час. Були тут як оригінальні знах
С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка
ідки, такі глухі кути. Те, від чого нові покоління відмовлялися та продовжують відмовлятися, і те, що певним чином залишається в основі загальнолюдської системи вічних цінностей, які необхідно передавати грядущим поколінням.
У глибинних водах життя різних поколінь різних народів на основі
багатостолітніх спостережень та інтуїтивного охоплення Всесвіту і людини в ньому з’явилися такі напрацювання, які важко осягнути навіть засобами сучасної науки. Одним із таких напрацювань є, наприклад, індійська йога, яку французький письменник Ромен Роллан назвав подарунком древності або, можливо, навіть неземних цивілізацій. Якщо мине використовуємо попереджував він, тих знань, які прийшли до нас із глибин віків, значить, втратимо один із шансів на виживання».
Геніальний німецький поеті мислитель Іоганн Гете стверджував, що лише все людство разом є істинною людиною. Тільки така істинна людина, увібравши в себе кращий досвід олюднення, який напрацьований всіма народами упродовж всього існування людства, здатна вижити у світі
глобальних катаклізмів та глобальних проблемі, на думку М.Амосова, визріти, стати «дорослою».
Сучасна наука поступово стає на шлях до такої людини. На сьогодні в багатьох країнах світу робляться перші дослідницькі кроки в галузі фізики свідомості . В США, наприклад, вивчається можливість отримання
інформації незалежно від відстані й часу. Програма цих досліджень включає в себе проблеми взаємного впливу мозку людей, які живуть у різних країнах і нарізних континентах. Популярними стають умовні, але цікаві
думки про порівняння земної кулі з головним мозком людини. За такої
умови США і Захід визначають як логічну зону, ліву півкулю землі, яку населяють люди «лівопівкульної цивілізації. А праву півкулю землі (Росія,
Китай, Індія і т.д.) – як географічну зону зосередження духовності та інтуїції.
Глибинне вивчення синергізму цих півкуль, яке щойно розпочинається в наукових лабораторіях світу, покликане створити найсприятливіші умови для впевненого входження вжиття вічно змінного світу нових людських поколінь.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал