Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка4/12
Дата конвертації30.11.2016
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Тема 4. Проблема розвитку і формування особистості
4.1. Поняття про розвиток і формування особистості
Проблема розвитку і формування особистості є предметом вивчення суміжних з педагогікою наук – психологією, соціологією, фізіологією та інших людинознавчих наук. Поняття «людина» в науці розглядається як частина природи, біологічна істота. В процесі суспільно-історичного (філогенезу) та індивідуального (онтогенезу) розвитку біологічне в цій істоті олюднюється. Розвиток людини – процес фізичного і психічного становлення та формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання.
Процес розвитку людини супроводжується фізичними та психічними, кількісними та якісними змінами. До фізичних змін належать ріст, розвиток кісткової і м'язової систем, внутрішніх органів, нервової системи тощо. Психічні зміни охоплюють розумовий розвиток, формування психічних рис особистості, набуття соціальних якостей. Основна роль тут належить діяльності та спілкуванню.
Розвиток людини залежить як від зовнішніх чинників, так і від внутрішніх сил. До зовнішніх відносять впливи на індивіда навколиш- нього природного і соціального середовища та цілеспрямовану діяльність педагогів з формування у дитини рис, необхідних для її участі в житті суспільства (виховання). Ефект зовнішніх впливів залежить від тих внутрішніх сил і процесів, які визначають
індивідуальне реагування на них кожної людини.
Розвиток людини не зводиться до простого засвоєння нагромаджених знань, умінь і навичок, тому його не слід розглядати лише як кількісне зростання. Розвиток полягає, передусім, у якісних змінах психіки, у переходах від нижчих щаблів до вищих, у формуванні особистості. Поняття «особистість» означає соціальну характеристику людини, тобто ті її якості, які формуються під впливом спілкування і налагодження стосунків з іншими людьми, суспільством загалом.
Розвиток людини і формування її особистості є єдиним, цілісним процесом. Поняття «розвиток людини» і «формування особистості» дуже близькі, їх нерідко вживають як синоніми. Поняття "формування особистості" використовується у двох розуміннях. Перше, власне

78 психологічне, є розуміння його як процесу і результату розвитку.
Психологію цікавить, що є і що може бути в особистості при цілеспрямованому виховному впливі. З погляду педагогіки, формування
– цілеспрямоване виховання
("конструювання",
"ліплення", "проектування") особистості, що мотивується потребами суспільства. Ці два підходи до формування особистості не тотожні, але утворюють нерозривну єдність.
Таким чином, формування особистості необхідно роглядати як процес становлення людини ‒ соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку. Джерелом, внутрішнім змістом формування особистості є такі внутрішні й зовнішні суперечності: у нервовій системі – між збудженням і гальму- ванням; в емоційній сфері – між задоволенням і незадоволенням, радістю і горем; між спадковими даними і потребами виховання
(дитина-інвалід завдяки вихованню досягає вищого рівня розвитку); між рівнем сформованості особистості й ідеалом (оскільки ідеал завжди досконаліший за конкретного вихованця, він спонукає особистість до самовдосконалення); між потребами особистості та моральним обов'язком (щоб потреба не вийшла за межі суспільних норм, вона «стримується» моральним обов'язком людини); між прагненнями особистості та її можливостями (коли індивід прагне досягти певних результатів у навчанні, а рівень його пізнавальних можливостей ще недостатній, йому потрібно посилено працювати над собою).
Суміжні з педагогікою науки оперують також такими поняттями, як індивід (типовий представник людського роду), індивідуальність
(неповторна унікальна якість, властива окремій особистості) та персональність (соціально-типові утворення особистості, зумовлені впливом соціального оточення). Особистість постійно перебуває в русі, у змінах, у розвитку. Взаємодіючи з соціальним оточенням, вона досягає певного рівня свідомості та самосвідомості, здатності до перетворюючої діяльності, і цим самим стає особистістю.

4.2. Роль спадковост і середовища у розвитку особистості
Сучасна наука про розвиток грунтується на розумінні багатофакторності розвитку. Ці фактори можуть бути зовнішніми і внутрішніми, об‘єктивними і суб‘єктивними. Основними з них є спадковість, середовище, виховання і власна активність особистості.
Найпершим чинником, що впливає на формування особистості, є
спадковість. Спадковість – відновлення в нащадків біологічних особливостей батьків, що виявляється в передачі певних якостей і особливостей, закладених у генетичній програмі дітей. Вона є узагальненням природжених і спадкових схильностей. Носіями спадковості є гени. Сучасна наука довела, що властивості організму

79 зашифровані у своєрідному генному коді, який зберігає всю
інформацію про властивості організму. Генетичний код повністю
індивідуальний: не було і не буде двох ідентичних людей.
Спадкова програма розвитку людини включає постійну і змінну частину. Спадкове в людині проявляється у вигляді задатків – передумов розвитку особистості.
Від біологічної спадковості залежить як те спільне, що визначає належність індивіда до людського роду загалом, так і те відмінне, що робить людей різними за зовнішнім виглядом і внутрішніми якостями.
Людина як представник свого біологічного виду успадковує передусім тип нервової системи, на базі якої формується тип темпераменту
(меланхолійний, флегматичний, сангвінічний, холеричний); деякі безумовні рефлекси (орієнтувальний, захисний, слиновидільний); конституцію тіла, зовнішні ознаки (колір волосся, очей, шкіри). До суто фізичних задатків належать і група крові та резус-фактор (особлива речовина, яка міститься у крові й зумовлює сумісність крові матері та плоду, донора і реципієнта). Батьки можуть передати нащадкам також деякі хвороби: гемофілію, шизофренію, цукровий діабет, венеричні хвороби. Найнебезпечнішими для фізичного здоров'я дітей є алкоголізм
і наркоманія батьків. Особливу роль у формуванні особистості відіграють власне людські задатки (високоорганізований мозок, за- датки до мовлення, ходіння у вертикальному положенні тощо).
Складною в педагогіці є проблема здібностей у певній галузі.
Особливої уваги заслуговує питання про спадковість інтелектуальних здібностей. Результати генетичних досліджень засвідчують, що здорові люди мають задатки до необмеженого духовного розвитку, і підтверджують припущення про великі можливості людського мозку.
Варто відрізняти здібності – індивідуально-психологічні особливості особистості, які визначають успішність певних видів діяльності – від задатків – потенціальних можливостей для розвитку здібностей.
Дослідження переконливо показують, що успадковуються лише задатки, а не здібності.
Вчені-матеріалісти вважають, що всі здорові люди від народження мають високі потенціальні можливості в інтелектуальній сфері. Ідеалісти ж переконані, що першопричиною інтелектуальної нерівності людей є біологічна спадковість. Розвиток інтелекту на 50% зумовлюється генетичними факторами. Тому наша педагогіка робить акцент на створенні умов для розвитку наявних задатків. Більшість зарубіжних педагогічних систем побудовані на пристосуванні виховання і навчання до задатків і здібностей дітей.
Спеціальні задатки (музичні, художні, лінгвістичні, математичні та ін.) розвиваються у дітей, якщо створені відповідні умови. Наявність надто виражених задатків сприяє досягненню більш високих результатів у відповідній діяльності. Тому, безсумнівним є те, що

80 фактор спадковості справляє значний вплив на розвиток і формування особистості. Педагогу необхідно вміло використовувати його в практиці навчання і виховання.
Під середовищем у педагогіці розуміють усю навколишню дійсність, природні й суспільні умови, в яких відбувається розвиток і формування особистості. Географічне середовище – це ті природні умови, в яких розвивається людина. Соціальне середовище – матеріальні та соціальні умови життя людини, що впливають на характер протікання соціальних процесів і функціонування різних суспільних закладів. В поняття "соціальне середовище" входять такі загальні характеристики, як суспільний устрій, система виробничих відносин, матеріальні умови життя, характер протікання виробничих і соціальних процесів. Середовище ототожнюється також з такими поняттями, як "держава", "країна", "місто", "село" і т.п. Соціальне середовище утворюють соціальні групи, які безпосередньо чи опосередковано впливають на людину (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільна установа, двір, товариства однолітків, засоби масової
інформації та ін.).
У середовищі, під його впливом, людина соціалізується.
Потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання. Середовище поділяють на: а) мегасередовище, яке для дитини має інформаційно-світоглядний характер і ототожнюється в її свідомості з поняттями космос, планета; б) макросередовище, що ототожнюється з поняттями етнос, суспільство, країна, держава; в) мезосередовище, що ототожнюється з уявленнями про своє місто або село, навколишню місцевість, рідний край, засоби масової інформації, приналежність до певної субкультури; г) мікросередовище, що є безпосереднім оточенням індивіда: сім'я, клас, школа, компанія, сусіди, ровесники, громадські, приватні, державні організації.
Соціалізація розглядається як процес входження особистості в соціальне середовище, пристосування до нього, засвоєння певних ролей і функцій, які слідом за своїми попередниками повторює кожен окремий індивід протягом всієї історії формування і розвитку. При цьому природне буття людини „олюднюється‖, її соціальна сутність стає елементом її соціального буття.
Соціалізація – процес двобічний. З одного боку, людина набуває соціального досвіду, цінностей, норм, настанов, правил поведінки, властивих певним соціальним групам і суспільству, до яких належить.
А з іншого, – це процес активного відтворення нею системи соціальних зв‘язків за рахунок її активної діяльності, активного входження в соціальне середовища.
Найбільш важливим для розвитку особистості є соціальне середовище. Від суспільних відносин людей значною мірою залежать

81 можливості індивіда, що розвивається, використання ним тих чи інших умов для свого розвитку.
Розглядати соціальне середовище потрібно у зв'язку з життям і діяльністю людей. Воно постійно змінюється через їхню практичну діяльність. Середовище дитини з віком розширює і змінює зміст тих умов, які впливають на його життя й розвиток. Середовище особистості не є незмінним ще й тому, що особистість і сама (безпосередньо або опосередковано) впливає на нього і веде його до змін.
Важливість середовища для розвитку особистості визнають усі педагоги. Не співпадають погляди лише при оцінці ступеня впливу середовища. Багато дослідників намагались встановити точні кількісні пропорції впливу середовища і спадковості на розвиток людини.
Отримані дуже суперечливі результати, які, напевне, переконують в одному: доля участі досліджуваних факторів у розвитку різних людей неоднакова.
Вплив середовища є позитивним і негативним. Тому виникає проблема педагогізації середовища, тобто корегування і регулювання його впливів. З цією метою створюються батьківські університети, материнські школи, організовуються лекції та індивідуальні психологічні консультації для батьків, різноманітні гуртки, клуби, спортивні секції для учнів тощо.
4.3. Виховання, навчання і розвиток особистості
Виховання і навчання цілеспрямовано впливають на розвиток особистості (на відміну від стихійного впливу середовища), вони постають як свідома, підпорядкована певній меті діяльність, результати якої мають передбачуваний характер.
Виховання має одне з вирішальних місць у формуванні особистості і виконує такі функції: організація діяльності, в якій формується особистість; добір змісту навчання і виховання, що спрямовує формування особистості у потрібному напрямі; усунення впливів, які можуть негативно позначитися на формуванні особистості;
ізолювання особистості від несприятливих для її формування умов, які неможливо усунути. Як цілеспрямована, планомірна діяльність педагогів виховання покликане розвивати природні задатки, формувати особистість.
Виховання й навчання сприяють:
- розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних здібностей, набуттю нових рис і якостей, що формуються впродовж життя людини. Не змінюючи успадкованих фізичних і психічних особливостей, вони сприяють їх загартуванню, зміцненню гальмівних процесів, зміцненню й динамізації нервових процесів, внесенню певних коректив у процес формування особистості.

82
- розвитку умінь для переборення внутрішніх суперечностей відповідно до особливостей суспільного розвитку. Це відбувається у процесі постановки нових цілей, завдань і вимог перед вихованцями, спонукаючи їх до пошуку способів подолання труднощів. Пасування перед суперечностями, ухилення від необхідності переборювати їх спричиняють затримки психічного розвитку, які нерідко набувають кризового характеру. Найчастіше виникають вони там, де дорослі не помічають нових потреб, інтересів, фактів, тенденцій у житгі дитини, її невдоволення умовами, способом життя, який вона вже переросла, що затримує її гармонійне існування і розвиток, внаслідок чого й вини- кають кризи (прояви негативізму, протидії вимогам дорослих, конфлікти);
- психічному розвитку людини. До цього процесу належать осмислення, систематизація, узагальнення інформації, засвоюваної під час різних видів діяльності. Такий розвиток постає як цілісні якісні зміни особистості, внаслідок яких людина виробляє і виявляє в собі здатність засвоювати складнішу інформацію, виконувати складніші завдання і реалізовувати нові вміння, самостійно здобувати знання;
-
інтелектуальному, творчому розвитку особистості.
Мисленнєві здібності краще розвиваються там, де вчитель правильно організовує навчальну діяльність, використовуючи у процесі навчання проблемні ситуації, сприяючи самостійному вирішенню творчих завдань. Російський психолог Лев Виготський (1896–1934), стверджуючи, що навчання є основним фактором розвитку особистості, запропонував поняття – «зона найближчого розвитку», в якому відображено внутрішній зв'язок між навчанням та психічним розвитком
індивіда. Його сутність полягає у тому, що на кожному етапі свого розвитку дитина може вирішувати певне коло проблем лише під керівництвом дорослих або разом з підготовленішими дітьми. Потім такі дії вона виконуватиме самостійно, але здатність до цього виникає внаслідок спільних дій у процесі навчання, зміст, форми і методи якого зосереджені саме у «зоні найближчого розвитку»;
- розвитку здатності до спілкування з оточуючими, завдяки чому дитина вчиться, набуває навиків розуміння інших людей, а завдяки цьому і себе. У спілкуванні, як формі взаємодії, вона засвоює різні види рольової поведінки, визначає своє місце в колективі.
Успішність виховання і навчання залежить від виконуваних дитиною колективних завдань та ставлення до них, внутрішньої позиції, праг- нень та устремлінь. Дитина по-різному переживає успіхи й невдачі у діяльності та поведінці, внаслідок чого у неї можуть виникати позитивні й негативні переживання, посилюватися чи послаблюватися зацікавленість певними видами діяльності. Переживання, почуття дитини опосередковують вплив оточення на її поведінку та діяльність, моральний досвід. Позитивна мотивація поведінки і діяльності

83 зумовлює закріплення засвоюваних норм, сприяє їх перетворенню на внутрішні засоби регуляції. Завдяки їй формується важлива підструктура особистості – спрямованість – система стійких життєвих потреб, мотивів, інтересів, прагнень, стимулюючих переживань.
Формування спрямованості є обов'язковою умовою моральної поведін- ки, яка регулюється узагальненими і стійкими моральними рисами характеру людини, що розвиваються в процесі виховання і навчання;
- розвитку потреб людини. Виховання і навчання покликані розвивати вищі людські потреби (у духовному спілкуванні, співпраці з
іншими людьми, у моральній поведінці, знаннях, творчості тощо).
Розвиток їх і пов'язаних з ними почуттів сприяє формуванню світогляду, рис характеру моральної людини, здатності до саморегуляції поведінки і діяльності. Тільки впливи, які виражають по- требу дитини, спираються на її активність, є цінними у вихованні й забезпечують її розвиток;
- розвитку особистості, яка постійно вдосконалюється, будучи не лише об'єктом, а й суб'єктом виховного процесу. Під впливом виховання й навчання формуються свідомість і самосвідомість, власне
«Я», що опосередковує усі виховні впливи; активізується самопізнання, вироблення якостей, що відповідають ідеалам, життєвій меті. Індивід починає працювати над собою, вдосконалювати себе завдяки власній діяльності, формуючи характер і волю, інші позитивні якості.
Змінюючи себе, особистість змінює умови й обставини свого життя і розвитку.
Виховання як фактор розвитку і формування особистості розглядається як управління цими процесами. На відміну від попередніх факторів, виховання – чинник цілеспрямований, спеціально організований, систематичний. Слід пам'ятати, що управління може бути жорстким маніпулюванням діями дитини, а може стати чинником актуалізації її розвитку.
Педагоги по-різному оцінюють роль виховання у формуванні підростаючої особистості: від впевненості у безмежних можливостях виховання до повного заперечення всякого виховання Спеціальні дослідження засвідчують, що влада виховання не безмежна, але воно може стати вагомим чинником розвитку за певних умов.
Варто нагадати, що виховання – шлях заповнення прогалин у спадковій програмі людини. Зрозуміло, що ефективне виховання певних якостей можливе лише при опорі на закладені природою задатки. Сила виховного впливу залежить також від уміння вихователя використовувати рушійні сили виховання, розуміти існуючі суперечності чи навіть спеціально створювати їх. Діти по-різному реагують на виховний вплив – від повного несприймання вимог вихователя до абсолютного підкорення його волі. Ефективним буде виховання, якщо цілі вихователя стануть цілями самих вихованців,

84 сприйматимуться ними свідомо; виховання набуде тоді характеру самовиховання.
Для вихователя важливо також мати на увазі вплив мікросередовища на виховання і за потреби корегувати негативні його компоненти, педагогізувати його. Людина – не лише об'єкт зовнішніх впливів, а й активний суб'єкт соціального розвитку, більш того, суб'єкт саморозвитку, самовиховання.
Становлення особистості відбувається внаслідок активної взаємодії із середовищем через діяльність та спілкування.
Представники персоналістичних теорій розвитку (прибічники гуманістичної психології А. Коміс, А. Маслоу, К. Роджерс) активність особистості вважають основним фактором розвитку. На думку
А. Маслоу, „ джерела становлення гуманності знаходяться тільки в самій особистості, вони жодним чином не створені суспільством, а можуть лише допомогти або перешкодити становленню гуманності людини, так само як садівник може допомогти чи перешкодити росту куща троянд, але ні в якому разі не може зробити так, щоб замість куща троянд ріс дуб.
Таке розуміння розвитку змінює погляд на роль виховання в цьому процесі. Виховання, на думку прихильників гуманістичної психології, має навчити людину творити себе як особистість. Особливо вагоме значення має самовиховання, яке стимулює розвиток людиною своїх унікальних, неповторних властивостей.
Дитина бере участь у різних видах діяльності: грі, повчанні, праці, у діловому (офіційному) та особистісному (неофіційному) спілкуванні, виявляючи при цьому активність, різну за інтенсивністю
( низьку, високу, середню), характером (репродуктивну і творчу), способом виявлення ( внутрішню і зовнішню).
Усі прояви активності мають спільне джерело – потреби особистості. Вони постійно змінюються. Вихователю важливо оперативно змінювати форми і методи діяльності та спілкування з учнями, допомагаючи їм при цьому задовольняти розумні потреби.
Активність особистості – не лише передумова її формування, а й результат розвитку. Вихователь досягає мети, коли йому вдається сформувати суспільно активну, ініціативну, творчу особистість.
Сучасна педагогіка підкреслює, що «ставити підростаючу людину в позицію активного діяча, озброювати її такими способами діяльності, які дають можливість активного прикладання сил, вивчати її особистісну своєрідність, всебічно розкривати її потенційні можливості – такі функції вихователя, що розумно спрямовує процес розвитку особистості».
Виховання не може змінити вроджений тип вищої нервової системи, але здатне внести корективи в силу і динамічність нервових процесів. Природні задатки можуть розвинутися в здібності тільки під впливом виховання і залучення людини до відповідного виду

85 діяльності. Виховання визначає вияв і вдосконалення задатків і здібностей: у процесі правильного виховання можна розвинути дуже слабкі задатки, у той час як неправильне виховання гальмує розвиток сильних задатків або зовсім придушує слабкі.
Таким чином, завдання педагогіки – націлити дитину на її завтрашній день. Проте вся складність у тому, щоб правильно визначити рівень актуального та найближчого розвитку. Щодо окремих навчальних завдань, то критерієм може бути ступінь самостійності дитини під час їхнього вирішення. Якщо дитина виконує завдання самостійно, можна вважати, що вміння, необхідні для цього, перебувають у зоні актуального розвитку. Якщо вона не в змозі справитися з ними без допомоги вчителя, вихователя, це означає, що механізми, на які потрібно спиратися під час розв'язування цього завдання, ще не визріли, але знаходяться в зоні найближчого розвитку.
Особистість виступає не лише об'єктом, а й суб'єктом навчально- виховного процесу. Виховання успішно веде розвиток особистості до поставленої мети, якщо робить вихованця активним учасником процесу
її досягнення, розумно поєднується з повагою, уважним ставленням до нього. Потрібно постійно враховувати роль активності самої особистості у власному розвитку, її творчу діяльність. Залежно від активності та внутрішньої позиції особистості вона може формуватися в різних напрямках. Якщо учень негативно ставиться до виховних заходів, він розвиватиметься зовсім в іншому напрямку, ніж бажає вихователь.
Розвиток і формування особистості ‒ результат взаємодії зовнішніх і внутрішніх факторів. Виховання відіграє вирішальну роль у розвитку особистості тільки за умови, якщо воно позитивно впливає на внутрішнє стимулювання її активності в роботі над собою. Можливості виховання великі, але не безмежні. Вони залежать не лише від суспільних умов, а й від вікових та індивідуальних особливостей розвитку дітей. Якщо враховується ця залежність, то розширюються можливості виховання, його вплив на розвиток.
4.4.Основні теорії розвитку і формування особистості
На запитання, як відбувається розвиток, які його джерела та основні фактори, вчені, представники різних філософських течій, відповідають по-різному.
Представники біологізаторських (ідеалістичних, метафізичних) концепцій розглядають розвиток із преформіських позицій («преформа» – перекладається як «утворюю наперед»). Вони вважають, що особистість формується за наперед заданою програмою, що розвиток – це пряме розгортання закладених природою якостей, яке відбувається само собою, спонтанно, а виховання відіграє лише допоміжну роль і сприяє реалізації цієї програми. До таких відносимо давньогрецького

86 філософа Платона, середньовічного богослова Фому Аквінського,
З.Фрейд, Дж Дьюї, Е. Торндайка та інших. Вони стверджували, що соціально-психічні якості детерміновані біологічними факторами і їх розвиток не залежить від соціального впливу, а, відтак, і процесу виховання. Згідно з поглядами З. Фрейда, в основі розвитку людини лежать суто біологічні процеси, що проявляються в різних формах статевого потягу. У несвідомому прошарку розміщена перша структура особистості Ід, яка фактично є енергетичною основою психічного розвитку, оскільки в ній розміщені вроджені несвідомі потяги, що потребують задоволення, розрядки.
Друга структура особистості – Его – також є вродженою та розміщується як у свідомому, та і у підсвідомому. Якщо зміст Ід у процесі життя дитини розширюється, то зміст Его, навпаки, звужується. Так, дитина з часом починає усвідомлювати межу між собою та навколишнім світом, починає локалізувати своє „Я‖.
Третя структура – Супер-Его – не вроджена, вона формується упродовж життя дитини. Механізмом її формування є ідентифікація з близьким дорослим своєї статі, риси та якості якого наповнюють
Супер-Его. Упродовж цього процесу у дитини формується комплекс почуттів, які вона відчуває до об‘єкта ідентифікації.
На початку XX століття вченими Е.Геккелем, Ш. Летурно та
Ф.Мюллером сформульовано біогенетичний закон, згідно з яким
індивідуальний розвиток є швидким повторенням розвитку виду: стадії дикунства, полювання, скотарства.
На біологізаторських позиціях ґрунтувалась концепція представників педологічної науки (педологія – у буквальному значенні наука про дітей, тобто, сукупність психологічних, анатомо- фізіологічних, біологічних, соціологічних концепцій розвитку дитини.
Виникнення педології зумовилось проникненням в психологію і педагогіку еволюційних ідей і розвитком прикладних ‒ психології та експериментальної педагогіки.
У зарубіжних педагогіці та психології поширеною є теорія
„вродженого зла”. За її твердженням, моральні якості людини біологічно зумовлені. Люди народжуються добрими або злими, чесними або брехливими, жорстокими або гуманними. Природою дається агресивність, жорстокість, жадібність та інші негативні моральні якості (Конрад Лоренц, Е. Фромм). На їхню думку, вплив спадковості на розвиток особистості становить 80-90 %.
Представники соціологічного напряму (Ж.-Ж. Руссо, К.-
А. Гельвецій, Д. Дідро та ін.) вважали, що вирішальним фактором у розвитку і формуванні особистості є середовище, зокрема, домашнє.
Вони були переконані, що школа нічого не може вдіяти, якщо дитина живе в несприятливих домашніх умовах. За оцінками прибічників
соціологічного напряму, вплив середовища на розвиток особистості

87 становить 90 %. Прибічниками соціологічної концепції були англійський філософ і педагог Джон Локк (1632-1704) та американський психолог Джон Уотсон. Вони заперечували вплив на розвиток людини біологічних факторів і надавали перевагу соціальним факторам (навколишньому середовищу і вихованню). На думку
Д. Локка, душа новонародженої дитини подібна до чистої дошки (tabula rasa) і вона формується лише під впливом середовища і виховання.
Представники біосоціологічного напряму дотримуються думки, що психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення та ін.) мають біологічну природу, а спрямованість, інтереси, здібності особистості формуються під впливом соціального оточення. Залежно від поглядів на роль спадковості чи середовища представники цієї теорії відводять і різну роль процесові виховання в розвитку особистості: від визнання його цілковитого безсилля щось змінити (Ж. Піаже) до наголошення на необхідності активного втручання в поведінку людини (жорстка
«поведінкова інженерія» Б.-Ф. Скіннера).
Психологічний підхід обґрунтував у кінці XIX ст. американський
історик педагогіки П.Монро. Він визнав відмінність психіки людини від зоопсихіки. Тому позицію Ш.Летурно він піддавав критиці. Разом з тим, П.Монро вважав, що в основі виховання лежить наслідування дітьми дорослих. Таким чином, наслідування є механізмом, сутністю виховного процесу. За даними сучасної психології, засобами наслідування діти до 3-х-річного віку привласнюють стиль поведінки батьків. Пізніше основним шляхом формування досвіду дітей стає управління виховним процесом з боку батьків, вихователів. Тому наслідування лише частково може пояснити сутність виникнення виховання.
Автором релігійного підходу до виникнення виховання був німецький історик педагогіки кінця XIX ст. К.Шмідт. Він відстоював позицію «релігійно-ідеалістичного походження виховання.
За його твердженням, у вихованні виявляється насамперед творча дія
Духа Всемогутнього. У християнстві, як відомо, священною вважається
Трійця ( Бог – Отець, Бог – Син і Бог – Дух Святий). Останній і освячує здатність батьків виховувати своїх дітей. За біблейською міфологією, у момент вигнання із Едему (Раю) перших людей – Адама і Єви – Бог-
Отець через Святого Духа надав їм здатності до виховання дітей.
У другій половині XIX ст. німецькими вченими К.Марксом і
Ф.Енгельсом був започаткований марксистський підхід у теорії розвитку і формування особистості. Останній у працях „Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину» та «Походження сім‘ї, приватної власності і держави» підкреслив, що причиною виникнення виховання була трудова діяльність первісних людей. У зв‘язку з удосконаленням трудових процесів виникла необхідність виготовлення знарядь праці та вміння керувати ними. Таким чином, лише з

88 виготовленням знарядь праці у первісних людей з'являється потреба у передачі підростаючим поколінням знань та вмінь виробництва і користування знаряддями. Саме старші змушені передавати молодшим трудовий досвід, щоб вижити в умовах боротьби з грізними силами природи. Завдяки праці, за Ф.Енгельсом, біологічні передумови виникнення людини змогли трансформуватися у людські на соціальному рівні.
В останні роки в новітній українській історико-педагогічній науці поступово утверджується соціокультурний підхід до виникнення виховання (І.Д. Бех, І.А. Зязюн, О.А. Дубасенюк, М.В. Левківський,
О.В. Сухомлинська та ін.). За цього підходу виховання розглядається як результат накопичення досвіду соціальної, виробничої, мистецької та професійної культури. А головним його завданням стає
інтеріоризація цих надбань підростаючою особистістю з тим, щоб забезпечити оптимальну її соціалізацію в суспільстві.
4.5. Акселерація та ретардація
У процесі розвитку дитини спостерігається явище акселерації, що проявляється у прискоренні фізичних процесів, зокрема, росту, ваги, статевого дозрівання. Є декілька гіпотез виникнення цього явища.
Науковий інтерес становлять різні з них.
Геліогенна теорія пояснює прискорення фізичного розвитку дітей підвищенням впливу на їх організм променів сонця.
Теорія урбанізації пов‘язана з розвитком міст, куди мігрує все більше сільського населення. Умови життя в місті більш комфортні, що
і здійснює позитивний вплив на ріст організму.
Теорія гетерозії пояснює процес акселерації деяким стиранням соціальних, релігійних, національних і кастових меж, а звідси і поширення тенденції шлюбів між людьми різних національностей, навіть рас, що й породжує певні зміни, генетичні перетворення.
Теорія комфортності. Процес соціально-економічного розвитку в умовах науково-технічного прогресу характеризується поліпшенням умов економічного життя людей (харчування, побуту, медичного, обслуговування та ін.). Такі фактори не могли не здійснювати позитивного впливу на фізичний розвиток дітей.
Теорія опромінювання. Згідно з нею процеси розщеплення атомних ядер, атомна енергетика призвели до збільшення радіаційного фону на землі щодо природного. Радіація у помірно-допустимих дозах також позитивно впливає на прискорення біологічних процесів на клітинному рівні.
Для пояснення явища акселерації навряд чи можна надати перевагу одній з названих гіпотез. Очевидно, варто зважати ще й на
інші чинники.

89
Поряд з явищем акселерації протилежним у розвитку дитини є ретардація — відставання дітей у розвитку, що зумовлюється порушенням генетичного механізму спадковості, негативним впливом на процес розвитку, починаючи з моменту зародження, канцерогенних речовин, несприятливого екологічного середовища в цілому і зокрема перевищення природних норм радіаційного фону. Тут можна спостерігати відставання не лише у фізичному, але й у психічному розвитку.
Результати дослідження серед учнів від 7 до 17 років, зокрема, їх фізичного розвитку, проведені лабораторією гігієни дитинства
Українського наукового гігієнічного центру у 1996 році в багатьох містах України, у порівнянні з даними 1980-1985 рр. дали дещо несподівані результати.
З‘ясувалося, що темпи акселерації уповільнилися: на кілька кілограмів зменшилася маса тіла школярів, на
6-8 місяців уповільнилося статеве дозрівання дівчат. Ріст залишився на попередньому рівні. Темпи акселерації, на думку вчених, уповільнилися в усьому світі незалежно від рівня життя. Пояснюється це, насамперед, тим, що суспільство розвивається спіралеподібно.
Водночас, в Україні, як і в багатьох інших країнах, період 90-их років
ХХ ‒ початку ХХІ століття викликаний значним погіршенням соціально-економічної ситуації, внаслідок чого збільшилася кількість сімей так званого соціального ризику, в яких діти хронічно недоїдають
і відстають у розвитку.
Таблиця 1




















90
Запитання. Завдання:

Охарактеризуйте роль спадковості, середовища і виховання у формуванні особистості людини.

Чи здатне цілеспрямоване виховання повністю нейтралізувати вплив негативних факторів середовища на дитину?

Охарактеризуйте особливості впливу на виховання негативних факторів суспільного життя.

Які методи роботи з обдарованими учнями є найефективнішими?

Продумайте і складіть систему роботи над розвитком своїх здібностей.

Дайте визначення основних понять: "особистість", "розвиток особистості", "індивід", "формування особистості", "фактори розвитку", "задатки".

Назвіть основні фактори розвитку особистості. Проаналізуйте взаємовплив факторів розвитку особистості на її формування на різних вікових етапах.

Визначте рушійні сили процесу розвитку особистості. Наведіть конкретні приклади єдності та боротьби суперечностей у процесі розвитку.

Поясніть на прикладах залежність результатів виховання від взаємодії зовнішніх і внутрішніх факторів розвитку особистості.

Поясніть, чому індивід може стати особистістю тільки в людському суспільстві.

Інтерпретуйте схему "Розвиток особистості". На основі схеми виведіть визначення поняття "розвиток".

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ
1.
Що вивчає педагогіка?
а) Мистецтво впливу вихователя на поведінку вихованців. б) Закономірності розвитку дитини та визначає програму цього розвитку. в) Виховання людини відповідно до потреб суспільного розвитку. г) Закономірності, принципи, цілі, зміст, форми, методи, умови виховання, освіти та розвитку людини.
ґ) Закономірності продуктивної освіти людини.
2. Об’єктом педагогіки є:
а) Виховання, освіта, навчання особистості. б) Розвиток людини як особистості в процесі виховання, освіти і навчання. в) Виховання як цілеспрямований процес. г) Процес освіти відповідно до сучасних вимог суспільства.
ґ) Самовиховання, самоосвіта та саморозвиток особистості.
3. До якої групи включені основні категорії педагогіки?
а) Освіта, розвиток, здібності, спрямованість. б) Освіта, навчання, учитель, урок.

91 в) Методи, технології, засоби навчання. г) Виховання, саморозвиток, методи виховання.
ґ) Правильної відповіді немає.
4.
Сьогодні значно розширюються межі педагогіки як науки. Тому
є спроби знайти нове визначення цієї науки. Який термін найповніше
відображає нові «масштаби» науки про виховання, освіту та розвиток
людини?
а) Андрагогіка (від гр. Andros — чоловік й aho — веду) - наука про виховання дорослих людей. б) Антропогіка (від гр. Antropos — людина й aho — веду) — наука про людинознавство. в) Педагогіка (від гр. pais — дитина й aho — веду) — наука про дітоведення (дитинознавство).
5. Які дисципліни не входять в структуру педагогічних наукі
а) Шкільна педагогіка. б) Анатомія. в) Юридична педагогіка. г) Етнопедагогіка.
ґ) Теорія пізнання.
6.
Який рівень методології становлять загальні принципи
пізнання?
а) Філософський. б) Загальнонауковий. в) Конкретно-науковий. г) Технологічний.
7.
Який клас науково-педагогічних досліджень виконує окремі
теоретичні та практичні завдання, пов’язані з формуванням змісту
освіти і вихованні, розробкою педагогічних технологій, пов’язує науку
та практику; фундаментальні дослідження й розробки?
а) Фундаментальні дослідження. б) Прикладні дослідження. в) Розробки. г) Теоретичні дослідження.
ґ) Експериментальні дослідження.
8.
Який науковий підхід вимагає визначення явищ та процесів як
систем, що мають певну будову та свої закони функціонування?
а) Діяльнісний підхід. б) Особистісний підхід. в) Системний підхід. г) Аксіологічний підхід.
ґ) Культурологічний підхід.
9.
Сукупність елементів, зв’язків, відносин у конкретній сфері
педагогічного об'єкту; в якій існує проблема, що потребує вирішення,
є:

92 а) Об‘єктом дослідження. б) Предметом дослідження. в) Метою досл ідження. г) Гіпотезою дослідження.
ґ) Проблемою дослідження
10. Яке поняття не відноситься до методів педагогічних
досліджень?
а) Спостереження. б) Експеримент. в) Тест. г) Дискусія.
ґ) Анкетування.

Література:
1.
Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Н.П. Волкова .– К., 2001.– С.34-47.
2.
Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія /
В.М. Галузинський, М.Б. Євтух. – К.: Вища школа, 1995. – С. 16-
27.
3.
Загальна педагогіка:
Навчально-методичний посібник
/
Е.І. Федорчук. – Кам‘янець-Подільський: Видавець ПП Звалейко,
2007. – С. 47-54 4.
Костюк Г.С. Вікова психологія / Г.С. Костюк. – К.: Наукова думка, 1979. – С.27-29.
5.
Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навчальний посібник. 5-е видання доповнене і перероблене / Н.Є. Мойсеюк. – К., 2007. – С.52-86 6.
Педагогіка: Навчальний посібник / Галузяк В.Н., Сметанський М.І.,
Шахов В.І.– Вінниця: державна картографічна фабрика, 2006.–
С. 40 - 57.
7.
Подласый И.П. Педагогика. Новый курс. Учебник для студ. пед. вузов; В 2 кн. / И.П. Подласый. – М.: Владос, 1999. – С. 72-91 8.
Стельмахович М.Г. Народна педагогіка / М.Г. Стельмахович . –
К.: Рад.шк., 1985. –С.41-44.
9.
Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти / М.М. Фіцула. – К.:
Академвидав, 2007.– С.39-55.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал