Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка3/12
Дата конвертації30.11.2016
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Тема 3. Світова та вітчизняна школа і педагогіка
XX- початку XXI століття.

3.1. Загальні тенденції розвитку світової педагогіки на
початку ХХ століття
Нові досягнення науки і техніки, розширення масштабів вироб- ництва у кінці XIX – на початку XX ст. висунули нові вимоги до освітніх систем. Виробництво все більше і більше потребувало висококваліфікованих робітників, високоосвічених науково-технічних кадрів. Таку можливість забезпечував розвиток науково-технічного прогресу, який сприяв розширенню обсягів знань, умінь та навичок, а також розвиток психолого-педагогічної науки, яка давала можливість побудови на цій основі нових педагогічних концепцій.
Попередня педагогіка, яка базувалася на авторитарних методах виховання і навчання учня, сковуючи ініціативу та самостійність дитини, гальмувала розвиток творчої особистості, здатної до виконання складних нестандартних завдань в умовах нових соціально- економічних реалій. Це поступово привело до кризи традиційної педагогіки та появи низки нових педагогічних концепцій і їхнього втілення у педагогічну практику, що все у сукупності отримало назву реформаторської педагогіки, або нового виховання. До таких концепцій прийнято відносити: 1) теорію «громадянського виховання» і «трудової школи» (Георг Кершенштейнер, Роберт
Зейдель); 2) теорію "вільного виховання "(Елена Кей, Марія
Монтессорі); 3) експериментальну педагогіку (Ернст Мейман,
Вільгельм-Август Лай, Альфред Біне та ін.); 4) педагогічний прагматизм (Джон Дьюї); 5) теорію "нового виховання" і "нових шкіл"
"(Густав Вінкен, Селестен Френе. Сесіл Рейді та ін.); 6) теорію центрів
інтересів дитини (Овід Декролі); 7) функціональну педагогіку (Едуард
Клапаред, Альфред Ферр'єр); 8) теорію педагогічного напряму дидактичної художності (Фріц Гансберг, Генріх Шаррельман, Джон
Рескін та ін.); 9) теорію цілісного виховання Рудольфа ІІІтайнера–
Вольдорфська педагогіка; 10) сугестопедагогіку (А. Свядощ, Г.Лозанов.
И.Шварц).
Провідними ознаками нових педагогічних теорій стали намаган- ня наблизити процеси формування особистості до, з одного боку, на- зрілих потреб суспільства, а з другого, до потреб самої особистості.
Головним стало не збільшення обсягу знань за рахунок екстенсивних підходів до процесу навчання, а розвиток самодіяльності учнів та їх творчого потенціалу.
Заслугою експериментальної педагогіки були передусім точність і визначеність результатів, поданих у точних числах чи мірах, хоч не всі педагогічні дії чи вияви можна було охопити в межах експерименту, Експерементальна педагогіка потребувала всебічного

57 дослідження дитини, використовуючи здобутки біологічних наук і знань про дитину, стадії її розвитку. Як напрям експериментальної педагогіки на початку ХХст. у США сформувалася педологія – наука про цілісне вивчення дитини.
На той час у США і Англії широкого поширення набула педагогіка прагматизму – педагогіка дії, основоположником якої був американський філософ, психолог і педагог Джон Дьюї (1859-1952).
Сутність прагматизму полягає у визначені істинним усього, що дає користь. Відповідно до цієї концепції людина оцінює значущість користі почуттям власного задоволення. Основою концепції Дж. Дьюї
є ідея педоцентризму. Тому функцію педагога він вбачав у керівництві самостійною діяльністю дітей, у розвитку їх допитливості.
Таким чином, на початку ХХ століття у зарубіжній педагогіці сформувались педагогічні теорії, концепції, що стали основою подальшого реформування шкільної освіти і виховання на засадах гуманізму, обов‘язкового трудового навчання, урахування інтересів дитини як основи побудови навчальних програм та методики навчання, заохочення самостійності, творчості, ініціативи особистості у навчальному процесі.

3.2. Українська школа і педагогіка початку XX
століття
Початок XX ст. був відзначений поворотними соціально- політичними подіями, що змінили культурно-освітній фон України на користь української мови та української школи. Завдяки царським указам цього періоду разом з проголошенням свободи зборів, друку, слова, спілок з'явилася реальна можливість відродження національного шкільництва: у сфері науково-педагогічній, суто організаційній, соціально-педагогічній і т. ін.
Починаючи з 1905р., на території України з'являється мережа
"Просвіт". Перше громадське культурно-освітнє товариство такого типу з'явилося у Львові ще у 1898р. Вже за кілька років "Просвіти" заснувалися у Києві, Одесі, Катеринославі, Житомирі, Миколаєві та
інших містах. Постійну підтримку громади "Просвіт" отримували з боку українських парламентських груп у Державній Думі Російської
імперії, полеміка серед депутатів якої сьогодні дає можливість прослідкувати хід культурно-освітніх процесів на території України.
Основними
завданнями
діяльності
"Просвіт" були: а) розгортання мережі початкових шкіл; б) післяпочаткова освіта (для тих, хто закінчив українську школу та тих, хто отримав початкову освіту в інших навчальних закладах); в) загальноосвітня діяльність у широких масах населення, а саме: ознайомлення з історією та культурою України; виховання патріотизму, формування українського виховного ідеалу; налагодження видавничої справи, опікування

58 засобами масової інформації, бібліотеками; соціально-педагогічна, театрально-видовищна діяльність.
Для поширення своїх педагогічних ідей "Просвіти" провели у
Києві курси народних вчителів (1906), де було прийнято резолюцію про українську школу. Курс народної школи мав бути розширений до шести років (до цього, як правило, народна школа проводила одно ‒
трирічний курс навчання). Усе навчання має проводитися рідною мовою. Державна мова (тобто, російська) повинна вивчатися в старших класах як один з предметів навчання. В усіх середніх та вищих навчальних закладах України, на переконання товариства
«Просвіта», навчання також мусить вестися українською мовою. При цьому і передбачалось ввести у навчальні програми цих закладів вивчення української мови та літератури, історії та географії України.
Всеукраїнська спілка вчителів і діячів народної освіти (травень
1906 р.) повинна була стати основною структурно-організуючою одиницею в освітній сфері України, а в перспективі ‒ основою українського Міністерства освіти. Однак, Всеукраїнська Спілка вчителів під тиском реакції 1907 р. не змогла повноцінно працювати, а відновила свою діяльність тільки в добу Центральної Ради.
Слід зазначити, що діяльність "Просвіт" була нерозривно пов'язана з українознавчими процесами в середовищі духовенства,
частина якого активно відстоювала право українського народу вивчати біблійні тексти та молитви українською мовою. Так, почесним членом Кам'янець-Подільської "Просвіти" був місцевий
єпископ Парфеній. Він же став автором одного з перекладів на українську мову Святого Євангелія, ініціатором викладання в духовних навчальних закладах української літератури та історії
України.
На початку XX століття в Україні на питаннях освіти й виховання зосереджували свої зусилля майже всі діячі культури та мистецтва, літератури та науки: І.Я.Франко (1856-1916), Леся
Українка (1871-1913) тощо. Хоч ці представники мистецтва слова і не були безпосередньо педагогами, однак своєю творчістю впливали на розвиток педагогічної думки, обстоювали необхідність народної освіти.
І.Я.Франко, критикуючи політику уряду в галузі освіти, боровся за створення нових шкіл, які, будучи тісно пов‘язаними з життям та потребами народу, були спрямовані на всебічний розвиток особистості, опиралися на використання надбань педагогічної науки.
Важливим засобом виховання письменник вважав рідне слово, художню літературу, народну творчість.
Леся Українка у низці статей гостро критикувала систему освіти у царській Росії, порівнюючи її з величезною бастилією, у якій панує ―голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство‖. Видатна

59 поетеса наполягала на поширенні освіти серед народу, вважала за необхідне формувати у дитини риси громадянина-борця, починаючи із сімейного виховання.
М.С. Грушевський (1866-1934) – професор, видатний історик, публіцист, голова Центральної ради УНР, вивчення української історії він вважав могутнім засобом громадського виховання, важливим моральним елементом навчального процесу. Серед найважливіших потреб розвитку національного виховання є потреба в рідній мові, без якої народ ніколи не зможе вибитися на самостійну дорогу життя і залишатиметься лише пасинком серед чужих народів. При цьому навчання рідною мовою вчений вважав головним принципом організації народної освіти.
Таким чином, початок ХХ ст. ознаменував новий етап у розвитку мережі початкових шкіл та післяпочаткової освіти, поширенні освіти серед широких мас населення, ознайомленні з
історією та культурою України. Значна увага приділялась розвитку видавничої справи, поширенню серед народу засобів масової
інформації, створенню мережі бібліотек, організації театрально- видовищної діяльності тощо. Царські укази цього періоду, з проголошенням свободи друку, слова, спілок, поліпшили умови для відродження національного шкільництва, дали можливість для роз- гортання мережі „Просвіти" . Однак реакція 1907 р. перешкодила її діяльності. Спілка відновила свою діяльність у добу Центральної
Ради.
СИСТЕМА ОСВІТИ НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ
Початкова, вища початкова, загальна та професійна, середня
педагогічна освіта















60
3.3.
Національна школа і педагогіка в Українській Народній
Республіці (1917-1920)
Період між 1917-1919 рр. в історії педагогіки увійшов як другий етап розвитку національної школи і педагогіки в Україні. Це час великих можливостей національного становлення, зокрема, і у сфері освіти. Тимчасовий уряд від Лютневої революції 1917р. до проголошення І Універсалом Центральної Ради 10 червня 1917 р. автономії України освітнім питанням не приділяв уваги. Тому в розвитку освіти основну роль відігравали громадські організації, зокрема, Товариство шкільної освіти, яке у квітні 1917 року провело
Всеукраїнський з'їзд учителів.
З'їзд організаційно оформив
Всеукраїнську вчительську спілку та Головну шкільну раду, яка відала справами освіти. На вимогу цих організацій Тимчасовий російський уряд вимушений був визнати українську мову головною для вивчення у школі, а російську мову, хоч і обов'язковою, але другою.
У часи Центральної Ради (з 10 червня 1917 р. до 30 квітня
1918 p.), яка утворила Генеральний секретаріат освіти, проводилася
інтенсивна робота з українізації школи, що полягала в організації навчання українською мовою, запровадженні українознавчих предметів, підготовці навчальних посібників та підручників українською мовою, відкритті нових українських шкіл та реорганізації російських в українські, підготовці вчителів-українців тощо.
Українська школа ґрунтувалася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві усіх на безплатну освіту, обов'язковості та світськості освіти.
Від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15 грудня 1918 р. замість принципу децентралізації було запроваджено централізоване управління освітою, знизилася активність щодо українізації школи. У цей час створено Академію наук, а першим її президентом було обрано
Володимира Вернадського (1863–1945).
У часи Директорії (з грудня 1918 р. до середини листопада 1919 р.) були прийняті постанови щодо запровадження в Україні всенародного
і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління освітою, а також підготовле- но «Проект єдиної школи в Україні», який передбачав створення такої системи загальноосвітньої школи: молодша школа (4 роки), старша школа (4 роки), колегія (4 роки). Перших два ступені утворювали основну школу, а третій – середню. Директорія видала декрет про державну українську мову в УHP.
В Західноукраїнській Народній Республіці значна увага приділялась становленню національної школи. Передусім було створено Державний секретаріат освіти і віросповідань, законом «Про основні уладження шкільництва на західній області Української

61
Народної Республіки» передбачалося, що всі школи на цій території стають державними, а вчителі, які у них працюють, – державними урядовцями. Державною мовою в усіх державних школах було проголошено українську; неукраїнському населенню гарантувалося право на школи з навчанням рідною мовою. Однак історичні події не дали змоги зреалізувати ці ідеї.
Значний внесок у розвиток української педагогічної думки XX ст. зробили видатні педагоги І. Огієнко, С. Русова, Г. Ващенко.
Іван Огієнко (1881-1971) народився в м. Брусилів Житомирської області. Закінчив Київський університет, де згодом працював доцентом, професором. Добре знав і вивчав історію школи в Україні.
Написав низку підручників для українських шкіл: "Рідна мова"
(1917), "Рідне писання" (1918), "Українська граматика" (1918),
"Українські шкільні мотиви" (1921) та ін. Працював вчителем середньої школи та комерційного училища в м. Києві, приват-доцентом і професором в університетах Києва, Кам'янця- Подільського, Варшави,
Брно, деканом Колегії Святого Андрія Первозванного у Вінніпезі.
Однією з найвідоміших сучасному читачеві наукових праць
І.Огієнка є "Українська культура" (1918), де він постає як дослідник
історії освіти та культури України. Звертаючись до епохи українського
Відродження (ХVII-ХVIII ст.), вчений зробив висновок про культурно- освітнє посередництво України між Заходом і Сходом та про регенерацію української наукової думки у Російській імперії.
У 1918-1920рр. І.Огієнко керував Міністерством Освіти і
Віросповідань Української Народної Республіки та Кам'янець-
Подільським
Державним
Українським
Університетом.
За дорученням уряду Директорії він видав наказ про перехід на українську мову викладання в школах усіх типів; створив комісію з опрацювання українського правопису; видав постанову про запровадження обов'язкового безкоштовного навчання дітей шкільного віку. Головним у розвитку духовності української молоді І. Огієнко вважав християнську доброчесність, справедливість і працьовитість. Ці риси можливо виховати, на думку вченого, лише на основі рідномовного виховання і тільки в родині.
Таким чином, принциповими рисами педагогічних поглядів
І.Огієнка можна вважати: рідномовність, родинність, залучення християнських ідеалів. Згідно з цим, основними завданнями освітньо- виховного процесу в навчальних закладах України повинні бути: українізація всіх типів навчальних закладів; доступність і єдність навчання; створення системи підготовки національних педагогічних кадрів.
С.Ф.Русова (1856-1940) – перша жінка педагог-теоретик в
Україні. Разом із сестрою Марією в 1871 році створила в Києві перший

62
Фребелівський дитячий садок для простого люду з українською мовою навчання. Написала низку підручників: "Український буквар,"
"Початкова географія", "Перша читанка для дорослих для вечірніх та недільних шкіл", підручники французької мови та ін. Вона відстоювала необхідність розвитку національної школи, в якій би учні навчались рідною мовою, що забезпечувало б розвиток природних творчих задатків і здібностей дітей, допомагало б молодій людині стати на шлях самостійної, чесної, творчої праці; школи, яка відповідала б інтересам кожної дитини і всього українського народу.
На сторінках журналу «Світло» С.Русова широко представляє здобутки передової світової педагогічної думки, висвітлюючи педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо, Й. Г. Песталоцці, Ф. Фребеля,
JI. Толстого, П. Лесгафта, робить аналітичний огляд педагогічних журналів. Головну увагу дослідниця спрямовує на опрацювання суспільних, філософських і психолого-педагогічних засад, на які б мала спиратися національна система освіти і дошкільного виховання.
Найбільш плідний період у діяльності Софії Русової припадає на час її роботи в Центральній Раді в період УНР і пов'язаний з переїздами в
Кам'янець, Вінницю та інші міста. У той час вона разом з іншими діячами на державному рівні опрацьовувала й очолювала практичне здійснення програм розвитку національної системи освіти, підготовки національних педагогічних кадрів, організації педагогічних видань та
ін. У першому номері часопису «Вільна українська школа» від
Комісаріату освіти надрукувала програмну статтю «Націоналізація школи». Водночас готує й видає книжки, підручники: «Нова школа»,
«Перша читанка для дорослих для вечірніх та недільних шкіл»,
«Початкова географія та методика початкової географії», «Дошкільне виховання», «Позашкільна освіта», «Нова школа соціального виховання» та ін.
Перебуваючи в еміграції (1921 –1940), С.Русова працювала над підручниками і посібниками для студентів, майбутніх працівників дошкільних закладів, шкіл та дитячих притулків для українських дітей.
У Празі вийшли її книжки «Теорія педагогіки та основи психології»,
«Дидактика» та ін. На її думку, центральним у розв'язанні проблеми школи й освіти є питання про вчителя. У статті «До сучасного становища народного вчителя» вона стверджувала, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний у правовому та економічному становищі вчитель буде корисним і для учнів, і для їхніх батьків, і для суспільства. Софія Русова вважала, що школа й освіта повинні запозичувати прогресивні світові здобутки і водночас створювати власну систему навчання на національній основі, враховуючи перед- усім потреби свого краю, національні особливості та історичні традиції, зокрема традиції братських шкіл.

63
Один із творців української освітньо-виховної системи Григорій
Ващенко (1878–1967) до революції вчителював у різних середніх навчальних закладах. У 1917 р. викладав у Полтавському вчительському інституті, з 1918 р. був доцентом Українського
Полтавського університету, а з 1927 р. – його професором і завідувачем кафедри педагогіки. У 1933 р. Г. Ващенка звинуватили в буржуазному націоналізмі, звільнили з роботи, а його книгу «Загальні методи навчання» було вилучено з усіх бібліотек. Після війни він емігрував до
Німеччини, де став професором і завідувачем кафедри педагогіки у загальновідомому Українському вільному університеті в Мюнхені, а згодом ‒ ректором Української богословської академії в цьому ж місті.
Серед його основних наукових здобутків – підручник «Загальні методи навчання», праці «Система освіти в самостійній Україні»,
«Система навчання», «Організаційні форми навчання», «Виховний іде- ал», «Виховна роль мистецтва», «Засади естетичного виховання»,
«Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру» тощо. У своїх педагогічних працях Г. Ващенко обґрунтував українську національну систему освіти, головними елементами якої вважав її ідеалістичне світосприймання, що виключає більшовизм з його матеріалістичним атеїзмом; християнську мораль як основу родини і здорового су- спільства; високий рівень педагогічних наук, що у минулому мають світлі сторінки (письменство княжої доби, «Повчання дітям»
Володимира Мономаха, філософське вчення Григорія Сковороди, твори К. Ушинського тощо); організацію педагогічних досліджень та розбудову педагогічних станцій і лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні.
Г. Ващенко запропонував таку структуру системи освіти у вільній Україні: 1) передшкільне і шкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (від 3-х до 6-ти років);
2) початкова школа (6–14 років); 3) середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (14–18 років); 4) висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтва, консерваторія, військова академія (18 – 22-23 роки); 5) позашкільна освіта; 6)науково-дослідні установи: Академія наук, Академія педагогічних наук.
Для повноти виховного процесу, на думку вченого-педагога, повинен бути міцний зв'язок між школою і родиною, а також між школою, родиною і виховними молодіжними організаціями, які можуть сприяти вихованню волі, характеру, патріотизму та інших якостей особистості. Важливу роль в утвердженні моральних якостей людини він відводив релігійному вихованню і церкві. Виховним ідеалом має

64 бути заснований на християнській моралі та українській духовності християнський виховний ідеал як образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи підростаюче покоління.

3.4. Школа і педагогіка у Радянській Україні (20-80-і рр.
ХХ століття)
Остаточно радянська влада в Україні встановилася з грудня 1920 року. Спершу українські більшовики не мали чіткого плану розбудови системи освіти в Україні й усю свою діяльність спрямували на ліквідацію старої системи освіти, відокремлення школи від церкви, формування нового апарату управління освітою. Нову українську систему освіти вони намагалися будувати за російським зразком. У травні 1919 р. було видано «Положення про єдину трудову школу
УРСР», в основу якого було покладено чинне в Радянській Росії
«Положення про єдину трудову школу». Воно передбачало запровадження безплатного і спільного навчання дітей обох статей з восьми років; загальноосвітній і політехнічний характер освіти, заборону релігійного виховання; запровадження продуктивної праці дітей. Скасовувалися перевідні та випускні іспити, домашні завдання, п'ятибальна система оцінювання знань.
Хоч українська школа підпорядковувалася прийнятим на той час
єдиним принципам «Про єдність освітньої політики», але система освіти в Україні дещо відрізнялася. Якщо в Росії школа була політехнічною, то в Україні всі навчально-виховні заклади, поєднуючись з виробництвом, уже з першої ланки утворювали єдину систему професійної освіти; у Росії єдина трудова школа була дев'ятирічною, в Україні – семирічною; у Росії технікум був підготовчою ланкою до інституту, а в Україні – інститут і технікум вва- жалися рівноправними вищими навчальними закладами з тією різницею, що технікум випускав фахівців-інструкторів вузького профілю, а інститут – висококваліфікованих спеціалістів-практиків; на відміну від російської, українська система вилучала зі своєї схеми університети, перетворивши їх у 1920 р. на інститути народної освіти; підготовку вчених в Україні здійснювали академії та різні інститути те- оретичного знання. Усе це свідчило, що українська система освіти стояла нижче від російської, а освітня політика в Україні зберігала до
1930 р. певну незалежність.
У 1934 р. постановою «Про структуру початкової і середньої школи в СРСР» було відмінено всі типи шкіл і встановлено єдину систему освіти: початкова школа (1– 4 класи), неповна середня школа
(1–7 класи), середня школа (1–10 класи). Україна повернулася до університетів (першим у 1933 р. було відкрито Київський університет).
Статус технікуму було знижено до рівня середнього спеціального навчального закладу. У 1935 р. окремою партійною постановою

65 визначалися початок і кінець навчального року, тривалість уроку, запроваджувалися правила поведінки і єдина шкільна форма, єдині норми і п'ятибальна система оцінювання.
Відчутно збагатив світову педагогіку, передусім теорію виховання, Антон Семенович Макаренко (1888–1939). У 1920– 1927 pp. він очолював трудову колонію імені М. Горького під Полтавою для неповнолітніх правопорушників, а з 1927 по 1935 рік – комуну
ім. Дзержинського у Харкові, з 1935 р. працював заступником на- чальника відділу дитячих колоній НКВС, а з 1937 р. цілковито поринув у літературну та громадсько-педагогічну діяльність.
Основними характеристиками макаренківської педагогіки є діалектичне розрізнення методики навчання і методики виховання,
єдність вивчення дитини та її виховання, єдність виховання дітей і організації їхнього життя, поєднання вивчення основ наук з продуктивною працею учнів, науково організована система всіх впливів, посилення уваги до дитячого колективу. Мету виховання
А. Макаренко розумів як програму особистості, програму людського характеру («Методи виховання»). На його думку, у виховному процесі має бути загальна («стандартна») програма виховання й індивідуальна коректива до неї залежно від особистості конкретного учня.
Як автор теорії дитячого колективу, А. Макаренко розкрив основні його ознаки (наявність спільної соціально цінної мети; спільна діяльність, спрямована на досягнення цієї мети; відносини відповідальної залежності; наявність органів самоврядування); визначив стадії його розвитку, шляхи формування і методику використання виховних можливостей колективу.
Багато років, працюючи із специфічними дітьми і підлітками, він приділяв велику увагу їх розумовому вихованню, удосконаленню педагогічного процесу в школі, поліпшенню навчально-виховної роботи.
Серед моральних якостей, які необхідно сформувати в школярів,
А.С. Макаренко особливо важливим вважав виховання свідомої дисципліни, розглядаючи її в тісному зв'язку з вихованням волі, мужності й характеру. Він розробив також методику дисциплінування: пояснення, переконання, громадська думка, авторитет старших, особистий приклад педагогів і батьків, добрі традиції школи, чіткий режим і розпорядок у школі, різні форми заохочення і покарання (але в жодному разі не фізичні).
У своїй педагогічній теорії і практиці А.С. Макаренко багато уваги приділяв трудовому вихованню дітей і молоді, вважаючи трудову діяльність стрижнем системи виховання. На його погляд, праця матиме виховне значення лише за умови, що вона буде органічно пов'язаною з моральним, естетичним, політехнічним, фізичним та іншими аспектами виховання. У трудовому вихованні необхідно формувати в учнів любов до

66 праці, а також уміння і навички працювати. Виховний вплив праці можливий тільки за умови її посильности, результативності, осмисленості, колективності, педагогічної доцільності творчого характеру.
Великого значення А.С. Макаренко надавав естетичному вихованню учнів, вважаючи, що прагнення до прекрасного закладено в людині від природи. Засобами естетичного виховання він вважав красу природи, пісні, музику, образотворче мистецтво, художню літературу, кіно, театр, чистоту й охайність у всьому, розкішну шкільну садибу, приємне навколишнє оточення, естетичне оформлення класних кімнат, гарний одяг, взаємовідносини у колективі тощо.
У своїх творах («Педагогічна поема», «Прапори на баштах») яскраво показав значення фізичного виховання у всебічному розвитку особистості. Шляхами фізичного загартування він вважав створення відповідних санітарно-гігієнічних умов, дотримання правильного режиму життя, використання природних чинників, правильний режим харчування, добру організацію відпочинку, широку програму фізичного виховання (гімнастика, акробатика, теніс, волейбол, футбол, верхова їзда, парашутний спорт, стрілецька справа, лижний і водний спорт тощо).
Значну увагу А.С. Макаренко приділяв проблемам педагогічної майстерності. На його думку, педагог-вихователь повинен бути патріотом своєї батьківщини, мати добру загальноосвітню, професійну
і педагогічну підготовку, бути ініціативним, активним, енергійним і життєрадісним, гуманним і чуйним товаришем і другом, вимогливим до себе й вихованців, працювати творчо, уміти аналізувати свою роботу і вивчати досвід роботи товаришів; мати педагогічний такт. Для цього необхідно багато працювати над собою.
Великого значення надавав А. Макаренко вихованню дітей у сім'ї
(«Книга для батьків»). За його словами, необхідними умовами правильного виховання дітей є «повна сім'я» як виховний колектив; гарні взаємини між батьком і матір'ю, приклад батьків для дітей у всьому, правильні стосунки між батьками й дітьми, чіткий і суворий режим життя, правильно організована трудова діяльність членів сім'ї.
«Книга для батьків» є своєрідною енциклопедією сімейного виховання.
Творча спадщина А.С. Макаренка надзвичайно багатогранна.
Межі істинності його окремих педагогічних положень зумовлені відповідними історичними умовами та обставинами. Зважаючи на це, вони потребують творчого осмислення і, тим більше, творчого використання у сучасній педагогічній практиці.
Розвиток освіти, школи на західноукраїнських землях мали свої особливості. З 1939 p. у школах західних областей, з приєднанням до
України, відродилось викладання рідної мови, освіту було проголошено безкоштовною, запроваджено радянські навчальні плани, замість польської мови – російську. Перебудова школи на радянський

67 лад супроводжувалась її русифікацією (команди на уроках фізичної культури подавалися російською мовою, у роботі з дітьми використовувалися російськомовні пісні, вірші, ігри та ін.) та активним вилученням «націоналістичних елементів». Обов'язковим стало атеїстичне виховання. Все це зумовлювало збайдужіння учнів до національних питань.
Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти, які знищили 8 тис. і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень. Їх освітня політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та виховання в дусі покори німецькому режимові. З цією метою вони відкривали «народні школи» (4-класні), у яких навчали рахувати, розписуватися, читання вважалося зайвим. Про існування середніх та вищих шкіл на окупованій території не йшлося.
Дещо поблажливіше ставилися фашисти до населення Галичини.
Тут вони майже не нищили українських початкових шкіл, дозволяли навчання рідною мовою, у підручниках певною мірою відображалась українська культура, було запроваджено уроки релігії, але вже з третього класу обов'язковим було вивчення німецької мови.
У роки війни (1941–1945) радянське шкільництво в Україні спрямовувало зусилля передусім на збереження школи і перебудову її роботи відповідно до умов воєнного часу. Вже на початку війни було евакуйовано у східні райони дітей, вчителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні заклади разом зі студентами і викладачами.
Партизани відкривали «лісові школи», що працювали в надзвичайно складних умовах. З визволенням території України від окупантів почалася відбудова шкіл. Здійснювалося це в умовах розрухи, збільшення кількості безпритульних дітей, відсутності вчительських кадрів, приміщень для занять.
Під час війни було ухвалено важливі для розвитку шкільництва рішення: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (проіснувало до 1954 p.); з'явилися нові типи навчально-виховних закладів (школи робітничої і селянської молоді, суворівські та нахімовські училища); відкривалися дитячі будинки для дітей-сиріт; запроваджувалися обов'язкові випускні екзамени, нагородження випускників-відмінників золотою і срібною медалями тощо.
Після війни робота шкіл була відновлена на всій території України.
У 1949 р. здійснено перехід до загальної обов'язкової семирічної освіти, у 1956 р. засновано новий тип школи – школу-інтернат. У грудні 1958 р. було прийнято закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям та про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР», яким передбачався перехід на обов'язкову 8-річну освіту для дітей віком від 7 до 15–16 років; основний тип середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи з виробничим навчанням (11-річні: 8

68 класів + 3 роки для здобуття повної середньої освіти та професійної підготовки). З 1964 р. середня школа стала 10-річною. У 1966 р. скасовано обов'язкову професійну підготовку в загальноосвітніх школах. Починаючи з сьомого класу, запроваджувалися факультативні курси з окремих навчальних предметів. З 1972 р. відбувся перехід до обов'язкової середньої освіти.
Помітне місце в історії розвитку школи і педагогіки у період 50-
60-х років ХХ століття займає діяльність засновника гуманістичної, новаторської педагогіки, директора Павлиської середньої школи (1948–
1970), члена-кореспондента АПН СРСР Василя Олександровича
Сухомлинського(1918–1970). Він відомий як автор педагогічних праць
«Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін. Загалом він написав 41 монографію, понад 600 наукових статей. Його педагогічна спадщина зазнавала певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася.
Хоча він жив і творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та
ідей не змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку.
В.О.Сухомлинський досліджував проблеми розумового, морального, естетичного та фізичного виховання школярів, питання політехнічної освіти, теорії навчання, виховання дітей у сім'ї, самовиховання і самоосвіти, професійної майстерності вчителя, здійснення загального навчання та керівництва школою. Основні принципи педагогіки В.Сухомлинського: гуманізм, громадянськість, патріотизм. Ефективним засобом виховання патріотизму, людяності в системі В.Сухомлинського виступає культ Матері, оскільки педагог вважав, що той, хто вміє любити матір, буде любити й батьківщину, й людство. Діяльність Василя Олександровича була пов'язана з життям народу й сприяла тому, щоб виховання дітей проходило в дусі педагогіки співробітництва. У навчально-виховному процесі Василь
Олександрович широко використовував усну народну творчість, традиції, звичаї, обряди. У Павлиській школі практикувались різноманітні свята: трудові (свято Першого хліба, День першого снопа, свято Врожаю); родинно-сімейні (свято Матері, свято Весни, Перша квітка для матері); морально-етичні (свята різноманітних квітів, свято
Жайворонка, День невідомого героя тощо).
Одним із стрижневих аспектів педагогічної спадщини
В. О. Сухомлинського є гуманізм. Виховання гуманізму й людяності повинно стати одним із завдань діяльності школи і вчителя. Вони мають виявлятися в таких якостях і рисах особистості, як талант доброти, потреба в служінні людям, радість самовіддачі, лицарське ставлення до жінки. Школа повинна любити дитину, тоді й вона по-

69 любить школу. Без любові і поваги до учнів розмови про гуманність і людяність безпідставні.
Значне місце в педагогічній системі В. О. Сухомлинського відведено проблемам трудового виховання школярів. На його думку, учні мають брати участь у найрізноманітніших видах праці: навчальній
і продуктивній, короткотривалій і тривалій, платній і безплатній, ручній і механізованій, індивідуальній і колективній, у майстернях і в полі. У статті «Гармонія трьох начал» він писав: «Трудове виховання – це, образно кажучи, гармонія трьох понять: треба, важко і прекрасно».
Виховання особистості, за його переконаннями, неможливе поза дитячим колективом. Цінним є його положення про гармонію суспільних та індивідуальних потреб у структурі особистості, що розходилося
із радянською педагогікою, яка обстоювала підпорядкування особистих інтересів колективним, суспільним.
В. Сухомлинський наголошував: не підпорядкування, а гармонія
інтересів.
Професію вчителя він вважав особливою, близькою до науково- дослідної. Педагог має аналізувати факти, передбачати наслідки виховного впливу, інакше він перетвориться на ремісника. Він повинен любити дітей, відчувати радість від спілкування з ними, добре знати свій предмет, педагогіку і психологію, досконало володіти методикою викладання навчального предмета.
Ідеї та творчі пошуки В.О. Сухомлинського були новаторськими у радянській педагогіці. Самобутні думки видатного педагога, підкріплені практичною діяльністю, теоретичне узагальнення, послужили розвитку демократичних та гуманістичних основ у педагогіці.
У 1984 р. було прийнято основні напрями шкільної реформи, що передбачала підвищення якості освіти й виховання. Згодом було здійснено перехід на навчання дітей з 6-річного віку та на 11-річний термін шкільного навчання; змінювалася структура загальноосвітньої школи
(початкова – 1-4 класи, неповна середня – 1-9 класи, середня школа – 1-11 класи); зменшувалася наповнюваність 1- 9 класів до 30, 10-11 – до 25 учнів. Проте через економічну кризу в країні ці реформи загальмували.
Таким чином, розвиток освіти і педагогічної науки в Радянській
Україні можна умовно поділити на п‘ять основних етапів: перший (1919-
1930) ‒ від встановлення радянської влади до часу збереження українською освітою своєї відносної незалежності; другий (1930-1941) ‒ це період повної та остаточної уніфікації української освіти у відповідності з
єдиними державними вимогами СРСР; третій (1941-1945) ‒ час воєнного лихоліття; четвертий (1945-1949) ‒ пов'язаний з відбудовою системи освіти, нагромадженням можливостей для її подальшого розвитку; пятий
(1949-1991) ‒ пов'язаний із розвитком командно-адміністративної радянської педагогіки і поступовою втратою нею своїх позицій.


70
3.5. Освіта в Україні на сучасному етапі духовного і
національного відродження
З проголошенням незалежності України розпочався шостий етап розвитку вітчизняної школи та педагогічної думки. Система національної освіти в Україні отримала потужний імпульс для свого розвитку на національному культурно-історичному грунті. Сучасний розвиток системи освіти в Україні визначено Законом України «Про освіту», Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), Національною доктриною розвитку освіти України у ХХІ столітті та іншими державними документами.
Освіта в Україні грунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами. У сучасній школі суверенної України навчально-виховний процес спрямований на всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими кадрами.
Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті визначає стратегічні завдання реформування освіти в Українській державі: відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави, формування освіченої, творчої особистості; виведення освіти в Україні на рівень розвинутих країн світу через докорінне реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад.
Передбачається створення на рівноправній основі недержавних закладів освіти та глибокі демократичні перетворення у традиційних державних навчально-виховних закладах.
У ―Концепції національного виховання дітей та молоді у системі національної освіти‖ визначені пріоритетні напрями та шляхи забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації. В Україні, як і в інших країнах світу,
історично сформувалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу.
Сутнісні основи національного виховання визначаються ідеями національного світогляду, філософії, ідеології, засадами родинного виховання, народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що увібрали в себе надбання національної виховної мудрості.

71
Основною, найбільш важливою і необхідною ланкою реформування і оновлення освіти є загальна середня освіта, яка повинна забезпечувати максимальний розвиток дитини як особистості,
її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення. Українська держава гарантує молоді право на здобуття повної загальної середньої освіти і оплачує це. Повна загальна середня освіта в Україні є обов‘язковою і може здобуватися у різних типах закладів освіти: загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів, навчально-виховних комплексах, колегіумах, гімназіях та ліцеях.
Вищі заклади освіти здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеціаліст
– забезпечують технікуми, училища, інші заклади освіти першого рівня акредитації; бакалавр – забезпечують коледжі, інші заклади освіти другого рівня акредитації; спеціаліст, магістр – забезпечують вищі заклади третього і четвертого рівнів акредитації.
У галузі вищої освіти передбачається стратегічне завдання – перехід до гнучкої, ступеневої системи підготовки фахівців для підвищення освітнього і культурного рівня суспільства, піднесення вищої освіти в Україні на рівень досягнень найбільш розвинених країн світу через здійснення низки міжнародних проектів та інтеграції у
Європейський простір вищої освіти. Важливим засобом такої інтеграції стало приєднання України до Болонського процесу у травні 2005року.

3.6. Сучасні тенденції освіти і педагогічної науки у
розвинутих країнах
Людство переживає сьогодні тривалий та складний процес переходу від багатовікової індустріальної фази до науково- технічної.
Вносяться кардинальні зміни у сферу виробництва (використання нових видів енергії, невідомих раніше матеріалів та способів їх обробки, автоматизація та роботизація, комп'ютеризація виробничих процесів), корінним чином змінюється побут людей, їх соціальне та духовне життя.
Ці перетворення особливо помітні у високорозвинених країнах світу, що є лідерами у темпах НТП. Саме в цих країнах найбільш помітними є і зміни в структурі робочої сили. Провівне місце у сфері праці займає діяльність, що вимагає від людей підготовки в обсязі вищому від середньої школи (в США таких працівників більше, ніж

72 91%). У зв'язку з високим динамізмом виробництва особлива увага приділяється таким якостям працівників як професійна мобільність, вміння швидко переучуватися і набувати нових знань, психічна та фізична рівновага.
Новий етап у розвитку людської цивілізації суттєво змінює уявлення про формування людини, пріоритети її особистісних якостей, життєвих настанов, цінностей. Якісно нові вимоги висуваються до системи освіти, через яку вступає у життя практично все підростаюче покоління.
Прикладом цього виступають освітні системи найрозвиненіших країн, а саме: США, Великобританії, ФРН, Франції,
Японії.
Управління освітою в США традиційно є децентралізованим. Воно здійснюється на рівні штатів. Значні права у вирішенні шкільних питань надані містам, навчальним округам, яких у країні нараховується близько
15 тисяч. Дошкільне виховання здійснюється в дитячих яслах (до З років) і садках (від 3 до 5 років). Система дошкільних закладів включає приватні, державні та кооперативні установи, що суттєво відрізняються між собою метою, організацією та програмою діяльності. Провідною метою закладів дошкільного виховання є підготовка до школи. Для дітей, які позбавлені такої можливості у дитячих установах або в домашніх умовах, здійснюється урядова програма "Хед старт" (початковий старт), що передбачає набуття початкових освітніх навичок за допомогою телевізійних навчальних програм.
Шкільне навчання починається з 6-7 років і здійснюється у дванадцятирічній загальноосвітній пколі, що має таку структуру: початкова школа (1-6 класи), середня школа (7-9 класи), старша середня школа (10-12 класи), тобто діє схема "6+3+3". У деяких штатах
(малонаселених) існує структура "6+6", тобто, початкова та об'єднана середня школа, або "8+4".
У країні існують як державні загальноосвітні школи, так. і приватні, більшість з яких є конфесійними (такі, що організовуються релігійними общинами) (71%).
На всіх етапах шкільного навчання в американській школі відсутні
єдині навчальні програми, підручники. Кожен навчальний округ розробляє свої рекомендації щодо навчального часу, друкує програми з окремих предметів, займається також і фінансуванням шкіл. З молодшої середньої школи починається диференціація навчання згідно з рівнем здібностей та бажання учнів.
Система вищої освіти в США включає два сектори: приватний та державний. Більшість вузів – приватні, однак в них навчається лише 23% від загальної кількості студентів. До вищих, за американськими стандартами, відносять будь-який навчальний заклад, що йде за школою:

73 одно-, дво- та трирічні технічні інститути, дворічні коледжі гуманітарних наук, незалежні (автономні від університетів) професійні школи, учительські коледжі, школи мистецтв, семінарії, університети, політехнічні та технологічні інститути.
За рівнем освіти всі вони об'єднані у три категорії: дворічні коледжі; коледжі гуманітарних та природничих наук і професійні школи; аспірантські та вищі професійні школи, коледжі та університети.
Метою вищої школи США є підготовка спеціалістів, здатних систематично мислити, робити вірні оціночні судження, застосовувати творчу уяву. Основний акцент робиться не на обсязі, а на фундаментальності навчання, на знаннях спеціалістами концепцій розвитку певних галузей науки і техніки, на формування у них навичок подальшої самоосвіти.
Сучасний розвиток освітньої системи Великої Британії
визначається Законом про реформу освіти 1988 р. Управління системою освіти в масштабах країни здійснює Міністерство освіти та науки, але традиційно місцеві органи та керівництво шкіл продовжують визначати суттєві сторони шкільного життя: навчальні плани, програми, підручники, режим роботи тощо.
Початковою ланкою освітньої системи є дошкільне виховання.
Ним охоплено майже 100% дітей. Шкільне навчання починається з 5 років у школі для малюків, є максимально наближеним до домашніх
ігрових умов. Від 7 до 11 років діти навчаються у початковій школі.
Середня школа є обов'язковою до 15 років. Існує кілька типів середніх шкіл: граматична, об'єднана, сучасна, технологічна, Крім того, існують
елітні приватні школи інтернатного типу з роздільною системою навчання.
У країні нараховується понад 850 вищих навчальних закладів (43 університети, 159 педагогічних коледжів, 30 політехнічних інститутів тощо). Усі вони державні. Найпрестижнішими серед університетів є
Оксфорд (1168) та Кембридж (1269), які разом іноді називаються
Оксбридж. 65% їх студентів є випускниками елітних приватних шкіл.
Курс університетського навчання продовжується у Великобританії, як правило, 3 роки. Навчальний рік поділяється на 3 триместри. Основними формами організації навчання є лекції, семінари, дискусії, тьюторські заняття, заняття невеликої групи студентів з одним наставником упродовж усього вузівського періоду.
Сучасна система освіти ФРН являє собою єдину структуру від дошкільних закладів до освіти дорослих. Вона включає такі ланки:
1.
Дошкільне виховання (елементарний ступінь), що здійснюється у дитячих садках (переважно приватних), нульових класах та шкільних дитячих садках.

74 2.
Початкова освіта, здійснюється у 4-річних початкових школах.
3.
Перша ступінь середньої освіти включає різні типи шкіл: основну школу (5-9 класи), реальну школу (5-10 класи), гімназію (5-10 класи), загальну школу (5-10 класи) та профшколи нижчої ланки.
4.
Другий ступінь середньої освіти – повна середня освіта: 11- 13 класи гімназій різних типів, профшколи підвищеного типу, ПТУ, що готують до вступу у вуз з певної спеціальності.
5.
Освіта дорослих.
6.
Вища освіта.
Диференціація навчання починається з 5 класу, найбільш інтенсивно вона здійснюється у старших класах: на профілюючі предмети відводиться третина навчального часу. З 11 класу гімназисти мають право вільного вибору форм та змісту навчання.
На сучасному етапі до вищих навчальних закладів ФРН приймають всіх, хто успішно склав екзамени на атестат зрілості.
Традиційною особливістю організації навчального процесу є академічна свобода: студент самостійно визначає для себе зміст освіти та тривалість навчання. Важлива роль належить індивідуалізації навчання. Від 50 до 70% обсягу навчальної роботи відводиться на самостійну роботу студентів.
Система освіти Франції характеризується високим рівнем централізації: навчальні плани та програми, розпорядок шкільного життя, призначення та звільнення педагогічного персоналу детально регламентується урядовими циркулярами та інструкціями.
Навчальними закладами керує Міністерство національної освіти.
Територія країни поділена на 19 академій (навчальних округів), які включають декілька департаментів. Система народної освіти Франції складається із закладів дошкільного виховання, загальноосвітньої школи, професійно-технічної та вищої освіти.
Професійно-технічну освіту отримують у ліцеях професійного навчання. Існують ліцеї промислового та сільськогосподарського профілів.
Випускникам видається свідоцтво про професійну підготовку до однієї із
250 спеціальностей. Якщо учень досяг 16-річного віку, він може залишити ліцей і оволодівати професією в центрі учнівства, де після 2 років навчання видається свідоцтво про професійну придатність за профілем того чи
іншого сектора економіки.
Вища освіта у Франції має дуже давню історію. Паризький університет існує з 1150 р., Сорбонна – з 1200 р. Нині в країні існує 250 вищих навчальних закладів, із них 77 – університетів (65 з яких – державні). Університети складають провідну ланку системи вищої освіти, в них навчається 88% студентів.
Система освіти, що діє сьогодні в Японії, була створена після другої світової війни за безпосередньою участю американських спеціалістів, тому

75 за своєю структурою вона практично повністю копіює американську: 6- річна початкова, 3-річна молодша середня, 3-річна старша середня школа,
2-4-річні коледжі та університети.
На відміну від європейського та американського, японський навчальний рік починається 1 квітня і закінчується 31 березня. Він є найдовшим серед навчальних років у розвинених країнах.
Професійно-технічна освіта здійснюється у професійних школах двох типів: а) технічні коледжі для тих, хто закінчив молодшу середню школу
(термін навчання 5 років); б) молодші коледжі для випускників старших класів середніх шкіл
(термін навчання 3 роки). У країні нараховується близько 800 професійних шкіл, з яких більшість (96%) приватні.
Вища освіта здобувається в університетах та інститутах. Після 4-х років навчання випускники отримують ступінь бакалавра і можуть продовжити навчання у магістратурах та докторантурах вузів. 75% японських студентів навчаються в приватних вузах, але значення державних у підготовці інтелектуального потенціалу нації є значно вагомішим, оскільки саме в них навчається абсолютна більшість студентів природничого, технічного, медичного, педагогічного, сільсько- господарського профілів, майбутніх магістрів та докторів наук. У державних вузах значно кращими є умови навчання та викладацький корпус. У другій половині XX століття з'явилась значна кількість спеціальних жіночих вузів. Але відсоток дівчат серед студентів продовжує залишатись незначним.
Таким чином, на початку XXI століття освітня сфера найрозвиненіших країн світу кардинально змінюється. Здійснюється
інформатизація навчального процесу, відкриваються нові його напрямки
(дистанційне навчання, використання системи Інтернет та ін.). Освітні реформи набули глобального характеру, стали важливою складовою соціальної політики держав. НТП, участь в системі глобальної економіки висувають комплекс спільних вимог до освітніх структур різних країн, що сприяє їх уніфікації, інтернаціоналізації. Однак і зараз система освіти кожної країни відображає особливості її соціально-економічного розвитку і політичної структури, специфіку культурно-історичних і власне педагогічних традицій.
Запитання та завдання:

Визначте основні етапи розвитку вітчизняної школи та педагогічної думки в Україні у XX столітті.

Що є спільного у плануванні змісту середньої освіти УНР і сьогодення?

76

Яким чином творчість митців слова І.Франка та Л.Українки пов'язана з педагогічними проблемами їх часу?

Що є спільного у виховному ідеалі Г. Ващенка і сучасним його трактуванням?

Який внесок у розвиток вітчизняної освіти зробили такі її діячі як:
Т. Лубенець, І. Огієнко, С. Русова?

Чому досвід діяльності в освіті 20-х років названо етапом
«комуністичного національного відродження»?

Які відміності в розвитку освіти на західноукраїнських землях та українських землях, що входили до складу СРСР у 20-30- х рр. ХХ ст.?

Доведіть, які напрямки досвіду А. Макаренка у вихованні є неперевершеними?

Що в ідеї трудового виховання А. Макаренка є нового, а що, на жаль є таким, що знівелювало себе?

Виділіть основні елементи педагогічної системи В. Сухомлинського?

Доведіть, що у 60-ті роки ХХ ст. досить відчутною є тенденція пожвавлення діяльності у галузі освіти.

Чому у 70-80-х роках ХХ ст. школа і педагогіка в УРСР набуває ознак застою?

Назвіть основні шляхи реформування освіти на сучасному етапі розвитку української державності.

В чому полягає зміст освітніх реформ у розвинутих країнах світу в кінці
ХХ століття?
Література
1.
Вища освіта і Болонський процес: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Дмитриченко М.Ф., Хорошун Б.І., Язвінська О.М., Данчук В.Д. –
К., Б.В. 2006. – С. 5-116.
2.
Волкова Н.П. Педагогіка. Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Н.П. Волкова. – К.: Видавничий центр „Академії‖, 2003. –
С.
519-529.
3.
Державна національна програма „Освіта" („Україна XXI століття") //
Освіта. – 1993. – 3 верес.
4.
Зайченко І.В. Історія педагогіки. У двох книгах. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / І.В. Зайченко. – К.: Видавничий Дім „Слово‖,
2010. – С.543-602 5.
Закон України „Про освіту" // Голос України. – 1996. – 25 квіт.
6.
Концепція національного виховання // Освіта. – 1996. – 7 серп.
7.
Концепція середньої загальноосвітньої школи України // Інформа- ційний збірник Міністерства освіти. – 1992. – №№ 1-2.

77 8.
Левківський М.В. Історія педагогіки. Видання 2-е, доповнене.
Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 98-116,
253-324 9.
Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української школи і педагогіки: Навч. посіб. / За ред. О.О.Любара. –
К., КОО, 2003. – С. 402-430.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал