Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів




Сторінка2/12
Дата конвертації30.11.2016
Розмір5.01 Kb.
ТипНавчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Тема 2. Становлeння і розвиток світової і
вітчизняної педагогічної думки з найдавніших часів
до XIX століття
2.1. Освіта і виховання в Давньому світі
Практика виховання своїм корінням сягає сивої давнини.
З'явилось виховання разом з першими людьми. Дітей виховували без будь-якої педагогіки, навіть не підозрюючи про її існування. Наука про виховання сформувалась значно пізніше, аніж, скажімо, геометрія, астрономія, фізика та багато інших наук. Педагогіка за своїми ознаками належить до тих галузей наукових знань, які розвиваються. Але педагогіка, як і психологія, страждає від своєї надмірної
"практичності", тобто, короткого шляху впровадження теоретичних знань у практику. Первинні узагальнення й емпіричні відомості, висновки життєвого досвіду інколи помилково вважаються теорією та подаються як теоретичні постулати, апробовані на практиці. Але це ‒ лише джерела розвитку теорії і не можуть бути теорією.
Відомо, що першопричиною виникнення всіх наук є потреби життя. Суспільство прогресує або регресує залежно від того, як проходить виховання та навчання підростаючого покоління. Отож, поступово виникає необхідність в педагогічних знаннях, які базувалися б не на емпіричних, суб'єктивних уявленнях людей, а на узагальненні типового, характерного, тобто, знаннях об'єктивних, наукових.
В найбільш розвинутих державах стародавнього світу – Китаї,
Індії, Єгипті, Греції, Римі – були здійснені перші спроби узагальнення досвіду виховання. Але, як відомо, всі знання про природу, людину, суспільство акумулювались тоді в філософії, в ній же були зроблені й перші педагогічні узагальнення.
Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. Найвидатнішим її представником був Демокріт (460-370рр. до н.е.). Його крилатий вислів «Природа і виховання подібні. А саме: виховання перебудовує людину і, перетворюючи, створює природу» наповнений глибоким змістом. Теоретиками педагогіки були відомі грецькі філософи Сократ (469-399 рр. до н.е.), його учень Платон (427-
347 рр. до н.е. ), а також Арістотель (384-322рр. до н.е.). Своєрідним підсумком розвитку грецько-римської педагогічної думки стала праця римського філософа та оратора Марка Квінтіліана (35-96 до н.е.) "Про виховання оратора"(12 книг). Згідно з вченням Квінтіліана, кожна людина обдарована природою, тупих дітей немає, вони лише природою наділені різною мірою. За умови поєднання природних даних і виховання майже кожен може стати оратором. Мета виховання – підготовка освіченого оратора, здатного вести активне громадське життя.

28
У Давній Греції, що складалася з невеликих рабовласницьких міст-держав, найбільш оригінальна система виховання існувала в
Спарті – головному місті Лаконії і в Афінах – головному місті Аттіки.
Спільним в обох системах було те, що вони призначалися для виховання заможного повноправного населення в дусі зневажливого ставлення до фізичної праці й до людей праці (неповноправного населення й рабів). У Спарті виховання мало військово-фізичний характер. Його головним завданням була підготовка мужнього, фізично розвиненого, здорового, загартованого й витривалого воїна – захисника земельної аристократії. Афінська система виховання дещо відрізнялася від спартанської. Туг виховання мало індивідуальний характер. Афіни прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного розвитку. Метою виховання була гармонійно розвинена особистість.
Система виховання у Давньому Римі склалася в VI - І ст. до н.е.
Для дітей бідноти тут існували елементарні приватні школи (читання, письмо, лічба); для дітей привілейованих верств – граматичні школи, в яких учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику, елементи історії та літератури. В школах обох типів навчалися тільки хлопчики. В останні століття республіканського Риму діяли школи риторів, у яких дітей знаті готували до державної діяльності.

2.2. Розвиток педагогічних знань у середні віки та
епоху Відродження
У Середньовіччі (V - поч. ХVст.) педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античних часів. Навчання та виховання дітей було зосереджено в руках церкви, головною метою якої була підготовка духовенства. Педагогічні ідеї були пронизані церковною догматикою. Панувала схоластика – система мислення, яка полягала в застосуванні законів формальної логіки для обґрунтування релігії.
Розвиваючи витонченість розуму, схоластичне навчання водночас придушувало самостійність мислення. В перший період середніх віків у
Західній Європі навчання здійснювалось у школах трьох типів: монастирській, соборній, або кафедральній, приходській. У цих школах навчали катехізним методом (учні запам'ятовували відповіді на запитання, не замислюючись над їх змістом), застосовували тілесні покарання. Кращі учні монастирських і соборних шкіл вивчали сім вільних мистецтв, що поділялися на тривіум, (граматика, риторика, діалектика) та квадривіум
(арифметика., геометрія, астрономія, музика).
Діти світських феодалів здобували лицарське виховання, для дітей купців та ремісників відкривались цехові школи, а виховання дітей селян мало виключно практичний характер.
Епоха Відродження була покликана до життя появою у надрах феодального суспільства паростків капіталістичного способу виробництва,

29 розвитком мануфактури і торгівлі, зростанням міст і як результату – зародженням нового класу – буржуазії, що потребувало нової людини, нових методів та зразків її виховання. Нова епоха ставила своїм завданням формування нової людини, тобто, гармонійно розвиненої особистістості, яка б крім фізичної досконалості і високої духовності володіла знанням математики, механіки, астрономії, природознавства, географії тощо.
В епоху Відродження провідне місце зайняла нова ідейна течія – гуманізм, яка була спрямована проти сколастики, середньовічного аскетизму та повернення до античних ідеалів. На перше місце гуманізм ставив культ людини, увагу до її запитів і потреб. Якщо в середновічній школі панувало релігійне виховання, то в школах нової епохи велику увагу приділяли естетичному та фізичному вихованню, вивченню латинської та грецької мов, математики, астрономії, механіки, природознавства, географії, літератури.
Зміни відбувались також у кількісному вияві: відкривалися нові університети, латинські школи (типу: колегіуми, гімназії), державні та приватні школи для дівчат, у яких навчались переважно вихідці із заможних сімей.
Епоха Відродження сформувала багато педагогів-гуманістів, мислителів, що проголошували гуманістичні цінності. Серед них Еразм
Роттердамський (1466-1536), Вітторіно де Фельтре (1378-1446), Томас Мор
(1478-1535), Франсуа Рабле (1494-1553), Мішель Монтень (1533-1592),
Томаззо Кампанелла (1568-1639) та інші.
Проте висунуті гуманістами прогресивні вимоги до розвитку освіти стосувалися обмеженого кола людей – соціальної верхівки суспільства.
Представники гуманістичної ідеології залишали поза своєю увагою освітні
інтереси широких верств населення – селянства, ремісників, вважаючи їх головним заняттям фізичну працю.
2.3. Школа і освіта Київської Русі
Традиції національного виховання зароджувалися одночасно із формуванням слов'янської народності. Виникненню писемності й шкіл у східних слов'ян сприяли такі чинники: становлення феодального способу виробництва і давньоруської держави; зростання міст як центрів економічного, культурного і політичного життя; потреба князів у кваліфікованому державному апараті, здатному вести облік данини, земельних угідь, записувати історичні події, складати державні акти, здійснювати єдину правову політику і дипломатичні зв'язки з іншими країнами; проникнення на Русь із Візантії християнства, з Болгарії – кирило-мефодіївської писемної традиції тощо. З прийняттям християнства були закладені історичні основи виникнення перших шкіл і переходу до "книжного вчення". Сутність поняття "книжне вчення" розкрив В.Д. Греков, підкресливши, що це не просто навчання

30 грамоти, а школи, де викладались класичні тоді в Європі 7 "вільних мистецтв".
В XI столітті, періоду розквіту Київської Русі, система шкіл була представлена такими основними типами: школа "книжного вчення"; монастирська школа; школа грамоти; кормильство.
У школах «книжного вчення» навчали за книгами, викладалася також діалектика, риторика, граматика, арифметика, а це розширювало рамки пізнання і можливості освіти. Вони готували своїх вихованців до діяльності в різних сферах державного, культурного та церковного життя.
В 1037 р. при Софіївському соборі князь Ярослав Мудрий засновує двірцеву школу підвищеного типу, відкривши при ній велику бібліотеку.
В 1068 р. ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив тут Студійний Статут, запозичений у Константинопольському монастирі. Цим самим було започатковано створення монастирських шкіл для навчання грамоти монахів. Процес навчання завершувався самостійним читанням релігійних книг. З цією метою в обов'язок
ігуменів входило створення бібліотек для читання. У період з X по XII ст. відкривається чимало монастирських шкіл. У Києві їх було 17, в
Чернігові – 4, Переяславі – 4, Смоленську – 5, Полоцьку – 3, Галичі – З,
Владимирі – 5, Ростові – 2, Суздалі – 4, Новгороді – 20 та 10 в
Новгородських землях. Судячи з життя святих ХІ-ХІІІ ст., сутність виховання в монастирських школах полягала в наставленні монахів, в утриманні, терпінні, смиренні, тілесній безпристрасливності, покірливості.
Школи грамоти відкриваються з кінця ХІ - початку XII ст. Під поняттям "навчання грамоти" розуміли навчання дітей читанню, письму, лічбі і хоровому співу. Форма організації навчання була
індивідуально-груповою. Контингент школярів невеликий – 8 - 10 чоловік. Навчальний рік починався з дня першого снігопаду і закінчувався навесні з появою зелені. За обсягом знань "навчання грамоти" було рівнозначне елементарній початковій освіті.
Утримувалися школи грамоти на Русі за кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступні. Мережа шкіл обмежувалась лише містами, оскільки у село письменність проникала повільно.
У Київській Русі мала місце така форма домашнього виховання дітей феодальної знаті як кормильство. Київські князі підбирали кормильців з числа воєвод, знатних бояр, що жили в окремих волостях.
Малолітній княжич відправлявся в інше місто не лише на кормлення, але й на князювання в область, що входила до складу володінь батька.
Тому кормильці виступали і як наставники, і як регенти, що управляли за своїх малолітніх вихованців тими містами і землями, які княжичі отримували від батька. Розсилались княжичі дуже рано: іноді у віці 5-7

31 років. В обов'язки кормильця входило розумове, моральне і військово- фізичне виховання, раннє залучення княжича до державних справ, військового і політичного життя.
Починаючи з XIII ст. князі заміняють кормильців дядьками. Ця зміна виражала тенденцію княжої влади спочатку обмежити, а потім остаточно знищити небезпечну політичну силу – кормильців. Дядько повинен бути високоосвіченою людиною. Вони ставали домашніми учителями в сім'ях князів. Княжичі опановували іноземні мови
(грецьку, латинь), риторику, діалектику, військову справу тощо.
Про розвиток освіти дбає і державна влада. Із запровадженням християнства, з метою зміцнення молодої феодальної держави і князівської влади київським князем Володимиром була відкрита перша двірцева школа – державний навчальний заклад, що утримувався за кошти князівської казни. Школа Володимира Святославовича включала сім вільних мистецтв: граматика, риторика, діалектика, геометрія, арифметика, астрономія та музика. У школі виховувались діти київської знаті (300 осіб), з яких добирались кадри для державного управління, дипломатичної діяльності, розвитку культури. Спочатку двірцева школа містилась при княжому палаці, а згодом – при новозбудованій церкві Богородиці (988-996 рр.), яка більш відома під назвою Десятинної. За рівнем освіти цей навчальний заклад наближався до освітніх установ Візантійської імперії.
Освіта поступово поширювалась і в інших містах. Так, у 1030 р. у
Новгороді Ярослав Мудрий відкрив школу на 300 дітей. За часів
Ярослава Мудрого у стінах Софії Київської (1037 р.) було засновано велику бібліотеку, майстерню-скрипторій, де перекладалися та переписувалися книжки. У школі вивчали такі предмети, як граматику, арифметику, риторику, піїтику, географію, юриспунденцію, богослов'я,
іноземні мови, філософію, космогонію та інші. Так, вітчизняну історію та географію вивчали на основі "Повісті временних літ", юриспунденцію – за "Правдою Руською". При вивченні всесвітньої
історії користувалися "Хроніками" Георгія Амартала, Іоанна Молали,
Зонара тощо. Навчальним посібником з граматики слугувала "Книга
Осмичастка" про частини мови.
В XI ст. набула розвитку жіноча освіта. У Києві при
Андріївському монастирі відкрилося перше в Європі жіноче училище.
Низка джерел засвідчують високу освіченість жінок, насамперед у князівських верхах. Це піднімало престиж київського двору серед монархів Європи і тому не випадково, наприклад, Ярослав Мудрий через своїх високоосвічених дочок був названий тестем Європи (Анна – дружина французького короля Генріха, Єлизавета – норвезького короля
Гарольда, Анастасія – угорського короля Анджея).
Одночасно з появою письменності на Русі починають своє
існування перші навчальні посібники для оволодіння грамотою –

32 азбуки. Іх поява закономірна: без азбуки неможливе саме навчання.
.Найшвидше перші навчальні посібники не були книгою. Вони могли писатися на бересті (такі приклади зустрічаються серед новгородських берестяних грамот), на листі пергаменту або паперу. Вже у ранніх азбуках, реконструйованих на основі опосередкованих даних, весь матеріал був підпорядкований природним принципам: послідовність і доступність викладу, перехід від простого до складного.
В основі навчання читанню упродовж всього середньовіччя лежав метод складання букв. Навчання читанню, письму в Древній Русі не було єдиним процесом – спочатку навчали письму, а потім читанню.
Навчальними книгами були Часослов, Псалтир.
З XII ст. на Русі був відомий буквоскладальний метод. Роль перших текстів виконували акровірші – невеликі молитви, перші рядки яких починалися з чергових букв азбуки. Арифметичні операції
(нумерація, подвоєння, роздвоєння, додавання, віднімання, множення, ділення) здійснювалися учнями за допомогою пальців, суглобів, дощечок розділених на смуги, на яких пересувались камінчики, кості, кубики з нанесеними точками, палички.
Важливими джерелами, що свідчать про особливості виховання, навчання у Київській Русі, були літературні твори митрополита
Іларіона «Слово про закон і благодать», Нестора «Чтение о жизни и погублении…Бориса и Глеба», «Повісті врем‘яних літ», посланнях і проповідях Климента Смолятича, Кирила Турівського, «Молінні»
Данила Заточника та ін. Це були перші пам'ятки педагогічної думки. У цих творах простежується релігійно-моральна програма формування особистості, самоусвідомлення народу.
До пам'яток давньоруської літератури і педагогічної думки належить «Повчання Володимира Мономаха»(1117р.) Це був перший педагогічний твір, що є вищим досягненням педагогічної думки
Київської Русі. У ньому Володимир Мономах уперше обґрунтував необхідність зв'язку освіти з потребами життя особистості та її діяльністю. Особливу увагу він звертав на необхідність виховання у дітей ініціативи і працелюбства, поваги до старших, ролі прикладу старших у вихованні, особливо батьків, постійно вчитися, виявляти самостійність у навчанні та ін. У "Повчанні дітям" Володимир
Мономах закликає молодь дотримуватись правил та норм поведінки, любити Батьківщину, гуманно ставитись до людей, бути наполегливим, старанним, правдивим і чесним.
Важливо, що за часів князювання Мономаха у Київській Русі вперше з'являються громадські форми опіки над дітьми-сиротами.
Першою було усиновлення бездітними родинами сиріт за рішенням церковної ради певного населеного пункту. Другою варто вважати організацію невеликих сиротинців (божедомок) на 8-10 дітей при окремих церквах.

33
Історичне значення досягнень педагогічної думки Київської Русі, полягає в тому, що вони стали основою для подальшого розвитку школи і педагогіки українського, російського і білоруського народів.
2.4.
Культура й освіта періоду українського
Відродження (XVI - середини XVIII століття)
Період XIV ст. - середини XVI ст. характеризувався подоланням феодальної роздробленості, з одного боку, та перебуванням південно- західних земель України у складі Польщі, Литви, Угорщини і Молдавії, посиленням феодального і релігійного гніту, з іншого боку, що негативно позначилось на розвитку української освіти і культури. З другої половини XVI - до середини XVII ст. – почався період швидкого розвитку ремесел і торгівлі, що мало вплив на посилення ролі міст як економічних і культурних центрів. При цьому зростала національна самосвідомість народу, посилювалась антифеодальна і визвольна боротьба народних мас. Ці процеси мали важливий вплив на формування української народності та утвердження системи виховання.
Втративши свою могутність у боротьбі з монголо-татарською навалою, Київська Русь стали здобиччю литовських, польських і угорських феодалів. Уже з середини XV століття українське вільне життя припинилося і почалася боротьба проти литовських князів на релігійній основі, оскільки литовці прийняли католицьку віру від поляків, що стало початком нещадного соціального, релігійного, культурного гноблення українців.
Значного удару при цьому зазнала також і освіта, яка була поставлена в нерівні умови із освітою в польських закладах, де вона була більш доступною, вигідною й престижною. Це призвело до того, що до польських шкіл, університетів вступало чимало дітей української знаті, заможного міщанства, де вони отримували антиукраїнське виховання. Українське селянство та незаможне міщанство намагались дотримуватися своєї віри, як запоруки збереження національності.
Вони вчили своїх дітей у церковних школах або у мандрівних дяків.
Підручниками в цих школах були церковні книги ‒ "Часослов",
"Псалтир" та "Апостол". Як і раніше,найвизначніша література зберігалася при монастирях, хоча вітчизняна майже не з'являлося.
Відрив української знаті від основної маси населення, виродження православного духовенства спричинили гальмування процесу розвитку української освіти і культури. Як результат – відсутність в Україні середньої і вищої освіти. Полонізація українського народу набула великого поширення, але саме колоніальний гніт і сприяв пробудженню національної свідомості українців.

34
Період першого національного відродження України у ХVІ-
ХVІІ ст. розпочався з організації міських братств, створюваних православними міщанами та шляхтою, духовними особами і козаками, які мали своїм завданням розвиток громадянської свідомості, здобуття та охорону прав народу. Усі прогресивно налаштовані мешканці добре розуміли, що благородній меті найкраще слугуватиме освіта, тобто школа.
6 жовтня 1596 р. відбувся Берестейський собор, результатом якого стало підписання унії з Римом, що дозволило зберегти в умовах латинізації та полонізації східний обряд, пробудити національну свідомість українців, захистити українську мову, створити умови для появи національної інтелігенції. Ця унія дала народові національну церкву, національні уніатські школи. Уніатські школи орієнтувалися на західну педагогіку і давали для того часу непогані знання; навчання проводилося рідною мовою.
Певний вплив на формування освітньої справи в Україні у той час мала епоха Відродження, що породила гуманізм і Реформацію, послаблюючи цим самим позиції Ватикану в Західній Європі. На зламі
ХVІ-ХVІІ століть в українському шкільництві відбувались значні зміни. Під впливом західних течій – гуманізму, реформації та єзуїтської школи пробуджувалось прагнення до вищої освіти, потреба підняти рівень знань. Коли тогочасні прогресивні українські діячі розмірковували над причинами занепаду української культури й держави, то початок лиха вбачали в тому, що не було добрих шкіл.
Наприкінці XVI ст. в містах України на базі ремісничих цехів почали виникати національно-релігійні об'єднання міщан – братства, що створювали свої школи. Перша така школа виникла 1585 року у
Львові, а на початку XVII ст. ‒ у більшості міст України.
В 1615 р. була організована Київська братська школа. В організації школи взяли участь відомі вчені, письменники, книговидавці, що були членами братства.
Восени 1631 р. у Києві виникла ще одна школа – Лаврська, її засновником якої був архімандрит Києво-Печерської лаври Петро
Могила. Лаврська школа проіснувала недовго. Київське братство рішуче виступало за її об‘єднання з братською. Об‘єднана школа почала діяти у вересні 1632 року на території братської школи і під наглядом братства. Велику роль у її розвитку відіграв Петро Могила – високоосвічена людина, видатний просвітник. Так було зроблено новий крок на шляху становлення вищої освіти в Україні.
На початку XVII ст. мережа братських шкіл стала досить густою, особливо на західних землях. Перемишль, Рогатин, Галич, Городок,
Комарно, Замость, Холм, Люблін, Бересть, Пінськ, Луцьк, Кам'янець на
Поділлі – всі ці міста заснували в себе грецько-слов'янські школи. За змістом і рівнем освіти це були середні школи, що забезпечували

35 досить високу на той час загальну освіту, і не поступалися школам
Західної Європи. За організацією ж навчання і розпорядком шкільного життя братські школи перевершували західноєвропейську школу того часу. У більшості братських шкіл стала встановлюватися класно- урочна система занять. Незважаючи на те, що не всі братські школи показали життєздатність й довговічність, вони високо підняли рівень нашого культурного життя: у них формувалось перше покоління української інтелігенції.
Першими національними закладами вищого типу стали
Острозька школа-академія і Києво-Могилянська академія. Школу- академію в Острозі відкрив князь К.Острозький на власні кошти у 1576 р., її називали "тримовним ліцеєм", або слов'яно-греко-латинською академією. Навчалися тут і діти шляхти, і селянські діти. Щоб досягти вищого рівня школи, князь Острозький запросив до неї видатних українських та іноземних вчених, що підняли школу до рівня академії і розгорнули широку письменницьку та наукову діяльність. Першим ректором Острозької школи був Г.Смотрицький, відомий у той час письменник. Випусниками цієї школи були М.Смотрицький,
П.Конашевич- Сагайдачний, І.Борецький, Д.Самозванець та ін. Тут працював у 1577 р. першодрукар І.Федоров. До програми навчання
Острозької школи входили слов'янська, грецька, польська, латинська мови, граматики цих мов, риторика, діалектика, астрономія, богослов'я.
Вихованці цього закладу вважалися досить освіченими людьми. З друкарні Острозької школи вийшли у світ перша повна Острозька
Біблія (1581), перша граматика церковнослов'янської мови, три видання "Часослова" та цілий ряд полемічної літератури на захист православної віри. Навіть прихильники католицизму називали Острозьку школу "колегіумом", оскільки вона не обмежувалась вивченням "вільних мистецтв" і брала до уваги вищі студії, особливо богослов'я.
Другим вищим закладом освіти стала Кисво-Могилянська колегія, яка згодом набула статусу академії. До неї приймали осіб різних станів та етносів, тут навчалися українці, поляки, росіяни, чехи, білоруси, словени та ін. Академія мала вісім класів: у чотирьох нижчих класах студенти вивчали читання, граматику, катехизис, арифметику, музику; у двох середніх – поезію і риторику; у двох старших класах – філософію і богослов'я. Складовою частиною навчального процесу тут були щосуботні повторення матеріалу за тиждень, виконання різноманітних домашніх завдань та іспити (тричі на рік). Навчальний рік розбивався на триместри, між якими були короткі канікули
(рекреації).
Наприкінці XV – початку XVI ст. в Україні виникло і сформувалося козацтво як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення, посилення кріпосницького гніту. Під могутнім захистом козацьких

36 збройних сил в Україні існували різні типи навчальних закладів. Поряд з академіями, братськими, дяківськими, церковними монастирськими школами, колегіумами працювали народні професійні школи мистецтв
і ремесл (кобзарства, гончарства, бортництва та ін.) та козацькі, січові школи на території Січі, земель Війська Запорізького, на Гетьманщині.
Осередком освіти XVII ст. був, звичайно, Київ, але такі школи
існували і в Чернігові, Новгород-Сіверську, Почаєві, Батурині та інших містах. Козацькі школи діяли у полкових і сотенних містах і містечках
України. На території Лівобережної України до другої половини XVII ст. діяв адміністративно-територіальний полковий устрій на чолі з генеральною старшиною (гетьманом). За даними ревізійних книг, у семи полках Лівобережжя було 866 полкових шкіл: у Ніжинському –
217, Лубенському – 172, Чернігівському – 154, Переяславському – 119,
Полтавському – 98, Прилуцькому – 69, Миргородському – 37.
Ці школи існували на кошти батьків. Дітей навчали читати, писати, рахувати та ін. Виховання було переважно релігійним. У
Лубенському і Чернігівському полках діти старшин і заможних козаків навчалися грамоти та військової справи у парафіяльних школах або при сотенних і полкових канцеляріях.
Козацькі школи забезпечували дітям лише початкові знання, які були доступними і задовольняли на той час скромні потреби трудового люду в освіті. Проте це було єдине джерело, де жевріла рідна мова, правда про історію свого краю, зберігалися і примножувалися народні звичаї, традиції тощо. У січовій школі було зреалізовано принцип гармонійного виховання людини, оскільки одночасно із загальноосвітніми предметами багато уваги приділялося психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків.
Козацька молодь систематично розвивала свої природні задатки, вдосконалювала тіло й душу в іграх, танцях, хороводах, різних видах змагань і боротьбі. Підлітки і юнаки охоче брали приклад з дорослих, які відчували психологічний комфорт завдяки тому, що однаковою мірою турбувалися про свій інтелектуальний, моральний, духовний і фізичний розвиток. Усе це створювало в них настрій внутрішнього задоволення, хорошого самопочуття, сприяло єдності слова і діла, думки і вчинку, гармонії душі й тіла.
Молодь на Січі виховувалась на демократичних засадах. Усі мали рівні права та обов'язки. Найвищими якостями вважалися патріотизм, готовність віддати життя за волю і свободу України, чесність, самодисципліна, взаємодопомога. Існувало побратимство: хлопчики, що браталися, клялись один одному у вірності та дружбі, християнській любові до кінця життя.
У 1652 році Богдан Хмельницький видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл з підготовки кобзарів, лірників
і взяв їх під свою опіку. Це були перші школи в Україні, які давали

37 елементарну музичну освіту дітям. Учителями були козаки-кобзарі, які вже за віком або з інших причин не могли досконало володіти зброєю.
Підготовка кобзарів та лірників мала велике значення для Війська
Запорізького, оскільки вони піднімали козаків на бій з ворогом і прославляли їх подвиги.
Наступ католицизму, що посилювався з року в рік, розорення і занепад ряду православних культурних осередків змусили просвітників
України шукати захисту і підтримки в надійному місці. Таким місцем виявився Київ. Основними культурно-освітніми центрами Києва на початку XVII ст. стає Києво-Могилянська академія та осередок учених при Києво-Печерській Лаврі, якій судилося відіграти важливу роль в
історії вітчизняної освіти, науки, культури. За рівнем навчання вона не поступалася західноєвропейським університетам, довгий час була першим і єдиним вищим навчальним закладом України, Росії, Білорусії
і південних слов'ян. Незважаючи на всі труднощі, Києво-Могилянська академія впевнено розвивалася як вищий навчальний заклад і невдовзі стала відомим в усій Європі центром освіти, науки, культури. Зберігши традиції українських братських шкіл, вона у той же час своєю структурою, обсягом і змістом навчальних програм відповідала вимогам, що ставилися перед європейською вищою школою.
На зразок Києво-Могилянської колегії (академії), були створені колегії в Новгород-Сіверському, Чернігові, Харкові, Полтаві й
Переяславі, в яких навчалися діти не лише духовенства й козацької старшини, а й міщан, козаків і селян.
Особливо відомим у середині XVIII ст. стає Харківський
колегіум. У Харківському колегіумі навчалися діти усіх верств населення. У колегіумі постійно переглядався зміст освіти, вводилися нові предмети для задоволення потреб у знаннях українського дворянства. Так, з 1765 р. започатковане вивчення французької та німецької мов, поглиблюється курс математики. Вивчається інженерна справа, геодезія тощо. Проводиться загальнокультурна й естетична підготовка (література, музика, живопис, архітектура). Якщо на першому етапі навчальний процес у Харківському колегіуму здійснювався за зразком колегіуму Київського (граматика, поетика, риторика, філософія, богослов'я), то у другій пол. XVIII ст. він був перетворений за зразком планів Московського університету
(математика, інженерна справа, геодезія, історія, географія, теологія, право, медицина).
У першій половині XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській
Україні, що входили до складу Росії, рівень освіти був відносно високим. У полках Лівобережжя існували полкові початкові школи,
які відкривало саме населення за власні кошти.

38
На запорізьких землях функціонували, як і у попередньому столітті, січова школа, школа при Самарській фортеці – монастирі і 16
парафіяльних шкіл при церквах.
Особливо варто відзначити діяльність Головної Січової школи
(1754-1768). За характером навчання вона прирівнювалася до кращих братських шкіл. Тут вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу.
У 1738 р. в м. Глухові була відкрита школа співаків, у якій готували виконавців для Петербурзької придворної капели. Тут навчалося по 20 учнів. Вони вивчали нотну грамоту, гру на скрипці, гуслях, бандурі. Також з ними проводились хорові заняття. Щорічно 10 випускників направлялися до придворного хору, оркестру. Проіснувала співацька школа понад 40 років.
З посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Україною автономії (1775 р.) та зруйнуванням Січі полкові і запорізькі школи перестали існувати.
Розвиткові освіти і школи в Україні цього періоду сприяла діяльність мандрівних дяків. Діяльність мандрівних дяків мала місце на Лівобережній Україні до 1786 р., в якому "мандри" були заборонені.
З цією метою проведено перепис усіх церковних шкіл і вчителів у них.
За реформою 1786 р. ці школи або закривалися, або перетворювалися у парафіяльні. Згідно зі шкільним Статутом 1786 р. в Україні почали відкриватися малі (у повітових містах) і головні (у губернських містах)
народні училища. Головні (або чотирикласні) училища передбачали 6- річний термін, а малі (або двокласні) – 4-річний термін навчання. У
1783 р. були засновані перші училища у Києві й Чернігові. На початок
1801 р. в українських губерніях Російської імперії було 8 головних і 17 малих училищ.
У XVIII ст. здійснювалася поступова заборона українського слова.
У 1720 р. Петро І своїм указом заборонив друкування українських книжок. Згодом російська мова за наполяганням царату стає мовою викладання у всіх навчальних закладах. У 1769 р. Синод наказав вилучити всю літературу, написану українською мовою. За Катерини II для України настали ще тяжчі часи. Українська автономія була знищена, козацтво замінили гусарськими полками, козацька старшина отримала права російського дворянства, а селян-землеробів (які раніше були вільними) закріпачили. Українська старшина намагалася наслідувати іноземне виховання, доручаючи виховувати дітей гувернерам (французам або німцям).
Підкреслюючи свою показну турботу про освіту, Катерина II все робила, аби затримати її розвиток. Так, багато мандрівних дяків, за її розпорядженням, направляли на військову службу. Інші змушені були обрати постійне місце проживання і потрапили у кріпосну залежність.
Посилення кріпосного права не лише затримало поширення освіти, а й

39 призвело до знищення вже існуючих шкіл. У 1789 р. були закриті всі українські школи і заборонено викладання українською мовою в усіх навчальних закладах.
У 1817 р. Києво-Могилянська академія була закрита. Кращі традиції православної вищої школи України перейняв у 1834 р.
Київський університет. Протягом 200-літнього періоду своєї діяльності
Київська академія була визначним освітнім і науковим центром.
На Правобережній Україні та в Східній Галичині, де панувала польська шляхта, подекуди існували "дяківські школи". Для покатоличення української людності насаджувалися уніатські школи, а також школи духовних орденів – василіан, єзуїтів. У 1789 р. на
Правобережній Україні було дві окружні школи з семирічним терміном навчанням, 14 підокружних шкіл з шестирічним терміном навчання. На
Буковині за часів панування Туреччини шкіл майже не було. На
Закарпатті існувало кілька церковно-уніатських шкіл, в яких навчали грамоти. У 1744 р. в м. Мукачеві була відкрита богословська школа, а в
1766 р. були засновані початкові школи, пізніше – в Тячеві та Вишкові.
Існували також Ужгородська гімназія (1646), реформаторська колегія
(1540) і католицька гімназія в Мармарош – Сигеті (1730). У 80 рр.
XVIII ст. в Ужгороді було відкрито "нормальну школу", при якій з 1793 р. існувала вчительська семінарія. Всі ці школи були центрами денаціоналізації українського народу Закарпаття, їх змад'яризування і покатоличення. Наприкінці XVIII ст. обов'язковою мовою навчання в школах Закарпаття стала угорська. Потребу в освіті рідною мовою закарпатські українці задовольняли приватним навчанням своїх дітей.

2.5. Розвиток освіти і педагогічної думки у країнах Західної
Європи XVII - XIX століття
Вихід на європейську суспільну арену нового, економічно могутнього класу – буржуазії у XVII - XVIII ст. зумовив певні зміни в
європейській педагогічній думці та її втіленні в освіті й шкільництві.
Під закликами до оздоровлення суспільства швидко міцніючого новонародженого класу буржуазії розгорталася боротьба проти привілеїв дворянства та духовенства. Освіта і виховання розглядалися у ній як вагома політична сила.
У XVII ст. педагогіка виокремилась у самостійну науку, залишаючись невід'ємною частиною філософії, оскільки вони обидві займаються вивченням людини, її буття та розвитку. Виокремлення педагогіки з філософії і оформлення в наукову систему пов'язане з
ім'ям великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670).
Вважаючи людину частиною природи, Я.А. Коменський зазначав, що її виховання має враховувати закони природи, тобто бути природовідповідним. Цей принцип став методологічною засадою трактування ним процесу навчання і виховання та побудови шкільної

40 системи. Вчений обгрунтував вікову періодизацію, виділивши чотири періоди, кожен з яких триває шість років: дитинство, отроцтво, юність, зрілість.
Я.А. Коменського вважають батьком дидактики. Його відома праця "Велика дидактика" – одна з перших науково-педагогічних праць. Ця книга не втратила актуальності й сьогодні. Запропоновані
Я.А. Коменським принципи, методи та форми навчання стали основою його педагогічної системи. Процес навчання, на думку автора, повинен будуватися у відповідності з моральними та індивідуальними особливостями учнів.
Вчений увів поняття навчального року з поділом його на чверті та канікули, запровадив перевідні іспити в кінці року, різні види контролю й перевірки успішності учнів. Він вважав, що навчання в школах потрібно починати в один день і час, одночасно навчати невелику кількість учнів і переводити їх з одного класу до іншого.
Відвідувати школу повинні хлопчики й дівчатка всіх станів.
Я.А.Коменський розробив навчальну програму, розподіливши зміст навчання за роками. Такі відомі праці педагога як "Материнська школа", "Відкриті двері до мов і всіх наук", "Видимий світ у малюнках", "Про культуру природних обдарувань", "Правила поведінки дітей" стали основою забезпечення наступності навчання і виховання, у яких визначався зміст, організація, методи виховання дітей в сім`ї та обов`язки батьків.
Творча спадщина Я.А. Коменського мала велике значення для розвитку педагогіки і шкільної практики у наступні століття. Він справив великий вплив на розвиток педагогічної теорії та практики у всьому світі. З метою поліпшення шкільної справи його запрошували у різні країни Європи (Великобританію, Голандію, Угощину, Швецію та
ін.), а підручники були перекладені на багато мов світу, деякі з них понад півтора століття були зразками для підготовки навчальної літератури іншими відомими педагогами.
Епоха, що тривала з кінця XVII до кінця XIX ст. дістала назву
Просвітництва. Ця потужна течія, зародившись в Англії, охопила всю
Європу, поступово розповсюджуючись „ушир", захоплюючи все нові народи і просочуючись „углиб‖, тобто, пронизуючи своїм впливом різні верстви суспільства.Чимало сучасників цієї епохи відвертаються від церкви і релігії, вважаючи їх ворогами науки і проявом неуцтва.
Прогрес починають пов'язувати з розповсюдженням освіти, знань, культури, у той час, коли у Середньовіччі він асоціювався з розповсюдженням християнства. Освічені люди починають жити в ім'я вдосконалення загальної культури, будучи впевненими, що кожній духовно розвинутій особистості слід присвятити себе одній із сфер – науці, освіті, мистецтву чи політиці.
Учений, мислитель, філософ стають об'єктами поклоніння, їх оточують увагою, запрошують до

41 великосвітських салонів, нерідко
„прощаючи" недворянське походження, як наприклад, філософу-просвітителю Франсуа Вольтеру чи „збурювачу умів" Жан-Жаку Руссо.
У широкому вирі Просвітництва визначне місце належить таким представникам педагогічної та філософської думки, як Джои Локк,
Клод-Анлріан Гельвецій, Дені Дідро, Жан-Жак Руссо.
Характерною рисою зарубіжної педагогіки Нового Часу є активний розвиток педагогічної теорії. Джон Локк (1632-1704) у своєму творі «Думки про виховання» обгрунтував принципи виховання джентльмена – людини, впевненої в собі, з певними діловими рисами, манерами, твердими моральними переконаннями, яка має здоровий дух у здоровому тілі. Дітям бідних верств населення він не приділяв уваги.
Народившись у сім'ї адвоката, майбутній просвітитель початкову освіту здобув вдома. Закінчив Вестмікстсрську граматичну школу,
Оксфордський університет, де ознайомився з працями філософів
Ф.Бекона, Т.Гоббса, Р.Декарта. В різні роки тривалий час працював у ньому тьютором (наставником студентів), викладав грецьку мову, риторику, етику. З 1667 р. поселившись у Лондоні, Дж.Локк виконував місію домашнього лікаря і вихователя у сім'ї графа, відомого політич- ного діяча Шефстбері.
Педагогічний досвід, нагромаджений після викладання в університеті та виконання обов'язків домашнього вихователя, дозволив йому сформувати власну систему поглядів на виховання
«джентельмена». Програма включала розумове, фізичне, трудове та моральне виховання. Організація його планувалася в сім‘ї, а не у школі.
Основні форми – прогулянки, відвідування церкви, громадських місць.
Методи – приклад, вправи, виховні ситуації, бесіди, заохочення, покарання.
Новаторство Дж.Локка як педагога, який створював «найлегші та найкоротші методи» для реалізації нового соціального, історично зумовленого замовлення, полягало в тому, що він розглядав процес становлення й виховання людини як єдність фізичного, психічного і розумового її розвитку. «Думки про виховання» Дж.Локка відіграли вагому роль у розвитку педагогіки не лише в Англії, але й в усій
Європі. Своїми філософськими і педагогічними працями він впливав на французьких просвітителів.
Рішучу боротьбу з догматизмом, схоластикою та вербалізмом в педагогіці вели французькі матеріалісти та просвітники XVIII ст.:
Д.Дідро (1713-1784), К.Гельвецій (1715-1771), П.Гольбах (1723-1789) і особливо Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), автор теорії "вільного виховання".
Як і інші французькі просвітителі, він дотримувався думки про те, що засобами освіти і виховання можна перебудувати світ. В основі виховання за Ж. Ж. Руссо повинен лежати принцип «природовідповідності», тобто слідування за законами природи, згідно з якими: а) кожному віковому

42 періоду повині відповідати особливі форми виховання і навчання; б) виховання має бути трудовим і сприяти розвитку самодіяльності та
ініціативи учнів; в) інтелектуальному вихованню повинні передувати вправи для розвитку фізичних сил і органів чуття вихованців.
У системі виховання велика увага приділялась особистості дитини. Він прагнув показати, що правильне виховання є засобом розв‘язання корінних соціальних проблем. Лише шляхом виховання можна перебудувати світ. Влада і багатство створили нерівність, людина втратила свободу і стала зіпсованою, а зіпсоване суспільство сприяє створенню зіпсованих людей. Тому дитину слід виховувати поза суспільством відповідно з природою, тобто, природовідповідно, дотримуючись при цьому законів розвитку організму дитини та її здібностей.
Педагогічні погляди Ж.Ж. Руссо мали подальший вплив на розвиток європейської та світової педагогічної думки. Згодом, уже в першій половині XIX ст., окремі напрями народжених французькою революцією ідей, пов'язаних з освітою та вихованням, реалізовувалися в освітніх системах різних європейських країн, дали поштовх для творчої думки багатьох педагогів і вчених.
Демократичні ідеї французьких просвітників визначили творчість видатного швейцарського педагога Йогана Генріха Песталоцці (1746-
1827), який запропонував прогресивну теорію навчання і морального виховання учнів, обгрунтував проблему поєднання навчання з продуктивною працею і розглядав трудове виховання у нерозривному взаємозв‘язку з моральним. Такий зв‘язок показаний ним у романі
«Лінгард і Гертруда», коли під час роботи дітей (прядіння) Гертруда навчала їх читати і рахувати, тобто діти спочатку працюють, а потім навчаються.
Моральне виховання дітей педагог розглядав у нерозривній
єдності з релігійним, відводячи першочергову роль сімї, передусім матері, а успішний фізичний розвиток він вважав успішним під час військових вправ, ігор, стройових занять, туристичних походів, екскурсій тощо.
Особливий вплив на подальший розвиток педагогічної теорії та практики справила розроблена Й. Г. Песталоцці ідея розвиваючого шкільного навчання. Його реформаторська діяльність була спрямована на те, щоб виховання не тільки давало певні елементарні відомості, а й ураховувало індивідуальність дитини, пробуджувало і зміцнювало її духовні сили, готувало свідомих громадян.
Йоган Фрідріх Гербарт (1776-1841), відомий німецький філософ, психолог і педагог, зробив значні теоретичні узагальнення в галузі психології навчання та виховання. Педагогічні ідеї отримали розвиток у таких його книгах: «Загальна педагогіка, виведена з цілей виховання»

43
(1806), «Посібник психології» (1816), «Листи про додаток психології до педагогіки» (1831), «Нарис лекцій із педагогіки» (1835).
Мета виховання, на думку Й. Ф. Гербарта, полягає у формуванні доброчесних людей, здатних пристосовуватися до існуючого ладу і підкорятися йому. Процес виховання він поділив на три розділи: управління, навчання, моральне виховання.
Управління має своїм завданням підтримування порядку у процесі самого виховання. Воно покликане приглушити «дику метушливість, яка, на думку Гербарта, властива дітям. Основні засоби управління: порада, нагляд, накази, заборони, покарання ( у тому числі й тілесні), авторитет і любов як допоміжні засоби.
Навчання педагог вважав основним засобом виховання, ввівши у науковий обіг термін виховуюче навчання.
Він розробив теорію ступенів навчання, згідно з якою процес навчання проходить через заглиблення у виучуваний матеріал і заглиблення учня у самого себе (усвідомлення). Звідси і чотири ступені навчання: 1) ясність 2) асоціація 3) система 4) метод.
До засобів морального виховання Й. Ф. Гербарт відносив:
1) установлення меж поведінки для дітей засобами управління;
2) створення для дитини таких умов, за яких вона навіть із власного досвіда зрозуміє, що «непослух веде до важких переживань»;
3) установлення чітких правил поведінки; 4) підтримка в душі вихованця «спокою і ясності», які виключають «сумніви щодо
істинності; 5) «хвилювання» в душі дитини через схвалення і заперечення; 6) настанови вихованця разом із вказівками на його опущення, виправляння.
Педагогічні ідеї Гербарта у другій половині ХІХ- на початку ХХ століття набули поширення в усіх країнах Західної Європи. Він мав багато послідовників, які розвинули і оформили його ідеї в окремий педагогічний напрям-гербертіянство.
Видатний німецький педагог Фрідріх Адольф Вільгельм
Дістервег (1790-1886), "учитель німецьких учителів", займався вивченням протиріч, які притаманні всім педагогічним процесам. Він є автором 20 підручників для народної школи і методичних видань, двотомної праці «Керівництво до освіти німецьких вчителів», редактором журналу «Педагогічний щорічник».
Метою виховання А. Дістервег вважав підготовку гуманних та свідомих людей, що має
ґрунтуватися на принципах природовідповідності, культуровідповідності та самодіяльності.
Процес навчання, на його думку, повинен включати дидактичні принципи та правила, що стосується учня. Він сформулював 33 правила, згідно з якими навчання має розвивати природні сили і задатки дітей. Головне завдання навчання А. Дістервег вбачав у стимулюванні пізнавальних нахилів дитини, у збудженні розумової

44 активності учнів, що лежить в основі дидактики розвивального навчання. Серед методів навчання він пропонував реалізувати ті, які активізують думку учнів, їх самодіяльність і творчість. Головним з них, на переконання педагога, є евристичний, суть якого не в повідомленні учням готових знань, а підведення їх до знань у процесі бесіди.
А. Дістервег ставив високі вимоги до особистості вчителя.
Учитель на його переконання, повинен досконало знати свій предмет, любити свою професію і дітей, бути рішучим, енергійним, мати тверду волю і характер, вести дітей уперед, мати громадянську мужність і власні переконання, постійно самовдосконалюватись, бути носієм високих моральних якостей, взірцем для своїх вихованців.

2.6. Розвиток вітчизняної школи та педагогічної думки
впродовж другої половини ХVІІІ-ХІХ століть

Упродовж другої половини ХVІІІ століття українські землі в основному входили до складу двох імперій – Російської (близько 80 % території) та Австро-Угорської. Це призвело до набуття українською освітою рис уніфікованих імперських систем освіти. Особливо жорсткою щодо української освіти та народного шкільництва була політика царського уряду. Впровадження кріпосного права, відбирання земельних маєтностей в українських монастирів, переконаність правлячих кіл у тому, що кріпакам не потрібна ніяка освіта, призвело до того, що, якщо у 1768 р. одна школа була на 746 жителів України, то в 1876 р. – на 6750. Однією із перших спроб уніфікації системи освіти на всіх землях Російської імперії було затвердження „ Статуту народних училищ в Російській імперії" (1786), який передбачав відкриття у губернських містах 4-класних народних училищ з 5-річним терміном навчання, а в повітових містах 2-класних. Навчання в них оголошувалося безстановим і безплатним. Однак широкі маси сільського населення залишались поза освітою.
У 1817 році замість Києво - Могилянської академії була створена
Київська духовна семінарія, яку незабаром реорганізували в Духовну академію. Незважаючи на пріоритетність традицій вищої освіти в
Україні, жоден із підготовлених проектів створення українського університету за часів Катерини II не був здійснений. Натомість для українського дворянства і духівництва до послуг були російські школи та приватні пансіони. Поширювалося домашнє навчання. Для широких верств українського народу основною школою залишалася пара- фіяльна.
З початком XIX століття традиційні школи зникають. Ріст кріпацтва спричинив зникнення сільських шкіл. Під тиском передової громадської думки царський уряд Олександра І проводить реформування системи освіти в Росії за західноєвропейським зразком, запозичивши систему освіти періоду французької революції. Оперуючи

45 ніби просвітительськими ідеями, а насправді перекручуючи їх, царські урядовці прийняттям Статуту 1804 року знешкоджують ці ідеї, пристосувавши їх до своїх потреб.
Статут навчальних закладів передбачав, що державна система освіти має будуватись "відповідно до обов'язків і користі для кожного стану". Основними типами навчальних закладів були визначені
церковнопарафіяльні школи (1 рік навчання), повітові (2 роки навчання), гімназії (4 роки навчання), ліцеї, університети.
Поряд з ними існували духовні семінари та духовні училища. Тобто, відзначається виразний "становий" характер освіти: у гімназіях вчилися діти дворянські, в семінаріях – діти духовенства, в повітових – діти міщан.
Існували ще так звані приходські (початкові) школи, призначені для елементарної освіти селянства. Виникали вони повільно та в обмеженій кількості. В однорічних початкових школах діти навчалися читати, писати, виконувати математичні дії, обов'язковим було вивчення Закону Божого. На утримання цих шкіл уряд коштів не виділяв. Тому в 1820-х роках у деяких місцевостях, як, наприклад, на
Київщині, виникають ланкастерські школи. При наявності від 60 до
120 учнів і одного вчителя доводилось вдаватись до системи взаємного навчання.
Другим ступенем у системі початкових шкіл поставали повітові (2 роки навчання). Кількість навчальних дисциплін була збільшена: арифметика, геометрія, загальна фізика, технологія, природнича
історія, географія, російська, польська, німецька, французька мови, креслення, малювання, катехізис. Діти отримували необхідні знання відповідно до їх стану та рівня промисловості, а також такі, які б дали
їм змогу навчатись у гімназіях.
У першій половині XIX ст. на Лівобережній Україні було створено низку гімназій (Харків, Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава,
Катеринослав, Херсон). Щодо середніх шкіл для дівчат, то першими в
Україні були "інститути шляхетних дівчат". Вже в 1818 році в Харкові
існував інститут, де вчителював А.Гулак-Артемовський. У цьому ж році аналогічний інститут було відкрито в Полтаві, у 1825 році ‒ в
Одесі, у 1833 році – в Києві. Згодом почали відкриватися так звані жіночі єпархіальні школи та жіночі гімназії. Київ першим з українських міст відкрив дівочу гімназію (1850), у 1860 р. вони з'явилися в Харкові і
Полтаві. Курс дівочих гімназій був восьмирічним. Восьмий клас був зорієнтований на підготовку вчительок і домашніх виховательок.
Випускники гімназій могли продовжити навчання в університетах, які включали такі факультети: морально-політичний, фізико- математичний, медичний, філологічний, юридичний тощо.

46 17 січня 1805 року було відкрито університет у Харкові, який складався з 4-х факультетів. У 1811 р. зі складу університету виділився педагогічний інститут, що став своєрідною базою для підготовки кадрів викладачів, перш за все, для самого університету, а згодом – кузнею учительських кадрів для України. У 1805 р. відкриває свої двері гімназія у Кременці, реорганізована згодом у ліцей. У 1812 р. – гімназія вищих наук у Ніжині. У 1817 р. в Одесі – Рішельєвський ліцей.
У Правобережній Україні школи працювали за окремим статутом: парафіяльні школи були у віданні католицького духівництва і чернечих орденів; існували примітивні сільські школи, де учнів навчали дяки. Повітові училища були в Києві, Житомирі, Кам'янці-
Подільському та інших містах. Гімназії – в Києві та Вінниці. Після придушення польського повстання у 1831 і 1832 роках більшу частину гімназій на Правобережній Україні було закрито, польські початкові школи скасовано, Замість них насаджувались церковні православні школи, навчальні заклади закритого типу для дворян. У 1834 році відкрито Київський університет, який став навчальним і культурним центром у ті роки. У 30-40-і рр., окрім шкіл Міністерства освіти, відкрилися школи та училища інших відомств: школа торгового мореплавства в Херсоні, школа виноградарства в Криму, школи садівництва в Полтаві, Катеринославі та інших містах. У кінці 50-х рр.
XIX ст. виникають відомі недільні школи – новий тип шкіл для підлітків та дорослих. У них молода українська інтелігенція намагалася нести в народ освіту українською мовою. Але в 1862 р. розпорядженням Міністерства освіти ці школи було зліквідовано. XIX століття характеризується новими явищами в історії школи та педагогічної думки в Україні. Скасування кріпосного права, розвиток капіталізму, загострення соціальних суперечностей, зростання селянських заворушень, революційно-демократичний рух – усе це об'єктивно сприяло розвитку системи шкільної освіти в Україні, хоч і відбувалось на русифікаторській основі.
Організація системи освіти мала певні особливості, визначені
,,Статутом університетів" і ,,Статутом навчальних закладів, підпорядкованих університетам" (1804). Це чітко проглядалося на прикладі Харківського університету, який виконував роль адміністра- тивного і наукового центру всього Харківського учбового округу, до складу якого входило кілька українських губерній. Так, у 1885 р. у складі університету було 136 парафіяльних училищ, 116 повітових училищ, 13 гімназій.
Таким чином, у кожному, очолюваному визначеним опікуном окрузі, всі навчальні заклади підпорядковувалися університету і поділялися на такі типи: парафіяльні училища (однорічні), повітові училища (дворічні) і гімназії (чотирирічні).

47
Цей період характеризується бурхливим розвитком педагогічної преси, появою низку педагогічних журналів і газет. У 60-х роках XIX ст. передові педагоги України виступили проти станової школи з її муштрою і відривом від життя, теорії від практики. На сторінках педагогічних журналів висвітлювались питання, що стосувалися реформи шкільної освіти, психології, педагогіки, дидактики, методики викладання окремих дисциплін та ін. Цим самим, попри офіційні заборони і переслідування, передова інтелігенція виборювала право українського народу на освіту рідною мовою. Активна просвітницька позиція громадських діячів, літераторів, педагогів повільно, але неухильно виводила освітянську справу з пригнічення та занепаду.
Розвиток освіти иа західноукраїнських землях упродовж другої половини ХVІІІ-ХІХ ст. відбувався також нерівномірно. Школи
Східної Галичини та Буковини були полонізовані та онімечені. А на
Закарпатті і поодиноких народних школах для українців навчання проводилося угорською мовою за підручниками з латинським шрифтом.
На Галичині, що входила до Австрійської імперії під впливом буржуазно-демократичної революції 1848 р., з одного боку, створюються порівняно сприятливі умови для розвитку українського шкільництва (знімається заборона на викладання української мови у школах, дозволено організацію приватних українських шкіл), а з
іншого, триває політика національного пригнічення, оскільки польське панство проігнорувало ці права. Польська мова залишалася панівною у
Львівському університеті (заснований у 1661 р. на базі Львівської
єзуїтської колегії), в гімназіях та професійно-технічних закладах. У другій половині XIX ст. у провінції нараховувалося 96 польських і лише 6 українських гімназій. А в початкових школах польських класів було утричі більше, ніж українських. Галичину,як і Буковину, торкнувся також і процес онімечення. Так, наприклад, відкрита у 1784 р. гімназія при Львівському університеті була німецькою.
На Закарпатті наприкінці XVIII ст. обов'язковою мовою навчання стала угорська. А здобуття освіти українською мовою дозволялося лише шляхом приватного навчання дітей.
У другій половині XIX ст. виникає так звана утраквістична школа – тип двомовної початкової школи, де основні предмети викладалися польською мовою, а решта – українською. На землях Галичини та
Буковини діяла загальноімперська система освіти: 1) початкову освіту давали парафіяльні (церковні) школи, згодом тривіальні (народні) та головні початкові; 2) середню – класичні гімназії та реальні школи з польською мовою навчання; 3) вищу – Львівський та Чернівецький університети. Хоч повільно, але неухильно українське слово пробивало собі стежку у сфери освіти і науки.

48
Особливу роль у піднесенні просвітницького руху в Галичині відіграв літературно-освітіній осередок „Галицько-руська матиця‖, заснований у Львові в 1848 році. Невтомна діяльність кращих представників інтелігенції досягла того, що після століть обмежених контактів Наддніпрянської та Західної України з‘явився посилений взаємний інтерес.
Результатом протистояння української інтелігенції процесу по- лонізації в освіті стало відкриття у Львівському університеті кафедри української мови (1851) та кафедри української історії на чолі з
М.Грушевським (1898).
На кінець ХVІІІ – початок ХІХ століття розвиток педагогічної думки пов'язаний із творчою спадщиною, громадською, просвітницькою педагогічною діяльністтю
Г.С.Сковороди,
О.В.Духновича,
Т.Г.Шевченка,
М.П.Драгоманова,
М.І.Костомарова,
М.І.Пирогова,
К.Д.Ушинського, Х.Д.Алчевської,
М.О.Корфа та інших. Суспільно- педагогічний рух був неоднорідним, оскільки педагоги, що належали до різних напрямків, трактували питання освіти і навчання із своїх позицій.
Закарпатський педагог О.В.Духнович (1803-1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав перший на Закарпатті буквар «Книжица читальная для начинающих» та перший у Західній Україні підручник з педагогіки «Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских». О.В.Духнович проповідував принцип природовідповідності виховання, виходячи з якого, вимагав урахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців під час навчально-виховного процесу.
Мету і завдання школи Олександр Духнович вбачав у формуванні особистості громадянина і патріота. Відповідно до цих завдань він розробив основи розумового, морального і фізичного виховання дітей та молоді.
Олександр Духнович особливо наголошував на вихованні в молодого покоління працьовитості. Він звертав увагу на те, що до праці треба підходити як до важливого засобу фізичного виховання та
інтелектуального розвитку.
З повагою і водночас вимогливо ставився О. Духнович до особи вчителя, від якого значною мірою залежали результати виховання.
Ефектиність праці вчителя певною мірою залежить від того, як виховуються діти в сім‘ї. Цим самим Олександр Духнович зробив помітний внесок у розвиток теорії родинного виховання.
Педагогічна спадщина О. Духновича вдало поєднує як народну педагогіку, та і загальні педагогічні положення, що сприяло розвитку вітчизняної педагогічної думки і не втратило значення для сучасної освіти, навчання і виховання.

49
Великий внесок у розвиток наукової педагогіки зробив вітчизняний педагог К.Д.Ушинський (1824-1871), який вважав педагогіку наукою і мистецтвом. Відомі праці К.Ушинського: "Рідне слово", "Людина як предмет виховання", "Про користь педагогічної літератури", "Про народність у громадському вихованні", "Праця в її психічному і виховному значенні". У передмові до "Педагогічної антропології" К.Д.Ушинський підкреслював: "...педагогіка не є зібранням положень науки, а лише зібранням правил виховної діяльності". У педагогічній системі Ушинського чільне місце займає вчення про мету, принципи та сутність виховання. Педагог не відокремлював навчання від виховання, а навпаки, відстоював їх
єдність. Вказуючи на зв'язок теорії і практики в навчанні та вихованні, вчений зазначав: "Педагогічна практика без теорії– це те ж саме, що знахарство в медицині". Однією з основних ідей, що пропагував
К.Д.Ушинський, є ідея народності у вихованні. Ознакою народності є мова – найкращий виразник духовної культури кожного народу.
Принцип народності у вихованні лежав в основі вчення педагога про рідну мову як центральний предмет шкільної освіти. На основі знань з психології він склав рекомендації ефективного застосування методів удосконалення уваги, пам'яті, зміцнення волі, розкрив шляхи реалізації дидактичних принципів свідомості, наочності, систематичності навчання. К.Д. Ушинський вперше теоретично і практично довів ефективність звукового, аналітико-синтетичного методу навчання грамоти, розробив і науково обґрунтував основи початкового навчання та виховання дітей. Він порушував проблему ролі вчителя в суспільстві, його професійної майстерності. Своєю теоретичною і практичною діяльністю К.Д. Ушинський зробив вагомий внесок у скарбницю світової педагогічної думки.
Помітний слід у розвитку вітчизняної педагогічної думки в Росії залишив відомий учений, хірург і анатом М.І.Пирогов (1810-1881).
Свої педагогічні погляди він виклав у статтях та офіційних документах:
"Питання життя", "Про публічні лекції з педагогіки", "Про методи викладання" тощо. В центрі уваги педагогів, за Пироговим, повинні бути активні методи навчання, які сприяли б розвиткові думки учнів, розвивали б їх здібності та інтереси, прищеплювали б уміння самостійно працювати. Він рекомендував поєднувати слово та наочність у процесі навчання, розуміти їх взаємозв'язок, а не взаємозамінюваність. Виступав проти формалізму під час перевідних
іспитів, вважаючи, що не екзаменаційна оцінка, а робота учня під керівництвом вчителя вказує про доцільність чи недоцільність переходу до наступного класу. Високі вимоги висував М.І.Пирогов до особистості вчителя, вважаючи, що кожний вчитель повинен мати достатню загальну і спеціальну підготовку; бути високоморальною

50 особистістю; прагнути до вдосконалення педагогічної майстерності.
Вчений розрізняв три групи вихователів:
-вихователі за покликанням – справжні вихователі;
-вихователі-адміністратори, чиновники, що керуються лише настановами керівництва;
-вихователі-спекулянти, котрі підкоряються тому, що їм вигідно.
М.І.Пирогов відстоював необхідність жіночої освіти, виступав проти тих, хто вважав жінку істотою нижчою у порівнянні з чоловіком:
"Жінка, якщо вона здобуде належну освіту й виховання, може так само добре засвоїти наукову, художню й громадську культурність, як і чоловік". Проте він не був прихильником їх рівноправності загалом. Як відомий прогресивний діяч в галузі освіти, він активно пропагував ідею гармонійного розвитку впроваджених „сил народу‖, відкритого доступу до середньої та вищої освіти, незалежно від станової приналежності людини.
В історію педагогіки, як основоположник методики навчання грамоти дорослих, увійшла Х.Д. Алчевська (1841-1920). Свої педагогічні погляди і власний досвід вона висвітлила у книгах: «Що читати народові?», «Книга дорослих», «Передумане і пережите»,
«Програма з усіх предметів для дорослих молодших учнів», «Посібник для дорослих», «Півроку з життя недільної школи» та інших, у яких пропагувала ідею навчання рідною мовою, розробила методику проведення літературних бесід з учнями.
Ідеї національного шкільництва знайшли своє висвітлення у працях: М. Драгоманова, Т.Шевченка та інших діячів Просвітництва.
М.П. Драгоманов (1841-1895) – історик, публіцист, духовний натхненник українського культурно-освітнього відродження. В основі
ідеї національного шкільництва М.Драгоманова лежала вимога проведення радикальних реформ у галузі освіти: повернення прав українській мові, створення на цій основі елементарної, спеціальної та вищої шкіл; етичне та естетичне виховання на базі кращих народних традицій та творчості; постановка головної мети національного виховання; полішення становища сільських учителів.
Т.Г. Шевченко (1814-1861) не був учителем і, окрім «Букваря
Южнорусского», не писав ніяких педагогічних творів, але своїми поетичними творами, повістями, драмами заклав основи тієї етно- психологічної системи особистості, яка становить своєрідний внутрішній психологічний
«дім», усі компоненти якого
«взаємопов`язані» і забезпечують людині «стабільність її внутрішнього духовного світу».
Таким чином, у другій половині ХІХ ст. передові педагоги
України виступили проти старої школи з її муштрою і відривом від життя, теорії від практики. На сторінках педагогічних видань

51 висвітлювались питання, що стосувалися реформи шкільної освіти, психології, педагогіки, дидактики, методики викладання окремих предметів та інших.
Таблиця 1























52
Таблиця 2


53
Таблиця 3























54
Запитання та завдання для самоперевірки
Обґрунтуйте чинники виникнення братських шкіл в Україні.
У чому полягає синтез науки і мистецтв у діяльності Києво-
Могилянської академії?
Доведіть, чому
Києво-Могилянська академія вирізнялася
«демократизмом організації навчання і громадського життя студентів?
Згадайте найвідоміших випускників і професорів Києво-
Могилянської академії.
Обґрунтуйте антиукраїнський характер освітньої політики царизму
Російської імперії.
У чому полягають гуманістичні засади виховних підходів
Г.Сковороди?
Зробіть порівняльний аналіз освіти на східноукраїнських землях та землях Галичини, Закарпаття і Буковини у другій пол. XVIII - XIX ст.
Доведіть на конкретних прикладах зниження рівня освіченості й писемності в Україні на початку XIX ст.
Розкрийте особливості педагогічних поглядів Т.Шевченка,
О.В.Духновича, М.П.Драгоманова, М.І.Пирогова, Х.Д.Алчевської?
У чому полягає значення творчості Т.Шевченка для розвитку на- ціональної школи?
Обґрунтуйте твердження К.Ушинського: „Педагогіка – це не наука, а мистецтво, ‒ найобширніше, складне, найвище й найнеобхідніше з усіх мистецтв".
Визначте зміст національного виховання згідно з поглядами на освіту М.Драгоманова та Х. Алчевської.
Установіть за М.Драгомановим взаємозв'язок між українознавством та ідеєю національного виховання.
Завдання для самостійної роботи
І. Складіть конспект праць: а) К.Д.Ушинський „Людина як предмет виховання"; б) О.В.Духнович „Народна педагогія про загальні правила наставляння".
2. Подумайте, що саме з погляду сучасного розвитку педагогічної на- уки викликає до них інтерес?
ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЕРЕВІРКИ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ
1.
Братська школа, яка була першою створена в Україні: а) Острозька; б) Київська; в) Львівська.
2.
В яких школах України вперше запроваджена класно-урочна система навчання: а) полкових; б) січових; в) братських.
3.
Києво-Могилянська академія мала таку систему організації: а) поділялася на факультети; б) мала поділ на молодших і старших студентів; в) мала вісім класів.

55 4.
Середніх класів у Києво-Могилянській академії налічувалося: а) клас поетики, клас граматики; б) клас поетики, клас риторики; в) клас поетики, клас риторики, клас філософії.
5.
Виборними у Києво-Могилянській академії були: а) ректор, префект, учителі; б) ректор; в) ректор, суперінтендант, учителі.
6. Укажіть підрозділ, який не входив до складу Острозької академії: а) монастир; б) друкарня; в) школа; г) бібліотека; д) гурток вчених-енциклопедистів.
7.
Хто з українських педагогів у вітчизняній педагогіці науково обґрунтував принцип народності у вихованні: а) Г. Сковорода; б) М. Костомаров; в) К. Ушинський; г) А. Макаренко; д) О. Духнович

Література:
1.
Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / Н.П. Волкова. – К.: Видавничий центр
„Академія‖, 2001. – С. 500-518.
2.
Духнович О.В. Народна педагогія про загальні правила наставлян- ня // Педагогіка: Хрестоматія / Уклад.: А.І.Кузьмінський,
В.Л.Омеляненко. – К.: Знання-Прес, 2003. – С. 38-44.
3.
Зайченко І.В. Історія педагогіки. У двох книгах. Книга І. історія зарубіжної педагогіки. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий Дім „Слово‖, 2010. – С.64-
163, 242-425 4.
Історія педагогіки. / За ред. Гриценка М.С. – К.; Вища школа,
1973. – С 179-194, 208-285.
5.
Левківський М.В. Історія педагогіки. Видання 2-е, доповнене.
Підручник / М.В. Левківський – К.: Центр навчальної літератури,
2006. – С. 198-262.
6.
Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української школи і педагогіки: Навч. посіб. / За ред.
О.О.Любара. – К.: Знання, 2003. – С. 171-300.
7.
Пальчевський С.С. Педагогіка: навч.посібник / С.С. Пальчевський . –
К.: Каравела, 2007. – С. 90-197 8.
СковородаГ.С. Вдячний Єродій // Педагогіка: Хрестоматія /
Уклад.: А.І.Кузьмінський, В.Л.Омеляненко. – К.: Знання-Прес,
2003. – С. 466-468.
9.
Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Кн. 1: Навч.
Посібник / За ред. О.В. Сухомлинської. – К.: Либідь, 2005. –
С. 258-266, 284-292, 308-317, 437-448 10.
Ушиський К.Д. Людина як предмет виховання // Вибрані педаго- гічні твори: У 2 т. – К.: Рад.шк., 1983.–Т. 2.–С. 192-240.


56


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал